Постать · “Виховувати серед усього українського народу свідомість значення і ролі війська у боротьбі за визволення народу”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Микола Міхновський – безкомпромісний державник
Слово Просвіти, №13 за 2023 рік
Микола Міхновський – один із тих діячів, чиє подвижництво вплинуло на долю всієї української нації. 31 березня – 150 років від дня його народження, але таких людей по% трібно згадувати й вшановувати не лише в їхні ювілеї. Він – визнаний ідеолог українсько% го націоналізму, який з самого початку своєї полі% тичної біографії виступав за створення української самостійної держави. Він – автор програмного до% кументу Братства Тарасівців “Кредо молодого ук% раїнця” та брошури “Самостійна Україна”.
Василь ВЕЛЬМОЖКО, краєзнавець, м. Одеса
Народився у 1873 році в селі Турівка на Полтавщині. Сімейний побут родини був цілком селянським, народним, ґрунтувався на здорових моральних засадах. Його батько, Іван Міхновський, був священником, який вів службу українською мовою і разом з тим – заможним господарем, власником 17 десятин землі. Окрім цього, батько Миколи був справжнім, щирим українцем, який палко любив свою землю. Не випадково всі діти виявилися причетними до українського руху. Роки навчання в Прилуцькій чоловічій гімназії (80-ті роки ХІХ ст.) припали на часи посилення в Україні русифікаторської політики царату. Після закінчення Прилуцької гімназії в 1890 році юнак, наслідуючи старшого брата, вступив на юридичний факультет університету Святого Володимира в Києві. Він не міг обмежитися академічними знаннями і саме на початку 90-х років розпочав свою політичну біографію. Молодий студент приєднався спочатку до українофілів, хоча відкидав їх аполітизм і поміркованість. Прагнучи активної політичної діяльності, він разом з радикально настроєними членами “Молодих громад”, серед яких була й Леся Українка, починає вивчати ідеї західноєвропейської соціал-демократії. Проте гасла інтернаціоналізму, які сповідували соціалісти, в душі Міхновського не знайшли визнання. З дитинства його ідеалом був пророк національного відродження Тарас Шевченко, у творчості якого він бачив прямий заклик до боротьби за самостійність України. Радикально налаштований, він шукав однодумців і невипадково став активним членом таємної студентської організації, метою якої було здобуття національної свободи, побудови власної державності – “Братства Тарасівців”. Микола розробив ідейно-теоретичні засади організації, назвавши її “Credo молодого українця”, за суттю своєю – перший програмний документ, у якому сформулював революційну того часу мету. “Нашому поколінню належить створити українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєї держави. Ми боремося за самостійну суверенну Україну, соборну, цілу і неподільну – від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ, вільну між вільними, без пана й без хама”, – рішуче визначив 18-річний Микола Міхновський власне життєве кредо. Із діяльністю М. Міхновського пов’язана розробка ще одного документа “Братства” – “Profes- sion de foi молодих українців” (“Символ віри молодих українців”), надруковані в львівському часописі “Правда” в 1893 році. Однак повести визвольний рух “тарасівцям” під цими гаслами на Україні не вдалося. “Братство Тарасівців” швидко опинилося в полі зору поліції, яка замах на “єдину і неділиму” сприймала як один з найтяжчих державних злочинів. Частина “тарасівців” була заарештована, решта – вислана в села.
Міхновському вдалося уникнути арешту і заслання. Він відносно спокійно закінчив навчання в 1895 році й почав працювати в одній із адвокатських контор Києва, водночас не полишав громадської діяльності. 1897 року молодий адвокат їздив до Львова, де встановив тісні стосунки з галицькими діячами і закупив значну кількість забороненої літератури. Як і раніше, поліція пильно стежила за його діяльністю. 1898 року Міхновський переїхав до Харкова, що було пов’язано з особистою драмою: закохавшись у дружину свого начальника, він разом із нею мусив залишити Київ. Але батьки були проти. Шлюб не склався, і Микола Іванович так і лишився неодруженим. Він зайнявся адвокатською практикою, відкрив власну контору й невдовзі здобув неабияку популярність як успішний адвокат. У лютому 1900 року молодий харківський адвокат виступив з промовою “Самостійна Україна” на нелегальному Шевченківському святі в Полтаві та Харкові. Він почав доводити необхідність оголосити програму для нової партії. Він також заявив “про необхідність збройної боротьби за права українського народу”. Саме тоді було ухвалено рішення про створення Революційної української партії (РУП). Її керівництво прихильно поставилося до проголошених у промовах ідей і запропонувало об’єднати їх в окремій брошурі. Того ж року промову Миколи Міхновського “Самостійна Україна” було опубліковано як офіційне видання РУП. “Самостійна Україна” закликає до відвертої боротьби. “Сини України! Ми, як той Антей, доторкаючись до землі, наберемось усе більшої сили і завзяття. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Україні, і кожен, у кого ще не спідліле серце, озветься до нас, а в кого спідліле, до того ми самі озвемось! Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій землі, ми не маємо права покласти оружжя. І пам’ятатимемо, що слава і побіда – це доля борців за народну справу”. 1902 року, коли в РУП почали перемагати соціалістичні та автономістські тенденції, Міхновський заснував Українську народну партію (УНП), що проголосила своєю метою боротьбу за незалежність України. Микола Міхновський став її провідником і головним ідеологом, він розробив “Десять заповідей УНП” і видав їх 1903 р. у Львові. “Десять заповідей УНП” – один із найгостріших документів самостійницького руху, створених Міхновським. Свої ідеї Микола Міхновський популяризував у часописах, які засновував попри всілякі заборони: “Самостійна Україна” (1905), “Хлібороб” (1905), “Запоріжжя” (1906), “Слобожанщина” (1906), “Сніп” (1912–1913). З початком Першої світової війни М. Міхновський був мобілізований до діючої армії, хоча сам, будучи давнім ворогом Росії, з ідейних міркувань не воював і дуже скоро перевівся до Києва, де згодом служив в Київському воєнному окружному суді. За нових обставин у нього з’явилася ідея закласти основи майбутнього українського війська. Знаючи, якого розмаху і впливу набрав легіон Українських січових стрільців (УСС) по той бік фронту, Міхновський намагався ініціювати створення українських частин у царській армії, але на той час цей задум не знайшов належної підтримки. Повалення самодержавства М. Міхновський сприйняв як реальний шанс для створення суверенної і незалежної України. Залишаючись на військовій службі, він негайно включився в політичну діяльність, прагнучи об’єднати своїх однодумців, відновити пропаганду ідеї самостійності України. В умовах війни, коли мільйони українців тримали зброю в руках, актуальним стало створення національної армії. Але це прагнення багатьох військових не мало підтримки в Центральній Раді. Микола Іванович не погоджувався вручати долю України чужинцям. Він не бачив різниці між лібералами чи соціалістами Росії. Особливо його лякала перемога “московського пролетаріату”, оскільки його панування над українським народом “буде ще важчим і незмірно жорстокішим, ніж панування московської буржуазії”. Тому, відчуваючи небезпеку, Міхновський розгорнув активну діяльність із формування національних збройних сил. Він налагоджує зв’язки з військовими, виступає на різних зібраннях. 6 березня, після зустрічі з офіцерами-українцями була прийнята і розповсюджена у військах резолюція “Підготовче віче”, а 9 березня Микола Іванович провів збори військових-українців київського гарнізону, які підтримали рішення “Підготовчого віча”. У кінці березня було створено “Український військовий клуб імені гетьмана П. Полуботка” на чолі з М. Міхновським. Головним завданням клубу визначалося: “Гуртувати в одній сім’ї вояків, лікарів і військових урядовців” і виховувати серед них і серед усього українського народу свідомість значення і ролі війська у боротьбі за визволення народу. На початку квітня у Києві зібрався Всеукраїнський Національний Конгрес, серед делегатів якого були й самостійники на чолі з М. Міхновським. Конгрес передав свої повноваження новій Центральній Раді, значно чисельнішій за попередню. Нова Рада включила Міхновського до складу делегації щодо перемовин з військовим міністром Тимчасового уряду щодо українізації військ. Особливих надій на цю зустріч у Миколи Івановича не було, на відміну від інших членів делегації, він не чекав істотних поступок від Тимчасового Уряду. Так воно і сталося. У середині квітня було оголошено про створення Першого Українського козачого ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку. Було утворено делегацію військових, у складі якої був і поручник Міхновський, яка мала домовитися з командуванням Південно-Західного фронту про статус українського підрозділу. Однак російські генерали не дали дозволу на формування полку. Однак М. Міхновський і його прихильники проігнорували заборону генералів і Центральної Ради і продовжили роботу з формування підрозділу. Досить швидко охочих вступити до полку набралось більше трьох тисяч солдатів і офіцерів, було сформовано 16 сотень. У червні було проголошено про формування військової частини – Другого українського імені гетьмана Павла Полуботка козачого полку. Полк не був визнаний ані російською владою, ані Українською Центральною Радою. Останню налякала поява в Києві самостійницького війська. Володимир Винниченко відвідав полк та закликав солдатів повернутися до своїх частин і вирушити на фронт. Поступило розпорядження інтендантській службі припинити постачання продовольством, обмундируванням, зброєю. Проте полуботківці у ніч на 4 липня спробували захопити центр міста, чекаючи підтримки збоку Центральної Ради, але позиція Ради залишалася незмінною. Центральна Рада наказала підконтрольним їй силам роззброїти повстанців. Полуботківці були деморалізовані і не відважилися на спротив, частину з них було заарештовано. Миколу Міхновського теж було заарештовано і під військовою вартою відправлено на Румунський фронт. В Україну Микола Іванович повернувся лише в листопаді 1917, але не в Київ, а на Полтавщину, де його обрали мировим суддею в Лубнах. Микола Іванович зацікавився діяльністю Української демократично-хліборобської партії (УДХП), яка підтримувала самостійність України, демократичний устрій та право на приватну власність на землю. Тут йому довелося пережити також більшовицьку окупацію, але пощастило уникнути репресій, як відомому адвокату, що виступав на захист селян після революції 1905 року. Після вигнання більшовиків з України за допомогою німецько-австрійських військ, Микола Міхновський повернувся до Києва. На той час генерал Скоропадський як Головний Отаман Вільного козацтва готував державний переворот і шукав суспільно-політичні сили, на які можна було б спертися. Його увагу привернула УДХП та її лідери. Майбутній гетьман зустрівся з Міхновським і розглядав його як кандидатуру на посаду прем’єр-міністра Української Держави. Скоропадському імпонували антисоціалістичні погляди Міхновського і визнання ним приватної власності на землю. Однак Гетьмана переконали не призначати Міхновського прем’єр-міністром, і він запропонував йому посаду “бунчужного товариша”, тобто свого особистого радника. Від цієї пропозиції Микола Міхновський, звичайно, відмовився. Разом із УДХП він став в опозицію до гетьманського режиму, але, при цьому, партія відмовилася вступати до Українського національного союзу, який готував заколот проти Гетьмана. 14 жовтня генерального консула Німеччини в Києві відвідала делегація УДХП у складі М. Міхновського, С. Шемета та Д. Донцова. Делегати запропонували свої пропозиції щодо виходу з кризи, в якій опинився гетьманський уряд. Після цієї зустрічі був сформований коаліційний уряд, до складу якого пропонували і Міхновського, однак кадети відкинули його кандидатуру. Однак цей уряд проіснував недовго, через місяць була проголошена Директорія УНР, яка проголосила “відновлення республіканського ладу” в Україні. Міхновський і лідери УДХП намагалися при-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
