Пошта “СП” · “У слові свого найкращого сина – український народ виходить до всіх людей землі”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Звістувати про геноцид
Слово Просвіти, №13 за 2024 рік
роду, що одним засягом змела мільйони життів чоловіків і жінок, малих дітей, літніх людей? Порушивши природний процес розвитку наступних поколінь”. Самобутність текстів Віри Марущак полягає в тому, що авторка, як правило, свідомо стилізує їх під „нонфікшен”, спонукаючи нас співпереживати події як факти власної біографії, Саме в такий спосіб письменниця передає відчуття трагедії Голодоморугеноциду українців. З покоління – в покоління. І це виходить у неї ненарочито майстерно. „Маленький хлопчик сидів на краю печі. Його голова хиталася, а безкровні губи беззвучно просили Бога, аби допоміг забути про їжу. Але від цього ще більше зводило живіт і туманило думки. Час до часу він позирав на сестру, що лежала поруч. Вона важко дихала, інколи розплющувала очі, що в них ще світився живий промінчик. Поглядом, а не словами, просила їсти”. („Сухарик”). Я привів перший абзац з насампочаткового твору книжки. Знову ж-таки, бачу ніби хтось розіклав переді мною десятки чорно-білих світлин. – Хлопчик. Дівчинка. Згорьована мати. Так міцно зачіпає за сумління далекої неспростовності. Закликає ні за яких обставин не приректи на забуття. Чи тут – винятково авторська уява?..
Завідомо, – ні! Були опрацьовані усні перекази людей в уже другому-третьому поколіннях від голодомору, архівні матеріали, розповіді близьких і рідних… Накопичувались, власне, у цю книгу, що про неї розповідаю. Весь час маючи в полі зору найтрагічніше. Це зворушливо та вражаюче. Боляче. Відчуваю, що В. Марущак вдавалися ці твори, бо йшли з глибинних переживань, із серця авторки. Напруга лише зростає в оповіданнях „Сумна робота”, „Макуха”. Авторка не хизується тим, що знає „предмет” розповіді чи літературним хистом, а таврує призвідців голодомору, глибоко випалюючи знак ненависті. Я довго шукав способу коротко висловити своє ставлення до оповідань з книжки „Пустеля”. Відчував, що тут є якесь ключове слово, але воно на гадку спало лише згодом. І ось: причащатися! Саме воно. Читач ніби долучається до тої далекої сакральної їжі, аби пізнати тих нещасних, що намагалися вижити… І подеколи виживали, подолавши страсну путь. Цитую: “– Їж, Андрійчику, їж. Мені вже все одно, а тобі жити. Копай кульбабу, корінці й квіточки їж, бо цей сухарик останній”. („Сухарик”). „Хоронили без трун. А навесні вже страшну місію не могли виконувати, змарнілі,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
