Читацьке віче · “Частина кримчан українського походження могла б утворити міцне державницьке ядро у звільненому Криму”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
“Україна – для сильних людей”
Слово Просвіти, №13 за 2023 рік
Сергій ЛАЩЕНКО
Включаю у список навіть тих людей, які, народившись у Криму, згодом, через різні обставини переїхали на материкову Україну. Якщо підполковник Олександр Шипілов (народився в 1967 році в селі Широке Сімферопольського району, у зрілому віці став одеситом) ще в 2014 році встиг побути замкомбата батальйону “Донбас”, то інші кримчани проявили себе тільки в 2022 році. Для моїх досліджень стала в пригоді книга Наталії Лясківської “Мартиролог героїв Таращанщини”. Вважаю, що цей напрямок діяльності (фіксація пам’яті про загиблих на війні земляків-героїв), як і жертовність Наталії Андріївни, повинні стати взірцем для всієї України. Виявляється, в одному лише невеликому сільськогосподарському Таращанському районі проживало двоє вихідців із Криму! І обидва пішли воювати.
Кримчанин із козацьким прізвищем Микола Атаманський народився в селі Степанівка Нижньогірського району. Фактично це вже присиваський степ. У багатодітній родині, крім нього, було ще двоє братиків і дві сестрички. Миколка жив і навчався в місцевій школі до 1998 року. На жаль, тато помер, коли хлопчикові було п’ять років. Родина вимушена була переїхати на Вінниччину. Але й мама прожила недовго: коли Миколі було 15 років, вона пішла в засвіти. Життя змалку було непростим для уродженця Криму з козацьким прізвищем Атаманський. Добре, що була старша сестра, яка намагалася замінити матір. У 20 років Микола став мешканцем української столиці. Закінчив курси електриків, тому на фронті отримав позивний “Фаза”. Був хорошим фахівцем у своїй галузі. І ось тут є певний історичний збіг: пам’ятаєте, мешканець Ніжина Олександр Мацієвський, розстріляний окупантами за вигук “Слава Україні”, також був електриком за фахом? Навіть “енергетиком від Бога”, як казали його бойові побратими. У яких би зруйнованих будівлях
Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”
Він — автор історико-краєзнавчих книжок “Рідний край над Здвижень-рікою. Відлуння сивої давнини” (2010), “Рідний край над Здвижень-рікою. У терновому вінку” (2012), “Рідний край над Здвижень-рікою. Дві великі перемоги” (2015), “Брусилів. Літопис 1980-х” (2016), “Старожитності Здвижень-краю” (2016), “Брусилівщина в іменах. Артисти, музиканти, художники” (2017), “Брусилівщина в іменах. Письменники” (2019), “Брусилівщина в іменах. Науковці” (2021), роману “Самурай. Українська історія” (2019), книги оповідань “Поляни” (2021), підручників “Історія рідного краю” для 7–9 класів загальноосвітніх шкіл Брусилівщини. Його праця оцінена – лавреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка (2017), лавреат Літературної премії імені Василя Юхимовича (2018), переможець конкурсу “Краща книга року Житомирської області” в номінації “Мій край” 2016 і 2017 років. Ось відгуки людей, які знали Володимира… Ірина Головай: “Боляче вірити цій сумній звістці, адже Володимир Святненко –
на передовій не ночував Мацієвський із хлопцями, завдяки йому вони завжди були… зі світлом. Вважаю, що в майбутньому український День енергетика в той чи інший спосіб повинен бути освячений прізвищами кримчанина Атаманського та ніжинця Мацієвського, принаймні на місцевому рівні. Але це ліричний відступ... Від першого шлюбу Микола мав сина Андрія і донечку Софійку, яких дуже любив. Але мені довелося розмовляти з його другою дружиною – Світланою, яка тепер головна хранителька пам’яті про воїна. У перспективі такий тип жінки міг б відіграти певну позитивну роль у створенні патріотичного руху матерів і дружин Героїв. Не кожному поколінню українських жінок випадає вдовина доля, але нашим сучасницям дісталася саме така. Звісно, цей рух має шанс стати досить якісним у плані позитивних зрушень у країні. Послухаємо розповідь Світлани Атаманської: “Слово “Честь” мало для Миколи велике значення. З початком війни відразу пішов в тероборону села Володимирівка (нині Білоцерківський район – С. Л.). У травні був мобілізований. Служив матросом відділення гранатометного взводу роти вогневої підтримки частини А2777. “Україна – для сильних людей!” – завжди любив повторювати Микола. Від останньої зустрічі минуло багато днів і ночей. Біль не вщухає. Моя душа мертва, серце болить і досі. Знаю, що мій чоловік – справжній Герой, патріот з хоробрим серцем, і я ним пишаюся. Він таким був: вирішив – і все. Поставив мене перед фактом, що збирається йти добровольцем. Я відчувала якусь тривогу, не хотіла його відпускати. Але Микола приїхав і сказав: “Хочеш чи ні, але я все одно буду там…” Додам трохи від себе. Слова Миколи Атаманського “Україна – для сильних людей!” є підтвердженням того, що принаймні частина кримчан українського походження могла б утворити міцне державницьке ядро у звільненому Криму. І прикро, що саме такі – свідомі, запальні й гарячі – не доживають до Перемоги. Тим важливішою є кожна деталь з Книги-мартирологу Наталії Лясківської. Ось якою постає Микола у спогадах дружини: “Ти завжди в моїй в пам’яті… Пам’ятаєш, коли втомлений набрав мене? Був поганий зв’язок, а ти хотів побачити мою посмішку, бо дуже скучив. Найважче тепер сприйняти той факт, що ти більше ніколи не зателефонуєш... І вчитися жити далі. Коли ти був живий, ми багато жартували. Вірю, що ти всіх нас бачиш. Захищаєш, розумієш, підтримуєш. Я хочу, щоб тебе завжди пам’ятали ті, кого ти захистив. Кому ти допомагав порадами і вчинками. Хочу, щоб те, за що ти боровся, стало реальністю. Ти мій відважний, безстрашний, розумний. Ти був прикладом і опорою. Спогади про тебе додають мені сил. Ти пішов, але лишив так багато! Я не вдова, я дружина справжнього Воїна!” Пишу про Миколу й думаю: а для ніжинця Олександра Мацієвського честь хіба не мала значення? Навіть на краю викопаної могили вона була для нього важливішою, ніж життя. Ось такі два українських енергетика, які були вимушені стати воїнами. Рідні згадують, що Микола любив збирати рідних за столом, а ще був борцем за справедливість. Хороші риси, правда? Нічого не боявся, окрім того, що не встигне зробити заплановане. Хотів, повернувшись з війни, подорожувати, об’їхати з дружиною всю Україну, знати кожен її закуток. Хотів збудувати дім і мати багато дітей. Казав: “Хочу цілу футбольну команду”! А тепер ще раз подумаймо, яку людину ми втратили. Мені здається, таких буде дуже непросто кимось замінити.
Олександр мріяв про яхту й морські подорожі Дещо менше відомо про загиблого під Бахмутом Олександра Гришаєва. Знаю тільки, що це сталося 27 жовтня 2022 року. Але перед тим було 19 років, прожитих у Керчі. Його батьки Євген Олександрович і Валентина Іванівна працювали на суднобудівному заводі. Мама була лаборанткою, тато – електриком. У родині було ще троє дітей: старша донька Світлана та молодші брати В’ячеслав і Сергій. Сашко народився в місті Керч 29 жовтня 1980 року. У 1996 році Олександр закінчив 9 класів Керченської загальноосвітньої школи № 24, пішов навчатися в ПТУ № 31 за спеціальністю “Майстер з ремонту комп’ютерної техніки”. Я навмисне згадую номери закладів, щоб після війни там можна було встановити пам’ятні дошки. Для того ж і створюються мартирологи, для того й працюють в поті чола такі люди, як таращанка Наталія Андріївна Лясківська. У 1999 році Сашко проходив службу в Полтаві. Мала батьківщина Котляревського не могла не вплинути на формування проукраїнської свідомості уродженця Керчі. Далі, з 2001 року – життя у столиці. У квітні 2006 року він одружується з таращанкою Людмилою Хоменко. У 2007 році у родини народжується донечка. З 2009 по 2013 рік Олександр навчається в Міжрегіональній академії управління за спеціальністю “Менеджмент”. 16 червня 2022 року Олександр Гришаєв отримав повістку з Печерського військкомату міста Києва. Чотири місяці проходив військове навчання. А вже 6 жовтня на посаді стрільця-помічника гранатометника молодший сержант Олександр Гришаєв поїхав на Донеччину. Ось тільки недовго довелося воювати кримчанину. Кривава імперія довго готувалася до цієї війни, старанно і послідовно забезпечувала свою перевагу у всіх видах озброєння. Думаєте, випадково горіли наші артилерійські склади? Зате в раші все зберігалося і примножувалося. Олександр загинув на бойових позиціях 27 жовтня 2022 року. Загинув від артилерійського обстрілу і саме під Бахмутом, який – я впевнений – увійде в історію як українська фортеця. Збереглися його фотографії в тоді ще не окупованій Керчі, зворушливе фото з донькою. Вона тепер через переживання (втрата батька, часті сирени, які нагадують про війну) навчається дистанційно. А скільки зараз таких травмованих дітей в Україні! Компенсацією (звісно, частковою) могла би бути квартира в Керчі або Севастополі. Після звільнення Криму від “понаєхавших” на півострові залишиться багато вільного житла. І держава повинна дбати про переселення туди саме родин патріотів! Тих, хто воював за збереження цілісності України. Адже це принципово, щоб люди вкорінювалися на півострові свідомо. Безумовно, повинен бути громадський контроль над цим процесом. Але й допомога повинна бути, найперше тим, хто твердо визначився.
минуле Брусилівщини, адже ми з ним земляки”. Про мою книгу “Житомирщина в боротьбі” Володимир Святненко писав: “Автор не хоче, аби його герої вмерли (в прямому і переносному значенні цього слова), тому для кращого збереження образів описує їхню зовнішність, поведінку, манеру спілкування”. Я знав про важку хворобу Володимира – він розповів про це в телефонній розмові. Я зрозумів, що він приречений, але дуже не хотів, щоб він помирав! Радію, що книги, які Володимир залишив для нас, продовжуватимуть його життя і розкіш нашого з ним спілкування. А я ще пам’ятатиму його рецензію, одну з найкращих на мої книги. “Почуття власної гідності героїв книжки, – писав він, – мотивують на вчинки, що виходять за межі звичайного, загальноприйнятого, і викликають у читачів щире захоплення, подив і бажання наслідувати”. Таке ж захоплення викликав і Володимир, який, будучи довгі роки прикутий до інвалідного візочка, невтомно творив українську культуру, популяризував свої і своїх однодумців книжки, повертав Україні славні імена своїх земляків. Вічна пам’ять!
Нині, читаючи новини з фронту, нерідко думаю: у 2014 році ми сподіва% лися, що через два%три роки повернемось до Криму. У кращому випадку – під впливом дипломатичного тиску світового співтовариства, у гіршому – чоловіки%кримчани повернуться додому на танках. Але бодай хтось зай% мався підрахунками: скільки кримчан тоді мали тверду проукраїнську по% зицію? Тверду настільки, щоб піти воювати за Україну? Не знаю, чи хтось веде такі підрахунки. Але попри сумніви, сам намагаюся робити так, щоб жодне прізвище героя не залишилося “за бортом” історії.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
