Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Про вшанування пам’яті Тараса Шевченка в Народному домі “Просвіта” в Івано-Франківську читайте на стор. 11
АНАСТАСІЯ КОМЛІКОВА
ВАЛЕРІЙ ФРАНЧУК
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Боляче чути й про нечувані грабунки, коли за два роки Великої війни росія зібрала (вкрала!) з окупованих територій понад 10 млн тонн пшениці, зруйнувала сотні й тисячі шкіл, бібліотек, музеїв, університетів, культурно-історичних пам’яток. Але ні з чим не порівняти непоправні втрати десятків тисяч викрадених кремлівськими ординцями дітей, з яких намагаються сотворити безродних манкуртів, як і те, що Україна втрачає своїх найкращих синів і дочок – цвіт, силу й надію Нації. На цьому чутливому тлі дещо дивною постає риторика чинних світових політиків, які надто затягують “стурбовані” дискусії навколо тем необхідної мілітарної допомоги та доцільності військ НАТО на теренах України. Часові уроки мали б давно нагадати багатьом, що зволікання (навіть не відмова) у вирішенні головної проблеми – надання Україні зброї – є викликом і загрозою не тільки для воюючої України, а й для Європи та світу. Бо навіть у дещо далекій і мирній Франції понад 60% населення вважають росію прямою загрозою для своєї країни. Висловлю свою суб’єктивну позицію. Раніше чи трохи пізніше, але до такого сприйняття прийдуть якщо не всі, то більшість світової спільноти. Адже й президент Франції був донедавна одним із тих політиків, який після початку повномасштабного вторгнення силувався в тому, як зберегти обличчя путіну. Знадобилось близько двох років, аби “миротворець” Макрон перетворився на жорсткого політика, який спонукає та змушує західні еліти виходити за межі власного его-комфорту, а бункерних кремлівців заставляє дратуватись і обурюватись тезою французького очільника,
що “росія не може і не повинна виграти війну”. Саме така екзистенційність світобачення нинішніх реалій мусить охопити уяву та політичні діяння всіх сильних політиків світу сього, оскільки на кону – боротьба за існування та виживання багатьох народів, загрожених насильством московської деспотії. Різні народи відображатимуть ХХІ століття у своєму національному сприйнятті та історичних хроніках по-своєму. Українці, очевидно, називатимуть цю епоху “кривавим віком”, у сув’язі якого переплетені похіть війни, ненависть до “іншого”, фетиш наживи та влади, психологія номадів у їх непогамованому злопрагненні грабувати, нищити, вбивати. Звісно, така оцінка не свідчить ні про оригінальність відчування часу, ні про якусь особливу трагедійність української долі. Радше можна лише констатувати перманентну тяглість руйнівних процесів і явищ стосовно Буття Нації. Бо чим в екзистенційному вимірі різниться характер нинішньої чверті століття від того ж ХХ, коли суцільна вервечка воєнних лихоліть, голодоморів-геноцидів, репресій щодо Українського народу ціленаправлено слугувала знекоріненню та його фізичному знищенню? Чи, скажімо, “прихильнішою” була доба Руїни, сюжет з якої взяв для своєї “Чорної ради” П. Куліш?
Адже вже понад 370 років (із січня 1654 р.) варварське ординство московитів намагається спрямувати Україну в зворотньому напрямку від цивілізації, від чеснот правди і свободи. “Обійми” жорстокої та брехливої московської деспотії, незалежно від назв і потворних фейсів її тиранів, завжди мали спільний знаменник неприхованої та звироднілої ненависті до всього українського. Це “традиція” дикунства, коли люто репресувалися українська мова, національна культура і пам’ять, масштабно оббріхувалася історія, знищувалися й викрадалися національно-культурні цінності, а наприкінці XVII століття ще й силою була поцуплена древня Київська митрополія, яку спішно перетворили на філію московської церкви, скніючу в сучасному варіанті УПЦ (МП), яка стала найбільш небезпечним інструментом русифікації, деукраїнізації, колонізації. Про ту минувшину, мабуть, найбільш правдиво могли б розповідати збережені деінде захисні вали, безіменні цвинтарі, козацькі кургани та народні думи, твори совісних письменників, просвітників, істориків. Однак багато з цього втрачено навічно, а нащадкам залишилися неходжені дороги “німої” історії. Тому перед
Продовження на стор. 2 —3
Останні березневі дні були зазвичай насичені сиренами повітряних тривог, фронтовими повідомленнями Генштабу ЗСУ про найгарячіші бойові ділянки, моторошними видами руйнувань, статистикою нових жертв українців, убитих московськими нелюдами. Нині офіційно підтверджено, що внаслідок російської агресії в Україні від рук рашистів загинули 537 дітей, 1269 отримали важкі поранення. Хоча всім зрозуміло, що їх значно більше.
ПЕРЕДПЛАТА—2024 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2024 рік (стор. 24). Вартість зросла вдвічі через незалежні від редакції причини і є такою: 1 міс. — 60 грн. 3 міс. — 180 грн. 6 міс. — 360 грн. Будьмо, друзі, разом!
Від першої особи · “Манія загарбувати, підкорювати, владарювати, ґвалтувати зведена в культ. “Імперія – понад усе”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
конаний факт, коли всі 17 параграфів шкільного навчального матеріалу їхньої “історії” приурочено “визвольній” війні ерефії проти України, де окуповані території цинічно названі “новими регіонами” росії. У школах робочий тиждень починається з виконання гімну московії та підняття прапора, на спеціальних уроках пропагується необхідність і значимість “спеціальної воєнної операції”. Українські підручники та книги (згідно з давньою московитською традицією) публічно спалюються, зокрема (насамперед!) “Кобзар” Т. Шевченка, оскільки він завжди для них небезпечний, оскільки асоціюється українцями з прагненням Волі, Правди, духовної та національної Свободи. Сатрапами й рабами, якими були і є московити, Поет майже двісті років сприймається як прямий супротивник їхньої суті, що опирається на менталітет упокорення, лакейства, фальші і приниження. Відомий культурний і громадський діяч, шевченкознавець Іван Дзюба так охарактеризував стан цієї вічної неприязні до нашого Пророка: “Усе велике – докучливе для малих”. Лаконічно й точно тут відображена оцінка безперервної шевченкофобії, якою впродовж ХІХ–ХХІ ст. російський імперський плебс намагається труїти українську душу. Це злотворне явище, виплоджене деспотіями, тоталітаризмом, нетерпимістю до “іншого”, напряму було пов’язане з українофобією, оскільки ненависть до України і Шевченка була для цього здичавілого від ненависті народу їхньою природною тотожністю. Нищення українськості давно стало “національною” традицією політики московії. Натомість всіляко пропагуються ціннісні перли вєлікой культури і літератури, російської мови та викраденої історії. Слід визнати, що саме з допомогою цих навчальних предметів, дисциплін і підручників кремлівські рашисти здійснювали тотальну підготовку до війни проти України, що розглядалася не інакше як “проблемна” частина вєлікой росії. Проте далеко не завжди Україна, зокрема на рівні вищої влади, чинила хоча б супротив експансії “русського міра”. Так, 2011 року Міносвіти України розробляється і затверджується Концепція літературної освіти, реалізація якої перетворюватиме українську націю на безлику масу. Бо ствердження, що “особлива роль належить російській літературі як художньо-словесному надбанню, у тісній взаємодії з яким протягом декількох століть формувалася
Від першої особи · “Манія загарбувати, підкорювати, владарювати, ґвалтувати зведена в культ. “Імперія – понад усе”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Дні віри і тривог…», с. 1
Закінчення. Поч. на стор. 1
кожним наступним поколінням українців поставатиме незмінне в часі та просторі завдання – навернути для народу через його національну пам’ять не тільки образи генетичного болю та його винуватців, що знекровлювали українство впродовж сотень літ, ай відродити “ту славу, яку вибила нам з голови татарська неволя, як уломився Батий у твої Золоті ворота”, а пізніше – інші зайди, передовсім московити. Тому такими значимими нині для безпеки і зростання Нації та Держави є кожна добротна українська книга, кожен мистецький твір, обрамлений музами Поезії, Музики, Живопису, Історії. Тому так суголосно відгукувалася громадськість – від малого до великого – на кожну подію в музеях, бібліотеках, філармоніях, театрах і студентських аудиторіях, попри ракетні обстріли і тривожне виття сирен. Вшанування Тараса Шевченка, презентація книг, музика М. Березовського, Д. Бортнянського, М. Лисенка, К. Стеценка, М. Леонтовича, Л. Ревуцького та незабутнього В. Івасюка, художні виставки М. Примаченко, А. Горської, В. Франчука нагадували киянам (і не лише), що українська Ідентичність, Державність, Шевченкова “Наша дума, наша пісня / Не вмре, не загине…”. На творчому вечорі Софії Майданської, яка презентувала в Національному музеї літератури України книгу “Повернення Орфея”, цитували славного Дмитра Павличка: “Літературна творчість Майданської нагадує мені загадковий храм Оранти, на стінах якого в написах наших предків збережена давня українська мова”. Українська Душа! Бо тільки вберігши її, таки здолаємо московитів. Вони були і є найбільш кровожерними, підступними й брехливими, і з ними, на превеликий жаль, нашому народу уготовано долею бути “сусідами” і навіть перебувати в статусі “єдинокровних братів”. Той, хто хоча б трохи намагався зануритися в їхню сфальшовану та викрадену в інших історію, здатен усвідомити, наскільки похмурим, злиденним, жорстоким і безпросвітним є жереб для таких “ближніх” народів і держав. Тому що вже протягом кількох століть цей інфікований імперськістю недонарод перетворився на молоха війни й вселенської біди для всіх, не лише українців. Точним і пророчим щодо “рассєї” є висловлювання великого воєначальника і “завойовника” Наполеона, який сказав, що коли навіть “якийсь новий Пугачов з університетською освітою стане на чолі незадоволених (москвинів), коли той нарід почне революцію – мені бракує виразів висловити вам те, що прийде. Москвини – це варвари, що не мають батьківщини. Мою пам’ять пошанують тоді, коли ті північні варвари заволодіють Європою” (П. Штепа). Сказане понад 200 років тому видатним французом лише стверджує сталість ментального розвитку цієї рабської “нації”, оскільки зміни відтоді відбувалися хіба в бік ще більшої жорстокості та брехні, де ні совісті, ні сорому, ні кордонів. А найогидніше стається в їхній поведінковій нормі тоді, коли вони намагаються всі свої нечесноти й нечистоти одягати в “культурні” шати, блюзнірськи мавпуючи цивілізовані народи, при цьому вбиваючи й нищачи всіх і вся, хто не вписується в їхні “світоглядні” параметри сучасного неандертальця з ядерною ломакою. Однак усі ці оцінки, що близькі до істини, відшукування найбільш тотожних характеристик для минулого й сьогодення не матимуть резону, якщо не пропонувати дію задля нейтралізації та ліквідації цього глобального зла. Складність полягає в тому, що протистояти йому необхідно не лише в контексті заміни нинішнього реакційного рашистського режиму “путінізму” іншим, більш ліберальним та “миролюбним”. Адже очевидно, що так званий “ген” війни та ненависті повністю заразив не лише пануючу верству путіноїдів, оскаженілих від людиновбивств, а й майже всенький вєлікій “народ”, який в історичному контексті важко (помилково) називати “єдіним” чи “рассєйським”. Зітканий з різнорідних клаптиків, цей різношерстний, протиприродний недоімперський анклав за століття так і не спромігся “олюднитися”, лякаючи своїх, чужих та весь світ своїм хижим вищиром. Уже в новітні часи серед цієї євразійської маси всеціло не перестає лунати (діалог зі світом по-московському) пащекувате “можем павтаріть”, “дойдьом до Берліна” (і далі). Такий блатний сленг повністю заполонив соціопростір московитів, яким вони користуються зазвичай не “на кухні”, а повсюди – в освітніх закладах, дипломатичних салонах, церковних амвонах, на телеетерах і посиденьках “недумаючих” дум і в бункерах їхнього деспота. Цей непотреб цинізму, зухвалості та брехні міститься не тільки в словах на скабєєво-соловйовських шабашах та “мєдвєдєбодунах”, він уміщений у чорних і, на жаль, не покараних справах, головах та знелюднених душах цього глубінного народу. І коли путін укотре нібито отримав аж 87,28% голосів на теперішніх псевдовиборах, то й дивуватися нічого, адже ще понад півтора століття тому (1871 р.) їхній москвин (А. Толстой, “Поток
багатир”) видав “на гора” (даруйте за оригінально-москальську) належну оцінку цьому явищу: Ведь вчера еще Обожали московского хана… Мне сдается, такая потребность лежать То пред тем, то пред этим на брюхе, На вчерашнем основана духе! Оцей психо-ментальний стан рабопоклоніння в стилі “падам до ног” навічно вчепився в “битіє” цього 140-мільйонного біо-натовпу. Причому на росії плазують усі – від вічно п’яного плебсу, божевільно багатого олігархату й до інтелігенції, намертво прирученої служити й колінопоклонятися, ненавидячи свободу й правду. А тому, як описує вже згадуваний москвин-інтелектуал, усі вони: Воеводы, бояре, монахи, попы, Мужики, старики и старухи, Все пред ним повалились на брюхе. Бо інакше яким робом можна бовваніти й надалі путіну, насадженому на частокіл влади, вже третє десятиліття, якби цей народ не був інфікований здичавілою імперськістю, цією своєрідною тоталітарною догмою всіх часів – від грозного, пєтра-єкатєріни,
лєніна-сталіна і до брєжнєвапутіна. І коли ті чи інші народи в силу обставин і прагнень усетаки долали деспотичний рубікон варварства, то еволюція “олюднення” залишила рассєян узбіч. “Рузько
імперськість”, тотожна людиноненависництву, сприймається ними як священна мантра ідолопоклоніння бідного на голову, зате “багатого” чванливістю та нечуваною жорстокістю до іншого. Саме така характеристика визначає всі поведінкові норми, взаємини, “цінності та ідеали” носіїв русськомірства. Манія загарбувати, підкорювати, владарювати, ґвалтувати зведена в культ. “Імперія – понад усе”. Тому московські монархісти, соціалісти, націоналісти, пофігісти, анархісти, демократи й ліберасти “одним миром мазані та одним духом дишуть”. Як говорили латиняни: “Немає нічого нового під сонцем”. Адже відомий вислів-переспів “демократа-соціаліста” сашка кєрєнського, який тимчасово “пробрався” до влади 1917 року і на розломі ХХ століття заявив: “Ліпше тиран, ніж розподіл нашої імперії”. Сьогоднішні-тодішні кєрєнські здебільшого мутувалися, для прикладу, в “харошіх” латиніних, що на кожному зигзаг-повороті висвічують свій шовіністично голий зад. Тож це тріскуче заклинання, яке вгніздилося в ницих нутрах усіх сущих на болотах, озвучується скрізь і всіма – від путінських бабушек, гундяївських поліцай-священників і до бузовірів, що нині ґвалтують та вбивають українських полонених, нещадно бомбардують смертоносними ракетами міста й села України. 25 березня на додачу до людських жертв внаслідок російського обстрілу знищено корпус Київської державної академії декоративноприкладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука – одного з найвизначніших представників національного модернізму. Так сталося, що кляті москалі-кати знову “повернулися” до цього славного українця, розстріляного ними ж наприкінці 1930-х років разом із дружиною та його учнями, щоби остаточно знищити доробок бойчукістів. Такою є реальність. Адже навіть лаковані “опозиційністю” до путінського режиму діячі та діячки показують свою справжню сутність, коли здійснюють вибір між путіно-рашизмом і правдою, віддаючи перевагу імперській блекоті. Так, московська “опозиційна” журналістка латиніна “жорстко” висловилась щодо теракту в підмосковному ТЦ Crocus City Hall, упереджено заявивши про нібито причетність України до скоєного і що теракт стане “катастрофою для України”. Справді, а чим подібна маячня різниться від безперервного рику неповносправного мєдвєдєва, який заявляє на весь світ, що коли буде доведена причетність до теракту українського Уряду, то він повинен бути безжально знищений, включно з офіційними особами держави. Однак, видаючи бажане за дійсне, ці посіпаки й прислужники тоталітарного режиму мають назавжди запам’ятати, нарешті, що, гавкаючи “лови терористів”, вони рано чи пізно вийдуть на себе.
Водночас слід визнати, що зомбування мізків на росії відбувається не тільки нацистськопутінською та скабєєво-симонян-соловйовською риторикою. Рашистський шаманізм українофобії просякнув усі шпарини цієї терористичної спільноти. Людиноукраїно-ненависть, нетерпимість, чванливість і ненаситність укупі з брехнею становлять основу не тільки офіційної пропаганди, а й усієї освітньої системи (від дошкільної установи до університету), заточеній на великій фальші щодо війни, яка для росії є нібито “превентивною”, з поширенням міфу “якби не ми перші…”. Хоча достатньо, наприклад, ознайомитися з книгою о. дугіна “Основи геополітики: геополітичне майбутнє Росії”, якій свого часу надали статус навчального посібника, щоби зрозуміти справжні витоки й джерела зрощення рашизму в росії, людиноненависництва, українофобії. Або проаналізувати “нові” підручники з історії росії 2023 року, повністю переписані, починаючи з 1970-х років, додавши масштабний матеріал про війну в Україні. Такий російський підручник для 11 класу з історії, ставши єдиним для всіх російських шкіл, зокрема на тимчасово окупованій території України, є своєрідним маркером реабілітації сталінізму, рашизму, засобом пропаганди “священної” війни з Україною. Зі шкільної парти починається масове оболванювання молоді, з “переконанням”, що війна для росії є “справедливою”. Цілі параграфи несусвітньої брехні, в яких “Україна – ультранаціоналістична держава”, нацистська символіка наскрізно розповсюджена в ЗСУ, а у “звільнених містах – масові злочини українських націоналістів, які знущаються з мирних жителів і катують військовополонених”. Отакої! З хворої та на здорову голову. Особливий контроль кремлівські людиновбивці здійснюють за історичними наративами після 2014 року, а тому спішно й безупинно “пишуться” різноманітні “підручники” й “навчальні посібники”, в яких загарбницька війна проти України презентується передусім для школярів і студентів не інакше, як історичне месіанство московщини; Революція Гідності називається держпереворотом; анексія Криму – “поверненням до Росії”, яке підтримали 97% громадян; злочинні дії московитів на Донбасі – “народним” повстанням, “захистом рідної землі” за право називатися “рассєянамі”. Важко уявити, але це вже до-
Письменники і час · “Україна в особі Івана Михайловича – така Європа, якої багато кому й не снилося”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
українська література, а також з урахуванням того місця, яке займає російська література у загальнолюдській системі духовнокультурних цінностей та прилучення учнів до найкращих здобутків російського письменства”, унеможливлювало позбуватися московського колоніального спадку та посідати гідне місце у світовому соціокультурному просторі, плентаючись і надалі в обозі загарбницької імперськості. Понад те, ось вже яке десятиліття в Україні не вгамовується апетит частини освітянської бюрократії вивести за межі національно-державних пріоритетів “Історію України”, каструючи її-то на рівні вилучення значущих для націєдержавотворення цінностей, подій та постатей, то намагаючись її з “чимось” об’єднувати, то віддати її на поталу автономній “демократії”. Очевидно, звуження уваги до важливості (стратегічного порядку) виховного і суспільно-політичного потенціалу історичної освіти є прямою і опосередкованою підтримкою нашого вічного ворога, який кидає величезні фінансові, політичні, інтелектуальні, інформаційні та дипломатичні ресурси задля впровадження у світовому і внутрішньому соціопросторі згубної для України ідеологеми “русськомірства”. Варто не забувати, що нинішня загарбницька війна терористичної московії опирається саме на ідеологію сфальшованої історичної доктрини. Тож, щоби здолати екзистенційного ворога-московита, забезпечити перемогу і зберегти себе як Українська нація, з національного культурно-освітнього, інформаційного, мистецького, виховного простору слід негайно вивести московські мову, літературу, будь-які історичні наративи, музично-пісенну “культуру”, мистецькі жанри, особливо церкву, які слугують вагомою зброєю в руках окупанта. Бо якщо ми так кволо виконуватимемо “домашнє завдання” з деколонізації (розмосковлення) свого соціокультурного простору, то як тоді діяти на міжнародній арені, адже на Заході доволі міцно на найвищих щаблях університетської та академічної освіти продовжується активне використання саме фальшивих русистських курсів історії та історії культури. Не дивно, що в 13 провідних університетах США славістичні дисципліни й досі вивчають на основі москвоцентричного погляду. І хоча там функціонують українознавчі центри та студії, однак російських у рази більше. Західні експерти та інтелектуали значно краще обізнані з російською історією, культурою, літературою, аніж з українською. І саме цю “м’яку” силу московія агресивно використовує для експансіоністського впливу на світову політику. Причому формують вектори сприйняття вєлікой культури таким чином, що їхній пушкін вже нібито й не ксенофоб, не імперець, не українофоб і ненависник свободи Польщі і Кавказу, а достоєвський не є пропагандистом війни, бо вона приносить (у його світобаченні) людям тільки користь, а людинолюбство зазвичай має проявлятися на полях боїв. Чомусь не лише вони, але й, насамперед, ми не помічаємо за дивних причин, що їхні нобелівські лавреати практично заточені на україноненависництві й нетерпимості. Згадаймо виступ й. бродського (вірш “Щодо незалежності України”) 30 жовтня 1992 року на Сольному вечорі перед тисячною публікою у США, окреслений різкими проявами українофобства, расизму та російського шовінізму, з обіцянками вільним українцям безпросвітної будучини: час покаже кузькіну мать, руїни, кістку посмертної радості з присмаком України. Ось вам “справжній” московський інтелігент, який не бажає визнавати ні українську націю, ні відновлену незалежність після багатосотлітнього колоніального ярма. Або поновімо в пам’яті лист іншого нобелівського лавреата – солженіцина – від 30 серпня 1991 року (на самих початках нашої відновленої Незалежности) до боріса єльцина, в якому зазначалось, що “розлогий Південь теперішньої УРСР (Новоросія) і багато місць Лівобережжя ніколи не належали до історичної України, не кажучи вже про дику примху Хрущова з Кримом. І якщо у Львові і Києві врешті валять пам’ятники Лєніну, то чому тримаються як за священні – за лєнінські фальшиві кордони?.. Я поспішаю просити вас: захистити інтереси тих багатьох мільйонів, котрі зовсім не бажають від нас відокремлюватись”. Махровий солженіцин-імперіаліст, ідеолог імперської міфології, який уже 1998 року в есеї “Слов’янська трагедія” оплакує “штучно розділених і відірваних від своєї батьківщини” 12 мільйонів росіян, що потребують визволення. Показово, що після захоплення московитами Криму 2014 року путін сповна мавпуватиме солженіцина, калькуючи фальш про “найбільш розділений народ світу”. А вже напередодні повномасштабного вторгнення (21 лютого 2022 р.) бункерний нелюд базікатиме на весь світ (словами того ж імперського дисидента!) про те, що Україна не має права на існування, адже вона створена лєніним за рахунок відокремлення від росії її власних історичних територій. На цьому тлі загарбництва, імперськості, україноненависництва солженіцено-путінців “Архіпелаг ГУЛАГ” ніколи вже не зможе сприйматися так, як на початку свого сходження, оскільки його автор аморально ототожнив себе з найбільш крайнім чорносотенством, що ратує за упокорення України. Тому маємо діяти адекватно екзистенційній загрозі з боку цієї різномастної русні, щоби виживати, долати і перемагати. Нашим оберегом мусить стати і антидот від зарази вєлікой культури, не підставляючи вже ніколи другу щоку для чергового удару москвина, оскільки це не той випадок, коли ми “прощаємо винуватцям нашим”. Лише меч, шоломі щит! Це та чеснота, яка закладена в Святому Письмі. Дещо контраверсійно, але це вже переболений факт, що національною цінністю Українця повинна стати ненависть до москвина – людиновбивці, грабіжника, ґвалтівника і достеменного брехуна. Не вірмо злотворцю. За жодних обставин. Пам’ятаймо Шевченкове стражденне й заповітне Слово (“Невольник”), що “москалі і світ Божий / В путо закували”. Тоді Пам’ять і Правда збереже Українство й переможе ординство.
Георгій ФІЛІПЧУК
Письменники і час · “Україна в особі Івана Михайловича – така Європа, якої багато кому й не снилося”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Галина КИРПА
Замолоду наприкінці 60-хпочатку 70-х я працювала у видавництві “Дніпро”, де тоді працював Іван Михайлович Дзюба. Мені часто випадало здибувати його у видавничих коридорах, він завше зупинявся, і розмови точилися навколо літератури і спільних знайомих. На моє прохання він дав мені якось прочитати рукопис “Інтернаціоналізм чи русифікація”, от тільки не знав того, що я потім передрукувала той рукопис і поширила між своїми друзями (згодом друкарську машинку довелося знищити). Пригадую, він дякував мені за те, що я познайомила його з самвидавними віршами Грицька Чубая. Загалом на самвидав було тоді густо, і для тих з нас, хто довіряли одне одному, то була велика школа пізнання справжнього. А якось Іван Михайлович спитав: “Ви ж також пишете? Принесіть почитати”. Я знітилася: “Нехай колись”. Але коли він удруге, а потім утретє спитав: “Принесли рукопис?”, мені стало незручно: щоб він не сприйняв мою неквапливість за манірність. Звісно, потім нахвилювалася, поки Іван Михайлович читав. А як прочитав, попросив лишитися після роботи “пройтися рукописом”. Він аналізував кожен твір (вірші, новели й казки для дорослих, з коментарями на берегах) і насамкінець заохотив словами: “Думаю, ви писатимете прозу”. Ще пам’ять зберегла таке. Нас, видавничих працівників, повезли якось восени на овочеву базу перебирати помідори. Приміщення сире, запах гнилі забиває подих. Словом, я в тій задусі знепритомніла. Виводять мене на свіже повітря, а Іван Михайлович каже: “Вам треба обстежитися, не запускайте це. Я можу домовитися з одним професором про консультацію”. Я була зворушена такою увагою, подякувала й відповіла, що це, мабуть, якась емоційна перевтома, візьму, мовляв, відпустку й поїду до мами в село. (Там справді пройшла курс уколів, і все минулося). Але Іван Михайлович при нагоді знов нагадав, що може домовитися з тим професором. Очевидно, тільки маючи проблеми зі своїм здоров’ям, людина вміє подавати комусь руку допомоги. Згодом, коли через наглий арешт (1972) Іван Михайлович не з’явився на роботі, тож у мене надовго затрималися книжки, що я не встигла йому повернути (серед них і така на той час “крамола”,
як “Історія української культури” Івана Огієнка, давнє видання). Коли ми з Дмитром якось перестріли його на Хрещатику і я нагадала йому про них, він приємно здивувався, що вони збереглися. І потім ще сміялися, коли я розповіла, що ті книжки я відвезла на хутір і мій батько переховував їх у вулику. “От уже ж ваші бджоли начиталися”, – сказав він. У своїй чудовій книжці “Не окремо взяте життя” Іван Дзюба цитує Бертольда Брехта: “Небо з самих лиш зірок першої величини – це не небо”. А далі твердить: “…для літературознавця немає першорядного, другорядного, третьорядного…” Мабуть, тому він належить до напрочуд уважних, відповідальних і дуже совісних літературознавців. Я кілька разів надсилала йому свої книжки. На відповіді не сподівалася, знаючи його велику зайнятість і проблеми зі здоров’ям. Але Іван Михайлович завжди, нехай і не відразу, відповідав. А це, згодьтеся, неабияка ознака внутрішньої культури. Скільки в нас таких людей? Носіїв елементарної людської культури, шляхетності й глибини? Може, перелічимо? Україна в особі Івана Михайловича – така Європа, якої багато кому й не снилося… Всі листи писані від руки на білих аркушах, у продовгуватих конвертах.
25. ХІ. 2013 с. Рудики
Дорогі Галино і Дмитре! Дякую за книжку Ольги Мак. Пригодиться! Бажаю добра, здоров’я, улюбленої праці. Шанобливо і зичливо – І. Дзюба (Це відповідь на послану повість Ольги Мак “Каміння під косою”, творчість якої я вивчала й писала передмову до цього видання).
2. Х. 2014 с. Рудики
Люба Галино! (якось не навертається мені тут ні “пані”, ні “Миколаївна”) Дякую за пам’ять, а ще більше за книжку. Добра книжка, добра поезія. Озиваюся не зразу, бо був у мене тяжкий рік, а зараз доліковуюся на дачі і намагаюся розібратися в боргах. А їх назбиралося… Поезія Ваша тиха і світла. І те, що могло б здатися моралістичним, таким не є, бо воно психологічне і звернене до душі навколишнього світу (“яка зелена яблуні душа!” Це розмови зі світом, “заплющивши серце”! Навіть коли зринає трагічний мотив). Дуже проникливі (хотілося сказати: “точні”, але це слово для поезії недоречне ) звертання до образів дорогих людей, до пам’яті Григора Тютюнника, Віктора Близнеця); вразила мене розмова з Василем Голобородьком – таке це сьогодні болюче... Навіть публіцистичні інтонації Ваші викликають довіру. (“Той, хто збирає каміння, не носить його в душі”). Жду Вашої прозової книжки. Вітання Дмитрові. Здоров’я, добра, гараздів обом. Ваш І. Дзюба (Відповідь на послану збірку поезій “Профіль вечора”).
27. 04. 2015
Люба Галино Миколаївно! Таки послухався я Вашої поради і, слідом за Вами, пройшов “зарослими стежками”. Сумна картина – “превратності судьби”, – але, як сказав зневажений геній: “З такими обдарованнями буває немало клопоту. Але не варто робити зі свого розчарування трагедії. Це не кінець світу!” Добре, що подано статті Євгена Маланюка і Ростислава Доценка, а також вирок суду. Бажаю Вам добра, і хай працюється. Радий буду Вашим успіхам. І. Дзюба (Відповідь на послану книжку спогадів Кнута Гамсуна “На зарослих стежках”, яку я переклала. Іван Михайлович цитує Гамсуна).
8. ХІІ. 2017 с. Рудики
Люба і дорога Галино Миколаївно! Радий був одержати від Вас ще одну Вашу книжечку, сповнену усміхненої доброти і поважливого ставлення до світу дитинства, яке, власне, і є нашим єдиним спільним світом. Це наш тринадцятий місяць у році, який маємо право нікому не віддавати, хіба позичати – і то лише тим, кому довіряємо. Ви тут як роздвоїлися на Катрусю і “нашу мама”, тож бачите і чуєте вдвічі більше, ніж поокремо. Радію Вашому тихому теплому слову, радію вашій спокійно-душевній праці. Із святим Миколаєм Вас, Галино Миколаївно, а там уже – і з Різдвом Христовим, і з Новим роком! Хай щастить! І. Дзюба (Відповідь на послану повість “Тринадцятий місяць у році”).
І от нині, коли я дивлюся на фото доньки Івана Михайловича Оленки на сайті Київського університету імені Тараса Шевченка, мені здається, ніби то усміхається сам Іван Михайлович. Осьось зупиниться, привітається й спитає: “Принесли рукопис?”. Може, в той час, коли ми працювали у “Дніпрі”, йому було стільки, як Оленці на фото.
Очевидець і літописець · “У цей же період російські телеканали можна було приймати з будь#якої бляшанки”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ское радио. Украина”. Спочатку в серці спалахує радість, але потім приходить розуміння, що його просто неможливо слухати. Долинають голоси рідних ведучих, починається якась пісня, але просто не вистачає витримки слухати це скреготіння та торохтіння, яким немає кінця. Беру в руки телефон, щоб знайти інші номери хвиль українських радіостанцій. Набираю в пошуковику потрібний запит, але екран залишається незмінним. Ну звісно… По дорозі не буде Інтернету. Не припиняю крутити бігунок, хоч і розумію, що сенсу в цьому немає. – В Питере… – чується на одній з хвиль. – Та не цікаво мені, що відбувається у вашому Пітєрє! – гарчу я, з агресією крутячи бігунок, перед цим гучно ляснувши долонею об “бардачок” автівки. Перемикаю решту хвиль, що залишилися. У відповідь – єдині звуки, які свідчать про відсутність зв’язку. Кажуть, білий шум заспокоює нервову систему. Але в той момент я готова була розбити лобове скло від люті.
*** До початку збройної агресії рф проти України село Карлівка отримувало телета радіосигнали від телевізійної вежі Петрівського району Донецька. Вона мала здатність забезпечити мовлення приблизно в радіусі 100 км. У 2014 році внаслідок окупації міста російськими військами вежа перестала транслювати українське телета радіомовлення. Відтоді село Карлівка повністю залишилося без зв’язку. Українське радіо можна було почути, тільки доїхавши в сусідні міста, такі як Селидове, Покровськ, Краматорськ. У самому селищі і по дорозі до міст почути українську мову було неможливо. З телебаченням питання можна було вирішити, але дуже складно. Зараз поясню чому. До війни на території Карлівки можна було переглядати аналогове, цифрове та супутникове телебачення. До 2018-го ми відкидаємо будь-яку можливість використання аналогового та цифрового. Телевежа у Донецьку захоплена окупантами. Іншої телевежі, яка б могла забезпечувати сигнал на лінії розмежування, не було. Єдиним варіантом залишався супутник. Коли у 2014 році ми їхали до Карлівки, я пам’ятаю, як тато, сидячи за кермом, постійно повторював: “Як приїдемо, найперше, що ми повинні зробити, – це встановити супутникову тарілку, щоб дивитися телевізор”. По приїзді ми так і зробили. Встановили все необхідне, щоб дивитися українське телебачення. Але зазначу, що така можливість була далеко не в кожної сім’ї. На встановлення тарілки, звісно, не витрачаються всі гроші світу, проте в той період це було далеко не дешевим задоволенням. Мало купити обладнання, треба найняти людину, яка обслужить вас. І не один раз. Бо за роки користування супутником виникали численні проблеми, які повинен був вирішити спеціаліст. У цей же період російські телеканали можна було приймати з будь-якої бляшанки.
Очевидець і літописець · “У цей же період російські телеканали можна було приймати з будь#якої бляшанки”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Анна БЄЛА, студентка КНУКіМ
4. Що не так з рукавицями?
Осінь 2014-го. Холоди такі нещадні, що на початку листопада долоні замерзали намертво. У якихось сумках, які мама збирала, коли ми втікали з Карлівки, вона знайшла пару теплих рукавичок. Я й гадки не мала, що настане день, коли вони когось зацікавлять.
Того дня я пішла в магазин за хлібом. Розплатившись, взяла свою торбу і штовхнула двері крамнички, виходячи з приміщення. Щойно вони відчинилися, я помітила, що ледь не вдарила військового, який якраз збирався заходити. Він усміхнувся і відійшов, пропускаючи мене вперед. Тоді я зауважила, що він був не сам. Ціла юрба солдатів збиралася зайти в магазин. Вони гучно розмовляли і сміялися, були досить молодими. – Проходьте, будь ласка, – зі сміхом сказав той, що пропускав мене вперед. – Дякую, – тихо відповіла я і налаштувалась швидко вийти. Але так не вийшло. Один із молодиків гукнув: – Ану почекай! Я розвернулася, очікуючи пояснення, чому він мене зупинив. Військовий підійшов, з цікавістю розглядаючи мої руки. Потім взяв мою долоню і покликав товаришів: – Гей, хлопці, йдіть сюди! Вони підбігли до нас. Серце в той момент хотіло вилетіти від нерозуміння того, що відбувається. Глянувши на мої рукавички, один із них крикнув: – Ти диви! Мала, звідки взяла такі рукавички? – Мама купила, – перелякано прошепотіла я. “Чому він питає?” Вони чомусь гучно розсміялися. – Та вона наша, хлопці! – сказав він, регочучи. – Бач які кольори носить!
*** Ще дитиною я не знала, що червоно-чорна комбінація кольорів, яка красувалася на моїх вовняних рукавицях, належить національно-визвольному рухові “Правий сектор”. Мама купила мені ці рукавиці задовго до війни. Дизайн був виконаний, як на шаховій дошці. Два квадрати чорних, два – червоних. Військові, побачивши такі кольори на рукавицях дитини, закцентували на цьому увагу.
І хоч мені здалося, що нічого поганого хлопці на меті не мали, проте я була одинадцятирічною дівчинкою, яка страшенно перелякалася. Уявіть, що ви дитина і до вас підходить гурт дужих військових, які оточують вас з усіх боків. Вони дивляться на вас і сміються. Причини сміху ви не розумієте. Потім кажуть щось про кольори на рукавицях, значення яких ви не знаєте. Я не могла зрозуміти, чи щось зробила не так, чи щось не так зробили мої батьки. Уже в дорослому віці, добре розібравшись з кольорами на рукавицях і реакцією військових, мене охоплює обурення. Бо тепер я розумію причину їхнього сміху. Вони здивувалися з того, що в якомусь маленькому селі на Донбасі батьки маленької дівчинки свідомо купили їй червоно-чорні рукавиці. Ніби це восьме диво світу! На Донбасі діти носять червоно-чорний колір, а не червоно-синьо-білий, як вони гадали! Раптом в очах військового, що тримав мою руку, спалахнув дивний вогник. Так дивляться люди, які задумали щось, на їхню думку, геніальне. Він змовницьки подивився на своїх товаришів, потім на мене. – Слухай, дівчинко, – почав він. – А якщо ми дамо тобі прапор, ти візьмеш його додому? Я розгубилася. “До чого він веде? Звісно, візьму”. – Звичайно, – відповіла я, насупившись. Це ж було очевидно. На мою думку. – Так? – здивовано підняв він брови, знову обертаючись до своїх товаришів. Ті переглядалися між собою, усміхаючись. – А тебе батьки не сваритимуть? Я розгубилася ще більше. “Що за дурне запитання?” – Не сваритимуть, – відповіла я. – Добре, почекай тут. Він повернувся до своїх друзів, обговорюючи щось, чого я розібрати не могла. Очима втупилася в чоботи, чекаючи, поки військовий повернеться, і слухаючи, як його товариші сміються. Нарешті хлопець повернувся. У руках, як і обіцяв, тримав величезний прапор України. Пам’ятаю свою радість, що вони віддали мені його саме такого розміру. Але я боялася виявляти хоч якісь емоції.
Військовий з українським прапором
– Ось, тримай, – сказав він невпевнено, ніби очікуючи, що відмовлюсь в останній момент. Я обережно взяла прапор в долоні, стримано подякувала і чимдуж полетіла додому. Відчувала, що військовий дивиться мені вслід.
*** Що я думаю про тих юнаків зараз? Думаю, що переляк маленької дівчинки – не наймудріше, що вони вчинили у своєму житті. Хай навіть нічого поганого не задумували. А з огляду на сьогодення я, у якої за плечима вже чималий досвід життя у війні, величезну торбу образ та стереотипів збоку своїх співгромадян, яка досі з погляду багатьох моїх співвітчизників є представницею “сумнівного регіону”, розгнівана ще більше, згадуючи день, коли військові запитали мене, чи не сваритимуть мене батьки, якщо я принесу додому прапор України. І якщо та маленька дівчинка була налякана, то вже доросла розчарована. Адже я впевнена, що військові, які здивувалися з червоно-чорних рукавиць на дитячих руках, не єдині, хто вважає, що донбаські батьки сварили б свою дитину за те, що вона звідкілясь дістала український прапор. За 10 років, з ким би я не знайомилася, ніхто не міг приховати те секундне підняття брів після моєї фрази: “Я з-під Донецька”. За 10 років нескладно навчитися розпізнавати цей погляд. І навіть якщо ці люди намагаються переконувати себе в тому, що вони не стрижуть всіх під один гребінець, не повірю, що хоча б на секунду вони не задумувались над тим, що я можу мати альтернативні погляди на суверенітет України. Такий рівень стереотипізації. Проте поки багато людей вважають, що донеччани чекали путінського режиму, ми в 2014-му тримали в шафах українські прапори.
5. Інформаційний простір Донбасу
2017 рік. Вибігаю з нашого дому, намагаючись бути біля машини раніше за тата. Навчання в школі цього тижня закінчилось, тож вихідні будуть проведені в Карлівці. Підходжу й бачу, що тата ще немає. Гордовито піднімаю підборіддя з усмішкою, бо продовжую наполегливо дотримуватись принципу не запізнюватись. Щоразу хапаюсь за будь-яку можливість кудись поїхати з татом. Люблю їхати на передньому сидінні, роздивлятися краєвиди, спілкуватися на різноманітні теми і слухати музику. Звісно, коли виходить її послухати…
Стрибаю на місце біля водія і чекаю на тата. Він заводить машину, і ми вирушаємо в міні-подорож. Не торкаюся кнопок радіо, бо розумію, що поки ми не виїдемо за межі села – це апріорі безсенсово. Коли перед нами зникає вивіска з перекресленим написом “Карлівка”, хапаюся за бігунок. На першій же хвилі чую огидний російський голос. Одразу перемикаю. Кручу ще декілька разів. Результат той самий. – З якого міста мовлять? – питає тато. – Краматорськ. – Може не дійти сигнал, – хитає головою. – Ми досить далеко. – Хоча б спробуємо, – важко вдихаю, вводячи номери хвиль. Набираю перші цифри хвилі, на якій повинне мовити NRJ. У відповідь – рипіння. Вводжу інший номер, якому має відповідати “Наше Радіо”. Той самий результат. Набираюсь терпіння і набираю номер, під яким повинен бути Хіт ФМ. – Погода в Москве… – долинає у відповідь. Починаю крутити бігунком, змінюючи номери хвиль по черзі. Може, хоча б таким чином я знайду щось українське. І от на одній з них чую рідний джингл Українського радіо. Радісно усміхаюсь, плескаючи в долоні. Тільки це інший номер, не той, що я бачила на сайті. – Може бути таке, що вони мовлять на інших хвилях? – питаю тата. – Не на тих, які записані на їхньому сайті. Проте недовго музика грала. У буквальному сенсі. Перша пісня навіть не встигла закінчитися, як її перебило дратівливе рипіння, що свідчило про відсутність зв’язку. Після кожної спроби чую огидні російські голоси. – Новости в России такие… В Воронеже произошло… В гостях студии Филипп Киркоров… Вас приветствует радио Энерджи… – Енерджі – це якраз те, що мені було потрібно, – мовлю з гіркотою. Ну хоч одна наша поїздка може обійтися без мого роздратування та істеричних перемикань кнопки радіо у пошуках української радіостанції? – Під’їдемо до Новогродівки, запрацює Люкс ФМ, – намагається заспокоїти мене тато. Продовжую крутити бігунок. Може, пощастить? Крізь численні рипіння та переривання зв’язку ледве-ледве чую фразу “Рус-
Пошта “СП” · “За вісім років питання телевізора було одним із найскладніших”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Газети та журнали в селищі на лінії розмежування не друкувались. Чотири роки ми прожили на супутниковому телебаченні та за повної відсутності радіомовлення. Більшість селян, не маючи можливість купити та встановити собі потрібне обладнання, годували себе російськими новинами, сигнал від яких йшов ідеальний. І от у 2018 році в місті Гірник, що в 15-ти кілометрах від Карлівки, встановлюється телевізійна вежа. Міністерство інформаційної політики України після чотирьох років війни вирішує побудувати телевежу з метою транслювати українське на окупованій території Донецької області. Телевежу, яка покрила б Авдіївку, Мар’їнку, Новотроїцьку, Карлівку та інші прилеглі райони. У результаті було збудовано 190-метрову вежу, радіус мовлення якої для кіловатних радіопередавачів передбачався близько 30-40 кілометрів, а для 5-кіловатних близько 100 кілометрів. При достатній потужності передавачів сигнал повинен був покривати окупований Донецьк та ще на відстань 40 км за його межі. Тільки є одне але… Сигнали цієї вежі глушилися.
*** Одночасно з повідомленням про зведення вежі в Гірнику, так зване “міністерство зв’язку ДНР” повідомило про введення в експлуатацію потужного цифрового передавача у форматі DVB-T2 в окупованій Горлівці. При встановленні такого самого передавача, частоти конфліктували, тому сигнал міг глушитися з обох боків. Проте якщо передавачі були різними, то глушився сигнал передавача з меншою потужністю. Проблема з телебаченням такі не вирішилася, тому що окупанти повністю глушили сигнали Гірницької телевежі. Єдина хороша новина була в тому, що завдяки їй у Карлівці нарешті запрацювало радіомовлення, яке дійсно передавало сигнали українських станцій. Та повернімося до телебачення, з яким історія в 2018 році стала вкрай складною. У цей період Україна зобов’язалася перейти від аналогового телебачення до цифрового. Гірницька телевежа передавала цифрове мовлення, проте, як я вже зазначила, українські телеканали вона не транслювала через протидію з боку російських окупантів. Для нас можливим варіантом дивитися українське так і залишався супутник. Проте разом з зобов’язанням перейти на цифрове телебачення, частоти супут-
Сергій Жадан на радіо “Тризуб”
никового почали кодуватися. Грубо кажучи, якщо ми візьмемо певну кількість провідних українських телеканалів, які перейшли до цифрового мовлення, вони повинні були кодуватися на супутниковому. Купувати приставку для цифрового телебачення не мало жодного сенсу, адже його мовлення глушилося. Порятунком стало значне покращення якості інтернет-зв’язку, тому ми вирішили перейти на інтернет-телебачення. За вісім років питання телевізора було одним із найскладніших. Постійно зникав зв’язок, канали, кодувалось мовлення. “Телевізійник”, як ми називали спеціаліста з цих питань, приходив до бабусі додому частіше, ніж її власний син. Не забуваймо про постійні обстріли, під якими перебувало наше село. Після кожного потрібно було викликати “телевізійника”, бо обов’язково зникнуть якісь канали, або телевізор взагалі перестане працювати. Також якість зв’язку дуже залежала від погодних умов. Найменший подув вітру – половина каналів зникне з радару. Після таких негод як зливи та грози телевізор міг тижнями не працювати. Додам ще те, що в перші роки війни у нас майже не було електроенергії через обстріли. Ситуація покращилася після 2016-го, проте відключення світла все одно залишалося “нормальним” явищем. Ще і переходи від супутникового до цифрового та інтернет-телебачення. Пам’ятаю, якими нервовими були ці процедури та скільки фінансів пішло на те, щоб дивитися українське, поки нашим селом вільно розгулювали російські частоти. Якщо у нашої сім’ї були можливості розбиратися з телебаченням, то багато односельчан її не мали. У всьому селищі тільки і залишились одинокі бабусі, які днями й ночами сидять біля телевізорів з російськими новинами та концертами Кобзона. Боляче це усвідомлювати. Боляче усвідомлювати й те, що тільки після чотирьох років війни (станом на 2018-й) було вирішено встановити вежу, яка мала покрити прифронтові території українським телета радіомовленням. І яка в результаті виконала лише половину своєї функції.
*** Питання будь-якого зв’язку – теле-, радіо-, мобільного – було проблемним. Перші роки минули повністю без радіо та телефонів. Телевізор ми намагались дивитися, але обстріли та навіть погодні умови регулярно цьому заважали. Після чергового зникнення сигналу в очікуванні “телевізійника” доводилось залишатися в домі в тиші. З думками про те, що колись було можливим життя, коли ти натискаєш будь-яку кнопку на пульті, і на екрані телевізора з’являються всі твої улюблені канали. З думками про те, що через людей, які вирішили, що вони мають право займати чужі домівки, ти повинен терпіти знущання, на які не заслуговувала. Водночас приходило усвідомлення того, що десь у сусідніх домівках сидять ті, хто не має змоги купити собі потрібне телевізійне обладнання. Що єдине, на чому вони можуть дивитися телевізор – це дріт і бляшанка. І ці люди не залишаються наодинці зі своїми думками, як ми, поки чекаємо спеціаліста. Вони обирають дивитися те, що доступне. Те, що стабільне. Те, що не переривається. Аби що-небудь. Тільки щоб не сидіти в мертвій тиші. Тиші, поки немає обстрілів. На жаль, відрадою цих людей було російське телебачення, яке не переривалося, якому не було жодної протидії. Усвідомлення цього викликало лють у моїй душі. Сидячи в тиші, мені здавалося, що я чую ті російські голоси. У новинах, фільмах, трансляціях концертів. Уявляла, як перед телевізором сидять українці. Зомбовані. З незмигним поглядом втупившись в екрани. Зі зруйнованою свідомістю. І мені хотілося, щоб воно замовкло, те російське телебачення. Щоб жодна вежа не була здатна передати їхній сигнал, щоб люди краще сиділи в тиші. Але якась одинока бабуся, що залишилась без дітей та рідних, сидячи сама в холодній темній хаті, обирала не тишу, а телевізор. І це боляче було усвідомлювати. Досі боляче усвідомлювати.
Карлівка – Селидове – Авдіївка – Київ – Запоріжжя
Пошта “СП” · “За вісім років питання телевізора було одним із найскладніших”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Телевежа в місті Гірник
20 березня відбулися Річні збори Українського Осередку ім. св. Андрія в Норт-Порті, Флорида. Було вибрано нову управу на два роки (2024–2026) після затвердження звітів попередників. Не всі намічені імпрези могли відбутися в Осередку минулого року, оскільки необхідний ремонт після ушкоджень, заподіяних ураганом Іяном, ще триває. Потрібно направити дах Осередку та стелі всередині будинку. Зусиллями членів Осередку, під проводом членів управи, проходило успішне приготовлення вареників, голубців та інших страв на продаж щоп’ятниці для придбання потрібних фондів. Імпрези для відзначення Голодомору, Празника св. Андрія, Шевченківське Свято та прийняття в День Незалежності України відбувалися в Осередку з численною участю громади. А для допомоги пораненим воїнам України, які лікуються в США, відбувся благодійний концерт Оксани Мухи, який спонсорувала організація Revived Soldiers Ukraine. У планах на майбутнє – показ українських фільмів, створення клубу книголюбів при бібліотеці ім. Сенатора Юзика, руханка “Yoga” в приміщенні Осередку та продовження “читацького куточка”, де члени можуть оглянути і прочитати найновіші журнали і часописи, друковані в Україні та Сполучених Штатах. Плануємо започаткувати дитячий хор під проводом співака і композитора Олега Майовського, який не-
Осередок після урагану
Приготування вареників в Осередку давно оселився в Норт-Порті. До нової управи обрані одноголосно: Віктор Лісничий – голова; Дарія Томашоска – заступниця голови і тимчасова скарбнича; Богдан Боднарук – секретар; Віра Боднарук – культурно-освітня референтка; Анна Мацілинська – організаційна; Галина Ліснича – суспільна опіка; Тарас Король – господарський референт. Вільні члени: Клара Шпічка, Орест Грицик, Богдан Футей, Ігор Гронь, Володимир Лукасевич. Контрольна комісія: Віктор Каплій, голова; Ліда Бойко і Микола Веремієнко, члени. Дорадчі члени: Євген Томашоский, Орест Білоус, Марина Скаржинська і Вікторія Лукасевич. Присутні члени Осередку щиро подякували попередній управі за невтомну працю, а новій управі побажали успіхів у праці на користь української громади Норт- Порту.
Віра БОДНАРУК, культурно-освітня референтка Осередку (США) Фото Віктора Лісничого
Нова управа Осередку. Сидять (зліва): Віра Боднарук, Дарія Томашоска, Віктор Лісничий, Богдан Боднарук. Стоять (2#й ряд): Богдан Футей, Галя Ліснича, Анна Мацілинська. Стоять (3#й ряд): Ігор Гронь, Євген Томашос# кий, Віктор Каплій, Тарас Король. Відсутні: Клара Шпічка, Орест Грицик, Во# лодимир Лукасевич, Ліда Бойко, Микола Веремієнко, Орест Білоус, Марина Скаржинська, Вікторія Лукасевич
Пряма мова · “Я вважаю, що Україна, в першу чергу, повинна вистояти. І ми зараз тримаємося”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Старший лейтенант Збройних Сил України Євген Луняк – доктор історичних наук, професор Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, завідувач кафедри історії України. Він став до лав ЗСУ одразу після Революції Гідності, захищав Донецький аеропорт. З першого дня широкомасштабного вторгнення росії в Україну пішов боронити рідне місто, на яке сунула московська орда. Нині Євген Миколайович воює на сході нашої країни. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика – учасника вікопомних подій останнього десятиліття, про які писатимуть у підручниках ще не одну сотню років.
– Ви брали участь у ПомаранA чевій революції і Революції ГідносA ті. Розкажіть про свій досвід, моA тиви. – Я досить добре пам’ятаю 2004 рік, Помаранчеву революцію. Тоді я намагався приїжджати на Майдан, носив помаранчеві стрічки. Це був приємний час, а головне – це була безкровна революція. Вона завершилась перемогою народу. І коли хтось говорить, що ми не можемо нічого змінити, владу повалити неможливо, це все немає жодного сенсу, я завжди відповідаю, що тоді, у 2004 році, під час Помаранчевої революції, українці відстояли вибір народу і Президентом став саме той, хто отримав більшість голосів. Щодо Революції Гідності, то я дуже сподівався, що вона також буде безкровною, але, на жаль, цього не сталося. Був свідком тих подій, багато разів бував на Майдані. І, на жаль, 18 лютого 2014 року, коли почалися масові розстріли на Майдані, я теж був там. Того дня я зрозумів, що ми потрапляємо у фазу турбулентності. Зрозумів, що слідом за цим, очевидно, буде війна. Так, власне, і трапилося, коли почалася окупація Криму. Як тільки з’явилися перші зелені чоловічки, я сказав дружині, що це війна. У березні я пішов до військкомату і з 20 березня 2014 року служив у Першій танковій бригаді. – Мотивація ваша в 2014 і 2022 роках відрізнялася? – Мотивація не відрізнялася, тому що головний мотив – це захист України. Але якщо в 14-му році я ще не знав, що таке українська армія, бо прийшов абсолютно цивільною людиною, то в 22- му було більше впевненості, незважаючи на те, що ситуація була набагато складнішою. Вже мав певний досвід. Я знав, куди йду і що робити. Дійсно, це було досить важливо. Я вважаю, що в тих умовах ми змогли зробити максимально для того, щоб зупинити повномасштабне вторгнення, щоб не дати ворогу просуватися там, де він хотів. – Чому саме танкові війська? – У 2014 році я міг потрапити до будь-яких військ. Я з Ніжина, а Перша танкова бригада дислокована в Чернігівській області. Оскільки тоді військові збори проводилися в тих частинах, які перебували в областях, то відповідно нас відправили на збори до Першої танкової. Це хороший підрозділ. Я здобув цінний досвід, коли служив у танковій роті, був заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення. Моя рота з вересня 2014-го по січень 2015 року воювала на Донбасі, брала участь у захисті Донецького аеропорту. У той час багато говорили про танкістів-кіборгів. У нас тоді командував батальйоном легендарний танкіст “Адам” – Євген Миколайович Межевікін, Герой України. Згодом до нас повернувся комбат, який був з нами з самого початку, – Олексій Олексійович Висоцький. Ті завдання, які ставилися, ми виконували, і аеропорт тримався досить довго, незважаючи на те, що сили, які росіяни кинули на штурм аеропорту, були дуже великими. Коли ми заїжджали, був кінець вересня. А у путіна день народження 7 жовтня. І росіяни намагалися до цієї дати захопити аеропорт. Це був останній уламок Донецька під контролем України. Це був символ. Не стільки стратегічно той аеропорт мав значення, як символічно. Тому що частину Донецька Україна продовжувала тримати. І росіянам треба було вибити оборонців аеропорту за будь-яку ціну, вони кидали сили і намагалися не шкодувати нічого і нікого. Вони гнали своїх людей масово, просто на забій. Як вони співають: “ми за ценой нє постоім”. Нічого не помінялося і зараз. Більшість бойових завдань росіяни вирішують саме масою, більшою кількістю людей, реально йдучи по трупах. Це не фразеоло-
Це фото кінця лютого 2022 біля Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Євген Луняк зі зброєю, але ще не отримав форми гізм, вони справді йдуть по трупах. І всі посадки, поля вздовж фронту всіяні трупами загиблих росіян, які навіть не намагаються вивозити. Ці трупи розкладаються, і стоїть досить сильний трупний запах… – Де ви зараз проходите служA бу? – Я служу в системі ППО, командир зенітно-ракетного взводу. – Цікаве поєднання – історик і військовий. Що корисного ви побачили для своєї проA фесії у війську? Можливо, пишете щоденник і плануєA те потім видати? – Я завжди згадую про козацьких літописців, коли вони одночасно були і козаками, і літописцями. Для мене і Самовидець, і Граб’янка, і Величко – це якоюсь мірою приклади для наслідування. Дійсно, вони вели діаріуші, свої щоденники. Такі щоденники веду і я. Я вів їх у 14-му і 15-му, я веду його під час теперішнього етапу війни. Там я роблю нотатки для того,
щоб зафіксувати важливі події, щоб вони не загубилися, не забулися. Бо пам’ять – ненадійний фіксатор. У цих щоденниках дійсно багато інформації. Коли треба пригадати деталі – відкрив щоденник, подивився, коли, що відбулося, яка подія. А найголовніше – є бажання, щоб інформація збереглася і, можливо, вона виллється в книгу спогадів про цю війну, яка триває вже більше десяти років. Я вже написав кілька книг, але саме книга про війну є найтяжчою. Тому що писати про тих людей, яких ти добре знав і яких уже немає поруч із тобою, це найважче. – Хто з ваших колегAісториків також відчув потребу стати воїA ном? – Коли почалася війна, багато видатних істориків пішли на фронт. Серед моїх колег, в першу чергу, я згадаю Сергія Анатолійовича Лепявка, одного із найкращих дослідників козацтва, історика Чернігова, який працює в Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя. Дізнавшись, що росія почала повномасштабне вторгнення, він зі Львова добирався до Чернігова. Добу добирався на перекладних, під обстрілами, і 25 лютого був у військкоматі. У той же день отримав автомат, пішов воювати, потрапив в оточення. Ледве зміг вийти з цього оточення, мав перестрілки з росіянами, кидав гранатами у російську бронетехніку, але, на щастя, йому вдалося вціліти, вийти до своїх. Це незважаючи на те, що людині тоді було 62 роки. Двоє його синів досі воюють. Ще один мій колега – ніжинський археолог Іван Станіславович Кедун. По Чернігівській області фактично всі археологічні розкопки відбувалися за його участі. У перший же день пішов до військкомату, взяв до рук зброю. Незважаючи на те, що за станом здоров’я після інфаркту він взагалі не підлягав мобілізації. Але він пішов, служить, воює. Інший мій знайомий – кандидат історичних наук Андрій Олексійович Гомоляко, також у перший день отримав зброю, воював під Бахмутом. Потрапляв у дуже критичні ситуації, але зміг вціліти. Кількох поранених з Бахмута витягнув на собі, врятував життя цим людям. Хочу згадати про Івана Казимировича Патриляка, декана історичного факультету Київсько-
На помаранчевому Майдані в Києві, 2004 рік го національного університету імені Тараса Шевченка, якого я добре знаю і поважаю вже дуже багато років, відколи навчався в докторантурі КНУ ім. Тараса Шевченка. Спілкувався з Іваном Казимировичем, коли дізнався, що він взяв до рук зброю і пішов захищати Україну. Для мене це і гордість, і честь, і найкращі йому побажання. Іван Казимирович – це великий інтелектуал, щирий патріот України, дуже віддана справі людина. Також хочу згадати свого колегу з Дніпра, доктора історичних наук, професора Ігоря Олександровича Кочергіна, який зараз працює в Інституті національної пам’яті. У перші дні в Дніпрі, незважаючи на те, що за станом здоров’я він є обмежено придатним, одразу пішов до військкомату і досі несе військову службу. На жаль, один із моїх знайомих, археолог Юрій Олександрович Коваленко з Глухова, загинув… Я, звичайно, не можу розповісти про всіх своїх колег, адже досить багато науковців пішли захищати свою країну, хоча вони могли і не робити цього. Але таким людям хочеться побажати якнайшвидшої перемоги, тому що вони вносять реальний внесок у те, щоб Україна вистояла і перемогла. – Нещодавно я передав для ваA шого підрозділу кілька книжок “30 війн із zаклятим сусідом”. У чому цінність цього видання для бійців на передовій? – Дуже важливо проводити з бійцями, які на передовій, просвітницько-виховну роботу. І в цьому плані особливо хочу відзначити вашу книгу, проєкт АрміяIn- form “30 війн із zаклятим сусідом”. Дуже зручний формат, зручно покласти собі в кишеню. В окопі немає мобільного зв’язку. І в перервах між обстрілами, коли є певне заспокоєння, боєць може розгорнути цю книжку, прочитати і краще зрозуміти, за що він воює. Треба завжди пам’ятати, що війна йде не тільки в окопах, алей у свідомості людей. І розбити брехню та фальсифікації кремля, які він культивує століттями, можна лише шляхом історичної правди. Такі книги мотивують і надихають на Перемогу. У війську дійсно бракує ідеологічної підготовки, бракує просвітньої підготовки, щоб люди краще розуміли, з ким ми воюємо, за що ми воюємо. І що буде, якщо ми програємо. І книжка “30 війн із zаклятим сусідом” дає відповіді на ці питання. – Розкажіть, що відA булося в Крутах наприкінA ці лютого 2022 року. Є інA формація, що нам вдалося взяти реванш за події 100A річної давнини. – Ми перебували на околиці Ніжина, яка виходить у бік Крут, тримали там оборону. До речі, те що ворог тоді не зайшов у Ніжин, відбулося багато в чому завдяки знову ж таки подвигу Героїв Крут – тільки Героїв 2022 року. Чоловіки з села Крути зробили великі завали з дерев, якими перегородили дорогу російським танкам. Коли окупанти наступали на Ніжин, вони наткнулися на ці завали, досить складно було їх розчищати, зрештою, вони побоялися це робити. Проте вони застрягли в Крутах. Це дало час, щоб наша артилерія змогла навестись і чітко відпрацювати по цьому угрупованню. Я чув і навіть бачив спалахи техніки, яка вибухала у росіян. Але мені важко оцінити масштабність, тому що тоді у нас не було ані дронів, ані такої комунікації, як є зараз. Але дійсно я зрозумів, що відбувається досить важлива подія. Наскільки я знаю, втрати ворога були дуже суттєвими, кажуть, понад 200 окупантів загинуло тоді під час обстрілів. Те угруповання, яке перебувало в Крутах, було повністю знищено. Дійсно приємно знати, що саме під Крутами ми здобули таку суттєву перемогу. – росіяни тоді на Ніжин не пішA ли. Куди вони попрямували далі? – Так, вони тоді обійшли Ніжин. Тому що якраз по периметру міста вже в перший день почала утворюватися оборона. 25 лютого під Ніжином ми мали перший бій. Росіяни намагалися зайти в місто, обстрілювали нас. Ми намагалися обстрілювати їх. Вони злякалися і далі не посунулися. Але, на жаль, від їхніх обстрілів були загиблі і поранені. Бо я тільки своєю автівкою вивіз трьох загиблих захисників, і ми вивезли тоді поранених десь четверо чи п’ятеро. Я думаю, їх було більше. – Ваш рецепт Перемоги. Що потрібно в Україні найбільше? – Зараз Україні потрібно вистояти. Коли відбувається бійка, перемагає той, хто виявиться більш витривалішим. Навіть людина, яка може бути слабшою фізично, але сильнішою духом, може перемогти. Я вважаю, що Україна, в першу чергу, повинна вистояти. І ми зараз тримаємося. Ми не повинні забувати про тих людей, які перебувають на фронті, тому що їм дійсно дуже тяжко. Особливо, коли чуємо гасла про “втомилися від війни”. Що говорити про людей, які вже 10 років воюють, що говорити про людей, які на фронті понад два роки безвиїзно, без вихідних, без відпочинку. Що таке “втомилися від війни” – краще запитати в них. Я розумію, не просто зараз всім. І тим, хто в тилу під час постійних тривог, ракетних небезпек, бомбардувань, особливо співчуваю тим, хто має втрати. Це найжахливіше, коли гинуть близькі, а особливо коли це діти. Але, незважаючи на це, наше суспільство повинно бути сильним. Ми маємо бути сильними, бо тільки так зможемо досягти омріяної Перемоги.
Спілкувався Євген БУКЕТ
Пам’ятаємо! · “При тоталітарному режимі цю подію замовчували. Воличани боялися відверто говорити на цю тему”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Лариса ІСЬКОВ, учителька української мови та літератури Лопушненської ЗОШ І-ІІІ ступенів, Кременецький район Тернопільської області
Невелике село Волиця розташоване в Лопушненській громаді Кременецького району на Тернопільщині. Примостилося на пагорбах, у густій зелені. Біля хат – яснокорі берези, розлогі ясени, клени, верби. Літньої спеки так і хочеться опинитися тут, у затінку, під їхніми високими густими кронами. Старожили розповідають, що сюди, в глуху кам’янисту балку, кріпаки втікали від своїх панів. Тут вони пізнали волю, а згодом назвали своє поселення Волицею. Жага до волі, незалежності передавалася воличанам із роду в рід. Під час національно-визвольних змагань у краї багато молодих сільчан поповнили повстанські ряди та вели непримириму боротьбу з окупантами, як німецькими, так і московськими. З жахом до тепер згадують жителі Волиці страшну трагедію, яка сталася на Вербну неділю 9 квітня 1944 року. Як розвивалися події незадовго до того дня, згадує села Марія Бобрик (дівоче прізвище Білан) 1930 року народження: “6 квітня 1944 року в село Волиця з боку Чорного Лісу заїхала підвода з чотирма людьми. Серед них на возі було дві молодих жінки в святковому вбранні, барвистих хустках (казьмірках, по-місцевому), в які місцеві молодиці закривалися тільки на великі свята, та два чоловіки. Сільчани були вражені, бо на чужинцях побачили награбоване в сусідньому селі Панасівка. Приїжджі представилися втікачами від наступаючої червоної армії і шукали зв’язку з повстанцями. Незнайомці зупинилися підводою на Вигоні (верхня частина села). До них прийшли повстанці, СБ взяла їх на допит і під час обшуку на дні підводи, в піддоні, знайшли рацію. Чужинці виявилися розвідувально-диверсійною групою НКВД, як згодом з’ясувалося під час допиту. Ввечері їх вивели на Степанишину долину і розстріляли. Один із чоловіків вирвався босоніж і втік на Панасовецький хутір до Степана на Пеньках, який переховував його до ранку. Наступного дня втікач подався до села Нем’яч, що на Львівщині”. А ось дані з протоколу свідчення члена СБ повстанців, жителя с. Очеретне: “6 квітня 1944 року ми при-
Початок річки Горинь у селі Волиця їхали в с. Волиця Почаївського району. До нас підійшов повстанець на псевдо Кий і повідомив, що в селі є сотня “Юрка”, але вже готується до відходу з Волиці. Причиною є затримання вартою чотирьох людей – двох чоловіків і двох жінок, яким був винесений смертний вирок. Коли їх вели на страту, то один із бандитів втік, арешту розстріляли на Степанишиній долині. Це стало причиною швидкого відходу сотні “Юрка” з Волиці, в якій нараховувалось сто, а може й більше вояків. Ми направилися на хутори біля села Старий Олексинець, де пробули до вечора. З настанням темряви перемістилися в с. Свинюхи (Очеретне)”. А що ж робилося у Волиці? Люди жили в страху. Село непокоїлося, що буде далі, чекало на розправу, бо одному енкаведистові вдалося втекти.
Згадує жителька села Євдокія Мельничук: “Тим часом у суботу, 8 квітня, в селі невідомо звідки об’явився утікач. Він обережно вивідував у воличан, чи є ще в селі повстанці, розповідав, що мовляв одна із розстріляних жінок була його нареченою, а інша – сестрою. Невідомий жалкував за ними. Навіть зайшов до хати Ганни Іськов, та побачивши її маленьку, гарненьку донечку, згадав, що його наречену також звали Галею. Чоловік вдав, що розчулився, взяв дитину на руки, ходив з нею по хаті та приспівував: Галя, Галюшка, Галіна, ти моя мілота, Завлєкнула ти мєня, а жівьошь дальоко… А вже наступного дня енкаведист увірветься до хати Ганни Іськов, стріляючи в жінку, поранить її свекра Петра, бо той буде заступатися за свою невістку”.
Степанишина долина
“Вранці 9 квітня, – продовжує Марії Бобрик, – з боку Чорного Лісу до села наближалася облава, йшло та їхало багато озброєних військових, які збиралися проводити каральну операцію. На передній підводі був фірман з Нем’яча, який мав показувати дорогу на Волицю, і той більшовик, що втік. Частина жителів села, побачивши, що їдуть бандити, зуміла втекти в бік Великої Горянки і Лопушного”. Зі спогадів жительки Волиці Мотрі Іськов: “Було свято. Погожа весняна днина, галявами ще лежав сніг. Воличани пішли до церкви в Розтоки, а хтось відпочивав вдома. Тиша в селі… І раптом стрілянина, шум, крики. У село ввірвалися люди зі зброєю, на ходу стріляючи по хатах”. “Енкаведисти оточили село, – продовжує Марія Бобрик, – не давали нікому вирватися з пекла. Вривалися в кожну хату, грабували все, що попадало під руки, у мешканців стріляли на місці або заколювали багнетами, чути було жіночий лемент, плач, дівочий крик, ревіння худоби. Силою виводили на Степанишину долину, де воличани руками, під загрозою смерті, вигрібали з примерзлої землі трупи вбитих більшовицьких диверсантів, які напередодні були розстріляні, очищали їх від глини, копали яму, в яку складали побитих. Воличан били шомполами, нагайками, стріляли. Ярославі Козаревській, що мила трупи, прокололи шомполом груди. Вона прикинулася мертвою і пролежала між вбитими аж до вечора”. Згадує Мотря Іськов: “Решта енкаведистів розійшлися по селі, заходили в хати, награбоване забирали собі, стріляли в людей по хатах. Жінок і дівчат силоміць заводили до стодоли Павла Іськова і знущалися... Озвірілі енкаведисти ввірвалися до хати Йосипа Галяса, накинулися на сімнадцятирічну дочку Ганю, силою вивели з будинку і повели до стодоли. По дорозі стягнули з неї чоботи, стали приміряти, взуття не підійшло кривдникам, то кинули ним у дівчину. Ґвалтували і мучили Ганну до смерті, а її батька Йосипа і двох сусідів – Захарія Павлишина та Гната Білана – били прикладами, а потім кинули їх на землю і їздили по них кіньми.
Антон Бровкін жорстоко вбитий енкаведистами
По-жорстокому розправилися з молодим хлопцем Антоном Бровкіном. У юнака випустили сімнадцять куль, живого місця не лишили на ньому. Старшу жінку Параньку Білан прив’язали до коня за коси і так волокли, вона якось зуміла відірватися і втекла. Домка Іськов повернулася додому з церкви, застала в хаті два трупи: чоловіка і сина – Степана Іськова та Петра Іськова”. Зі спогадів Євдокії Мельничук: “Старенька бабуся Ганна Галяс прийшла до хати, щоб відпочити. До кімнати ввірвалися озброєні люди і закололи жінку на ліжку, бо вона готувала їсти повстанцям. Не оминула лиха доля і сусіда Ганни – Василя Мельничука. У чоловіка запитали, чи не знає він, де знаходяться бандерівці, Василь відмовився з ними говорити, його відразу розстріляли. Зібралися на подвір’ї в Максима Галяса діти і гралися. Їхня мати, повертаючись з церкви, почула голоси і крики в селі. Вона ледве встигла добігти до оселі й сховати дітей під лавку, а сама причаїлася у курнику. На подвір’я прийшли озброєні люди, поставили кулемет і заходилися стріляти по вікнах. На щастя, і мати, і діти залишилися живими. На Вигоні в маленькій хатині жила бідна сім’я Тудосика та Ликери. На дверях його хати висіла табличка з написом “Тиф”. Багато хто з воличан врятувався в тій оселі, тому що бандити побоялися заходити в середину будинку. Не оминула кара і того фірмана, що привів диверсантів з Нем’яча. Коли село оточили енкаведисти і почалася різня, він злякався і заховався в криницю Антона Коваля, але куля наздо-
Галяс Ганна з батьками та братами гнала його і там”. По розповідях воличан, хтось-таки з села втік і вибрався в Горянку, там стояла фронтова танкова частина. Люди молилися і просили допомоги. Танк приїхав у село. Між диверсантами та приїжджими почалася суперечка. Енкаведисти побачили, що є свідки злочину, яких тут не мало бути, каральна операція почала вщухати. Загиблих спочатку хоронили в саду, а потім потайки ночами вивозили на цвинтар. Людський розум відмовляється усвідомити ті жахіття, що пережили жителі Волиці Вербної неділі 1944 року. Загалом, у той день загинуло і померло від отриманих ран, несумісних із життям, понад двадцять жителів села: Галяс Йосип Феодосійович, Галяс Ганна Йосипівна – батько з дочкою; Білан Гнат – батько Бобрик Марії; Мельничук Василь; Бровкін Антон Юхимович – сімнадцятирічний юнак; Степан Пасєка – син Варвашки; Іськов Петро, Іськов Степан – батько та син, близькі Іськов Мотрі; Мельничук Василь – свекор Мельничук Євдокії; Галяс Ганна – старенька жінка; Форманюк Роман, Форманюк Петро – рідні брати; Лотоцький Іван; Паляниця Юхим. Захищаючи жителів села від рук більшовиків загинули члени місцевого осередку ОУН – Денисів Юхим, Козлов Іван, Павлішин Захарій. Після жахливої трагедії в селі Волиці люди не відступили зі шляху боротьби, ворогові не вдалося зламати волю народу. Вже восени 1944 року у Волиці перебували повстанські командири зі своїми сотнями: “Дужий”, „Хмара”, „Дунай”, „Меч”, готуючись до бою під Панасівкою. Воличани всіляко допомагали мужнім захисникам, не боячись розправи ворогів. Від часу Волицької трагедії минуло вісімдесят років. При тоталітарному режимі цю подію замовчували. Воличани боялися відверто говорити на цю тему. Через стільки літ – ворог України той самий. Волиця – наш біль у 1944-му. Буча, Бородянка, Чаплине – наш біль сьогодні. Боротьба триває, ми не відступаємо зі свого шляху. Дякуємо всім, хто нас підтримує, дбаємо про нашу державу, зберігаємо нашу єдність. Вистоїмо, пройдемо наш шлях до перемоги. Вона буде! Вічна пам’ять усім, чиє життя забрали російські окупанти, одвічні наші вороги. Вічна слава нашим воїнам! Слава Україні! Героям Слава!
Добрі новини · “Автор зробив титанічну роботу, яка залишиться як пам’ятка майбутнім поколінням про наше непросте трагічне сьогодення”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
свідомість, яку явила всьому світу сучасна росія, що запліднена ідеями фашизму, мілітаризму та імперіалізму, тому жодних компромісів щодо українського питання з росією бути не може, оскільки це зруйнує вщент українську державність. Письменник переконаний, що у світі переможуть сили добра і демократія, хоч Захід неповороткий і здебільшого інертний, але все-таки розуміє, що програти не може. Із тривогою М. Сидоржевський зазначив, що в контексті війни дуже непросто говорити про майбутню перемогу. Бо яка це має бути перемога?.. Як будуть використані політичними спекулянтами ветерани війни, які потраплять у різні політичні середовища?.. Що буде з нашою національною культурою, затиснутою з одного боку байдужістю до неї збоку Заходу, а з другого – надмірною метикованістю “ушлих” тутешніх пастухів від культури, в кращому разі байдужих до її розвитку. Також наголосив, що в Україні є демократичні сили, але вони перебувають у стані переформатування, і зробив висновок, що духовна еліта України має формувати думку і впливати нею на суспільну свідомість, На зустрічі виступили: директор видавництва “Ліра-К” Віталій Зарицький, який зазначив, що ця книга варта уваги, бо має потужне наповнення; український громадський і політичний діяч Богдан Червак, який наголосив, що тепер найважливіше для України – це консолідація нації, її єдність і незламність; Б. Червак переконаний, що ми повинні ставати набагато сильнішими і мілітарно, і духовно; письменник Валерій Герасимчук зауважив: “Деякі письменники почали говорити правду про загрози для нашої країни і нашого народу тільки тоді, коли це стало можливим, а Михайло Сидоржевський до таких не належить, бо казав її завжди”; український політик, громадський діяч, науковець Василь Куйбіда наголосив, що всі ми хочемо бачити чіткий напрямок нашого руху та маємо запропонувати своє бачення майбутнього і суспільної безпеки Європи, тому нам треба ставати сильнішими; Максим Рильський©молодший зачитав мудрість Максима Рильського “Складна це досить річ – минулий вік судити…” і зазначив, що М. Сидоржевський своїми публіцистичними працями продовжив славне діло Михайла Слабошпицького; кінокритик і кіносценарист Сергій Тримбач підкреслив, що ми не повинні мати жодних ілюзій щодо росії. На заході Михайло Сидоржевський прочитав уривки зі своєї книги, серед яких животрепетний, болючий, яскравий і поетичний – про життя і смерть Василя Стефаника – “Він жив так, як писав, і писав – як жив…” У книжці використані ілюстрації відомого українського художника Миколи Кумановського (1951–2016). Книга Михайла Сидоржевського – ще одна потужна духовна цеглина у незрушний підмурівок української державності. Її теми – болючі й актуальні, у ній можна знайти відповіді на багато духовних питань, які нас тривожать. Автор зробив титанічну роботу, яка залишиться як пам’ятка майбутнім поколінням про наше непросте трагічне сьогодення. Національна спілка письменників України щиро вдячна керівництву Національного музею літератури України за сприяння у проведенні заходу.
Пресслужба НСПУ Фото – пресслужба НСПУ
Добрі новини · “Автор зробив титанічну роботу, яка залишиться як пам’ятка майбутнім поколінням про наше непросте трагічне сьогодення”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ 27 березня в Національному музеї літератури України відбулася презентація публіцистичної книги Михайла Сидоржевського “На межі світла і пітьми” (Київ, видавництво “Ліра-К”, 2024), до якої ввійшла публіцистика 2015–2023 рр.
Привітати митця прийшли колеги-письменники, журналісти, політики, громадські діячі, науковці, шанувальники творчості письменника, зокрема Василь Василашко, Микола Владзімірський, Євгенія Гайдай, Валерій Герасимчук, Микола Гриценко, В’ячеслав Гук, Олександр Гунько, Микола Дудар, Віталій Зарицький, Петро Засенко, Ігор Зоц, Анатолій Качан, Алла Кобинець, Інна Ковальчук, Володимир Корнійчук, Василь Куйбіда, Віктор Кучерук, Василь Кушерець, Світлана Пастушенко, Борис Пономаренко, Максим Рильський-молодший, Віра Саламаха, Раїса Сеннікова, Леонід Соколов, Сергій Тримбач, Василь Трубай, Тетяна Фольварочна, Раїса Царьова-Форост, Богдан Червак, Дмитро Чистяк, Ярослав Чорногуз, Анатолій Чубинський, Валерій Ясиновський, студенти Київського столичного університету імені Бориса Грінченка та інші. Вечір відбувався у формі довільного спілкування, під час якого автор розповідав про роботу над презентованою ним книжкою та іншими своїми творами, а також відповідав на численні запитання присутніх. Михайло Сидоржевський зазначив, що ця книжка – про на© ше сьогодення, про нашу історію, мову, культуру в контексті сучас© ності, з огляду на ті загрози, які постали перед усією українською нацією. Він також зауважив, що намагався сформувати книгу так, щоб вона мала якісне конструк© тивне наповнення, де не було б зайвих пустопорожніх слів. Кни© га складається з трьох розділів: “Боже, бережи Україну!”, де висвітлюється непроста тема полі© тики, геополітики і культури; другий розділ – “Пам’ять”, в якому зафіксовані авторські мір© кування про тих новочасних ти© танів духовного життя України, які вже відійшли у вічність і які мали свій непростий світогляд, свою ідеологію тощо; і третій роз© діл – це “Інтерв’ю” із самим письменником. У ході зустрічі М. Сидоржевський підкреслив, що Захід у новітні часи програв своїм опонентам і ворогам як “наглядач” (у хорошому розумінні цього слова) за порядком у світі. США впродовж останніх десятиліть фактично вигодували “вісь зла”, трьох агресивних монстрів: Іран, Росію і Китай, безуспішно намагаючись зіштовхнути їх лобами. Зараз “вісь зла” об’єдналася і намагається “перевернути стіл” сучасної цивілізації, змінити світовий порядок. Якщо це вдасться зробити, в світі пануватиме хаос і право сильного. Фактично доля не лише України і Європи, а й усього світу тепер залежить від результатів російсько-української війни. Також письменник наголосив, що бачить майбутнє України тільки в НАТО і в ЄС, але підкреслив, що, на жаль, тепер західний світ не однорідний, він руйнується, розмивається зсередини численними агентами “вісі зла”, що маскуються під виглядом різних фондів, партій і союзів, а також лівоі праворадикалами і корисними ідіотами. Тому ситуація дуже тривожна. М. Сидоржевський також багато розповів про свою журналістську роботу в Житомирі і Києві, із теплом згадав своїх навчителів – академіка, доктора філологічних наук, професора Анатолія Погрібного (1942–2007), громадсько-політичного діяча, журналіста і письменника Якова Зайка (1940–2014), а ще – відомого українського письменника Сергія Плачинду (1928–2013), які допомогли журналісту й письменнику сформуватися і дали ті важливі життєві настанови й орієнтири, які й заклали потужний підмурівок його творчості. На зустрічі М. Сидоржевський розповідав про роботу над образами, як учився опановувати письмо у багатьох відомих письменників, серед яких Юрій Яновський, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук, Томас Манн, Ернест Гемінґвей, Габрієль Гарсія Маркес, Маріо Варгас Льйоса, Милорад Павич, Клод Сімон, Кобо Абе, Кендзабуро Ое та багато інших. Зізнався, що в прозі його вабить формат “потоку свідомості”, а ще підтекст, сатирична мова, прийоми іронії і сарказму. Також М. Сидоржевський висловив думку, що якби при владі залишився П. Порошенко, то війни у такому масштабі, ймовірно, в Україні не було б. Адже рашистський диктатор справді увірував, що його тут чекають з караваями і гопаками. Українська політика трьох десятиліть, за незначними винятками, підштовхувала нашого споконвічного ворога до таких висновків. І велика кількість наших громадян, особливо на східних і південних територіях, теж вірили в це. Адже нам казали згори: “какая разніца”, під яким пам’ятником цілуватися – Бандері чи Сталіну? Нам казали, що ми – маргінальне збіговисько в шароварах і під солом’яними стріхами, і наша культура – “маленька”, загумінкова, на відміну від “великої російської культури”, а наша література – деструктивна писанина “плачів і голосінь”. Нам казали, що варто тільки перестати стріляти і подивитися в очі сатані – і наступить “мир і дружба”… Тим часом, ми не будували своєї потужної демократичної держави – з конкурентною економікою, сучасним військом, ефективними спецслужбами, в якій всі були би рівними перед законом. Ми розплодили нечувану корупцію. Ми навипередки бігали на поклон до кремлівського диявола, випрошуючи в нього ярлика на княжіння. Ми заганяли нашу унікальну національну культуру – нашу основу, нашу генетичну матрицю, наш фундамент – у резервацію під солом’яними стріхами. Ми у більшості своїй зневажали нашу рідну мову, паплюжили нашу історію, наших національних героїв, натомість клали поклони чужим фальшивим ідолам. Ми плювали у наші криниці. І ми сподівалися якось пропетляти… А ще розповів про нечувану у світовій історії деструктивну пропаганду впливу на громадську
Добрі новини · “Автор зробив титанічну роботу, яка залишиться як пам’ятка майбутнім поколінням про наше непросте трагічне сьогодення”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Наталія БАБИЧ, студентка Донбаського державного педуніверситету, Донецька область
Нещодавно в опорному закладі Олександрівський ЗЗСО I-III ступенів, що на Донеччині, відбулась зустріч з Володимиром Заїкою – журналістом, письменником, лавреатом літературної премії імені Віктора Шутова. Педагоги закладу та учні 9-11 класів зібрались, щоби вшанувати творчу людину, яка має талант, уміння і бажання писати вірші, якими оспівує, прославляє нашу маленьку батьківщину і тим самим несе любов і світлі почуття до своєї України. Увазі присутніх була представлена творчість Володимира Заїки, яка втілилась у збірки “Осінні зерна”, “Шалена куля”, “Життєві метаморфози”, “На відстані війни”. Слова глибокої поваги до свого дідуся Володимира Заїки та його творчості прозвучали у виступі онука Броніслава, поета-початківця, чий вірш “Тарасові дороги” посів II місце на обласному фестивалі “Тарас Шевченко: погляд крізь століття”. Душевності та ліричності дійству надали композиції у виконанні старшокласників. Такі зустрічі не можуть залишити байдужими дитячі душі. Вони сприяють моральному зростанню молодого покоління, виховують почуття любові до рідних, близьких, до рідного краю, України. І надихають на добрі справи!
З блокнота письменника · “Духовна мертвота, аж моторошно. Але щось же треба робити. І не вмію я ставати перед людські очі й фальшивити та брехати”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
шав Ватченко своїх учнів. А я тебе послухав, став про них говорити, і про “Собор”… Тут твоїм маненьким лобом не проб’єш. Мертве місто, камінний мішок. Усе – як було. Тож ще не час. А нам треба гроші заробити… Я тебе благаю – читай лірику”. – “Та ж людям треба живе слово принести, вони справді чекають”. – “А ті придурки, – бачила? – дзвонять і галас здіймають… Он Іван виступає і у вус не дує…”
З блокнота письменника · “Духовна мертвота, аж моторошно. Але щось же треба робити. І не вмію я ставати перед людські очі й фальшивити та брехати”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Наталка ПОКЛАД
Бурхливий 1989-й: утворення на початку року Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, Народного Руху за перебудову, клекіт і непрості кардинальні зрушення в людській свідомості та суспільстві загалом… Спілчанське Бюро пропаганди художньої літератури працювало в умовах надзвичайних, під “різнокаліберним біглим вогнем” і по самих спілчанах, і по СПУ загалом, коли в обличчя кореспондентам і письменникам кидали, скажімо, таке: “Вас на площі – та під танки!” Чи: “По вас шибениця плаче”. А найчастіше під маскою люб’язності робилося все, щоб зустрічі не відбулися… І все ж, як зазначалось у матеріалах, що їх отримав кожен делегат “Х з’їзду письменників Радянської України” в 1991 році, 24 тис. платних виступів за рік давали СПУ солідний прибуток… Це була поїздка групи письменників до Кривого Рога. Як член правління Товариства української мови, я пообіцяла дати про неї статтю до преси, тож дещо зі спостереженого фіксувала в записнику.
25. ІХ, понеділок Запізнились на Криворіжсталь – тепер Довгаль утрясає, а ми чекаємо. Профорг – жінка, кричить, що погано працюємо. Питала С. Довгаля, яких тем можемо торкатись. “Пропагуймо ідеї Горбачова, його національну політику. За кожне українське слово чіпляли націоналізм. Треба пропагувати дружбу народів, прочитати про це вірші”. А якщо у мене їх нема? Лукашенко попередив: страйків торкатись не будемо, то їхнє питання. З градилень іде пара. Смог закрив сонце. Ветеран заводу, що нас підвозив, хвалить Криворіжсталь: 40 тис. робітників, 65 цехів, 44% всесоюзного металу, а ще ж руда; всі забезпечені квартирами, повертаються до свого міста, якщо виїхали. Але Кривий Ріг брудний, є проблеми з транспортом (ми вчора так потомились, що не стали шукати “Дружбу” і заночувати в “Києві”). І. Дробний із Золотоноші, дав 3 крб. ветерану – за проїзд. Чекаємо-утрясаємо, в які цехи йти. Довгаль непунктуальний і зовні неохайний. “Комсомольская правда” дала гарну статтю про Рух. Заговорилася з жінками – і зірвала виступ у їдальні. ЗакидАли, особливо дві, про низьку духовність. А причини й не називаємо: тоталітарний режим. “Підіймайте совість, духовність – ви ж інженери душ… Не акцентуйте на мові – не це зараз головне…” Лукашенко фиркнув: “Ти ж не на лекцію приїхала, а на виступ. Що можна за 10 хвилин сказати?” – “А я не хочу віршиком відбуватися”. – “Ну, тоді будеш усе зривати…” Солоухін пише, що культура – це державна справа. І екологія теж. Не ентузіастів, а держави, партії. А в нас чомусь цим займаються окремі фанати. А потім усі дивуються: звідки бездуховність? У місті є українські школи – кілька.
26. ІХ, вівторок Не дай Бог захворіти. А вже щось тече з носа, стає гАряче. Посилено п’ю чай. Учора був виступ у гуртожитку. Там – злочинці і всякі, як сказали, “відходи”. Слухали нас. А Лукашенко знову – про письменницький Ірпінь та війну. Йому лиш би заробити гроші, – ось і вся пропаганда слова й культури. Хлопець, що сидів збоку, сказав: “Заснути можна”. Виявилося, болгарин. Сиділи – чекали фільму по телевізору, а ми думали – нас так дружно вітають. Люди злі: де мило? де харчі? І т. ін. А я мила з дому не взяла – думала, є в готелі. Тепер нема чим помити руки… Начальник цеху: “Я б усіх, хто ходить із борідкою і закликає до Руху, – в Сибір: хай там походять 5 років і подумають…” (Це як ми лиш прийшли). Виступ у ЖКО відмінили. Примчав Олександр Віталійович (закінчив ун-т марксизму-ленінізму у Дніпропетровську, із профкому, культурна комісія + Лариса Яківна) і сказав: “Говоріть про свою творчість. Ні слова про українську мову. Ви порушуєте умови контракту. Це збурює людей. Тільки про свою творчість! Інакше – розірвемо контракт”. “Та поясніть, у чому річ? Що поганого ми робимо? Звідки це йде?” “Ви самі розумієте. Ще раз прошу – лише про свою творчість. А йде – від мене, і хай вам цього буде досить. Я за паспортом – українець”. І єхидно усміхнувся. Говорить – російською. Після виступу в цеху – жінка: “Це добре, що ви приїхали. Бо москалі взяли верх…” Начальник цеху: “Та я вот понімаю украінскій язик, мнє всьо равно, на каком язике говоріт чєловєк, ліш би дєлал, что надо”. У нас із Лукашенком вийшла перепАлка. Він – мені: “Вас тут ображають? Ні. Оті добре”. – “Я за те, щоб українець знав російську, молдавську, – але щоб і росіянин знав українську”. – “І погодимось, і будемо робити те, що треба. Бо хто платить – той і музику замовляє”. – “Та це ж принизливо!” – “Нічого принизливого. В тебе прекрасна лірика”. – “Ми ж маріонетки. Слухняні поетики. І це гидко”. – “Ти глянь на мене: червоне обличчя, тиск піднявся. Я ж весь час біля тебе в напрузі. Знайшлась Віра Засулич, захотіла пробити цей кам’яний мішок… У Києві виступай, під крилом Павличка, ставай громадською діячкою… А тут роби людям приємність”. – “Перед смертю роби приємність… Я читала людям, і їм це потрібно”. – “У Калуші тебе б на руках носили, а тут – помовчуй. Лиш здоров’я надірвемо. Я тебе на колінах прошу: давай довиступаємо і з чистою совістю повернемось, і доведемо Лагуті, що змогли, пройшли, – хай єхидно не усміхається”. – “Та ж ми знову – слухняні. І нічого контрреволюційного не робимо”. – “Для них це – ще контрреволюція. Поли-
28. ІХ, середа Учора виступали в гуртожитках. Я нічого не казала про мову, бо там були в основному дівчата. Тільки про мораль і любов. Довгаль телефонував у міськком партії, там нібито правильно розуміють ситуацію, обіцяли вгомонити заводчан. У всякому разі нас і далі приймають, хоча сьогодні автобуса вже не дали, йдемо на 11.00 пішечки. Ходить за нами назирці кадебістик-профорг Саша і весь час питає: “Чому ж досі мовчали?” “Ви нас сьогодні не слухаєте, а раніше – тим паче. А коли слухали, то зразу ж забирали, щоб уже не повернути”. “А якщо мене направлять в Казахстан, то як я без російської?” “Не направлять. Цього не повинно бути”. “От я б і говорив, та багато русизмів”. “Русизми самі не зникнуть – потрібна практика розмови…” Йдемо сьогодні знов на завод. Вчора в гуртожитку пили чай у Світлани й Наталі. І застав нас дощ. Я собі вирішила: говоритиму про духовність, яка підрубана; про українського поета, якого скоро не буде кому читати; про інтернаціоналізм – оцю обгортку від цукерочки, в якій – камінець… Лукашенко: “Не зривай виступів”. Йому – аби гроші заробити. А може, це й правильно сьогодні?..
27. ІХ, четвер З операторами. Надія Сергіївна: “Я українка, але державність української мови – це крок назад. Я категорично проти”. І знов ті самі аргументи: “Треба думати, що їсти, а не про українську мову… І як же нам, технарям, переучуватись?..” З робітниками. Запитали про Рух. Зовсім дезорієнтовані неправдою. Хочуть мати програму Руху. Читали “Комсомольскую правду”, кажуть, стаття цікава. Питаю: “Що, вас уже підбурили?” – “Ні, просто ми почули, що тут ходять рухівці, хочемо знати, що там у вас у Києві…” Отак і почали – ніби знехотя: “А що там у вас у Києві?” Лукашенко: “Нічого, спокійно. Рух працює. Хочемо надрукувати всі матеріали. Рух – за національну культуру, за те, щоб слово не розходилося з ділом…” Жінка опісля: “Спасибі за теплИночку, яку ви принесли. Приїжджайте!..” Усе всі розуміють, лиш нема кому оформити. Висновок робітника, який партійний і дуже хоче програми Руху, аби об’єктивно розібратися: “Політична освіта у нас – на нулі”. Нас уже не возять. За нами – пильне око з ідеологічного відділу: аби не казали
“єресі”, а якщо кажемо – то розірвати контракт. Лукашенко: “Я вже їхав би в Київ. Стомився – хай йому грець, і від цього повітря, і від цих начальників!” Але все ж годить, грає коміка, бо треба заробити гроші – собі й Спілці. Такий же ів поезії; але є щось і живе… Просто він – “у рамках”: розуміє – і хоче жити. Як і інші наші. Жовті Води, педучилище: виявилося, готують учителів для Азербайджану та Молдови. Але – чому?! Надія Сергіївна: “Я сама – з Рівного”. – “А мама?” – “І мама тут”. – “А сестри, знайомі?” – “Всі тут”. – “Ну ви, напевно, не віддасте дочку в українську школу?” – “Ні, звісно. А навіщо вона, та мова? Я ось мучусь із термінологією, то хай вона не мучиться, а зразу вчить російською… І чому це ви на тому так званому з’їзді говорили від народу? А ось Кривий Ріг, Херсон, Дніпропетровськ, Крим ніколи української не приймуть…” Отак-от.
29. ІХ, п’ятниця Поснідала. Похолодало. Падає з дерев листя, і вітер крутить ним. Маємо телефонувати в заводоуправління. Знову йтимемо пішки? Львів’яни по телебаченню дають гарний концерт, але це ніби з якогось іншого світу. Лабораторія. Одна жінка, росіянка: “Навіщо переходити на українську технарям? Навіщо зайві витрати на переклади статей? Мова науки – російська. Хай усе інше буде українською, хай вчать, але наука – інтернаціональна”. Їй заперечують: було ж інакше, було й по-українськи. Та й чому – не по-українськи? Вона що – гірша?!. Питали про Рух – і з позитивним ставленням, і з ось таким: “А що зробите, коли вам дозволять робити все, що хочете?..” Цікавий факт: із кожного заробленого карбованця комбінатові залишається лише 13 коп. Все інше йде “нагору”. Ще одна жінка питала, де взяти програму Руху та як до нього вступити. “Ми вас підтримуємо. Ми – за українську”. І голова цехкому – “за”. Її дочка – в педінституті, ще 6 років тому там усе було поукраїнськи, а тепер – уже все російською. О 19-й – клуб школярів “Гайдар”: 3-й, 8-й і 10-й класи. Гостра упередженість, зневага і глузливість до самої мови. Я схотіла пробити цю броню. Говорила про яничар, манкуртів і гетьмана Калнишевського, про криворізьку козацьку землю, історію якої вони почали вивчати аж у 8 класі. А любити, не знаючи, – не можна!.. Говорила про українців за кордоном і про Канів, де якось зустріла стару українку з Канади: бабуся стояла на колінах біля Кобзаря і плакала. Вона вперше приїхала поклонитись рідній землі і привезла з собою онуку… Говорила про Солоухіна, про слово “сударь” і “добродій”. Ці діти в Каневі не були… А закінчила тим, що, може, колись у Каневі зустрінемось… Читала Л. Кисельова “Я позабуду все обиды…” й В. Шовкошитного “Я украинец – до седьмых колен…” та свій вірш “Матінка, матусенька, матуся”. Спочатку демонстрували своє нехтування, байдужість. А згодом погляди стали уважніші, з’явилась цікавість… Отже, пробити – можна!.. Раїса Яківна, вихователька: “Якби всі вчителі української мови ось так говорили…” Вона єврейка, трохи знає мову. Звісно, служить заводові та ідеї інтернаціоналізму. Припускаю, що (бо вже досить пильно дивились її очі) розгледіла у мені не такого вже й слабкого суперника. Тож за ці кілька днів ми побачили робітниче місто, робітничу масу трошки зсередини. Мертво. Хоч є й живі проблиски. Та до них нас не пустили, злякались. Духовна мертвота, аж моторошно. Але щось же треба робити. І не вмію я ставати перед людські очі й фальшивити та брехати. А ми нині мали відпрацювати контракт. Лукашенко каже: “Ось зробиш 500 виступів – і будеш інакша”. Можливо, й так. Не знаю…
Пишуться книги · “Але отим, іншим, було не все одно, чому за любов до Поета і його творчості?” · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ної позиції. Художня оцінка завжди була вторинною. Тому, сподіваємось, Тетяна Дейнегіна започатковує нову літературну традицію морального аналізу та художнього осмислення злочинів тоталітарної доби. Чим відрізняється роман “Аглофабрика” від інших творів, які претендують на художність та документалізм? Тим самим, чим мова майстра як мета відрізняється від мови учня як засобу: професійністю. Переважна більшість подібної літератури не залишає після себе нічого, крім розпачу за наше минуле та страху перед майбутнім. Вона є прикладом інформаційного терору проти суспільної свідомості, названого Григорієм Сковородою “зміїним потопом”. Після прочитання цього роману в читача з’являється почуття оптимізму, оскільки автор не збиває його на манівці хибних пошуків, а спрямовує людину на диво алхімічного перетворення в особистість.
Ігор ФЕДЬ, доктор філософських наук, м. Слов’янськ з Максимом… А я, – продовжуючи обсмикувати свою потерту куртку, гугнявив Генка, – безрідний, бродячий підкидьок, – він зло сплюнув і розтер на слизькому льоду свою затаєну злість-образу. Гаразд, проїхали, пішли я тебе в твій під’їзд доставлю! – Та, поправляючи їй сумку, немов спіткнувся і різко змінив тон: – Та викинь ти, нарешті, свого ідіотського бандерівського метелика, поки тобі макітру твою “свідому” не відкрутили! Відповідати, сперечатися, запитувати, переконувати, втішати, пояснювати… Навіть просто відкривати рота – не було сил. Софія, мовчки притискуючи до себе метелика на сумці, примирливо взяла Генку під руку – чи з вдячністю, що він допомагає їй зараз буквально “стояти на ногах”, чи дає зрозуміти, що вперше чує таке, але ж ми – не чужі, розберемось, все влаштується… – Та що ж він, сволота, меле? Він же ще, здається, високу державну посаду обіймав?! – обурено запитував у когось голос над оберемком газет і брошур під пахвою. – Так він і зараз у нас мер. Той що?! А цей журналюга, пристосуванець… Ти чуєш, про що він запитує? – Як ви насмілились? Як це можна на всесвітньо відомого “писаку” руку підняти? Це ж яку громадянську позицію і людську сміливість треба мати? – Щось таке, приблизно, бо майже не чути… Лише здогадуюсь. – Це Тарас Шевченко для нього – “писака”? Це як треба вболівати за ідею, за правду, за свій народ!?.. – Скільки ж цьому “базіці” з мікрофоном заплатив чиновник за такі провокації?! Але чиновник вже дорвався до мікрофона, ніби “взяв владу в свої руки”. Перш за все, промовець завзято нагадав, що у кожного з наших громадян є хрещений батько, запропонував усім, хто його чує, згадати отого, свого… Ще за якусь мить він дійшов до “українського націоналізму”, який, мовляв, теж має свого “крьостнага”, ім’я якого відоме усім – Тарас Шевченко. Потім “борець за українську правду” почав переконувати “всіх, хто його чує”, що майже ніхто не уявляє “лічнасть етага персанажа ва всєй єго красє”, бо, як нагадав промовець, така у нас система виховання й освіти… – У кого це “у нас”? Про яку систему освіти йдеться – всесвітню, українську, а, може, “путлєрську”? Чого він з мене утворює коло навкруги себе? – зашкреб-
Пишуться книги · “Але отим, іншим, було не все одно, чому за любов до Поета і його творчості?” · с. 10сторінка оригіналу ↗ Знаючи професійну журналістську долю Тетяни Дейнегіної, від її роману “Аглофабрика” чекаєш звичних для телебачення сценарних ходів. Але перед нами приклад класичної української літератури часів Золотого віку, коли кожне слово ретельно підігнане та шикується в ряд, де не можна нічого ні додати, ні відняти. Звичайно, карколомність сюжету присутня, але вона має вторинне значення. Типовий для телебачення сценарний хід, коли зіткнення героя та антигероя розв’язується в неочікуваний спосіб, у “кінематографічній” літературі часто закладається вже в назві твору (“Злочин та кара”, “Війна та мир”, “Живі та померлі” тощо). Назва роману “Аглофабрика”, що складається з одного слова, заперечує сценарний хід та показує, що Тетяну Дейнегіну як письменницю цікавить саме явище тоталітаризму, що формально маніфестується як процес перетворення і трансформації особистості. У світовій літературі подібна алхімія мислиться виключно як позитивне явище, коли людина в боротьбі з негараздами перетворюється на ніцшеанську надлюдину, а народ на історичну націю. Вітчизняна історія, на жаль, показує, що трансформація може бути як у вигляді розвитку, так і у вигляді деградації під дією непереборних обставин до тваринного рівня. Проти людини державою весь час існування радянської дійсності велась війна, спочатку на фізичне, а потім і на моральне знищення, аглофабрика перетворює індивідуальність особистості на стандартний, як патрон до автомата, предмет. Якщо патрони відрізняються між собою за калібром, то автомат не буде стріляти. В українському суспільстві подібна тематика ставилась неодноразово, починаючи з часів української революції початку ХХ століття, але автори досліджували явище з політичної, етнічної, або ж економіч-
Пишуться книги · “Але отим, іншим, було не все одно, чому за любов до Поета і його творчості?” · с. 10сторінка оригіналу ↗ Тетяна ДЕЙНЕГІНА
Площа, улюблене місце відпочинку, спілкування і розваг луганської молоді, за понад два десятиліття під вдумливою пильністю Кобзаревого погляду набула статусу культової, тож навіть побутово-домашнє – “дураківка” – не сприймалось як щось принизливе чи образливе, а навпаки, як спогад про ознаки місцевої давнини. Подейкують, що якийсь столичний журналіст, створюючи образ Луганська методами словесної еквілібристики, зазначив, що на початку другого десятиліття XXI століття саме невмирущий Тарас в оточенні молодіжної тусовки став трендом, на якому хайпують блогери, пранкери й навіть політики. Софії випала гірка участь – бачити, як улюблене з дитинства місце раптом перетворювалось на фантасмагоричне нагромадження людської ненависті одних і розгубленої незахищеності інших. Ані одні, ані інші не розуміли: хто, кого і за що? Хоча оці, “перші”, повинні були “відробити” одяг, їжу, тимчасову свободу, а, може, й деякі копійки, які називали “копитними”, а також без потреби не відкривати рота: та їм було байдуже, в кого жбурляти кийками або кастетами поміж очі, чиї голови трощити. Але отим, іншим, було не все одно, чому за любов до Поета і його творчості, за об’єднаність українством?.. Звідки вони звалилися на наші голови – ці ваші “тітушки”? Все частіше й відчутніше доводилося стикатися з майже матеріалізованими формами розділових конструкцій: “наші!” й “не наші…”. Навіть серед добре знайомих студентських голосів кусючими змійками проповзали поголоски: “тітушки”… – Прикуси язичок, це не “наші”! – або навпаки: – Чого ти затаївся, тут усі свої, “наші”! Пам’ять чіпкими ланцюжками зашепотіла: “Наші, наші, наші!..”, повертаючи думки Софії до зведеного в “шедевр місцевого анімаційного мистецтва” мультфільму-агітки з відверто-лобовою (але ж – “нашою”!) назвою – “Наші”. У пам’яті спливали не по-дитячому стиснуті кулаки, не по-дитячому переповнені злістю очі, не по-дитячому встромлені одне в одного “стінка на стінку!”, “вулиця на вулицю!”, “зуб за зуб!”. Закладена свого часу в юні душі ненависть до ворога через роки й десятиліття трансформувалася “в мужність і патріотизм радянських героїв-молодогвардійців, піонерів-героїв, юних партизанів, які безстрашно йшли на смерть у боротьбі з фашистами, бо такий у нас – луганський! – характер!” Піднесено розлогий чоловічий голос з дикторською чіткістю охоплював площу металевістю словесної мережі, під ковпаком якої люди вже переставали бути людьми, контролювати фізичні дії та й думки свої. Активно набирав силу інстинкт натовпу… І навіть небесам було не під силу зрозуміти: день зараз на землі чи ніч? І навіть небесам було не під силу відповісти: хто має рацію там, на землі, хто винуватець? І навіть небесам було страшно і соромно: нелюди?! За командою, за наказом чи за власним бажанням, погрожуючи, б’ючи собі подібних, фігури, спотворені відсутністю облич, голосів, здорового глузду, шугали важкими тінями недавнього світла, безжально трощили те, що в свідомості людей багатьох поколінь було незламним, непохитним, недоторканним, як віра, як пам’ять, що в кожного – свої. – Інтерв’ю... Інтерв’ю... Інтерв’ю... – сполучними намистинками прокотилося по колу, закликаючи натовп “зосередитися” на головному. Невпізнавані джерела світла різко сфокусували численні промені на двох фігурах. Вони, підкреслено вальяжно, подібно до солістів або конферансьє, походжали перед “хором хлопчиків”, як чомусь позначила для себе Софія щільно зімкнутий лад із “чорно-жовтими цитатниками”. Вона здогадалася, що це ті самі барахляні книжечки, однією з яких вже вкотре махав Заіграшка перед її носом. Здогадалася вона або інтуїтивно зрозуміла, що один із цих “солістів” – той самий рожевощокий Олександр з обласного телеканалу. Софія чула у студентському середовищі розмови, що цей солодкуватий “губошльоп” журналістом не був і ніколи не стане. “Живчик”, “шоу-мен”, “конферансьє” тощо – але до чого тут журналістика, до якої він намагається примазатися?! Ведучий телевікторини “Рідна Україна”, яка була кілька місяців популярною у земляків... Усюдисущі студенти знали і те, що, намагаючись догодити інтересам деяких місцевих політиків за чималенький “гонорар-чик”, він назвав свою вікторину “Наша Україна”. Але дехто з пильних представників керівництва нагадав хлопчикові, що не потрібно плутати особисті інтереси з громадськими. Беззаперечно і покірно “Наша” Україна вже під час другого виходу в ефір стала “Рідною” і для ведучого, і для телеглядачів. Зараз ведучому телевікторини було не до “України”. Улесливо щось декламуючи, театрально розмахуючи вільною рукою, “інтерв’юєр”, здавалося, не просто намагався дотягнутися мікрофоном, затиснутим в іншій, неабияк замерзлій, руці до щелепи свого “героя”, а навіть засунути його тому в рот. Огрядний широкоплечий здоров’яга, здавалося, насолоджувався відчуттям своєї переваги – “і вшир і навскіс”, і висотою, і становищем у суспільстві... “І об’ємом безмозкої голови, і відсутністю ознак виховання”, – додала Софія, почувши “глибокодумну” сентенцію незнайомця: – Коли я вчився в школі, в кабінеті української мови та літератури висів плакат: “Вивчай українську мову – вона допоможе тобі краще знати рідну”. Замість паузи – розхристане “ги-ги”… – У якій же школі він вчився? – кілька разів прошепотіла Софія, доки “здоровега”, “гигикаючи” і чмихаючи носом, вихвалявся, що саме він придумав ці “кишенькові книжечки”, які сьогодні всім-всім-всім несуть правду про цього фашиста-нациста-націоналюгу, – він вказував широким жестом туди, де на п’єдесталі... Крізь темряву і контрове світло прожекторів Софія не могла роздивитися, чи залишилося щось від пам’ятника, який заїжджі вандали намагалися знищити, чи... – Назаре!.. Назаре, де ти, що з тобою? – з жахом Софія все чіткіше з’єднувала долю Назара і пам’ятника Великому Кобзареві. Схлипуючи, вона додавала як докір безчинству натовпу нагадування, що пам’ятник цей створювався всім “миром”, що, як часто підкреслюють ЗМІ, “цей величний монумент – подарунок не лише свідомому українству міста, області, України, а, перш за все, українству усього світу!..” – Як же можна?.. Як же можна навіть руку піднімати? Як же?.. Тим паче, що “2014 оголошений на державному рівні Роком Тараса Шевченка”... А звідкись згори Софії, яка розпласталась на крижаній “авансцені” події, “здоровило” розповідав, що саме він – керівник проєкту, яким він і його група вважають своїм обов’язком донести до ошуканих, зазомбованих сірих народних мас правду. І особливо – до “майданутих отаких”! – додав, покрутивши пальцем біля скроні, що означало позначення цих недоуків. Спрямовуючим вектором інша рука вказувала саме на місце падіння Софії… А навкруги верещали, настирливими усюдисущими буравчиками вкручувалася в слова “здоровеги”, у світло прожекторів, у темряву простору назва “ювілейного видання”: “Тарас Шевченко – крёстный отец украинского национализма”. Гасло попливло кудись вшир і вгору, разом із ним забрались “лоскотальники”, а Генка, струшуючи її одяг, поправляючи шапку на її голові, допомагав впевнено триматися на тонких підборах. – А ти звідси? – ніби прокинулась від моторошного сну Софія. – Звідки – звідси? Я весь час поруч із тобою! Побачив, що ти якась зомліла. Це ти мене якнайчастіше не помічаєш, родичко, а Ребро завжди там, де треба, все бачить, все чує. Хоча прикидається дурнем. Ви ж мене за дурня вважаєте?.. От Максим, братуха, він, бачте, з Павлом спілкується, бо той – інтелігент, – сором’язливо обсмикуючи свою потерту, “занюхану” куртку, гугнявив Генка, й не без відвертих ревнощів, додав, – до того ж, і дід у нього, як воно ото… археолог чи геолог якийсь “репресивний”… – Не “репресивний”, а репресований… У мене теж. – Ніби я не помітив – у тебе теж щось із ним таке… – З ким? З дідом чи?.. – Поперше, той, про кого ти… Не дід Павлу, а прадід. І тобі би не завадило з Павла взяти приклад, покопатися в нашому родоводі. – Що мені копатися? Це у вас
Пошта “СП” · “У слові свого найкращого сина – український народ виходить до всіх людей землі”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
лося газетками під пахвою. – Він що, вже й до Христа дійшов? Може, Тарас був оцим “крьостним” у Ісуса? – Вони там що, з глузду з’їхали, автори цієї, відверто маніпулятивно-провокаційної, книженції? Це що – місцеві автори? – А то! – Софія одразу впізнала улюблений вислів Василя Керсантовича і його верескливий голос, відверто наповнений зараз невгомонною гордістю. – А то, – ще раз підкреслив емоційність свого стану “несправжній професор”. – Отой, – він багатозначно вказав у бік промовця, – ідейний натхненник, керівник проєкту, символ, так би мовити! – А він, Василю, сам хоча б читав, що вони там “наверзякали”, мерзотники? – промовив голос, який багатьом присутнім видався дуже знайомим і вони закрутили головами, намагаючись побачити людину, передачі якої на обласному радіо залюбки слухали не одне десятиліття. – Це ж наша пані Галина з культурної редакції, – розчервонілий від морозу дядечко в бувалій пижиковій шапці (колись такі вважалися показником причетності до вищих кіл суспільства), відверто вдивлявся в обличчя, позначене зовнішньою вишуканою доглянутістю і внутрішнім світлом стриманої доброзичливості. – Дякую, – подарувала дядечкові теплий, хоча й трохи сумний погляд, – дякую за “культурну”, хоча офіційно у мене “редакція художнього мовлення”, – але, вибачте, – вона знову зосередилася на тому, що відбувалось біля підніжжя пам’ятника, хоча і не унеможливлювала своєї участі в подальшій “дискусії”… – Дозвольте мені не погодитися з оцим… – “розчервонілий”, той, що в пижиковій шапці, ткнув пальцем у бік “псевдопрофесора”, – і його ідейним, так би мовити, керівництвом. Я мав нещастя купити це сміття (його в Луганську в кожному газетному кіоску за п’ять гривень продають, а іноді й в навантаження даю). Читав і корвалолом запивав… Як можна вигадати стільки брудних байок – від святого Володимира до Гоголя… І Гребінку, і Котляревського, і Костомарова, і Драгоманова… Кого тільки не намагався розворушити в їхніх праведних могилах, брудом обмазати цей тріумвірат україно-ненависників. А оцей, ідеолог, він – мер чогось, кажете? Йому це навіщо стало потрібним? – Як це – навіщо? Це він рейтинг собі напередодні виборів творив. Оцей натхненник-негідник. Грошей вигріб із бюджету – ім’я собі прикупив цією книжкою! Але хіба відмиє тепер колись своє ім’я? Він же нормальною людиною був, я його сприймав за справжнього інтелігента. А тепер навіть боляче про це казати. Запитую його: “Навіщо?! Це ж не твої думки, не твої слова?!” – а у нього дах їде чи не знаю що. Відповідає: “Зараз же у нас свобода слова, значить, можна будь-яку думку висловлювати. А чому б не потролити суспільство?!” – вже трохи сивий, але ще не літній чоловік, виважено й не без суму, ніби сповідувався перед собою. – Як не сумно, він сам мені зізнавався, “хіба нормальна людина буде цю маячню читати?!” – А тепер чуєте, що цей дурень-автор каже?! – Хіба ці горе-автори розуміють, що вони роблять, що вже наробили? Написали – тепер навіть сокирою не вирубати. Випадкові люди. – Хіба ж вони випадкові? Це поважні люди нашого регіону… – Звичайно, вашого регіону, вашої партії регіонів, Василю, – “радіо-пані” навмисно, напевне, не додала звичне “Керсантовичу” чи “пане професоре”, бо для неї він не був ані “шановним”, ані “професором”, як вже добре запам’ятала Софія, на посаду професора можна і водія призначити, а вченого ступеня “професора” може удостоїтися людина, яка захистила докторську дисертацію або має інші особливі досягнення в науковій діяльності. “Несправжній професор” зробив вигляд, що не помітив “репліку”: – А інший автор – відомий письменник, афганець. – Відомий кому? Читачам російської федерації? Бо в Україні його книга заборонена як така, що розпалює національну ворожнечу й пропагує ненависть до України. Ось саме він і є фашист, бо як загарбник-окупант в Афганістані – що робив? Господи, прости мою душу грішну, – перехрестилась жіночка й замовкла, прикриваючи горло коміром не по-зимовому легкого пальта. – А щодо третього співавтора, – не вгамовувався “несправжній”, – то це релігієзнавець, філософ, психолог і навіть психіатр. – Аж чотири в одному! – з усмішкою прошепотів на вушко Софії Гена і з розумним виглядом, піднявши перед собою вказівний палець, вимовив: – Трагладіт! – Ви, молодий чоловіче, хотіли сказати, напевно, “поліглот”?! – Якби я хотів сказати “паліглот”, літній чоловіче, – відпарирував традиційним суржиком Генка “несправжньому професорові”, – я б сказав “поліглот”. Алея ха-тів... Словам, нє нав’язуйтє мені свої бажання. Тра-гла-діт!
Далі буде.
Віктор ПАЛИНСЬКИЙ
У неї образи, як на чорно-білій фотографії: контрастні та печальні. Зачіпають найпотаємніші струни душі. А звуки протяжно не зачахають ще довго. Навіть – ніколи! Вкраплені в оповідання, новели, повість. (Віра Марущак „Пустеля. Голодомор. Український південь”; креативна агенція “Артіль”, Київ, 2023 р., 100 с.). Приведу доречну й принагідну самоцитату. „Чи спроможний читальник, посеред комп’ютерно-незворушного та комерційно-бездушного сьогодення, до глибини душі перейнятися великою трагедією українського на-
Пошта “СП” · “У слові свого найкращого сина – український народ виходить до всіх людей землі”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ У приміщенні Музею шани Т. Шевченка народного дому “Просвіти” ім. Т. Шевченка відбулося урочисте засідання мистецтвознавчої комісії НТШ, обласної та міської “Просвіти” ім. Т. Шевченка приурочене 210-річчю з дня народження Пророка. Це ще одна нагода звернутися до вивчення життя і творчості Славетного Кобзаря. Саме його творчість має вирішальне значення у становленні і розвитку нової української літератури та стала джерелом натхнення для багатьох сучасних митців, науковців у різних галузях дослідження.
Діана ГОВЕРА, просвітянка
Розпочали урочисте засідання виконанням пісні-імпровізації на слова Тараса Шевченка “Думи мої, думи мої…” студенти 6 курсу Івано-Франківського національного медичного університету. “Заповіт” звучав по-новому у виконанні студентів Івано-Франківського національного медичного університету Аліни Пижик (польською мовою), Анни Лопушанської (англійською), Анни Литвинчук (іспанською), Софії Шульги (німецькою), Наталії Скільської (італійською), Хіманшу Каш’яп (Індія, українською). Декламував твір “Гамалія” студент фахового медичного коледжу Роман Чомко. У ході засідання мали слово та презентували свої творчі, наукові роботи: Марія Гуцол, голова Івано-Франківського міського об’єднання “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, – “Творчість Шевченка як парадигма “Просвіти””; Степан Геник, доктор медичних наук, – “Мислитель і пророк – Тарас Шевченко”; Ганна Карась, доктор мистецтвознавства, – “Хорові твори великої форми композиторів української діаспори на тексти Тараса Шевченка”; Віолетта Дутчак, доктор мистецтвознавства, – “Шевченкіана в аудіозаписах бандуристів української діаспори: образно-тематичний і жанровий аналіз”; Любов Серганюк, кандидат мистецтвознавства, – “Метафізичний аспект міфології землі у музичній Шевченкіані”; Наталія Толошняк, кандидат мистецтвознавства, – “Хорова Шевченкіана Бориса Кудрика”; Юрій Волощук, кандидат мистецтвознавства, –“Скрипкова музика у шевченківських концертах міст Галичини 20-30-х років ХХ ст.”; Петро Кузенко, кандидат мистецтвознавства, – “Скульптурна Шевченкіана Прикарпаття кінця XІX – початку ХХ століття”; Надія Бабій, кандидат мистецтвознавства, – “Практичне застосування та потенціал тифлоконографії”; Леся Романюк, кандидат мистецтвознавства, – “Музика до “Кобзаря” Т. Шевченка у творчості М. Лисенка”; Володимир Шпільчак, кандидат мистецтвознавства, – “Просвітницька діяльність художників Івано-Франківська в 1990-х роках”. Організатори та члени мистецтвознавчої комісії НТШ резюмували: Тарас Шевченко – видатний український поет, прозаїк, драматург, художник, політичний і громадський діяч. Людина універсальних обдарувань та інтересів. Все його життя і творчість були присвячені українському народу. Поет мріяв про ті часи, коли його країна буде незалежною суверенною державою, коли в Україні шануватимуться мова, культура та історія народу, а люди будуть щасливими. В рамках засідання було представлено виставки творів Тараса Шевченка іноземними мовами з колекції Григорія Дутчака — понад 100 надрукованих видань та виставку Наталії Синиці “Вишита обкладинка до “Кобзаря”. Власники охоче розповідали, як виникла потреба та намір зібрати, створити подібну колекцію. Отже, дух, слово Великого Кобзаря втілюється і у вишиванні обкладинок до книг (декоративно — ужиткове мистецтво), а його прагнення волі, свободи у слові свого найкращого сина – український народ виходить до всіх людей землі. Модераторками засідання були: Марія Гуцол – та Карась Ганна. Усім доповідачам – щира подяка.
опухлі від голоду люди. Роботу, в поміч урожаю смерті, доручили учителю й школяреві, яких школа підтримувала якимось мізерними пайками” („Сумна робота”). „Перед школярами, у широкій мисці, ставили зварену бовтанку, давали по шматочку хліба. Жоден із хлопчиків і дівчаток не заховали хліб до кишені. Це втішало вчительку”. („Мачуха”). „Того ж дня вмерло немовля, ледь тримаючись на ногах, Меланка підготувала маленький згорточок до поховання”. „Коли поверталася до хати, Юхим, показуючи очима на складену загату з перепрілого бадилля помідорів, буряка, соломи на межі між городами, прошепотів: „Там приховав трохи борошна”, – це була найбільша таємниця про дорогоцінну схованку”. („Схованка”). Як воістину много важить слово! У додаток до цих документів – „нонфікшен”, залишив нам по-справжньому людожерський час. Гадаю, що подібні до „Пустелі” книжки, якби видавалися часто і відповідними тиражами, перекладалися світовими мовами, зняли б чимало новітніх пекучих проблем в Україні та за її межами. У тому числі, – й варварство війни з „рашею”. Будьмо уважні. Ворог замахнувся своєю термоядерною булавою в напрямку геноциду українців. Книжка Віри Марущак сприятиме нашій пильності. Певен.
Пошта “СП” · “У слові свого найкращого сина – український народ виходить до всіх людей землі”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
роду, що одним засягом змела мільйони життів чоловіків і жінок, малих дітей, літніх людей? Порушивши природний процес розвитку наступних поколінь”. Самобутність текстів Віри Марущак полягає в тому, що авторка, як правило, свідомо стилізує їх під „нонфікшен”, спонукаючи нас співпереживати події як факти власної біографії, Саме в такий спосіб письменниця передає відчуття трагедії Голодоморугеноциду українців. З покоління – в покоління. І це виходить у неї ненарочито майстерно. „Маленький хлопчик сидів на краю печі. Його голова хиталася, а безкровні губи беззвучно просили Бога, аби допоміг забути про їжу. Але від цього ще більше зводило живіт і туманило думки. Час до часу він позирав на сестру, що лежала поруч. Вона важко дихала, інколи розплющувала очі, що в них ще світився живий промінчик. Поглядом, а не словами, просила їсти”. („Сухарик”). Я привів перший абзац з насампочаткового твору книжки. Знову ж-таки, бачу ніби хтось розіклав переді мною десятки чорно-білих світлин. – Хлопчик. Дівчинка. Згорьована мати. Так міцно зачіпає за сумління далекої неспростовності. Закликає ні за яких обставин не приректи на забуття. Чи тут – винятково авторська уява?..
Завідомо, – ні! Були опрацьовані усні перекази людей в уже другому-третьому поколіннях від голодомору, архівні матеріали, розповіді близьких і рідних… Накопичувались, власне, у цю книгу, що про неї розповідаю. Весь час маючи в полі зору найтрагічніше. Це зворушливо та вражаюче. Боляче. Відчуваю, що В. Марущак вдавалися ці твори, бо йшли з глибинних переживань, із серця авторки. Напруга лише зростає в оповіданнях „Сумна робота”, „Макуха”. Авторка не хизується тим, що знає „предмет” розповіді чи літературним хистом, а таврує призвідців голодомору, глибоко випалюючи знак ненависті. Я довго шукав способу коротко висловити своє ставлення до оповідань з книжки „Пустеля”. Відчував, що тут є якесь ключове слово, але воно на гадку спало лише згодом. І ось: причащатися! Саме воно. Читач ніби долучається до тої далекої сакральної їжі, аби пізнати тих нещасних, що намагалися вижити… І подеколи виживали, подолавши страсну путь. Цитую: “– Їж, Андрійчику, їж. Мені вже все одно, а тобі жити. Копай кульбабу, корінці й квіточки їж, бо цей сухарик останній”. („Сухарик”). „Хоронили без трун. А навесні вже страшну місію не могли виконувати, змарнілі,
На перехрестях історії · “Одна з таємниць, яку більшовики намагалися приховати, пов’язана з поверненням з еміграції Володимира Ульянова”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Тарас ГОЛОВКО
Закінчення. Початок у ч. 12 за 2024 р
Так само, як російсько-японська війна стала предтечею першої російської революції, так і Перша світова війна, що вибухнула у 1914 році, покликала до життя другу, за визначенням переможців, соціалістичну, яка під гучною назвою насправді ховала звичайнісінький державний переворот, організований партією більшовиків на чолі з Володимиром Ульяновим. Як у випадку з Бундом і соціалістами-революціонерами (есерами), Солженіцин аналізує етнічний склад партії, заснованої Плехановим, Цедербаумом-Мартовим, Ульяновим ще в 1903 році під назвою Російська соціал-демократична робітнича партія, яка згодом тричі змінювала своє найменування залежно від встановлення і зміцнення однопартійної системи в країні. Знову, як і в перших двох випадках, головну скрипку в керівництві партії більшовиків-ленінців грали євреї, що склали ядро політичної сили, здатної повалити існуючий державний лад україні, яка ще на початку ХХ століття займала 1/6 площі земної кулі. Чому саме представники цього нечисленного етносу вийшли на перші ролі в політичному русі, що зародився в монархічній державі? Шукаючи відповіді на це непросте запитання, автор моделює різні теорії та концепції, спираючись на думки політиків, державних діячів, письменників, істориків, усіх, хто висловлював вагомі аргументи з цього приводу. Одним із багатьох припущень, вартих уваги і висловлених у книжці, стало те, що більшовики-євреї, обіймаючи керівні посади в партії, сповідували ідеологію німецького філософа-матеріаліста Карла Маркса, яка виявилася близькою їм по духу, а ще тій меті, до якої прагнули, – знести владу царя та правлячої буржуазії в соціально нерівній деспотичній державі і навзамін побудувати безкласове суспільство. Певною перевагою порівняно з членами РСДРП іншої національності можна вважати виявлені євреями-партійцями незвичайну активність у прийнятті доленосних рішень, вроджену згуртованість, непоступливість щодо примусової асиміляції і фанатичну відданість абстрактним ідеям, словом, усе те, що лякало правлячу імперську еліту, схильну запровадити будь-які обмеження, вжити драконівських заходів до поневолених націй у разі проявів ними непокори. Солженіцин схильний думати, що саме упослідженість і приниження, які відчули на собі євреї з боку російського самодержавства, спонукали їх шукати шляхи відплати гнобителям, включно з імператором-самодержцем за винесені ним смертні вироки, а заодно всім, хто не приховував антисемітських настроїв. Виразником цих устремлінь виявилась партія, символами якої стали прапор кольору крові і п’ятипроменева зірка, що за юдейською міфологією символізує п’ять ран на тілі Спасителя. Автор свідомо уникає у своєму дослідженні аналізу утопічно-теоретичних засад марксистсько-ленінської ідеології, викладених у таких книгах, як “Капітал. Критика політичної економії” і “Маніфест комуністичної партії” Карла Маркса або “Держава і ре-
Один з організаторів державного перевороту в Росії Олександр Пар# вус (він же Ізраїль Лазарович Гель# фанд), фото 1906 року волюція” Леніна, для Солженіцина важливо зовсім інше – встановити сфальсифіковану більшовиками істину, аби приховати вчинені ними злочини, які, за великим рахунком, не мають строків давності, а також довести вину єврейства, наділеного владою, яке, на його переконання, причетне до масової загибелі людей як під час революції, так і в роки так званої громадянської війни, колективізації, жахливих політичних репресій. Одна з таких таємниць, яку більшовики намагалися приховати від історії, пов’язана з поверненням з еміграції Володимира Ульянова разом зі спільниками у спеціально пломбованому вагоні, що слідував зі Швейцарії через територію воюючої Німеччини в напрямку Російської імперії у квітні 1917 року. Солженіцин обурюється тим, що Тимчасовий уряд на чолі з Керенським не спромігся заарештувати Леніна, коли стали відомі факти про його співпрацю з офіційними особами кайзерівської Німеччини, фактично з країною, яка перебувала у стані війни з Росією з 1914 року. Якби очільника РСДРП ув’язнили, можливо, все відбувалося б україні, розбурханій соціальними протестами, за більш сприятливим сценарієм. Адже тодішня російська преса правого штибу була недалека від істини, стверджуючи, що Володимир Ульянов виявився звичайним німецьким шпигуном, зацікавленим у поразці Росії, відтак завдавши шкоди її національним інтересам. За безліччю фактів, скрупульозно досліджених і зі знанням справи описаних Солженіциним у другій частині книги “Двісті років разом”, практично загубилось ім’я Гельфанда-Парвуса – уродженця єврейського містечка Березино Мінської губернії. Він, які його син, хоч і згадується кілька разів автором, але жодним словом не аналізується його роль у плануванні революції в Росії, плодами якої скористалися винятково більшовики-ленінці. Саме Парвус, одночасно російський і німецький соціал-демократ і марксист, зміг переконати німецького канцлера Отто фон Бісмарка, головнокомандувача Східного фронту Гінденбурга, а в його особі – весь генеральний штаб Рейхсверу, що Росію можна дестабілізувати організацією революційних заворушень у таких великих містах, як Петроград і Москва, надавши фінансову підтримку одній радикальній партії (малася на увазі РСДРП (б)) і забезпечивши безперешкодний проїзд через територію Німеччини її політичному керівництву, яке перебуває у вимушеній еміграції. Аргументи, письмово викладені Парвусом у плані повалення влади російського царя Миколи ІІ, мали настільки переконливий вигляд, що всі його забаганки були задоволені, включно з асигнуванням кількох мільйонів марок на ці цілі. У такий спосіб німецькі гроші опинились у кишенях більшовиків, які, дочекавшись повернення зі Швейцарії Леніна, гарячково почали розкручувати маховик протистояння між різними суспільними прошарками, дестабілізуючи ситуацію в країні і чекаючи слушного моменту для відсторонення від влади голови Тимчасового уряду Керенського. Більшовики, на відміну від інших політичних сил, все ґрунтовно продумували перед тим, як прийняти остаточне рішення. Маючи у своєму розпорядженні досвідченого теоретика, який володів політичною інтуїцією, Ленін, на противагу однопартійцям Каменєву і Зінов’єву, котрі виступили проти збройного повстання, одразу відчув шанс повалити Тимчасовий уряд Керенського, відтак Політбюро РСДРП (б) підтримало саме його, а не двох інших менш авторитетних керівників партії. Отримавши владу, Володимир Ульянов разом зі своїми спільниками почав втілювати на практиці утопічні ідеї, приносячи в жертву мільйони громадян, не лише росіян, а й представників багатьох інших національностей, втягнутих у вир грандіозних соціальних катаклізмів. Першими, хто відгукнувся на його заклик долучитись до демонтажу імперії (і на цьому особливо наголошує автор книги), виявилися євреї. Парадоксальним чином вони влились (переважна більшість!) у соціалістичну революцію під чужими прізвищами. Цьому феномену Солженіцин присвячує кілька сторінок, намагаючись зрозуміти, що насправді рухало ними в намаганні приховати власну ідентичність. З великого списку тих, хто вбрався в інші шати, намагаючись у такий спосіб ніби розчинитися в розбурханому слов’янському морі, варто згадати Троцького (насправді від народження – Лейба Бронштейн), Свердлова (Єшуа-Соломон Гаухманн), Каменєва (Лев Розенфельд), Зінов’єва (Овсій- Гершон Радомисльський), Сокольникова (Гірш Янкельович Брилліант), Ларіна (Іхіл-Міхіл Залманович Лур’є), Камкова (Борис Кац), Володарського (Мойсей Гольдштейн), Землячку (Розалія Самійлівна Залкінд), Літвінова (Меєр-Генох Мойсейович Валлах) і сотні, якщо не тисячі, інших представників партійного активу зі зміненими даними у паспорті. Автор пояснює ці метаморфози просто: євреї в перші місяці, роки революції та й у наступні десятиліття після встановлення радянської влади, по-перше, ховалися від агресивного прояву антисемітизму і юдофобства, які за попередні століття пустили глибоке коріння в російському соціумі, а, по-друге, голод, злидні, репресії, конфіскації, викликані економічним занепадом, руйнуванням промисловості, зламом державної машини, криміногенною ситуацією і боротьбою з контрреволюцією настільки озлобили російського обивателя, що причину своїх бід він вбачав винятково в інородцях-юдеях, які захопили владу насильницьким шляхом. Показовим прикладом цього протистояння можуть бути події в Петрограді в березні 1921 року. Тоді повстали матроси Балтійського флоту, невдоволені політикою “воєнного комунізму” і продрозверсткою – ще одне ноу-хау, придумане більшовиками для конфіскації надлишків сільськогосподарської продукції у населення в голодні роки. Вони вимагали провести перевибори Рад, де засіли революціонери переважно з лівими поглядами, дозволити вільну торгівлю і низку інших ультиматумів. Характерна деталь, описана Солженіциним: аби утихомирити балтійців-матросів, за вказівкою Леніна на переговори з кронштадтцями послали не Зінов’єва (натовп шматував портрети його і Троцького), а Калініна – майбутнього “всеросійського старосту”, бо в місті на кожному кроці лунало: “Геть комуністів і євреїв!”. Відомо чим закінчився Кронштадтський бунт: тисячі повсталих матросів були безжально розстріляні для повчання інших бунтівників, невдоволених більшовицькою політикою. Ще однією причиною, чому революціонери-євреї маскувались за пасіонарними псевдонімами і непритаманними єврейському етносу прізвищами, можливо, був елементарний страх і невпевненість у завтрашньому дні, бо революція могла зазнати поразки, і тоді довелося б відповідати за вчинені злочини. Такі настрої справді мали місце серед більшовицької верхівки, тому одразу після державного перевороту у перші місяці фактичного безвладдя найспритніші квапилися обчистити фінансові установи імперії – банки, біржі, ломбарди, казначейства, трастові фонди, а також приватні оселі капіталістів-фабрикантів, погрожуючи їм фізичною розправою. Щоб надати системності цьому повальному розграбуванню розтерзаної країни, Ленін і його партійне оточення почало штампувати указ за указом, намагаючись прибрати до своїх рук абсолютно всі державні і приватні активи. Солженіцин чомусь не згадує того, що Ленін за посередництва Парвуса взяв на себе зобов’язання перед вищим військово-політичним керівництвом кайзерівської Німеччини таємно сплатити певну суму коштів в якості репарації за умови вдалої спроби державного заколоту. Ось куди в першу чергу спрямовувалися золото й інші дорогоцінні метали, валюта, коштовності, цінності, вилучені з банківських сховищ, а також конфісковані під загрозою смерті у колишньої правлячої буржуазії, багатьох заможних громадян. Кошти не одразу потрапляли до німців, а спочатку акумулювалися у Парвуса, котрий привласнював частину з них. Щоправда, вони йому не пішли на користь, бо в 1924 році він, які його спільник Володимир Ульянов, помер, залишивши незаконно нажитий статок. Але перед цим встиг влаштувати скандал Леніну, виявивши недостачу в грошових сумах, таємно переправлених за кордон. Особисто Дзержинський, голова ВЧК, проводив розслідування, в ході якого відкрилась причетність до вкрадених грошей керівника Петроградського ЧК Урицького, комісара друку, пропаганди та агітації Володарського, начальника Кронштадтського ЧК Андроннікова. Після такого казусу перших двох убили, обставивши все це як замах на життя, а третього розстріляли за розкрадання і хабарі в особливо великих розмірах. Солженіцин помітив характерну деталь у поведінці єврейської меншини, збуреної революційними подіями в Росії. На його думку, вона не довго вагалась у виборі, кого підтримати у кривавій боротьбі. Так завжди траплялось упродовж віків у різних країнах світу, де юдеї зазнавали гоніння і пристосовувались до тих, за ким відчували силу. І коли Ленін побачив, що колишні царські чиновники саботують його намагання переформатувати державне управління в різних інститутах виконавчої влади, на його заклик заповнити вакантні посади у впорядкованих по-новому міністер-
Американська літографія 1905 року, випущена після єврейських погромів у Російській імперії з вимогою їх припинити
На перехрестях історії · “Все це виявилося ефемерною ілюзією, яка багатьох загнала у безвихідь”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ствах і відомствах першими відгукнулись євреї. Перед ними відкрилась перспектива не лише врятуватись у тій соціальній “м’ясорубці”, що почала перемелювати мільйони людей, а й скористатися соціальними ліфтами, наданими більшовиками, щоб піднестися у владній ієрархії, поповнити партноменклатуру, що зароджувалась, забезпечити себе матеріально. Солженіцин щиро обурюється аморальною поведінкою євреїв, чимала кількість яких свідомо пішла на компроміс із власною совістю і, отримавши реальну владу, забруднила себе кров’ю мільйонів людських жертв, вчиняючи злочини в небачених масштабах згідно з проголошеною більшовиками “генеральною лінією партії”. Ленін і очолювана ним партія, аби втриматися при владі, у перші три роки свого панування втопили в крові незліченну кількість росіян з різних верств населення, а також представників корінних народів імперії, намагаючись силою зброї відновити контроль над територією в кордонах колишньої Російської імперії. Ба більше, РСДРП (б), трансформувавшись у ВКП (б), на перших порах щиро вірила у те, що їй вдасться експортувати революцію у сусідні європейські країни, спираючись на доктрину марксизму-ленінізму. Правда, з цього нічого не вийшло, але фактичним втручанням у внутрішні справи Німеччини партія розбудила в ній звіра – німецьких нацистів, а ще раніше фашистів в Італії й Іспанії, які з плином часу зійшлися у кривавому герці з такими ж ідейними фанатиками – комуністами, розділивши світ навпіл після Другої світової війни. У книжці “Двісті років разом” Солженіцин приходить до висновку, що у більшості своїй євреї не підтримали державну незалежність України, проголошену Четвертим Універсалом Української Центральної Ради в січні 1918 року. Погроми серед єврейської спільноти, які чинили переважно білогвардійці в Україні, робили їх прихильними до більшовиків. У хаосі, що панував на Харківщині, Херсонщині, Чернігівщині, Катеринославщині, Миколаївщині, Одещині, Київщині, з позицій нинішнього часу непросто точно і в усіх деталях визначати, хто насправді їх провокував у селах і містах з багатотисячним населенням, втягнутим у театр воєнних дій, де відбувались зіткнення між Червоною і Білою арміями, армією Української Народної Республіки, не кажучи про окупаційні військові формування кайзерівської Німеччини, введенні на територію України після підписання договору між УНР і країнами Четвертного союзу у Бресті в лютому 1919 року. Солженіцин свідомо або несвідомо маніпулює історичними фактами, намагаючись іноді протиставити Симона Петлюру, головного отамана військ УНР, ватажку селянського повстанського руху Нестору Махну, який, мовляв, не допускав єврейських погромів, бо в керованому ним штабі командирські посади обіймали євреї. Автор навіть не припускає, що ці “командири” могли бути звичайними агентами ЧК, які втерлися в довіру до ватажка-
Самуїл Шварцбард, картка французької жандармерії, 20#ті роки анархіста, таємно інформуючи вище військове керівництво Червоної Армії, очолюване, до речі, народним комісаром військовоморських справ Левом Троцьким, про будь-яку передислокацію повстанської армії і стратегічні плани їхнього ватажка. Аби наблизитись до розуміння, чому виникали погроми, варто пригадати слова Троцького, сказані селянам, які приїхали жалітися йому після пограбування більшовицькими продзагонами Донеччини, Запоріжжя, Херсонщини, Миколаївщини, Одещини на початку 1920-х років: “Це ще не голод. Коли Тіт (римський полководець. – Авт.) брав Єрусалим, жидівські матері їли своїх дітей. Ось коли я заставлю ваших матерів їсти дітей, тоді можете прийти і сказати: “Ми голодуємо”. Так само автор упереджено дає негативну оцінку повстанським селянським загонам під проводом Григор’єва, Соколовського, Зеленого, Струка, Ангела, Тютюнника, Яцейка, Волинця, Козир-Зірки, які обороняли місцеве населення, що вирізалося як червоними, так і білими – через неприхильне ставлення до чужинців-загарбників. І дуже часто це робилось за доносом чимось ображених євреїв-односельців. Вершиною інсинуацій стала авторська інтерпретація злочину Самуїла Шварцбарда, вчиненого проти Симона Петлюри, якого було вбито кількома кулями впритул у травні 1926 року в Парижі. Солженіцин у своїх розмірковуваннях навіть не розглядає версію, що Шварцбард міг бути агентом ВЧК-ОГПУ і діяв за їхніми вказівками. Зовсім з іншими, діаметрально протилежними, міркуваннями читач зустрічається в окремих розділах книги, де подаються обставини розстрілу без суду і слідства членів сім’ї Романових включно з царем Миколою ІІ. Мабуть, Солженіцину важливо було переконати читача в тому, що яким би не був останній правитель Російської імперії, все ж він не заслуговував, як і його рідні включно з прислугою, на жорстоку фізичну розправу, вчинену у липні 1918 року в Єкатеринбурзі розстрільною командою на чолі з євреєм Юровським. А слідом за цим робить узагальнення, що так само від рук юдеїв-іновірців, необтяжених ні мораллю, а тим більше православною вірою, в перші роки революції загинув цвіт російської нації – дворяни, військові, священники, інтелігенція, забуваючи сказати, що це ж була розплата за столітнє приниження національної гідності меншини, долею закинутою у вороже налаштований російський соціум. Ленін і підпорядкована йому РСДРП (б) були за крок від поразки з катастрофічними наслідками у перші місяці-роки після вдало організованого державного перевороту і намаганні подолати опір цілих станів російського суспільства, політичних партій, середніх і вищих військових чинів, посадовців різного рангу, всіх тих, хто впродовж тривалого часу вірою і правдою служили “царю-батюшке”, перебуваючи у привілейованому становищі в монархічній державі. Ситуація ускладнювалась ще й тим, що в аграрній країні пролетаріат лише зароджувався і не міг стати для більшовиків тією рушійною силою у соціальних перетвореннях, як про це торочив Маркс у своїх працях, а тим більше селянство, яке не збиралося безоглядно підкорятися новим узурпаторам влади. Тому Ленін і його оточення, щоб утриматися при владі, почали вдаватися до жорстоких репресій, фізичного винищення усіх непокірних і тих, хто їм співчував. Солженіцин аргументовано доводить, спираючись на низку документальних джерел, що найбруднішу, але найвідповідальнішу роботу, у цій справі доручили безвідмовним партійцям, які ховалися за вигаданими прізвищами, завчасно призначивши їх на високі посади у державно-репресивному апараті. Сторінка за сторінкою з детальним викладом відповідної статистики автор дуже переконливо ілюструє, який відсоток євреїв порівняно з представниками інших національностей був присутній у штатному розписі в органах ВЧК-ОГПУ, пенітенціарних закладах (сумнозвісний ГУЛАГ), різноманітних міністерствах і відомствах, політичному управлінні Червоної Армії, фінансових установах тощо. Щоб не бути голослівним і звинувачуваним у тому, що навмисне кидається тінь на єврейство, Солженіцин часто, в якості аргументів, посилається на державних діячів, думки яких суголосні з його оцінками. І перший у цьому ряду Вінстон Черчилль, який на той час обіймав посади в уряді Великої Британії, спочатку як міністр у справах озброєнь, а згодом – як військовий міністр та міністр у справах ВПС, міністр у справах колоній. Він, як ніхто інший із тодішніх західних політиків, прозірливо передбачив глобальну загрозу для європейського континенту і загалом для всього західного світу країни, в якій вкорінились ідеологія марксизму-ленінізму і диктаторські режими. Видатний англійський політик розгледів за революційною фразеологією Леніна і його послідовників експансіоністську політику, що формувалась у коридорах Кремля в традиціях московських князів, царів і імператорів упродовж минулих століть. Солженіцин знайшов в архівах його показову статтю “Сіонізм проти більшовизму: за душі єврейського народу”, опубліковану ще в лютому 1920 року в газеті “Sunday Herald”, в якій автор не скупився на убивчі епітети, висловлені ним на адресу більшовиків: “Тепер ця банда примітних особистостей з підпілля великих міст Європи й Америки схопила за волосся і горло російський народ і зробилася незаперечним господарем величезної Російської імперії”. Але не лише обурення викликає у Солженіцина жорстоке придушення селянських повстань, масові екзекуції, розправи у застінках ВЧК-ОГПУ, нашвидкуруч організовані (вперше у світі!) концентраційні табори, застосування ноу-хау в умертвінні ув’язнених від вихлопних автомобільних газів під час транспортування (а за радянщини доводили, що нацисти першими почали використовувати душогубки!) іще безліч інших методів масового фізичного винищення беззбройних людей. Не оминає автор увагою й культурний геноцид, коли тотально почали розкрадатися культурні цінності, санкціонований вищим політичним керівництвом країни Рад. І тут, як не дивно, вже міжнародне єврейство, лояльне до Леніна і його зграї, так само включилося, як констатує Солженіцин, у цинічне розграбування поваленої держави. Одним із перших мародерів, ласих на твори мистецтва, виявився американський мільйонер єврейсько-російського походження Арманд Хаммер, батьки якого, до речі, емігрували до Америки з Одеси. Солженіцин кепкує з того, що Хаммер побудував за свої гроші у більшовицькій Росії завод із виробництва звичайних олівців, а за це кремлівська верхівка дозволила йому суднами великої тоннажності вивезти за океан різноманітні культурні цінності у промислових масштабах – ікони, старовинні картини, ювелірні прикраси, антикваріат, вироби Фаберже тощо. Добряче нажилась на людському горі й організація “Джойнт” (Американський єврейський об’єднавчий комітет), яка матеріально підтримувала одноплемінників, тоді як мільйони людей інших національностей, зокрема, українці, масово гинули на початку 1930-х під час штучно організованого Кремлем Голодомору. Примусово вилучений урожай в українських селян московськими посіпаками призвів до загибелі не менше 4 мільйонів людей в Україні, і наслідки цього соціального лиха відчуваються й досі. Після ознайомлення з фактологічним матеріалом, викладеним Солженіциним у двотомнику, складається враження, що євреї, яких доля закинула на самі вершини радянської влади, хотіли по максимуму скористатися можливостями, що відкрилися. Невідомо, кому вперше в політбюро ВКП (б) спало на думку спробувати заселити півострів Крим євреями. Тепле море, помірний клімат, родючий ґрунт чимось нагадували землю Обітовану, омиту хвилями Мертвого моря. Але не так сталося, як гадалося. Поки був живий Ленін, ця ідея могла легко реалізуватися вкраїні, де командні висоти займали євреї-партійці. Але як тільки “вождь революції” пішов у небуття, на політичній авансцені з’явився Сталін, який, ніби насміхаючись, замість Криму запропонував створити на землях колонізованих евенків, де протікали дві річки Біро і Джан, єврейську автономну область. Біробіджан, розташований на Далекому Сході, за час існування радянської влади так і не став для євреїв другою батьківщиною. Після десятиліть партійних чисток, політичних репресій, Голокосту, прихованого і явного російського антисемітизму як на державному рівні, так і у побуті, відлучення від влади, утиску прав і свобод, вони змушені були шукати кращої долі деінде, намагаючись якомога швидше втекти з ненависної їм країни. Починаючи з 70-х років, як тільки “залізна завіса” з великим скрипом почала підійматися, почався масовий виїзд євреїв з СРСР. У книзі “Двісті років разом” Олександр Солженіцин часто повертається до одного й того самого запитання: чи були серед євреїв ті, хто усвідомлював вину братів по крові, винних у винищенні мільйонів співгромадян у роки “червоного терору”, в 20-ті і 30-ті роки? Таких виявилися одиниці, які вважали, що участь євреїв у великій політиці, насамперед політиці не їхній, а чужій, як правило, оберталася для них великими бідами і в результаті не поліпшувала, а, навпаки, значно погіршувала їхнє соціальне становище і загалом існування. Євреї виявили, м’яко кажучи, недалекоглядність, коли щиро повірили більшовикам, що ті створять для них рай у новозбудованій “соціально справедливій” державі з переважаючим слов’янським населенням (насамперед в РРСФР, УРСР і БРСР), де важелі впливу на людські маси, якщо не вічно, то тривалий час, перебуватимуть у їхніх руках і вони більше не зазнаватимуть етнічного утиску. Все це виявилося ефемерною ілюзією, яка багатьох загнала у безвихідь, звідки довелось вибиратися з величезними втратами.
Похоронна процесія Симона Петлюри, Париж, 30 травня 1926 рік
Арт#калейдоскоп · “Кожна мить прожитого життя – неповторна, неоціненна”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Український академічний фольклорно-етнографічний ансамбль “Калина” представив нову концертну програму від балету, хору та оркестру “Стежками Довбуша” — це присвята одному з найвідоміших ватажків опришків. Це музично-хореографічна подорож місцями, пов’язаними з важливими для України історичними подіями того часу. Прем’єра відбулася на сцені Київської опери (Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва).
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надано ансамблем
На глядачів чекало занурення у світ фольклору Покуття, Прикарпаття та Галичини, унікальна постановка надзвичайно енергетичного та сакрального танцю опришків “Аркан”, запальна гуцульська коломийка, відроджені народні пісні про народного месника Довбуша, яскраві національні костюми, сучасні аранжування та відеопроекції. У програмі органічно переплелися вокальні, інструментальні та хореографічні номери на фольклорній основі регіонів Західної України (“Аркан”, “Марш покутських музик”, “Коломийка”, “Ватра”, “Ой попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький”, “Під облачком”, “Верше, мій верше”) та оригінальні постановки, які представили національні ідеї та культуру регіону в більш пізній період (прем’єра хореографічної композиції “Львівські батяри”, вокально-хореографічної “Присвята Володимиру Івасюку” та ін.) – Стежками Довбуша” – це музично-хореографічна подорож тими регіонами, де відбувалися важливі історичні події, – розповіла генеральна директорка Українського академічного фольклорно-етнографічного ансамблю “Калина” Анастасія Комлікова. – Ми намагалася подивитися не тільки в ретроспективі на ці регіони і показати їхнє фольклорне розмаїття, але й дати розуміння того, як розвивалися традиції, що були за часів Довбуша, показати більш пізні історичні моменти, а також захопити українську культуру початку і середини XX століття, зокрема культуру Галичини. Остання багато в чому ґрунтується якраз на тих естетичних і моральних засадах, які були близькі Довбушу. – Як доля звела вас з ансамб2 лем “Калина”? – У 2016 році я виграла грант “Президент України – творчій молоді” на написання і постановку балету “Бондарівна”, і разом з балетмейстером Олександром Нестеровим ми прийшли його реалізовувати саме в “Калину”. З цього почалася історія моєї творчої любові до цього колективу, який має надзвичайні можливості, адже поєднує хор, балет, оркестр і ансамбль солістів “Благовість”. – Чого вдалося досягти колективу за час повномасштабної війни з Росією? – Колектив зробив, незважаючи на складні часи, багато нових програм: “Оберіг твого роду”, “Фольклорне намисто”, “Казкові історії Святого Миколая”. З програмою “Калинова осінь” минулого року ми мали гастрольний тур філармонія ми України. Наш головний балетмейстер заслужений артист України Андрій Деме щук доклав багато зусиль для створення нових хореографічних композицій. Нашу програму прикрашають його номери “Коломийка”, “Українська полька”, “Аркан”, “Львівські батяри” та багато інших, які створені саме в умовах повномасштабної війни. За свою плідну діяльність у 2023 році митець отримав престижну премію імені Павла Вірського. Хорова група “Калини” під керівництвом молодого і надзвичайно перспективного хормейстера Назарія Тарасенка підготувала за останні два роки багато народних та патріотичних пісень. Яскраві виступи артистів народного хору допомагали підтримувати пацієнтів ОХМАТДИ- Ту, задавали настрій на заходах для Збройних Сил України та територіальної оборони, несли красу народної пісні на концертах у Київській опері та святкових заходах. Оркестр народних інструментів під орудою заслуженого артиста України Андрія Семеляка та Інни Гук постійно розширює свій репертуар та виступає із власними програмами. Зокрема, 19 квітня на безпечній Сцені-укритті він презентуватиме нову програму – “Сучасні українські хіти”. Ансамбль солістів “Благовість” під керівництвом народної артистки України Тетяни Кумановської, який входить до складу “Калини”, відвідав престижний фестиваль на Мальті та зміг оновити концертні костюми. Наразі усі підрозділи продовжують роботу над оновленням репертуару, адже наликосорочинський сільський голова Олександр Тищицький, секретар Великосорочинської сільської ради Світлана Москаленко. Марія Капніст у перші роки окупації УНР червоною росією, одразу після встановлення комуністичного режиму, втратила все: будинок, близьких людей, волю. Вона витримала страшні комуністичні концтабори і знайшла в собі сили зайнятися улюбленою справою. Актриса вирізнялася надзвичайною майстерністю, правдивістю і глибокою психологічністю у втіленні образів. Наділяла своїх героїнь багаша місія – зберігати та примножувати українську культуру, надихати наших глядачів. – Як виникла ідея зробити програму про Олексу Довбуша? – Відправною точкою створення програми було знайомство з геніальною кінострічках Олеся Саніна “Довбуш”, а також те, що “Аркан” у виконанні артистів нашого балету набрав мільйон переглядів у соціальних мережах. Ми зрозуміли, що маємо чим здивувати глядача і вирішили запросити його у музично-хореографічну подорож місцями, де діяли опришки. Репетиційний процес був інтенсивним та насиченим, підготували багато нових номерів. Звичайно, негативно впливали повітряні тривоги. Але ми подолали ці складнощі і змогли реалізувати проєкт. Щиро вдячні режисеру Олесю Саніну за можливість у програмі посилатися на його фільм. – Особисто я побачив у цій програмі прагнення показати незборимість українського волелюбного духу. А яку головну ідею намагалися за2 класти творці вистави? – Так, ви правильно відчули основний меседж, і люди, які виходили з концерту, казали, що отримали важливі позитивні емоції, духовну силу та моральну підтримку. – Хотілося, щоб ви назвали го2 ловних виконавців і трохи про них розповіли. – Склад ансамблю не дуже великий, тож у нас більшість артистів задіяні у кожному номері. Сольні партії у цій програмі виконували О. Бойко (скрипка), заслужений артист України Ю. Гвоздь (сопілка), В. Гайдичук (баян), Т. Матковський (цимбали), вокалісти В. Моргун, Т. Хода, Т. Мельник, О. Катинов, Д. Олійник, серед артистів балету яскраво проявив себе М. Новіков (номери “Стефанія”, “Висока лісочка”), а також М. Попович, який став співавтором номеру “Львівські батяри”. Чоловіча група балету зачарувала глядачів “Арканом”, а жіноча подарувала естетичну насолоду у номерах “Ліщина”, “Присвята Володимиру Івасюку”. Окрема вдячність авторці сценарію та режисерці Наталії Гонцовській, яка внесла новий струмінь у нашу концертну діяльність. – Музичні твори яких композиторів ви використали? – Репертуар колективу ґрунтується на тим внутрішнім світом, життєвою мудрістю, таємничістю. “Кожна мить прожитого життя – неповторна, неоціненна. І хоч життя дало мені чимало нелегких випробувань – не жалкую за своєю долею. Давати силу іннаціональному фольклорі. Першоджерело більшості номерів –– це народні пісні та інструментальна музика регіонів України. Аранжування для складу “Калини” роблять диригенти, для створення нових балетних номерів найчастіше використовуються мої здібності композитора-аранжувальника. Ми щиро вдячні всім, хто за більш ніж 40 років існування колективу долучався до репертуарного процесу, адже саме у цьому є розбудова національного мистецтва на професійній сцені. – Костюми робили спеціально для цієї програми чи використовували те, що було раніше? – Так, частина костюмів була створена спеціально для цієї концертної програми. Це чільця та кептарі для жіночого складу хору. Проте ми ансамбль, а не театр, тому костюми є універсальними та можуть бути використані у будь-яких інших програмах. – Передивився по відео деякі концерти “Калини” минулих років. Як на мене, раніше були чисто концертні програми, а нова – з елементами драматичної вистави. Чи пла2 нуєте далі працювати в цьому напрямку? – Ми хочемо зберегти свою особливість, свій формат ансамблю, а не театру, тому драматичних вистав ставити не плануємо. Натомість плідно працюємо над створенням нових номерів, наразі з балетною трупою працює відомий сучасний балетмейстер-постановник Сергій Кон, нещодавно з майстер-класом ми приймали Костянтина Томільченка. Хорова та оркестрова групи наразі готують абсолютно нову цікаву сучасну програму, прем’єра якої буде у квітні, а ансамбль солістів “Благовість” готується до виступу на міжнародному фестивалі “Музичні прем’єри”, де виконуватиме музику провідних українських композиторів. – Чи плануєте ще показувати програму про “Олексу Довбуша”? – Так, ми плануємо повторювати цю програму восени, тож запрошуємо глядачів підписатися на наші сторінки в соціальних мережах, щоб бути в курсі наступних подій від Українського академічного фольклорно-етнографічного ансамблю “Калина”.
шим – це найбільша радість життя. Будьте добрими, пам’ятайте, що найкраща справа на землі – це творити добро”, – говорила Марія Капніст.
Полтавський офіс УІНП
Арт#калейдоскоп · “Кожна мить прожитого життя – неповторна, неоціненна”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Днями у Великосорочинській територіальній громаді відбулися просвітницькі зібрання, приурочені до 110-ї річниці від дня народження талановитої актриси театру і кіно, заслуженої артистки України Марії Ростиславівни Капніст. Про це повідомили у відділі освіти, культури, молоді та спорту виконавчого комітету Великосорочинської сільської ради та Полтавському офісі Українського інституту національної пам’яті.
Жителі та гості села Великі Сорочинці відвідали Великосорочинський літературно-меморіальний музей Миколи Гоголя, де відбулася тематична година “Остання графиня України” з показом документальних відео та читанням лекцій. Похована актриса на родинному кладовищі в селі Велика Обухівка поряд зі знаменитим пращуром – відомим українським поетом, драматургом і громадським діячем Василем Капністом. Квіти до могили талановитої землячки поклали мешканці громади, працівники культури, громадськість, керівник апарату Миргородської РВА Віталій Хоменко, Ве-
Арт#калейдоскоп · “Щиро радію, що можу працювати над своїми задумами, над реалізацією своїх творчих ідей”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
червоного дракона – москаля. Чотири з представлених робіт збереглися з 1990 року. З ними я вступав до Спілки художників України. Це була серія “Джерела”, яка складалася з понад десятка робіт. Я бережу їх, як зіницю ока. Це був перехідний періоду моїй творчості, що став поштовхом до створення майбутніх творів. Потім перейшов на шпатель, яким працюю вже довгий час. А раніше малював пензлем і темперною фарбою. У день закриття виставки провів майстерклас. Також у мене відбулася невелика виставка в Арт-центрі Івана Козловського Національної оперети України на Хрещатику. Нещодавно відкрив виставку у Публічній бібліотеці № 11 Подільського району міста Києва. На цій камерній виставці експонувалися мої мініатюрні пейзажі – квіти. У планах проведення нової персональної виставки у Білій Церкві, на якій представлю свою графіку і скульптуру. Ще перебуваючи в Польщі, задумав кілька творів. Два задуми коративно-ужиткового мистецтва, був нагороджений грамотами й пам’ятними медалями. Майстер плідно працював у Виробничо-художньому об’єднанні “Полтавчанка” до 1994 року, де розробляв ескізи художніх виробів. Він дбайливо зберігав кожен ескіз давніх орнаментів і візерунків, збираючи їх у безцінну колекцію, яка лише 1994 року налічувала 10 тисяч фрагментів орнаменту, 500 власних тем і понад 100 ескізів обрядових рушників. Окрім вишивки мав колекцію кераміки: орнаменти посуду та кахлів. Донька Григорія Петровича Людмила згадує: “Батько не просто був художником, який мавже втілив у життя. Одна картина має назву “24 лютого 2022 року”. Другу назвав “А мальва цвіте”, на ній зруйнований храм, руїни хати. Але стоїть українська душа, біла і світла – цвіте мальва до неба, вище від зруйнованого Божого храму. Ще в одній задумці хочу показати, що якщо знищено будівлю, зламано якусь перлину природи, то все одно стоїть незнищенна українська душа. Тут же буде образ Ісуса Христа, який захищає нас від ворожої навали. Також працюю над біблійним циклом, роблю пейзажі. Маю багато інших цікавих речей, які ще не представляв на виставках. Намагатимуся не зупинятися на досягнутому. 2024 рік надзвичайно важливий для України. Вірю, що він буде переломним. Переконаний, що у нас буде велика Перемога, яка нарешті поставить крапку в багатовіковій агресивній політиці до України московської орди. З цим і живу. Щодня о 6:30 я вже в майстерні. Щиро радію, що можу працювати над своїми задумами, над реалізацією своїх творчих ідей.
лював ескіз народної вишивки. Він справді створював ескізи традиційної полтавської вишивки. Він клопітливо збирав зразки орнаментів. Їздив по селах, все знайдене бережно складав. Це могли бути якісь клаптики одежини, рушники тощо. Із цих орнаментів він відтворював ескізи, які потім удосконалював. І це був не кітч, який нав’язувався в радянські часи: різні трояндочки, лебедики. А це була дійсно традиційна українська народна вишивка з оберегами, талісманами нашого народу”. Для Національного музею гончарства Григорій Петрович був добрим другом, колегою і порадником. Жоден мистецький форум у Опішному не проходив без його особистої участі. Завжди привітний, усміхнений і щиро радий зустрічі. Кілька років він працював квітникарем у нашому музеї. Пам’ятаємо яскраві ошатні клумби у його виконанні. Він створював красу не лише на полотні, а йна землі. Лише більше місяця тому мали за честь вітати мистця з 85- річним ювілеєм. Не віриться, що-то була остання наша зустріч. Нехай добрий, світлий спомин про Григорія Гриня назавжди залишиться у серцях рідних, колег, усіх, хто його знав, любив та шанував. У нашій пам’яті Григорій Петрович залишиться добрим другом, колегою, порадником і професіоналом.
Арт#калейдоскоп · “Щиро радію, що можу працювати над своїми задумами, над реалізацією своїх творчих ідей”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У Музеї Марії Заньковецької (філії музею Театрального, музичного та кіномистецтва України) завершила роботу виставка народного художника України, лавреата Шевченківської премії Валерія Франчука “Моя галактика”. Тут були представлені роботи митця, створені в різні роки і в різних техніках. Слово – Валерію Олександровичу:
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із соцмереж
– Перші півтора року після початку повномасштабного вторгнення я перебував у місті Кросно (Польща). Але ні на день не припиняв творчу працю. Мої великі персональні виставки відбулися в цьому місті, а також у Козеніце. Провести виставку в Козеніце нас запросив директор місцевого історико-краєзнавчого музею. Там ми прожили тиждень, крім організації виставки я проводив майстер-класи. Намагалися також зробити посильний внесок для нашої майбутньої перемоги: разом із дружиною Поліною перераховували кошти для ЗСУ. У Кросно жили в готелі сім’ї Анни Остоє-Шміт. Це польська родина з давнім корінням, добре знана в містечку, має родинний парк, у якому ми мали можливість проводити вільний час. Це Підкарпатське воєводство, гарні місця. Багато їздили по старих замках і церквах. Там збереглися давні дерев’яні українські церкви, які прикрашають місцевість поряд із сучасними костелами. Також я проводив творчі “Діалоги культур” у містечках Риманово та Івоніч, був учасником пленеру у місті Ісудон (Франція). До Дня Незалежності України у 2022 році у великому культурному центрі Варшави відбулася моя персональна виставка – поряд із груповою виставкою українських митців. Був знятий фільм про мої картини. Хотілося якомога швидше повернутися додому. Ця мрія здійснилася у вересні 2023 року, і я одразу занурився у велику творчу справу в Україні. Коли я перебував у Польщі, мені зателефонував голова Білоцерківської районної “Просвіти” Костянтин Климчук. Ще кілька років тому ми планували мою персональну виставку в Білій Церкві. Пан Костянтин запропонував повернутися до цього задуму. Ми з дружиною Поліною загорілися цією ідеєю. Разом готували виставку. Вдячний дружині, яка вже багато років підтримує всі мої творчі починання. Це була моя 200-та персональна виставка. Я рахую свої виставки, бо вони для мене дуже важливі і відповідальні. Це підтвердження того, що я маю нові твори і завжди намагаюся показати їх своїм шанувальникам. Наприкінці минулого року в Національному музеї літератури України я презентував свою виставку до 90-х роковин Голодомору в Україні. На жаль, через повітряні тривоги тоді не вдалося зробити її повноцінного відкриття. Нещодавно ми відзначали 300-річчя від дня народження Григорія Сковороди. Я створив біля 50 картин про видатного українського письменника і філософа. Більшість з них ніколи не експонувалися. Два десятки з цього циклу показав на виставці водному з ліцеїв Печерського району Києва. Провести виставку в Музеї Марії Заньковецької мені запропонував заслужений журналіст України Сергій Коміссаров. Нині він проводить багато культурних заходів. На відкритті виставки було чимало знаних гостей. Серед них – голова ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павло Мовчан, академік Національної академії педагогічних наук України Георгій Філіпчук, відомий громадський діяч Іван Заєць, інші шанувальники, які прийшли мене привітати. Починалася експозиція з графічних творів, які я створив далекого 1975 року поблизу селища Нетішин, де пізніше збудували Хмельницьку АЕС. Поруч зі старими рисунками, якими я розпочинав свою творчу діяльність, є роботи 2024 року. Одна з них – “Лови, москаль”. Це зовсім нова колажна техніка. На картині український воїн списом проколює
Арт#калейдоскоп · “Щиро радію, що можу працювати над своїми задумами, над реалізацією своїх творчих ідей”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Світлана ПРУГЛО, завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства
Усе своє життя заслужений майстер народної творчості України, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України Григорій Петрович Гринь (10.02.1939 – 18.03.2024) присвятив вишивці, витонченому ремеслу, що ввібрало в себе багато народних казок, легенд, переказів, історичних подій і людських доль. Він народився в селі Бухалівка Зіньківського району Полтавської області. Батько Петро Власович та мати Галина Василівна були селянами, чиє життя було пов’язане з тяжкою працею на землі. Любов до малювання маленький Григорій перейняв від дядька Дмитра – материного брата. Дядько дуже гарно малював, а Григорій із захопленням спостерігав, як на чистому аркуші паперу з’являється малюнок. Згодом і сам почав малювати. У вісім років Грицька віддали навчатися в Бухалівську початкову школу, а 1957 року він закінчив 8 класів Опішнянської середньої школи. Після навчання на курсах водіїв працював водієм у колгоспі імені Панаса Мирного. Але вдома продовжував постійно малювати, відчував неабиякий потяг до мистецтва. Здавалося б, зовсім випадково він натрапив на оголошення в газеті про набір учнів до Решетилівського художнього училища. Одне тільки слово “художнє” викликало нестримне бажання навчатися саме там, бо мріяв стати художником. 1958 року він вступив до училища на відділ килимарства. Серед студентів вирізнявся надзвичайним умінням малювати. Викладачем малюнка в училищі був Іван Павлович Тригуб, композиції – його дружина Тамара Петрівна, фарбування прядива та композиції викладала Надія Несторівна Бабенко – професійна художницякилимарниця, членкиня Спілки художників України, згодом лавреатка Державної премії України імені Тараса Шевченка. Після закінчення училища взяв направлення до Опішного, ав серпні 1960 року вийшов на роботу в художньо-промислову артіль, згодом переіменовану у Виробничо-художнє об’єднання “Полтавчанка”. Тут не лише вишивали, а й шили жіночі сукні, блузи, чоловічі сорочки, ткали килими, доріжки. Спершу юнак був приголомшений: у колективі 500 жінок і лише три чоловіки. Дівчата бігали дивитися на дивину – чорнявого красеня за килимарським станком. На той час майстром працювала Марія Степанівна Гаврась, яка підтримала й надавала всіляку допомогу початківцю. Працював він поруч із такими талановитими майстринями, як Катерина Стасюк, Софія Перепелиця, Віра Галаган, Галина Каніболоцька, Любов Мелешко. Після року праці на підприємстві Григорія призначили головним художником. Саме тоді він почав створювати малюнки для килимів та композиції традиційних вишивок, аби урізноманітнити асортимент виробів. І коли став возити свої ескізи на затвердження в Київ, зрозумів, як непросто створити щось оригінальне і красиве, адже роботи спершу бракували – говорили, що не вистачає колориту, притаманного Полтавщині. Згодом самобутній художник відчув, що потрібно робити. Григорій Гринь став їздити по селах, де бабусі охоче витягували зі скринь своє придане й демонстрували істинно народні вишивки й мережки. Вивчаючи їх, Григорій пізнав душу свого народу і почав формувати близький до традицій, але власний стиль. І невдовзі на художній раді його зразки ставили вже в приклад іншим. У свої роботи Григорій Гринь вклав багато тепла, любові, терпіння, смаку. Його неймовірні орнаменти розлетілися світом. За успіхи, досягнуті в розвитку де-
16 Конкурси · “Під час творчого спілкування з господарями виникла ідея долучити до фестивалю і поетично-прозовий конкурс”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Назва цього міжнародного поетично-прозового конкурсу з’явилася невипадково. Адже у містечку Ловран, що поблизу Рієки, 1909 року перебував на лікуванні наш геніальний поет і філософ Іван Франко. Уже під час повномасштабної війни з рашистами, у листопаді 2022 року, тут, у чудовому приморському парку, на честь Франка відкрито композицію “Поет і Птах” українських скульпторів Володимира та Василя Одрехівських. За сприяння солістки Київської оперети, а згодом – Оперного театру в Рієці, народної артистки України, голови культурно-просвітнього товариства “Дніпро-Рієка” Ольги Камінської тут уже багато років у червні проводиться міжнародний фестиваль української культури з музично-вокальним і танцювальним конкурсами. А торік письменника з Києва Олександра Балабка було запрошено на фестиваль почесним членом журі з презентацією нового роману “Кімоно для Баттерфляй. Із життя Соломії Крушельницької”, примірники якого було вручено переможцям-вокалістам. Під час творчого спілкування з господарями виникла ідея долучити до фестивалю і поетично-прозовий конкурс з такою назвою, що відбудеться 20 червня 2024 року у місті Ловрані. Журі поетично-прозового ревю “Франкові зорі”, затверджене оргкомітетом Восьмого українського фестивалю пісні, музики, танцю і художнього слова: Голова – Олександр Балабко, прозаїк, поет, публіцист, член НСПУ і НСЖУ, лавреат Державної премії імені Івана Франка у галузі інформаційної діяльності (Київ). Члени журі: Ольга Камінська, народна артистка України, голова українського культурно-просвітнього товариства “Дніпро-Рієка”; Валентина Давиденко (Осипець) – поетеса, художниця, перекладачка, журналістка (Київ); Марта Мартінчіч, журналістка, перекладачка, секретар товариства “Дніпро-Рієка” (Рієка); Славко Бурда, публіцист, редактор, голова українського культурно-просвітнього товариства “Кобзар” (Загреб). Перший міжнародний конкурс на кращий поетичний, прозовий і публіцистичний твір “Українське поетично-прозове ревю „Франкові зорі“ проводиться з метою розвитку здібностей до літературної творчості, виявлення і залучення широких кіл громадськості з різних сфер до літературного процесу, налагодження взаємин літераторів різних країн і творчої співпраці письменницьких об’єднань. Він покликаний продемонструвати здобутки учасників у різних жанрах, пошуки нових форм та видів письменництва, тематика яких суголосна вимогам часу. До участі запрошуються члени письменницьких і журналістських спілок, учасники локальних літературних об’єднань, співробітники та автори редакцій періодичних видань, радіо і телебачення, літератори із числа студентів вищих навчальних закладів, учнів загальноосвітніх шкіл, профе-
Фрагмент монумента Франкові сійно-технічних і позашкільних навчальних закладів культурно-мистецького напрямку та людей, що тимчасово не працюють або перебувають на пенсії. Конкурс проводиться за віковими категоріями: молодша – від 10 до 17 років; середня – від 18 до 40 років; старша – від 41 року до 70+. Програма включає три номінації: поезія (зокрема і переклади з інших мов); проза (романи, повісті, новели, оповідання, за умови подання – кіносценарії та твори драматургії); публіцистика (есе, нариси, статті, аналітичні кореспонденції). Учасники надсилають на електронну адресу конкурсу: [контакт приховано] – тексти своїх творів (обсяг необмежений) у будь-якому вигляді для заочного оцінювання. До подання додається коротка біографічна довідка, за наявності – список обнародуваних творів та фото учасника довільного формату. Журі надішле кожному бланк заявки на участь у конкурсі, що слід заповнити і переслати. Порядок виступів на конкурсних прослуховуваннях встановлюється за терміном подачі заявки, що фіксується оргкомітетом фестивалю. Всі прослуховування відбуваються публічно. Участь в онлайн-режимі не передбачена. Виступи номінантів у визначеному залі за присутності глядачів оцінює журі. Учасникові надається 10 хвилин для презентації свого твору, яка може містити: читання поезій чи уривків прози та публіцистики; використання буктрейлера (відео до 2 хвилин про зміст твору); інсценування твору чи пісенне його втілення із залученням помічників, що не беруть участь у конкурсі або відеокліп пісні. Журі бере 10 хвилин для запитань щодо твору і його презентації. Кожен член журі використовує для оцінювання текстів і виступів 10-бальну систему за наступними критеріями: актуальність творів; творча неповторність; використання оригінальних засобів; рівень привернення уваги читача; мовна вправність; вміння сценічного подання. Голосування членів журі під час конкурсних виступів (враховуючи бали заочного оцінювання) відбувається у закритій формі. Рішення журі перегляду та оскарженню не підлягає.
Журі визначає лавреатів (І, ІІ, ІІІ місця) та дипломантів конкурсу у кожній номінації та в кожній віковій групі. За підсумками конкурсу у всіх номінаціях журі на власний розсуд приймає рішення про присудження гран-прі. Усі учасники отримують дипломи, а керівники творчих об’єднань – подяки за участь у конкурсі. Організаційним комітетом передбачено нагородження переможців пам’ятними призами. Визначені журі лавреати та кращі дипломанти конкурсу беруть участь у гала-концерті. Твори надсилаються до 5 червня 2024 року на адресу: [контакт приховано]. У разі участі в кількох номінаціях заявки подаються окремо по кожній. Фестиваль і цей конкурс зокрема – некомерційні. Проїзд, проживання і харчування – за рахунок організації чи товариства, що відряджають, або за власний рахунок учасників. Неповнолітні прибувають у супроводі батьків або дорослих, уповноважених відповідати за безпеку і здоров’я дітей. Оргкомітет фестивалю надає варіанти для оптимального розміщення та харчування учасників та тих, хто їх супроводжує. Заявки на участь у конкурсі “Франкові зорі” вже починають надходити. Приміром, відома письменниця зі Львова Надія Мориквас змагатиметься у двох номінаціях – з поетичною книжкою “Танець спійманої рибини” та повістю “Повернення Білого ворона”. Готуються взяти участь автори з України, представники української меншини різного віку з Хорватії, а також українці, які після повномасштабного вторгнення рашистів волею долі опинилися в різних країнах світу.
Підготувала Галина ДАЦЮК
16 Конкурси · “Під час творчого спілкування з господарями виникла ідея долучити до фестивалю і поетично-прозовий конкурс”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок:
№ UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта”
ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Конкурси · “Під час творчого спілкування з господарями виникла ідея долучити до фестивалю і поетично-прозовий конкурс”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ