Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Віктор СКОРИК, оглядач “СП”
Далі буде легше, і не тому, що 13, мовляв, є одіозним числом, а тому, що поставки воєнної техніки та боєприпасів від наших партнерів зросли в геометричній прогресії. А ще на фронт повертаються тисячі наших бійців, наша еліта – воїни, навчені воювати на цій високотехнологічній техніці, а з ними – військові техніки, які набули навичок в обслуговуванні та ремонті такої техніки.
До фронту йде, їде, летить те, чого нам так не вистачало – техніка, снаряди і навчені фахівці. Прилетіли перші літаки з Польщі, під керуванням наших пілотів, а також чекаємо на літаки зі Словаччини, і це тільки початок зміцнення нашої авіації, після виснажливих та витратних боїв минулих 13 місяців. Надходить авіація хоча й совєцьких зразків, але модернізована, осучаснена і заточена під використання боєприпасів і зброї НАТО. Канцлер Німеччини Олаф Шольц відрапортував про прибуття до України перших танків з Німеччини, і неабияких, а саме надсучасних Leopard 2A6, з усіма сучасними високотехнологічними наворотами для ефективного ведення бою, із зміцненою бронею, яка перетворює ці танки на мобільні фортеці, вельми прудкі на дорозі й бездоріжжі, та ще оснащені подовженими стволами, які б’ють ворога не тільки сильно і далеко, а й дуже точно: один постріл – гарантоване ураження цілі. Для танкових боїв ці танки неперевершені у світі, вони, принаймні за силою вогневого оснащення, навіть переважають надпотужні Abrams M1A2. До того ж, до України доставлені всі танки саме цього ґатунку – 2A6, всі 18 одиниць, які були обіцяні нам 25 січня. Два місяці – і вони вже готові до бою разом із нашими навченими танкістами та техніками, із запасами снарядів. До речі, це дуже важливо, що одразу всі 18 танків підійшли, бо це вже готовий комплектний підрозділ, злагоджений бойовий кулак. Одночасно Німеччина готується розгорнути технологічний центр обслуговування та ремонту на території однієї з суміжних з Україною держав, бо серйозний ремонт і сервісне обслуговування неможливе на полі бою, а ці 18 танків є тільки початком постачань танків Leopard, які будуть і надалі надходити з Німеччини та інших країн. До речі, з кількох країн танки вже надійшли раніше. Німеччина може похвалитися ще й тим, що в Україну вже надійшла дуже ефективна техніка для наступу і ведення бою – 40 бойових машин піхоти Marder. В ряди ЗСУ до бойової роботи також стали британські танки Challenger, бойові броньовані машини Striker та Cougar із США. Одним словом, серйозна і напружена підготовка до українського наступу йде безперервно. І головним питанням нині є не літаки західного зразка – це питання майбутнього, а бажаний вал боєприпасів, важкої техніки й артилерії. Я вже не раз писав, що до такої широкої війни були не готові не тільки наші некомпетентні можновладці, які більше практикували хайп, піар та порожню пропаганду, а й західні політики, засліплені частково своїм зручним і комфортним лукавством та убогою теорією “кінця історії” – неминучого і скорого настання перемоги ліберальної демократії у всьому світові, що нагадувало камлання “ленінців” свого часу про неминучість “всємірно-історічєской побєди комунізма”. Фукуяма, який озвучив згубну теорію “кінця історії”, був лише глашатаєм настроїв та телячого оптимізму ліберальної демократії, яка охоче сама себе приспала, змертвила, задубла, результатом чого став наступ вкрай правих політичних силу всьому світові, починаючи з кінця 1990-х років. Це реакція на в’ялу ліберальну демократію, яка фактично відмовилась розвиватися. Трампізм у США, імперський нацизму Московії, імперські амбіції Китаю, угорські “коники” тощо – це все реакція і заповнення лакуни, яку сама собі створила лукава та нікчемна теорія “кінця історії”, яка тепер загрожує кінцем світу. Але Апокаліпсису, який пророкували багато разів протягом всієї історії людства численні пророки, не буде. Бо природа завжди бере своє, людство через терни творить свою історію, розвивається, – на жаль, через криваві уроки та багаточисленні жертви. Засвоюючи уроки, творимо історію. Нескінченною є тільки природа, бо вона постійно розвивається. Тому політика та ідеологія повинні бути природними, тоді вони найбільше наближені до правильного річища життя. Але повернімося до новин минулого тижня. Відбулося знаменне і цікаве дійство – візит китайського лідера Сі Цзіньпіна до Москви, за яким уважно спостерігав світ. У цьому дійстві все “прекрасне” – від початку до кінця. Точніше, саме початок і закінчення цього вояжу були найпримітнішими актами вистави, яку грали лідери двох тоталітарних держав – модернового комуністичного Китаю та імперської фашистської Московії, двох імперських цивілізацій, які певним чином є нащадками стародавньої Монгольської імперії. У цій парі – Китай та Московія (яка себе кличе “Росія”) – патріархальний уклад. Тому важлива ієрархія – “папа-мама”. Це по-перше. З перших хвилин візиту Сі демонстрував себе батьком, а Путіну залишав роль мами у цій “сім’ї”. Подруге, цей візит планувався Путіним як мезальянс, але Сі наполягав на морганатичному геополітичному шлюбі, в якому Москві відводиться роль меншого, нерівноправного партнера, який не отримує в результаті цього шлюбу такого ж високого геополітичного положення, як його партнер – Китай. Отже, про початок візиту. На відео першої, вітальної, зустрічі Сі з Пу кидалось в очі, що Сі поводився як господар, такий собі “батя”, а Пу нервово виробляв своєю цаповою ніжкою кренделі, що мовою тіла несвідомо виказувало, як йому важко усвідомлювати свою приреченість на роль слухняної і безправної “мами” в цьому морганатичному, патріархальному шлюбі. Але він змушений був поступатися, аби вижити. Бо “Росія во мглє” – у мороці, в який завела себе Московія, ні, не Путін, а колективний путін, тобто фактично всі 140 млн “гордих” нащадків “вєлікой” Орди. Але Путіну за це відповідати, інакше йому смерть, як смерть, яка спостигла майже 200 тисяч його ординців, що гинули за “свої ідеали”. Вороття для Путіна вже немає, треба рятуватися. Тому ці “переговори” – про нерівний шлюб з Китаєм, іншого виходу немає. А Китай, між іншим, теж мріє про новий перерозподіл світу собі на користь. І Тайвань – це далеко не єдина мрія Китаю. У нього добрий апетит і зла пам’ять, він мріє не менше, чим про Тайвань, про частину Маньчжурії, що зараз називається Приморським краєм Московії, він ласий і до надр Сибіру тощо. Але це віддалені плани. І ці плани Китай схильний реалізовувати геополітичними, економічними рушіями, власне як це він робить зараз, насамперед, в Африці і всюди, де знаходить слабинку і користується нею для власної гегемонії в тій чи іншій державі, робить її залежною і поступливою для себе. Все це Путін усвідомлює, сподіваючись на рятунок від великого Сі.
Закінчення на стор. 2
Головнокомандувач Збройних Сил України Валерій Залужний особисто нагородив солдата 22го батальйону 92ї механізованої бригади Руслана Зубарєва, позивний "Хижак", особистою нагородною зброєю — автоматичною гвинтівкою М4 калібру 5,56 мм та відзнакою "Золотий хрест". Фото з відкритих джерел
ВАСИЛЬ ГОРБАТЮК
10–11
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ 23 березня відбулося засідання Центрального правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Розглянуто питання: 1. Проблеми інформаційної безпеки та культури в Україні. 2. 90-річчя Голодомору-геноциду. 3. Діяльність та фінансування газети “Слово Просвіти”. Ухвалили: 1. Звернутись до ООН та українців світу щодо надання українській мові статусу міжнародної. 2. Звернутись до Президента України з приводу зміни складу Комітету Національної премії України імені Тараса Шевченка та делегувати до складу Комітету голову Національної спілки письменників України Сидоржевського Михайла Олексійовича та літературознавця, доктора філологічних наук, професора Васьківа Миколу Степановича. 3. Провести круглий стіл “Дерусифікація інформаційного простору України”. 4. Звернутися до Міністра освіти і науки України Оксена Лісового про співпрацю з ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка. 5. Звернутися до Президента України Володимира Зеленського, Голови Верховної Ради України Руслана Стефанчука, Прем’єр-міністра України Дениса Шмигаля з приводу знищення міністром культури О. Ткаченком Інституту дослідження Голодомору. (Звернення друкуємо в числі 13 “СП”).
Гаряча тема · “Треба набратися не тільки терпіння, а й накопичити сили, тобто зброю і боєприпаси, провести ротацію бійців, освіжити склад війська”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
лана Стефанчука та Прем’єр-міністра України Дениса Шмигаля, з вимогою звільнити з посад міністра культури та інформаційної політики Олександра Ткаченка та голову Українського інституту національної пам’яті Антона Дробовича за проведення антиукраїнської діяльності та відновити функціонування Інституту дослідження Голодомору Національного музею Голодомору-геноциду. Звертаємося до Українського народу з проханням об’єднатися та підтримати петицію, яка опублікована на сайті КМУ, щодо звільнення О. Ткаченка з посади міністра культури та інформаційної політики за антиукраїнську діяльність.
Павло Мовчан, голова ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, народний депутат України І–VI скликань, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Георгій Філіпчук, доктор педагогічних наук, професор, дійсний член Національної академії педагогічних наук України, перший заступник голови ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, голова секретаріату Конгресу української інтелігенції Любов Голота – письменниця, головна редакторка газети “Слово Просвіти”, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Василь Куйбіда – політик, громадський діяч, науковець, народний депутат України V та VI скликань Володимир Семистяга – кандидат історичних наук, доцент, голова Луганського обласного об’єднання “Просвіта” імені Тараса Шевченка, заслужений працівник освіти України Дмитро Ломачук – кінорежисер, голова правління Об'єднання кінематографістів "КІНОЛОГОС" Кирило Стеценко – скрипаль, композитор, народний артист України Микола Васьків – літературознавець, доктор філологічних наук, професор Петро Чернега – доктор історичних наук, професор Юрій Гандзюк – доктор культурології, кандидат технічних наук, доцент, заслужений працівник культури України
Гаряча тема · “Треба набратися не тільки терпіння, а й накопичити сили, тобто зброю і боєприпаси, провести ротацію бійців, освіжити склад війська”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Про знищення міністром культури О. Ткаченком Інституту дослідження Голодомору
У 2018 р. на запит українського суспільства Кабінет міністрів України прийняв рішення про створення Інституту дослідження Голодомору, як філію Національного музею Голодомору-геноциду (далі – Інститут). Наукову діяльність Інститут розпочав з 1 січня 2019 р. Інститут дослідження Голодомору – перша державна інституція, яка комплексно досліджувала злочин комуністичного тоталітарного режиму – Голодомор-геноцид 1932–1933 рр. Тематика наукових розробок Інституту полягала у здійсненні наукових досліджень з історії Голодомору-геноциду української нації, зокрема передумов, вчинення, пролонгованих наслідків (історико-правових, медичних, соціально-статистичних, суспільно-економічних, трансґенераційних, психологічних та ін.), а також з історії масових штучних голодів 1921–1923 рр. та 1946–1947 рр. В інституті працювало всього 20 провідних фахівців із тематики Голодоморугеноциду. За чотири роки діяльності науковцям Інституту, використовуючи міждисциплінарний підхід, враховуючи напрацювання істориків, правників, політологів, соціологів, психологів та інших фахівців, вдалося дослідити дотепер приховані від громадськості злочини комуністичного тоталітарного режиму, у тому числі їх масштаби та наслідки. Окремо варто відзначити активну дослідницьку роботу Інституту щодо донесення історичної правди до світової спільноти. Позитивну оцінку діяльності цієї наукової установи надали міжнародні організації та українська діаспора під час проведення низки міжнародних заходів, які розкривали злочини, вчинені кремлівськими диктаторами. Значний вклад науковці Інституту у 2019–2022 рр. внесли під час розслідування кримінального провадження щодо встановлення виконавців геноциду українців та у проведення судових експертиз, що надало можливість встановити мас-
Закінчення. Початок на стор. 1
Про власне переговори – з бадьорими, удавано оптимістичними промовами Пу і розпливчастими, ухильними, без будьякої конкретики, а тим більше обіцянок від Сі. Підписано два документи, які можна охарактеризувати як “за всьо хорошеє”, але ні про що. Мир навіки, дружба назавжди і політичний рефлюкс сенсів. І найцікавіше відбулось при закінченні візиту. Як було заявлено раніше, візит Сі повинен був тривати з 20 по 22 березня. Але фактично був закінчений увечері 21-го, підписані документи й договори. А рано-вранці наступного дня Сі полетів додому, в Пекін. Нащо було залишатися у Москві на ніч, якщо всі справи були вже завершені? Висновок з усього сказаного, очевидно, такий: переговори були фактично перервані через протиріччя сторін. Очевидно, Сі поставив такі вимоги поступок для Китаю з боку Москви, що Кремль, Путін не спромоглись на це погодитись. Судячи з усього, це були ультимативні вимоги. Тому ці переговори завершились прихованим провалом. Щоб не виставляти це на показ усьому світові, Сі переночував у Москві і зранку гайнув додому, в Китай, щоб засвідчити, що візит відбувся у заплановані терміни, до 22-го березня. І тут справа не в позірній тактовності Сі, а в тому, щоб не давати Заходу радіти та зловтішатися, бо Китай не зацікавлений у послабленні Москви у протистоянні із Заходом. Тим більше, що Китай зірвав подальший хід цього візиту з повною впевненістю, що клієнт в Москві ще не дозрів до ультиматумів Пекіна, але їх не зможе уникнути, тож з часом Москва дозріє до потрібної кондиції, коли бажаний плід сам впаде в дбайливі руки Пекіна. Між іншим, це трюк для замилювання факту зриву переговорів Пекіну вдався: у масмедіа світу немає жодної згадки про цей факт. Не можу сказати чи є розуміння цього в аналітичних політичних державних ценштаби, наслідки та чисельність жертв геноциду 1932–1933 років. 7 вересня 2021 р. на Міжнародному форумі “Масові штучні голоди: пам’ятаємо, вшановуємо” презентовані наукові дослідження Інституту та судові експертизи, якими було зафіксовано, що диктатор Сталін у 1932–1933 рр. знищив 10,5 мільйонів українців, з них 4 мільйони дітей. Обґрунтована позиція науковців Інституту дослідження Голодомору, в тому числі і щодо встановлення жертв геноциду українців, зустріла шалений супротив з боку міністра культури та інформаційної політики О. Ткаченка та очільника Українського інституту національної пам’яті А. Дробовича. Починаючи з грудня 2019 року А. Дробович намагався переконати керівництво Національного музею Голодомору-геноциду не досліджувати втрати українців від Голодомору, а домовитися про визначення втрат української нації у діапазоні 5–5,5 млн жертв, але не більше! З цього приводу була проведена нарада науковців, на якій вирішено відкинути “безглузді і незрозумілі пропозиції” Дробовича. Наприкінці 2021 р. Ткаченко та Дробович розпочали політичні переслідування керівництва Національного музею Голодомору-геноциду та працівників Інституту дослідження Голодомору. Мета їх протиправних дій – дискредитація вчених та знищення Інституту дослідження Голодомору. Продовжуючи свою антиукраїнську діяльність, Ткаченко та Дробович запровадили цензуру на оприлюднення наукових досліджень про Голодомор-геноцид та заборонили поширювати видання, підготовлені і видані Інститутом. У подальшому незаконно були звільнені з посад керівництво музею та Інституту, а також провідні вчені-дослідники злочину Голодомору-геноциду. Ці свої протиправні дії вказані особи, розхитуючи українське суспільство, вчиняють під час російсько-української війни. Кричущим є цинічна ліквідація О. Ткаченком, з 1 січня 2023 року, Інституту дослідження Голодомору. І це в той час, коли науковці займаються фіксацією свідчень про геноцид, вчинений російською окупаційною армією у 2022–2023 р. Слід також зазначити, що 25 листопада 2022 р. українська громада, через видання “Україна молода”, вже зверталася до Президента України щодо антиукраїнської діяльності Ткаченка та Дробовича, з питання знищення 18 листопада, напередодні 90-х роковин Дня пам’яті жертв Голодоморів, біл-бордів, розроблених низкою громадських організацій на вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду. Ми повідомляли, що організатором цієї протиправної, антиукраїнської акції був саме О. Ткаченко, який з перших днів на посаді міністра продовжив проросійську політику колишнього міністра освіти Д. Табачника. В черговий раз звертаємо увагу громадськості та світового товариства, що навіть в часи Януковича, який публічно заперечував Голодомор як злочин геноциду, не переслідували науковців та не знищували соціальну рекламу, яка інформувала про злочини комуністичного тоталітарного режиму. Дії Ткаченка та Дробовича, направлені на знищення української ідентичності та культури, фактично відкрили “другий фронт” проти Української держави та української нації, в той час, коли гинуть найкращі сини України, захищаючи незалежність держави. Українські та міжнародні громадські організації, вчені, дослідники, дисиденти, політв’язні, правозахисники, представники української діаспори вчергове звертаються до Президента України Володимира Зеленського, Голови Верховної ради України Рус-
Гаряча тема · “Треба набратися не тільки терпіння, а й накопичити сили, тобто зброю і боєприпаси, провести ротацію бійців, освіжити склад війська”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
трах, бо політики не все, що знають, оприлюднюють – на війні як на війні, не все говориться. не все оприлюднюється. Втім, тема Китаю в цій війні значна, потребує свого розгорнутого, широкоформатного аналізу, тому зараз знову ж таки повернімось до поточних подій в Україні. На фронтах без великих і навіть незначних перемін. Ворог намагається штурмувати то там, то там, але намарно. На жаль, контратака наших військ на Запоріжжі, про яку мало хто говорив, закінчилась невдачею. Там нашим військам на одному з відрізків південно-західного фронту вдалось прорвати першу лінію оборони ворога, але далі на них чатувала засідка на другій лінії оборони, де сховалась непомічена нашою розвідкою бригада спецназу ворога. Були досить відчутні наші втрати. Втім такі контратаки потрібні, вони є розвідкою боєм на цьому перспективному напрямі нашого ймовірного масштабного наступу. Така логіка й мистецтво війни, і без втрат, на жаль, ніяк. Щоб наступ був успішним, треба виявляти дислокації ворога. Окрім дій розвідки, потрібні розвідувальні бої та гнучке маневрування. Йти на герць – це давня тактика українських вояків, яка була унікальним явищем у тактиці минулих змагів і залишається набутком гідності й майстерності сьогодні, у цій війні проти ординців нашого часу. Герць – це провокативний танок смерті, коли перед ворогом гарцюють на конях, танцюють гопака та дражняться козаки на межі обстрілу і навіть у межі закликають ворога вийти на двобій; власне це своєрідна психічна атака хоробрості і зневаги смерті, яка знічує противника, нагнітає страх і водночас є розвідкою боєм, заманюванням ворога в пастку, вказуванням хибних орієнтирів тощо.
У Бахмуті продовжуються запеклі бої за центр міста, за залізничною колією знаходиться Новий Бахмут, тобто великий мікрорайон багатоповерхівок – туди ворог не зайшов. Але обстріли і руйнації шалені. У тому мікрорайоні минули два мої роки життя під час військової служби. А сьогодні там мій син, разом з іншими воїнами боронить це місто, Україну. Тому для мене це місто аж ніяк не абстракція, воно до болю рідне, живе, плоть від плоті моє. Нещодавно Зеленський похвалився вдалими діями розвідників у Бахмуті. Так, можу підтвердити, шурхіт вони вчинили добрячий, маю першоджерело. Але оскільки деталей не було, то і я промовчу. Головне, що є успіхи і гарні дії наших воїнів у Бахмуті. Окрім боїв безпосередньо у місті, точаться вперті бої за володіння двома дорогами життя для Бахмута, цими логістичними пуповинами, що живлять нашу оборону міста. Є успіхи: спроби московитів відрізати дорогу 0506 провалились, понад те нашим вдалось ще й відкинути ворога подалі від цієї дороги. Ворог з Бахмута дещо переніс акцент своїх зусиль у намаганнях взяти Авдіївку, але й тут жодних більш-менш вагомих просувань немає. Під Кремінною ворог теж пре щодуху, не шкодуючи ані снарядів, ані ординців. Такою ціною ворог відтіснив наші війська з південно-західної околиці Кремінної, а також із Діброви, що під Кремінною. І схоже, взяв під контроль Краснопопівку. Під Сіверськом була низка ворожих атак, але наші захисники зупинили все, що рухалось в наступ. Зупинили і відкинули. Всюди стало більше ворожої авіації і більш новітньої, як-от СУ-35. Це свідчить про те, що є термінова потреба підсилення нашої ППО на фронтах. І поставки літаків від наших партнерів, про які говорив вище, саме зараз до часу, в масть. Підсумок огляду фронтових подій: наші війська поки що не готові до повноцінних, масштабних наступальних операцій, але підготовча робота йде повним ходом. Наша оборона в цілому успішно і гідно захищає сталі позиції на всіх фронтах. У низці попередніх дописів у “Слові Просвіти”, починаючи з листопада, я прогнозував приблизно саме такий хід війни взимку і перших місяців весни, тому все йде за планом і в правильному темпі. Треба набратися не тільки терпіння, а й накопичити сили, тобто зброю і боєприпаси, провести ротацію бійців, освіжити склад війська, дочекатись повернення тих десятків тисяч бійців, які були виведені збоїв, щоб поїхати за кордон навчитись володіти технікою, яку надають наші партнери. Час наступу не можна зґвалтувати. Є уроча мить. Це кінець травня, а в червні-липні – розгортання повноцінного наступу. Насамкінець важливо зауважити, що ані сотні “Леопардів” разом із “Абрамсами”, ані такі бажані десятки літаків F-16 абощо не зможуть самі по собі переламати хребет орді. Вся ця чудова техніка потребує підтримки її величності скромної артилерії. Вся ця техніка не спроможна доставити за бойовим призначенням таку кількість снарядів, як це робить трудягаартилерія. Це саме та нитка Аріадни в цій війні, що є дороговказом до перемоги. Сучасні артилерія, важка техніка, авіація і велика множина боєприпасів, помножені на креатив, герць, героїзм та майстерність наших воїнів є гарантією нашої перемоги в битві з кровожерливою імперією зла. Так і буде, ми переможемо! Слава Україні!
Віктор СКОРИК
Суспільство · “Саме такий погляд на себе і світ має оберігати Націю, Державу, українську Ідентичність”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ На російському полюсі – жодних змін. Мерзотною московія була – та% кою і залишилась, пройшовши тривалу еволюцію від “Чингисхана з те% леграфом” до “Верхньої Вольти з ракетами” та “імперії зла”. Смерто% носна зброя в руках варварства. Такою є асоціація, коли намагаєшся зрозуміти поведінку сучасної рашистської ерефії. “Бідні дурні підупали”, – співає Шекспірівський блазень у “Королі Лірі”. Згадував це щоразу, коли донедавна з етерів розливалося блекотіння жириновщини, а нині цю гидливо%балаганну роль виконує вже інший придворний “педрилло” мєдвєдєв, який, ще не зовсім очунявши від традиційно прийнятої алко% норми, забавляє сюзерена і світ несмішною придуркуватістю. Образ “справжнього дурня”, який безперестану силується розважати свій глу% бінний народець та його зверхника – путіноїда, сприймається, на жаль, уже в не переносному значенні.
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
“Україна – це взагалі частина росії, скажімо по-чесному, це частина росії. Але в силу геополітичних причин і в силу історії того, що сталося, ми довгий час мирилися з тим, що ми живемо в різних квартирах”, – заявляє путлєрівський фіґляр. Не дивно, адже кремлівська тусня продовжує читати ту ж “історію”, яка писана єкатєріненською групою шувалівців, що з байок зліпили ще більш несусвітню оману, бо справжньої історії московитів не було навіть у XVIII ст. Одначе писати татіщевимкарамзіним свої побрехеньки на догоду імператриці не означало гарантувати ствердження власної історії, бо поруч жили й пам’ятали національну минувшину українці, які не переставали прагнути повернути відібрані в них москалями вольності, державність, духовну й політичну суверенність. Отож знищення носіїв цієї сакральної свободи було не менш значущою для москалів чорною справою, аніж створити з п’яти байок національну пам’ять для безпам’ятного народу нібито зі “святої русі”. Тому з часів повстання Івана Мазепи в державній імперській політиці мокви назавжди утвердився “постулат” петра І – “Малую Россію к рукам прибрать”. Минуло 300 років (1723), коли цар-україноненависник написав, що з часів Богдана Хмельницького всі гетьмани були зрадниками. Отож винятковим стратегічним завданням імперії було нищення будь-якими способами українського козацтва – символу свободи. Це на їхніх кістках будувався петербург, рилися північні канали, зводилися фортеці, їхньою кров’ю оплачувалися загарбницькі походи. Про цю національну трагедію написано в Шевченка: “Аспиде неситий! / Що ти зробив з козаками – / Болота засипав / Благородними костями; / Поставив столицю / На їх трупах катованих! / І в темній темниці / Мене, вольного гетьмана, / Голодом замучив / У кайданах”. Бо й справді, коли Павло Полуботок заступився за свій народ, кинувши у вічі ненависному петру, що він дасть “одповідь за всі свої кривди, що чинив народу українському” (І. Огієнко), то його жорстоко закатували в петропавлівській в’язниці 1724 року. І такою була доля всіх наступних захисників української волі, зокрема останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського, відправленого на соловецьку каторгу. Особливо нестерпною була наруга над українською церквою, на захист якої рішуче постав Арсеній Мацієвич (українець з Волині, митрополит Ростовський і Ярославський), оголосивши анафему цариці і синоду, поплатившись за це життям уже як в’язень ревельського каземату. Мартиролог жертв і злочинів московитів є нескінченним. І наше вічне домашнє завдання – цю історію буття мусить знати кожен українець, щоби всі ці родові травми нації робили нас сильнішими, згуртованішими й нестерпнішими до всього рашитського, імперсько-кремлівського, руськомірського. Саме такий погляд на себе і світ має оберігати Націю, Державу, українську Ідентичність. Бо найменше толерування московського зла народжуватиме нові війни. Адже з параноїдною спільнотою, яким є цей глубінний антисоціальний народ, домовлятися неможливо, він природою сотворений лише для продукування зла, обману й ненависті. Для чванькуватих, набундючених та злотворних кацапстанців немає місця для діалогу, оскільки для таких “Нема ні пекла, ані Раю. / Немає й Бога, тілько я!” А все “братське” та “миротворче” для руськомірських параноїків уможливлюється лише тоді, коли “ти” меншовартісний, уярмлений, а ще краще знекорінений. У разі, якщо не волієш бути упокореним “братом”, “мироносець” кіріл (він же гундяєв, агент КДБ з оперативним псевдо “михайлов”) освячує зброю та здичавілу військову орду, щоби вбивати українців; погрожує атомним апокаліпсисом, вважаючи росію основою істини, віруючи в кінець світу, якщо хтось та захоче нав’язати їй чужі цінності. Отож нині маємо продовження інерції патологічного сприйняття московитами власної величі. “Носітєлі” велікой культури і магучєго язіка є водночас насильниками, вбивцями, грабіжниками й людиноненависниками. Невиліковно хвора спільнота холопів вважає, що все зло, небезпека міститься поза московією, яка для них є образом “святості”. Чинячи страшні варварські злочини, вони вважають, що все це твориться заради “асвабаждєнія” та захисту моквоязічних і “воссоєдінєнія” історичних територій. Нічого дивного, адже всі кати українського народу (сталін, молотов, каганович, постишев, косіор, хатаєвич, чубар та багато інших) також організовували вбивство понад 10 мільйонів українців під час Голодомору-геноциду 1932–1933 років заради торжества “свєтлого будущєго”. Тому, з одного боку, слід повністю витиснути московію з усіх сфер життєдіяльності української нації, відгородитися від недоімперії зла політично, економічно, мілітарно, мовно, світоглядно, духовно, ставши частиною демократичного західного світу. Уже зараз на гуманітарному фронті варто максимально мінімізувати впливи руськомірства на свідомість та менталітет українця. У суспільному просторі позбавити можливостей використовувати “язік” та “культуру” вбивць і ґвалтівників, цих вічних ворогів українського народу. Щоби ніколи й нікому не кортіло “асвабаждать” українців, використовуючи нацистську тезу: “рассєя там, гдє гаварят на рузком”. Тоді карликовий мєдвєдєв більше не белькотатиме нісенітниці, що на більшій частині України “споконвічно” жило російське населення, яке було у складі “великої, а не малої росії”. А путін і надалі (до смерті) не повторюватиме ту ж “історію”, яку активно втискували в мізки “рассєян” після загарбання Криму 2014- го, що православний рузький народ віками бореться за Крим (за Україну!) як місце хрещення князя Володимира, історичної “духовной купели”. Однак проблема не в тому, що такими фальшивими категоріями оперує група кремлівських збоченців. Цією бацилою імперськості та людоїдства просякнута вся маса рассєян – від дугіних до кадирових, від гундяївців до стрєлкових, соловйових, скабєєвих, собчакових та інших сук, від бурятських ґвалтівників до деенерівських запроданців. Оце все московитське полчище з ординським менталітетом від камчатки до калінінграда “с раскосимі глазамі” (за Блоком) перетворилося в колективну терористичну зграю. Хоча чому перетворилося, здається, що вічно таким і було. А “освячує” цей народець (із “найкращими” хокеєм, балетом, космосом та ядерною довбнею) на війну, вседозволеність, грабунки та насильства їхня одержавлена тоталітарністю “церква”. Не “Отче наш”, а геноцидні проповіді стали в основі дійств нинішнього руськомірського синоду, ніби об’єднавшись (як це було завжди) з царями, більшовиками, петровсько-сталінськими часами й обер-прокурорськими та путінськими катами. Доконаний факт, що “церква”, яка не покаялася за Голодомори, Соловки, Гулаги, за зрадницький “шлюб” з диктаторами-сатаністами, нині стала найбільш дієвим загарбницьким інструментом у руках сучасних кремлівських злочинців. Виплодивши заради імперської мети рашистське “самодєржавіє-православіє”, вибудувавши антигуманну модель ставлення до “іншого”, московити зігнорували всі міжнародні правові й гуманітарні норми, ставши ізгоями у світовій політиці. Навіть діти перестали бути для цього дикунського монстра хоча б якоюсь цінністю. Та ж гундяївська церква викинула узбіч навіть усталену християнську чесноту щодо гуманного поводження під час війни з “малим”, “старим” і “слабким”, замінивши її “благословінням” убивць. Перед очима й досі реваншист-патріарх кіріл у підмосковній балашисі, який у новозбудованому “храмі” росгвардії, погрожуючи атомним апокаліпсисом, буквально цитує військову доктрину ерефії про застосування ядерної зброї, нібито передбачаючи її розміщення в лукашенківській білорусі. “Молитви” диявола, адже в цю ж пору здійснюється прямий геноцид нашого народу: згідно зі звітом Єльського університету, близько 6000 українських дітей перебувають нині під вартою в московських гулагах, а ще тисячі й тисячі їх вивезено та викрадено. Порушуючи права людини й дитини, московські окупанти створили понад 40 фільтраційних концтаборів, де утримуються українські діти, основною метою яких – “політичне перевиховання”. Тому ордери на арешт, видані Міжнародним кримінальним судом, “заслуговують” не лише головний злочинець путлєр зі своєю партнершою-педофілкою, але й багато інших нечестивців на росії, зокрема й у “патріарших” рясах. І це не лише позиція жертви (українців) щодо своїх катів, але й неупереджена й жорстка оцінка міжнародної спільноти, передовсім вищих ієрархів світової Церкви. Так, минулого тижня Вселенський патріарх Варфоломій заявив, що саме російська православна церква є відповідальною за війну росії проти України. ”Церква і державне керівництво росії співпрацювали у злочині агресії і розділили відповідальність за скоєні злочини, такі як шокуюче викрадення українських дітей”, – оголосив Патріарх. Підкреслюючи важливість міжрелігійного діалогу, Його святість закликає не до компромісу з навіженими московитами, а передусім до консолідованих зусиль, спрямованих на протидію цьому “третьоримському патріархату”. У висловленій ним пропозиції, вочевидь для всієї міжнародної спільноти, прозвучала правдива істина, що “наш міжрелігійний діалог має бути зосереджений на способах протистояння і нейтралізації здатності керівництва московського патріархату підривати єдність і богословськи узаконювати злочинну поведінку”. На цьому тлі абсолютно справедливої заяви Вселенського патріарха доволі незбалансованим є звіт Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ), який вважає, що обшуки силовиків у будівлях української православної церкви (мп) можуть мати “дискримінаційний характер” . Хоча які ще аргументи потрібні, коли очевидний абсурд її приналежності до “церкви”, яка є агенткою чужої держави та інструментом російського впливу, “благословляє” вбивства українців? Згадаймо на мить, кому служать нині ієрархи упц (мп) в окупованих Криму, Донецькій, Луганській, Запоріжській, Херсонській областях, з яким запопадливим “благоговінням” ці обмосковлені попи на нещодавньому кремлівському зборищі підтримували “добровільне входження” українських земель у московський улус. Нестертою є пам’ять про вбитих українських воїнів-“кіборгів”, які захищали Донецький аеропорт, про катованих попами цієї здичавілої “церкви”, про масовий колабораціонізм і шпигунство московського попівства нині, в часи повномасштабної російської агресії проти України. Адже чого тільки не було виявлено СБУ в “московських церквах”: і перепустки для окупантів, і рашистські паспорти, і пропагандистська (антиукраїнська) література, і заборонена символіка, і георгіївські стрічки… Тому як би не намагалися цими днями використовувати кремлівці ієрархів грузинської, болгарської, польської православних церков щодо “тривожних” подій у Києво-Печерській Лаврі, які б гучні заяви не видавала рпц про тиск (“настоящие гонения”) на кліриків і парафіян упц (мп), однак зрозумілим є імператив – майбутнього у російської церкви в Україні немає й бути не може. Тим паче, що Конституційний суд уже визнав, що не існує, насправді, ніякої української православної церкви московського патріархату, а лише російська православна церква в Україні. Це ймення – її справжня сутність. У цьому криється головний аспект Стратегії національної безпеки України, який, починаючи з 1990-х років, явно недооцінювали на найвищих рівнях української влади. Тому й служила ця “церква” так довго московському тоталітарному режиму, проповідуючи, неначе собачої блекоти наїлася, дух “руського міра”. Підтримуючи імперську позицію кремля та чужинської авторитарної “церкви”, що “змінювати канонічні кордони не дозволимо”, продовжуючи жити імперативами метрополії, “наші” доморощенці солідаризувалися з міфами про “єдінородство”, про спільність духовних, культурних, а отже й політичних кордонів. Оскільки Київ є колискою Святої Русі, на яку виняткове “право” має лише москва. А той, хто “заважає” цим “святим” намірам, є “нацистами”, уніатами, розкольниками, атеїстами. Знищити українську Церкву та знищити Україну є тотожними завданнями московських ординців. Тому й стояли українці завжди перед дилемою: а) або підкоритися московській митрополії; б) або створити свою церкву, повернувши історичну справедливість, духовну суверенність народу. Нарешті настали часи, хоча й трагедійні, коли українці остаточно обрали істинний і народооберігаючий шлях – відновлення й зміцнення єдиної Помісної Української Православної Церкви, духовної Свободи та політичної Незалежности. Саме з цих мотивів 105 років тому (1918 р.) у Києві відбувався церковний Собор щодо самостійности української церкви. Згадується пам’ятна заява-декларація тодішнього українського Міністра віросповідань A. Лотоцького: “В самостійній державі має бути і самостійна Церква… тобто Aвтокефалія Української Церкви. Це не лише церковна, але і наша національна необхідність”. І тоді всі святощі, безцінні духовні скарби й національні пам’ятки справедливо належатимуть Українському Народу. Так буде, бо з Україною Бог!
Інформаційний простір · “Є такі владні сили, які не знають і, мабуть, не дуже хочуть знати правду про багатовіковий геноцид, етноцид і лінгвоцид українського народу”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Щоразу, коли беру в руки нову книжку й читаю назву, постає запитання: “Про що во% на? Яка тема, ідея? Чи збагатиться моя духовність, історичний, морально%інтелектуаль% ний світогляд?” За роки відновленої незалежності Української держави інформаційно%гуманітарний простір наповнився потрібною науково%дослідницькою, публіцистично%документаль% ною, художньою, популярною літературою, яка відчиняє вікно у правдивий світ багато% вікової української історії. “Незборима Україна”1 Володимира Іванишина – це своєрід% ний, глибоко продуманий, ретельно зроблений, сумлінно оприлюднений творчий кон% спект актуальних праць багатьох дослідників історії, мови, культури.
Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор ЛНУ ім. І. Франка
Вислів “творчий конспект” аж ніяк не применшує ґрунтовного значення цієї книжки, насиченої правдивим історичним і сучасним фактологічним матеріалом, що пов’язаний із двома найважливішими світовими процесами – глобалізацією та повномасштабною військовою агресією Російської Федерації проти України, яка є 28-ю за всю історію існування Московії=Росії. Водночас із руйнуванням мирних міст, містечок, сіл, жахливими вбивствами дітей, матерів, статечних бабусь і дідусів, мародерством, катуванням, знищенням українських полонених московські агресори отруюють свідомість української і світової громадськості маніпулятивною, облудною інформацією. Нинішня геноцидна, терористична війна Російської Федерації проти України своїм корінням сягає в часи Орди, Московського царства, Російської імперії, Радянського Союзу. Її мета незмінна: придушення свободи, знищення національної сутності завойованих народів і перетворення їх на аморальних ординців, манкуртів, сліпців, які задля імперських інтересів Московії навіть віддають своє життя. Завдяки потужній дезінформації російському суспільству постійно нав’язують ідею, що світ хоче знищити Росію. На другому місці ворогом Росії після США московські маніпулятори називають Україну. Вважаю, що теперішня російська проблема не лише в рашистській сутності Путіна, а в расистській психіці моксельців=московитів=росіян. Нині російське суспільство перебуває під потужним ідеологічно-психологічним ковпаком маніпулятивної пропаганди, яка спрямована на відновлення великої Російської імперії. Не тільки кремлівська влада, а й десятки мільйонів пересічних росіян розуміють, що без України (з її територією, ресурсами та людським інтелектуальним потенціалом) будь-які спроби Росії відновити свій імперський статус є безперспективними. Вони розв’язали проти України повномасштабну війну, потужною складовою якої є інформаційно-психологічна агресія, у якій домінують три ключових імперативи: 1) протидія інтеграційній політиці України в західному напрямку, оскільки її членство в НАТО та ЄС роблять саму ідею відродження російської (під машкарою євразійської) неоімперії нездійсненною; 2) викорінення всього українського в межах і поза межами України і Росії, оскільки лише знищення української ментальної ідентичності може стати передумовою створення та запорукою існування такої імперії; 3) створення і постійне підтримання в Україні стану керованого хаосу та провокування сепаратистських рухів, спрямованих на послаблення державних інституцій, розчленування країни та руйнацію її державної соборності. Неонацист Путін безсоромно, глумливо нав’язує тезу, що “сучасна Україна – цілком і повністю дітище радянської епохи”, а не результат історичного, природного, об’єктивного розвитку. Мовляв, на землях, на яких Ленін створив Україну, споконвіку жили російські люди, а тепер вони оголошені не корінним народом. “Вирощені ворогами Росії українські націоналісти” витісняють російську мову з практичного, реального життя, що може призвести до скорочення загальної кількості росіян в Україні. “Це можна порівняти за своїми негативними наслідками із застосуванням якоїсь зброї масового ураження”, – піклується батько-патріарх Владімір Путін про своїх дітей-росіян, спираючись на фальшиву версію “триединого общеруcского народа”, “малоруской ветви Великоросcии”, “общерусcкого языка”, що насправді є позолотою багатовікової антиукраїнської московської імперіалістичної політики, яку сьогодні зухвало легітимізує Путін, заявляючи, що Україна – це територія Росії. “Малоросійська культурна ідентичність” мала можливість розвинутись тільки “в лоні великої російської нації”. А становлення окремої української нації відбулося завдяки втручанню Польщі та Австро- Угорщини, – вважає президент Російської Федерації. Нині надзвичайно важливо на засадах історичної правди розкривати справжню сутність московської колоніальної ідеології і політики, загарбницької війни Російської Федерації проти України. У монографії доцентки Львівського національного університету імені Івана Франка Ольги Щодри “Слов’яни і Русь в ранньому середньовіччі. Передумови і початки формування імперії русів”, яка побачила світ у 2021 році, написано про успішну дипломатичну місію Русі до Константинополя у 838 році. “Про неї відомо з “Анналів Сен-Бертен” (назва походить від абатства св. Бертина на півночі Франції), що є продовженням франкських королівських хронік, які описують події від 839 до 882 років. Особлива цінність Бертинських анналів як наукового джерела полягає у тому, що вони збереглись в оригінальному списку X ст., який знаходиться у фондах публічної бібліотеки у французькому місті Сент-Омер”, – зазначає Ольга Щодра. Наполеглива і відповідальна дослідниця архівних документів розповіла про прибуття у 839 році до Інгельгейма посольства від народу рос. У статті хроніки, датованій 18 травня 839 р. Пруденцій повідомляє про прибуття до столиці франків Інгельгейму посольства від візантійського імператора Теофіла і від народу рос. Скрупульозно опрацювавши тексти хроніки, Ольга Щодра написала, що спочатку руське посольство відвідало Візантію, де його прийняв імператор Теофіл. Оскільки у той час навігація на Чорному морі можлива лише влітку і в перші місяці осені, то для того, щоб приїхати до Інгельгейму в травні 839 р., руські посли мали прибути до візантійської столиці влітку 838 р. Як вказував у листі до Людовика Благочестивого візантійський імператор, посольство прибуло до Константинополя “заради дружби”, що мовою середньовічної дипломатії означало – для укладення мирної угоди. Як видно з листа імператора Теофіла, статус руського посольства не викликав у греків жодних сумнівів, як і його мета – розвиток мирних економічних і політичних відносин. “Бертинські аннали є не тільки першим датованим джерелом з історії Русі, вони свідчать, що в першій половині IX ст. між Візантією і Руссю був укладений “мирний договір”, – наголошує сумлінна історичка Ольга Щодра. Дослідження західноєвропейських, візантійських і арабських архівних джерел львівськими вченими Ольгою Щодрою, а також Ігорем Бойком (стаття “До питання про час заснування Української держави” // Вісник НТШ. – 2017. – Ч. 58. – С. 37-40) дають ґрунтовні підстави стверджувати, що на 838 рік уже повноцінно існувала високорозвинена, як на той час, рання українська держава Русь, яка входить до найстаріших держав Європи. “До кінця XII століття під “Руською землею”, “Руссю” розуміли лише територію Середнього Подніпров’я, визначену містами Київ – Чернігів – Переяслав (землі полян, деревлян, сіверян). Тільки до цих земель і міст вживали термін “Русь”, – слушно нагадує професор Ігор Бойко. – Ні Новгородська земля, ні Суздальська (як і решта приєднаних до Києва земель), на думку сучасників, Руссю не були. Це переконливо засвідчують повідомлення літописів. Так, перший Новгородський літопис часто повідомляє про поїздки новгородців “у Русь” (тобто в Київ, Чернігів або Переяслав). Так само “в Русь” їздили зі Суздальської землі”. Роси, русини, українці – це історичні етноніми одного народу, мовою якого є українська, відома ще з VII ст., а російська мова тоді навіть не снилася угро-фінським і татаро-монгольським племенам. У Х ст. в межиріччі Оки та
Волги виникло Ростово-Суздальське князівство. Його політичними центрами були спочатку Ростов, від початку ХІІ ст. – Суздаль, а з другої половини ХІІ ст. – Володимир-на-Клязьмі. На початку ХІІІ ст. Володимирсько-Суздальське князівство розпалося на низку удільних князівств: Ростовське, Ярославське, Переяславське, Московське та інші. У 1238 р. на Володимиро-Суздальщину напали половці і завоювали Залісся. Від середини ХІІІ ст. на Володимиро-Суздальській землі почало набирати вагомості князівство Московське і, за згоди та активної підтримки татаро-монгольських ханів, приєднувало до себе сусідні землі. Володимир Білінський утрьох томах науково-історичного дослідження “Країна Моксель, або Московія” аргументовано розвіяв десятки міфів Російської імперії. Він також довів: Москва не була заснована у 1147 р. Юрієм Долгоруким. Вперше поселення Москви було зафіксоване лише у 1272 році під час третього перепису населення у володіннях Золотої Орди. Тільки у 1277 році Московія з’явилася як князівство з дозволу золотоординського хана Менгу-Тимура, – на 439 років пізніше від уже відомої давньоукраїнської держави Русь. І була Московія звичайнісіньким Улусом, який залишався підвладним династії Чингізидів. Першим московським князем став молодший син Олександра Невського – Данило, котрий народився 1201 року. Ці факти підтверджують зокрема російські історики М. Карамзін, С. Соловйов та В. Ключевський. Сам Олександр Невський не був учасником битв, які йому приписують російські маніпулятори. Бо, по-перше, йому на той час виповнилося лише 12-14 років і він був малолітнім для таких справ, а по-друге, ще в 1238 р. Хан Батий забрав його в аманати, тобто в заручники, бо інакше батько Ярослав Всеволодович не отримав би великокнязівського престолу. Та й не “побоїща” то були, а звичайні сутички малочисленних бойових загонів окремих племен, що межували на цих територіях (О. Микитенко). Московські князі уміло використовували владу татаро-монгольських ханів у своїх інтересах і досягали в цьому великих успіхів, хоча проводили відверту антизолотоординську політику. Але вміло її приховували, присягалися ханам у вірності та відданості,
всіляко їх задобрювали й за це здобували підтримку – ярлик на князювання, посади і щедрі подарунки. При цьому використовували різні методи: московські князі-васали охоче родичалися з татарськими вельможами, вважаючи за честь одружуватися з ханськими родичами або зі знатними дівицями з Орди. У політиці вдавалися до брехні або напівправди, лицемірства, хитрощів, безпринципності, наклепів, інтриг, дворушності, хабарництва, підступів, шантажу, вигадок, підступності тощо. Всі ці засоби у політиці використовує нині терорист Путін і його кліка не лише стосовно України, а й у європейському і світовому контекстах. Прикро, що в азійських, арабських, тим паче європейських національних державах є такі владні сили, які не знають і, мабуть, не дуже хочуть знати правду про багатовіковий геноцид, етноцид і лінгвоцид українського народу. Деякі очільники національних держав не усвідомлюють, що українці мають таке ж природне право бути господарями на своїй землі, як німці – в Німеччині, норвежці – в Норвегії, поляки – у Польщі, росіяни – у Росії, румуни – у Румунії, угорці – в Угорщині, французи – у Франції, японці – в Японії, утверджувати в усіх клітинах державного організму українську мову, розвивати національну культуру, звичаї, традиції, мати єдину помісну Українську Православну Церкву. Доречно згадати, що французька декларація прав людини та громадянина, прийнята Установчими зборами 26 серпня 1789 року, урочисто проголошувала: “Джерело будь-якого суверенітету належить нації. Жоден індивід або група людей не може здійснювати владу, яка не йде безпосередньо від цього джерела”. Держава, що створилася на цьому принципі, є “абсолютно суверенна й однорідна з погляду культури і мови національна держава”. Нинішня 28-ма російсько-українська війна – це війна морально-духовних, національно-громадянських, світоглядних, гуманістичних цінностей; це – війна цивілізацій. Її коріння у московсько-імперській ідеології і політиці щодо України. Остаточна мета расистської політики Росії – тотальне знищення України як нації, суверенної держави і геополітичної реальності. Неймовірно жорстокі репресії пройняли жахом Україну після того, як у 1708–1709 роках гетьман Іван Мазепа з допомогою шведського короля Карла XII спробував вирвати український народ з московського рабства. Французький посол у Московії із жахом доносив у Париж: “Московський генерал Меншиков приніс в Україну всі страхіття помсти та війни. Всіх приятелів Мазепи безчесно катовано. Україна залита кров’ю, зруйнована грабунками й виявляє скрізь страшну картину варварства…”. Лише в гетьманській столиці Батурині вирізано за різними даними від 6000 до 15000 мешканців. З “Історії Русів” довідуємося, що трагедію Батурина завершено вогнем і розтопленою сіркою: “Усе місто і всі публічні його будівлі, себто церкви та урядові будинки з їхніми архівами, арсенали і магазини з усіх кінців запалено і обернено на попелище. Тіла побитих християн та немовлят кинуто на вулицях і поза містом. Меншиков, поспішаючи з відступом і бувши чужий людяності, полишав їх на поталу птицям небесним і звірам земним, а сам, обтяжений незліченними коштовностями та скарбами, міськими й
Інформаційний простір · “Громадянське суспільство світу має тиснути на ООН з метою забезпечення світопорядку, демократії і верховенства права”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
національними, і забравши з арсеналу 315 гармат, одійшов від міста і, переходячи околиці міста, палив і руйнував усе, що траплялося йому на дорозі, обертаючи житла народні на пустелю”. У травні 1709 р. московські війська здобули і зруйнували Чортомлицьку Січ, яка існувала понад століття. Моксельці знеславили навіть гробницю давніх отаманів і забрали гармати, український козацький скарб і прапори. Петро I неймовірно втішився, почувши новину про зруйнування Січі, і писав до Меншикова: “Ми прийняли з великою радістю звістку, що ви здобули це прокляте місце, джерело всякого лиха і надії наших ворогів”. Він також повідомляв генералові Апраскіну “що полковник Яковлєв заволодів цим клятим кублом і вирізав усю наволоч. Тим робом ми винищили останній пень Мазепиного роду і з цієї нагоди складаю вам щирі побажання”. Тільки архіви і хроніка тієї доби зберегли подробиці варварських мук українців, які вигадувала садистська уява Петра I. Відзначаючи 350-річчя від дня народження узурпатора, нищителя українців Петра I, новітній садист Путін здійснює шовіністично-нацистське гасло: “Россия должна править бесстыдно”. У такий спосіб у нинішніх умовах зреалізовується агресивна сутність генного коду угрофінських і татаро-монгольських племен, на живильному грунті яких витворився так званий російський народ. Не лише в Україні, а й у цілому світі кожна людина має глибоко усвідомлювати, що генний код русичів=українців не має нічого спільного з геном моксельців=московитів=москалів=кацапів=росіян, головною метою яких нині є завоювання Національної Соборної Української Держави, знищення українців як самобутнього етносу, бо він, мовляв, прагне побудувати антиРосію на рідній для московитів землі. Нинішня повномасштабна агресія Російської Федерації проти України незаперечно і прозоро свідчить, що російські солдати та їхні зловісні поводирі (царі, генсеки) як у минулому, так і тепер є головними злочинцями світової історії. Тепер на зловісній вершині аморального “русского міра” канібал Путін зі своїми чорнокровними мутантами. Путінські божевільні імперські ідеї відродження Радянського Союзу в оболонці Московії заволоділи російськими народними масами. Вони схвалюють, підтримують терористичну антиукраїнську війну, разом з батюшками Кіріла благословляють солдатів застосовувати проти духовно вільних, національно свідомих українців оскаженілі методи і форми упокорення, які впродовж кривавої історії використовували різні Івани III, Івани IV Грозні, Петри I, Катерини II – Олександри, Миколи, Леніни, Сталіни, Жукови та інші бісові виплодки. Зовнішні та внутрішні агресори всілякими способами і методами протидіють духовно-національному відродженню усіх українців: консолідації народу, його ідентифікації та інтеграції у європейський цивілізований світ. Безперечно, національна держава – не панацея від усіх хвороб і не миттєве вирішення усіх проблем. Але книжка Володимира Іванишина “Незборима Україна” своїм правдивим фактологічним матеріалом є надійним джерелом усвідомлення кожним громадянином України незалежно від національності, що Українська національна держава – це єдиний шлях до справедливого і гідного життя суспільства, шлях до розвитку і утвердження української нації в умовах війни з Росією та глобалізаційних процесів.
Інформаційний простір · “Громадянське суспільство світу має тиснути на ООН з метою забезпечення світопорядку, демократії і верховенства права”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Тому вкрай важливо не потонути в нинішньому потужному інформаційному потоці улесливої, популістської і медоточивої олжі, а вчитися глибоко розуміти сутність, мету кожної інформації, кожного виступу політиків, депутатів, вчених, кожного інтерв’ю, ток-шоу, тобто виважено, на українських національних засадах, мислити, думати, щоб знову не потрапити у московську неволю. Згадаймо імператив: “Думаю, отже, живу” (Декарт). Але цього замало. Невідкладно вчімося правильно думати, адже “правильно думати – це морально-етична норма” (Паскаль). Для українців в умовах російсько-української війни “правильне думання” – це українськоцентричне мислення, українськоцентрична позиція, українськоцентричні вчинки, активні моральні дії насамперед задля захисту, розвитку й утвердження української України в органічній єдності з дбайливістю і відповідальністю за стан розвитку громади, суспільства, за свою родину, особисте духовно-матеріальне, національне самоствердження. Адже “Москва – це смерть, а вічність – Україна!” (Дмитро Павличко). В Україні, на жаль, ще багато аморальних носіїв “грязі Москви”, навіть у найвищих владних кабінетах. Розпізнаваймо їх, очищаймося від маніпулятивної грязі, не впускаймо цю отруту до серця і розуму, відкидаймо разом з носіями у безодню небуття, щоби не перетворитися на московських “подножок”. Адже російські та промосковські ідеологи, політики і медійники прагнуть духовно покалічити, підкорити українців, перетворити їх на ординсько-путінських блудників. Тому, щоб повноцінно жити, доброчесно думаймо, сумлінно аналізуймо суспільно-політичні процеси, бо запорука розвитку успішної національної держави – це аналітичне українськоцентричне мислення, українськоцентричне переконання на загальнолюдських морально-духовних засадах, які надихають на героїчну боротьбу захисників і захисниць України від московських окупантів. Визволення з отруйних російських імперських пут не лише можливе, а й буде! Європейська і світова громадськість з їхніми лідерами все активніше прозріває й надає щоразу потужнішу допомогу героїчним українцям, щоб здолати, розгромити, покарати антилюдські, антислов’янські московські ворожі сили і над Богом даною українською землею засяє мирне небо. Тоді зруйнована нащадками дикунських угро-фінських і татаро-монгольських племен жертовна Україна доброчинною, доброчесною працею забуяє життєрадісним розвитком у світовому цивілізаційному просторі. Із Вселенної Всевишнього душа Героя України Дмитра Коцюбайла на псевдо Да Вінчі, десятки тисяч душ його Побратимів, які віддали своє життя за кожного з нас, за незбориму Україну, закликають українців усім своїм єством почути, зрозуміти Тараса Шевченка: “Свою Україну любіть, // Любіть її… Во время люте, // В остатню тяжкую минуту // За неї Господа моліть”. Кожного з нас просить Іван Франко: “Не пора, не пора, не пора // В рідну хату вносити роздор! // Хай пропаде незгоди проклята мара! // Під Украйни єднаймось прапор!”. Добре думаймо, мужньо захищаймо рідну землю, сумлінно працюймо задля розбудови, утвердження Української Держави, “щоб ґаздою, не слугою перед світом стати!”.
1 Іванишин В. С. Незборима Україна. – Львів, ФОП Корпан Борис Іванович, 2022. – 252 с.
– Миколо Ярославовичу, є ордер на арешт путіна… – Від самого початку війни я наполягав, що наші вітчизняні правоохоронні органи мають повне право ввести проти путіна кримінальне провадження і піти в суд за його арештом та оголошенням його в міжнародний розшук, оскільки він розв’язав проти України неспровоковану агресію. Тобто, оголосивши початок захоплення України з початком спеціальної воєнної операції, скоїв світовий злочин. Нині російська армія скоює воєнні злочини, злочини проти людяності і геноцид українського народу. Я не раз говорив і писав про це. Тодішня генпрокурорка Венедіктова тлумачила, що путін користується імунітетом, а я знову-таки наполягав, що той, хто скоює перелічені злочини, втрачає імунітет. Більшість експертів погоджувалися, що імунітет є і що МКС не має юрисдикції розглядати такі злочини, тим більше, що рф не ратифікувала Римський Статут. Я ж стверджував, що відповідно до Статуту МКС, Статуту ООН і МС з прав людини цей Суд має право розглядати такі справи, навіть при цих обставинах і при небажанні рф визнавати міжнародне право. Тому хочеться побажати експертам більш відповідально опиратись на знання міжнародного права, Статутів, ООН, МКС і Міжнародного суду з прав людини. Оперувати потрібно не власними міркуваннями, а винятково законами, опираючись на принципи права, а не власну правосвідомість і емоції. Тут є і залишаються питання до вітчизняної правоохоронної системи. У нас щодня скоюються теракти військовими рф, гинуть мирні громадяни: тільки в одному Маріуполі загинуло понад 100 тисяч людей. Верхом цинізму і ще одним тяжким злочином є утримання рашистами в полоні українських підлітків на окупованих територіях і їхнє використання для прибирання катівень після застосування тортур. Путлерівці шукають патріотично налаштованих підлітків, забирають у них телефони, перевіряють переписки з батьками і родичами: їм всюди ввижаються партизани, з якими, на їхню думку, можуть співпрацювати ці діти – 8-9-10-класники, можуть бути й молодші. Ось такі дітки бачать всю нечисть, яку творять путлерівці, є свідками тортур, обслуговують заручників, яких утримують і катують путлерівці. Це ще один епізод до тих численних злочинів, який ляже в основу обвинувачення путлерівців в Гаазі. Тепер про висновки Комісії ООН, яка не знайшла ознак геноциду. Давайте поглянемо хоча бна той же Маріуполь, який методично знищувала рашистська авіація, бронетехніка, артилерія, суцільно знищуючи житлові будинки з людьми, медзаклади, установи, критичну інфраструктуру, навіть пам’ятки культури, історії тощо.
Тим часом, з усіх рашистських державних телеканалів звучало і звучить – знищити Україну, вибити всіх до одного українців, навіть дітей, вбивати, палити і топити, не кажучи про інші міста, Бахмут, Мар’їнку, Авдіївку і т. д., які стираються з лиця землі. Йде безперервний обстріл всієї території України ракетами із нищенням критичної інфраструктури і середовища життя, вбивствами українців. А як кваліфікувати дії воєнних злочинців, які ґвалтували і ґвалтують, вбивають, катують, вивозять українців, тримають в концтаборах, хоча їх називають фільтраційними, коли людей заганяли в підвали і вони там гинули без води і їжі? То як зрозуміти висновки комісії? А де тут кваліфікація дій рашистів з боку наших правоохоронних органів, на кого вони оглядаються, адже це чистий злочин – геноцид українського народу? До речі, практика розслідування такого злочину в Україні вже є. Маємо діяти впевнено і принципово, не обходячи і не залишаючи шансів жодному злочинцеві. – Що думаєте про виселення упц мп з Лаври? – Відповідно до українського законодавства упц мп і всі їхні представники мають покинути територію Лаври. І тут недоречні різні припущення “а якщо”, “а куди вони підуть” тощо. Насельники повинні були шанувати наші закони, нашу мову, культуру і служити Богові, а не сатаністу путіну, не зневажати наші цінності, наші закони, наших патріотів. Українська влада не має перейматися тим, куди вони підуть. У їхніх сановників багато квартир, житла, землі тощо. У нетрях московитських церков в Україні СБУ викрила цілу мережу колаборації – розповсюдження антиукраїнської літератури, ведення ворожої пропаганди. Поширені факти переховувавння спецслужбістів, зброї і засобів війни, навіть бойовиків ерефії у церковних приміщеннях упц мп в Україні з 2014 року. Московитські попи відмовлялись відспівувати наших героїв, натомість “благословляли” рашистів на вбивство українців. Ніякі заяви окремих політиків, “захисників” церкви мп не мають вносити сумнівів і “смути” в рішення української влади. Силою закону і повноважень української влади, обґрунтовано представники московського патріархату мають покинути територію Печерської Лаври. Будь-якої “перестороги” тут виникати не повинно. Всі рішення про виселення відповідають букві закону. – Не можемо обійти тему Генерального секретаря ООН Антоніу Гуттереша… – Вчергове очільник ООН приїжджає до Києва і з “поваги” до нього московити знову обстрілюють Україну, демонструючи якусь особливу, не здорову увагу до цієї персони, який, до речі, перший візит після вторгнення здійснив до країни-агресора! Найбільше хвилює цього очільника тема “збереження”
зернового коридору. Ну чи не цинізм у чистому вигляді? Його не цікавить виконання росією Статуту ООН, дотримання світопорядку і хоча б виконання Резолюції Генасамблеї щодо припинення неспровокованої агресії проти України. На жаль, ми не почули співчуття, засудження агресора за обстріли мирних територій України, спричинення велетенської кількості жертв, знищення критичної інфраструктури, викрадення дітей, дорослих, катування, злочини проти людяності, врешті – геноциду українського народу! Очільник ООН не забезпечує виконання глави 7 Статуту ООН, яка передбачає створення Миротворчих сил, попередження і удари в разі неприпинення агресії, а веде “спостережну компанію”, яка більше чи менше “збентежена”, “стурбована”, чи-то спантеличена і, на жаль, не є гарантом безпеки, як це передбачено Статутом ООН. Пан Гуттереш, який після констатації світового злочину росією, членом Радбезу ООН, повинен був одразу підняти питання про виведення росії з цієї іпостасі (тим паче, що вона й так нелегітимно там перебуває), спокійно мовчить про ці дії. Варто підняти питання про неможливість широкої присутності російського сегменту в цьому органі світопорядку, що дає росії вправно маніпулювати й уникати відповідної, адекватної реакції з боку ООН на світові злочини цієї держави. Цю нерішучість уже свідомо можна віднести до злочинного недбальства – так це кваліфікується з точки зору кримінального права. Скільки жертв понесла Україна – і погляньте, які цифри подає ООН. Питається, це на кого робота? Усі ці гарячі питання без відповіді підривають довіру до органів світопорядку. Врешті-решт ООН добре знає про Будапештський меморандум, який позбавив Україну ядерної парасольки. І де ж тут ООН, яка повинна була миттєво відреагувати і зініціювати консультації з боку підписантів, особливо коли один із них напав на Україну? Такі теми не повинні спадати з порядку денного. А громадянське суспільство світу має тиснути на ООН з метою забезпечення світопорядку, демократії і верховенства права, в іншому випадку – це хаос і безвладдя. Не будьмо байдужими – діяти треба вже і зараз. – Дякую за коментар. З нами Бог і Україна. – Слава Україні!
Інф. “СП”
Читачі “Слова Просвіти” зауважили, що до редколегії тижневика долучено відомого юриста, першого заступ% ника добровольчого формування територіальної громади Києва “Патріот”, члена Центрального правління ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка Миколу Голомшу. Ми по% просили його прокоментувати ті події, які нині широко об% говорюються в інформаційному просторі.
Постать · “Виховувати серед усього українського народу свідомість значення і ролі війська у боротьбі за визволення народу”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Микола Міхновський – один із тих діячів, чиє подвижництво вплинуло на долю всієї української нації. 31 березня – 150 років від дня його народження, але таких людей по% трібно згадувати й вшановувати не лише в їхні ювілеї. Він – визнаний ідеолог українсько% го націоналізму, який з самого початку своєї полі% тичної біографії виступав за створення української самостійної держави. Він – автор програмного до% кументу Братства Тарасівців “Кредо молодого ук% раїнця” та брошури “Самостійна Україна”.
Василь ВЕЛЬМОЖКО, краєзнавець, м. Одеса
Народився у 1873 році в селі Турівка на Полтавщині. Сімейний побут родини був цілком селянським, народним, ґрунтувався на здорових моральних засадах. Його батько, Іван Міхновський, був священником, який вів службу українською мовою і разом з тим – заможним господарем, власником 17 десятин землі. Окрім цього, батько Миколи був справжнім, щирим українцем, який палко любив свою землю. Не випадково всі діти виявилися причетними до українського руху. Роки навчання в Прилуцькій чоловічій гімназії (80-ті роки ХІХ ст.) припали на часи посилення в Україні русифікаторської політики царату. Після закінчення Прилуцької гімназії в 1890 році юнак, наслідуючи старшого брата, вступив на юридичний факультет університету Святого Володимира в Києві. Він не міг обмежитися академічними знаннями і саме на початку 90-х років розпочав свою політичну біографію. Молодий студент приєднався спочатку до українофілів, хоча відкидав їх аполітизм і поміркованість. Прагнучи активної політичної діяльності, він разом з радикально настроєними членами “Молодих громад”, серед яких була й Леся Українка, починає вивчати ідеї західноєвропейської соціал-демократії. Проте гасла інтернаціоналізму, які сповідували соціалісти, в душі Міхновського не знайшли визнання. З дитинства його ідеалом був пророк національного відродження Тарас Шевченко, у творчості якого він бачив прямий заклик до боротьби за самостійність України. Радикально налаштований, він шукав однодумців і невипадково став активним членом таємної студентської організації, метою якої було здобуття національної свободи, побудови власної державності – “Братства Тарасівців”. Микола розробив ідейно-теоретичні засади організації, назвавши її “Credo молодого українця”, за суттю своєю – перший програмний документ, у якому сформулював революційну того часу мету. “Нашому поколінню належить створити українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєї держави. Ми боремося за самостійну суверенну Україну, соборну, цілу і неподільну – від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ, вільну між вільними, без пана й без хама”, – рішуче визначив 18-річний Микола Міхновський власне життєве кредо. Із діяльністю М. Міхновського пов’язана розробка ще одного документа “Братства” – “Profes- sion de foi молодих українців” (“Символ віри молодих українців”), надруковані в львівському часописі “Правда” в 1893 році. Однак повести визвольний рух “тарасівцям” під цими гаслами на Україні не вдалося. “Братство Тарасівців” швидко опинилося в полі зору поліції, яка замах на “єдину і неділиму” сприймала як один з найтяжчих державних злочинів. Частина “тарасівців” була заарештована, решта – вислана в села.
Міхновському вдалося уникнути арешту і заслання. Він відносно спокійно закінчив навчання в 1895 році й почав працювати в одній із адвокатських контор Києва, водночас не полишав громадської діяльності. 1897 року молодий адвокат їздив до Львова, де встановив тісні стосунки з галицькими діячами і закупив значну кількість забороненої літератури. Як і раніше, поліція пильно стежила за його діяльністю. 1898 року Міхновський переїхав до Харкова, що було пов’язано з особистою драмою: закохавшись у дружину свого начальника, він разом із нею мусив залишити Київ. Але батьки були проти. Шлюб не склався, і Микола Іванович так і лишився неодруженим. Він зайнявся адвокатською практикою, відкрив власну контору й невдовзі здобув неабияку популярність як успішний адвокат. У лютому 1900 року молодий харківський адвокат виступив з промовою “Самостійна Україна” на нелегальному Шевченківському святі в Полтаві та Харкові. Він почав доводити необхідність оголосити програму для нової партії. Він також заявив “про необхідність збройної боротьби за права українського народу”. Саме тоді було ухвалено рішення про створення Революційної української партії (РУП). Її керівництво прихильно поставилося до проголошених у промовах ідей і запропонувало об’єднати їх в окремій брошурі. Того ж року промову Миколи Міхновського “Самостійна Україна” було опубліковано як офіційне видання РУП. “Самостійна Україна” закликає до відвертої боротьби. “Сини України! Ми, як той Антей, доторкаючись до землі, наберемось усе більшої сили і завзяття. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Україні, і кожен, у кого ще не спідліле серце, озветься до нас, а в кого спідліле, до того ми самі озвемось! Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій землі, ми не маємо права покласти оружжя. І пам’ятатимемо, що слава і побіда – це доля борців за народну справу”. 1902 року, коли в РУП почали перемагати соціалістичні та автономістські тенденції, Міхновський заснував Українську народну партію (УНП), що проголосила своєю метою боротьбу за незалежність України. Микола Міхновський став її провідником і головним ідеологом, він розробив “Десять заповідей УНП” і видав їх 1903 р. у Львові. “Десять заповідей УНП” – один із найгостріших документів самостійницького руху, створених Міхновським. Свої ідеї Микола Міхновський популяризував у часописах, які засновував попри всілякі заборони: “Самостійна Україна” (1905), “Хлібороб” (1905), “Запоріжжя” (1906), “Слобожанщина” (1906), “Сніп” (1912–1913). З початком Першої світової війни М. Міхновський був мобілізований до діючої армії, хоча сам, будучи давнім ворогом Росії, з ідейних міркувань не воював і дуже скоро перевівся до Києва, де згодом служив в Київському воєнному окружному суді. За нових обставин у нього з’явилася ідея закласти основи майбутнього українського війська. Знаючи, якого розмаху і впливу набрав легіон Українських січових стрільців (УСС) по той бік фронту, Міхновський намагався ініціювати створення українських частин у царській армії, але на той час цей задум не знайшов належної підтримки. Повалення самодержавства М. Міхновський сприйняв як реальний шанс для створення суверенної і незалежної України. Залишаючись на військовій службі, він негайно включився в політичну діяльність, прагнучи об’єднати своїх однодумців, відновити пропаганду ідеї самостійності України. В умовах війни, коли мільйони українців тримали зброю в руках, актуальним стало створення національної армії. Але це прагнення багатьох військових не мало підтримки в Центральній Раді. Микола Іванович не погоджувався вручати долю України чужинцям. Він не бачив різниці між лібералами чи соціалістами Росії. Особливо його лякала перемога “московського пролетаріату”, оскільки його панування над українським народом “буде ще важчим і незмірно жорстокішим, ніж панування московської буржуазії”. Тому, відчуваючи небезпеку, Міхновський розгорнув активну діяльність із формування національних збройних сил. Він налагоджує зв’язки з військовими, виступає на різних зібраннях. 6 березня, після зустрічі з офіцерами-українцями була прийнята і розповсюджена у військах резолюція “Підготовче віче”, а 9 березня Микола Іванович провів збори військових-українців київського гарнізону, які підтримали рішення “Підготовчого віча”. У кінці березня було створено “Український військовий клуб імені гетьмана П. Полуботка” на чолі з М. Міхновським. Головним завданням клубу визначалося: “Гуртувати в одній сім’ї вояків, лікарів і військових урядовців” і виховувати серед них і серед усього українського народу свідомість значення і ролі війська у боротьбі за визволення народу. На початку квітня у Києві зібрався Всеукраїнський Національний Конгрес, серед делегатів якого були й самостійники на чолі з М. Міхновським. Конгрес передав свої повноваження новій Центральній Раді, значно чисельнішій за попередню. Нова Рада включила Міхновського до складу делегації щодо перемовин з військовим міністром Тимчасового уряду щодо українізації військ. Особливих надій на цю зустріч у Миколи Івановича не було, на відміну від інших членів делегації, він не чекав істотних поступок від Тимчасового Уряду. Так воно і сталося. У середині квітня було оголошено про створення Першого Українського козачого ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку. Було утворено делегацію військових, у складі якої був і поручник Міхновський, яка мала домовитися з командуванням Південно-Західного фронту про статус українського підрозділу. Однак російські генерали не дали дозволу на формування полку. Однак М. Міхновський і його прихильники проігнорували заборону генералів і Центральної Ради і продовжили роботу з формування підрозділу. Досить швидко охочих вступити до полку набралось більше трьох тисяч солдатів і офіцерів, було сформовано 16 сотень. У червні було проголошено про формування військової частини – Другого українського імені гетьмана Павла Полуботка козачого полку. Полк не був визнаний ані російською владою, ані Українською Центральною Радою. Останню налякала поява в Києві самостійницького війська. Володимир Винниченко відвідав полк та закликав солдатів повернутися до своїх частин і вирушити на фронт. Поступило розпорядження інтендантській службі припинити постачання продовольством, обмундируванням, зброєю. Проте полуботківці у ніч на 4 липня спробували захопити центр міста, чекаючи підтримки збоку Центральної Ради, але позиція Ради залишалася незмінною. Центральна Рада наказала підконтрольним їй силам роззброїти повстанців. Полуботківці були деморалізовані і не відважилися на спротив, частину з них було заарештовано. Миколу Міхновського теж було заарештовано і під військовою вартою відправлено на Румунський фронт. В Україну Микола Іванович повернувся лише в листопаді 1917, але не в Київ, а на Полтавщину, де його обрали мировим суддею в Лубнах. Микола Іванович зацікавився діяльністю Української демократично-хліборобської партії (УДХП), яка підтримувала самостійність України, демократичний устрій та право на приватну власність на землю. Тут йому довелося пережити також більшовицьку окупацію, але пощастило уникнути репресій, як відомому адвокату, що виступав на захист селян після революції 1905 року. Після вигнання більшовиків з України за допомогою німецько-австрійських військ, Микола Міхновський повернувся до Києва. На той час генерал Скоропадський як Головний Отаман Вільного козацтва готував державний переворот і шукав суспільно-політичні сили, на які можна було б спертися. Його увагу привернула УДХП та її лідери. Майбутній гетьман зустрівся з Міхновським і розглядав його як кандидатуру на посаду прем’єр-міністра Української Держави. Скоропадському імпонували антисоціалістичні погляди Міхновського і визнання ним приватної власності на землю. Однак Гетьмана переконали не призначати Міхновського прем’єр-міністром, і він запропонував йому посаду “бунчужного товариша”, тобто свого особистого радника. Від цієї пропозиції Микола Міхновський, звичайно, відмовився. Разом із УДХП він став в опозицію до гетьманського режиму, але, при цьому, партія відмовилася вступати до Українського національного союзу, який готував заколот проти Гетьмана. 14 жовтня генерального консула Німеччини в Києві відвідала делегація УДХП у складі М. Міхновського, С. Шемета та Д. Донцова. Делегати запропонували свої пропозиції щодо виходу з кризи, в якій опинився гетьманський уряд. Після цієї зустрічі був сформований коаліційний уряд, до складу якого пропонували і Міхновського, однак кадети відкинули його кандидатуру. Однак цей уряд проіснував недовго, через місяць була проголошена Директорія УНР, яка проголосила “відновлення республіканського ладу” в Україні. Міхновський і лідери УДХП намагалися при-
На часі · “Міхновський попереджав про неминучість російсько+української війни і вірив, що ми переможемо”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
мирити обидві сторони, однак їхні спроби виявилися марними. Ставлення Миколи Івановича до Директорії було вкрай негативним, у ній Міхновський вбачав соціалістичний режим, який може призвести до подальшої анархії на селі і в промисловості, сприятиме розвалу державного апарату, розкладанню армію і зробить Україну безсилою у боротьбі з більшовицькою Росією. На початку 1919 року керівники УДХП розробили план усунення Директорії від влади. У цей час військо більшовиків широким фронтом вело наступ на Україну. Було вирішено зв’язатися з командирами корпусу Січових стрільців Є. Коновальцем та Запорозького корпусу П. Болбочаном. Це були дисципліновані і боєздатні частини, очільники яких співчували УДХП. З їхньою допомогою було вирішено установити режим диктатури, добитися нормалізації економічного і соціально-політичного життя, ліквідувати наслідки анархії і безладдя. Микола Іванович поїхав на зустріч з Петром Болбочаном до Кременчука, але не встиг. Наступного дня полковник Болбочан за наказом Петлюри був заарештований, а Микола Іванович через захворювання на плямистий тиф потрапив до лікарні. Хворого Міхновського більшовики перевели до в’язниці, а згодом перевели під нагляд у приватному помешканні. Микола Іванович вийшов на волю після захоплення Кременчука загонами отамана Григор’єва. Проте з політичного життя через важку хворобу він був надовго виключений. Микола Іванович переїхав на Полтавщину, де перебував під пильним наглядом ЧК. З поразкою української революції і встановленням більшовицького режиму Міхновський на початку 1920 року переїхав на Кубань, звідки безуспішно намагався вирватися за кордон. А коли повернувся до Києва, щоб зробити ще одну спробу перетнути кордон, то знову потрапив під пильний нагляд ГПУ, і… трагічно загинув 3 травня 1924 року. Не міг син священника і щирий християнин взяти гріх на душу, вчинивши самогубство. Ще з того часу існує версія про те, що смерть Міхновського – справа рук ДПУ. Так само, по-злодійськи, агентами більшовиків були знищені провідники української нації Симон Петлюра, Євген Коновалець, Степан Бандера. Його смерть символічна для української національної ідеї, тіло можна повісити, а ідею знищити неможливо. Багатьом сучасникам Микола Міхновський був не зрозумілий, видавався “радикалом” і надмірним оптимістом. Його, як конкурента, боялись і Грушевський, і Винниченко, і Петлюра. Павло Скоропадський побоявся призначити Міхновського прем’єром через його непоступливість. Та незважаючи на це, думки та ідеї Миколи Міхновського взяло на озброєння покоління українців, яке вже після його смерті, зокрема в лавах ОУН і УПА змагалися за самостійну Україну. Тільки після нападу росії українська влада почала дослухатися до ідей одного з перших ідеологів українського націоналізму, творячи національну армію, мову і віру. Міхновський попереджав про неминучість російсько-української війни і вірив, що ми переможемо.
На часі · “Міхновський попереджав про неминучість російсько+української війни і вірив, що ми переможемо”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Роман КОВАЛЬ, письменник, історик, президент історичного клубу “Холодний Яр”
Музей російському шовіністу в Полтаві “щиро запрошує”… На офіційній сторінці Управління культури Департаменту культури, молоді та сім’ї Полтавської міської ради опубліковано ліричну статтю під назвою “Полтавський літературно-меморіальний музей В. Г. Короленка”. Починається так: “Садиба видатного письменника-гуманіста, демократа, правозахисника Володимира Галактіоновича Короленка щиро запрошує полтавців та гостей міста. У мальовничому куточку старої Полтави, на самому початку вулиці Короленка під номером 1 (стара адреса: вулиця Мало-Садова, 1) стоїть одноповерховий білий будиночок із просторою дерев’яною терасою. Це обитель письменника широкого та яскравого обдарування Володимира Галактіоновича Короленка, який, маючи українсько-польське коріння, став класиком світової літератури... Початком діяльності музею можна вважати 1928 рік… І ось уже майже 90 років двері короленківського дому гостинно відчинені для всіх охочих”. Комуно-російський окупаційний режим творив в Україні культ Короленка багато десятиліть. Пригадую, як розпливалася в пошанівку до нього наша шкільна вчителька російської мови, коли ми в 1970-х вивчали його “Дети подземелья”. З проголошенням Самостійної України ситуація не змінилася – всі покоління міської влади Полтави культивували виняткову пошану до Володимира Короленка, ставили його у приклад для наслідування. Що ж він доброго зробив для України? Як його оцінювали видатні українські діячі, які жили з ним в одну епоху?
“Зрадникам мого народу руки не подаю” Розгорнемо книгу “Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи”, яка стала “Книгою року” у 2021-му (автори Роман Коваль і Юрій Юзич). Ось розділ “Зрадникам мого народу руки не подаю”. У передмові до нього ми з Юрієм Юзичем зазначаємо, що це згадка Сергія Шелухіна, генерального судді УНР, про громадянський вчинок Миколи Міхновського, який відмовився подавати руку російському письменнику Володимирові Короленку. Шелухін писав, що подія ця відбулася надвечір 30 серпня 1903 р. в полтавському театрі під час вшанування Івана Котляревського з нагоди відкриття йому пам’ятника у Полтаві. У листі до редакції віденської газети “Соборна Україна” під назвою “Пропаща душа” в січні 1922 р. Сергій Шелухін звернув увагу, що Короленко “стояв осторонь од українського настрою [радості з приводу відкриття пам’ятника Котляревському], як чужинець, як літературний плянтатор, як представник “державної народности” (росіян. – Ред.), що в особі полтавського Губернатора провадила московську політику і душила український рух до відродження так, що заборонила на культурному святі українського письменника і слово говорити по українські”. Шелухін також помітив, що “Короленко, багатий на протести проти нелюдяности в не українських справах”, ніколи не протестував проти політики російщення України. “Він явно був на боці тиранів українського духа, слова і свободи, – писав Шелухін. – Внаслідок сього тоді ж на вечорі Міхновський одмовився подати йому руку, і зробив се публічно, демонстративно… Коли Короленко простяг руку для знайомства, Міхновський, сховавши руки за спину, відповів: “Я зрадникам мого народу руки не подаю””. Полтавський губернський комісар народної освіти у 1917–1918 рр., діяч “Просвіти” Віктор Андрієвський зазначав, що вчинок Міхновського обурив більшість його ліберальних земляків, але меншість (переважно молодь) були захоплені, бо “це ж був гідний наслідування вчинок українця націоналіста”. Андрієвський вважав, що Міхновський мав рацію, адже Короленко на запитання, яку батьківщину він уважає своєю, відповів: “Моя родіна – вєлікая русская літєратура!”. Євген Чикаленко як людина лагідної, делікатної вдачі в конфлікті неделікатного Міхновського і Короленка став на боці останнього. Чикаленко вважав, що Міхновський своєю нетактовністю відштовхнув Короленка від українства. Тож, публікуючи цей спогад, ми з Юрієм Юзичем дали такий коментар: “Хоч упорядники цієї книги щиро шанують Євгена Чикаленка, але в описаній ситуації ми цілком на боці Миколи Міхновського, бо привертати до української справи російських шовіністів-русифікаторів – марна справа”. Такої ж думки була й поетеса Олена Теліга. У статті “Партачі життя”, опублікованій у 1942 р., вона, захоплюючись вчинком Міхновського, зауважила важливу деталь: “[Міхновський] глибоко образив Короленка. Щоправда, лагідне оточення обурювалося таким нетактовним захованням Міхновського, але і вони пізніше визнали, що Короленко часто вертав до цього випадку і почав цікавитися українськими справами”. Олена Теліга назвала вчинок Міхновського “цивільною відвагою”, а Міхновського поставила в один ряд з Тарасом Шевченком, Іваном Франком та Оленою Пчілкою, які також мали “цивільну відвагу”.
“Постaвився вороже до укрaїнського військa” Сотник Армії УНР Борис
Монкевич у спогадах “Похід Болбочана на Крим” засвідчував, що навесні 1918 р. Короленко “поставився вороже до укрaїнського військa й виступaв у місцевій пресі проти “шовіністичного нaстрою” (вислів Короленка. – Ред.) Зaпорожців”, які визволили Полтаву від російських більшовиків-окупантів. Чи дивуватися, що коли через кілька місяців у Полтаві ліберальна російська інтелігенція влаштувала для Короленка ювілейне свято (65 років. – Ред.), то всі українці (без різниці партій і напрямків) демонстративно проігнорували цю подію? (свідчення Віктора Андрієвського). Проігнорували, бо знали, що Короленко – русифікатор, ворог українського відродження, української державності.
“Нащо ж ви говорите між собою по-українському?” У книзі “Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи” є ще одна прецікава публікація, яка проливає світло на Короленка як на російського шовініста. Це спогад Євгена Чикаленка про розмову з Короленком, з яким випадково зустрівся у поїзді 15 березня 1912 року. Короленко розповідав Чикаленкові: “Кілька років служила у нас в Петербурзі дівчина з Яресьок… і ми так з нею зжилися, що вона стала нам як рідна, наче член нашої родини. Після того як ми оселилися в Полтаві, вона вийшла заміж за гімназіяльного сторожа (педеля) (наглядач за студентами в вищих навчальних закладах. – Ред.), що має власну хату на передмісті Полтави. Коли в неї народилася дитина, вона запросила мою жінку в куми. На хрестинах ми застали у них багато гостей – рідню та зо скілька товаришів її чоловіка. Як і завжди, Маруся та її чоловік говорили з нами “по-русски” (по-московському), хоч і не зовсім чисто, а тепер я помітив, що між собою вони всі говорять українською мовою і при тім вживають багато не місцевих слів, а “галицьких”. Я й кажу Іванові: “Ви ж добре знаєте “русскій язикъ” (московську мову), нащо ж ви говорите між собою по-українському?”. Навіщо говорити рідною мовою, коли ти знаєш “русскій язик”? Так сказати міг тільки огидний шовініст-русифікатор. Іван відповів мудро: “А ви, певне, добре знаєте французьку мову, нащо ж ви говорите між собою по-русски?”.“Бо це моя рідна мова, – відповів Короленко, – я змалку нею говорю і люблю її”. А Іван йому: “Отак і ми. Українська мова – наша рідна мова, ми нею змалку говоримо і любимо її”. “Але ж ви говорите, наскільки я зрозумів, не місцевою українською мовою, а “галицькою”... – продовжував шовініст. “Не галицькою, а нашою літературною, якою пишуть у нашій газеті “Рада”, яку ми в складчину передплачуємо”. “Але ж ви добре розумієте “русскія” газети?..” І знову вилізло рило російського шовініста! Мовляв, якщо є російські газети, навіщо читати українські?!
Про майбутній музей Миколі Міхновському У Чернігові добрі люди вирішили перейменувати обласну бібліотеку, названу на честь Короленка, й обговорити нові варіанти назв: на пошану видатного педагога Софії Русової або українського байкаря Леоніда Глібова… Хочу поставити питання руба: чи є в Полтаві серед української інтелігенції люди, які мають “цивільну відвагу” почати кампанію з вимогою повернути вулиці Короленка історичну назву (Мало-садова) та закрити музей “зрадникові українського народу”? Час перейменувати й Полтавський педагогічний університет, дати йому ім’я Миколи Міхновського (нагадую, що 31 березня ц. р. йому виповнюється 150 років. Ця дата є у постанові Верховної Ради України “Про відзначення пам’ятних даті ювілеїв у 2022–2023 роках”, які мають відзначатися на державному рівні). Час на кошти платників податків громади, які спрямовуються на музей, де звеличують російського шовініста Короленка, відкрити музей “апостолові української державності” Миколі Міхновському, який у Полтаві, у будинку засланого сюди російським царатом подружжя просвітителів і патріотів Олександра та Софії Русових 19 лютого 1900 року проголосив “Самостійну Україну”! Геть російських шовіністів! Слава Миколі Міхновському!
Література Андрієвський В. “Нарис суспільно-політичної біографії” М. Міхновського // Визвольний шлях. – 1974. – Ч. 4. Коваль Р., Юзич Ю. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи // Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. (Серія “Видатні українці”. – Кн. 14). – С. 145–146. Монкевич Б. Похід Болбочана на Крим. Спогади сотника Армії УНР та його бойових побратимів / Упорядник, автор передмови Р. Коваль. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Наш формат”, 2014. – С. 81. Теліга О. Збірник / Упорядник О. Жданович. – Детройт – Нью-Йорк – Париж: Видання Українського Золотого Хреста в ЗСА, 1977. – С. 112–113. Чикаленко Є. Щоденник. Том 1 (1907–1917). – Київ: Темпора, 2004. – С. 220–222. Шелухін С. Пропаща душа. Лист до редакції “Соборної України” // Соборна Україна (Відень). – 1922. – Ч. 5 (17). – 1 лютого. – С. 1.
Його возвеличено в назвах вулиць, у назві Пол% тавського національного педагогічного університе% ту. Йому поставлено пам’ятник в обласному центрі. У Полтаві функціонує музей зрадника…
“Просвіта” сьогодні · “Бути єдиними, солідарними, коли йдеться про нашу державу і нашу культуру, яка є основою нашої інакшості, нашої ідентичності”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
жість. Байдужість до себе і довколішніх, до своїх обов’язків, байдужість до поклику крові й долі народу. Тарас Шевченко закликає нас бути відповідальними і боротися за утвердження гідності, правди і волі. На завершення нагадаю ще один заповіт Тараса Шевченка: бути чесними та справедливими у всьому, що робимо. Ця чесність та відповідальність сьогодні має спонукати нас боротися не тільки з москалями зовнішніми, а й з москалями внутрішніми. З зовнішніми москалями боротися легше, бо вони не приховують, що хочуть нас знищити. Внутрішні москалі діють приховано і підступно. Вони забирають в нас історію, упосліджують нашу культуру, а говорячи про вселюдство та толерантність, відмовляють нам у будівництві національної держави. Вони продовжують культивувати радянську мораль, яку нам насаджували десятиліттями, щоб зробити наше життя брехливим і нестерпним. Їх багато. Вони працюють на різних посадах, включаючи посади в школах, Вузах, органах влади всіх рівнів. Наше завдання допомогти усім цим свідомим і несвідомим носіям “русского міра” або стати українцями або відійти з ним у Сибір неісходиму. Це наш внутрішній фронт, який чекає своїх героїв. Актуальність поезії-заповіту Тараса Шевченка в наші дні надзвичайно висока. Україна продовжує боротьбу за свої права та свободу, і ми повинні пам’ятати слова нашого національного генія і бути єдиними, солідарними, коли йдеться про нашу державу і нашу культуру, яка є основою нашої інакшості, нашої ідентичності, отже, нашого права на своє майбутнє, майбутнє, яким його мислимо і будуємо.
“Просвіта” сьогодні · “Бути єдиними, солідарними, коли йдеться про нашу державу і нашу культуру, яка є основою нашої інакшості, нашої ідентичності”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Василь КУЙБІДА
У своєму глибокому емоційному слові, яке сколихує душу, Павло Михайлович Мовчан зробив висновок, що вся творчість Тараса Шевченка є його заповітом. Це цільне, цілісне розуміння творчості Тараса Шевченка. Тож, обговорюючи його творчість, ми обговорюємо одне з найважливішого, що маємо в нашому національному доробку, – заповіти Тараса Шевченка. Наш національний геній і пророк, який є символом національної свідомості і борця за свободу України, залишив незабутній слід не лише в історії України, а й у світовій культурі. Його творчість віддзеркалює всі найскладніші теми, які зацікавлювали людей впродовж світової історії до сьогодення. Тарас Шевченко залишив нам плоди своєї творчості, натхненної Україною, які стали настановами для нашого народу і поневолених народів світу в їхній боротьбі за права та свободу, за свою державність і місце в колі вільних народів. Заповіти Тараса Шевченка, у яких він висловлює свою любов до України, віру в її майбутнє, говорить нам, що саме треба і як треба робити, щоб це майбутнє було і було вільним – не тільки цінні пам’ятки світової культури, а й важливі ідеї, які набувають ще більшої значущості в наш час. Відчуваючи усім своїм єством нашу національну історію, Шевченко розвивав українську культуру і дбав про вільне майбутнє України, започатковуючи процеси, які мали б привести її до цієї мети. Оскільки у своїх поезіях Тарас Шевченко говорить про свої ідеали, мрії та сподівання, про свою віру в людину й Україну, про своє ставлення до світу і потребу його оновлення, то ці поезії-заповіти – дороговкази не тільки для українців, а й для мільйонів людей різних народів. Саме тому впродовж останніх 160 років Шевченкова поезія, яка формувала і спрямовувала процеси націєтворення, утвердження волі і гідності як головних цінностей, має визначне значення для нашого народу і є близькою поневоленим народам Московії і народам світу. Літературознавці, виокремлюючи деякі поезії як заповіти, вважають, що перший заповіт Шевченко написав у 1845 році (“І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє”). У ньому він закликає українців не забувати своєї історії, мови та культури, бо від цього залежить майбутнє українського народу. Закликає до об’єднання і взаємодії всіх українців, незалежно від їхньої соціального становища чи політичної позиції у боротьбі за свої права як народу. Закликає завжди були готовими боротися за них, за Україну, бо тільки в ній ми можемо знайти найпотрібніше нам. Бути єдиним згуртованим народом на шляху до свободи та незалежності – це заклик до всіх українців працювати над створенням соборної української держави, яка буде заснована на принципах правди-права, гідності, рівності та братерства. Ця ідея є надзвичайно актуальною сьогодні, коли Україна бореться не тільки за свою територіальну цілісність та незалежність, аза існування українства як такого, за фізичне існування українців у світі. І ми як ніколи розуміємо значення нашої єдності та спільної боротьби для того щоб не просто вижити, а залишитися вільними і мати свою хату – національну українську державу, у якій пануватиме наша правда, утверджувана нашою силою і волею. У поезіях-заповітах, написаних у 1857 та 1861 роках, Тарас Шевченко закликає українців до самовдосконалення та розвитку через навчання і працю на базі української культури, наголошує на необхідності виховання патріотичних, гідних та незалежних людей, закликає до боротьби зі знущанням та насильством, до того щоб здобути волю, ворожою кров’ю окропивши її. Він також говорить про необхідність вироблення моральних принципів, які сприятимуть взаємодії людей та побудові гармонійного суспільства. А ще у своїх заповітах він говорить про те, що найбільшою бідою людства є байду-
“Просвіта” сьогодні · “Бути єдиними, солідарними, коли йдеться про нашу державу і нашу культуру, яка є основою нашої інакшості, нашої ідентичності”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Зустрівся я знову з Євгеном Хотимчуком у своєму рідному селі Набережне тепер уже Дубенського району Рівненської області. Далеченько моїм односельцям добиратися зараз до нового районного центру – здається, 45 км, а то й більше. Ближче до Луцька. Тому так багато лучан приїздять порибалити на широкому плесі зупиненого Хрінницькою гідроелектростанцією стрімкого Стиру. Та й краєвиди – дух захоплює!
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України
От і Євген Хотимчук заякорився в моєму рідному селі, яке втратило в час адміністративних реформ Микити Хрущова свою первісну назву Новосілки і отримало “оригінальну” назву Набережне. Купив Євген стареньку хату, до якої я колись і сам приглядався, але куди мені – з Києва не наїздишся. А енергійний, діловий журналіст і видавець вдало розпорядився цією земелькою: вибудував ошатний будиночок, облаштував подвір’я, виклав доріжку ген аж до Стиру… Минуло відтоді два чи більше років, коли я відвідав у “новосільському” будиночку Євгена Хотимчука. Посиділи, погомоніли, Євген надарував мені чималенько примірників газети “Вісник+К”, додатків до “Вісника” під назвою “Люди і долі”, свої власні книжки “Лід на пательні”, “Малиновий щем”, “Рідна мати моя”, “Слово гаряче та щире”, “Байструк” – всі ці книжки видані в серії “Бібліотечка Вісника”. Думаю, Євген Хотимчук, даруючи ці газетні й книжкові видання, не сподівався, що я їх читатиму, тим більше, відгукнуся в пресі. Я ж раз у раз брав у руки то одну книжечку, то другу, гортав примірники додатка “Люди і долі”, почитував оповідання, романи й повісті… Читав і дивувався, коли Євген встигає все це робити: готує до друку щомісячні видання “Від села до села”, “Між нами бабами”, створює видавництво “Вісника+К”, де друкує не тільки свої твори, а й волинських журналістів і письменників, видає газету “Програма- Панорама”… А який ще огром громадської роботи невтомний Євген Хотимчук охоче звалив на свої плечі! Започаткував акцію “Знайди могилу повстанця”, закликаючи своїх читачів віднаходити забуті поховання бійців Української Повстанської Армії; заснував патріотичний дитячий конкурс повстанської пісні “Складем хоч пізнії вінці”, який проходить щороку на свято Покрови на Волині; підготував і видавав книжку “Волинський небесний батальйон” про загиблих в АТО волинських героїв; допоміг збудувати в рідному селі храм Святого Духа (ПЦУ)… А також оперативно реагує публіцистичним пером на все, що відбувається на рідній Волині та в Україні, пише художні твори… І хату гарну побудував. Творча продуктивність Євгена Хотимчука вражає. І головне – не пригасає ні на мить. Як же довго триває ця видавнича, журналістська і суто письменницька, творча праця, яку я б назвав національним просвітництвом? Розгортаю якось примірник всеукраїнської газети “Вісник+К” за 22 квітня 2021 року і читаю звернення шеф-редактора Євгена Хотимчука до читачів: “Ми вдячні читачам, які пишуть нам листи, дзвонять, підказують теми. Вони допомагають нам творити газету”. Виявляється, газеті виповнилося 25 літ. Це рідкість у наших драматичних, бурхливих обставинах життя. Газети то з’являються, то зникають, наклади мізерні, поліграфія дорога, конкуренція жахлива і цинічна до непристойності… Втриматись так довго на плаву – це варте подиву й захоплення. Головна запорука тривалої життєздатності “Вісника+К” – у винятково уважному відчутті й сприйнятті жадань і запитів читача на цікаву і потрібну йому інформацію, у прицільній співпереживаючій увазі до щоденних турбот, тривог і потреб звичайної, передусім сільської людини, у вмінні говорити з читачем його ж мовою, бути максимально щирим у діалозі з ним, засвідчуючи, що саме персонально до нього звертається автор. Завдяки цьому така стабільна прихильна увага читацької аудиторії до газети “Вісник+К” та інших видань, шеф-редактором яких є Євген Хотимчук, зокрема до художньо-документального додатка “Люди і долі”, це й дозволило заповнити важливу інформаційну нішу. Роль шеф-редактора й ініціатора цих видань Євгена Хотимчука непересічна. Він добре знає настрої, думки і сподівання своїх потенційних читачів, а секрет володіння художнім словом, умінням створити точні і психологічні портрети стали дієвим інструментом творчого пошуку. Поряд із простими, але яскравими й зрозумілими повідомленнями, редакція “Вісника” подає знакові факти, що безпосередньо стосуються історії рідного краю. Так, з ювілейного квітневого номера дізнаємося, що в Почаєві на Тернопільщині майже сорок років працює музей космонавтики. У ньому близько пів тисячі експонатів. Серед оригіналів – скафандр українського космонавта Володимира Ляхова. Євген Хотимчук не обмежується “чистим журналізмом”. Наприклад, “Вісник+К” допоміг збудувати в селі Мульчицях школу. Будівництво стало рекордним за своїми темпами – за три місяці школа з дитячим та спортивними майданчиками вже приймала школярів. А ось історія бразильця Рожеріо Мелло, який приїхав у Чорнобиль стажуватися в лікуванні онкологічних хвороб. Згодом він потрапив на Тернопільщину, вступив до педагогічного університету, за пів року вивчив українську мову. Перебуваючи в гущі народного життя, Євген Хотимчук зумів перейти грань від простої фіксації факту до художнього осмислення, узагальнення. З’являються книги, які засвідчують, що Волинський край має ще одну непересічну творчу особистість. Це збірки оповідань і повістей “Батькова хата” (1989 р.), “Спокута” (1991 р.). Згодом з’являються романи “Суд” та “Іду до тебе”. У творчості Євгена Хотимчука переплітаються документальна вивіреність факту і художньо-емоційне узагальнення. Наприклад, у повісті “Байструк”. У палаті важкохворих лежить Іван і пригадує події свого життя. Зовні непримітні, але перед лицем смерті вони переростають у вузлові моменти його життя. Іван “роззирається” у своїй душі, як у хаті, яку скоро доведеться покидати. І кожна подія, кожна річ починає виражати для нього свою внутрішню суть. Лаконізм, сувора графіка почуттів раптом починають вияскравлювати внутрішню суть речей, достеменну цінність. У 2017 році в Луцьку виходить знакова для Євгена Хотимчука книга “Слово гаряче та щире”. Це, по суті, журналістський і літературний літопис, сформований автором на основі публікацій у бібліотеці “Вісник+К”. Тут представлені майже всі жанри художньої публіцистики – від психологічного есею до яскравих і гострих памфлетів. Стосовно гостроти й драматизму публіцистики Хотимчука в її кращих проявах можна сказати про подібність пошуків автора публіцистики Дмитра Павличка: та ж відверта позиція, біль і щем оголеного серця. Про це свідчать заголовки роздумів, памфлетів, іронічних замальовок: “Розікрали Україну, тепер хочуть вкрасти й мову”, “Наш землячок переплюнув усіх запроданців”… Волинь багата талантами, її історія – це історія національних змагань. Творчість Євгена Хотимчука – яскраве свідчення закоріненості творчого начала митців цього краю в народне життя, яке дає щедрі можливості для духовного поступу.
“Просвіта” сьогодні · “Мистецьку місію виконано. Вона несе високовольтну напругу на розум і душі, заряджаючи їх енергією незнищенності”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Маестро світового виміру – скрипаль, телевізійний і музичний продюсер, композитор, культуролог, народний артист України, голова Київського міського осередку “Просвіти”, внук знаменитого Кирила Григоровича Стеценка (композитора, хорового диригента, громадського і культурного діяча) Кирило Стеценко запропонував українській громаді проєкт світської культурницької проповіді про знакові мистецькі величини, які, за його словами, “поруч із нашими героями, що воюють на фронті, теж захищають український національний дух”.
Віра КИТАЙГОРОДСЬКА, м. Чернівці
Концерт-присвята “Місія” побудований на історичних скрижалях видатних українських імен, які вже не вдасться відкоригувати на свій лад жодним окупантам чи ідеологам імперських збирачів територій. Адже ті, про кого йдеться у проєкті, жодним чином не коригуються під ідейну чи національну похибку. Вони – константи виміру й ваги українства у світовому просторі. І саме вони аж донедавна були наглухо замовчуваними, схованими в шухляди, оскільки твори письменників імперська цензура могла правити скільки завгодно, а музичне письмо було для них непосильним. Але саме воно несло впізнавану з-поміж тисяч фольклорну матрицю, яка засвідчувала, що належить великому, надзвичайно працездатному в царині культури народові. Нації, яка сотворила тисячі неперевершених народних пісень, народила і викристалізувала плеяду геніальних професійних композиторів, твори яких є надбанням світової культури. Світ має почути їх на повен зріст. І, насамперед, вони мають бути повернені в культурний простір рідної нації. 5 березня Кирило Стеценко разом із колегою Наталією Строчан припровадив всеукраїнський проєкт “Місія” до Чернівців, якраз після дня народження нашого Володимира Івасюка, якому і присвячений цей захід. А в часовому просторі він охоплює три століття – від Михайла Вербицького до Володимира Івасюка. Починається “Місія” скрипковою версією Вербицького (від Кирила Стеценка) найвідомішого твору “Ще не вмерла України ні слава ні воля”. Роль скрипки тут виписана в надзвичайно делікатній звуковій
Ми – команда Січеславської “Просвіти” – хочемо поділитися з читачами “Слова Просвіти” деталями нашої гуманітарно-культурної поїздки на деокуповані території Снігурівщини.
Чому культурний? – запитаєте ви. А тому, що окрім продуктової допомоги, ми привезли й багато українських книг для дітей та юнацтва з метою заохочення до читання. Це була надзвичайно важлива місія нашої поїздки. Найбільш приємними моментами наших зустрічей стали інтерактиви для дітей та юнацтва, що відбулися у бібліотеках у селах Снігурівської громади: у Нововасилівці, Галаганівці та Єлизаветівці. Діти й дорослі відвідувачі стали учасниками вистав лялькового театру, залюбки позмагалися у цікавих вікторинах. А ще – кожен отримав книжки за власними інтересами. Сергій Тютюнник, організатор поїздки: “В Єлизаветівці сталося щось неймовірне, за нашими відчуттями. Це була друга точка нашого маршруту. По-перше, ми роздали діткам багато-багато книжок дитячого Євангеіпостасі, такій, що між видобутими в ефір звуками треба вловлювати і міжзвуччя, суміжні інтонаційні варіації народнопісенних регістрів, видобуті з матриці значно більших величин і сенсів. Майстер вибудував ніби доволі крихку архітектоніку звуків загалом потужного твору, під час звучання якого набуваєш багато інших рефлексій, що діють на внутрішній резонанс твого єства. Така собі соборність інтонацій, часом впізнавана, часом інтерпретована до надсучасного модерну. Та й сам Кирило Стеценко в образі митця – водночас і блискавиця, і легіт, і мінор, і скерцо, і оповідник, і сповідник. У ньому відшліфована та сама, що і в пропагованих ним світочів, ніким і нічим не стерта впродовж століть стагнацій і поневірянь українська вишукана делікатність у розмові, діалозі, озвученні, манері перебуванні на очах у сотень і тисяч своїх і не зовсім своїх глядачів. Але він впевнений у своїй місії митця, якому Божою волею доручено розповідати про тих, хто цього не зможе зробити сам, хто відійшов у засвіти тілом, але залишив свої насущні скарби для майбутніх поколінь. І час істини настав. Перед кожним твором маестро запропонував публіці експресивний коментар про історію його появи, окремі штрихи про вартісний еквівалент у світовому музичному формаркеті. Це і є істинне просвітництво, якого так потребує суспільство, “окрадене і збуджене” навалами завойовників, які століттями перекручували йому мізки на свій копил. Від Кирила Стеценка вдалося почути і його особисті відчуття з цього приводу і доказові параметри того, що варто вивчати в мистецьких початкових школах, на чому треба зосереджувати увагу тих, хто завтра лія, бо вони самі про це попросили. По-друге, діти хотіли почути більше про книжки, поговорити з нами. Потім, коли ми виходили, вони з нами щиро обійнялися… Одна дівчинка розповіла, що вже понад рік з ними ніхто не розмовляв просто так! Тобто, якщо щось привозять, то швидко, туди-сюди – і все. В нас же так вийшло, що ми почитали казочку, поговорили про книги, разом вибирали книги для кожного. А для цього треба комунікувати, потрібно зрозуміти, що саме дитині цікаво. І їх здивувало, що ми з ними спілкувалися...” Ми раді, що змогли підтримати дорослих і поділитися позитивом з дітьми, які пережили страшні місяці окупації. Дякуємо нашим друзям-волонтерам за підтримку та участь у цій справі! Допомога надана в рамках проєкту співпраці Січеславської “Просвіти” з “Razom for Ukraine”. “Разом” – це українсько-американська громадська організація, створена для підтримки українського народу. Ми й надалі розвиватимемо співпрацю заради України і творення спільної мети!
Січеславська “Просвіта”
“Просвіта” сьогодні · “Мистецьку місію виконано. Вона несе високовольтну напругу на розум і душі, заряджаючи їх енергією незнищенності”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
прийде до мистецьких вишів і консерваторій. Але освіченість у своїй справдешній культурі має бути доступна всім. Другим у поіменнику місіонерів звучав Микола Лисенко “Елегією пам’яті Тараса Шевченка” та “Другою українською рапсодією “Думка-Шумка” у транскрипції вже Вадима Кириловича Стеценка. Навіть не чути було, як дихає глядацька зала, під час виконання “Колискової матері Старчихи” Кирила Стеценка (старшого). Океан емоцій: ласка, ніжність, тепло, приязнь, любов, надія, співучасть, готовність захистити дитятко від усякого зла…Насолода бути тут і тепер. Власне, все те, що являє материнська місія впродовж усього життя, – сконцентровані у кількахвилинній колисковій. Звичайно ж, у переліку стовпів нашої ідентичності – Микола Леонтович, який прозвучав зі своїм “Щедриком” тисячі разів на всіх континентах світу, а нині в обробці скрипкової версії соло звучав у залі Чернівецької обласної філармонії. Самій лише скрипці вдалося взяти на себе місію симфонічного оркестру та хорового колективу. І скрипкове соло звучало то голосами різдвяних янголів, то цівканням ластів’ят, то осіданням пречистого снігу на гори і долини… Насторогою-засторогою озвалося зі сцени “Інтермеццо” Левка Ревуцького. “Будь пильним, народе, бо тобі сам Всевишній не велів бути рабом!” Через “Великі перевали” повернув до Чернівців Мирослав Скорик своєю всесвітньо улюбленою “Мелодією”. Тріумфально прозвучав “Танець” із “Гуцульського триптиху”, складаючи враження, що звучить не одна, а, як мінімум, з десяток скрипок. А потім іще пронизливий симптом післязвуччя, бажання вловити те, що тільки-но розсіялось у просторі, не обминувши виямки для душі і заповнивши її витяжкою з відомого-невідомого українського Все-Світу. Завершив “Місію” своїми п’єсами для фортепіано та для скрипки наш Володимир Івасюк, раритетні записи якого Меморіальний музей Володимира Івасюка подарував Кирилові Стеценку. А той із колегою Наталією Строчан (фортепіано) дали їм друге життя. Отже, мистецьку місію виконано. Вона несе високовольтну напругу на розум і душі, заряджаючи їх енергією незнищенності.
У Запорізькій обласній організації ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка відбулася зустріч просвітян із членами Національних спілок письменників і журналістів, лавреатів кількох всеукраїнських літературних премій Миколою Білокопитовим і Пилипом Юриком. Письменники розповіли про свій творчий шлях, про роботу в “Просвіті” (обоє – члени ВУТ “Просвіта” з 1990 року). Зокрема, пан Микола повідомив, що разом із тодішнім керівником міської “Просвіти” Дмитром Симоненком вони домоглись, щоб на вокзалі “Запоріжжя-1” повідомлення про відправлення та прибуття потягів оголошували українською мовою, а замість “Прощания славянки” зазвучав славновідомий марш “Запорозька похідна”. А потім митці познайомили присутніх просвітян зі своєю творчістю. Микола Білокопитов читав власні вірші про воїнів ЗСУ, їхні будні й переживання, а далі – гумор і сатиру. Пилип Юрик розпочав виступ із лірики, прочитавши поезію “Мамині рушники”, потім – вірш громадянського звучання “Кінь Сагайдачного”. А далі в його виконанні були сатиричні твори, присвячені сумнозвісному керівникові сусідньої держави та його посіпакам, котрі розв’язали російсько-українську війну. Письменники розповіли про довготривалу роботу в засобах масової інформації, Микола – у виборчому штабі Президента України Віктора Ющенка. Вони відповіли на численні запитання колег-просвітян, подякували всім просвітянам за душевний прийом. На закінчення прозвучали записи пісень Пилипа Юрика “Сизокрила молодість” (композитор і виконавець Анатолій Сердюк), “Вальс надії” (у виконанні Марії Бобро, композитор Юрій Івченко) і “До війська” (у виконанні хору “Запорозькі козаки” – керівник і композитор Юрій Івченко).
Полян-Пилип ЮРИК, м. Запоріжжя
Львівське обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Міжнародний дитячо-юнацький мистецький конкурс
ТАРАСОВИМИ СТЕЖКАМИ
Положення Міжнародного дитячо-юнацького мистецького конкурсу “Тарасовими стежками” Березень-травень 2023 року м. Львів
1. Мета і завдання конкурсу: — пропагування творчого доробку генія української нації Т. Шевченка; — усвідомлення значущості і актуальності творів Кобзаря; — формування національної свідомості в шкільної та студентської молоді; — виявлення та підтримка творчої молоді. 2. Організатор конкурсу: Львівське обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка. 3. Тематичне спрямування конкурсу: Проілюструвати улюблені твори Т. Шевченка, відобразити події з його життя, його мрії про майбутнє, а також сучасну Україну. 4. Підготовка, організація та проведення конкурсу: З метою забезпечення ефективної організація та проведення конкурсу організатори створюють оргкомітет і журі конкурсу. 5. Учасники конкурсу: Конкурс проводиться серед дітей та молоді/учнів середніх шкіл, професійно-технічних навчальних закладів, студентів ЗВО І-IV рівня акредитації, мистецьких закладів освіти, у таких вікових групах: І група – до 10 років; ІІ група – 10- 15 років; ІІІ група – 16-19 років. Окрема категорія – учні та студенти мистецьких навчальних закладів. 6. Номінації конкурсу: — улюблений твір Т. Шевченка; — Шевченко і сучасність; — одна із сторінок життя Т. Шевченка; — “Моя Україна”. В кожній номінації визначаються місця: одне перше місце, два других і три третіх. 7. Хід конкурсу: — до 10 травня 2023 року оригінали робіт та їх електронний варіант подаються за адресою: 79053, м. Львів, вул. Володимира Великого, 34. Центр української книги “Просвіта”, e-mail: lviv- [контакт приховано] — 22 травня 2023 року – виставка-огляд та нагородження лавреатів конкурсу. Кращі роботи будуть надруковані в каталозі виставки. Всі роботи будуть розміщені на фейсбук-сторінці “Львівська Просвіта”. 8. Умови конкурсу: 8.1. На конкурс допускаються 1-3 роботи одного автора у кожній номінації, або у одній з поданих (див. номінації конкурсу). Розмір роботи формат А-3. Техніка – довільна. Роботи оформлені в паспарту. Підписані в правому нижньому кутку: назва роботи, прізвище, ім’я та вік автора, назва навчального закладу. На звороті – домашня адреса, контактний телефон, e-mail. 8.2. Журі визначає кращі роботи за критеріями: — розкриття теми; — оригінальність творчого задуму; — технічне виконання. 8.3. Переможці конкурсу нагороджуються дипломами та цінними подарунками. Тел. для довідок: ([контакт приховано]. Примітка. Роботи автору не повертаються і є власністю ЛОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Авторка проєкту: заслужена художниця України Ярина ЮРИК
“Разом!”
Проєкт “СП” Розкажу про батька · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ревзувався вже значно пізніше, коли перестав працювати на фермі. На легше взуття батько шкодував грошей, та йне дуже воно годилося для роботи – в гноях, росах, болоті. Але якось поміж сільськими чоловіками пішла мода на офіцерські чоботи – шкіряні, жовтого кольору, з вузькими високими халявами. Багато чоловіків купували собі таке взуття на вихід. Батько теж захотів таких чобіт. Але вони коштували двадцять п’ять рублів при батьковій зарплаті в шістдесят-сімдесят рублів за місяць. Та й мама все шкодувала грошей на ті чоботи: хата, хата! Батько сердився, дорікав, і, врешті, з нашого бідного сімейного бюджету була виділена визначена сума – і батькові ті чоботи “дістали”, бо так просто було не купити… І ось настав той день, коли батько здійснив чи не єдину за своє життя забаганку – взувся в офіцерські шкіряні чоботи і пішов з мамою в гості – на весілля чи що. Додому повернувся засмученим чи роздратованим. Стягнув чоботи і заявив, що більше їх не взує. Мама сприйняла це мало не з плачем: “Ти ж так хотів їх! Стільки років добивався!.. Стільки грошей пішло!..” Але батько стояв на своєму: ні, це чоботи не для нього, вони важкі, паркі, незручні. Він знову взув свої звичні кирзяки і радісно усміхнувся. Ті жовті чоботи багато років валялися на льошнику. Не знаю, куди вони поділися. Думаю, що колись мама їх спалила…
*** Батько радів, хвилювався, переживав: знайшлася в Херсоні його сестра, і він збирався до неї в гості. Я не міг зрозуміти батька: адже це була одна із тих сестер, які залишили його в полі самого, на загибель. А він так радіє… Звичайно ж, неграмотний батько не міг поїхати сам до Херсона. Але трапилася йому в попутниці наша односельчанка, і він зібрався їхати разом із нею. Вже й купили квитки на поїзд – до загального вагону. Досі я ніколи не їхав поїздом, й уявляв собі загальний вагон довгим порожнім приміщенням, лише з дерев’яними лавками попід стінами, схожими на ті, які селяни розставляли біля столів по завершенню толоки. Коли батько через кілька зимових днів повернувся додому, з радістю й захопленням розповідав про свої гостини у сестри, яка знайшлася (друга поділась невідомо де, мабуть, загинула). Я не міг збагнути його піднесення. І вже через багато років, коли багато почув і прочитав про ті страшні роки Голодомору, нарешті зрозумів і батька, і той давній гіркий вчинок його старших сестричок. У той жорстокий час кожен вирятовував себе так, як міг, бо голод, організований комуністичною московською владою, нищив людей не тільки фізично, але й морально. Що ж тоді вимагати від малих дітей, які опинилися в таких жахливих обставинах?..
*** Підростаючи, ми бралися до роботи влітку, під час канікул. Володька пішов на трактор, Толік – пасти колгоспних телят. Я, найменший, залишався вдома. Часто їздив з батьком у поле – за зеленим кормом колгоспній худобі. Батько косив молоде жито, мішанку чи конюшину, або ж молоду кукурудзу, а я спершу зносив на купки, щоб зручніше було за-
Проєкт “СП” Розкажу про батька · с. 10сторінка оригіналу ↗ Василь ГОРБАТЮК, м. Хмельницький
Мій батько був єдиною дорослою людиною в селі, яка не знала грамоти. У тексті вирізняв лише літеру “о”. “Бо вона кругла. Як колесо”, – ось чому запам’ятав її. А з колесами батько мав справу впродовж усього життя. З колесами до воза. Працював колгоспним їздовим – трохи у польовій бригаді, а то весь час – на фермі: біля корів, телят чи іншої живності. Батька ніхто ніколи не бачив у жодній сільській крамниці – він туди ніколи не заходив, нічого не купував. Усі гроші, які заробляв, одразу ж віддавав матері (а правдивіше, вона й отримувала за нього, і розпоряджалася ними). Кожна людина, яка дізнавалася про неграмотність мого батька, щиро дивувалася: “Як же це так? Та ж є школи, були лікнепи…” Батько нічого нікому не пояснював, лиш усміхався у відповідь. Він взагалі мало говорив. Хіба що проривало, коли був напідпитку. “Беріть із собою того німого”, – підказував лісник господареві, який купував у нього ліс на побудову хати чи хліва, але його, той матеріал, потрібно було вкрасти: вночі спиляти дерева, замаскувати пеньки й сліди вирізки, колоди підводами вивезти в село, на місце майбутньої новобудови. Лісник знав, що “німий” не тільки виручить кіньми й своєю працею з пилкою-дворучкою та сокирою, але й ні перед ким не проговориться про купівлю-крадіжку. У метриці, а потім і в паспорті, коли радянська влада нарешті дозволила паспорти колгоспникам, було записано, що Іван Дорохтейович Горбатюк народився 30 серпня 1930 року. Рік, може, вказано й правильно, а ось день – приблизно. “Десь у жнива”, – пригадували люди – земляки із села Кальні біля Деражні. Його мати не могла пригадати того дня. Батько – теж. Вони повмирали з голоду в 1933 році. Мій майбутній батько, тоді трирічний хлопчик, теж міг загинути у той страшний час, але дивом вижив. Горбатюки жили на Мацьковому хуторі, ближче до Черешеньки, аніж до Кальні. В ході примусової колективізації хуторян переселили у село, й на місці осідку залишилися тільки руїни хат. У них і тулилися троє найменших із сім’ї – Іванко й двоє трохи старших сестричок. Батьки вже повмирали, старші їхні діти розбрелися хто куди – чи самі, чи одружившись або вийшовши заміж. Найменші не могли залишатися самі далі на хуторі, бо чого вони там дочекалися б? Дівчатка вирішили йти кудись до людей, аби вижити. Так і зробили – взяли й пішли. Братика покинули самого напризволяще. Ночував він у печі, що залишилася від зруйнованої хати. За їжу мав зерно, яке витереблював із колосків пшениці, що росла довкола хутора. Почалися жнива, й одного дня до руїн Мацькового хутора прийшли жати колгоспну пшеницю жінки з Кальні. Там і знайшли малого Іванка. “Візьми його собі. Буде тобі за помічника”, –
запропонували Надії, одинокій молодій жінці. Та, трохи повагавшись, узяла хлопчика додому. Так мій майбутній батько опинився у хаті кальнянської Надьки. Одразу ж мусив відробляти шматок хліба й миску супу, які перепадали йому: доглядав за курчатами, помагав на городі, палив у грубці, носив воду, рубав дрова, няньчив Надьчину дитину, коли та появилася в господині. Одного разу грався із сусідськими дітьми – і його побачила сільська вчителька. Розпитала, чий він, скільки років має. Сказала, що йому пора ходити до школи. Діти, оточивши хлопчика, пішли до Надьки й радісно оголосили, що Івана записали до школи. “Ще б чого!.. – обурилась господиня. – Я його годую, вдягаю, взуваю – то ще й книжки буду купувати?” Отож залишився батько поза школою, поза будь-якою грамотністю. А тут почалася війна, німецька окупація… При Надьчиній хаті, а то й поза нею, бо всяке бувало, батько ріс-трудився аж до того часу, коли вже після війни настала пора йти до армії. Тут у поли вдарив руками голова сільської ради: “А де ти взявся, що я тебе й не знаю?” Що міг сказати батько? Промовчав, ніяково всміхнувся. Як завжди у своїй сирітській долі. Якби він потрапив тоді до армії, все змінилось би у його житті. Може, навіть якоїсь грамоти навчили б, але… До армії не взяли: він якраз занедужав на якусь хворобу, яка обкидала його виразками й залишила на тілі, особливо на шиї, обличчі, великі шрами. Чи тільки через це, чи ще з якихось причин, але батькові виписали “білий білет” – звільнили від призову на службу. Потрібно було влаштовувати своє життя. У Надьки свої діти, він їй давно не потрібний… Батько одружився з дівчиною-полькою із далеченького села. Теж сиротою, бо її батьків вивезли у Сибір. Мабуть, звели їх якісь люди – двох сиріт, обох неграмотних. Народилися діти – два хлопчики, з різницею в два роки. Але сімейного життя не склалося: дружина виявилася з різким характером. Тихий, спокійний, мовчкуватий батько не міг витримати життя в постійній бурі. Залишив сім’ю і подався на роботу в Деражню – районне містечко. Влаштувався працювати на бурякоприймальному пункті цукрового заводу – розвантажував автомашини, кагатував буряки, вантажив їх у вагони… З-поміж робітниць бурякопункту батькові припала до серця одна жінка, щоправда, старша від нього на шість років. Вродлива, весела, завзята. Була на роботах у Німеччині, повернулася додому з хлопчиком, а його батька, колишнього офіцера червоної армії, який потрапив у полон та в німецький концтабір, після “освобождєнія” радянськими військами запроторили до ГУЛАГу як “ізмєнніка родіни”. Батько хотів пристати до Марії, але вона не давала згоди. Він не відступав і одного вихідного дня з’явився в її селі, наших Гнатівцях – прийшов свататися. Ізнову невдача. Марія порадила йому одружитися з її подругою, теж Марією, з якою майже п’ять років були разом у Німеччині, там минула їхня молодість, дівчина залишилася сама, вже переступила тридцятку. У чужому селі, з “гарбузом” у руках – куди міг подітися Іван? Він погодився на пропозицію Марії, й вона повела його до своєї подруги сватати.
*** Так мій батько одружився з моєю матір’ю. Я й досі користуюся масничкою, щоправда, для меду, – єдиним предметом, що залишився з чайного сервізу, який подарувала на весілля моїх батьків мамина старша сестра Югена – вона тоді заради родинної оказії приїхала з Москви. Маріїн дядько працював у колгоспі завідувачем тваринницької ферми. Він узяв молодого сільського приймака на роботу їздовим для перевезення молока і сметани до Меджибожа, тодішнього райцентру. То була легка робота, але батько змушений був відмовитися: він не вмів розписатися у відомості. Його перевели фуражиром до корів, і, як виявилося, на багато років. Хоч мої батьки своє одруження відзначили нехай бідним, але весіллям, та офіційно не розписалися. Я й досі не знаю, з якої причини. На всі розпити, на домагання сільської ради завжди відмовлялися так: “Як піде на життя, то будемо разом і без розпису, а папірець нічого не означає”. Коли я народився, мама довго хворувала після важких пологів, тож “записувати” мене у сільську раду відрядила батька. “Запишеш його Гандрушою, – наставляла. – І на мою фамілію – Галецький”. Коли ж батько повернувся із сільської ради й дав їй свідоцтво про народження, мама ледве в обморок не впала. “Господи! Василь! Я ж тобі казала: Гандруша! Нащо ти Василем назвав? Онде є вже один Василь – такий скаженючий!” Це вона казала про нашого родича. “Ну, – виправдовувався батько, – сидів за столом Василь – я й назвав Василем”. Василем “за столом” звали секретаря сільської ради, який і виписував метрику. Я недавно запитував його, чи знає він, що я його хрещеник. Знає, пам’ятає той день батькового візиту. Можливо, він тоді вкотре завів мову щодо офіційного розпису, то батько вирішив підлеститися до нього і назвав мене його іменем. Тим часом мама далі читала метрику. “О, а це що таке? Горбатюк! А я ж казала – Галецький! Ми ж не розписані з тобою, то який він Горбатюк?” “Та все одно він мій, – обстоював своє рішення батько. – Тих двоє записані на мене, то нехай буде і цей”. Я мав бути Андрієм Галецьким, а з батькової волі став Василем Горбатюком. Маму в селі називали то Галецькою, то Горбатючкою. На її могилі я зробив напис подвійного прізвища: “Галецька-Горбатюк Марія Семенівна. 10. ІV. 1923 – 28. І. 2011”.
*** Про “тих двох” батько теж не забував – виплачував аліменти. Але плата була своєрідною – колгоспною. У 1950-ті роки працю колгоспним рабам платили раз на рік, але не грішми, а “натуральними продуктами”: зерном на трудодень та почасти картоплею, буряками, соломою. Таку натуральну оплату раз на рік відправляв колгосп підводою й батьковій колишній дружині як аліменти на двох дітей. Тієї ж осени сестра колишньої дружини написала листа правлінню колгоспу з вимогою оплати аліментів у грошовому еквіваленті. Бухгалтер колгоспу викликав батька в контору й пояснив, що така оплата неможлива – колгосп не має грошей, щоб виплатити аліменти. Заради того, щоб умовити сестру колишньої дружини не претендувати на гроші, пояснити ситуацію, батька відпустили з роботи.
Мої батьки. Друга половина 1950+х років
Коли він через Деражню дістався до села, де кілька років тому був у приймах, дізнався про страшні новини: виявляється, що його колишня дружина померла, а дітей її сестра віддала в притулок – у Головчинецьку школу-інтернат. Прибитий цими подіями, батько негайно кинувся в дорогу – до дітей. В інтернаті заявив, що хоче забрати своїх синів. Сам вирісши сиротою, він не бажав своїм дітям такої ж долі. Коли зайшов до школи, з усіх класів повибігали діти і з криками “Тато! Тато!” кинулись до нього. Але директор оголосила, за ким приїхав тато, і вихователька за руки підвела до нього його синів. Мабуть, батько мусив переночувати в інтернаті, бо ж зробив великий гак дороги, а додому залишалося ще немало шляху, але у Гнатівці він повернувся з двома хлопчиками. Так в один день моя мама стала матір’ю одразу трьох дітей. Мені тоді було близько року, Анатолію – більше двох років, Володимиру – близько п’яти.
*** Ми жили у маленькій старій хатині під солом’яною стріхою, яку придбали після деяких митарств. Проблема житла просто катувала батьків. Думали про поширені тоді вербування – то на південь України, то аж на Далекий Схід. Але не хотілося кидати насидженого місця, рідного краю. Під час своїх нічних поїздок на “купівлю-крадіжку” деревини для сільчан батько зазнайомився з лісниками – і батьки вирішили стягатися на хату. Це було дійсно стягання: крім мізерних зарплат, колгосп уже почав платити сякими-такими грішми, не мали жодних доходів. Пригадую гірку батькову оповідь про те, як він приїхав до лісу купувати якусь чергову партію деревини. “Скільки маєш грошей?” – запитав лісник. “Сто рублів”. “І це ти з такими грішми приїхав до лісу?” – здивувався лісник. А більше грошей не було. Ми жили в злиднях, на вічних позичках. Все йшло на хату, але будувались ми дуже довго, бо не було за що. А ще перед цим була потреба спорудити хлів, викопати льох… Чимало майстрів-теслярів, відпрацювавши у нас день, увечері відмовлялися брати плату за роботу. “Якось Їван відробить”, – казали. І Їван відробляв. Возив кіньми людям щось із лісу, поля, берега, орав, скородив городи, вивозив гній, давав коней на заміс при будівництві хат. І теж плату не брав. Батько мав ще одну прикмету, відмінну від усіх селян: він ходив тільки в чоботях – цілий рік. Кирзяки не злазили з його ніг. У туфлі й босоніжки на літо він пе-
Проєкт “СП” Розкажу про батька · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
бирати, а пізніше вантажив просто на воза, згодом навчився викладати до самого верху. Коли батько гострив косу чи пив воду, я просив дозволу покосити. Так я навчився вправлятися з косою – і вже батько услід за мною підбирав покоси. У сьомому класі я вже був вправним косарем. Щоразу помагав батькові косити й латку трави в садочку на нашому обійсті. Ці поїздки в поле, співи жайворів над головою, солодкий запах свіжоскошеного зілля, вода з польової кринички, коли п’єш нахильці, припавши губами до джерельця, або ж із ківшика, скрученого з лопуха, тверді мозолі на долонях від вил та кісся, запах кінського поту й власного та батькового – все це назавжди залишилося в пам’яті. Пригадую, як місячної осінньої ночі ми везли фуру дров з лісу – просто через поле з пшеничною стернею, срібне, ясне від місяця-повні. Сиділи високо на возі, торкаючись плечима один одного, а навантажений віз стиха порипував, коні натягували шлеї, зрідка дзвякали в дишель цепками від нашийників. Та місячна ніч, поле, темні кінські голови на тлі ясного неба досі перед очима… Часто, коли батько приїжджав додому на обід і ставив підводу біля воріт, на возі товклися діти. Спершу ми зі своїми ровесниками, а пізніше, як виросли, то чужі. Вирушаючи на косовицю, батько провозив їх за село, а декого брав із собою в поле. Згодом, коли у мене за плечима була і служба в армії, й інститут, і робота в Кам’янці-Подільському, дві мої односельчанки призналися майже однаковою фразою: “Мене ж у дитинстві возив на возі ваш батько”…
*** Сирітське дитинство назавжди ввійшло в батькову натуру. Через це мамі було важкувато з ним. Адже у дитинстві батько жив одним бажанням: трохи пригасити вічний голод. Здобув – і тут же з’їв, на завтра відкладати нема чого. Важливо вижити сьогодні. Таким батько часто залишався і в сімейному житті. Мало думав про завтрашній день, про запаси на майбутнє, жив сьогоднішнім. Якщо мав щось – щедро ділився з іншими. Любив приймати гостей, запрошувати їх додому. Але найчастіше мама не мала чим пригостити. “Давай борщ!” – безтурботно казав батько, хоч той борщ був пісний і щедро накислений оцтом. Батько обходився найпростішим і бачив невибагливими інших. Батьків кислий борщ був карою для сім’ї. Коли мені траплялося десь їсти інший борщ, я дивувався, чому він не такий кислий, як у нас. Мама пробувала боротися з дивною батьковою забаганкою, зменшувати кількість пекельної приправи до страви, але батько контролював процес: “Скільки дала оцту?” “Дві ложки!” – сердито відказувала мама. “Мало! Давай ще одну!” Влітку мама додавала для кислоти зелені сливки. Тому часто в мисці з борщем попадалися кісточки від сливок. Коли згодом старша невістка Надя, дружина Володимира, варила борщ, без оцту, батько довго бовтав у мисці ложкою і кривився… Він змалечку ріс наймитом у чужій хаті, в чужому дворі. Не дбав ні про що, бо не було про що дбати. Дрантя все одно не збережеш. І в дорослому житті йому важко було сприймати власні хату, хлів, льох, обійстя як те, що цінують, бережуть, плекають. Не мав навичок, набутих з дитинства. Для будь-якої складнішої роботи наймав майстра. Вчепити ринви до даху, набити цебрини до криниці йому простіше було попросити когось чужого. Заплатити за роботу, пригостити, а за чаркою й поговорити.
*** Щодня, без вихідних і свят, батько трудився на фермі. Худоба потребувала кормів. незважаючи ні на що. І якщо влітку ще трохи підпасалася, то взимку фуражири мусили доставляти солому, сіно, кукурудзяний силос, січку. За будь-якої погоди – в завірюху, морози, болотнечу… Пригадую, як батько, весь закоцюблий від холоду, ледве стягав з ніг свої вічні кирзяки і з болем ступав задубілими ногами, як вилазив з куфайки й брезентового плаща зверху – й ця одіж не могла влягтися на вішалці, а замерзла і стовбурчилась. “Їсти! – гукав з порогу. – З’їв би вовка, геть із шерстею!” З самого ранку, вирушаючи в поле, він нічого не їв, а мама ще раніше, поночі, о п’ятій годині, йшла на ту ж ферму доїти корів, поверталася додому мало не перед приїздом батька і лише тепер могла зварити якогось супу на сніданок. Ми троє теж голодними йшли вранці до школи. Добре, що вона була поряд, і на велику перерву, після двох уроків, ми бігли додому і їли той же суп чи щось інше, що мама могла приготувати на швидку руку. Як правило, в цей час батька не було вдома – він вирушав у поле чи на ферму. Роботи було вдосталь. Та ще й мусив відробляти людям за поміч з будівництвом. Для домашнього господарства у нього ніколи не вистачало часу.
*** Зазвичай мовчкуватий і лагідний з людьми, батько не стримував свого гніву проти колгоспного начальства, радянської влади. “Все у них тримається тільки на брехні, на обмані!” – не раз обурювався він. Я, вихований у радянській школі, начитаний газет і книжок, ніяк не міг зрозуміти батькової ненависті до тодішньої влади. Це тільки наше село, думав я, таке занедбане й принижене, проте в усьому Радянському Союзі є лад і справедливість – про це ж багато пишуть у пресі та книжках, розказують по радіо… І тільки згодом, ставши дорослим, я почав усвідомлювати батькові й материні слова про владу, ідеологічну систему, що панувала в усій московській імперії, до мене нарешті дійшла їхня ненав’язлива наука. І я з гіркотою кпив над собою, таким грамотним, з вищою освітою, писакою, який поступався в мудрості й прозірливості матері, яка не дуже вправно єднала написані слова в речення, та батькові, котрий взагалі знав лише літеру “о”.
*** У школі я вчився добре, та ще й гарно малював. Батьки дивувалися, звідки це в мене взялося. Може, від учительки, моєї “молочної мами”, яка годувала мене в пологовому відділенні, бо мама хворіла? Батьки не могли повірити, що їхній син може добре вчитися та ще й мати хист до малювання. Підхвалювали мене, але чимось допомогти не могли – не мали за що. У школі мені давали грамоти і якісь дрібнички в подарунок за добре навчання. Але як мені одного разу стало прикро, коли не мені, а моїй однокласниці дісталася пачка з дванадцятьма чи й шістнадцятьма кольоровими олівцями!.. А всі ж у школі знали, що я добре малюю. Але мати спроможна була купити мені лише шість кольорових олівців. І ніяких альбомів – я малював у шкільних зошитах за дві копійки. Я поділився своїм смутком на вихідний приїхав додому з міста, мама попередила мене, що батько погрожував: “Я йому покажу, як мене на сміх брати!” Коли батько прийшов, я не зміг дивитися йому в очі, опустив голову. Я ославив його, хоча суть оповідання була не в п’яному, а в доброму батькові. І ось я перед ним… Батько з докором глянув на мене, але не мовив жодного слова...
удома, а батько прохопився про це перед їздовими. Його слова по якімсь часі дійшли до школи. Одна з учительок перестріла батька й дорікнула йому, що він вимагає плати за те, що його син добре вчиться в школі. Так повернулось проти батька моє нарікання на несправедливість. Моїх однокласників під час канікул школа відправляла на екскурсії та відпочинок у табори. Тільки я та ще один мій однокласник, теж син їздового, не мали таких стимулів. У школі пояснювали, що наші батьки – не члени профспілки. Але їх ніхто йне приймав, бо то була прерогатива механізаторів та інших колгоспників, а не трудяг тваринницької ферми. Навчений історією з олівцями, я вже мовчав. Та несподівано після закінчення дев’ятого класу мені запропонували екскурсію до Києва. В душі я гірко посміхався: батько мій за цей час так і не став членом профспілки. Більшість класу вже покинула школу, тому нарешті згадали про мене. Так я того літа побував у столиці, вперше в житті їхав поїздом і збагнув, у якому ж це “общому” вагоні мандрував мій батько до сестри в Херсон.
*** В армії я служив два роки. А коли повернувся додому, з гіркотою помітив, як змінились мої батьки: мама якось ніби всохла тілом, батько навпаки – завжди високий і худий, став огрядним, з черевцем. Але то була лиш оманлива зовнішність, бо насправді батько вже майже рік хворів, про це писала мені мама. У тубсанаторій його поклали дарма, бо сухот у нього не виявили, але за цей час він устиг розтовстіти на посилених санаторійних харчах і така статура зберігалася. А захворів батько справді на легені. Він важко, надсадно дихав, у грудях щось клекотало. По-народному хвороба називалась грудною жабою. Недуга вхопила його після того, як спекотного літнього дня у полі потрапив під сильну зливу, промок і промерз. Після довгих митарств по лікувальних закладах батькові приписали “легкі роботи”. Лікар зізнався, що варто було б дати гру-
*** Перше своє оповідання я написав школярем – здається, в дев’ятому класі. Це було оповідання про мого батька, мовчазного, доброго, щирого й щедрого мого батька.
Мій батько з Клаповухим і Зіркачем. 1970+ті роки пу інвалідності, але за третю групу все одно не платять. За другу держава мала б платити гроші, однак лікарі заощаджували державні кошти так, ніби мусили платити за інвалідність із власної кишені. “Ви можете влаштуватись на легку роботу… Облівковцем, наприклад”. Отакої! Мій батько зі знанням єдиної літери “о” – обліковцем!.. Так батько перейшов на домашнє господарювання – робив, що дозволяли сили. В основному замінив маму на кухні: варив картоплю, борщі, харч для свиней та курей. Взявши на себе частину кухарських справ, батько навіть борщі варив не такі вже кислі, які вимагав від матері. Тепер він якось по-новому підходив і до своєї садиби, до ладу в ній. Але недуга обмежувала його можливості довести до пуття те, заради чого він досі так важко трудився – будівництво хати. Останньої, найбільшої кімнати, ми так і не обжили. Хіба що через кожні два роки в ній, порожній, без меблів, влаштовували випроваджанки: ми троє один за одним ішли служити в армію. У ті роки, здається, батько все ж вирвався з-під свого сирітського гніту: він побудував родинне гніздо. Ми, діти, покидали дім, але й поверталися – чи в гості, чи мешкати в ньому, здебільшого в трудні часи. Настала пора, коли я почав шукати коріння свого роду по батьковій лінії. У Кальні знайшов
У нашій сім’ї не заведено було демонструвати ніжність і ласку у взаєминах. Добрі почуття й ставлення одне до одного проявлялися в конкретній турботі або ж просто в усмішці, погляді, короткому жесті. Одного разу, напідпитку, батько несподівано проявив свої почуття: він мене обняв. Розчулений таким відвертим виявом почуттів, я взявся писати оповідання. Писав зі сльозами на очах, читав сам собі теж крізь плач. Моє оповідання розкривало добре серце мого батька і мою любов до нього. І я не міг собі уявити, що це читатимуть, плачучи, як я, інші люди… Відчинив дверцята грубки, взяв з пічки сірники й спалив аркуші. Потім, коли я видав першу збірку оповідань, коли мене прийняли до Спілки письменників України, знову написав оповідання про батька і про себе, щоправда, під вигаданими іменами. Написав, як хлопчина везе підводою з поля додому батька, прикритого зверху конюшиною, бо той п’яний. Бо комусь зробив якусь добру справу – і за те йому налили чарку. Що таке нікчемна відчіпна чарка проти батькової доброти! Не така ціна батькові, не така… Але іншої він не потребував… Оповідання з’явилось у книжці, але батько не міг його прочитати, проте йому переказали люди. Вони ж упізнали батька! Він розсердився на мене, і коли я родича по його матері. Коли повідомив батькові, що знову хочу відвідати його рідне село, він нагадав мені: “Ти ж там скажи, що я побудував хату”. Так, він пишався, що звив власне гніздо, всупереч усім бідам у житті. Мама сердилась, коли іноді батько довго затримувався у якомусь кутку нашої садиби. Чого там стояти? Мовчки, без руху, без роботи. Тепер, коли можу побачити своїх батьків лише в уяві, ловлю себе на тому, що мені теж хочеться просто постояти в будьякому місці – у дворі, на городі, в садку – й помилуватися простором, що має свої межі (аж три дороги й лише з одного боку сусіди) і насолодитися відчуттям, що це моє рідне, дороге. І згадую, що так любив простоювати в самоті й батько…
*** Усі мої дії, мої вчинки відбувались без будь-якої поради з батьками. Вони розуміли мене. “Роби, як знаєш. Що ми можемо порадити тобі?” І я робив так, як вважав за потрібне, шукав свій шлях у житті, часто набиваючи ґулі на лобі. Іноді батьки щось підказували мені, просто міркували про ті чи інші явища, події. Я дослухався до них, але не завжди робив так, як вони казали, часто не сприймав їхніх поглядів на життя-буття. І вже потім… потім… згадував те все й усвідомлював, скільки розумного, мудрого, справедливого намагалися передати мені батьки. І як добре, що хоч щось, маючи диплом про вищу освіту й квиток, що засвідчує мою причетність до письменства, я переймав від матері, колгоспної доярки та свинарки, і від батька, який знав лише одну літеру “о”. Їхні ненав’язливі життєві уроки, їхні добрі й щирі душі й нині дорогі мені. А те батькове “о” – то колесо, яке проклало й залишило по собі глибокий слід у цьому нашому проминущому світі.
*** Час від часу батькові хвороби загострювались (чіплялась простуда, мучив остеохондроз) – і він лягав до лікарні на якісь тижні чий місяці. Або лежав у хаті й лише зрідка видибував на двір, спираючись на саморобний ціпок. Мама, вже давно пенсіонерка, все ще працювала на фермі – потрібно було за щось виживати… Трохи легше стало, коли й батько почав отримувати пенсію “за віком”. Вона, проте, в основному йшла на ліки. Але то тривало недовго… Від того літнього дня зі зливою, що так підступно намочила батька, минуло двадцять років. Двадцять років постійної недуги... І знову було літо. Липень 1997-го. І знову лив дощ. Ми з братами йшли за труною в чоботях, і вони шкорбали підошвами по нерівно вимощеній камінням дорозі, хоч із-за хмар і виглянуло сонечко, коли процесія вирушила від воріт. Мама у відчаї голосила на кузові машини… Услід заплаканими вікнами дивилася хата, де, здавалося б, припинилося батькове сирітство. Але воно наздогнало його в останньому прихистку: домовину в колгоспній стельмашні зробили такою тісною, що батькове тіло ледве вмістилося в ній… Батьків вік зупинився на числі 66. Мені зараз стільки ж. Мої брати не подолали цього рубежу. Чи вдасться мені? Хтозна. Ще кілька місяців попереду. Якщо ж ні… Там я зустрінуся з усіма ними… Жовтень 2022 року
P. S. Я вже подолав той важ2 ливий для мене рубіж – вік мого батька. Треба жити далі... Лютий 2023 року
Про!читання “Ми вчимося бути українцями високою ціною”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Як виникло це інтерв’ю з доценткою факультету журналістики Львівського націо% нального університету імені Івана Франка, кандидаткою наук із соціальних комуні% кацій, журналісткою, філологинею, психологинею Ольгою Квасницею? Дуже прос% то. Ольга, яку свого часу я навчав на факультеті журналістики, запропонувала мені прочитати роман Степана Процюка “Руки і сльози”. Я залюбки прочитав і запропо% новував Ользі поговорити у форматі інтерв’ю, яке, на мою думку, підштовхне май% бутніх читачів до ознайомлення з вагомим твором.
“Жанрово українська література виповнюється, як і змістовно” – Що вас підштовхнуло до презентації роману Степана Процюка про Івана Франка? – Це ідея автора роману провести презентацію у Львівському університеті, який носить ім’я Івана Яковича. З одного боку, це чергова локація з презентаційного туру Україною і світом: Нагуєвичі – Дрогобич – Львів… Хочеться, аби згодом цей роман побував в Австрії, Італії… Тобто там, де жив і творив Франко. – Ким для вас є Франко? – “Монадною особистістю, яка маніфестує індивідуальну іпостась універсального досвіду”, – за словами Сергія Кримського. Людиною, яка репрезентувала українську націю, культуру й епоху. – Проректор Львівського університету Володимир Качмар сказав на презентації: “Франко – потужна інтелектуальна особистість, письменник, який пише від душі”. Чи завжди так говорили про Франка? Скажімо, за його життя? – За життя про Франка говорили різне, як і після смерті. У нього було чимало друзів і недругів. Його любили й ненавиділи, але точно не були байдужими, особливо до його текстів – літературних, публіцистичних, перекладних, у яких було більше візії майбутнього та ревізії тогочасного, ніж це було суспільно чи індивідуально прийнятно і зрозуміло. – У своєму виступі ви зазначили: “Шановна академічна громадо, сьогодні унікальна зустріч”. Прошу охарактеризувати цю зустріч ширше. – Унікальна в тому сенсі, що роман Степана Процюка “Руки і сльози” дає змогу сучасному поколінню читачів побачити Франка живою постаттю, як кажуть, з плоті і крові, не заідеологізованого, не канонізованого, а живу Людину, Письменника, Пророка від перших і до останніх днів життя. Окрім того, це було символічне повернення Франка до Університету… Але про це читачі дізнаються зі сторінок твору… – Що відчувала ваша душа, коли читали роман вперше? – Захоплення і біль… – Ви вважаєте, що “жанр роману – психологічна біографія. Базується на літературі факту”. Ще в когось із українських письменників таке є? – Гадаю, літературознавці дадуть вичерпну відповідь щодо визначення жанру твору. Втім, жанр психологічна біографія, написана на фактологічній джерельній базі, – це визначення Степана Процюка. У цьому жанрі автор написав низку психодрам, зокрема про Стефаника, Винниченка, Тесленка, Тютюнника. Синкретизм, як на мене, полягає в тому, що автор синтезує психодраму і літературу факту. Це – стиль С. Процюка. А література факту представлена, зокрема, в текстах В. Панченка, Л. Ушкалова та ін. Жанрово українська література виповнюється, як і змістовно. – “Основна мета презентації – щоб читали його книжки”. Кого – Івана Франка чи Степана Процюка? – Обидвох. – “Цей роман може читати найбільше коло людей”, – вважає Степан Процюк. Яке коло він має на увазі?
– Вважаю, що йдеться про якнайширшу читацьку авдиторію, а не лише вузьке коло поціновувачів і фахових літературознавців. Впевнена, що за цим твором вивчатимуть життя Івана Яковича. Це добрий спосіб повернення Франка до нинішнього покоління. – “Про Франка не було художнього роману”, – переконаний С. Процюк. А ви цікавилися, що саме підштовхнуло його до створення художнього роману? – Дозволю навести цитату з моєї розмови з автором для газети “День”, у якій С. Процюк дає відповідь на це запитання. “Задум роману про Франка виник після мого знайомства із таким же франколюбом, як і я, юристом і письменником Володимиром Кравчуком. Спочатку був задум написання мною роману, а потім сценарію і багатосерійного художнього фільму за мотивами роману “Руки і сльози”, який вийшов у листопаді 2022 року у київському видавництві “Тундрайв”. Я завжди вважав Франка найбільшим українським письменником, звісно, не вриваючи, як кажуть, честі нашим іншим великим. У моїй кімнаті у звичайному дев’ятиповерховому будинку портрет Франка біля мене вже понад 20 літ. Завжди здавалося, що я відчуваю його різні іпостасі... Крім того, маю непоганий досвід написання романів про інших наших письменників, зокрема, Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, Григора Тютюнника. Роман писався доволі легко (до речі, значна частина – вже під час війни, із кінця березня, бо перший місяць війни з рашистами я не зміг би писати прозу…). Сильну втому я відчув вже після написання”. – С. Процюк: “Немає письменника досконалого”. Хіба? Чи погоджуєтеся з автором роману? – Гадаю, це чесна відповідь. Меж досконалості немає. – С. Процюк: “Все, що відбувається, для чогось відбувається”. Для чого ж відбувається напад РФ на Україну? – (Задумалася). Це комплексне запитання. Тут і геополітика, й історія, і майбутнє. Найгірше, що ціна усвідомлення важливості
Української держави для нас, громадян, як й ідеї свободи, – найвища, це життя. – С. Процюк: “Він (тобто Франко) не був ангелом”. А ви в своєму житті зустрічалися з ангелом? З ким? – Мабуть, варто уточнити, що саме маємо на увазі під словом “ангел”. Якщо в сенсі “святим” – то ніхто з нас не є таким, як і Франко, за словами С. Процюка. Але Вчителів у житті мала і маю гідних.
“Я волію виходити за рамки галичанства як феномену націєтворення…” – Як ви сприйняли дії Франка, коли помирала його Мати – біг з Дрогобича до Нагуєвичів? Може, якийсь транспорт допоміг би в цьому? – Спершу виникло таке саме запитання, чому не добирався транспортом. Втім, відповідь я знаходжу для себе як психолог у сфері нурту психічної енергії та межового стану, у якому перебував Франко, довідавшись про матір. Кожен із нас по-різному переживає смерть рідного. Що тісніший духовний зв’язок – то масштабніша амплітуда і внутрішнього, і зовнішнього реагування на смерть близької людини. – Як прийшла до Франка думка, що наголос його прізвища має бути не ФрАнко (як його в селі називали), а ФранкО? – Гадаю, це внутрішній відрух усвідомленої ідентичності Франка, дистанція від польщизни, яка була тут панівною за часів Австро-Угорської імперії, оскільки в польській мові, на відміну від української, наголос сталий і падає на передостанній склад. – Читаємо в романі на стор. 9: “Малий Іван боявся багато чого. Світ викликав у нього недовіру”. Як би ви це пояснили? – Це надзвичайно влучна характеристика щодо страху і недовіри малого Івана, яку помітив і описав С. Процюк. Зі смертю батька будь-яка дитина втрачає ґрунт під ногами, світ ніколи не буде таким, як раніше, особливо коли батьки люблячі. Щоб світ викликав довіру – у цьому світі дитині варто мати багато безумовного прийняття як від батьків, так і від оточення. Приміром, чи приймав світ Франка рудого?
Ні. Скільки образ ковтала і скільки страхів наїлася дитина, можна лише здогадуватися. – Чому у професора гімназії Верхратського, який був ідеалом для юного Івана, зіпсувалися стосунки з Франком? – Ідеалізація світу і людей – це риса юнацького віку. Це прагнення бачити людей і світ кращими, ніж вони об’єктивно є. І робити його таким за можливості уже в зрілому віці, принаймні, не множити зумисне зла довкола. А-от щодо Верхратського – цього іспиту на амбіційність пан професор не склав. І не тільки Верхратський… Коли Учень переростає свого Вчителя – мудрий Вчитель бачить своє продовження в майбутньому поколінні і, радіючи серцем, благословляє, а не навпаки. – Як ви вважаєте, чому Михайло Павлик і Михайло Драгоманов прохолодно ставилися до значної частини Франкової творчості? – Обидві постаті в долі Франка були знаковими, про це багато сказано в романі. Трикутник Франко – Драгоманов – Павлик – це і щось, з одного боку, синівсько-батьківське, де Драгоманов – символічна фігура Батька, на якого ідейно взоруються сини в духовному вимірі, а з іншого – чоловічий агон – конкуренція, гадаю. – Чим була викликана теза Франка у статті “Nieco o samym sobie”: “І тому повторю: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів й так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності і пихи”? – У цій фразі і відповідь на ваше запитання. Стаття “Дещо про самого себе”, як і вірш “Сідоглавому”, – це відповідь-рефлексія Франка, на яку відважиться далеко не кожен. Глибоке саморозкриття, виклик людській природі, рисам, які були притаманні не лише русинам тих часів, а й будьякому поколінню безвідносно раси чи етносу – відповідь на рівні чину як екзистенції, протест як форма самозбереження і самостояння Франка. Вважаю, що ці негативні риси особливо притаманні народам упокореним, тим, що зазнали досвіду колонізації духовної і державної. Все вищенаведене – також спосіб самозбереження, але, на жаль, примітивного пристосуванства. Такі в історію не входять. Франко – навпаки, творив історію. – Чому М. Грушевський казав професорові Антоновичу: “Галичани малоздатні відчувати глибину людей”? Це відповідає дійсності? А нині? – Певно, це був погляд однієї частини України на іншу в досвіді М. Грушевського. Я б переформулювала і запитала, чи сам М. Грушевський стосовно Франка, окрім розуміння його масштабу, відчував його глибину? Світ змінюється, живемо в цифрову добу, але природа людини та сама, і здатність відчувати глибину іншої людини дана людині навіть нині. Досвід війни – цьому приклад. – В “Одвертому листі до галицької української молодежі” (1905 р.) Франко писав: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями…” Чи ми, галичани, нарешті навчилися бути українцями? – Я волію виходити за рамки галичанства як феномену націєтворення. Франко слушно задав вектор руху – бути українцями уповні, без поділу на вибраність. Держава Україна, як і бути українцем, – це свідомий вибір, який нині доконується у кривавій війні ХХІ ст. з росією. Тому ми вчимося бути українцями високою ціною… – У 1913 році Франко на партійному зібранні Радикальної партії сказав: “Ся партія зрушила нашому народові основи християнського світогляду! Питаєте мене поради? Маю єдину пораду: частіше сповідатися і через святі таїнства наближатися до Господа!” Чи мав рацію тоді Франко? – Дорога до Господа у кожного своя. – Чи багато помилок, на ваш погляд, допустив у своєму житті Іван Франко? – Думаю, без помилок не було б Франка, якого ми знаємо… Нам би кожному не допускати помилок у житті… Втім, не завжди знаємо вислід того чи іншого кроку, навіть якщо йдемо за певними внутрішніми чи зовнішніми орієнтирами, добрими, гідними, авторитетними… – Чи багато помилок роблять нині галичани в політичній сфері? – Радше зробили багато помилок, особливо, озираючись на новітню історію 90-х років ХХ ст. Нині війна показує всі помилки, і не тільки галичан, у процесі державотворення, війна як розплата за олігархічну Україну. Щоправда, платять не ті…
Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК, керівник прес-центру наукової журналістики ЗНЦ НАН України і МОН України
Читацьке віче · “Частина кримчан українського походження могла б утворити міцне державницьке ядро у звільненому Криму”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Сергій ЛАЩЕНКО
Включаю у список навіть тих людей, які, народившись у Криму, згодом, через різні обставини переїхали на материкову Україну. Якщо підполковник Олександр Шипілов (народився в 1967 році в селі Широке Сімферопольського району, у зрілому віці став одеситом) ще в 2014 році встиг побути замкомбата батальйону “Донбас”, то інші кримчани проявили себе тільки в 2022 році. Для моїх досліджень стала в пригоді книга Наталії Лясківської “Мартиролог героїв Таращанщини”. Вважаю, що цей напрямок діяльності (фіксація пам’яті про загиблих на війні земляків-героїв), як і жертовність Наталії Андріївни, повинні стати взірцем для всієї України. Виявляється, в одному лише невеликому сільськогосподарському Таращанському районі проживало двоє вихідців із Криму! І обидва пішли воювати.
Кримчанин із козацьким прізвищем Микола Атаманський народився в селі Степанівка Нижньогірського району. Фактично це вже присиваський степ. У багатодітній родині, крім нього, було ще двоє братиків і дві сестрички. Миколка жив і навчався в місцевій школі до 1998 року. На жаль, тато помер, коли хлопчикові було п’ять років. Родина вимушена була переїхати на Вінниччину. Але й мама прожила недовго: коли Миколі було 15 років, вона пішла в засвіти. Життя змалку було непростим для уродженця Криму з козацьким прізвищем Атаманський. Добре, що була старша сестра, яка намагалася замінити матір. У 20 років Микола став мешканцем української столиці. Закінчив курси електриків, тому на фронті отримав позивний “Фаза”. Був хорошим фахівцем у своїй галузі. І ось тут є певний історичний збіг: пам’ятаєте, мешканець Ніжина Олександр Мацієвський, розстріляний окупантами за вигук “Слава Україні”, також був електриком за фахом? Навіть “енергетиком від Бога”, як казали його бойові побратими. У яких би зруйнованих будівлях
Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”
Він — автор історико-краєзнавчих книжок “Рідний край над Здвижень-рікою. Відлуння сивої давнини” (2010), “Рідний край над Здвижень-рікою. У терновому вінку” (2012), “Рідний край над Здвижень-рікою. Дві великі перемоги” (2015), “Брусилів. Літопис 1980-х” (2016), “Старожитності Здвижень-краю” (2016), “Брусилівщина в іменах. Артисти, музиканти, художники” (2017), “Брусилівщина в іменах. Письменники” (2019), “Брусилівщина в іменах. Науковці” (2021), роману “Самурай. Українська історія” (2019), книги оповідань “Поляни” (2021), підручників “Історія рідного краю” для 7–9 класів загальноосвітніх шкіл Брусилівщини. Його праця оцінена – лавреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка (2017), лавреат Літературної премії імені Василя Юхимовича (2018), переможець конкурсу “Краща книга року Житомирської області” в номінації “Мій край” 2016 і 2017 років. Ось відгуки людей, які знали Володимира… Ірина Головай: “Боляче вірити цій сумній звістці, адже Володимир Святненко –
на передовій не ночував Мацієвський із хлопцями, завдяки йому вони завжди були… зі світлом. Вважаю, що в майбутньому український День енергетика в той чи інший спосіб повинен бути освячений прізвищами кримчанина Атаманського та ніжинця Мацієвського, принаймні на місцевому рівні. Але це ліричний відступ... Від першого шлюбу Микола мав сина Андрія і донечку Софійку, яких дуже любив. Але мені довелося розмовляти з його другою дружиною – Світланою, яка тепер головна хранителька пам’яті про воїна. У перспективі такий тип жінки міг б відіграти певну позитивну роль у створенні патріотичного руху матерів і дружин Героїв. Не кожному поколінню українських жінок випадає вдовина доля, але нашим сучасницям дісталася саме така. Звісно, цей рух має шанс стати досить якісним у плані позитивних зрушень у країні. Послухаємо розповідь Світлани Атаманської: “Слово “Честь” мало для Миколи велике значення. З початком війни відразу пішов в тероборону села Володимирівка (нині Білоцерківський район – С. Л.). У травні був мобілізований. Служив матросом відділення гранатометного взводу роти вогневої підтримки частини А2777. “Україна – для сильних людей!” – завжди любив повторювати Микола. Від останньої зустрічі минуло багато днів і ночей. Біль не вщухає. Моя душа мертва, серце болить і досі. Знаю, що мій чоловік – справжній Герой, патріот з хоробрим серцем, і я ним пишаюся. Він таким був: вирішив – і все. Поставив мене перед фактом, що збирається йти добровольцем. Я відчувала якусь тривогу, не хотіла його відпускати. Але Микола приїхав і сказав: “Хочеш чи ні, але я все одно буду там…” Додам трохи від себе. Слова Миколи Атаманського “Україна – для сильних людей!” є підтвердженням того, що принаймні частина кримчан українського походження могла б утворити міцне державницьке ядро у звільненому Криму. І прикро, що саме такі – свідомі, запальні й гарячі – не доживають до Перемоги. Тим важливішою є кожна деталь з Книги-мартирологу Наталії Лясківської. Ось якою постає Микола у спогадах дружини: “Ти завжди в моїй в пам’яті… Пам’ятаєш, коли втомлений набрав мене? Був поганий зв’язок, а ти хотів побачити мою посмішку, бо дуже скучив. Найважче тепер сприйняти той факт, що ти більше ніколи не зателефонуєш... І вчитися жити далі. Коли ти був живий, ми багато жартували. Вірю, що ти всіх нас бачиш. Захищаєш, розумієш, підтримуєш. Я хочу, щоб тебе завжди пам’ятали ті, кого ти захистив. Кому ти допомагав порадами і вчинками. Хочу, щоб те, за що ти боровся, стало реальністю. Ти мій відважний, безстрашний, розумний. Ти був прикладом і опорою. Спогади про тебе додають мені сил. Ти пішов, але лишив так багато! Я не вдова, я дружина справжнього Воїна!” Пишу про Миколу й думаю: а для ніжинця Олександра Мацієвського честь хіба не мала значення? Навіть на краю викопаної могили вона була для нього важливішою, ніж життя. Ось такі два українських енергетика, які були вимушені стати воїнами. Рідні згадують, що Микола любив збирати рідних за столом, а ще був борцем за справедливість. Хороші риси, правда? Нічого не боявся, окрім того, що не встигне зробити заплановане. Хотів, повернувшись з війни, подорожувати, об’їхати з дружиною всю Україну, знати кожен її закуток. Хотів збудувати дім і мати багато дітей. Казав: “Хочу цілу футбольну команду”! А тепер ще раз подумаймо, яку людину ми втратили. Мені здається, таких буде дуже непросто кимось замінити.
Олександр мріяв про яхту й морські подорожі Дещо менше відомо про загиблого під Бахмутом Олександра Гришаєва. Знаю тільки, що це сталося 27 жовтня 2022 року. Але перед тим було 19 років, прожитих у Керчі. Його батьки Євген Олександрович і Валентина Іванівна працювали на суднобудівному заводі. Мама була лаборанткою, тато – електриком. У родині було ще троє дітей: старша донька Світлана та молодші брати В’ячеслав і Сергій. Сашко народився в місті Керч 29 жовтня 1980 року. У 1996 році Олександр закінчив 9 класів Керченської загальноосвітньої школи № 24, пішов навчатися в ПТУ № 31 за спеціальністю “Майстер з ремонту комп’ютерної техніки”. Я навмисне згадую номери закладів, щоб після війни там можна було встановити пам’ятні дошки. Для того ж і створюються мартирологи, для того й працюють в поті чола такі люди, як таращанка Наталія Андріївна Лясківська. У 1999 році Сашко проходив службу в Полтаві. Мала батьківщина Котляревського не могла не вплинути на формування проукраїнської свідомості уродженця Керчі. Далі, з 2001 року – життя у столиці. У квітні 2006 року він одружується з таращанкою Людмилою Хоменко. У 2007 році у родини народжується донечка. З 2009 по 2013 рік Олександр навчається в Міжрегіональній академії управління за спеціальністю “Менеджмент”. 16 червня 2022 року Олександр Гришаєв отримав повістку з Печерського військкомату міста Києва. Чотири місяці проходив військове навчання. А вже 6 жовтня на посаді стрільця-помічника гранатометника молодший сержант Олександр Гришаєв поїхав на Донеччину. Ось тільки недовго довелося воювати кримчанину. Кривава імперія довго готувалася до цієї війни, старанно і послідовно забезпечувала свою перевагу у всіх видах озброєння. Думаєте, випадково горіли наші артилерійські склади? Зате в раші все зберігалося і примножувалося. Олександр загинув на бойових позиціях 27 жовтня 2022 року. Загинув від артилерійського обстрілу і саме під Бахмутом, який – я впевнений – увійде в історію як українська фортеця. Збереглися його фотографії в тоді ще не окупованій Керчі, зворушливе фото з донькою. Вона тепер через переживання (втрата батька, часті сирени, які нагадують про війну) навчається дистанційно. А скільки зараз таких травмованих дітей в Україні! Компенсацією (звісно, частковою) могла би бути квартира в Керчі або Севастополі. Після звільнення Криму від “понаєхавших” на півострові залишиться багато вільного житла. І держава повинна дбати про переселення туди саме родин патріотів! Тих, хто воював за збереження цілісності України. Адже це принципово, щоб люди вкорінювалися на півострові свідомо. Безумовно, повинен бути громадський контроль над цим процесом. Але й допомога повинна бути, найперше тим, хто твердо визначився.
минуле Брусилівщини, адже ми з ним земляки”. Про мою книгу “Житомирщина в боротьбі” Володимир Святненко писав: “Автор не хоче, аби його герої вмерли (в прямому і переносному значенні цього слова), тому для кращого збереження образів описує їхню зовнішність, поведінку, манеру спілкування”. Я знав про важку хворобу Володимира – він розповів про це в телефонній розмові. Я зрозумів, що він приречений, але дуже не хотів, щоб він помирав! Радію, що книги, які Володимир залишив для нас, продовжуватимуть його життя і розкіш нашого з ним спілкування. А я ще пам’ятатиму його рецензію, одну з найкращих на мої книги. “Почуття власної гідності героїв книжки, – писав він, – мотивують на вчинки, що виходять за межі звичайного, загальноприйнятого, і викликають у читачів щире захоплення, подив і бажання наслідувати”. Таке ж захоплення викликав і Володимир, який, будучи довгі роки прикутий до інвалідного візочка, невтомно творив українську культуру, популяризував свої і своїх однодумців книжки, повертав Україні славні імена своїх земляків. Вічна пам’ять!
Нині, читаючи новини з фронту, нерідко думаю: у 2014 році ми сподіва% лися, що через два%три роки повернемось до Криму. У кращому випадку – під впливом дипломатичного тиску світового співтовариства, у гіршому – чоловіки%кримчани повернуться додому на танках. Але бодай хтось зай% мався підрахунками: скільки кримчан тоді мали тверду проукраїнську по% зицію? Тверду настільки, щоб піти воювати за Україну? Не знаю, чи хтось веде такі підрахунки. Але попри сумніви, сам намагаюся робити так, щоб жодне прізвище героя не залишилося “за бортом” історії.
Читацьке віче · “Частина кримчан українського походження могла б утворити міцне державницьке ядро у звільненому Криму”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ 19 березня 2023 року перестало битися серце нашого друга – пись% менника, краєзнавця, нащадка дивинського отамана Федора Святненка, доброї і чесної людини Володимира Григоровича Святненка.
це Світло і Праця, Любов до всього рідного... Дуже багато зробив для Брусилівщини й України цей неповторної Душі Чоловік. Його добрі справи навіки лишаються нам і нащадкам”.
Тамара Коваль: “Невблаганна смерть забирає кращих... Але житимуть вічно у пам’яті земляків його книги про рідний край, його історію”. Ірина Красуленко: “Він був людиною з великим чуйним серцем! Він був справжнім українцем! Залишив цей світ... А по собі залишив слід, який буде вписано в історію Брусилівщини золотими літерами. Його титанічна праця – безцінний спадок для земляків! Сум, біль втрати і невимовний жаль”. Наталія Куліш: “Дуже талановита, щира людина”. Олександр Михайлик: “Це непоправна втрата для Брусилівщини і всієї України. Добре його знав – це був справжній подвижник, який стільки зробив для дослідження минулого Брусилівського краю! І так рано пішов, у розквіті сил та творчих планів... Адже він планував видати ще декілька томів книг “Брусилівщина у іменах”. З ним було цікаво спілкуватися про
Подія року · 3 квітня — 105+та річниця з дня народження О. Т. Гончара. · с. 14сторінка оригіналу ↗ 26%й рік поспіль доброю традицією стало вшанування талановитих мо% лодих письменників Міжнародною німецько%українською премією імені Олеся Гончара, заснованою 1996%го німецькими меценатами Тетяною Куштевською і Дітером Карренбергом і Національною спілкою письмен% ників України. Премія традиційно присуджувалася за номінаціями “Ро% ман”, “Мала проза” (цикл оповідань, новел), “Поезія”, “Публіцистика”, “Літературознавча праця, присвячена творчості Олеся Гончара”. На конкурс приймаються як друковані, так і не оприлюднені твори ук% раїнськомовних авторів віком до 30 років, які мешкають в Україні та за кордоном. Попри воєнну агресію, журі, до якого входять відомі письмен% ники, науковці й культурні діячі Тетяна Куштевська, Наталія Бйорнер, Ва% лентина Гончар, Леся Гончар, Олександр Балабко, на чолі з Дмитром Чис% тяком, ретельно розглянуло всі надіслані рукописи, серед яких було чи% мало талановитих (тому сподіваємося на участь авторів наступними ро% ками) та прийняло одностайне рішення з відзначення найталановитіших.
Олександр БАЛАБКО, Дмитро ЧИСТЯК
У номінації “Велика проза” перемогу здобула збірка повістей “У дзеркальній сповідальні” аспіранта КНУ імені Тараса
Шевченка Тараса Голоти (м. Київ). Це – інтелектуальна, гостросюжетна сучасна проза, навіяна впливами європейських авторів, однак із українським, навіть галицьким акцентом – не дарма письменник у післямові присвячує доробок рідному містечку Червонограду. Злочин і кара, гріх і спокута, етичне й естетичне, людське і тваринне розгортаються в цих талановито виписаних творах стереоскопічно, стилістично розмаїто. І хоча повісті живить давня формула давньогрецьких трагіків – очищення через жах – у дзеркальній галереї образів постає гостре психологічне портретування порухів несвідомого та навіть метафізичного, що свідчить про постійний пошук межових станів, у яких оприявлюється душевна субстанція. Збірка творів Тараса Голоти свідчить про появу в молодій українській літературі нового імені, якого, сподіваємося, чекають нові пошуки і відкриття.
У номінації “Мала проза” відзначено збірку новел Богдана Гасюка “Поки сонце росте” (м. Івано-Франківськ). Після ознайомлення з його творами впевнюєшся: їх написала людина, яка вже чимало спізнала, сповнена життєвої мудрості, глибоко закорінена в рідний гуцульський край, його минуле, без якого неможливе сьогодення. Наскрізною постає тема війни, “людини і зброї” – від часів УПА до нинішньої боротьби України з рашистами. Повстанка проти “совітів” після загибелі коханого прагнула позбавитися вагітності, але врешті радіє, що запізно, бо, “непорожна”, і що тепер у неї буде неодмінно вродливе дитя, з очима кольору афини. А поряд
– інша новела, “Монолог”, про також вагітну жінку, що потрапила під завали зруйнованого рашистами будинку... Богдан Гасюк таким чином продовжує традицію своїх видатних земляків Василів Стефаника і Портяка, “іде на ви” проти “не вихрещеного” явища, війни, яку називають порізному, навіть із великої літери, але ця потвора лишається “безіменною”.
У номінації “Поезія” нагороду виборола збірка “Передмовчання” Станіслава
Новицького (м. Кропивницький). Це ім’я вже відоме шанувальникам поетичного слова, хоча авторові лише 22, а він устиг видати шість поетичних збірок. Тож недарма його філософська й інтимна лірика – у полі зору знаних фахівців та відомих поетів. Ось і в новій збірці вирізняється насамперед афористичність письма, коли удвох строфах автор здатен відтворити пульс доби в широкому контексті: скіфська баба на землі, де “наша історія забула прокинутися”; мати, яка чекає сина з поля, а його вишита сорочка “з весняних квітів, які ростуть на могилі батька”. У збірці “Передмовчання” – вірші, у яких уже вчувається передгроззя повномасштабної війни, і автор закликає: “не бійся патрона в патроннику, не бійся обрати смерть у вічнім світанні весни, у вічній печалі життя”.
У номінації “Публіцистика” премію присуджено за добірку есеїв “Альбом, у якому – ти” Любомира Лесоніна (м. Львів). Вони писались упродовж лютого 2022-го – лютого 2023-го й стали віддзеркаленням пережитого юнаком у час війни. Тут – і філософські роздуми, і ліризм, і відчуття причетності до героїчної історії, що твориться на його очах. Тематика та стиль позначені поетичним обдаруванням, а також досвідом писати музику на вірші улюблених поетів. Автор виявляє неабияку майстерність ув обранні й відтворенні сюжетів: до прикладу, в есеї “Різдво. Мертва Росія” мальовничий опис галицької різдвяної традиції контрастує із запліснявілими і мертвотними російськими “аганьками” та їхніми незмінними виконавцями, розцяцькованими манекенами. Бо ж – вигукує автор – “історія їхня починається не з народження Спасителя, а з підвалів Луб’янки”… Твори пана Любомира – про дорослішання його покоління, “покрокове, невпинне”. І за цей рік воно неймовірно пришвидшилося.
У номінації “Літературознавча праця, присвячена творчості Олеся Гончара” відзначено розвідку “Якась вища сила зберігає мене...” Захара Зіненка (смт Козельщина, Полтавська обл.), що збагачує гончарознавство новою краєзнавчою студією. На думку автора, натхненною силою для письменника був благословенний Полтавський край, де минули його дитячі роки, із животворними джерелами, що визначили його талант і долю, час “пасльонових дітей”. Автор управно характеризує особливості тих витоків таланту, аналізуючи спогади письменника і свідчення його дружини Валентини Данилівни про “образ святий бабусі”. Зокрема привертає увагу акцент на протистоянні тихої християнської віри бабусі вдома і радянської ідеології у школі. А звідси – і витоки славнозвісного “Собору”, і наполегливість Олеся Гончара на потребі відновлення Михайлівського
Золотоверхого собору вже наприкінці “перебудови” та в перші роки незалежності України. Тож 26-й рік Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара відбувся успішно – попри криваву війну, попри геноцид українства. Зворушливе послання спрямовує до лауреатів родина Гончарів: “глибока дяка вам за творчість, за стійкість, за красу. “Мистецтво немислиме поза красою”, – писав Олеся Терентійович. А ще: “…молодь – це продовження нас самих. Це ми – у завтрашньому дні нашого народу”. Так воно і є, на всіх передових – воєнних і літературних…”. А з Німеччини озиваються до нас Тетяна Куштевська і Дітер Карренберг: “У пору, коли в Україні обмаль часу, коли мусять дістатися до бомбосховища, і, на жаль, не всі встигають, декому вистачає снаги для написання роману, оповідань і віршів, ніби в нього попереду – вічність. Це вражає! Це зворушує! Тому з великою цікавістю читали всі твори, подані на конкурс. І переконалися знов: нове літературне покоління є! І молоді українські автори, народившись на зламі епох, не втратили головного стрижня: стрижня відчуття життя суспільства у цей трагічний час. Уважається, що “коли промовляють гармати – музи мовчать”, але голос української літературної молоді чути! Він лунає! Він говорить з нами про вічне, про те, що всі війни подібні, й що завжди будуть зради і вбивства, але завжди будуть і подвиги, і братерство, і самопожертва і велич українського духу!”. На схилі віку Олесь Гончар занотував у щоденнику: “Тануть сили. Розтану, відійду як хмара дощова. Як улітку один із коротких липневих твоїх снів, Україно... Тільки б відійти з думкою, з певністю в душі: Україна є! Україна буде!”. Україна буде! І всі ми свято віримо в це. А ще віримо в те, що молода українська література ввійде в наше життя зі шляхетністю й гідністю, не втративши людськості й критичного мислення. Якими згадають нас прийдешні покоління? Чи згадають нас за нашими текстами? Що дізнаються про війну. Про нашу історію, про те, що смерть завжди залишається смертю, життя – життям, а відвага – відвагою. Олесеві Гончару, військовому, від початку його творчого шляху, було зрозуміло: “Треба, щоб діти наші знали, що ми – народ багатої і волелюбної історії”. Тому зичимо молодим талановитим авторам України, щоби їхні твори увійшли не лише на українські, але й на світові обрії. Жодним чином не йдеться тут про те, що українське письменство втратить ідентичність – навпаки: за цими текстами зарубіжні читачі віднайдуть своє в недовідомій культурі, і твори молодих українських авторів стануть для них ближчі, зрозуміліші. Віримо, що у квітні наступного року зможемо прибути до Києва, познайомитися й привітати наших молодих українських талантів. А поки ми всією душею з вами, молимося за вас і віримо в Перемогу! І не забуваймо заповіту, який залишав нам великий Олесь Гончар: “Думаймо про велике…””. Ця зворушлива цитата німецьких шанувальників творчості Олеся Терентійовича, які вже 26-й рік підтримують молоду українську літературу – свідчить про цілковите розуміння ролі письменства в оздоровленні нашої культури, адже війна показала, що й проти неї спрямований геноцид північних варварів. І, радо запрошуючи долучитися до вшанування 105-річчя Олеся Гончара до Національного музеї літератури України 3 квітня (початок о 15 год.), до знайомства з цьогорічними лавреатами, віримо, що попереду в нас – пошук і відкриття багатьох імен, і сподіваємося, що деякі зних не загубляться в українській (і світовій!) літературі, продовжуючи шлях Майстра, “у вічній печалі життя”, але й “у вічнім світанні весни”...
Прем’єра · “Театр – це живий процес, і театральний актор мусить змінюватися та вдосконалюватися”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
сонажа, то він для себе ще не вирішив, хороший він чи ні. Але оскільки все пішло не так, як планувалося, то весь час змушений імпровізувати. А комедія – це жанр, який постійно провокує актора імпровізувати. Думаю, що насправді Волтер ніколи не довіряв собі. Він мріяв про кіно, а в житті був хорошим малярем. Проте хотів бути ще кимось. Але спочатку треба повірити в себе. Якщо ти зможеш це зробити, то в тебе все вийде. Вистава народжується на глядачеві. Десь після п’ятого показу починаєш розуміти, куди треба йти. Думаю, так само буде й з “Декоратором”. Зараз завершуємо роботу над виставою “Емігранти” за Славомиром Мрожеком, над якою почали працювати ще влітку. П’єса надзвичайно цікава, сучасна, хоча й написана у 1970-х роках. Не можу втриматися від сліз, коли промовляю слова мого героя. Марія Рудковська, заслужена артистка України, виконавиця ролі Марші: – “Право на Ліво” і “Декоратор” – абсолютно різні вистави. “Право на Ліво” ми мали зіграти в березні 2022 року, але не зіграли з відомих причин, і готова вистава разом із декораціями, костюмами та мізансценами залишилася в минулому році. З січня 2023- го почали все спочатку, і в березні вийшла зовсім інша вистава. Маю надію, що про “двічі в одну річку” – не про нас. Тим паче, що у виставі грають такі талановиті актори, як Лариса Трояновська і Сергій Бойко. Про свою роботу завжди нелегко говорити, тому що можеш багато розповідати, а прийде глядач, подивиться і запитає: “А де це все, про що я читав?” Можу тільки сказати, що в роботі допомагає досвід, інтуїція, режисер. Ія не завжди адвокат свого персонажа. “Декоратор” – моя третя спільна робота з режисером Ігорем Матіївим. До цього були вистави “За двома зайцями” і “Ножиці”. Ігор – відомий і досвідчений режисер. Маю надію, що глядач гарно проведе час, зможе відпочити, відволіктись і посміятися. І завжди пам’ятаймо, завдяки кому ми можемо бути тут...
Прем’єра · “Театр – це живий процес, і театральний актор мусить змінюватися та вдосконалюватися”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Аби підняти настрій глядачам у цей важкий час, Київський академічний драматичний театр на Подолі нещодавно представив нову комедію – “Декоратор” за п’єсою Дональ% да Черчілля, яку глядачі можуть знати під назвою “Право на Ліво”.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора
За сюжетом, відрядження чоловіка для досвідчених дружин – це час чудово розважитися, зробити ремонт у квартирі та… познайомитися з дружиною свого коханця. Виявляється, шлюб всетаки можливо зберегти, якщо вдатися до невеликої афери. Про це та ще багато чого цікавого можна дізнатися, переглянувши нову виставу. – Ще до війни ми готували виставу до ювілею Марії Рудковської. Хотілося потішити глядачів чимось веселим, – згадує режисер-постановник Ігор Матіїв. – Обрали для постановки досить популярний твір. Мене він зацікавив тим, що це п’єса не тільки про адюльтер, а й про актора, тобто наша театральна тема. Особисто мені ця історія подобається ідеєю: якщо ти чесно служиш своїй справі, то завжди отримаєш винагороду, на тебе чекатиме успіх, цього й досягає наш герой. Такою є моя тема в цій виставі. А кожен глядач, напевно, знайде якусь свою. Закінчували репетиційний процес, навіть світло поставили, залишилися тільки прогони. 23 лютого 2022 року робили фото для афіші, а наступного дня почалася велика війна… Повернулися до роботи над постановкою лише в січні цього року. Коли подивилися на костюми і декорації, то зрозуміли: двічі в одну річку не увійти. Почали все змінювати, по суті, вдруге поставили цю виставу. З огляду на матеріальне питання намагаємося робити з чого є, щось перероблюємо, перешиваємо... У цьому є й свої плюси, адже в жорстких рамках у людини активніше працює фантазія. Хотілося попрацювати саме з цими акторами. Вже багато вистав було з Ларисою Трояновською, маю дві спільні роботи з Марією Рудковською. А от із Сергієм Бойком раніше не працював. Деякі актори бережуть сили до прем’єри, поступово долучаються де репетиційного процесу. А Сергій Бойко інший: на кожній репетиції викладається по повній. І це чудово, бо під час роботи над виставою з’являється багато цікавих творчих знахідок. Отже, від початкового сценографічного рішення ми відмовилися, а друге зробила художниця нашого театру Марія Погрібняк. Це п’єса з перевдяганням і удаванням. Персонажі намагаються показати себе не тими, ким є насправді. І через костюми ми прагнули підкреслити, що така історія може трапитися з будь-ким. Багато працювали і над психологічними нюансами, нам хотілося добитися достовірності. Ми вже показали нову комедію кілька разів. Проаналізували покази, зрозуміли, що працює, а що ні. Будемо й надалі перевіряти її на публіці, шліфувати. Сподіваюсь, що до десятого показу все буде як по нотах. Але найголовніше, що зустріч із глядачем відбулася, і ми цьому дуже раді. Маю кілька варіантів постановок на великій і малій сценах нашого театру. Ще не можу сказати, роботу над чим почну в першу чергу. Хотів би продовжити досвід з інтерактивною виставою, який започаткував у “Ножицях”.
І, звісно, дуже хочеться попрацювати з сучасною українською драматургією. У нас багато гідних авторів, які мають прекрасні тексти. Сподіваюсь, незабаром зможу назвати імена. Паралельно займаюся зі своїми студентами в Інституті кіно і телебачення Національного університету культури та мистецтв. Зараз працюємо над “Лісовою піснею” Лесі Українки. Мій друг Олександр Тетерін під час війни звернувся до цього твору, написав гарні образи лісових істот. У Музеї Лесі Українки відкрилася його персональна виставка, на якій Олександр запропонував нам зробити перформанс про “Лісову пісню”. Це буде не постановка всієї вистави, а наші фантазії з приводу п’єси. Прем’єра запланована на 22 квітня, гратиме щосуботи до закінчення виставки 22 травня. Згадуючи минулий рік, скажу, що я поставив в Івано-Франківську “Академію сміху” за твором Кокі Мітані, на малій сцені нашого театру – “Марлені” з Аллою Сергійко та Іриною Грищенко, де ми разом із Марлен Дітріх та Лені Ріфеншталь розмірковуємо над тим, чи існує мистецтво без політики. Думаю, ця тема стане актуальнішою згодом, коли ми переможемо у війні й постане питання, що робити з пропагандистами. Потім було “Барбер-шоу” у Дніпрі. Враженнями від вистави і роботи над нею діляться актори. Лариса Трояновська, заслужена артистка України, виконавиця ролі Джейн: – Режисер Ігор Матіїв завжди змушує акторів рости, розвиватися, незалежно від їхнього статусу й віку. Що б не було навколо тебе – мирний час чи війна, веселі дні чи сумні, але професія залишається професією, і ти мусиш в ній бути. Ігор – людина нової формації, належить до молодих українських режисерів-інтелектуалів. Він завжди в пошуку, разом з акторами творчо зростає й сам. Подібним був і засновник та багаторічний керівник нашого театру Віталій Малахов. Напередодні прем’єри він міг повністю змінити фінал, а актору перед виходом на сцену – дати абсолютне інше завдання. Віталій Юхимович міг весь час переробляти виставу, поки вона йде. В Ігоря теж є така здатність. Театр – це живий процес, і театральний актор мусить змінюватися та вдосконалюватися. Не люблю вистави-маски, які просто задані режисерами. Це фігури, що практично не мають можливості для імпровізації. До речі, мій колега, Сергій Бойко, чудово володіє даром імпровізації. Важко знайти молодого актора, який би імпровізував на такому рівні, як він. Щодо моєї героїні. Зізнаюся, у мене до неї неоднозначне ставлення. Це жінка в усіх своїх проявах, яка бореться за щастя, шукає його в цьому шаленому світі. Автор п’єси – англієць. Звісно, ми різні, але під час роботи над виставою зрозуміла, що між нашими народами багато спільного. Особисто я присвятила свою нову роботу великому другові України Борису Джонсону, ці п’єса та вистава асоціюються у мене саме з ним.
Як і у виставі, так і практично в кожній українській родині є сцени ревнощів, але є також бажання любити і бути коханими. Під час війни ці почуття не зникають, а лише загострюються. Кожен глядач вирішує сам, чи закохалася моя героїня в декоратора, чи це лише її вдячність за подарований перстень. Але головне, що вона отримала увагу, якої потребує кожна людина. Люди продовжують бути вдячними чи невдячними, знов ізнов потрапляють у комічні ситуації. Якщо ми можемо побачити себе в таких ситуаціях і посміятися над собою, значить, ми не розучилися мислити, адекватно реагувати на те, що відбувається поруч. Отже, життя триває. А сьогодні надзвичайно важливо залишатися при здоровому глузді, твердій пам’яті і бути здоровими фізично та психічно, наскільки це можливо. Думаю, у нашого режисера тисячі варіантів фіналу цієї комедії, а схожі події могли б відбутися в реальному житті. І всі, хто прийшов на виставу, самі можуть вигадати, яке продовження могла б мати ця історія. Здавалось би, зробити веселу виставу легко. Але насправді це складна робота, аби вийшла комедія на грані фолу. Тут важливо знати міру. Ми вдячні новому художньому керівникові нашого театру Богдану Бенюку, який був на всіх прем’єрних показах вистави, дав нам багато корисних порад. Сергій Бойко, заслужений артист України, виконавець ролі Волтера, декоратора: – Свого часу я пройшов Афганістан. Не можу всидіти вдома, тягне до хлопців, які нині нас захищають. Завжди з ними подумки. Але вже не можу бути на фронті, мені 65 років. Я переконаний, що сьогодні кожен має робити те, що в нього виходить найкраще. Ми, актори, у цей важкий час повинні робити все для того, аби люди хоч ненадовго могли забути про страшну реальність війни. А комедія – це найкраще, що може захопити людей, і якщо вона добре зіграна, то глядачі годину чи дві просто відпочивають. Думаю, що це для нашої професії нині головне. Якщо говорити про мого пер-
16 Лист з мережі · Рік тому в Ізюмі рашисти закатували письменника Володимира Вакуленка. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
же нагадує про недавні бої. Невикористані і використані артилерійські патрони, рови для переховування танків, дзот, місце, де рашисти, швидше за все, зробили собі душ, погріб, в якому краще не думати, що могли робити. І все це вкрито шаром сміття і нечистот – фірмовим стилем росіян. З нами був волонтер, який розповідав, що відразу після звільнення Малої Комишувахи він сюди приїхав, і, окрім цього всього непотребу, знаходив відрубані чи відірвані кінцівки. А ще він ходить у ліс не по гриби, а по нерозірвані гранати. Храм огортає весняна тиша. Тільки чути, як поскрипують фазани, гудуть джмелі. Посічене осколками гілля дерев набрякає молодими бруньками. Ми повертаємося. Ліси ось-ось зазеленіють. Де-не-де з землі стирчать хвости ракет, які прилетіли і вгрузли в ізюмські ґрунти. “Посаділ дєд рєпу”, – згадую стару казочку. Думаю, хай би росла така рєпа де-небудь в Рязані, але не тут. Тут ніде нема світла. У селі залишилося 14 людей з 250-ти. У голодний рік 33-го тут вимерло все село – понад триста людей. Бог інколи забуває кидати погляд на цю місцину. Чоловіки вдячно беруть пакет з харчами. Спокійні. Вони нікуди не поспішають. Вже весна. Будуть садити городи. Зупинилися на трасі, знайшли неподалік дороги розбитий російський танк. Тут же підбігають голодні собаки. Але свої такі, лащаться, їдять з рук. Ми радіємо, що лишилися пиріжки, і залишаємо їм трохи корму. “Хочете шаурми? – питає пані Оля. – Тут є місце, де смачно готують”. Звичайно, ми за шаурму. Вочевидь, місце тут намолене. Окрім нас, ще багато військових. Дивлюся на них, прекрасних, гарно екіпірованих, веселих, – серце наливається спокоєм. “А можна мені шаурму без шаурми?” – пані Оля вводить несподіваним запитанням у ступор кухаря, який тут же при нас січе м’ясо і овочі великим ножем. І поки він відвисає з відповіддю, я кажу, щоб просто порцію м’яса віддав військовим, які стоять за нами у черзі і, вочевидь, не проти. Жартуємо. Дихаємо. Потроху сідає сонце. Минаємо села з руїнами будинків. Річку зі зруйнованим мостом. Ліси з посіченими деревами. Серед сухої трави зблискують проліски.
16 Лист з мережі · Рік тому в Ізюмі рашисти закатували письменника Володимира Вакуленка. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Мар’яна САВКА, письменниця
Минулого березня зима з Капитолівки ніяк не вступалася. Стояв мороз, бомбило і гриміло. 5 березня відбулася остання евакуація. Хто встиг, той встиг. А 7 березня до скоцюрбленого від холоду і постійних прильотів селища ввійшли російські колони. Володя Вакуленко дивився, як шляхом суне ворожа техніка, і не стримував сліз. Того, як він плаче, не бачив ніхто, окрім батька, який так хотів, щоб син поїхав звідси. Через 17 днів окупації саме батько був останнім, хто бачив Володю живим. Усі дні окупації Володя писав свій щоденник, червоним чорнилом у зошиті в клітинку. Він знав, що його, швидше за все, хтось із місцевих здасть, розкаже, як носив теробороні їсти, як принципово розмовляв українською і примушував селян прибирати сміття. 23 березня він закопав свій щоденник у садку. Зацвітали проліски. 24 березня Володя, у легких капцях, бо вже гарно потепліло, вийшов у сад зготувати на мангалі їжу для Віталіка, свого сина-підлітка. Але не встиг. Батько сказав: за тобою прийшли. Вони їм не дали попрощатися.
Заштовхали в машину, Володя встиг показати стиснутий кулак – знак для тата, що він тримається, і сказати “Слава Україні”. “Проліски знову цвітуть, – каже батько, – багато їх. А сина нема”. Він теж намагається триматися. Як і мама. У тата виходить гірше. Володя його врятував, коли він тяжко хворів на ковід, а він сина не зміг. Ми кажемо, що в цьому нема його ні найменшої вини. Винні російські окупанти, які прийшли на нашу землю знищувати українців. Ми сидимо в приміщенні дитячої бібліотеки. Це поминальний обід. Тут недавно була наша зустріч з дітьми села Капитолівка. Діти, дрібні квіти на узбіччі війни. Вони хочуть бути безтурботними, гратися, вбирати красиві сукні і розчісувати ляльок. І щоб не бахкало. І не ховатися в погребі. І щоб було світло. Нас зібрала Вікторія Амеліна, це вона восени, після деокупації Ізюма і Капитолівки, приїхала сюди і в садку Вакуленка-старшого відкопала Володин щоденник. Тепер він у Літературному музеї в Харкові. Вікторія, яка кілька років поспіль організовувала літературний фестиваль у донецькому Нью-Йорку, зібрала невеличку команду письменників – Катю Міхаліцину, Сашка Дерманського і мене, щоб зустрітися і з родиною Володі, і з місцевими малюками. Сюди ж приїхала Ірина Новіцька, мама Віталіка, колишня дружина Володі, разом із теперішнім чоловіком. Власне Ірина перша забила на сполох, коли він зник – і ніхто не знав, що з ним сталося, чи живий, чи в полоні. Нашим провідником на схід стала пані Ольга Різниченко, яка багато років волонтерить і привозила в прифронтові села не лише гуманітарну допомогу, але й чимало письменників. Я думаю, Капитолівці дуже пощастило з Юлею – директоркою бібліотеки, яка нас гостинно приймала, і на ту годину-півтори, яку ми провели в бібліотеці, діти точно забули про все, окрім забави. Бо дорослі жінки і чоловік бавилися з ними, перетворюючись то на слона, то на хмару з вітром, то на дракона, який ласує принцесами, то на ненажерливу гусінь. Щоразу думаю про те, що діти скрізь однаково прекрасні і відкриті – поки дорослі не зроблять їх заручниками власних маніпуляцій. І що з дітьми треба бути, говорити, вчити їх мріяти. Далеко не всі діти виїхали в евакуацію. І ми маємо дотягнутися до тих дітей – книжками, забавами, відкритими серцями. З дорослими складніше. Складно знати, що серед них є ті, які здали Володю й інших людей, здавали наших військових, працювали на ворога. Багато зламаних і дезорієнтованих, з опущеними плечима і поглядами. Але ж тепер все більше тих, хто допомагає нашим, і тих, хто починає жити і працювати. Це був довгий день на сході. Пахло теплою землею і зеленню, що прокидається і наливається соком, і трохи димом спаленої на полях сухої трави – бо це варварство не лише в нас на заході присутнє. Роздавши гуманітарку в Капитолівці, ми поїхали через зранений, потрощений Ізюм, який сильно постраждав, бо прострілювався в обидва боки, далі – в Малу Комишуваху. Тут є храм Трійці Живородної, в якому російські солдати влаштували були собі військовий шпиталь. Важко описати, в що вони перетворили храм. Серед звалища використаних препаратів, джгутів, бинтів, матраців, чобіт, порожніх ящиків від патронів я знайшла томик Пушкіна, який, вочевидь, мав виправдовувати “культурну місію” окупанта. Довкола храму, ікони в якому переважно збереглися, бо ж він до московського патріархату, вочевидь, належав, все ще ду-
16 Лист з мережі · Рік тому в Ізюмі рашисти закатували письменника Володимира Вакуленка. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Сенс Банк”, р/р UA 30300346000002600 2016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Штельмах В. С. — 1000 грн. 2. Боцій Семен Кирилович — 700 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
279-39-55
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Лист з мережі · Рік тому в Ізюмі рашисти закатували письменника Володимира Вакуленка. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Відповідальна за випуск
Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ