12 “Ранок таки настане. Про це напишуть в газеті”. Поетичний автограф · с. 12сторінка оригіналу ↗
Юрій КОВАЛІВ Юрій КОВАЛІВ Прокляття Сізіфа (старе в новім)
Слово Просвіти, №13 за 2019 рік
На розпал їдкого бенкету — така вовкулача проща, І хто вже на неї потрапить, не вийде із неї ніхто.
Півні не проспівають — ні перші, ні другі, ні треті, Бо жодного не лишилось. Та й ніким їх замінить. Ранок таки настане. Про це напишуть в газеті. Тільки забудуть сказати, що сонце загасло вмить...
*** Речення вулиць порожніх завершив ліхтар знаком питання. Куди ми йдемо? Хто нас чекає поміж оглухлих вогненних крижин? Прірва очей. Брила ночей, що навік перекрила світання. Залишки Бога останні. Чи, може, — наші з тобою, де тіні бредуть навздогін. Звідки ми в рідному краї — свідки явора, зрубаного на дрова? Кишло примарних рибин: бетонована кров з них тече. З попелу бризки потятих листів затисли блискавку слова, Здатного осліпити, щоб зняти полуду. Тому вони не прочитані ще.
*** Я не перечу: іди туди, де виють жирні коти, А хто з них кращий чи ні — то не судити мені. В суцільний роздеритор зліпилися їхні роти, І кожен прагне когось ковтнути у цій метушні. Перформансів дерибан: на клан налітає клан, Реклами в очах вищать — то симулякрів печать. Прощай, я сам собі пан, дарма що подертий жупан. Я знову самотній, як Бог, тому не питай про печаль.
*** Нарешті дорога добігла мети Скільки зусиль і ось перед нами Трава без трави вода без води Земля без землі нулі між нулями Які ельдорадо навкруг муляжі Себе проковтнули клоновані шлунки Смітник смітників ні живої душі Ні Бога ні юдиних поцілунків Над попелищем дітей і рибин Зависла полуда масна і “пречиста” …який режисер дадаїст сучий син Зліпив цей пейзаж з мертвого тіста
*** Москаль повіяв... Спопеліли Садки вишневі. Наче крук, На чорнім камені могили Регоче клятий Басаврюк.
Той регіт душу наскрізь виїв, Коли (не літо, не зима) У Києві шукаєш Київ, А в Києві його нема.
*** ...кров проллється ...буде море крови... Не питайте: де? чому? коли? Не вовки сьогодні — людолови полювання хиже почали...
*** Не дощ, не сніг, а так собі — кисіль. Вже котрий день — суцільна калабаня. Збігаються дороги звідусіль В це позасвіття, в позаіснування, Що поглинає ветхі “Жигулі” І тракторця — він марно силкувався Їх витягти: обидва в сірій млі Ще бовваніють... По самотніх пальцях Ще кров тече і гусне в міхурі. З пандориної скрині лізе гаддя В дядьківську хату, щоб в гадючій грі Довершити на ній своє прокляття.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
