Проєкт “СП” Розкажу про батька · с. 10сторінка оригіналу ↗
Родом із сирітства
Слово Просвіти, №13 за 2023 рік
Василь ГОРБАТЮК, м. Хмельницький
Мій батько був єдиною дорослою людиною в селі, яка не знала грамоти. У тексті вирізняв лише літеру “о”. “Бо вона кругла. Як колесо”, – ось чому запам’ятав її. А з колесами батько мав справу впродовж усього життя. З колесами до воза. Працював колгоспним їздовим – трохи у польовій бригаді, а то весь час – на фермі: біля корів, телят чи іншої живності. Батька ніхто ніколи не бачив у жодній сільській крамниці – він туди ніколи не заходив, нічого не купував. Усі гроші, які заробляв, одразу ж віддавав матері (а правдивіше, вона й отримувала за нього, і розпоряджалася ними). Кожна людина, яка дізнавалася про неграмотність мого батька, щиро дивувалася: “Як же це так? Та ж є школи, були лікнепи…” Батько нічого нікому не пояснював, лиш усміхався у відповідь. Він взагалі мало говорив. Хіба що проривало, коли був напідпитку. “Беріть із собою того німого”, – підказував лісник господареві, який купував у нього ліс на побудову хати чи хліва, але його, той матеріал, потрібно було вкрасти: вночі спиляти дерева, замаскувати пеньки й сліди вирізки, колоди підводами вивезти в село, на місце майбутньої новобудови. Лісник знав, що “німий” не тільки виручить кіньми й своєю працею з пилкою-дворучкою та сокирою, але й ні перед ким не проговориться про купівлю-крадіжку. У метриці, а потім і в паспорті, коли радянська влада нарешті дозволила паспорти колгоспникам, було записано, що Іван Дорохтейович Горбатюк народився 30 серпня 1930 року. Рік, може, вказано й правильно, а ось день – приблизно. “Десь у жнива”, – пригадували люди – земляки із села Кальні біля Деражні. Його мати не могла пригадати того дня. Батько – теж. Вони повмирали з голоду в 1933 році. Мій майбутній батько, тоді трирічний хлопчик, теж міг загинути у той страшний час, але дивом вижив. Горбатюки жили на Мацьковому хуторі, ближче до Черешеньки, аніж до Кальні. В ході примусової колективізації хуторян переселили у село, й на місці осідку залишилися тільки руїни хат. У них і тулилися троє найменших із сім’ї – Іванко й двоє трохи старших сестричок. Батьки вже повмирали, старші їхні діти розбрелися хто куди – чи самі, чи одружившись або вийшовши заміж. Найменші не могли залишатися самі далі на хуторі, бо чого вони там дочекалися б? Дівчатка вирішили йти кудись до людей, аби вижити. Так і зробили – взяли й пішли. Братика покинули самого напризволяще. Ночував він у печі, що залишилася від зруйнованої хати. За їжу мав зерно, яке витереблював із колосків пшениці, що росла довкола хутора. Почалися жнива, й одного дня до руїн Мацькового хутора прийшли жати колгоспну пшеницю жінки з Кальні. Там і знайшли малого Іванка. “Візьми його собі. Буде тобі за помічника”, –
запропонували Надії, одинокій молодій жінці. Та, трохи повагавшись, узяла хлопчика додому. Так мій майбутній батько опинився у хаті кальнянської Надьки. Одразу ж мусив відробляти шматок хліба й миску супу, які перепадали йому: доглядав за курчатами, помагав на городі, палив у грубці, носив воду, рубав дрова, няньчив Надьчину дитину, коли та появилася в господині. Одного разу грався із сусідськими дітьми – і його побачила сільська вчителька. Розпитала, чий він, скільки років має. Сказала, що йому пора ходити до школи. Діти, оточивши хлопчика, пішли до Надьки й радісно оголосили, що Івана записали до школи. “Ще б чого!.. – обурилась господиня. – Я його годую, вдягаю, взуваю – то ще й книжки буду купувати?” Отож залишився батько поза школою, поза будь-якою грамотністю. А тут почалася війна, німецька окупація… При Надьчиній хаті, а то й поза нею, бо всяке бувало, батько ріс-трудився аж до того часу, коли вже після війни настала пора йти до армії. Тут у поли вдарив руками голова сільської ради: “А де ти взявся, що я тебе й не знаю?” Що міг сказати батько? Промовчав, ніяково всміхнувся. Як завжди у своїй сирітській долі. Якби він потрапив тоді до армії, все змінилось би у його житті. Може, навіть якоїсь грамоти навчили б, але… До армії не взяли: він якраз занедужав на якусь хворобу, яка обкидала його виразками й залишила на тілі, особливо на шиї, обличчі, великі шрами. Чи тільки через це, чи ще з якихось причин, але батькові виписали “білий білет” – звільнили від призову на службу. Потрібно було влаштовувати своє життя. У Надьки свої діти, він їй давно не потрібний… Батько одружився з дівчиною-полькою із далеченького села. Теж сиротою, бо її батьків вивезли у Сибір. Мабуть, звели їх якісь люди – двох сиріт, обох неграмотних. Народилися діти – два хлопчики, з різницею в два роки. Але сімейного життя не склалося: дружина виявилася з різким характером. Тихий, спокійний, мовчкуватий батько не міг витримати життя в постійній бурі. Залишив сім’ю і подався на роботу в Деражню – районне містечко. Влаштувався працювати на бурякоприймальному пункті цукрового заводу – розвантажував автомашини, кагатував буряки, вантажив їх у вагони… З-поміж робітниць бурякопункту батькові припала до серця одна жінка, щоправда, старша від нього на шість років. Вродлива, весела, завзята. Була на роботах у Німеччині, повернулася додому з хлопчиком, а його батька, колишнього офіцера червоної армії, який потрапив у полон та в німецький концтабір, після “освобождєнія” радянськими військами запроторили до ГУЛАГу як “ізмєнніка родіни”. Батько хотів пристати до Марії, але вона не давала згоди. Він не відступав і одного вихідного дня з’явився в її селі, наших Гнатівцях – прийшов свататися. Ізнову невдача. Марія порадила йому одружитися з її подругою, теж Марією, з якою майже п’ять років були разом у Німеччині, там минула їхня молодість, дівчина залишилася сама, вже переступила тридцятку. У чужому селі, з “гарбузом” у руках – куди міг подітися Іван? Він погодився на пропозицію Марії, й вона повела його до своєї подруги сватати.
*** Так мій батько одружився з моєю матір’ю. Я й досі користуюся масничкою, щоправда, для меду, – єдиним предметом, що залишився з чайного сервізу, який подарувала на весілля моїх батьків мамина старша сестра Югена – вона тоді заради родинної оказії приїхала з Москви. Маріїн дядько працював у колгоспі завідувачем тваринницької ферми. Він узяв молодого сільського приймака на роботу їздовим для перевезення молока і сметани до Меджибожа, тодішнього райцентру. То була легка робота, але батько змушений був відмовитися: він не вмів розписатися у відомості. Його перевели фуражиром до корів, і, як виявилося, на багато років. Хоч мої батьки своє одруження відзначили нехай бідним, але весіллям, та офіційно не розписалися. Я й досі не знаю, з якої причини. На всі розпити, на домагання сільської ради завжди відмовлялися так: “Як піде на життя, то будемо разом і без розпису, а папірець нічого не означає”. Коли я народився, мама довго хворувала після важких пологів, тож “записувати” мене у сільську раду відрядила батька. “Запишеш його Гандрушою, – наставляла. – І на мою фамілію – Галецький”. Коли ж батько повернувся із сільської ради й дав їй свідоцтво про народження, мама ледве в обморок не впала. “Господи! Василь! Я ж тобі казала: Гандруша! Нащо ти Василем назвав? Онде є вже один Василь – такий скаженючий!” Це вона казала про нашого родича. “Ну, – виправдовувався батько, – сидів за столом Василь – я й назвав Василем”. Василем “за столом” звали секретаря сільської ради, який і виписував метрику. Я недавно запитував його, чи знає він, що я його хрещеник. Знає, пам’ятає той день батькового візиту. Можливо, він тоді вкотре завів мову щодо офіційного розпису, то батько вирішив підлеститися до нього і назвав мене його іменем. Тим часом мама далі читала метрику. “О, а це що таке? Горбатюк! А я ж казала – Галецький! Ми ж не розписані з тобою, то який він Горбатюк?” “Та все одно він мій, – обстоював своє рішення батько. – Тих двоє записані на мене, то нехай буде і цей”. Я мав бути Андрієм Галецьким, а з батькової волі став Василем Горбатюком. Маму в селі називали то Галецькою, то Горбатючкою. На її могилі я зробив напис подвійного прізвища: “Галецька-Горбатюк Марія Семенівна. 10. ІV. 1923 – 28. І. 2011”.
*** Про “тих двох” батько теж не забував – виплачував аліменти. Але плата була своєрідною – колгоспною. У 1950-ті роки працю колгоспним рабам платили раз на рік, але не грішми, а “натуральними продуктами”: зерном на трудодень та почасти картоплею, буряками, соломою. Таку натуральну оплату раз на рік відправляв колгосп підводою й батьковій колишній дружині як аліменти на двох дітей. Тієї ж осени сестра колишньої дружини написала листа правлінню колгоспу з вимогою оплати аліментів у грошовому еквіваленті. Бухгалтер колгоспу викликав батька в контору й пояснив, що така оплата неможлива – колгосп не має грошей, щоб виплатити аліменти. Заради того, щоб умовити сестру колишньої дружини не претендувати на гроші, пояснити ситуацію, батька відпустили з роботи.
Мої батьки. Друга половина 1950+х років
Коли він через Деражню дістався до села, де кілька років тому був у приймах, дізнався про страшні новини: виявляється, що його колишня дружина померла, а дітей її сестра віддала в притулок – у Головчинецьку школу-інтернат. Прибитий цими подіями, батько негайно кинувся в дорогу – до дітей. В інтернаті заявив, що хоче забрати своїх синів. Сам вирісши сиротою, він не бажав своїм дітям такої ж долі. Коли зайшов до школи, з усіх класів повибігали діти і з криками “Тато! Тато!” кинулись до нього. Але директор оголосила, за ким приїхав тато, і вихователька за руки підвела до нього його синів. Мабуть, батько мусив переночувати в інтернаті, бо ж зробив великий гак дороги, а додому залишалося ще немало шляху, але у Гнатівці він повернувся з двома хлопчиками. Так в один день моя мама стала матір’ю одразу трьох дітей. Мені тоді було близько року, Анатолію – більше двох років, Володимиру – близько п’яти.
*** Ми жили у маленькій старій хатині під солом’яною стріхою, яку придбали після деяких митарств. Проблема житла просто катувала батьків. Думали про поширені тоді вербування – то на південь України, то аж на Далекий Схід. Але не хотілося кидати насидженого місця, рідного краю. Під час своїх нічних поїздок на “купівлю-крадіжку” деревини для сільчан батько зазнайомився з лісниками – і батьки вирішили стягатися на хату. Це було дійсно стягання: крім мізерних зарплат, колгосп уже почав платити сякими-такими грішми, не мали жодних доходів. Пригадую гірку батькову оповідь про те, як він приїхав до лісу купувати якусь чергову партію деревини. “Скільки маєш грошей?” – запитав лісник. “Сто рублів”. “І це ти з такими грішми приїхав до лісу?” – здивувався лісник. А більше грошей не було. Ми жили в злиднях, на вічних позичках. Все йшло на хату, але будувались ми дуже довго, бо не було за що. А ще перед цим була потреба спорудити хлів, викопати льох… Чимало майстрів-теслярів, відпрацювавши у нас день, увечері відмовлялися брати плату за роботу. “Якось Їван відробить”, – казали. І Їван відробляв. Возив кіньми людям щось із лісу, поля, берега, орав, скородив городи, вивозив гній, давав коней на заміс при будівництві хат. І теж плату не брав. Батько мав ще одну прикмету, відмінну від усіх селян: він ходив тільки в чоботях – цілий рік. Кирзяки не злазили з його ніг. У туфлі й босоніжки на літо він пе-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
