Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пам’ятаємо! · “При тоталітарному режимі цю подію замовчували. Воличани боялися відверто говорити на цю тему”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Трагедія села Волиці на Вербну неділю 1944 року

Слово Просвіти, №13 за 2024 рік

Лариса ІСЬКОВ, учителька української мови та літератури Лопушненської ЗОШ І-ІІІ ступенів, Кременецький район Тернопільської області Невелике село Волиця розташоване в Лопушненській громаді Кременецького району на Тернопільщині. Примостилося на пагорбах, у густій зелені. Біля хат – яснокорі берези, розлогі ясени, клени, верби. Літньої спеки так і хочеться опинитися тут, у затінку, під їхніми високими густими кронами. Старожили розповідають, що сюди, в глуху кам’янисту балку, кріпаки втікали від своїх панів. Тут вони пізнали волю, а згодом назвали своє поселення Волицею. Жага до волі, незалежності передавалася воличанам із роду в рід. Під час національно-визвольних змагань у краї багато молодих сільчан поповнили повстанські ряди та вели непримириму боротьбу з окупантами, як німецькими, так і московськими. З жахом до тепер згадують жителі Волиці страшну трагедію, яка сталася на Вербну неділю 9 квітня 1944 року. Як розвивалися події незадовго до того дня, згадує села Марія Бобрик (дівоче прізвище Білан) 1930 року народження: “6 квітня 1944 року в село Волиця з боку Чорного Лісу заїхала підвода з чотирма людьми. Серед них на возі було дві молодих жінки в святковому вбранні, барвистих хустках (казьмірках, по-місцевому), в які місцеві молодиці закривалися тільки на великі свята, та два чоловіки. Сільчани були вражені, бо на чужинцях побачили награбоване в сусідньому селі Панасівка. Приїжджі представилися втікачами від наступаючої червоної армії і шукали зв’язку з повстанцями. Незнайомці зупинилися підводою на Вигоні (верхня частина села). До них прийшли повстанці, СБ взяла їх на допит і під час обшуку на дні підводи, в піддоні, знайшли рацію. Чужинці виявилися розвідувально-диверсійною групою НКВД, як згодом з’ясувалося під час допиту. Ввечері їх вивели на Степанишину долину і розстріляли. Один із чоловіків вирвався босоніж і втік на Панасовецький хутір до Степана на Пеньках, який переховував його до ранку. Наступного дня втікач подався до села Нем’яч, що на Львівщині”. А ось дані з протоколу свідчення члена СБ повстанців, жителя с. Очеретне: “6 квітня 1944 року ми при- Початок річки Горинь у селі Волиця їхали в с. Волиця Почаївського району. До нас підійшов повстанець на псевдо Кий і повідомив, що в селі є сотня “Юрка”, але вже готується до відходу з Волиці. Причиною є затримання вартою чотирьох людей – двох чоловіків і двох жінок, яким був винесений смертний вирок. Коли їх вели на страту, то один із бандитів втік, арешту розстріляли на Степанишиній долині. Це стало причиною швидкого відходу сотні “Юрка” з Волиці, в якій нараховувалось сто, а може й більше вояків. Ми направилися на хутори біля села Старий Олексинець, де пробули до вечора. З настанням темряви перемістилися в с. Свинюхи (Очеретне)”. А що ж робилося у Волиці? Люди жили в страху. Село непокоїлося, що буде далі, чекало на розправу, бо одному енкаведистові вдалося втекти. Згадує жителька села Євдокія Мельничук: “Тим часом у суботу, 8 квітня, в селі невідомо звідки об’явився утікач. Він обережно вивідував у воличан, чи є ще в селі повстанці, розповідав, що мовляв одна із розстріляних жінок була його нареченою, а інша – сестрою. Невідомий жалкував за ними. Навіть зайшов до хати Ганни Іськов, та побачивши її маленьку, гарненьку донечку, згадав, що його наречену також звали Галею. Чоловік вдав, що розчулився, взяв дитину на руки, ходив з нею по хаті та приспівував: Галя, Галюшка, Галіна, ти моя мілота, Завлєкнула ти мєня, а жівьошь дальоко… А вже наступного дня енкаведист увірветься до хати Ганни Іськов, стріляючи в жінку, поранить її свекра Петра, бо той буде заступатися за свою невістку”. Степанишина долина “Вранці 9 квітня, – продовжує Марії Бобрик, – з боку Чорного Лісу до села наближалася облава, йшло та їхало багато озброєних військових, які збиралися проводити каральну операцію. На передній підводі був фірман з Нем’яча, який мав показувати дорогу на Волицю, і той більшовик, що втік. Частина жителів села, побачивши, що їдуть бандити, зуміла втекти в бік Великої Горянки і Лопушного”. Зі спогадів жительки Волиці Мотрі Іськов: “Було свято. Погожа весняна днина, галявами ще лежав сніг. Воличани пішли до церкви в Розтоки, а хтось відпочивав вдома. Тиша в селі… І раптом стрілянина, шум, крики. У село ввірвалися люди зі зброєю, на ходу стріляючи по хатах”. “Енкаведисти оточили село, – продовжує Марія Бобрик, – не давали нікому вирватися з пекла. Вривалися в кожну хату, грабували все, що попадало під руки, у мешканців стріляли на місці або заколювали багнетами, чути було жіночий лемент, плач, дівочий крик, ревіння худоби. Силою виводили на Степанишину долину, де воличани руками, під загрозою смерті, вигрібали з примерзлої землі трупи вбитих більшовицьких диверсантів, які напередодні були розстріляні, очищали їх від глини, копали яму, в яку складали побитих. Воличан били шомполами, нагайками, стріляли. Ярославі Козаревській, що мила трупи, прокололи шомполом груди. Вона прикинулася мертвою і пролежала між вбитими аж до вечора”. Згадує Мотря Іськов: “Решта енкаведистів розійшлися по селі, заходили в хати, награбоване забирали собі, стріляли в людей по хатах. Жінок і дівчат силоміць заводили до стодоли Павла Іськова і знущалися... Озвірілі енкаведисти ввірвалися до хати Йосипа Галяса, накинулися на сімнадцятирічну дочку Ганю, силою вивели з будинку і повели до стодоли. По дорозі стягнули з неї чоботи, стали приміряти, взуття не підійшло кривдникам, то кинули ним у дівчину. Ґвалтували і мучили Ганну до смерті, а її батька Йосипа і двох сусідів – Захарія Павлишина та Гната Білана – били прикладами, а потім кинули їх на землю і їздили по них кіньми. Антон Бровкін жорстоко вбитий енкаведистами По-жорстокому розправилися з молодим хлопцем Антоном Бровкіном. У юнака випустили сімнадцять куль, живого місця не лишили на ньому. Старшу жінку Параньку Білан прив’язали до коня за коси і так волокли, вона якось зуміла відірватися і втекла. Домка Іськов повернулася додому з церкви, застала в хаті два трупи: чоловіка і сина – Степана Іськова та Петра Іськова”. Зі спогадів Євдокії Мельничук: “Старенька бабуся Ганна Галяс прийшла до хати, щоб відпочити. До кімнати ввірвалися озброєні люди і закололи жінку на ліжку, бо вона готувала їсти повстанцям. Не оминула лиха доля і сусіда Ганни – Василя Мельничука. У чоловіка запитали, чи не знає він, де знаходяться бандерівці, Василь відмовився з ними говорити, його відразу розстріляли. Зібралися на подвір’ї в Максима Галяса діти і гралися. Їхня мати, повертаючись з церкви, почула голоси і крики в селі. Вона ледве встигла добігти до оселі й сховати дітей під лавку, а сама причаїлася у курнику. На подвір’я прийшли озброєні люди, поставили кулемет і заходилися стріляти по вікнах. На щастя, і мати, і діти залишилися живими. На Вигоні в маленькій хатині жила бідна сім’я Тудосика та Ликери. На дверях його хати висіла табличка з написом “Тиф”. Багато хто з воличан врятувався в тій оселі, тому що бандити побоялися заходити в середину будинку. Не оминула кара і того фірмана, що привів диверсантів з Нем’яча. Коли село оточили енкаведисти і почалася різня, він злякався і заховався в криницю Антона Коваля, але куля наздо- Галяс Ганна з батьками та братами гнала його і там”. По розповідях воличан, хтось-таки з села втік і вибрався в Горянку, там стояла фронтова танкова частина. Люди молилися і просили допомоги. Танк приїхав у село. Між диверсантами та приїжджими почалася суперечка. Енкаведисти побачили, що є свідки злочину, яких тут не мало бути, каральна операція почала вщухати. Загиблих спочатку хоронили в саду, а потім потайки ночами вивозили на цвинтар. Людський розум відмовляється усвідомити ті жахіття, що пережили жителі Волиці Вербної неділі 1944 року. Загалом, у той день загинуло і померло від отриманих ран, несумісних із життям, понад двадцять жителів села: Галяс Йосип Феодосійович, Галяс Ганна Йосипівна – батько з дочкою; Білан Гнат – батько Бобрик Марії; Мельничук Василь; Бровкін Антон Юхимович – сімнадцятирічний юнак; Степан Пасєка – син Варвашки; Іськов Петро, Іськов Степан – батько та син, близькі Іськов Мотрі; Мельничук Василь – свекор Мельничук Євдокії; Галяс Ганна – старенька жінка; Форманюк Роман, Форманюк Петро – рідні брати; Лотоцький Іван; Паляниця Юхим. Захищаючи жителів села від рук більшовиків загинули члени місцевого осередку ОУН – Денисів Юхим, Козлов Іван, Павлішин Захарій. Після жахливої трагедії в селі Волиці люди не відступили зі шляху боротьби, ворогові не вдалося зламати волю народу. Вже восени 1944 року у Волиці перебували повстанські командири зі своїми сотнями: “Дужий”, „Хмара”, „Дунай”, „Меч”, готуючись до бою під Панасівкою. Воличани всіляко допомагали мужнім захисникам, не боячись розправи ворогів. Від часу Волицької трагедії минуло вісімдесят років. При тоталітарному режимі цю подію замовчували. Воличани боялися відверто говорити на цю тему. Через стільки літ – ворог України той самий. Волиця – наш біль у 1944-му. Буча, Бородянка, Чаплине – наш біль сьогодні. Боротьба триває, ми не відступаємо зі свого шляху. Дякуємо всім, хто нас підтримує, дбаємо про нашу державу, зберігаємо нашу єдність. Вистоїмо, пройдемо наш шлях до перемоги. Вона буде! Вічна пам’ять усім, чиє життя забрали російські окупанти, одвічні наші вороги. Вічна слава нашим воїнам! Слава Україні! Героям Слава!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин