Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Молода країна · “Чуючи щодня лиш погане, добрим не станеш. Хочу змін”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

«Дістала неправда! Хочемо змін!»

Слово Просвіти, №13 за 2019 рік

Микола Тимошик на лекції з основ журналістики Моя втрачена українська Атлантида Певний час я була вдячна першій учительці. Вона сформуY вала мою свідомість, зокрема й національну, фразою: “Ви повинY ні любити свою Батьківщину так, щоб коли буде потрібно, могли б пожертвувати всім заради неї”. Цю фразу згадала в лютому 2014Yго, коли перед родиною постав нелегкий вибір: залишаєY мося в окупованому Росією КриY му чи переїздимо на материкову Україну. Батьки все життя прожили там і зробили свій вибір одразу. Моє бажання було іншим. МаюY чи тоді лише 12, я різко запротесY тувала. Подзвонила бабусі на Житомирщину — і після короткої розмови з нею вже знала, де буду. 21 лютого. Ніч. Батьки терміY ново викликають таксі. Їдемо на вокзал. Радість відчула наступноY го дня: з Інтернету довідалася, що всі залізничні шляхи з Криму в Україну були вже перекриті. У день “великого” кримськоY го референдуму, коли соціальні мережі кишіли новинами про проголошення півострова російY ським, я вирішила заглянути на сторінку ФБ моєї колишньої улюбленої вчительки. Тієї, яка вчила нас патріотизму. ПерегляY нула відео, де вона закликала кримчан голосувати… за від’єдY нання від України. Те мене болісY но зачепило. Надовго. Моє життя — великий лабіY ринт із безліччю ходів. Але є лиш один правильний. І я його, здаY ється, знайшла. Я до сліз в очах та дивного щему в серці люблю свою Батьківщину. Тому перше ключове слово, яке приходить мені в голову у відповідь на запиY тання: “чому обрала журналістиY ку”, — Україна. Це моя доля. ВоY на голосно стукає в двері моєї дуY ші. І я їх широко відчиняю. Вероніка ТАРАСОВА Три машини свіжої крові Того дня весни 2015Yго моя бабуся перенесла найнеобхідніші речі — паспорти, теплий одяг, ковдри — до підвалу. Та потягнуY ла туди за собою й нас. Я, чотирY надцятилітня дівчинка із селища неподалік Донецька, яка досі виY шивала хрестиком та наспівувала пісні Тіни Кароль, не розуміла, що відбувається. Бій у сусідньому місті Рубіжне розділив моє життя на щасливе до і незрозуміле після. Снаряди летіли в наш бік. Близько десятка хат уже стояли без дахів. І без люY дей. Сиділи в підвалі доти, доки не припинилися гучні постріли. Далі почувся гуркіт танкової коY лони. Ми повиходили. За танковою колоною їхали три вантажні маY шини. Наївна дівчинка обімліла, коли те побачила: там не сиділи солдати — вони лежали. МерY твими. Їх поскидали неподалік, як сміття. На наших очах. З трьох машин, переповнених нерухомиY ми тілами. А кров текла з тих маY шин… Так закінчилися молоді життя тих, кого отак скидали свої ж. ВоY ни ще й не нажилися, не встигли відчути смак першого кохання, не почули крик новонароджених своїх дітей. Біль за тих убитих заповнив мою душу. Одна справа, коли ти бачиш це з екрана телевізора, а інша — ось так, за кілька метрів наяву… Хотілося кричати. З найвищої української гори Говерли. Щоб світ почув. А ввечері з телевізора почула те, що викликало і сльози, і гнів, і внутрішній протест. Київська веY дуча новин монотонним байдуY жим голосом говорила про сьоY годнішню подію під Рубіжним: бій тривав три години, наші хлопці витримали його; поранеY них — шестеро, убитих — троє. Саме на тій брехливій і цинічY ній фразі “вбитих троє” в мене зникла віра у правдивість того теY левізійного екрана, у правдивість наших політиків. Зміни — ось слово, яке приве> ло мене із закривавленого до> нецького краю вчитися нашої професії. І ствердити в журналіс> тиці правду і совість. Анастасія ШМЕЛЬОВА Так пояснюють свій життєвий вибір студенти0 першокурсники спеціальності “Журналістика” Київ0 ського національного університету культури і мис0 тецтв. Щоразу з хвилюванням заходжу в переповнену лекційну аудиторію. Несу в душі й на флешці для мультимедійного відтворення для своїх першокур0 сників чергову тему авторського курсу “Основ жур0 налістики”. Дуже мені подобаються юні слухачі — вихідці переважно з української глибинки. Сам поїхав ко0 лись із такої ж бездоріжньої глибинки — рідної Да0 нини — вчитися на журналіста до Києва, розумію, як непросто нині таким хлопцям і дівчатам здобу0 вати вищу освіту. Та вони дуже стараються. Тішуся, що до сердець їм припала моя власна фор0 мула цієї дивовижної й відповідальної перед усім сус0 пільством спеціальності, яку сформував спочатку для себе, а згодом став захоплювати нею дедалі шир0 ше коло своїх слухачів і читачів — в Україні та й по0 за нею. Базується ця формула довкола “Трьох П” — Порядності, Патріотизму, Професіоналізму. Переконаний, що без цих взаємопов’язаних скла0 дових викладати українську журналістику тепер аморально й неприпустимо. Передусім тому, що сві0 доме витруювання національного стрижня з нав0 чальних програм фахових дисциплін цього напряму, хоч як парадоксально це звучить, в останнє десяти0 ліття посилилося. І про це вже час голосно говори0 Чотири “дзвіночки” несправедливості Часом якісь миттєвості зміY нюють наше світобачення і вплиY вають на життєвий вибір. Такими митями були для мене ось ці чоY тири “дзвіночки” несправедлиY вості. Перший. Знану в нашому краї вчительку несправедливо облили брудом. І лише через те, що відваY жилася “посадити на місце” укY рай знахабнілого учняYмажора. Впливові батьки того нахаби доY билися приїзду до школи телеY журналістів. А ті, замість усіх про все розпитати, зробили з передачі нечесне шоу. Звісно, що така роY бота була щедро проплачена заY мовниками. Другий. Якийсь бідолагаYчоY ловік поцупив у гастрономі чи то їжу, чи алкоголь. І замість накласY ти на нього штраф чи іншу адміY ністративну міру покарання, охоY ронці вивели його до чорного хоY ду і влаштували самосуд. Та такий жорстокий, що чоловік помер на місці. Третій. На очах усього села гиY нула сакральна споруда — давня церква. Пам’ятка архітектури, оберіг і літописець села. Не знайY шлося коштів, щоб порятувати її. Ні місцеве начальство, ні інтеліY генція цим особливо й не перейY малися. Залишилися манкуртами. Четвертий. Їхала в потязі з незвичним супутником — молоY дим військовикомYдобровольY цем, якого відпустили з фронту на кілька днів побачитися з батьY ками. Його щира й правдива розпоY відь була потрясінням для мене. Ну чому наша влада не каже правди про ситуацію в так званоY му АТО? Чому бреше телевізія? Чому цю тему так викривлюють у газетах? Останньою краплею буY ли слова співрозмовника: “А наY віщо потрібні такі журналісти?” Отож — несправедливість. Я мрію писати так, щоб світ постаY вав перед читачем чи глядачем правдивим. Оксана ЛЕЩЕНКО На що економлять останні гривні У дев’ятому класі в нас з’явиY лася новенька. Залякана, сумна, неохайно зодягнена дівчинка. Саме за той одяг та замкненість її почали дражнити: старчиня, жебрачка. Деякі хлопці були особливо жорстокі. Вони не раз рвали її зошити, штовхали, кидаY ли недоїдки, підкладали до її портY фелика всіляку гидоту. Дівчинка часто з плачем вибігала геть. Одного разу я рішуче підійY шла до неї, взяла за руку, заговоY рила. В її очах побачила і біль, і якусь обнадійливу іскорку. ВідY тоді ми подружилися й “забрудY нена” жорстоким світом душа її відтанула, розкрилася, відгукнуY лась щирістю. Лише через певний час вона ти. Чого вартує, скажімо, чергова спроба групи не0 вігласів від журналістської науки перейменувати журналістику на “комунікативістику”. Втім, про це має бути окрема розмова. Тепер маю нагоду презентувати дещицю журна0 лістики молодої, сміливої і ще не зашореної відірва0 ними від практики теоріями. Мої цьогорічні першокурсники направду талано0 виті. А ще мають загострене почуття справедли0 вості, чітку громадянську й патріотичну позицію. І прагнення змінити життя на краще, покласти край брехні, обману, шахрайству, які метастазами охо0 пили усе суспільство. Вони прагнуть правди і змін, яких у нашій країні в помітних масштабах поки що немає. Але вони вже готові боротися за них. У цьому пересвідчуєшся, коли читаєш їхні творчі роботи. Цього разу вони письмово відповідали на запи0 тання: ключове слово, яке вплинуло на вибір професії. І ці слова були різними: Україна, справедливість, правда, зміни, жертовність, чесність, працелюб0 ність. Зустрічаються й розчарування, жорстокість, обман, цинізм. І кожне з цих слів з окремо взятої осо0 бистої історії виступає як мотивація, спонука до дії. Вірю у світлу долю юних авторів і запрошую чи0 тачів небайдуже прочитати їхні перші журналіст0 ські матеріали. Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук поділилася своїм болем. Коли буY ла в другому класі, в автокатасY трофі загинули її батьки. За маму стала їй старша сестра, яка на ту пору була студенткою. Кинула навчання, влаштовувалася на різY ні роботи, щоб прогодувати сесY тру. Усі гроші витрачали на їжу та комунальні послуги. А ще сесY трички щодня відкладали по гривніYдві, щоб у неділю купити свіжі квіти, і їхали на могилу батька й матері. Коли я почула цю розповідь, серце моє розривалося на шматY ки. Шукаючи відповіді на запиY тання, чим допомогти, найперше добилася, щоб однокласники припинили знущатися з моєї ноY вої подруги. Із цієї історії я зробила висY новок: нам загрожує жорстоY кість. І з нею я хочу боротися своїм Словом. Мирослава ХАРІНА Чому живемо неправдою Моєму народженому на ДонY басі поколінню випала доля, про яку можна сказати одною фраY зою: все ламається раптом. ПоY вернувшись зі школи, бачу розY стріляні вікна. Ігри дорослих? Причин не баY чу. Лише наслідки. Хто з нас, діY тей, розумів тоді, у що воно вилY лється? У центрі міста збиралися люY ди. Танки, зброя, молоді солдатиY ки. Фотографуємося, усміхаємоY ся. Невже буде якесь воєнне свяY то? Ні. То був початок незрозуміY лої, незбагненної, раптової і жорY стокої війни. Враз небо загорілоY ся вогнями. Та то був не знайоY мий із фільмів феєрверк… Тікаєм. Хоч кудись. ПолишаY ємо напризволяще все нажите роками. Прощаємося зі звичним світом. Далеким від ідеалу, але твоїм. Наповненим мріями, котY рим уже не судилося здійснитися. Де воно все зараз? Я обрала професію, де зможу своїми словами створювати світ. Де кожен зможе говорити вільно і буде певним у своєму захисті. Зараз рано про це говорити. Живемо неправдою. Чуючи щодY ня лиш погане, добрим не стаY неш. Хочу змін. Ганна МІНЕБАЄВА Студенти4журналісти КНУКіМ після лекції професора Миколи Тимошика. На запрошення професора в гості до сту4 дентів завітав провідний кореспондент лондонської газети “FINANCIAL TIMES” Юрій Бендер із дружиною Керолін — викладачкою журналістики в університетах Ямайки й Лондона, та їхніми синами

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин