16 Лист з мережі · Рік тому в Ізюмі рашисти закатували письменника Володимира Вакуленка. · с. 16сторінка оригіналу ↗
Зацвітали проліски, або Довгий день на сході країни
Слово Просвіти, №13 за 2023 рік
Мар’яна САВКА, письменниця
Минулого березня зима з Капитолівки ніяк не вступалася. Стояв мороз, бомбило і гриміло. 5 березня відбулася остання евакуація. Хто встиг, той встиг. А 7 березня до скоцюрбленого від холоду і постійних прильотів селища ввійшли російські колони. Володя Вакуленко дивився, як шляхом суне ворожа техніка, і не стримував сліз. Того, як він плаче, не бачив ніхто, окрім батька, який так хотів, щоб син поїхав звідси. Через 17 днів окупації саме батько був останнім, хто бачив Володю живим. Усі дні окупації Володя писав свій щоденник, червоним чорнилом у зошиті в клітинку. Він знав, що його, швидше за все, хтось із місцевих здасть, розкаже, як носив теробороні їсти, як принципово розмовляв українською і примушував селян прибирати сміття. 23 березня він закопав свій щоденник у садку. Зацвітали проліски. 24 березня Володя, у легких капцях, бо вже гарно потепліло, вийшов у сад зготувати на мангалі їжу для Віталіка, свого сина-підлітка. Але не встиг. Батько сказав: за тобою прийшли. Вони їм не дали попрощатися.
Заштовхали в машину, Володя встиг показати стиснутий кулак – знак для тата, що він тримається, і сказати “Слава Україні”. “Проліски знову цвітуть, – каже батько, – багато їх. А сина нема”. Він теж намагається триматися. Як і мама. У тата виходить гірше. Володя його врятував, коли він тяжко хворів на ковід, а він сина не зміг. Ми кажемо, що в цьому нема його ні найменшої вини. Винні російські окупанти, які прийшли на нашу землю знищувати українців. Ми сидимо в приміщенні дитячої бібліотеки. Це поминальний обід. Тут недавно була наша зустріч з дітьми села Капитолівка. Діти, дрібні квіти на узбіччі війни. Вони хочуть бути безтурботними, гратися, вбирати красиві сукні і розчісувати ляльок. І щоб не бахкало. І не ховатися в погребі. І щоб було світло. Нас зібрала Вікторія Амеліна, це вона восени, після деокупації Ізюма і Капитолівки, приїхала сюди і в садку Вакуленка-старшого відкопала Володин щоденник. Тепер він у Літературному музеї в Харкові. Вікторія, яка кілька років поспіль організовувала літературний фестиваль у донецькому Нью-Йорку, зібрала невеличку команду письменників – Катю Міхаліцину, Сашка Дерманського і мене, щоб зустрітися і з родиною Володі, і з місцевими малюками. Сюди ж приїхала Ірина Новіцька, мама Віталіка, колишня дружина Володі, разом із теперішнім чоловіком. Власне Ірина перша забила на сполох, коли він зник – і ніхто не знав, що з ним сталося, чи живий, чи в полоні. Нашим провідником на схід стала пані Ольга Різниченко, яка багато років волонтерить і привозила в прифронтові села не лише гуманітарну допомогу, але й чимало письменників. Я думаю, Капитолівці дуже пощастило з Юлею – директоркою бібліотеки, яка нас гостинно приймала, і на ту годину-півтори, яку ми провели в бібліотеці, діти точно забули про все, окрім забави. Бо дорослі жінки і чоловік бавилися з ними, перетворюючись то на слона, то на хмару з вітром, то на дракона, який ласує принцесами, то на ненажерливу гусінь. Щоразу думаю про те, що діти скрізь однаково прекрасні і відкриті – поки дорослі не зроблять їх заручниками власних маніпуляцій. І що з дітьми треба бути, говорити, вчити їх мріяти. Далеко не всі діти виїхали в евакуацію. І ми маємо дотягнутися до тих дітей – книжками, забавами, відкритими серцями. З дорослими складніше. Складно знати, що серед них є ті, які здали Володю й інших людей, здавали наших військових, працювали на ворога. Багато зламаних і дезорієнтованих, з опущеними плечима і поглядами. Але ж тепер все більше тих, хто допомагає нашим, і тих, хто починає жити і працювати. Це був довгий день на сході. Пахло теплою землею і зеленню, що прокидається і наливається соком, і трохи димом спаленої на полях сухої трави – бо це варварство не лише в нас на заході присутнє. Роздавши гуманітарку в Капитолівці, ми поїхали через зранений, потрощений Ізюм, який сильно постраждав, бо прострілювався в обидва боки, далі – в Малу Комишуваху. Тут є храм Трійці Живородної, в якому російські солдати влаштували були собі військовий шпиталь. Важко описати, в що вони перетворили храм. Серед звалища використаних препаратів, джгутів, бинтів, матраців, чобіт, порожніх ящиків від патронів я знайшла томик Пушкіна, який, вочевидь, мав виправдовувати “культурну місію” окупанта. Довкола храму, ікони в якому переважно збереглися, бо ж він до московського патріархату, вочевидь, належав, все ще ду-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
