Письменники і час · “Україна в особі Івана Михайловича – така Європа, якої багато кому й не снилося”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Чотири листи від Івана Дзюби
Слово Просвіти, №13 за 2024 рік
Галина КИРПА
Замолоду наприкінці 60-хпочатку 70-х я працювала у видавництві “Дніпро”, де тоді працював Іван Михайлович Дзюба. Мені часто випадало здибувати його у видавничих коридорах, він завше зупинявся, і розмови точилися навколо літератури і спільних знайомих. На моє прохання він дав мені якось прочитати рукопис “Інтернаціоналізм чи русифікація”, от тільки не знав того, що я потім передрукувала той рукопис і поширила між своїми друзями (згодом друкарську машинку довелося знищити). Пригадую, він дякував мені за те, що я познайомила його з самвидавними віршами Грицька Чубая. Загалом на самвидав було тоді густо, і для тих з нас, хто довіряли одне одному, то була велика школа пізнання справжнього. А якось Іван Михайлович спитав: “Ви ж також пишете? Принесіть почитати”. Я знітилася: “Нехай колись”. Але коли він удруге, а потім утретє спитав: “Принесли рукопис?”, мені стало незручно: щоб він не сприйняв мою неквапливість за манірність. Звісно, потім нахвилювалася, поки Іван Михайлович читав. А як прочитав, попросив лишитися після роботи “пройтися рукописом”. Він аналізував кожен твір (вірші, новели й казки для дорослих, з коментарями на берегах) і насамкінець заохотив словами: “Думаю, ви писатимете прозу”. Ще пам’ять зберегла таке. Нас, видавничих працівників, повезли якось восени на овочеву базу перебирати помідори. Приміщення сире, запах гнилі забиває подих. Словом, я в тій задусі знепритомніла. Виводять мене на свіже повітря, а Іван Михайлович каже: “Вам треба обстежитися, не запускайте це. Я можу домовитися з одним професором про консультацію”. Я була зворушена такою увагою, подякувала й відповіла, що це, мабуть, якась емоційна перевтома, візьму, мовляв, відпустку й поїду до мами в село. (Там справді пройшла курс уколів, і все минулося). Але Іван Михайлович при нагоді знов нагадав, що може домовитися з тим професором. Очевидно, тільки маючи проблеми зі своїм здоров’ям, людина вміє подавати комусь руку допомоги. Згодом, коли через наглий арешт (1972) Іван Михайлович не з’явився на роботі, тож у мене надовго затрималися книжки, що я не встигла йому повернути (серед них і така на той час “крамола”,
як “Історія української культури” Івана Огієнка, давнє видання). Коли ми з Дмитром якось перестріли його на Хрещатику і я нагадала йому про них, він приємно здивувався, що вони збереглися. І потім ще сміялися, коли я розповіла, що ті книжки я відвезла на хутір і мій батько переховував їх у вулику. “От уже ж ваші бджоли начиталися”, – сказав він. У своїй чудовій книжці “Не окремо взяте життя” Іван Дзюба цитує Бертольда Брехта: “Небо з самих лиш зірок першої величини – це не небо”. А далі твердить: “…для літературознавця немає першорядного, другорядного, третьорядного…” Мабуть, тому він належить до напрочуд уважних, відповідальних і дуже совісних літературознавців. Я кілька разів надсилала йому свої книжки. На відповіді не сподівалася, знаючи його велику зайнятість і проблеми зі здоров’ям. Але Іван Михайлович завжди, нехай і не відразу, відповідав. А це, згодьтеся, неабияка ознака внутрішньої культури. Скільки в нас таких людей? Носіїв елементарної людської культури, шляхетності й глибини? Може, перелічимо? Україна в особі Івана Михайловича – така Європа, якої багато кому й не снилося… Всі листи писані від руки на білих аркушах, у продовгуватих конвертах.
25. ХІ. 2013 с. Рудики
Дорогі Галино і Дмитре! Дякую за книжку Ольги Мак. Пригодиться! Бажаю добра, здоров’я, улюбленої праці. Шанобливо і зичливо – І. Дзюба (Це відповідь на послану повість Ольги Мак “Каміння під косою”, творчість якої я вивчала й писала передмову до цього видання).
2. Х. 2014 с. Рудики
Люба Галино! (якось не навертається мені тут ні “пані”, ні “Миколаївна”) Дякую за пам’ять, а ще більше за книжку. Добра книжка, добра поезія. Озиваюся не зразу, бо був у мене тяжкий рік, а зараз доліковуюся на дачі і намагаюся розібратися в боргах. А їх назбиралося… Поезія Ваша тиха і світла. І те, що могло б здатися моралістичним, таким не є, бо воно психологічне і звернене до душі навколишнього світу (“яка зелена яблуні душа!” Це розмови зі світом, “заплющивши серце”! Навіть коли зринає трагічний мотив). Дуже проникливі (хотілося сказати: “точні”, але це слово для поезії недоречне ) звертання до образів дорогих людей, до пам’яті Григора Тютюнника, Віктора Близнеця); вразила мене розмова з Василем Голобородьком – таке це сьогодні болюче... Навіть публіцистичні інтонації Ваші викликають довіру. (“Той, хто збирає каміння, не носить його в душі”). Жду Вашої прозової книжки. Вітання Дмитрові. Здоров’я, добра, гараздів обом. Ваш І. Дзюба (Відповідь на послану збірку поезій “Профіль вечора”).
27. 04. 2015
Люба Галино Миколаївно! Таки послухався я Вашої поради і, слідом за Вами, пройшов “зарослими стежками”. Сумна картина – “превратності судьби”, – але, як сказав зневажений геній: “З такими обдарованнями буває немало клопоту. Але не варто робити зі свого розчарування трагедії. Це не кінець світу!” Добре, що подано статті Євгена Маланюка і Ростислава Доценка, а також вирок суду. Бажаю Вам добра, і хай працюється. Радий буду Вашим успіхам. І. Дзюба (Відповідь на послану книжку спогадів Кнута Гамсуна “На зарослих стежках”, яку я переклала. Іван Михайлович цитує Гамсуна).
8. ХІІ. 2017 с. Рудики
Люба і дорога Галино Миколаївно! Радий був одержати від Вас ще одну Вашу книжечку, сповнену усміхненої доброти і поважливого ставлення до світу дитинства, яке, власне, і є нашим єдиним спільним світом. Це наш тринадцятий місяць у році, який маємо право нікому не віддавати, хіба позичати – і то лише тим, кому довіряємо. Ви тут як роздвоїлися на Катрусю і “нашу мама”, тож бачите і чуєте вдвічі більше, ніж поокремо. Радію Вашому тихому теплому слову, радію вашій спокійно-душевній праці. Із святим Миколаєм Вас, Галино Миколаївно, а там уже – і з Різдвом Христовим, і з Новим роком! Хай щастить! І. Дзюба (Відповідь на послану повість “Тринадцятий місяць у році”).
І от нині, коли я дивлюся на фото доньки Івана Михайловича Оленки на сайті Київського університету імені Тараса Шевченка, мені здається, ніби то усміхається сам Іван Михайлович. Осьось зупиниться, привітається й спитає: “Принесли рукопис?”. Може, в той час, коли ми працювали у “Дніпрі”, йому було стільки, як Оленці на фото.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
