Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і літописець · “У цей же період російські телеканали можна було приймати з будь#якої бляшанки”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Рідний дім, якого вже немає Зі щоденника юної донеччанки

Слово Просвіти, №13 за 2024 рік

Анна БЄЛА, студентка КНУКіМ 4. Що не так з рукавицями? Осінь 2014-го. Холоди такі нещадні, що на початку листопада долоні замерзали намертво. У якихось сумках, які мама збирала, коли ми втікали з Карлівки, вона знайшла пару теплих рукавичок. Я й гадки не мала, що настане день, коли вони когось зацікавлять. Того дня я пішла в магазин за хлібом. Розплатившись, взяла свою торбу і штовхнула двері крамнички, виходячи з приміщення. Щойно вони відчинилися, я помітила, що ледь не вдарила військового, який якраз збирався заходити. Він усміхнувся і відійшов, пропускаючи мене вперед. Тоді я зауважила, що він був не сам. Ціла юрба солдатів збиралася зайти в магазин. Вони гучно розмовляли і сміялися, були досить молодими. – Проходьте, будь ласка, – зі сміхом сказав той, що пропускав мене вперед. – Дякую, – тихо відповіла я і налаштувалась швидко вийти. Але так не вийшло. Один із молодиків гукнув: – Ану почекай! Я розвернулася, очікуючи пояснення, чому він мене зупинив. Військовий підійшов, з цікавістю розглядаючи мої руки. Потім взяв мою долоню і покликав товаришів: – Гей, хлопці, йдіть сюди! Вони підбігли до нас. Серце в той момент хотіло вилетіти від нерозуміння того, що відбувається. Глянувши на мої рукавички, один із них крикнув: – Ти диви! Мала, звідки взяла такі рукавички? – Мама купила, – перелякано прошепотіла я. “Чому він питає?” Вони чомусь гучно розсміялися. – Та вона наша, хлопці! – сказав він, регочучи. – Бач які кольори носить! *** Ще дитиною я не знала, що червоно-чорна комбінація кольорів, яка красувалася на моїх вовняних рукавицях, належить національно-визвольному рухові “Правий сектор”. Мама купила мені ці рукавиці задовго до війни. Дизайн був виконаний, як на шаховій дошці. Два квадрати чорних, два – червоних. Військові, побачивши такі кольори на рукавицях дитини, закцентували на цьому увагу. І хоч мені здалося, що нічого поганого хлопці на меті не мали, проте я була одинадцятирічною дівчинкою, яка страшенно перелякалася. Уявіть, що ви дитина і до вас підходить гурт дужих військових, які оточують вас з усіх боків. Вони дивляться на вас і сміються. Причини сміху ви не розумієте. Потім кажуть щось про кольори на рукавицях, значення яких ви не знаєте. Я не могла зрозуміти, чи щось зробила не так, чи щось не так зробили мої батьки. Уже в дорослому віці, добре розібравшись з кольорами на рукавицях і реакцією військових, мене охоплює обурення. Бо тепер я розумію причину їхнього сміху. Вони здивувалися з того, що в якомусь маленькому селі на Донбасі батьки маленької дівчинки свідомо купили їй червоно-чорні рукавиці. Ніби це восьме диво світу! На Донбасі діти носять червоно-чорний колір, а не червоно-синьо-білий, як вони гадали! Раптом в очах військового, що тримав мою руку, спалахнув дивний вогник. Так дивляться люди, які задумали щось, на їхню думку, геніальне. Він змовницьки подивився на своїх товаришів, потім на мене. – Слухай, дівчинко, – почав він. – А якщо ми дамо тобі прапор, ти візьмеш його додому? Я розгубилася. “До чого він веде? Звісно, візьму”. – Звичайно, – відповіла я, насупившись. Це ж було очевидно. На мою думку. – Так? – здивовано підняв він брови, знову обертаючись до своїх товаришів. Ті переглядалися між собою, усміхаючись. – А тебе батьки не сваритимуть? Я розгубилася ще більше. “Що за дурне запитання?” – Не сваритимуть, – відповіла я. – Добре, почекай тут. Він повернувся до своїх друзів, обговорюючи щось, чого я розібрати не могла. Очима втупилася в чоботи, чекаючи, поки військовий повернеться, і слухаючи, як його товариші сміються. Нарешті хлопець повернувся. У руках, як і обіцяв, тримав величезний прапор України. Пам’ятаю свою радість, що вони віддали мені його саме такого розміру. Але я боялася виявляти хоч якісь емоції. Військовий з українським прапором – Ось, тримай, – сказав він невпевнено, ніби очікуючи, що відмовлюсь в останній момент. Я обережно взяла прапор в долоні, стримано подякувала і чимдуж полетіла додому. Відчувала, що військовий дивиться мені вслід. *** Що я думаю про тих юнаків зараз? Думаю, що переляк маленької дівчинки – не наймудріше, що вони вчинили у своєму житті. Хай навіть нічого поганого не задумували. А з огляду на сьогодення я, у якої за плечима вже чималий досвід життя у війні, величезну торбу образ та стереотипів збоку своїх співгромадян, яка досі з погляду багатьох моїх співвітчизників є представницею “сумнівного регіону”, розгнівана ще більше, згадуючи день, коли військові запитали мене, чи не сваритимуть мене батьки, якщо я принесу додому прапор України. І якщо та маленька дівчинка була налякана, то вже доросла розчарована. Адже я впевнена, що військові, які здивувалися з червоно-чорних рукавиць на дитячих руках, не єдині, хто вважає, що донбаські батьки сварили б свою дитину за те, що вона звідкілясь дістала український прапор. За 10 років, з ким би я не знайомилася, ніхто не міг приховати те секундне підняття брів після моєї фрази: “Я з-під Донецька”. За 10 років нескладно навчитися розпізнавати цей погляд. І навіть якщо ці люди намагаються переконувати себе в тому, що вони не стрижуть всіх під один гребінець, не повірю, що хоча б на секунду вони не задумувались над тим, що я можу мати альтернативні погляди на суверенітет України. Такий рівень стереотипізації. Проте поки багато людей вважають, що донеччани чекали путінського режиму, ми в 2014-му тримали в шафах українські прапори. 5. Інформаційний простір Донбасу 2017 рік. Вибігаю з нашого дому, намагаючись бути біля машини раніше за тата. Навчання в школі цього тижня закінчилось, тож вихідні будуть проведені в Карлівці. Підходжу й бачу, що тата ще немає. Гордовито піднімаю підборіддя з усмішкою, бо продовжую наполегливо дотримуватись принципу не запізнюватись. Щоразу хапаюсь за будь-яку можливість кудись поїхати з татом. Люблю їхати на передньому сидінні, роздивлятися краєвиди, спілкуватися на різноманітні теми і слухати музику. Звісно, коли виходить її послухати… Стрибаю на місце біля водія і чекаю на тата. Він заводить машину, і ми вирушаємо в міні-подорож. Не торкаюся кнопок радіо, бо розумію, що поки ми не виїдемо за межі села – це апріорі безсенсово. Коли перед нами зникає вивіска з перекресленим написом “Карлівка”, хапаюся за бігунок. На першій же хвилі чую огидний російський голос. Одразу перемикаю. Кручу ще декілька разів. Результат той самий. – З якого міста мовлять? – питає тато. – Краматорськ. – Може не дійти сигнал, – хитає головою. – Ми досить далеко. – Хоча б спробуємо, – важко вдихаю, вводячи номери хвиль. Набираю перші цифри хвилі, на якій повинне мовити NRJ. У відповідь – рипіння. Вводжу інший номер, якому має відповідати “Наше Радіо”. Той самий результат. Набираюсь терпіння і набираю номер, під яким повинен бути Хіт ФМ. – Погода в Москве… – долинає у відповідь. Починаю крутити бігунком, змінюючи номери хвиль по черзі. Може, хоча б таким чином я знайду щось українське. І от на одній з них чую рідний джингл Українського радіо. Радісно усміхаюсь, плескаючи в долоні. Тільки це інший номер, не той, що я бачила на сайті. – Може бути таке, що вони мовлять на інших хвилях? – питаю тата. – Не на тих, які записані на їхньому сайті. Проте недовго музика грала. У буквальному сенсі. Перша пісня навіть не встигла закінчитися, як її перебило дратівливе рипіння, що свідчило про відсутність зв’язку. Після кожної спроби чую огидні російські голоси. – Новости в России такие… В Воронеже произошло… В гостях студии Филипп Киркоров… Вас приветствует радио Энерджи… – Енерджі – це якраз те, що мені було потрібно, – мовлю з гіркотою. Ну хоч одна наша поїздка може обійтися без мого роздратування та істеричних перемикань кнопки радіо у пошуках української радіостанції? – Під’їдемо до Новогродівки, запрацює Люкс ФМ, – намагається заспокоїти мене тато. Продовжую крутити бігунок. Може, пощастить? Крізь численні рипіння та переривання зв’язку ледве-ледве чую фразу “Рус-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин