Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Презентація · “На мій погляд, її громадянська лірика сьогодні одна з найсильніших в Україні”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Канти мандрівних музик у слові Валентини Давиденко

Слово Просвіти, №13 за 2025 рік

Нещодавно в Національному музеї літератури відбулася презентація нової поетичної книжки письменниці, журналістки, перекладачки і художниці Валентини Давиденко “Канти мандрівних музик”. Видання вийшло за підтримки Департаменту суспільних комунікацій КМДА у видавництві Креативна агенція “Артіль”. Галина ДАЦЮК, журналістка Директорка Департаменту суспільних комунікацій КМДА Мирослава Смірнова привітала авторку з виходом книжки і наголосила на важливості подібних проєктів сьогодні. Засновник і директор проєктів видавництва “Саміт- Книга” Ігор Степурін зазначив, що це видання – про силу мистецтва слова, яке зцілює і об’єднує. Модераторкою заходу була поетеса, перекладачка, кандидатка філологічних наук Олена О’Лір. Протягом заходу пані Олена читала поезії авторки, ділилась переживаннями та думками, на які її наштовхували поезії Валентини Давиденко. Справді, це було дійство з Голосом Києва – “ведучою Валентиною Давиденко”. З голосом, який, як завше, “брав” не гучністю, а заворожував вібраціями спорідненості. Це був голос довіри. Сьогодні його тонка лінія давала простір думкам людей, які прийшли на Слово і водночас стали учасниками поетичної феєрії. Добре, що Валентина багато читала, бо так Валиних віршів не прочитає ніхто. Але й добре, що кожен, несучи “білу лампу” твоєї книжки, намагався відшукати між сторінок і оприлюднити близьке йому. І вийшло багатоголосе озвучення новоявлених “Кантів…” у Тиждень поезії. Привітати авторку з виходом нової книги завітали друзі та колеги: лавреатка Національної премії імені Тараса Шевченка Любов Голота, заступниця голови НСЖУ Алла Малієнко, директорка Музею видатних діячів української культури Ольга Гураль, політичний діяч Олесь Шевченко, письменники, художники та журналісти. Не пригадую такої концентрації у музейній залі поеток і журналісток в одній особі, до того ж радійних – Любов Голота, Валентина Давиденко, Олена О’Лір, Світлана Короненко. А ще – письменники Софія Майданська, Уляна Глібчук, Станіслав Шевченко, Микола Славинський, художниця Ольга Кравченко, народний художник України Валерій Франчук, науковиця Любов Дрофань, журналісти Григорій Южда, Людмила Винокурова. Кожен і кожна знайшли для тебе власне слово. Я побачила їх навіть у кольорах. Авторку вітали три Національні Спілки – письменників, журналістів і художників, – вважаючи своєю. (Про участь у Спілці художників треба вже думати). Зала була повна щирих друзів, і слова були правдивими. Казали, що поезія Валентини Давиденко – хлібна. Що її творчість – це промальоване слово. Що її поезія тривимірна – слово, мелодія, колір. Тож і сама презентація стала дійством багатовимірним – з роздумами про поезію під час Великої війни, про сучасну журналістику, яка виштовхує з своїх рядів сильних і талановитих, на жаль. Про творчість, яка зцілює і воює. Зустріч залишила післясмак чогось значимішого, аніж зустріч з новою книжкою. Вона розгортається новими акцентами про творчість під час війни. Постійна стала – це захоплення поетичним Валиним словом. Дякую. Помітила, що коли читаю її вірші, то ніби й сама тримаю в руках пензлик. Крізь заримовані рядки проступає тло витканої часом основи. На ній вічна краса Артанії – нашої Вітчизни. Її сліди поетеса шукає по світах і віднаходить на землі Еллади, в Римі, Ловрані… Бо вона – скрізь. І вона для Валентини – все! А мені радість – ступати поруч і відкривати Вітчизну за її поетичними рядками. З особливими кольорами. І тримати “симетрію тонких зап’ясть”. І знати – “хоч оптика цього світу задимлена від пожеж”, проте “кропив’яна камізелька Весни єна кожну рану”. Тож щиро вітаючи Валю з новим набутком, бажаю їй нових. “Нехай Господь сипле зерно паві і пише нові сюжети…”. Презентація “Кантів мандрівних музик” була широко представлена в багатьох дописах в інтернет мережі. Подаю деякі з них. Людмила Винокурова, журналістка: – Про все оповідати не буду – досить інформації в мережах. Дещо скажу від себе і – між нами, однокурсниками. Усе було на рівні. Повністю заповнений Валиними прихильниками, поціновувачами її творчості і друзями зал у святому місці, де й старовинні стіни дихають пам’яттю про класику, про високі канони мистецтва. (Запізнившись трохи, я ледве знайшла собі місце). Валя трималася вільно, чинно, впевнено, красиво. Охочі надхненно виступали, дарували квіти, із сенсом дбайливо підготовлені подарунки. Не менш дбайливо готували і слова вітання (хочу це відзначити), особливо колеги із “поетичного цеху”. Багато імен я знаю, декого бачила і чула вперше. Відзначу виступи Любові Голоти, Софії Майданської, Світлани Короненко, Миколи Славинського. Прийшли і друзі, колеги із радіо, видавництв, редакцій газет, з якими Валя співробітничає й тепер, художники, люди, для яких українська культура і мистецтво – не абстрактні поняття. Було дуже цікаво слухати. Валя розповідала і читала свої особливі вірші... Вона ж у нас, як знаємо, дуже делікатна, тримається завжди шляхетно, тож започаткувала і утримувала справді атмосферу з високими вібраціями духовності. Справжня естетка! Не випадково вжила це слово – естетка. Воно звучало не раз, і завжди було підкріплено якимсь прикладом, аргументом. Наголошували на синтетичності її обдаровання. Мені самій давно здається, що поезії у Валі схожі на акварелі, і, звісно, акварелі – на вірші. На якусь мить уявилося, що з’явиться зараз звідкілясь музичний інструмент – і Валя виконає на ньому якийсь ноктюрн. Запам’яталося, як говорили про таку особливість творів Валентини Давиденко: філігранно створені, вони водночас ніби навмисне трішки не завершені – якраз настільки, щоб читач чи глядач міг це зробити сам, насолоджуючись і собі процесом творення... Хочеться зупинитися ось на чому. Хтось, відзначаючи багатогранність таланту, на хвильку знітився, назвавши журналістику також мистецтвом. (Мовляв, чи можна так казати?) Ні на секунду не задумуючись, Валя рішуче кивнула головою: так, це також мистецтво! Дуже приємно було стати свідком цього моменту! Наша Валя протягом презентації знаходила не раз теплі, щирі слова, присвячені обраній нами з нею професії. Професії, якій віддала основні роки трудової біографії, у якій і виросла як поетеса і художниця, як естетка. Шкода, що з нашого курсу більш ніхто ще не зміг прийти на подію. Зрозуміло – обставини війни, в якій ми живемо, часто сильніші за нас. Відчувала, що треба було б влізти в чергу з охочих виступити і щось сказати від імені курсу. Не насмілилася і, чесно, побоялася (не публічна я людина, іще б осоромилася перед шляхетним товариством). З Валею, отримавши книгу у подарунок, сфотографувалась – для звіту перед вами. Я дуже рада, що побувала на чарівному дійстві, рада за Валю, за її успіхи, рада, що тримається вона у чудовій формі, і не лише творчій. Бажаю їй здоров’я, тепла і злагоди в родині, творчої наснаги, миру – як і усім нам. Григорій Южда, заслужений журналіст України: – Щонайменше 300 шанувальників української поезії, яким сьогодні або завтра-післязавтра дістанеться нова книжка поезій відомої української поетеси Валентини Давиденко “Канти мандрівних музик”, можуть вважати себе щасливчиками (серед них, звісно, і я). Адже саме таким кількісно обмеженим накладом (та ще й не для продажу!), за підтримки Департаменту суспільних комунікацій КМДА, вона видана у Креативній агенції “Артіль”. Значна частина тиражу невдовзі розійдеться по публічних бібліотеках столиці. Про що нова книжка? Краще за мене на це запитання, мабуть, відповіла у післямові до неї старша наукова співробітниця Інституту культурології Національної академії мистецтв України, кандидатка філологічних наук Любов Дрофань: “Вона розгортає читачеві давні “українські манускрипти” і “грубі сувої” звитяжної і драматичної історії рідної вітчизни, де вічний мотив борні за волю і незалежність отримав своє виявлення у сьогоденні жорстокої війни. Тому “сокровенне обличчя вітчизни” авторка представляє найперше через образи “героїв в дозорі”, де сіть маскувальна і тьмяна броня захисна…”. Є в збірці поезій Валентини Давиденко також вірші, присвячені подіям, до яких була частково дотична і наша редакція радіо “Голос Києва”, що розміщувалася на Хрещатику, 6 – між Європейською площею і Майданом Незалежності. Зокрема, один із них називається “Репортерам київського Майдану”. Пригадую вечір п’ятниці 29 листопада 2013 року. Кінець робочого тижня. Ми з Валентиною Іванівною разом прямуємо з роботи, з нашої рідної радіодомівки, до станції метро “Майдан Незалежності”. Це якихось 300 метрів. А на вулиці і у повітрі – передчуття чогось страшного: по обидва боки Хрещатика десятки зашторених автобусів з написом “Беркут”, вщерть заповнених силовиками. “Боже, невже у них рука підніметься на дітей?” – розпачливо спитала у мене колежанка. І, не знайшовши відповіді, кинула свій благаючий погляд у бік тих, що тусувалися побіля автобусів… А вночі стався силовий розгін Майдану, який спричинив у суспільстві політичний вибух, породив Революцію Гідності. І всі ці дні, навіть у найдраматичніші періоди, ми регулярно ходили через Майдан на роботу, ні на хвилину не припиняючи мовлення, правдиво висвітлювали тривалу кампанію громадянської непокори владному режимові… Як справедливо зазначила у передмові до нової книжки поезій В. Давиденко її давня подруга і колежанка по радіо “Голос Києва” Уляна Глібчук, “необхідно мати мужність, аби у темні часи продовжувати торувати шлях до світла, власне, до прояснення й правди. У Валентини Давиденко ця мужність є”. Віктор Терен, письменник: – Як ми всі погано знаємо один одного! Принаймні, це я про себе. Я знав раніше, що Валентина Давиденко — хороша лірична поетеса, чудова художниця і перекладачка з італійської. Ну й, мабуть, це все. Але ось прочитав від “а” до “я” її нову книжку “Канти мандрівних музик”, і в цій книжці Валентина Давиденко постає перед нами як поетеса дуже потужного патріотичного голосу. На мій погляд, її громадянська лірика сьогодні одна з найсильніших в Україні. Ні, Валентина Давиденко не спинається на котурни, не збивається на риторику, її голос негучний, навіть тихий, але їй віриш, бо цей голос – “біль, якого не зміриш”, як писав Первомайський. І що важливо – їй не потрібні якісь вигадані словеса, си- Щаслива авторка нової поетичної збірки лувані образи, щоб вразити читача (типу “подивіться, як я танцюю”) – письмо Валентини Давиденко органічне, як правдиве лляне полотно. Дуже раджу прочитати цю книжку, яка, на мій погляд, стала справжньою подією в нашому літературному житті. Що думає про свою нову книж¨ ку сама письменниця? І які відгуки про видання зворушили її найбіль¨ ше? На ці запитання відповіла “Слову Просвіти” поетеса і наша постійна авторка Валентина Давиденко. – Уже під час презентації “Кантів” я почула відгуки від близьких мені прозаїків, поетес, що “авторка почала писати інакше”. Мова про тексти, під якими стоїть дата від початку війни. Світлана Короненко образно висловилася, що мої строфи, “медові” у попередніх книгах, змінили разюче настрій і дух, коли “українські… княгині в левкоях і мальвах – ми ів цьому столітті шаблі подаємо”. “Канти мандрівних музик” об’єднали поезію мирного часу і нинішніх днів. І мені важливо, що відчули суголосність настрою моїх віршів і визначні глибокі поетеси Любов Голота, Софія Майданська, письменник Микола Славинський, Станіслав Шевченко. А Людмила Таран написала на своїй сторінці у фейсбуці: “Як я бережу себе? Читаю добрі книжки. Поетична збірка Валентини Давиденко очищає і висвітлює душу. У ній той катарсис, який давні філософи визначали, як найвищу форму трагізму, піднесення серця через співпереживання та співчуття. Тут гармонійно поєдналися малярські роботи Валентини з проникливими щемкими рядками, написаними в наш страшний прекрасний час. Дякую, Валю! Натхненного світла!” А я дякую усім моїм друзям, які підтримували мене в усі часи моєї поетичної біографії. Моя дорога римська подруга і відома поетеса Тіціана Колуссо отримала поштою мою нову книгу і журнал із перекладом її поезії з італійської. Вона пише про те, як багато років тому ми познайомилися на міжнародному літературному фестивалі у Києві, як потім обмінювалися віршами і перекладами, як із початком війни вона залучала мене до міжнародних літературних акцій опору агресії. І завершує словами про те, що кожного разу її переповнювало хвилювання, коли діставала з поштової теки мої книжкові подарунки, що, як і ця, вражали її національними кольорами, кольором українського прапора! Я сердечно дякую тобі за підтримку, дорога моя супутнице у вербальному поетичному світі, який завжди зримий для нас попри схарапуджений і лиховісний краєвид нинішнього земного світу. Однак наші строфи тримають свою гармонію. Ігор Степурін, Мирослава Смірнова, Олена О’Лір, Валентина Давиденко

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин