Пишуться книги · “Але отим, іншим, було не все одно, чому за любов до Поета і його творчості?” · с. 10сторінка оригіналу ↗
Поміж небом і землею Уривок з роману “Аглофабрика”
Слово Просвіти, №13 за 2024 рік
Тетяна ДЕЙНЕГІНА
Площа, улюблене місце відпочинку, спілкування і розваг луганської молоді, за понад два десятиліття під вдумливою пильністю Кобзаревого погляду набула статусу культової, тож навіть побутово-домашнє – “дураківка” – не сприймалось як щось принизливе чи образливе, а навпаки, як спогад про ознаки місцевої давнини. Подейкують, що якийсь столичний журналіст, створюючи образ Луганська методами словесної еквілібристики, зазначив, що на початку другого десятиліття XXI століття саме невмирущий Тарас в оточенні молодіжної тусовки став трендом, на якому хайпують блогери, пранкери й навіть політики. Софії випала гірка участь – бачити, як улюблене з дитинства місце раптом перетворювалось на фантасмагоричне нагромадження людської ненависті одних і розгубленої незахищеності інших. Ані одні, ані інші не розуміли: хто, кого і за що? Хоча оці, “перші”, повинні були “відробити” одяг, їжу, тимчасову свободу, а, може, й деякі копійки, які називали “копитними”, а також без потреби не відкривати рота: та їм було байдуже, в кого жбурляти кийками або кастетами поміж очі, чиї голови трощити. Але отим, іншим, було не все одно, чому за любов до Поета і його творчості, за об’єднаність українством?.. Звідки вони звалилися на наші голови – ці ваші “тітушки”? Все частіше й відчутніше доводилося стикатися з майже матеріалізованими формами розділових конструкцій: “наші!” й “не наші…”. Навіть серед добре знайомих студентських голосів кусючими змійками проповзали поголоски: “тітушки”… – Прикуси язичок, це не “наші”! – або навпаки: – Чого ти затаївся, тут усі свої, “наші”! Пам’ять чіпкими ланцюжками зашепотіла: “Наші, наші, наші!..”, повертаючи думки Софії до зведеного в “шедевр місцевого анімаційного мистецтва” мультфільму-агітки з відверто-лобовою (але ж – “нашою”!) назвою – “Наші”. У пам’яті спливали не по-дитячому стиснуті кулаки, не по-дитячому переповнені злістю очі, не по-дитячому встромлені одне в одного “стінка на стінку!”, “вулиця на вулицю!”, “зуб за зуб!”. Закладена свого часу в юні душі ненависть до ворога через роки й десятиліття трансформувалася “в мужність і патріотизм радянських героїв-молодогвардійців, піонерів-героїв, юних партизанів, які безстрашно йшли на смерть у боротьбі з фашистами, бо такий у нас – луганський! – характер!” Піднесено розлогий чоловічий голос з дикторською чіткістю охоплював площу металевістю словесної мережі, під ковпаком якої люди вже переставали бути людьми, контролювати фізичні дії та й думки свої. Активно набирав силу інстинкт натовпу… І навіть небесам було не під силу зрозуміти: день зараз на землі чи ніч? І навіть небесам було не під силу відповісти: хто має рацію там, на землі, хто винуватець? І навіть небесам було страшно і соромно: нелюди?! За командою, за наказом чи за власним бажанням, погрожуючи, б’ючи собі подібних, фігури, спотворені відсутністю облич, голосів, здорового глузду, шугали важкими тінями недавнього світла, безжально трощили те, що в свідомості людей багатьох поколінь було незламним, непохитним, недоторканним, як віра, як пам’ять, що в кожного – свої. – Інтерв’ю... Інтерв’ю... Інтерв’ю... – сполучними намистинками прокотилося по колу, закликаючи натовп “зосередитися” на головному. Невпізнавані джерела світла різко сфокусували численні промені на двох фігурах. Вони, підкреслено вальяжно, подібно до солістів або конферансьє, походжали перед “хором хлопчиків”, як чомусь позначила для себе Софія щільно зімкнутий лад із “чорно-жовтими цитатниками”. Вона здогадалася, що це ті самі барахляні книжечки, однією з яких вже вкотре махав Заіграшка перед її носом. Здогадалася вона або інтуїтивно зрозуміла, що один із цих “солістів” – той самий рожевощокий Олександр з обласного телеканалу. Софія чула у студентському середовищі розмови, що цей солодкуватий “губошльоп” журналістом не був і ніколи не стане. “Живчик”, “шоу-мен”, “конферансьє” тощо – але до чого тут журналістика, до якої він намагається примазатися?! Ведучий телевікторини “Рідна Україна”, яка була кілька місяців популярною у земляків... Усюдисущі студенти знали і те, що, намагаючись догодити інтересам деяких місцевих політиків за чималенький “гонорар-чик”, він назвав свою вікторину “Наша Україна”. Але дехто з пильних представників керівництва нагадав хлопчикові, що не потрібно плутати особисті інтереси з громадськими. Беззаперечно і покірно “Наша” Україна вже під час другого виходу в ефір стала “Рідною” і для ведучого, і для телеглядачів. Зараз ведучому телевікторини було не до “України”. Улесливо щось декламуючи, театрально розмахуючи вільною рукою, “інтерв’юєр”, здавалося, не просто намагався дотягнутися мікрофоном, затиснутим в іншій, неабияк замерзлій, руці до щелепи свого “героя”, а навіть засунути його тому в рот. Огрядний широкоплечий здоров’яга, здавалося, насолоджувався відчуттям своєї переваги – “і вшир і навскіс”, і висотою, і становищем у суспільстві... “І об’ємом безмозкої голови, і відсутністю ознак виховання”, – додала Софія, почувши “глибокодумну” сентенцію незнайомця: – Коли я вчився в школі, в кабінеті української мови та літератури висів плакат: “Вивчай українську мову – вона допоможе тобі краще знати рідну”. Замість паузи – розхристане “ги-ги”… – У якій же школі він вчився? – кілька разів прошепотіла Софія, доки “здоровега”, “гигикаючи” і чмихаючи носом, вихвалявся, що саме він придумав ці “кишенькові книжечки”, які сьогодні всім-всім-всім несуть правду про цього фашиста-нациста-націоналюгу, – він вказував широким жестом туди, де на п’єдесталі... Крізь темряву і контрове світло прожекторів Софія не могла роздивитися, чи залишилося щось від пам’ятника, який заїжджі вандали намагалися знищити, чи... – Назаре!.. Назаре, де ти, що з тобою? – з жахом Софія все чіткіше з’єднувала долю Назара і пам’ятника Великому Кобзареві. Схлипуючи, вона додавала як докір безчинству натовпу нагадування, що пам’ятник цей створювався всім “миром”, що, як часто підкреслюють ЗМІ, “цей величний монумент – подарунок не лише свідомому українству міста, області, України, а, перш за все, українству усього світу!..” – Як же можна?.. Як же можна навіть руку піднімати? Як же?.. Тим паче, що “2014 оголошений на державному рівні Роком Тараса Шевченка”... А звідкись згори Софії, яка розпласталась на крижаній “авансцені” події, “здоровило” розповідав, що саме він – керівник проєкту, яким він і його група вважають своїм обов’язком донести до ошуканих, зазомбованих сірих народних мас правду. І особливо – до “майданутих отаких”! – додав, покрутивши пальцем біля скроні, що означало позначення цих недоуків. Спрямовуючим вектором інша рука вказувала саме на місце падіння Софії… А навкруги верещали, настирливими усюдисущими буравчиками вкручувалася в слова “здоровеги”, у світло прожекторів, у темряву простору назва “ювілейного видання”: “Тарас Шевченко – крёстный отец украинского национализма”. Гасло попливло кудись вшир і вгору, разом із ним забрались “лоскотальники”, а Генка, струшуючи її одяг, поправляючи шапку на її голові, допомагав впевнено триматися на тонких підборах. – А ти звідси? – ніби прокинулась від моторошного сну Софія. – Звідки – звідси? Я весь час поруч із тобою! Побачив, що ти якась зомліла. Це ти мене якнайчастіше не помічаєш, родичко, а Ребро завжди там, де треба, все бачить, все чує. Хоча прикидається дурнем. Ви ж мене за дурня вважаєте?.. От Максим, братуха, він, бачте, з Павлом спілкується, бо той – інтелігент, – сором’язливо обсмикуючи свою потерту, “занюхану” куртку, гугнявив Генка, й не без відвертих ревнощів, додав, – до того ж, і дід у нього, як воно ото… археолог чи геолог якийсь “репресивний”… – Не “репресивний”, а репресований… У мене теж. – Ніби я не помітив – у тебе теж щось із ним таке… – З ким? З дідом чи?.. – Поперше, той, про кого ти… Не дід Павлу, а прадід. І тобі би не завадило з Павла взяти приклад, покопатися в нашому родоводі. – Що мені копатися? Це у вас
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
