Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Дні віри і тривог…

Слово Просвіти, №13 за 2024 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Боляче чути й про нечувані грабунки, коли за два роки Великої війни росія зібрала (вкрала!) з окупованих територій понад 10 млн тонн пшениці, зруйнувала сотні й тисячі шкіл, бібліотек, музеїв, університетів, культурно-історичних пам’яток. Але ні з чим не порівняти непоправні втрати десятків тисяч викрадених кремлівськими ординцями дітей, з яких намагаються сотворити безродних манкуртів, як і те, що Україна втрачає своїх найкращих синів і дочок – цвіт, силу й надію Нації. На цьому чутливому тлі дещо дивною постає риторика чинних світових політиків, які надто затягують “стурбовані” дискусії навколо тем необхідної мілітарної допомоги та доцільності військ НАТО на теренах України. Часові уроки мали б давно нагадати багатьом, що зволікання (навіть не відмова) у вирішенні головної проблеми – надання Україні зброї – є викликом і загрозою не тільки для воюючої України, а й для Європи та світу. Бо навіть у дещо далекій і мирній Франції понад 60% населення вважають росію прямою загрозою для своєї країни. Висловлю свою суб’єктивну позицію. Раніше чи трохи пізніше, але до такого сприйняття прийдуть якщо не всі, то більшість світової спільноти. Адже й президент Франції був донедавна одним із тих політиків, який після початку повномасштабного вторгнення силувався в тому, як зберегти обличчя путіну. Знадобилось близько двох років, аби “миротворець” Макрон перетворився на жорсткого політика, який спонукає та змушує західні еліти виходити за межі власного его-комфорту, а бункерних кремлівців заставляє дратуватись і обурюватись тезою французького очільника, що “росія не може і не повинна виграти війну”. Саме така екзистенційність світобачення нинішніх реалій мусить охопити уяву та політичні діяння всіх сильних політиків світу сього, оскільки на кону – боротьба за існування та виживання багатьох народів, загрожених насильством московської деспотії. Різні народи відображатимуть ХХІ століття у своєму національному сприйнятті та історичних хроніках по-своєму. Українці, очевидно, називатимуть цю епоху “кривавим віком”, у сув’язі якого переплетені похіть війни, ненависть до “іншого”, фетиш наживи та влади, психологія номадів у їх непогамованому злопрагненні грабувати, нищити, вбивати. Звісно, така оцінка не свідчить ні про оригінальність відчування часу, ні про якусь особливу трагедійність української долі. Радше можна лише констатувати перманентну тяглість руйнівних процесів і явищ стосовно Буття Нації. Бо чим в екзистенційному вимірі різниться характер нинішньої чверті століття від того ж ХХ, коли суцільна вервечка воєнних лихоліть, голодоморів-геноцидів, репресій щодо Українського народу ціленаправлено слугувала знекоріненню та його фізичному знищенню? Чи, скажімо, “прихильнішою” була доба Руїни, сюжет з якої взяв для своєї “Чорної ради” П. Куліш? Адже вже понад 370 років (із січня 1654 р.) варварське ординство московитів намагається спрямувати Україну в зворотньому напрямку від цивілізації, від чеснот правди і свободи. “Обійми” жорстокої та брехливої московської деспотії, незалежно від назв і потворних фейсів її тиранів, завжди мали спільний знаменник неприхованої та звироднілої ненависті до всього українського. Це “традиція” дикунства, коли люто репресувалися українська мова, національна культура і пам’ять, масштабно оббріхувалася історія, знищувалися й викрадалися національно-культурні цінності, а наприкінці XVII століття ще й силою була поцуплена древня Київська митрополія, яку спішно перетворили на філію московської церкви, скніючу в сучасному варіанті УПЦ (МП), яка стала найбільш небезпечним інструментом русифікації, деукраїнізації, колонізації. Про ту минувшину, мабуть, найбільш правдиво могли б розповідати збережені деінде захисні вали, безіменні цвинтарі, козацькі кургани та народні думи, твори совісних письменників, просвітників, істориків. Однак багато з цього втрачено навічно, а нащадкам залишилися неходжені дороги “німої” історії. Тому перед Продовження на стор. 2 —3 Останні березневі дні були зазвичай насичені сиренами повітряних тривог, фронтовими повідомленнями Генштабу ЗСУ про найгарячіші бойові ділянки, моторошними видами руйнувань, статистикою нових жертв українців, убитих московськими нелюдами. Нині офіційно підтверджено, що внаслідок російської агресії в Україні від рук рашистів загинули 537 дітей, 1269 отримали важкі поранення. Хоча всім зрозуміло, що їх значно більше. ПЕРЕДПЛАТА—2024 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2024 рік (стор. 24). Вартість зросла вдвічі через незалежні від редакції причини і є такою: 1 міс. — 60 грн. 3 міс. — 180 грн. 6 міс. — 360 грн. Будьмо, друзі, разом!

с. 2 · сторінка оригіналу ↗

Закінчення. Поч. на стор. 1 кожним наступним поколінням українців поставатиме незмінне в часі та просторі завдання – навернути для народу через його національну пам’ять не тільки образи генетичного болю та його винуватців, що знекровлювали українство впродовж сотень літ, ай відродити “ту славу, яку вибила нам з голови татарська неволя, як уломився Батий у твої Золоті ворота”, а пізніше – інші зайди, передовсім московити. Тому такими значимими нині для безпеки і зростання Нації та Держави є кожна добротна українська книга, кожен мистецький твір, обрамлений музами Поезії, Музики, Живопису, Історії. Тому так суголосно відгукувалася громадськість – від малого до великого – на кожну подію в музеях, бібліотеках, філармоніях, театрах і студентських аудиторіях, попри ракетні обстріли і тривожне виття сирен. Вшанування Тараса Шевченка, презентація книг, музика М. Березовського, Д. Бортнянського, М. Лисенка, К. Стеценка, М. Леонтовича, Л. Ревуцького та незабутнього В. Івасюка, художні виставки М. Примаченко, А. Горської, В. Франчука нагадували киянам (і не лише), що українська Ідентичність, Державність, Шевченкова “Наша дума, наша пісня / Не вмре, не загине…”. На творчому вечорі Софії Майданської, яка презентувала в Національному музеї літератури України книгу “Повернення Орфея”, цитували славного Дмитра Павличка: “Літературна творчість Майданської нагадує мені загадковий храм Оранти, на стінах якого в написах наших предків збережена давня українська мова”. Українська Душа! Бо тільки вберігши її, таки здолаємо московитів. Вони були і є найбільш кровожерними, підступними й брехливими, і з ними, на превеликий жаль, нашому народу уготовано долею бути “сусідами” і навіть перебувати в статусі “єдинокровних братів”. Той, хто хоча б трохи намагався зануритися в їхню сфальшовану та викрадену в інших історію, здатен усвідомити, наскільки похмурим, злиденним, жорстоким і безпросвітним є жереб для таких “ближніх” народів і держав. Тому що вже протягом кількох століть цей інфікований імперськістю недонарод перетворився на молоха війни й вселенської біди для всіх, не лише українців. Точним і пророчим щодо “рассєї” є висловлювання великого воєначальника і “завойовника” Наполеона, який сказав, що коли навіть “якийсь новий Пугачов з університетською освітою стане на чолі незадоволених (москвинів), коли той нарід почне революцію – мені бракує виразів висловити вам те, що прийде. Москвини – це варвари, що не мають батьківщини. Мою пам’ять пошанують тоді, коли ті північні варвари заволодіють Європою” (П. Штепа). Сказане понад 200 років тому видатним французом лише стверджує сталість ментального розвитку цієї рабської “нації”, оскільки зміни відтоді відбувалися хіба в бік ще більшої жорстокості та брехні, де ні совісті, ні сорому, ні кордонів. А найогидніше стається в їхній поведінковій нормі тоді, коли вони намагаються всі свої нечесноти й нечистоти одягати в “культурні” шати, блюзнірськи мавпуючи цивілізовані народи, при цьому вбиваючи й нищачи всіх і вся, хто не вписується в їхні “світоглядні” параметри сучасного неандертальця з ядерною ломакою. Однак усі ці оцінки, що близькі до істини, відшукування найбільш тотожних характеристик для минулого й сьогодення не матимуть резону, якщо не пропонувати дію задля нейтралізації та ліквідації цього глобального зла. Складність полягає в тому, що протистояти йому необхідно не лише в контексті заміни нинішнього реакційного рашистського режиму “путінізму” іншим, більш ліберальним та “миролюбним”. Адже очевидно, що так званий “ген” війни та ненависті повністю заразив не лише пануючу верству путіноїдів, оскаженілих від людиновбивств, а й майже всенький вєлікій “народ”, який в історичному контексті важко (помилково) називати “єдіним” чи “рассєйським”. Зітканий з різнорідних клаптиків, цей різношерстний, протиприродний недоімперський анклав за століття так і не спромігся “олюднитися”, лякаючи своїх, чужих та весь світ своїм хижим вищиром. Уже в новітні часи серед цієї євразійської маси всеціло не перестає лунати (діалог зі світом по-московському) пащекувате “можем павтаріть”, “дойдьом до Берліна” (і далі). Такий блатний сленг повністю заполонив соціопростір московитів, яким вони користуються зазвичай не “на кухні”, а повсюди – в освітніх закладах, дипломатичних салонах, церковних амвонах, на телеетерах і посиденьках “недумаючих” дум і в бункерах їхнього деспота. Цей непотреб цинізму, зухвалості та брехні міститься не тільки в словах на скабєєво-соловйовських шабашах та “мєдвєдєбодунах”, він уміщений у чорних і, на жаль, не покараних справах, головах та знелюднених душах цього глубінного народу. І коли путін укотре нібито отримав аж 87,28% голосів на теперішніх псевдовиборах, то й дивуватися нічого, адже ще понад півтора століття тому (1871 р.) їхній москвин (А. Толстой, “Поток багатир”) видав “на гора” (даруйте за оригінально-москальську) належну оцінку цьому явищу: Ведь вчера еще Обожали московского хана… Мне сдается, такая потребность лежать То пред тем, то пред этим на брюхе, На вчерашнем основана духе! Оцей психо-ментальний стан рабопоклоніння в стилі “падам до ног” навічно вчепився в “битіє” цього 140-мільйонного біо-натовпу. Причому на росії плазують усі – від вічно п’яного плебсу, божевільно багатого олігархату й до інтелігенції, намертво прирученої служити й колінопоклонятися, ненавидячи свободу й правду. А тому, як описує вже згадуваний москвин-інтелектуал, усі вони: Воеводы, бояре, монахи, попы, Мужики, старики и старухи, Все пред ним повалились на брюхе. Бо інакше яким робом можна бовваніти й надалі путіну, насадженому на частокіл влади, вже третє десятиліття, якби цей народ не був інфікований здичавілою імперськістю, цією своєрідною тоталітарною догмою всіх часів – від грозного, пєтра-єкатєріни, лєніна-сталіна і до брєжнєвапутіна. І коли ті чи інші народи в силу обставин і прагнень усетаки долали деспотичний рубікон варварства, то еволюція “олюднення” залишила рассєян узбіч. “Рузько імперськість”, тотожна людиноненависництву, сприймається ними як священна мантра ідолопоклоніння бідного на голову, зате “багатого” чванливістю та нечуваною жорстокістю до іншого. Саме така характеристика визначає всі поведінкові норми, взаємини, “цінності та ідеали” носіїв русськомірства. Манія загарбувати, підкорювати, владарювати, ґвалтувати зведена в культ. “Імперія – понад усе”. Тому московські монархісти, соціалісти, націоналісти, пофігісти, анархісти, демократи й ліберасти “одним миром мазані та одним духом дишуть”. Як говорили латиняни: “Немає нічого нового під сонцем”. Адже відомий вислів-переспів “демократа-соціаліста” сашка кєрєнського, який тимчасово “пробрався” до влади 1917 року і на розломі ХХ століття заявив: “Ліпше тиран, ніж розподіл нашої імперії”. Сьогоднішні-тодішні кєрєнські здебільшого мутувалися, для прикладу, в “харошіх” латиніних, що на кожному зигзаг-повороті висвічують свій шовіністично голий зад. Тож це тріскуче заклинання, яке вгніздилося в ницих нутрах усіх сущих на болотах, озвучується скрізь і всіма – від путінських бабушек, гундяївських поліцай-священників і до бузовірів, що нині ґвалтують та вбивають українських полонених, нещадно бомбардують смертоносними ракетами міста й села України. 25 березня на додачу до людських жертв внаслідок російського обстрілу знищено корпус Київської державної академії декоративноприкладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука – одного з найвизначніших представників національного модернізму. Так сталося, що кляті москалі-кати знову “повернулися” до цього славного українця, розстріляного ними ж наприкінці 1930-х років разом із дружиною та його учнями, щоби остаточно знищити доробок бойчукістів. Такою є реальність. Адже навіть лаковані “опозиційністю” до путінського режиму діячі та діячки показують свою справжню сутність, коли здійснюють вибір між путіно-рашизмом і правдою, віддаючи перевагу імперській блекоті. Так, московська “опозиційна” журналістка латиніна “жорстко” висловилась щодо теракту в підмосковному ТЦ Crocus City Hall, упереджено заявивши про нібито причетність України до скоєного і що теракт стане “катастрофою для України”. Справді, а чим подібна маячня різниться від безперервного рику неповносправного мєдвєдєва, який заявляє на весь світ, що коли буде доведена причетність до теракту українського Уряду, то він повинен бути безжально знищений, включно з офіційними особами держави. Однак, видаючи бажане за дійсне, ці посіпаки й прислужники тоталітарного режиму мають назавжди запам’ятати, нарешті, що, гавкаючи “лови терористів”, вони рано чи пізно вийдуть на себе. Водночас слід визнати, що зомбування мізків на росії відбувається не тільки нацистськопутінською та скабєєво-симонян-соловйовською риторикою. Рашистський шаманізм українофобії просякнув усі шпарини цієї терористичної спільноти. Людиноукраїно-ненависть, нетерпимість, чванливість і ненаситність укупі з брехнею становлять основу не тільки офіційної пропаганди, а й усієї освітньої системи (від дошкільної установи до університету), заточеній на великій фальші щодо війни, яка для росії є нібито “превентивною”, з поширенням міфу “якби не ми перші…”. Хоча достатньо, наприклад, ознайомитися з книгою о. дугіна “Основи геополітики: геополітичне майбутнє Росії”, якій свого часу надали статус навчального посібника, щоби зрозуміти справжні витоки й джерела зрощення рашизму в росії, людиноненависництва, українофобії. Або проаналізувати “нові” підручники з історії росії 2023 року, повністю переписані, починаючи з 1970-х років, додавши масштабний матеріал про війну в Україні. Такий російський підручник для 11 класу з історії, ставши єдиним для всіх російських шкіл, зокрема на тимчасово окупованій території України, є своєрідним маркером реабілітації сталінізму, рашизму, засобом пропаганди “священної” війни з Україною. Зі шкільної парти починається масове оболванювання молоді, з “переконанням”, що війна для росії є “справедливою”. Цілі параграфи несусвітньої брехні, в яких “Україна – ультранаціоналістична держава”, нацистська символіка наскрізно розповсюджена в ЗСУ, а у “звільнених містах – масові злочини українських націоналістів, які знущаються з мирних жителів і катують військовополонених”. Отакої! З хворої та на здорову голову. Особливий контроль кремлівські людиновбивці здійснюють за історичними наративами після 2014 року, а тому спішно й безупинно “пишуться” різноманітні “підручники” й “навчальні посібники”, в яких загарбницька війна проти України презентується передусім для школярів і студентів не інакше, як історичне месіанство московщини; Революція Гідності називається держпереворотом; анексія Криму – “поверненням до Росії”, яке підтримали 97% громадян; злочинні дії московитів на Донбасі – “народним” повстанням, “захистом рідної землі” за право називатися “рассєянамі”. Важко уявити, але це вже до-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин