Суспільство · “Саме такий погляд на себе і світ має оберігати Націю, Державу, українську Ідентичність”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Московія – невиліковна покара
Слово Просвіти, №13 за 2023 рік
На російському полюсі – жодних змін. Мерзотною московія була – та% кою і залишилась, пройшовши тривалу еволюцію від “Чингисхана з те% леграфом” до “Верхньої Вольти з ракетами” та “імперії зла”. Смерто% носна зброя в руках варварства. Такою є асоціація, коли намагаєшся зрозуміти поведінку сучасної рашистської ерефії. “Бідні дурні підупали”, – співає Шекспірівський блазень у “Королі Лірі”. Згадував це щоразу, коли донедавна з етерів розливалося блекотіння жириновщини, а нині цю гидливо%балаганну роль виконує вже інший придворний “педрилло” мєдвєдєв, який, ще не зовсім очунявши від традиційно прийнятої алко% норми, забавляє сюзерена і світ несмішною придуркуватістю. Образ “справжнього дурня”, який безперестану силується розважати свій глу% бінний народець та його зверхника – путіноїда, сприймається, на жаль, уже в не переносному значенні.
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
“Україна – це взагалі частина росії, скажімо по-чесному, це частина росії. Але в силу геополітичних причин і в силу історії того, що сталося, ми довгий час мирилися з тим, що ми живемо в різних квартирах”, – заявляє путлєрівський фіґляр. Не дивно, адже кремлівська тусня продовжує читати ту ж “історію”, яка писана єкатєріненською групою шувалівців, що з байок зліпили ще більш несусвітню оману, бо справжньої історії московитів не було навіть у XVIII ст. Одначе писати татіщевимкарамзіним свої побрехеньки на догоду імператриці не означало гарантувати ствердження власної історії, бо поруч жили й пам’ятали національну минувшину українці, які не переставали прагнути повернути відібрані в них москалями вольності, державність, духовну й політичну суверенність. Отож знищення носіїв цієї сакральної свободи було не менш значущою для москалів чорною справою, аніж створити з п’яти байок національну пам’ять для безпам’ятного народу нібито зі “святої русі”. Тому з часів повстання Івана Мазепи в державній імперській політиці мокви назавжди утвердився “постулат” петра І – “Малую Россію к рукам прибрать”. Минуло 300 років (1723), коли цар-україноненависник написав, що з часів Богдана Хмельницького всі гетьмани були зрадниками. Отож винятковим стратегічним завданням імперії було нищення будь-якими способами українського козацтва – символу свободи. Це на їхніх кістках будувався петербург, рилися північні канали, зводилися фортеці, їхньою кров’ю оплачувалися загарбницькі походи. Про цю національну трагедію написано в Шевченка: “Аспиде неситий! / Що ти зробив з козаками – / Болота засипав / Благородними костями; / Поставив столицю / На їх трупах катованих! / І в темній темниці / Мене, вольного гетьмана, / Голодом замучив / У кайданах”. Бо й справді, коли Павло Полуботок заступився за свій народ, кинувши у вічі ненависному петру, що він дасть “одповідь за всі свої кривди, що чинив народу українському” (І. Огієнко), то його жорстоко закатували в петропавлівській в’язниці 1724 року. І такою була доля всіх наступних захисників української волі, зокрема останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського, відправленого на соловецьку каторгу. Особливо нестерпною була наруга над українською церквою, на захист якої рішуче постав Арсеній Мацієвич (українець з Волині, митрополит Ростовський і Ярославський), оголосивши анафему цариці і синоду, поплатившись за це життям уже як в’язень ревельського каземату. Мартиролог жертв і злочинів московитів є нескінченним. І наше вічне домашнє завдання – цю історію буття мусить знати кожен українець, щоби всі ці родові травми нації робили нас сильнішими, згуртованішими й нестерпнішими до всього рашитського, імперсько-кремлівського, руськомірського. Саме такий погляд на себе і світ має оберігати Націю, Державу, українську Ідентичність. Бо найменше толерування московського зла народжуватиме нові війни. Адже з параноїдною спільнотою, яким є цей глубінний антисоціальний народ, домовлятися неможливо, він природою сотворений лише для продукування зла, обману й ненависті. Для чванькуватих, набундючених та злотворних кацапстанців немає місця для діалогу, оскільки для таких “Нема ні пекла, ані Раю. / Немає й Бога, тілько я!” А все “братське” та “миротворче” для руськомірських параноїків уможливлюється лише тоді, коли “ти” меншовартісний, уярмлений, а ще краще знекорінений. У разі, якщо не волієш бути упокореним “братом”, “мироносець” кіріл (він же гундяєв, агент КДБ з оперативним псевдо “михайлов”) освячує зброю та здичавілу військову орду, щоби вбивати українців; погрожує атомним апокаліпсисом, вважаючи росію основою істини, віруючи в кінець світу, якщо хтось та захоче нав’язати їй чужі цінності. Отож нині маємо продовження інерції патологічного сприйняття московитами власної величі. “Носітєлі” велікой культури і магучєго язіка є водночас насильниками, вбивцями, грабіжниками й людиноненависниками. Невиліковно хвора спільнота холопів вважає, що все зло, небезпека міститься поза московією, яка для них є образом “святості”. Чинячи страшні варварські злочини, вони вважають, що все це твориться заради “асвабаждєнія” та захисту моквоязічних і “воссоєдінєнія” історичних територій. Нічого дивного, адже всі кати українського народу (сталін, молотов, каганович, постишев, косіор, хатаєвич, чубар та багато інших) також організовували вбивство понад 10 мільйонів українців під час Голодомору-геноциду 1932–1933 років заради торжества “свєтлого будущєго”. Тому, з одного боку, слід повністю витиснути московію з усіх сфер життєдіяльності української нації, відгородитися від недоімперії зла політично, економічно, мілітарно, мовно, світоглядно, духовно, ставши частиною демократичного західного світу. Уже зараз на гуманітарному фронті варто максимально мінімізувати впливи руськомірства на свідомість та менталітет українця. У суспільному просторі позбавити можливостей використовувати “язік” та “культуру” вбивць і ґвалтівників, цих вічних ворогів українського народу. Щоби ніколи й нікому не кортіло “асвабаждать” українців, використовуючи нацистську тезу: “рассєя там, гдє гаварят на рузком”. Тоді карликовий мєдвєдєв більше не белькотатиме нісенітниці, що на більшій частині України “споконвічно” жило російське населення, яке було у складі “великої, а не малої росії”. А путін і надалі (до смерті) не повторюватиме ту ж “історію”, яку активно втискували в мізки “рассєян” після загарбання Криму 2014- го, що православний рузький народ віками бореться за Крим (за Україну!) як місце хрещення князя Володимира, історичної “духовной купели”. Однак проблема не в тому, що такими фальшивими категоріями оперує група кремлівських збоченців. Цією бацилою імперськості та людоїдства просякнута вся маса рассєян – від дугіних до кадирових, від гундяївців до стрєлкових, соловйових, скабєєвих, собчакових та інших сук, від бурятських ґвалтівників до деенерівських запроданців. Оце все московитське полчище з ординським менталітетом від камчатки до калінінграда “с раскосимі глазамі” (за Блоком) перетворилося в колективну терористичну зграю. Хоча чому перетворилося, здається, що вічно таким і було. А “освячує” цей народець (із “найкращими” хокеєм, балетом, космосом та ядерною довбнею) на війну, вседозволеність, грабунки та насильства їхня одержавлена тоталітарністю “церква”. Не “Отче наш”, а геноцидні проповіді стали в основі дійств нинішнього руськомірського синоду, ніби об’єднавшись (як це було завжди) з царями, більшовиками, петровсько-сталінськими часами й обер-прокурорськими та путінськими катами. Доконаний факт, що “церква”, яка не покаялася за Голодомори, Соловки, Гулаги, за зрадницький “шлюб” з диктаторами-сатаністами, нині стала найбільш дієвим загарбницьким інструментом у руках сучасних кремлівських злочинців. Виплодивши заради імперської мети рашистське “самодєржавіє-православіє”, вибудувавши антигуманну модель ставлення до “іншого”, московити зігнорували всі міжнародні правові й гуманітарні норми, ставши ізгоями у світовій політиці. Навіть діти перестали бути для цього дикунського монстра хоча б якоюсь цінністю. Та ж гундяївська церква викинула узбіч навіть усталену християнську чесноту щодо гуманного поводження під час війни з “малим”, “старим” і “слабким”, замінивши її “благословінням” убивць. Перед очима й досі реваншист-патріарх кіріл у підмосковній балашисі, який у новозбудованому “храмі” росгвардії, погрожуючи атомним апокаліпсисом, буквально цитує військову доктрину ерефії про застосування ядерної зброї, нібито передбачаючи її розміщення в лукашенківській білорусі. “Молитви” диявола, адже в цю ж пору здійснюється прямий геноцид нашого народу: згідно зі звітом Єльського університету, близько 6000 українських дітей перебувають нині під вартою в московських гулагах, а ще тисячі й тисячі їх вивезено та викрадено. Порушуючи права людини й дитини, московські окупанти створили понад 40 фільтраційних концтаборів, де утримуються українські діти, основною метою яких – “політичне перевиховання”. Тому ордери на арешт, видані Міжнародним кримінальним судом, “заслуговують” не лише головний злочинець путлєр зі своєю партнершою-педофілкою, але й багато інших нечестивців на росії, зокрема й у “патріарших” рясах. І це не лише позиція жертви (українців) щодо своїх катів, але й неупереджена й жорстка оцінка міжнародної спільноти, передовсім вищих ієрархів світової Церкви. Так, минулого тижня Вселенський патріарх Варфоломій заявив, що саме російська православна церква є відповідальною за війну росії проти України. ”Церква і державне керівництво росії співпрацювали у злочині агресії і розділили відповідальність за скоєні злочини, такі як шокуюче викрадення українських дітей”, – оголосив Патріарх. Підкреслюючи важливість міжрелігійного діалогу, Його святість закликає не до компромісу з навіженими московитами, а передусім до консолідованих зусиль, спрямованих на протидію цьому “третьоримському патріархату”. У висловленій ним пропозиції, вочевидь для всієї міжнародної спільноти, прозвучала правдива істина, що “наш міжрелігійний діалог має бути зосереджений на способах протистояння і нейтралізації здатності керівництва московського патріархату підривати єдність і богословськи узаконювати злочинну поведінку”. На цьому тлі абсолютно справедливої заяви Вселенського патріарха доволі незбалансованим є звіт Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ), який вважає, що обшуки силовиків у будівлях української православної церкви (мп) можуть мати “дискримінаційний характер” . Хоча які ще аргументи потрібні, коли очевидний абсурд її приналежності до “церкви”, яка є агенткою чужої держави та інструментом російського впливу, “благословляє” вбивства українців? Згадаймо на мить, кому служать нині ієрархи упц (мп) в окупованих Криму, Донецькій, Луганській, Запоріжській, Херсонській областях, з яким запопадливим “благоговінням” ці обмосковлені попи на нещодавньому кремлівському зборищі підтримували “добровільне входження” українських земель у московський улус. Нестертою є пам’ять про вбитих українських воїнів-“кіборгів”, які захищали Донецький аеропорт, про катованих попами цієї здичавілої “церкви”, про масовий колабораціонізм і шпигунство московського попівства нині, в часи повномасштабної російської агресії проти України. Адже чого тільки не було виявлено СБУ в “московських церквах”: і перепустки для окупантів, і рашистські паспорти, і пропагандистська (антиукраїнська) література, і заборонена символіка, і георгіївські стрічки… Тому як би не намагалися цими днями використовувати кремлівці ієрархів грузинської, болгарської, польської православних церков щодо “тривожних” подій у Києво-Печерській Лаврі, які б гучні заяви не видавала рпц про тиск (“настоящие гонения”) на кліриків і парафіян упц (мп), однак зрозумілим є імператив – майбутнього у російської церкви в Україні немає й бути не може. Тим паче, що Конституційний суд уже визнав, що не існує, насправді, ніякої української православної церкви московського патріархату, а лише російська православна церква в Україні. Це ймення – її справжня сутність. У цьому криється головний аспект Стратегії національної безпеки України, який, починаючи з 1990-х років, явно недооцінювали на найвищих рівнях української влади. Тому й служила ця “церква” так довго московському тоталітарному режиму, проповідуючи, неначе собачої блекоти наїлася, дух “руського міра”. Підтримуючи імперську позицію кремля та чужинської авторитарної “церкви”, що “змінювати канонічні кордони не дозволимо”, продовжуючи жити імперативами метрополії, “наші” доморощенці солідаризувалися з міфами про “єдінородство”, про спільність духовних, культурних, а отже й політичних кордонів. Оскільки Київ є колискою Святої Русі, на яку виняткове “право” має лише москва. А той, хто “заважає” цим “святим” намірам, є “нацистами”, уніатами, розкольниками, атеїстами. Знищити українську Церкву та знищити Україну є тотожними завданнями московських ординців. Тому й стояли українці завжди перед дилемою: а) або підкоритися московській митрополії; б) або створити свою церкву, повернувши історичну справедливість, духовну суверенність народу. Нарешті настали часи, хоча й трагедійні, коли українці остаточно обрали істинний і народооберігаючий шлях – відновлення й зміцнення єдиної Помісної Української Православної Церкви, духовної Свободи та політичної Незалежности. Саме з цих мотивів 105 років тому (1918 р.) у Києві відбувався церковний Собор щодо самостійности української церкви. Згадується пам’ятна заява-декларація тодішнього українського Міністра віросповідань A. Лотоцького: “В самостійній державі має бути і самостійна Церква… тобто Aвтокефалія Української Церкви. Це не лише церковна, але і наша національна необхідність”. І тоді всі святощі, безцінні духовні скарби й національні пам’ятки справедливо належатимуть Українському Народу. Так буде, бо з Україною Бог!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
