На перехрестях історії · “Одна з таємниць, яку більшовики намагалися приховати, пов’язана з поверненням з еміграції Володимира Ульянова”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Чим завинили грішні діти Сіону, або Як трагедія однієї національної меншини спровокувала вселенську катастрофу
Слово Просвіти, №13 за 2024 рік
Тарас ГОЛОВКО
Закінчення. Початок у ч. 12 за 2024 р
Так само, як російсько-японська війна стала предтечею першої російської революції, так і Перша світова війна, що вибухнула у 1914 році, покликала до життя другу, за визначенням переможців, соціалістичну, яка під гучною назвою насправді ховала звичайнісінький державний переворот, організований партією більшовиків на чолі з Володимиром Ульяновим. Як у випадку з Бундом і соціалістами-революціонерами (есерами), Солженіцин аналізує етнічний склад партії, заснованої Плехановим, Цедербаумом-Мартовим, Ульяновим ще в 1903 році під назвою Російська соціал-демократична робітнича партія, яка згодом тричі змінювала своє найменування залежно від встановлення і зміцнення однопартійної системи в країні. Знову, як і в перших двох випадках, головну скрипку в керівництві партії більшовиків-ленінців грали євреї, що склали ядро політичної сили, здатної повалити існуючий державний лад україні, яка ще на початку ХХ століття займала 1/6 площі земної кулі. Чому саме представники цього нечисленного етносу вийшли на перші ролі в політичному русі, що зародився в монархічній державі? Шукаючи відповіді на це непросте запитання, автор моделює різні теорії та концепції, спираючись на думки політиків, державних діячів, письменників, істориків, усіх, хто висловлював вагомі аргументи з цього приводу. Одним із багатьох припущень, вартих уваги і висловлених у книжці, стало те, що більшовики-євреї, обіймаючи керівні посади в партії, сповідували ідеологію німецького філософа-матеріаліста Карла Маркса, яка виявилася близькою їм по духу, а ще тій меті, до якої прагнули, – знести владу царя та правлячої буржуазії в соціально нерівній деспотичній державі і навзамін побудувати безкласове суспільство. Певною перевагою порівняно з членами РСДРП іншої національності можна вважати виявлені євреями-партійцями незвичайну активність у прийнятті доленосних рішень, вроджену згуртованість, непоступливість щодо примусової асиміляції і фанатичну відданість абстрактним ідеям, словом, усе те, що лякало правлячу імперську еліту, схильну запровадити будь-які обмеження, вжити драконівських заходів до поневолених націй у разі проявів ними непокори. Солженіцин схильний думати, що саме упослідженість і приниження, які відчули на собі євреї з боку російського самодержавства, спонукали їх шукати шляхи відплати гнобителям, включно з імператором-самодержцем за винесені ним смертні вироки, а заодно всім, хто не приховував антисемітських настроїв. Виразником цих устремлінь виявилась партія, символами якої стали прапор кольору крові і п’ятипроменева зірка, що за юдейською міфологією символізує п’ять ран на тілі Спасителя. Автор свідомо уникає у своєму дослідженні аналізу утопічно-теоретичних засад марксистсько-ленінської ідеології, викладених у таких книгах, як “Капітал. Критика політичної економії” і “Маніфест комуністичної партії” Карла Маркса або “Держава і ре-
Один з організаторів державного перевороту в Росії Олександр Пар# вус (він же Ізраїль Лазарович Гель# фанд), фото 1906 року волюція” Леніна, для Солженіцина важливо зовсім інше – встановити сфальсифіковану більшовиками істину, аби приховати вчинені ними злочини, які, за великим рахунком, не мають строків давності, а також довести вину єврейства, наділеного владою, яке, на його переконання, причетне до масової загибелі людей як під час революції, так і в роки так званої громадянської війни, колективізації, жахливих політичних репресій. Одна з таких таємниць, яку більшовики намагалися приховати від історії, пов’язана з поверненням з еміграції Володимира Ульянова разом зі спільниками у спеціально пломбованому вагоні, що слідував зі Швейцарії через територію воюючої Німеччини в напрямку Російської імперії у квітні 1917 року. Солженіцин обурюється тим, що Тимчасовий уряд на чолі з Керенським не спромігся заарештувати Леніна, коли стали відомі факти про його співпрацю з офіційними особами кайзерівської Німеччини, фактично з країною, яка перебувала у стані війни з Росією з 1914 року. Якби очільника РСДРП ув’язнили, можливо, все відбувалося б україні, розбурханій соціальними протестами, за більш сприятливим сценарієм. Адже тодішня російська преса правого штибу була недалека від істини, стверджуючи, що Володимир Ульянов виявився звичайним німецьким шпигуном, зацікавленим у поразці Росії, відтак завдавши шкоди її національним інтересам. За безліччю фактів, скрупульозно досліджених і зі знанням справи описаних Солженіциним у другій частині книги “Двісті років разом”, практично загубилось ім’я Гельфанда-Парвуса – уродженця єврейського містечка Березино Мінської губернії. Він, які його син, хоч і згадується кілька разів автором, але жодним словом не аналізується його роль у плануванні революції в Росії, плодами якої скористалися винятково більшовики-ленінці. Саме Парвус, одночасно російський і німецький соціал-демократ і марксист, зміг переконати німецького канцлера Отто фон Бісмарка, головнокомандувача Східного фронту Гінденбурга, а в його особі – весь генеральний штаб Рейхсверу, що Росію можна дестабілізувати організацією революційних заворушень у таких великих містах, як Петроград і Москва, надавши фінансову підтримку одній радикальній партії (малася на увазі РСДРП (б)) і забезпечивши безперешкодний проїзд через територію Німеччини її політичному керівництву, яке перебуває у вимушеній еміграції. Аргументи, письмово викладені Парвусом у плані повалення влади російського царя Миколи ІІ, мали настільки переконливий вигляд, що всі його забаганки були задоволені, включно з асигнуванням кількох мільйонів марок на ці цілі. У такий спосіб німецькі гроші опинились у кишенях більшовиків, які, дочекавшись повернення зі Швейцарії Леніна, гарячково почали розкручувати маховик протистояння між різними суспільними прошарками, дестабілізуючи ситуацію в країні і чекаючи слушного моменту для відсторонення від влади голови Тимчасового уряду Керенського. Більшовики, на відміну від інших політичних сил, все ґрунтовно продумували перед тим, як прийняти остаточне рішення. Маючи у своєму розпорядженні досвідченого теоретика, який володів політичною інтуїцією, Ленін, на противагу однопартійцям Каменєву і Зінов’єву, котрі виступили проти збройного повстання, одразу відчув шанс повалити Тимчасовий уряд Керенського, відтак Політбюро РСДРП (б) підтримало саме його, а не двох інших менш авторитетних керівників партії. Отримавши владу, Володимир Ульянов разом зі своїми спільниками почав втілювати на практиці утопічні ідеї, приносячи в жертву мільйони громадян, не лише росіян, а й представників багатьох інших національностей, втягнутих у вир грандіозних соціальних катаклізмів. Першими, хто відгукнувся на його заклик долучитись до демонтажу імперії (і на цьому особливо наголошує автор книги), виявилися євреї. Парадоксальним чином вони влились (переважна більшість!) у соціалістичну революцію під чужими прізвищами. Цьому феномену Солженіцин присвячує кілька сторінок, намагаючись зрозуміти, що насправді рухало ними в намаганні приховати власну ідентичність. З великого списку тих, хто вбрався в інші шати, намагаючись у такий спосіб ніби розчинитися в розбурханому слов’янському морі, варто згадати Троцького (насправді від народження – Лейба Бронштейн), Свердлова (Єшуа-Соломон Гаухманн), Каменєва (Лев Розенфельд), Зінов’єва (Овсій- Гершон Радомисльський), Сокольникова (Гірш Янкельович Брилліант), Ларіна (Іхіл-Міхіл Залманович Лур’є), Камкова (Борис Кац), Володарського (Мойсей Гольдштейн), Землячку (Розалія Самійлівна Залкінд), Літвінова (Меєр-Генох Мойсейович Валлах) і сотні, якщо не тисячі, інших представників партійного активу зі зміненими даними у паспорті. Автор пояснює ці метаморфози просто: євреї в перші місяці, роки революції та й у наступні десятиліття після встановлення радянської влади, по-перше, ховалися від агресивного прояву антисемітизму і юдофобства, які за попередні століття пустили глибоке коріння в російському соціумі, а, по-друге, голод, злидні, репресії, конфіскації, викликані економічним занепадом, руйнуванням промисловості, зламом державної машини, криміногенною ситуацією і боротьбою з контрреволюцією настільки озлобили російського обивателя, що причину своїх бід він вбачав винятково в інородцях-юдеях, які захопили владу насильницьким шляхом. Показовим прикладом цього протистояння можуть бути події в Петрограді в березні 1921 року. Тоді повстали матроси Балтійського флоту, невдоволені політикою “воєнного комунізму” і продрозверсткою – ще одне ноу-хау, придумане більшовиками для конфіскації надлишків сільськогосподарської продукції у населення в голодні роки. Вони вимагали провести перевибори Рад, де засіли революціонери переважно з лівими поглядами, дозволити вільну торгівлю і низку інших ультиматумів. Характерна деталь, описана Солженіциним: аби утихомирити балтійців-матросів, за вказівкою Леніна на переговори з кронштадтцями послали не Зінов’єва (натовп шматував портрети його і Троцького), а Калініна – майбутнього “всеросійського старосту”, бо в місті на кожному кроці лунало: “Геть комуністів і євреїв!”. Відомо чим закінчився Кронштадтський бунт: тисячі повсталих матросів були безжально розстріляні для повчання інших бунтівників, невдоволених більшовицькою політикою. Ще однією причиною, чому революціонери-євреї маскувались за пасіонарними псевдонімами і непритаманними єврейському етносу прізвищами, можливо, був елементарний страх і невпевненість у завтрашньому дні, бо революція могла зазнати поразки, і тоді довелося б відповідати за вчинені злочини. Такі настрої справді мали місце серед більшовицької верхівки, тому одразу після державного перевороту у перші місяці фактичного безвладдя найспритніші квапилися обчистити фінансові установи імперії – банки, біржі, ломбарди, казначейства, трастові фонди, а також приватні оселі капіталістів-фабрикантів, погрожуючи їм фізичною розправою. Щоб надати системності цьому повальному розграбуванню розтерзаної країни, Ленін і його партійне оточення почало штампувати указ за указом, намагаючись прибрати до своїх рук абсолютно всі державні і приватні активи. Солженіцин чомусь не згадує того, що Ленін за посередництва Парвуса взяв на себе зобов’язання перед вищим військово-політичним керівництвом кайзерівської Німеччини таємно сплатити певну суму коштів в якості репарації за умови вдалої спроби державного заколоту. Ось куди в першу чергу спрямовувалися золото й інші дорогоцінні метали, валюта, коштовності, цінності, вилучені з банківських сховищ, а також конфісковані під загрозою смерті у колишньої правлячої буржуазії, багатьох заможних громадян. Кошти не одразу потрапляли до німців, а спочатку акумулювалися у Парвуса, котрий привласнював частину з них. Щоправда, вони йому не пішли на користь, бо в 1924 році він, які його спільник Володимир Ульянов, помер, залишивши незаконно нажитий статок. Але перед цим встиг влаштувати скандал Леніну, виявивши недостачу в грошових сумах, таємно переправлених за кордон. Особисто Дзержинський, голова ВЧК, проводив розслідування, в ході якого відкрилась причетність до вкрадених грошей керівника Петроградського ЧК Урицького, комісара друку, пропаганди та агітації Володарського, начальника Кронштадтського ЧК Андроннікова. Після такого казусу перших двох убили, обставивши все це як замах на життя, а третього розстріляли за розкрадання і хабарі в особливо великих розмірах. Солженіцин помітив характерну деталь у поведінці єврейської меншини, збуреної революційними подіями в Росії. На його думку, вона не довго вагалась у виборі, кого підтримати у кривавій боротьбі. Так завжди траплялось упродовж віків у різних країнах світу, де юдеї зазнавали гоніння і пристосовувались до тих, за ким відчували силу. І коли Ленін побачив, що колишні царські чиновники саботують його намагання переформатувати державне управління в різних інститутах виконавчої влади, на його заклик заповнити вакантні посади у впорядкованих по-новому міністер-
Американська літографія 1905 року, випущена після єврейських погромів у Російській імперії з вимогою їх припинити
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
