З блокнота письменника · “Духовна мертвота, аж моторошно. Але щось же треба робити. І не вмію я ставати перед людські очі й фальшивити та брехати”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Путівці й магістралі, або Дороги, що обирали нас Ретроспекція
Слово Просвіти, №13 за 2024 рік
Наталка ПОКЛАД
Бурхливий 1989-й: утворення на початку року Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, Народного Руху за перебудову, клекіт і непрості кардинальні зрушення в людській свідомості та суспільстві загалом… Спілчанське Бюро пропаганди художньої літератури працювало в умовах надзвичайних, під “різнокаліберним біглим вогнем” і по самих спілчанах, і по СПУ загалом, коли в обличчя кореспондентам і письменникам кидали, скажімо, таке: “Вас на площі – та під танки!” Чи: “По вас шибениця плаче”. А найчастіше під маскою люб’язності робилося все, щоб зустрічі не відбулися… І все ж, як зазначалось у матеріалах, що їх отримав кожен делегат “Х з’їзду письменників Радянської України” в 1991 році, 24 тис. платних виступів за рік давали СПУ солідний прибуток… Це була поїздка групи письменників до Кривого Рога. Як член правління Товариства української мови, я пообіцяла дати про неї статтю до преси, тож дещо зі спостереженого фіксувала в записнику.
25. ІХ, понеділок Запізнились на Криворіжсталь – тепер Довгаль утрясає, а ми чекаємо. Профорг – жінка, кричить, що погано працюємо. Питала С. Довгаля, яких тем можемо торкатись. “Пропагуймо ідеї Горбачова, його національну політику. За кожне українське слово чіпляли націоналізм. Треба пропагувати дружбу народів, прочитати про це вірші”. А якщо у мене їх нема? Лукашенко попередив: страйків торкатись не будемо, то їхнє питання. З градилень іде пара. Смог закрив сонце. Ветеран заводу, що нас підвозив, хвалить Криворіжсталь: 40 тис. робітників, 65 цехів, 44% всесоюзного металу, а ще ж руда; всі забезпечені квартирами, повертаються до свого міста, якщо виїхали. Але Кривий Ріг брудний, є проблеми з транспортом (ми вчора так потомились, що не стали шукати “Дружбу” і заночувати в “Києві”). І. Дробний із Золотоноші, дав 3 крб. ветерану – за проїзд. Чекаємо-утрясаємо, в які цехи йти. Довгаль непунктуальний і зовні неохайний. “Комсомольская правда” дала гарну статтю про Рух. Заговорилася з жінками – і зірвала виступ у їдальні. ЗакидАли, особливо дві, про низьку духовність. А причини й не називаємо: тоталітарний режим. “Підіймайте совість, духовність – ви ж інженери душ… Не акцентуйте на мові – не це зараз головне…” Лукашенко фиркнув: “Ти ж не на лекцію приїхала, а на виступ. Що можна за 10 хвилин сказати?” – “А я не хочу віршиком відбуватися”. – “Ну, тоді будеш усе зривати…” Солоухін пише, що культура – це державна справа. І екологія теж. Не ентузіастів, а держави, партії. А в нас чомусь цим займаються окремі фанати. А потім усі дивуються: звідки бездуховність? У місті є українські школи – кілька.
26. ІХ, вівторок Не дай Бог захворіти. А вже щось тече з носа, стає гАряче. Посилено п’ю чай. Учора був виступ у гуртожитку. Там – злочинці і всякі, як сказали, “відходи”. Слухали нас. А Лукашенко знову – про письменницький Ірпінь та війну. Йому лиш би заробити гроші, – ось і вся пропаганда слова й культури. Хлопець, що сидів збоку, сказав: “Заснути можна”. Виявилося, болгарин. Сиділи – чекали фільму по телевізору, а ми думали – нас так дружно вітають. Люди злі: де мило? де харчі? І т. ін. А я мила з дому не взяла – думала, є в готелі. Тепер нема чим помити руки… Начальник цеху: “Я б усіх, хто ходить із борідкою і закликає до Руху, – в Сибір: хай там походять 5 років і подумають…” (Це як ми лиш прийшли). Виступ у ЖКО відмінили. Примчав Олександр Віталійович (закінчив ун-т марксизму-ленінізму у Дніпропетровську, із профкому, культурна комісія + Лариса Яківна) і сказав: “Говоріть про свою творчість. Ні слова про українську мову. Ви порушуєте умови контракту. Це збурює людей. Тільки про свою творчість! Інакше – розірвемо контракт”. “Та поясніть, у чому річ? Що поганого ми робимо? Звідки це йде?” “Ви самі розумієте. Ще раз прошу – лише про свою творчість. А йде – від мене, і хай вам цього буде досить. Я за паспортом – українець”. І єхидно усміхнувся. Говорить – російською. Після виступу в цеху – жінка: “Це добре, що ви приїхали. Бо москалі взяли верх…” Начальник цеху: “Та я вот понімаю украінскій язик, мнє всьо равно, на каком язике говоріт чєловєк, ліш би дєлал, что надо”. У нас із Лукашенком вийшла перепАлка. Він – мені: “Вас тут ображають? Ні. Оті добре”. – “Я за те, щоб українець знав російську, молдавську, – але щоб і росіянин знав українську”. – “І погодимось, і будемо робити те, що треба. Бо хто платить – той і музику замовляє”. – “Та це ж принизливо!” – “Нічого принизливого. В тебе прекрасна лірика”. – “Ми ж маріонетки. Слухняні поетики. І це гидко”. – “Ти глянь на мене: червоне обличчя, тиск піднявся. Я ж весь час біля тебе в напрузі. Знайшлась Віра Засулич, захотіла пробити цей кам’яний мішок… У Києві виступай, під крилом Павличка, ставай громадською діячкою… А тут роби людям приємність”. – “Перед смертю роби приємність… Я читала людям, і їм це потрібно”. – “У Калуші тебе б на руках носили, а тут – помовчуй. Лиш здоров’я надірвемо. Я тебе на колінах прошу: давай довиступаємо і з чистою совістю повернемось, і доведемо Лагуті, що змогли, пройшли, – хай єхидно не усміхається”. – “Та ж ми знову – слухняні. І нічого контрреволюційного не робимо”. – “Для них це – ще контрреволюція. Поли-
28. ІХ, середа Учора виступали в гуртожитках. Я нічого не казала про мову, бо там були в основному дівчата. Тільки про мораль і любов. Довгаль телефонував у міськком партії, там нібито правильно розуміють ситуацію, обіцяли вгомонити заводчан. У всякому разі нас і далі приймають, хоча сьогодні автобуса вже не дали, йдемо на 11.00 пішечки. Ходить за нами назирці кадебістик-профорг Саша і весь час питає: “Чому ж досі мовчали?” “Ви нас сьогодні не слухаєте, а раніше – тим паче. А коли слухали, то зразу ж забирали, щоб уже не повернути”. “А якщо мене направлять в Казахстан, то як я без російської?” “Не направлять. Цього не повинно бути”. “От я б і говорив, та багато русизмів”. “Русизми самі не зникнуть – потрібна практика розмови…” Йдемо сьогодні знов на завод. Вчора в гуртожитку пили чай у Світлани й Наталі. І застав нас дощ. Я собі вирішила: говоритиму про духовність, яка підрубана; про українського поета, якого скоро не буде кому читати; про інтернаціоналізм – оцю обгортку від цукерочки, в якій – камінець… Лукашенко: “Не зривай виступів”. Йому – аби гроші заробити. А може, це й правильно сьогодні?..
27. ІХ, четвер З операторами. Надія Сергіївна: “Я українка, але державність української мови – це крок назад. Я категорично проти”. І знов ті самі аргументи: “Треба думати, що їсти, а не про українську мову… І як же нам, технарям, переучуватись?..” З робітниками. Запитали про Рух. Зовсім дезорієнтовані неправдою. Хочуть мати програму Руху. Читали “Комсомольскую правду”, кажуть, стаття цікава. Питаю: “Що, вас уже підбурили?” – “Ні, просто ми почули, що тут ходять рухівці, хочемо знати, що там у вас у Києві…” Отак і почали – ніби знехотя: “А що там у вас у Києві?” Лукашенко: “Нічого, спокійно. Рух працює. Хочемо надрукувати всі матеріали. Рух – за національну культуру, за те, щоб слово не розходилося з ділом…” Жінка опісля: “Спасибі за теплИночку, яку ви принесли. Приїжджайте!..” Усе всі розуміють, лиш нема кому оформити. Висновок робітника, який партійний і дуже хоче програми Руху, аби об’єктивно розібратися: “Політична освіта у нас – на нулі”. Нас уже не возять. За нами – пильне око з ідеологічного відділу: аби не казали
“єресі”, а якщо кажемо – то розірвати контракт. Лукашенко: “Я вже їхав би в Київ. Стомився – хай йому грець, і від цього повітря, і від цих начальників!” Але все ж годить, грає коміка, бо треба заробити гроші – собі й Спілці. Такий же ів поезії; але є щось і живе… Просто він – “у рамках”: розуміє – і хоче жити. Як і інші наші. Жовті Води, педучилище: виявилося, готують учителів для Азербайджану та Молдови. Але – чому?! Надія Сергіївна: “Я сама – з Рівного”. – “А мама?” – “І мама тут”. – “А сестри, знайомі?” – “Всі тут”. – “Ну ви, напевно, не віддасте дочку в українську школу?” – “Ні, звісно. А навіщо вона, та мова? Я ось мучусь із термінологією, то хай вона не мучиться, а зразу вчить російською… І чому це ви на тому так званому з’їзді говорили від народу? А ось Кривий Ріг, Херсон, Дніпропетровськ, Крим ніколи української не приймуть…” Отак-от.
29. ІХ, п’ятниця Поснідала. Похолодало. Падає з дерев листя, і вітер крутить ним. Маємо телефонувати в заводоуправління. Знову йтимемо пішки? Львів’яни по телебаченню дають гарний концерт, але це ніби з якогось іншого світу. Лабораторія. Одна жінка, росіянка: “Навіщо переходити на українську технарям? Навіщо зайві витрати на переклади статей? Мова науки – російська. Хай усе інше буде українською, хай вчать, але наука – інтернаціональна”. Їй заперечують: було ж інакше, було й по-українськи. Та й чому – не по-українськи? Вона що – гірша?!. Питали про Рух – і з позитивним ставленням, і з ось таким: “А що зробите, коли вам дозволять робити все, що хочете?..” Цікавий факт: із кожного заробленого карбованця комбінатові залишається лише 13 коп. Все інше йде “нагору”. Ще одна жінка питала, де взяти програму Руху та як до нього вступити. “Ми вас підтримуємо. Ми – за українську”. І голова цехкому – “за”. Її дочка – в педінституті, ще 6 років тому там усе було поукраїнськи, а тепер – уже все російською. О 19-й – клуб школярів “Гайдар”: 3-й, 8-й і 10-й класи. Гостра упередженість, зневага і глузливість до самої мови. Я схотіла пробити цю броню. Говорила про яничар, манкуртів і гетьмана Калнишевського, про криворізьку козацьку землю, історію якої вони почали вивчати аж у 8 класі. А любити, не знаючи, – не можна!.. Говорила про українців за кордоном і про Канів, де якось зустріла стару українку з Канади: бабуся стояла на колінах біля Кобзаря і плакала. Вона вперше приїхала поклонитись рідній землі і привезла з собою онуку… Говорила про Солоухіна, про слово “сударь” і “добродій”. Ці діти в Каневі не були… А закінчила тим, що, може, колись у Каневі зустрінемось… Читала Л. Кисельова “Я позабуду все обиды…” й В. Шовкошитного “Я украинец – до седьмых колен…” та свій вірш “Матінка, матусенька, матуся”. Спочатку демонстрували своє нехтування, байдужість. А згодом погляди стали уважніші, з’явилась цікавість… Отже, пробити – можна!.. Раїса Яківна, вихователька: “Якби всі вчителі української мови ось так говорили…” Вона єврейка, трохи знає мову. Звісно, служить заводові та ідеї інтернаціоналізму. Припускаю, що (бо вже досить пильно дивились її очі) розгледіла у мені не такого вже й слабкого суперника. Тож за ці кілька днів ми побачили робітниче місто, робітничу масу трошки зсередини. Мертво. Хоч є й живі проблиски. Та до них нас не пустили, злякались. Духовна мертвота, аж моторошно. Але щось же треба робити. І не вмію я ставати перед людські очі й фальшивити та брехати. А ми нині мали відпрацювати контракт. Лукашенко каже: “Ось зробиш 500 виступів – і будеш інакша”. Можливо, й так. Не знаю…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
