Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пряма мова · “Я вважаю, що Україна, в першу чергу, повинна вистояти. І ми зараз тримаємося”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

“Я написав кілька книг, але книга про війну є найтяжчою” Історик та воїн Євген Луняк про Донецький аеропорт, переможну битву під Крутами в 2022 році та мотивацію бити ворога

Слово Просвіти, №13 за 2024 рік

Старший лейтенант Збройних Сил України Євген Луняк – доктор історичних наук, професор Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, завідувач кафедри історії України. Він став до лав ЗСУ одразу після Революції Гідності, захищав Донецький аеропорт. З першого дня широкомасштабного вторгнення росії в Україну пішов боронити рідне місто, на яке сунула московська орда. Нині Євген Миколайович воює на сході нашої країни. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика – учасника вікопомних подій останнього десятиліття, про які писатимуть у підручниках ще не одну сотню років. – Ви брали участь у ПомаранA чевій революції і Революції ГідносA ті. Розкажіть про свій досвід, моA тиви. – Я досить добре пам’ятаю 2004 рік, Помаранчеву революцію. Тоді я намагався приїжджати на Майдан, носив помаранчеві стрічки. Це був приємний час, а головне – це була безкровна революція. Вона завершилась перемогою народу. І коли хтось говорить, що ми не можемо нічого змінити, владу повалити неможливо, це все немає жодного сенсу, я завжди відповідаю, що тоді, у 2004 році, під час Помаранчевої революції, українці відстояли вибір народу і Президентом став саме той, хто отримав більшість голосів. Щодо Революції Гідності, то я дуже сподівався, що вона також буде безкровною, але, на жаль, цього не сталося. Був свідком тих подій, багато разів бував на Майдані. І, на жаль, 18 лютого 2014 року, коли почалися масові розстріли на Майдані, я теж був там. Того дня я зрозумів, що ми потрапляємо у фазу турбулентності. Зрозумів, що слідом за цим, очевидно, буде війна. Так, власне, і трапилося, коли почалася окупація Криму. Як тільки з’явилися перші зелені чоловічки, я сказав дружині, що це війна. У березні я пішов до військкомату і з 20 березня 2014 року служив у Першій танковій бригаді. – Мотивація ваша в 2014 і 2022 роках відрізнялася? – Мотивація не відрізнялася, тому що головний мотив – це захист України. Але якщо в 14-му році я ще не знав, що таке українська армія, бо прийшов абсолютно цивільною людиною, то в 22- му було більше впевненості, незважаючи на те, що ситуація була набагато складнішою. Вже мав певний досвід. Я знав, куди йду і що робити. Дійсно, це було досить важливо. Я вважаю, що в тих умовах ми змогли зробити максимально для того, щоб зупинити повномасштабне вторгнення, щоб не дати ворогу просуватися там, де він хотів. – Чому саме танкові війська? – У 2014 році я міг потрапити до будь-яких військ. Я з Ніжина, а Перша танкова бригада дислокована в Чернігівській області. Оскільки тоді військові збори проводилися в тих частинах, які перебували в областях, то відповідно нас відправили на збори до Першої танкової. Це хороший підрозділ. Я здобув цінний досвід, коли служив у танковій роті, був заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення. Моя рота з вересня 2014-го по січень 2015 року воювала на Донбасі, брала участь у захисті Донецького аеропорту. У той час багато говорили про танкістів-кіборгів. У нас тоді командував батальйоном легендарний танкіст “Адам” – Євген Миколайович Межевікін, Герой України. Згодом до нас повернувся комбат, який був з нами з самого початку, – Олексій Олексійович Висоцький. Ті завдання, які ставилися, ми виконували, і аеропорт тримався досить довго, незважаючи на те, що сили, які росіяни кинули на штурм аеропорту, були дуже великими. Коли ми заїжджали, був кінець вересня. А у путіна день народження 7 жовтня. І росіяни намагалися до цієї дати захопити аеропорт. Це був останній уламок Донецька під контролем України. Це був символ. Не стільки стратегічно той аеропорт мав значення, як символічно. Тому що частину Донецька Україна продовжувала тримати. І росіянам треба було вибити оборонців аеропорту за будь-яку ціну, вони кидали сили і намагалися не шкодувати нічого і нікого. Вони гнали своїх людей масово, просто на забій. Як вони співають: “ми за ценой нє постоім”. Нічого не помінялося і зараз. Більшість бойових завдань росіяни вирішують саме масою, більшою кількістю людей, реально йдучи по трупах. Це не фразеоло- Це фото кінця лютого 2022 біля Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Євген Луняк зі зброєю, але ще не отримав форми гізм, вони справді йдуть по трупах. І всі посадки, поля вздовж фронту всіяні трупами загиблих росіян, які навіть не намагаються вивозити. Ці трупи розкладаються, і стоїть досить сильний трупний запах… – Де ви зараз проходите служA бу? – Я служу в системі ППО, командир зенітно-ракетного взводу. – Цікаве поєднання – історик і військовий. Що корисного ви побачили для своєї проA фесії у війську? Можливо, пишете щоденник і плануєA те потім видати? – Я завжди згадую про козацьких літописців, коли вони одночасно були і козаками, і літописцями. Для мене і Самовидець, і Граб’янка, і Величко – це якоюсь мірою приклади для наслідування. Дійсно, вони вели діаріуші, свої щоденники. Такі щоденники веду і я. Я вів їх у 14-му і 15-му, я веду його під час теперішнього етапу війни. Там я роблю нотатки для того, щоб зафіксувати важливі події, щоб вони не загубилися, не забулися. Бо пам’ять – ненадійний фіксатор. У цих щоденниках дійсно багато інформації. Коли треба пригадати деталі – відкрив щоденник, подивився, коли, що відбулося, яка подія. А найголовніше – є бажання, щоб інформація збереглася і, можливо, вона виллється в книгу спогадів про цю війну, яка триває вже більше десяти років. Я вже написав кілька книг, але саме книга про війну є найтяжчою. Тому що писати про тих людей, яких ти добре знав і яких уже немає поруч із тобою, це найважче. – Хто з ваших колегAісториків також відчув потребу стати воїA ном? – Коли почалася війна, багато видатних істориків пішли на фронт. Серед моїх колег, в першу чергу, я згадаю Сергія Анатолійовича Лепявка, одного із найкращих дослідників козацтва, історика Чернігова, який працює в Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя. Дізнавшись, що росія почала повномасштабне вторгнення, він зі Львова добирався до Чернігова. Добу добирався на перекладних, під обстрілами, і 25 лютого був у військкоматі. У той же день отримав автомат, пішов воювати, потрапив в оточення. Ледве зміг вийти з цього оточення, мав перестрілки з росіянами, кидав гранатами у російську бронетехніку, але, на щастя, йому вдалося вціліти, вийти до своїх. Це незважаючи на те, що людині тоді було 62 роки. Двоє його синів досі воюють. Ще один мій колега – ніжинський археолог Іван Станіславович Кедун. По Чернігівській області фактично всі археологічні розкопки відбувалися за його участі. У перший же день пішов до військкомату, взяв до рук зброю. Незважаючи на те, що за станом здоров’я після інфаркту він взагалі не підлягав мобілізації. Але він пішов, служить, воює. Інший мій знайомий – кандидат історичних наук Андрій Олексійович Гомоляко, також у перший день отримав зброю, воював під Бахмутом. Потрапляв у дуже критичні ситуації, але зміг вціліти. Кількох поранених з Бахмута витягнув на собі, врятував життя цим людям. Хочу згадати про Івана Казимировича Патриляка, декана історичного факультету Київсько- На помаранчевому Майдані в Києві, 2004 рік го національного університету імені Тараса Шевченка, якого я добре знаю і поважаю вже дуже багато років, відколи навчався в докторантурі КНУ ім. Тараса Шевченка. Спілкувався з Іваном Казимировичем, коли дізнався, що він взяв до рук зброю і пішов захищати Україну. Для мене це і гордість, і честь, і найкращі йому побажання. Іван Казимирович – це великий інтелектуал, щирий патріот України, дуже віддана справі людина. Також хочу згадати свого колегу з Дніпра, доктора історичних наук, професора Ігоря Олександровича Кочергіна, який зараз працює в Інституті національної пам’яті. У перші дні в Дніпрі, незважаючи на те, що за станом здоров’я він є обмежено придатним, одразу пішов до військкомату і досі несе військову службу. На жаль, один із моїх знайомих, археолог Юрій Олександрович Коваленко з Глухова, загинув… Я, звичайно, не можу розповісти про всіх своїх колег, адже досить багато науковців пішли захищати свою країну, хоча вони могли і не робити цього. Але таким людям хочеться побажати якнайшвидшої перемоги, тому що вони вносять реальний внесок у те, щоб Україна вистояла і перемогла. – Нещодавно я передав для ваA шого підрозділу кілька книжок “30 війн із zаклятим сусідом”. У чому цінність цього видання для бійців на передовій? – Дуже важливо проводити з бійцями, які на передовій, просвітницько-виховну роботу. І в цьому плані особливо хочу відзначити вашу книгу, проєкт АрміяIn- form “30 війн із zаклятим сусідом”. Дуже зручний формат, зручно покласти собі в кишеню. В окопі немає мобільного зв’язку. І в перервах між обстрілами, коли є певне заспокоєння, боєць може розгорнути цю книжку, прочитати і краще зрозуміти, за що він воює. Треба завжди пам’ятати, що війна йде не тільки в окопах, алей у свідомості людей. І розбити брехню та фальсифікації кремля, які він культивує століттями, можна лише шляхом історичної правди. Такі книги мотивують і надихають на Перемогу. У війську дійсно бракує ідеологічної підготовки, бракує просвітньої підготовки, щоб люди краще розуміли, з ким ми воюємо, за що ми воюємо. І що буде, якщо ми програємо. І книжка “30 війн із zаклятим сусідом” дає відповіді на ці питання. – Розкажіть, що відA булося в Крутах наприкінA ці лютого 2022 року. Є інA формація, що нам вдалося взяти реванш за події 100A річної давнини. – Ми перебували на околиці Ніжина, яка виходить у бік Крут, тримали там оборону. До речі, те що ворог тоді не зайшов у Ніжин, відбулося багато в чому завдяки знову ж таки подвигу Героїв Крут – тільки Героїв 2022 року. Чоловіки з села Крути зробили великі завали з дерев, якими перегородили дорогу російським танкам. Коли окупанти наступали на Ніжин, вони наткнулися на ці завали, досить складно було їх розчищати, зрештою, вони побоялися це робити. Проте вони застрягли в Крутах. Це дало час, щоб наша артилерія змогла навестись і чітко відпрацювати по цьому угрупованню. Я чув і навіть бачив спалахи техніки, яка вибухала у росіян. Але мені важко оцінити масштабність, тому що тоді у нас не було ані дронів, ані такої комунікації, як є зараз. Але дійсно я зрозумів, що відбувається досить важлива подія. Наскільки я знаю, втрати ворога були дуже суттєвими, кажуть, понад 200 окупантів загинуло тоді під час обстрілів. Те угруповання, яке перебувало в Крутах, було повністю знищено. Дійсно приємно знати, що саме під Крутами ми здобули таку суттєву перемогу. – росіяни тоді на Ніжин не пішA ли. Куди вони попрямували далі? – Так, вони тоді обійшли Ніжин. Тому що якраз по периметру міста вже в перший день почала утворюватися оборона. 25 лютого під Ніжином ми мали перший бій. Росіяни намагалися зайти в місто, обстрілювали нас. Ми намагалися обстрілювати їх. Вони злякалися і далі не посунулися. Але, на жаль, від їхніх обстрілів були загиблі і поранені. Бо я тільки своєю автівкою вивіз трьох загиблих захисників, і ми вивезли тоді поранених десь четверо чи п’ятеро. Я думаю, їх було більше. – Ваш рецепт Перемоги. Що потрібно в Україні найбільше? – Зараз Україні потрібно вистояти. Коли відбувається бійка, перемагає той, хто виявиться більш витривалішим. Навіть людина, яка може бути слабшою фізично, але сильнішою духом, може перемогти. Я вважаю, що Україна, в першу чергу, повинна вистояти. І ми зараз тримаємося. Ми не повинні забувати про тих людей, які перебувають на фронті, тому що їм дійсно дуже тяжко. Особливо, коли чуємо гасла про “втомилися від війни”. Що говорити про людей, які вже 10 років воюють, що говорити про людей, які на фронті понад два роки безвиїзно, без вихідних, без відпочинку. Що таке “втомилися від війни” – краще запитати в них. Я розумію, не просто зараз всім. І тим, хто в тилу під час постійних тривог, ракетних небезпек, бомбардувань, особливо співчуваю тим, хто має втрати. Це найжахливіше, коли гинуть близькі, а особливо коли це діти. Але, незважаючи на це, наше суспільство повинно бути сильним. Ми маємо бути сильними, бо тільки так зможемо досягти омріяної Перемоги. Спілкувався Євген БУКЕТ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин