Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
ГАЛИНА ДАЦЮК
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
28 березня. Великий зал Національної музичної академії імені Героя України Ва¨ силя Сліпака, наповнений Піснею, дихає Музикою, Поезією, українським “Бого¨ голосом” – Дмитром Гнатюком. Вшанову¨ вали Пам’ять і Життєтворчість видатного Митця, що сотворив величні світові ше¨ деври у вінку пісенної Слави України. Щаслива мить просвітління, прозріння, коли усвідомлюєш, що Природа, попри все, таки здатна народжувати, зрощувати не лише вмілих ділків, гендлярів і фіґля¨ рів, але й таких Велетів, які підкоряють серця цілих народів, рас, держав. Ніким не перевершений, нічим не погамований Співець із Карпатських Верховин своїм талантом від Бога, натхненністю Майстра, глибинним почуттям свого Серця випровадив у світи пісні від Народу: “Рідна мати моя”, “Два кольори”, “Летять, ніби чайки”, “Черемшина”… Коли він співав, здавалося, що “пісня ґрати розбивала вщент” (за Ліною Костенко), не залишаючи жодного збайдужілого, котрого не розбурхав би цей всепроникний щем, воєдино ввібравши в себе найпотаємніші і сильні емоції любові, мрії, надії, добра, краси, стремління до правди… Справді, так, як лише великі мудреці спроможні писати історію буття свого роду душею цього роду, так і цей, гордої постави Українець із зеленої Буковини, був наділений щасливою долею співати Серцем для рідної Землі і Народу. Цього не купити, не позичити, не здекорувати. Такий дар або є, або… Бо він, очевидно, воскресає для Нації і людства лише епохами. Але навіть незбагненної сили Природи, що приносить плід геніального таланту, буває часто недостатньо, якщо творіння людини обходить дійство “рукотворності”, наполегливої праці й самоудосконалення, батьківської “педагогіки” та осягнення тієї найскладнішої “науки”, яка вчить “бути вдячним” – батьку і матері, навчителю, добрим людям. Саме ці житейські “університети” зумів опановувати змалечку Дмитро, ніби виконуючи Божі заповіді. Мабуть, найбільш промовистим фактом його людяності і шляхетності був один із випадків, коли в переповненій залі на одному з концертів Гнатюк-молодший, зійшовши зі сцени до ще живого тоді батька Михайла, ставши на коліна, поцілував йому руку. Прадавня народна традиція, якої свято дотримувалися, передаючи її через покоління від батька до сина. Найвища етика совісного життя, коли цілуєш батькам руки, що утримують, зберігають пахощі тяжко заробленого хліба. У цій, як і в інших Мамаївських родинах, завжди пам’ятали про найголовнішу заповідь Святого Письма – вшанування батьків. А ще понад усе цінували своє національне “Я”, ніколи не зраджуючи пам’ять своїх дідів-прадідів, рідну Мову, Віру, плекаючи сад рідної Землі, яка не завжди була твоєю. Чутлива розповідь поета Андрія Демиденка нагадала також усім нам і про етичну “внутрішню” традицію великого Метра Музи, який перед особливими виходами на сцену, коли виконувалися за програмою Шевченків “Заповіт”, “Реве та стогне Дніпр широкий…”, “І мертвим, і живим, і ненарожденним…”, любив “здибатися” на крутих київських пагорбах із сивим Дніпром. Саме тут, за його словами, він набирався сили, снаги і правди. У консерваторії витав цей особливий дух верховинної любові до всього того, що зветься Україною, оповитий яскравими спалахами протуберанця Гнатюкового Серця, що надихаюче, ніби переспівувало Слово його славного земляка Сидора Воробкевича: “Хто горнеться до чужого, / Того Бог карає…” А в цей час прямо під вікнами мистецької Академії, що слугувала другою рідною домівкою для Митця, тихий вечірній вітер на Майдані колихав тисячі українських прапорів з іменами полеглих Героїв на щиті. Якісь видимо-невидимі, чутно-нечутні струни цього святошного вечора до 100-річчя Дмитра Гнатюка передавали суголосся глибокої Шани Українському Воїну – цієї найвищої цінності Нації і Держави. Відчувалося, що в цей момент у залі панувала якась дивна надприродна атмосфера духовної синергії Гнатюкової Пісні і Звитяги Воїна. А коли на сцену вийшла викладачка музики Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, заслужена артистка України, активна й жертовна волонтерка Ірина Стиць, 24-річний брат якої загинув під Ірпенем у перші дні війни, а чоловік донині захищає зі зброєю в руках нашу Свободу від вражого московита, то ця емоція і пристрасть, полонивши присутніх, немов одлетіла назовні, до інших людей, у світлий простір часу. Зі щемом у серці Ірина заспівала давню народну пісню, яку завжди якось незвичайно виконував Дмитро Гнатюк, мабуть, пам’ятаючи, як співали колись його діди, краяни, весільні батьки: Буковино, ти зелена, На три части поділена… Нема правди та не буде, Пішла правда поміж люди. Пішла правда між горами, Лиш неправда межи нами. Але вірмо, що Правда, а разом із нею Воля і Перемога, все-таки прийдуть на зболену Українську Землю, коли Народ у силах зрощувати таких “Богоголосів”, до яких належить Верховинець нашої національної Культури, Оберіг української ідентичности – Дмитро Гнатюк. Кожен, хто чув, знав, слухав Гнатюка, має своє особистісне сприйняття його особистості. Але, мабуть, абсолютна
Продовження на стор. 2
НАДІЯ НАУМОВА
12–13
ПЕРЕДПЛАТА—2025
Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22).
Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 6 міс. — 390 грн. 8 міс. — 520 грн. Будьмо, друзі, разом!
Національна еліта · “Як стверджував сам Гнатюк, “я не уявляв життя без України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
нішою оперною партією визнавав партію Остапа в опері “Тарас Бульба”, ставлячи на сцені впродовж усієї професійної кар’єри опери українських композиторів, вважаючи Українську музику і пісню надважливими чинниками формування національної свідомості. Глухі чули, сліпі бачили, а від пристрасного чуття пісні танули навіть кам’яні серця. Пам’ятаю, як уже майже у 80-річному віці (осінь 2004 року) Дмитро Гнатюк на Харківщині, підтримуючи Помаранчеву революцію і президентську кампанію Віктора Ющенка, з такою наснагою пропагував українську Пісню, що в місті Лозова тоді, здається, дрижали в кожній оселі шибки. Не від передзвону, а Краси. Народний артист Анатолій Пономаренко якось сказав просту істину: “От ми ходимо поруч із великою людиною і навіть не відчуваємо цього”. Або хіба забути атмосферу того несамовито дощового 21 вересня 1996 року на відкритті Першого фестивалю української сучасної пісні імені Назарія Яремчука у Вижниці, коли ведучі Оксана Савчук, Мирослава Єжеленко, Василь Ілащук та незабутній Левко Дутківський представляли з особливою шаною, як дарунок Долі, як Легенду, Дмитра Гнатюка – Патріарха Української Пісні. І ось над горами і долами залунала в особливій манері виконання пісня “У Карпатах ходить осінь…” (музика Левка Дутківського, слова Анатолія Фарташнюка), якою підкоряли людські серця Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Софія Ротару, казкової краси “Смерічка”. Такі почуття, що, здається, натягнуті всі струни твого життя. Так співав, творив, жив, любив цей незвичайної краси Чоловік – Оберіг Української Музи. А фінал цього святошного дійства був огранений прекрасним твором Левка Дутківського, який у білосніжному костюмі презентував тоді рок-кантату “Діва Марія храни нам Україну” (написана ним 28 серпня 1990 р.), що вперше прозвучала 1996-го на цьому Першому фестивалі. Тоді вона линула до Назарія, а сьогодні ця велична кантата звучить і для Дмитра Гнатюка, що пішов у синє небо, до своїх великих побратимів по духу і по крові, до “Божественного саду” Української Пісні. Слава і шана Людині, яка спо6 відувала у Слові і Чині пророчі за6 повіти Тараса Шевченка: “Наша пісня не вмре, не загине”. Слава Воїнам! Слава Україні!
Георгій ФІЛІПЧУК Фото з відкритих джерел
Національна еліта · “Як стверджував сам Гнатюк, “я не уявляв життя без України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Верховинець Української Музи», с. 1
Закінчення. Поч. на стор. 1
більшість сучасників бачить у ньому передусім видатного співака, який творив не просто високе мистецтво, а підносив Україну та українську пісню на верховини муз, відкриваючи її для світу, близьких і далеких народів. Ця пісня зачаровувала людей мелодикою унікальної сили, ліричністю, душевністю. Бувало, як це траплялося не лише вдома, але йна американському континенті, коли безперервні овації змушували продовжувати концерти додатковими третіми відділеннями. А мали місце й кумедні випадки, коли під час гастролей у Новій Зеландії вождь місцевого племені наскільки розчулився Гнатюковою піснею, що “подарував” свого маленького сина, від чого розгублений Митець втратив рівновагу. Правда, вберегли його тоді спокій навіть не в посольстві, а дружина Галина, напівжартома сказавши: “Привозь. Будемо виховувати”. Хоча, зрозуміло, що не подібні казуси ставали наріжним каменем для Гнатюка, мандруючи світом. Адже, виступаючи на найвідоміших сценах Англії, Франції, США, Канади, Австралії, Нової Зеландії, включно і перед диктаторами штибу сталіна, мао дзедуна, співак гідно ніс знамено своєї рідної України, оскільки вважав національну Музику і Слово найвагомішими чинниками збереження та зміцнення української ідентичности в умовах бездержавності. Мислячи державницькими категоріями, культуровідповідністю, народністю, він у такій же мірі чинив, проявляючи свою громадянську, етичну позицію українця. Хіба не варто осмислювати в контексті виховання нашої молоді моральний учинок восьмилітнього Дмитра, який у страшні роки Голодомору-геноциду в Україні назбирав по селу дві тисячі румунських леїв, закликаючи: “дайте на Україну, там діти вмирають”. Він переймався долею свого народу і в часи “визвольної” радянської влади, навчаючись у консерваторії, добре пам’ятаючи Шевченкове: “Чиї сини? Яких батьків…” Бо й з комсомолу його виключали за співану ним думу, що славила козацьку волю: …Скажи мені, буйний вітре, Де козацька доля? Де фортуна, де надія, Де слава і воля? Очевидно, не вберігся би він від чекістських репресій та вигнання з консерваторії, якби не Іван Паторжинський та Максим Рильський. Знакова національна інтелігенція всіляко оберігала цей унікальний талант Митця,
який, за висловом побратима по духу Дмитра Павличка, “співав серцем” для свого народу, для України. Так, очевидно, судилося долі, що саме на цьому національному світоглядному ґрунті відбувся дивовижної сили злет пісні “Два кольори”, написаної 1964 року Олександром Білашем на слова Дмитра Павличка. Цензура радянської України назвала цю пісню “гімном націоналістів” після її першого виконання Анатолієм Мокренком на художній раді Українського радіо. Тоді Гнатюк доклав чимало зусиль для її захисту, довівши мистецтво її виконання до стандартів світової слави і зробивши своєрідною духовною візитівкою України. Вершинна поезія “Двох кольорів”, як і улюблена “Пісня про рушник”, яку після смерті матері важко було виконувати, стали смарагдовим вінцем у пісенній скарбниці Гнатюка. Варто пригадати й те, як натхненно 1976 року він виконав на партійному форумі іншу пісню на слова Павличка – “Україно моя”, змусивши весь “партійний” зал устати, хоча одразу ж почалися переслідування за “націоналістичну” пісню, включно з викликом на “килим” до Щербицького. Спрага волі, суверенності духу, свободолюбство, як і потяг до високої музи поетичного Слова були його притаманними рисами. Мабуть, недарма, навчаючись у київській консерваторії, він читав збірку вільнодумних віршів Міхая Емінеску (не лише, щоби не забути румунську мову). Знову скандал, погрози виключення з консерваторії за читання “іноземної літератури”. Не без тривоги Дмитро сприймав тодішні “розмови” з енкавеесниками, від рук яких ще не так давно загинув його старший брат Іван, що навчався в морській школі румунської Костанци, обвинувачений в “шпигунстві” проти совєтів. Справді, ті часи були надзвичайно складними для такого рівня мистецького зростання, якщо не стати “на службу” сатрапії. Однак не став, не зрадив, не відцурався українськості, бо, як стверджував сам Гнатюк, “я не уявляв життя без України”. Національна культура “неповторного народу” слугувала для нього найвищою політикою, ідеологією, дипломатією. І хоча в якийсь момент через умовляння сильних світу цього він таки “пішов” на стику тисячоліття (1998–2002) у “велику” політику, ставши народним депутатом, однак це була зовсім не його стихія. “Сидіти в парламенті мені нецікаво, а щось корисне зробити, однак не дають”, казав Дмитро Михайлович. Бо коли раптом він на весь голос заспівав (на ювілей одного політичного лідера) традиційну “Многая літа”, то я, стоявши поруч, увірував, що такий Голос потребує Волі, а не клітки. Адже він українською Піснею значно більше, сильніше, достойніше представляв свій Народ, аніж збірня політиків усіх мастей. Гнатюк став помітним у світах як особливий еталон Божих обдарувань – від гордої постави фізичної Вроди, до неперевершеної краси чуттєвого Співу, що завжди немов освячував шану до рідної матері, України, природи найдорожчої української Землі, вічно поливаної росами на квітах та на зелених травах. Саме ця риса для нього є найбільш притаманною, яка “не прошена, не дана”, оскільки безперестану нуртувала в його єстві. Різні політичні режими намагалися зробити з нього “прирученого Гомера”, а він поставав то як карпатська верховина, то як козацький степовий курган, то як вивершена своєю правотою сковородинівська “самітна гора”. Він завжди позиціонував себе передусім зі своїм Народом, що стало його силою, любов’ю, незборимістю. Насправді таке сприйняття Гнатюкової життєтворчості не є метафоричним, адже незліченна кількість концертів, вистав, записів компактдисків, понад 30 пісенних платівок засвідчували надзвичайний авторитет українського Митця. Непогамовний творчий гін його Пісні неможливо було ніким зупинити, не було, “нема на-то ради”. Талант Дмитра Гнатюка в ті смутні часи нічим було затьмарити, а тодішня союзна міністерка “культури” фурцева навіть змушена на великому хуралі “вітати” з його 37-мільйонним(!) тиражем платівок. Гнатюкові українські пісні-романси “Два кольори”, “Черемшина”, “Пісня про рушник”, “Дивлюсь я на небо”, “Чорнобривці” захоплено слухали від Канади до Франції, від Японії до Австралії. Однак найбільш чутливо сприймали його пісенну поезію на малій батьківщині. Переді мною – випуски літературного альманаху Кіцманщини початку 90-х років “Барвисток”, де просвітянка, голова осередку “Союзу українок” Ольга Савченко напише так: “Наш талановитий земляк Дмитро Гнатюк є найкращим виконавцем пісні на слова поетеси й педагогині Костянтини Малицької (псевдонім – Лужанська, Кропивницька, Лебедова) “Чом, чом, чом земле моя?” І то свята правда. Водночас вона жорсткою лаконікою окреслила і ту тернисту спільну дорогу, торовану буковинцями, прагнучи сягнути недосяжних висот, збагнути вічне й скороминуче. У всі часи, пише Ольга, “Бог сіяв і садив на Кіцманщині немало різноманітних талантів. Вони проростали, росли, іноді, навіть, зацвітали. Та рідко, хто дозрівав на цій землі… Пусте валялось на прилавках, / А мудре тліло в забутті”. І все ж, часто попри всю трагедійність долі, тут зростали й розквітали самородки вселенського ґатунку – Сидір Воробкевич, Володимир Івасюк, Іван Миколайчук, Дмитро Гнатюк… Світ без “перекладу” пізнавав, відчував Гнатюка, бо він співав душею свого Народу, не полікультурністю, а високою “Націєкультурністю”. Він як знаменитий оперний співак, називаючи улюбленим композитором Джузеппе Верді, водночас виступав за обов’язковий переклад багатьох оперних партій українською Мовою, бо вважав, що тільки так розкривались характерні сутності героя. До кінця життя своєю найрід-
Суспільство · “Досвід України в протистоянні російській агресії є безцінним”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ “Україна, незалежно від результатів війни, виграла неоціненний час для Польщі та всієї Європи. Про це варто пам’ятати, коли говоримо, що ми втомилися, біженців забагато, а Україна коштує стільки грошей”, – цитує прем’єр-міністра Польщі Дональда Туска газета “Сільські вісті” (№12, 27.03.2025).
У переддень третьої річниці звільнення Бучі вшанували пам’ять загиблих містян та захисників. “Вечірній Київ” нагадує про 33 дні окупації. Понад 1400 смертей, із них 37 дитячих. Понад 175 людей знайдено в братських могилах і камерах тортур. Дев’ять тисяч російських воєнних злочинів. “Важко усвідомити біль родин, які втратили своїх близьких. Їхній подвиг – навіки в історії. Ми не забудемо і не пробачимо. Вклоняємося пам’яті кожного загиблого захисника”, – наголосив Бучанський міський голова Анатолій Федорук. Він нагадав, що 306 захисників і захисниць за весь період війни віддали найцінніше, віддали своє життя. І сьогоднішній день, попри те, що він є урочистий і піднесений, тому що це день звільнення Бучі, в місті починають із вшанування наших героїв.
“Шість років тому цього дня (31.03.2019) українці проголосували за владу, яка привела в Україну велику війну – приспала громадян, роззброїла армію та відкрила дорогу ворогу. 31 березня має бути проголошене офіційним Днем жалоби, щоб наступні покоління пам’ятали і не повторювали таких помилок”, – Брати Капранови на своїй сторінці у Фейсбуці.
Народний депутат України Володимир Ар’єв на своїй сторінці у Фейсбуці прокоментував заяву глави держави іноземним журналістам: “Якщо стратегія Зеленського полягає в очікуванні смерті путіна, у мене погані новини для тих, хто вірить, що це щось змінить. Ні, колись путін помре, але не факт, що з того бруду вилізе щось інше. По-друге, приймати бажане за дійсне – ознака невеликого розуму, вибачте, кажу, як є. Сподіватись на смерть ворога замість реальної стратегії тривалої оборони і протидії – це саме та ознака”.
“Пишуть, що команда Зеленського нібито готується до виборів цього літа. Якщо будуть вибори, то має бути скасований воєнний стан. Якщо буде скасований воєнний стан, то має бути демобілізація. Демобілізація буде рівнозначна вимогам кремля скоротити наше військо. Вірити, що росіяни не нападуть, коли в нас різко зменшиться чисельність ЗСУ, це не просто помилка – це злочин”, – написав на своїй сторінці у Фейсбуці військовослужбовець ЗСУ Олександр Піддубний.
Росіяни не мають наміру завершувати бойові дії в Україні до досягнення поставлених цілей. Серед них окупація щонайменше чотирьох великих міст – Запоріжжя, Херсона, Миколаєва та Одеси. Про це заявив майор ЗСУ Валерій Прозапас. Зазначено, що стратегічним завданням рашистів є поєднання захопленого Кримського коридору із Придністров’ям. “Росіяни готують плацдарми для наступу, в тому числі на Запоріжжя. Це треба чітко усвідомлювати. Запоріжжя для них – одне зі стратегічних міст, хоча, звісно, не настільки пріоритетне, як Одеський напрямок. Тому що їхнє головне стратегічне завдання – це поєднати окупований Кримський коридор саме з Придністров’ям, захопивши Херсон, Миколаїв і Одесу”, – повідомив Прозапас в етері телеканалу “Еспресо”. Вказано, що Запоріжжя потрібно як форпост, захопивши який можна буде просуватися півднем, зручно форсуючи Дніпро. Однак це не означає, що ворогу вдасться реалізувати свої наміри. За словами аналітика, потрібно бути готовими до найгіршого й не очікувати дива. І тоді загарбники не зможуть досягти бажаного результату.
Політолог Віктор Бобиренко в коментарі для “Газети по-українськи” розповів про ситуацію в Сумах: “Зараз по місту прилітає дедалі частіше й сильніше. Проте жодної паніки немає. Люди звикли і до віддаленої канонади, і до нічної стрільби по “шахедах” з боку мобільних вогневих груп. У місті працює все: і перукарні, й кав’ярні, кафешки та ресторани. Полиці крамниць заповнені. Люди настільки звиклися з війною, що часто не звертають на неї увагу. Але кожен приліт із жертвами робить нас не лякливішими, а тільки посилює ненависть”. “Якщо у Путіна думають, що змусять людей зі страху просити Зеленського припинити війну, то вони помиляються. Суми тримаються стійко. Жодної паніки. Тільки рішучість і ненависть”, – цитує видання жителя Сум Віктора Бобиренка.
У Житомирі на алеї поряд з Поліським національним університетом відкрили знак пам’яті про всіх, хто боровся і бореться за незалежність України, – “Козацький хрест”. “Це не просто символ – це знак, який несуть в бою на своїх шевронах підрозділи Сил оборони України. Отже, це нагадування про тих, хто непохитно стоїть на захисті нашої Держави, а також про тих, хто віддав своє життя за нашу свободу”, – каже начальник Житомирської обласної військової адміністрації Віталій Бунечко. Відкрили цей знак в День Національної гвардії України.
28 березня генерал-майор Сергій Кривонос став керівником Інституту глобальної цивільної безпеки, який був створений на базі Академії військових рекрутів “Штурм” у Польщі. Як повідомляють “Українські Новини”, Сергій Кривонос зазначив, що питання захисту та підготовки цивільного населення Європи до зовнішніх загроз, а також до можливих природних і техногенних катастроф, стало надзвичайно важливим. “Військові підрозділи європейських держав вже почали відповідну підготовку, але цивільне населення все ще не має достатньо інформації. Водночас досвід України в протистоянні російській агресії є безцінним. Тому фахівці нашого Інституту та Академії готові розпочати практичні заняття для керівників різного рівня, щоб навчити їх забезпечувати безпеку цивільних і правильно діяти у разі небезпеки”, – заявив генерал Кривонос.
Воїн 225-го окремого штурмового полку ЗСУ з позивним “Котельва” став першим в історії України, хто отримав почесну “Срібну дубову гілку” до “Хреста бойових заслуг”. Про це виданню UA.news повідомили в пресслужбі 225-го ОШП, підкреслюючи важливість цієї події для всієї української армії. Ця нагорода є визнанням його виняткової мужності та професіоналізму, проявлених у боях за свободу та незалежність нашої країни. Варто зазначити, що “Хрест бойових заслуг” сам по собі є високою відзнакою, яку вручають за надзвичайні вчинки, здійснені безпосередньо в зоні бойових дій. Проте, коли військовослужбовець демонструє героїзм та ефективність повторно, його заслуги відзначаються додатковою нагородою – “гілкою” до хреста. Спочатку вручається срібна, а згодом, за ще більші досягнення, – золота гілка. Вище за ці нагороди стоїть лише звання Героя України, що свідчить про виняткову цінність “Срібної дубової гілки”. “Котельва” отримав цю почесну відзнаку за героїчні дії, що відбулися в жовтні 2024 року на Курському напрямку. Тоді, завдяки його вмілому командуванню та особистій відвазі, українським воїнам вдалося зірвати спроби наступу військ рф. “Він командував боєм, навіть корот7 кий опис якого звучить як сцена з воєнно7 го фільму: наступ ворога, стримування, контратака, прорив у тил, захоплення ви7 соти, перекриття логістики. Тільки це не фільм. Це Курський напрямок. Жовтень 2024-го. І командир – “Котельва””, – роз7 повіли побратими з ОШП. Завдяки вдало проведеній комбінованій операції, що включала оборону, штурм та прорив, підрозділи ЗСУ встановили повний контроль над стратегічно важливою ділянкою фронту. Це дозволило не лише зупинити просування ворога, але й завдати йому значних втрат.
“Скандальний суддя Вовк, звільнений “за статтею”, на прощання отримав від платників податків понад 3,5 мільйона гривень” – під таким заголовком “Україна кримінальна” розповідає, що голова ліквідованого у 2022 році Окружного адміністративного суду Києва (ОАСК) Павло Вовк був звільнений лише у березні 2025 року за вчинення істотного дисциплінарного проступку. І пішов Вовк на вільні хліби зі значними виплатами. Про це йдеться у публікації “Главкома”. За останні два роки екссуддя Вовк отримав за те, що числився у непрацюючому суді, 3,52 млн грн виплат. З них 225,8 тис. грн склали доплата за науковий ступінь, 157,6 тис. грн – допомога на оздоровлення, 150,5 тис. грн – доплата за адміністративну посаду (голови суду). Приємний бонус – 109,4 тис. грн доплати “капнуло” за таємність. Загалом упродовж 2023–2024 років і січень-лютий 2025 року судді ліквідованого Окружного адміністративного суду Києва отримали 157 млн грн заробітної плати.
29 березня на одному з пагорбів у Стрийському парку висадили дерева в пам’ять про полеглих захисників. Вздовж алеї тепер ростимуть 35 сосен, 7 магнолій та кущі. За задумом організаторів, цей простір стане місцем пам’яті та вдячності, сили та натхнення. Про це повідомляє Львівська міська рада, пише видання “Рубрика”. Ініціаторами проєкту виступили Український католицький університет, Український інститут когнітивно-поведінкової терапії та Центр “Коло сім’ї”. До висадження дерев долучилися рідні полеглих воїнів, представники міста, львів’яни.
Рівень розчарування українців у НАБУ,
САП та ВАКС перетнув психологічну межу: ці антикорупційні органи мають рекордний рівень недовіри. Про це свідчать результати соціологічного опитування Центру Разумкова. Так, згідно з опублікованими даними, Національному антикорупційному бюро не довіряють 62,3% респондентів, Спеціалізованій антикорпрокуратурі – 61,6%, судовій системі, до якої входить ВАКС, – майже 73%.
На Полтавщині у близько сотні сіл не лишилося жителів. Будинки розграбовані і руйнуються, а про останніх мешканців нагадують залишки речей та покинуті світлини. Кількість таких вимираючих сіл тільки збільшується, — повідомляє Суспільне Полтава.
За інформацією “Української літературної газети”, в лютому 2025 року Український інститут книги надіслав до кожної територіальної громади запит про здійснені ними закупівлі для поповнення бібліотечних фондів публічних бібліотек за 2024 рік, а також заплановані закупівлі на 2025 рік. Загалом було розіслано 1258 листів до громад, де немає бойових дій. Ми отримали 942 відповіді, які представляють 3/4 усіх громад. Як повідомляє Український інститут книги, за результатами опитування, можна зробити короткий висновок, що ситуація прикра й погіршується, адже у 2024 році більшість громад не виділяли кошти на бібліотечні закупівлі: таких було 57,86% проти 42,14%, які закупили книжок. У 2023 році було 56,29% проти 43,70%.
Фраза “Путін х**ло” стала справжнім символом опору та потрапила в історію не лише як футбольна кричалка, а й як гасло, яке об’єднало мільйони людей. “Українська правда” згадує історію кричалки, якій цими днями виповнилося 11 років. Усе почалося 30 березня 2014 року, коли на матчі між харківським “Металістом” і донецьким “Шахтарем” фанати двох команд уперше разом виконали: “Ла-ла-лала-ла-ла-ла-ла, Путін х**ло, ла-ла-ла-лала-ла-ла!” Саме ці слова стали відповіддю на російську агресію, яка вже тоді розпочиналася – анексія Криму та військові дії на Донбасі. Спочатку це було звичайне стадіонне гасло, але вже за кілька днів відео з виконанням кричалки почало розлітатися мережею. Українські та європейські футбольні фанати підхопили цей мотив, зробивши його не лише українським протестним гімном, а й глобальним мемом. У червні 2014 року пісня вийшла за межі стадіонів – її виконували політики, військові та звичайні громадяни. Відомий випадок, коли тодішній міністр закордонних справ України Андрій Дещиця публічно заспівав цей хіт перед протестувальниками біля посольства Росії в Києві, що викликало широкий міжнародний резонанс. Пісня швидко стала частиною поп-культури. Вона з’являлася в мемах, її виконували в різних куточках світу. Водночас у Росії влада намагалася всіляко її замовчати, а згадки про хіт жорстко блокувалися. Фраза залишається актуальною і сьогодні, особливо на тлі повномасштабного вторгнення росії в Україну.
З посиланням на дослідження компанії PromoCodius видання “Фокус” пише, що середня ціна великоднього набору в Україні становить 1124,77 грн, що на 17% більше порівняно з минулим роком. Аналітики також підрахували середню вартість приготування домашньої паски, що складається з 700 г борошна, 6 курячих яєць, 180 г вершкового масла, 300 г молока, 400 г цукру, родзинок і 40 г дріжджів. Орієнтовна ціна на випічку становить 202 грн. Зазначено, що кількість людей, які готують паски вдома та купують їх у кафе чи магазинах, майже однакова – 31% і 33% відповідно.
Підготував Ігор ЗОЦ
Письменник і час · “Я добре знав їх усіх, покоління викинутих з літератури, а потім і нове, покоління 80"х”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ти, що приїздили з села, не зразу піддавались дресурі; деякі, найбільші виховані, учительські діти, говорили й вели себе так, як їх привчили вдома; один мій приятель, заходячи в трамвай чи метро, з усіма вітався, схиливши голову, “доб-ри-й день”, “ішо адін прідурок”, думали всі. Більшість недавно перебралася з українського села, але так само ненавиділа його, як і російськомовне місто. “Гаварі, скатіна, па чілавєчіскі”, чув я на свою адресу з перших днів у Києві. З літа 79-го. “Гаварі па чєловєческі”, протрималось потепер. Всі, хто не очєловєчівся, виходило нєчілавєк. Де і коли ще була така сегрегація? Притім самими себе. Бо легше, як виявилось, людину з первісного племені навчити митись, носити костюм і краватку, ніж українця говорити українською мовою. Я сорок п’ять років б’юсь над цим і нічого не виходить. Ті, хто зараз пошилися в патріоти, скрізь – в мусарнях, приймальнях, судах, прокуратурах, у всіх держзакладах української РСР – на українське слово, на свого громадянина, реагували саме так. За одне читання праці Дзюби2 – навіки з інституту і життя. Всім, навіть самим вихованим, це дуже скоро ставало зрозуміло – і на все життя. Тотальний страх КГБ – це вам не мамині пиріжки. Це берієкраїна, де все трималося на одному, страхові КГБ. Дорога до успіху вела також через КГБ. Всі також це знали і в міру підлості користувались. Тому “гаварі по…” нікого особливо не дивувало, це було так, як сказати солдату “підрівняйсь!”, всі знали стрій і не вибивалися з нього. В сім’ях українських письменників, єдиних, як і вчителі мови, носіїв її, діти й жінки говорили російською. За що їм було дуже соромно. З нами вони одні, а вдома… Тих, хто вибивалися зі строю і наривалися на гнів системи, не-бу-ло; не-було-ло-- дур-них, як тоді казали. Рішуче незгідних були одиниці. Готовий на Страшному Суді потвердити кожне слово. Коли система захиталася, заметалися і її, найбільш хитрі, пристосуванці. І всі вони, з ситих, холених, червоних годованців, за рік-два пожовтіли й поблакитніли. Потім, всі тридцять років, перебігали з партію в партію, з банди в банду і спасали правити й редагувати. В “Сучасності” я друкувавсь ще закордонній, передав Римарук. Вперше я бачив його на читанні поезії в магазині “Поезія” на Поспишева4. Проскурня, ще не в ялових чоботях, вів той вечір. Ігор читав стримано пристрасно, яким і був у житті. Він був першим з молодих поетів тоді. Я не осмілився підійти. В році 88, в часі заборони спиртного, маючи частину Союзу за плечима і впевненість, як танк, я зустрів його на кінці довжелезною черги, що обвивала гастроном на вулиці Червоноармійській. Червоноармійці в полоні змія стояли покірно й терпляче. Вже смеркало і моросив дощ. “Ти Римарук?”, “да”, “я молодий письменник і можу взяти”, “да?”, не повірив він, “тобі скільки?”, він сказав, я зайшов, пройшов повз довжелезною, як у мавзолей, чергою, “мені треба”, твердо сказав крайньому. Взяв і виніс. “Я спішу на вечір у Спілку”. “Не пити ж на вулиці, зайдім до мене”. Я знімав кімнату біля Будинку кіно. Куди підселив Саченко. Для прийому гостей у мене завжди стояв напохваті ящик сухого вина. Ми пригубили і відтоді були друзями до останніх його днів. З ним ми були на перепоховинах Стуса, знаковій тоді події, на поминках в квартирі на Комінтерна5, в квартирі Галі Стефанової6, там я взнав ближче Голоту і Мовчана, “хлопці, тільки не куріте, у Павла астма”, казала вона, і ми виходили, повні гіркоти, і курили в коридорі. Мороз стояв на душі від невідомості і туги; не пилось і не їлось. Чернілевський зняв довгий матеріал про перепоховання, як їздили в табір, відкопували труну. Він передав Ігореві касету. Переглядаючи її, в нього вдома, ми вглушили з пів банки спирту, це інакше бачити було неможливо. І це все висіло тепер над нами. Якось зранку, в квартирі на Оболоні, дивлячись в мглаве осіннє вікно, він сказав, “я не розумію, як воно ще тримається”, “ти про що?”, “про все”. Дуже скоро всього не стало, Слово назавжди є. Різко обдарованим був Шакула7. В кабінеті слідчого я тримав в руках тесака, якого йому вгатив у спину, догнавши на схилі, сторож, з яким він чаркувавсь у побутовці побіля Філармонії. Знаючи Віктора, припускаю, що міг сказати щось різке. Його вбивство потрясло нас всіх, хто знали його; рідкісне, звіряче по тих часах, тепер норма. Це було вже при Незалежності. До того його ніхто не цінив, він тримався осібно8, міг міцно закласти, я жив наїздами, ми перетиналися рідко, але дружньо. Здебільшого в “Енеї”9, одному з підземель майбутнього зрушення. Був час, коли я був прописаний в Спілці письменників, на Банковій, 2. Так і стоїть в моїй обліковій карті. Віктор строго судив себе і всіх письменників. Більшість, звичайно, не визнавав. Не терпів слинявості й показного ліризму. Сидимо якось надвечір за крайнім дубовим столом. Через стіл попереду вечеряє в самоті Микола Удовиченко, ув’язнений декілька раз під приводом хуліганства, один, хто постійно носив вишиванку і ледь не в кожному слові вживав Україну. Його сторонились незаплямовані письменники, як і того розтоптаного покоління. “Хло-п-ці!”, грубим, прокуреним голосом рикав він, “можна, я почитаю вам?”, “скільки?”, різко, не обертаючись, питав Шакула. “Хуча б
Письменник і час · “Я добре знав їх усіх, покоління викинутих з літератури, а потім і нове, покоління 80"х”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Кілька тижнів тому я одержав від Євгена Пашковського, видатного українського письменника, лавреата Шевченківської премії, рукопис “Художник і Бог”. І тепер щодня я долаю по 10-15 сторінок цього неймовірного тексту. Це письмо, на мій погляд, продиктоване зверху: хтось ототожнить з Богом, а хтось – із Всесвітом. Це своєрідні одкровення, даровані людині вибраній, як застереження не лише для неї, а й для нас, усіх сущих. …І пригадалося мені, як у моєму далекому дитинстві ми, пастушки, ловили передгрозову хвилю. Із чолопка Царикового провалля, розкриливши руки, щодуху кидалися вниз, зависаючи в повітрі – ми летіли і певні були, що ми наділені властивістю літати. І лише зойк одного з моїх однолітків, який впав на землю, засвідчив, що не всім дарована ця спроможність… Цей спогад тут не випадковий: ми, абсолютна більшість, обтяжені земними турботами, а то й гріхами, які тримають нас, не даючи можливості самопіднесення. Для того, щоб бачити, чути, сприймати те, що продиктовано Пашковському Богом, необхідні неймовірні зусилля, особливий штиб життя – від усамітнення до багатоденних голодувань, від літературних глибин до осягнення законів – небесних і земних. Рідному слову відводиться особливе значення – як провіднику космічної енергії. У читачів “Слова Просвіти” є можливість ознайомитися з окремими уривками праці Євгена Пашковського “Художник і Бог”, пересвідчитися в значущості цього тексту, наповненого непроминальним змістом, який допоможе багатьом із нас осягнути сенс власного буття. Павло МОВЧАН
Євген ПАШКОВСЬКИЙ
Не мертвим, а навіки живим.
Ніколи цього не говорив. Я в національному русі з 80-го. В діаспорі кажуть визвольному, з наголосом на передостаннє о. Хто не був, не проходить тест, як на паляницю. З тих, кого пам’ятаю з тих пір, в живих одиниці. Ніяк не відзначені, нічим не нагороджені, цілком безвісні. Що надзвичайно похвально: Сам Бог ходив у сірій накидці, що означає непримітність1. На небесах це вищий ранг Заслуги. Коли геройство відзначене, воно перестає бути геройством. Зараз ніхто не пам’ятає, як поставала Незалежність, якою була обстановка в Києві й Україні у 80-х, без неї не було б 90-х і всього, що маємо нині. Дозволю собі нагадати деякі пункти. Ідея України як такої виношувалась в двох середовищах: творчому й студентському, Спілки письменників і КДУ, і звідти ж і переросла в реальність. Всі, хто думають, що вона виросла з комуноВР і кедебізованого дисидентства, можуть вірити в цей міф вічно, але міф не дійсність. За одну підозру в нацсимпатіях студентів Київського університету, педінституту ім. Горького виганяли з комсомолу і відраховували. Тим назавжди викреслювали з життя. Десятки вбитих таким способом сьогодні нікому не відомі й не цікаві. Творче середовище Університету, світле ідеалістичне студентство, ще не понівечене життям, було ретортою майбутнього. При видавництві “Молодь” діяла літературна студія, з якої вийшло багато прозаїків, поетів, критиків. Її вів сліпий, зрячий душею, поет Забаштанський. Там плекалося майбутнє поповнення СПУ. Я приятелював, як молодий поет, з деякими із них. Київський університет, студія “Кобза” були не посиденьками для дипломів – чимсь більшим. Школами творчості. Аурою творення. Та, незважаючи на це, нагляд і жах там стояв циклопічний. Студенти приходили з занять і боялись говорити в кімнаті. Весь Київ, як і вся УССР, були яро комуністичні і російськомовні. Достатньо було слова на вулиці, щоб на тебе дивилися, як на ворога народу. Ді-народ. Сегрегація за мовною ознакою і зіграла з УССР злий жарт. Зведене на страхові КГБ, а не страхові Бога, нежиттєздатне. Людина завжди вибере корито, окрім Одиниць. Але одиниці і вирішують Все. Все, над чим чиниться несправедливість, врешті впомірнює Бог. У 1983, через друзів-студентів, познайомився з молодими письменниками – Олексою Микитенком, В’ячеславом Медведем – вони друкувалися, мали книги і публікації. Дещо пізніше познайомився з Михайлом Саченком, геніально поетичним і геніально забутим поетом і режисером. Потім я знав майже всіх поетів, з усіма спілкувавсь, але такого, абсолютного генія в поведінці – він бачив поезію у всьому і так само жив, і говорив нею – більше не було. Він належав до покоління постшестидесятників – Воробйов, Кордун, Григорів, Ілля – розтоптаного і викинутого з літератури покоління. Саченко ж познайомив мене з Дзюбою, коли в нього вийшла перша книжечка “Осінні вогнища”. Він фанатично, як той, хто ждав побачення десятиліття, читав з неї вірші. Ми понесли її, як революціонери бомбу, Дзюбі. Зустрілися на Ярвалу, біля Будинку актора, у Дзюби, я запам’ятав, була суха і лагідна рука. За якийсь час у “Літературній Україні” з’явилася велика стаття про вогнища Саченка. Я добре знав їх усіх, покоління викинутих з літератури, а потім і нове, покоління 80-х. Вони збиралися на каву в білих маленьких філіжанках, в кав’ярні зліва од Прорізної на Хрещатику, і подовгу спілкувалися там, уже на вулиці. Саченка молодші не приймали; на викинутих лежала назавжди печать ізгойства. Ніхто не хотів ламати із-за них життя. Нове покоління вело себе дуже важно і серйозно. “Граються в класиків”, казав Саченко, ми стояли осторонь. Шкляр писав з нього одного з своїх героїв, генія. В мене він проходить в оповіданні “Назавжди від моря”3. З Шклярем познайомив Микитенко, в зимі наступного року, на Хрещатику, напроти виходу з метро. В чорному лайковому плащі, в шапці з золотистої фредки, з грубим чорним волоссям з-під неї і темно-- карими очима, всим статним виглядом і стриманою зверхністю він нагадував половецького хана. Доти я знав його з оповідань і книг. Пізніш, коли взнав його ближче…це був лагідний, захоплений рибальством, залюблений в прозу Григора Тютюнника, як і багато тоді, непристосований до вуличного життя й обставин розвалу СССР, чоловік. У мене на той час було 11 років бездомів’я і пів союзу за плечима. Там я переспілкувався з понад мільйоном людей, там розпахнувся дух, і так з мене вийшла подобизна письменника. Хто залишився в Києві, там і зачах. Їм не хватило живого досвіду і відкритості на письмі. Київ, сам по собі, дуже закрите місто. Закрите сприяє закритості і, таким способом, приземленню й смерті будьякого таланту. Ми приятелювали з Шклярем короткий час у початку 90-х, коли він був бездомний, як і ми, більшість молодих тоді: Царинний, Григорів, Цибулько, Лавренюк, Ульяненко, який прибився до Києва дещо пізніш. Я пам’ятаю його в білих, давно зношених, подертих кросівках, під Кулінаркою. “Хто це?”, “Улян”, “а-а”. Він так і помер на подертому матраці, в квартирі, яка з дивних причин відійшла дільничному. Його перше оповідання в “Слові”, про Афган, я показав Римаруку і потів вговорив друкувати його повість в “Сучасності”. Римарук довго бився над нею, але відредагував і надрукував. Без його подвижництва в літературі, в “ Сучасності”, в ній би не з’явилося і дещиці імен, які зараз на слуху. В літературу приходили непідготовлені, невлаштовані, розхристані люди, їх доводилось
Письменник і час · “Письменник не може бути вдоволеним, якщо він довольний, він не письменник”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
один вірш”, “давай”, Микола вже піднімавсь, “тільки без України”, “в мене таких нема” і він падав. Вітався він так, “я, геніальний поет, Микола Удовиченко”. По голосу його можна було впізнати з мільйонів. Нас, кого можна було зачислити до некомуністичного середовища, були одиниці: рішуче антикомуністичним був Леонід Кононович. Його вигнали з педінституту за не типовість і вплив на студентство. Знаючи проофіційність багатьох, він ні з ким майже не спілкувався. Працював на чорновій роботі і готував себе до одного: тюрми. Багато курив і чифірив, ні в що не вірив. Жив у Вишневому, в найманій кімнаті. Його перше оповідання було на рівні Камю, потім перейшов на детективи. Він був редактором підпільного журналу, який видавав сам. Ми зазнайомились на Ірпінському семінарі творчої молоді. В перший чи другий рік після Чорнобилю. В актовому залі Ірпінського будинку творчості я вперше вживу слухав Вінграновського. Це було так, як слухати першу грозу, таким озоновим гласом більше ніхто не читав. “Я прочитаю вам десять віршів – і все”, здійнявши голову, з виразом імператора перед рабами, сказав він, і зал завмер, як небо перед блискавкою. Він здававсь самою неприступністю. Уже в дев’яності, ми з Іллєю10 йшли по Гончара. “Знаїш, старий”, казав він мені, на багато молодшому, “давай зайдем до Миколи”. Мені було однаково. “До Вінграновського. Я зараз позвоню”. “Миколо, ми тут біля тебе”, він був глухуватий і говорив дуже голосно, “ти з ким?”, чув я в трубці, “з Пашковським”, “а-а, з Пашковським можна”. Ми взяли кавуна і “Козацьку”, і кавун, і горілка були так собі. Микола повільно пригублював, більше смакував, “хлопці, де ви таку горілку взяли?”, “де, в гастрономі”, порався за столом Ілля, “яка горілка добра”, розплющуючись, хитав головою він, влагіднілий, теплоосінній, як і пора за вікном. В ньому жив степ, говорив Дніпро, цвіла злита білим цвітом липа, і та, що виглядала іншого вже літа, а він цього їй ще не доказав. Він був сама поезія. Валєра нарізав у тарілці кавуна. Микола брав і потрошку відкушував, більше на столі не було нічого. “Хло-п-ці!”, сповільна, поетично промовляв і весь розцвітав очима, “де ви такого кавуна взяли?”, “як де?”, уже не витримував Ілля, “як-к-и-й кавун добрий”, хитав головою; він насолоджувався малими речами так, як мало, хто в світі. Це і є справжнє споглядання, скоріш за все перенесене з попереднього життя. І так, з найтонших переливів слова, і писав. Але тоді, в Ірпені, прочитавши десять, він розповідав уже прозаїчні речі, в них сквозила правильність, він хотів показати себе не ворогом системи. Щоб ми, молоді, побачили в ньому такого, як всі, а не вожака чогось такого. У віршах був прекрасний, у тій лицедійні – нестерпний. Те покоління його боготворило. Він був розчахнутим, як і всі. Більшість з написаного ним знали напам’ять. Більшого поета навряд чи буде. Так відчувати слово в стислій формі мало-можливо. Він пробував це повторити в прозі, але вона вимагає досвіду і далеко не лагідності. Для прози мало ліричності й поетизму, треба знати те, що не знає ніхто. Прийшла дружина Миколи і делікатно нас виставила. Ілля, сам грек, з профільним грецьким носом, як постригся в козака в 60-му, так ніколи і не розстригався. Він так і лишився втому часі, писав про козаків, кругом бачив зраду, в тому часі, де жив колись. Він був один на Київ, хто носив таку зачіску. В інших ще не прокинулась Карма. З імпульсом Любові – зішестям Енергії – багато покозачіло. Всі інші форми самоусвідомлення мають так само кармічне походження, слід попередніх життів. Людина живе там, в духовному світі, бо не має щастя тут. Це загальний стан в часі майже відсутності Любові. Мертве здається живим і кращим реального життя. Ілля метався ще з 60-х років. Помер – не було за що похоронити. В Ірпені, на котрійсь нараді, в актовому залі, надвечір, ми заговорили на тему Чорнобилю. “Треба заборонити всі АЕС”, пам’ятаю свій максималізм тоді. Ляпнути таке, в боязливому і розгубленому перед класиками, середовищі було страшніше самого Чорнобилю. Після обговорення рукописів, нас в залі залишилося декілька. “Колись…”, замріяно казав Юрій Щербак, наставник тоді, “нам може дозволять провести екологічну демонстрацію”. Він виступав тоді за екологію. Про демонстрацію подумати було жахно! У 88 чи дев’ятому, коли її все ж таки провели, Кононович прибіг у Спілку з одірваним рукавом шкірплаща, весь побитий, з розгубленим лицем, “там людей б’ють!” В залі і в коридорі було повно, ніхто не відповів. Вечір пам’яті Чорнобиля продовжився. “Нас молотили гумовими киями”, тихіше розказав він мені. Ніхто не осмілився дмухнути в мікрофон, що робилося внизу, на Хрещатику. Стояв загальний дух страху, подавленості, смерті. Добре пам’ятаю виступ Ірини Жиленко. Вона перша розділила Час на до і після Чорнобилю. “До ми жили, любили, всі були живі душею; після – все вмерло; не хочеться ні жити, писати. Чогось, дуже важливого, не стало”, як велика пташка, вона говорила жалісно, приречено і щиро. Її душа не помилилась, скоро не стане ні Дрозда, її чоловіка, ні її. Це чогось я зрозумів через багато літ, роздумів, голодувань, віднайдень його. Це чогось і було Життям, Любов’ю Бога. Життям у Чистому вигляді. “Не хочеться жити”, дуже точне визначення водорозділу того Часу. Ні про яку Незалежність, яку приписали потім шестидесятникам і дисидентам, у кошмарному сні нікому не снилось: вони б перші побігли себе закладати, побігли б до лікарів, щоб таке не приснились вдруге. Їхні книги виходили сотні тисячними й мільйонними тиражами, постійно, по дві, три книги в рік, з гонорарів з них можна було дачі встеляти. Коли робітник чи інженер заробляли в Києві 130 ре. Одна публікація в залізничній газеті “Гудок”, де друкувався відщепенець Удовиченко, давала вдвічі. А вони ж друкувались в спілчанських журналах і “ЛітУкраїні”, де молодим надрукуватись було неможливо в принципі. З 87, на заробітках, я легко заробляв 2-3 тис., мій керівник, один з начальників супербанди Ростова, – 4-5 тис. Генеральний Секретар – 500. Робота була пов’язана з постійними роз’їздами, і, стоячи в чергах, живучи терпилами, ми б нікуди не доїхали. Микола Водоп’янов, по прозвиську Моряк, і навчив нас ніколи не стояти в чергах. Високий, вище середнього зросту, громогласий блондин з ледь орлинім носом, з виду душогуб, був дуже відкритим і стриманим добряком. З великим портфелем ми шли в ресторан “Дон”. Черга з другого поверху тянулась на вулицю. Ресторан називався по-вуличному “В сєтях Дона”, зза дрібноячейних зелених рибальських сітей на вікнах. “Нікалай, Нікалай”, тягнулись до нього дрібні випивохи. Він слідував важкою ходою рано постарілого в битвах легіонера, ні на кого не дивлячись, не зважаючи на хрипи конань, йшов цілеспрямовано, як криголам, ми піднімались на другий поверх, вискакував офіціант, “скільки?”, “повний”. Рука його тяжіла, але він не довіряв портфель мені. Ми йшли через провулки, в одне з подвір’їв поблизу пл. Мічуріна, і там, під сніжні на розламі помідори й кавуни, поїли коньяком пів вулиці. Родом з України, він попав туди щез політехнічного інституту в Харкові, тодішньої столиці набору фотографій і збільшення їх у портрети, тоді це був супербізнес. Студентом він як пішов в набір, так і навіки зостався там, романтиком скитань, дороги. Ми збирали фотографії для портретів. Там я полюбив спілкуватися з людьми, там я полюбив людей…На цій роботі я об’їздив, облітав, пішки обійшов, від хати до хати, від квартири до квартири, пів Союзу. Переспілкувався з понад мільйоном людей, за підрахунком Бога пізніш. Якби я там оставсь, і займався тим, чим займавсь, а потім перейшов на інше, зараз в Україні не було б олігархів: був би один олігарх. І добрий. Перший зараз був тоді помічником рубщика м’яса. Мій брат добре знав його старшого побратима11. Гонорар за перший роман у “Дніпрі” я навіть не рахував за оплату. Роман писався шість років, я заробляв стільки за тиждень. І прилітав у Київ, щоб побачити товариство, друзів. “Женя, приїжджай”, казав у трубку Ігор. “Приїжджай”, казали друзі художники, журналісти, “без тебе Україна пропаде”, казали жартома. В 90-му я вернувсь, і через тридцять три роки Бог потвердив правоту й провидчість їхніх слів. Ні про яку Незалежність ніхто подумати не смів. Пискнути не міг, якби й хотів. Його б здали і повели у допру самі стіни. Це був суцільний залізобетон, кілометрової товщі, розміром з Союз. Воля гуляла там, на Півдні, там водились і легко тратились гроші. Раб зарплати й тісної кухні не може бути вільним. Які незгідні? які таємні підривники компартії зсередини? яким тюхтіям з лохвини це навішали? Все це легенди перефарбованих комуністів з метою ореолу незалежників. Я знав їх всіх, з початку й до кінця, з 80-х по 10-ті, ніхто з них тоді, до перелому, такого слова не зміг би видихнути. Був один, хто на засіданнях у Спілці міг прямолінійно сказонути Правду. Один! Із тисячі членів СПУ, Один із двох мільйонів киян, Один із п’ятдесят одного мільйона населення України. Подобається це кому чи ні, це Правда. Його рятував образ безпосереднього простого сільського дядька-правдоруба. “Льоша, суши сухарі”, накидаючи дорогу тоді дублянку, казав в коридорі після його виступу один комуноїд, що потім, коли стало можна, різко переключився на голод і невдовзі загинув. Правду Олексій говорив з запалом, щиро й голосно. Як і належить Правді в часі хитропідлих рабів. Він був один, хто постійно, відкрито, на кожному обговоренні, засіданні, зборах псував їх залізобетонну сірятину. Ми сиділи з ним завжди на задніх сидіннях в актовому залі. Він вставав і виходив до сцени. Я насолоджувавсь, як грою великого актора. В залі – всі члени СПУ, відомі й менш відомі письменники; а письменник тоді – це 10 президентів зараз. Я, якби й хотів, не мав права голосу: прийняли в Спілку в 91-му, в березні. Я боровся з ними і системою уже через пресу. Ненавиділи люто, але вже наставала загальна, обвальна свобода, кожне думало, як вижити. Вже не було ні гонорарів, ні книг, різко перехотілося писати. Гуцало, трудоголік і завжди задумливий, в роботі над задумом, йшов від “Радпису”12 по Ярвалу, як у воду опущений; “як діла, Євген Пилипович?”, зрадів йому я, ми вже були знайомі по Ірпенях, він читав мій роман і направив до свого редактора, Плюща, потім редактора “ЛітУкраїни”, “погано, не платять, нема стимулу писати”, чесно, дивлячись крізь мене, сказав він. Доти я таким його ніколи не бачив, він був упевнений, неприступний, багатописець-класик. Наставав новий час, нові цінності і він недовго прожив потім. Олексій виступав щозасідання, все нахрапистіш, і був живим голосом Правди. Цю дурну звичку він прищепив і мені, і без того налаштованого проти них всіх як покоління. Але він говорив, а я намагався писати правду. В 92, на фуршеті після вручення однієї премії13, до мене підійшла Валентина Данилівна14. “Олесь Терентійович хотів би з вами познайомитись”, я онімів, Гончар був тоді на пікові патріаршості. Ми повіталися. “Євгене, мені стільки про вас розказували… ви такий революціонер”, “брешуть, не бійтесь”, сказав я, але слова дотримав, і ніде про нього погано не сказав. Я оцінював систему, покоління, а не окремих персон. “Вам треба їсти рибу. Там фосфор”, дивлячись на худобу, казала Валентина Данилівна, і поклала на тарілку кілька тушених шматків. За вісім років голоду, проведеного поетапно, я часто згадував її доброту. Ніхто більше риби не подавав. Були роки, коли я не їв з тарілок. І, взагалі, майже не їв. Були роки, коли я був жовтий, як каротинова гарбуза, але тримав голод і піст, щоб писати по десять томів в рік. Записувати не себе, а Слово Бога. В мене не було коли їсти. Рибу собі дозволив, коли вже вмирав. Треба сказати, що все, що згодом перекипіло в Незалежність, – як Імпульс, як Сила незгідності, невдоволення, як творення чогось нового,– поставало навіть не в Спілці, (тим більш не в дисидентському, змордованому тюрмами, під постійним наглядом КГБ і повсюдних стукачів, середовищі), а в кімнаті Заввідділом поезії, зліва од дверей, на третьому поверсі видавництва “Дніпро”, неподалік од Золотих Воріт. В дисидентах була незгода, та не було пасіонарності; деякі боялись тіні, деякі говорили телячим голоском, деякі ричали, непримиримо озлоблені, але достатньої творильної Енергії ніхто не мав, це було б видно по тому, що він писав. І скільки писав. Пише завжди вона, Енергія, вона ж і творить. Творення без Енергія більша нісенітниця, як без потенції любов. Другому навчились, першому, без Енергії Любові, не навчаться ніколи, з неможливості такого в принципі. І те, що потім Україною брались правити, творити творильні кастрати, нездалі породити жодної живої Ідеї, Істини, мертводухі облесники, що особливо подобається жінкам, балакуни солодким голоском про любов, і дозволило їм просрати все. Невдоволених, як тільки підгризало в шлунку, ставало все більше, та це не було невдоволенням мозку, Ідеї нового. Письменник не може бути вдоволеним, якщо він довольний, він не письменник. Але таких було мало. Нескінченно мала величина. Я приходив в “Дніпро”, в ту кімнату, коли надовго приїздив до Києва. Там укладались перші публікації для альманаху “Вітрила”, там добирались оповідання, статті, поезії для закордонної ще “Сучасності”, там, в сизому люльчаному диму, в зблиску чарки, в стукові пляшки об паркетну підлогу, бо розливалася з-під стола, в читанні віршів, написаних вчора, щойно, з невигаслим ще Вогнем, в нових знайомствах і творчій приязні, яка буває лиш раз, в юності і на зламі епох, акумулювалась та творча Енергія, яка і виплеснулась потім на вулиці. Римарук був одною з ключових фігур покоління. Те місце біля Золотих Воріт, те Золото Вогню невидимого, що знебесніло звідти… Це може видатись дивним і невідповідним усталеній правді, але така Правда Бога, вона не питає в неї права на Правду: все зачиналося з наших зустрічей там. З Енергії, яка там акумулювалася, і яка стала поштовхом до подій. Колись там заміряють її фон, вона нікуди не дінеться. Зараз приладів для цього нема. Це потвердить думку, хоч вона і не потребує її. Я знаю від Того, Хто зводив нас всіх. Мислене народження Ідеї нового, відмінного від комуноСССР, належить трьом – одного вже нема15, інший маловідомий, третій – доносить цю Істину від Бога. Нове було породжено з думки трьох людей. Повторюю те, що було Сказано з цього приводу Богом. Незгідних також переадресовую до Нього. Коли зустрінетесь, підтвердить. Немає причин, як приховувати, так і нахвалятись Істиною. Інструмент не більший Творця.
______________ 1 Описано в книгах Ріка Джойнера. 2 “Інтернаціоналізм чи русифікація”. 3 Роман “Вовча Зоря”. 4 Тепер Софіївській. 5 Тепер Симона Петлюри. 6 Тоді актриса Молодіжного театру. 7 Віктор Шакула, поет і архітектор. 8 Дружив з Петром Галичем і Штонем. 9 Кафе в підвалі Спілки письменників. 10 Поет Валерій Ілля. Редактор журналу “Основа”. 11 Потім підірваного на стадіоні. 12 Видавництво “Радянський письменник”. 13 “Свобода і мир для України”, ім. доктора Дем’яніва. 14 Гончар. 15 не Римарук.
Далі буде.
Подвижники “Просвіти” · “Наш мудрий народ правильно сказав, що вивчитися можна на будь"кого, а вчителем треба стати”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Життєве кредо Бориса Степанишина
Кождий думай, що на тобі міліонів стан стоїть, що за долю міліонів мусиш дати ти одвіт. Іван Франко
Борис Степанишин любив повторювати Франкові слова. Очевидно, це було його життєве кредо, відповідно до якого вимальовувалася лінія його життя. Борис Ількович найперше був ученим, блискучим методистом, створив десятки підручників, посібників на допомогу викладачам, учителям української мови та літератури. За їх питомо українських дух був репресований комуністичним режимом. Уже у вільній Україні йому присвоїли звання професора і повернули науковий ступінь та посаду професора кафедри української літератури в РДГУ. Знаючи його освіченість, ерудицію, патріотизм, великий організаторський хист, Бориса Степанишина обрали у 1989 році головою Рівненського обласного товариства української мови імені Тараса Шевченка (пізніше “Просвіта”). Товариство було створене під керівництвом Василя Червонія. Цілеспрямований, енергійний, вимогливий, Борис Ількович разом з новообраним правлінням взявся до роботи. Маючи великий досвід викладання у педагогічному інституті, особисто знаючи багатьох педагогів, своїх колишніх студентів, він швидко віднаходив патріотичних лідерів для керування районними структурами. Знаходилися такі активісти й у селах. Найактивніша просвітянська діяльність була на той час на Дубенщині, де її очолили письменники Микола Пшеничний та Микола Тимчак, та у Здолбунівському районі, серед очільників – Раїса Мацюк, Мирослав Блащук, журналіст Віталій Баталов. Велику роботу проводив директор Дерманської сільської школи Микола Семерик. У Костополі просвітницький рух очолили директор музею Анатолій Вакулко, письменник Святослав Праск, Зоя та Богдан Дідичі. На Острожчині була активна робота під керівництвом Валентини Шевронської та Марії Чубай. Так в усій області спрацював авторитет професора Степанишина. А головне – віяв вітер волі та незалежности України. Народ спрагло шукав правди й прагнув єднання. На 1993 рік ми мали 73 осередки “Просвіти” (а це близько 25 тисяч членів!) тільки в Рівному. З просвітянських надр зародився Народний Рух за перебудову, який зніс прогнилу радянську владу і привів до Назалежної України. Цьому посприяв Ланцюг Злуки і патріотичні акції на полі Берестецької битви, на яких були присутні В’ячеслав Чорновіл, Патріарх Мстислав, Леонід Кравчук та мільйони українців-патріотів. Просвітяни мали головне завдання: вибороти рідній українській мові статус державної, дерусифікувати освіту, культуру, органи управління. Нами керувала зрима надія на Незалежну Україну. Дуже швидко було зібрано мільйони (мішки!) підписів зі зверненням до радянської влади про надання українській мові статусу державної. Одночасно масово збиралися кошти на спорудження пам’ятника Тараса Шевченка у Рівному. Величезний успіх мала ідея очільника обласної просвітянської організації про створення вільного народного університету “Просвіти”, який щотижня відвідували сотні зацікавлених осіб. Навіть з районів прибували просвітяни, спраглі правдивого українського слова. Усі заворожено слухали лекції про репресованих письменників, культурних, громадських діячів, про правдиву історію України. Пан Борис запрошував столичних учених, зокрема Миколу
Жулинського, Сергія Гальченка, Володимира Сергійчука, місцевих краєзнавців Гурія Бухала, Йосипа Пацулу, Олексу Новака, надавав слово талановитим учителям Галині Пиляй, Надії Степаненко, Лілія Овдійчук. Сам Борис Ількович був блискучим, справді неперевершеним лектором. Вільний народний університет “Просвіти” став своєрідним місцем, де люди черпали правдиві знання про рідну історію, літературу, культуру. У “Просвіті”, керованій Б. Степанишиним, кожен член правління мав конкретне доручення і повинен був відзвітувати про його виконання. Мирославі Косарєвій та авторці цієї статті було доручено провадити роботу з дерусифікації шкіл та дитсадків. Дуже наполегливо таку роботу виконував Іван Кур’яник на посаді начальника міського управління освіти. У результаті наших зусиль у Рівненській області (першій в Україні) було припинено діяльність середніх шкіл та класів, дошкільних закладів з російською мовою викладання. Борис Ількович дав поштовх видавничій діяльності, доручивши цю справу Михайлові Борейку, котрий успішно провадив її упродовж десятків років і як результат: перевидав близько 60 рідкісних заборонених, забутих книг, серед яких – шість раритетних “Кобзарів”. Разом із професором Степанишиним вони створили велику просвітянську бібліотеку. Дуже потужно сприяла цьому наша діаспора. Осібно треба згадати унікальну подружню пару Віру та Богдана Боднаруків із Товариства української мови в Чикаго (США), які протягом тридцяти років допомагали у справі книговидання. Ще пан Борис запропонував мені і Тетяні Редюк відновити Союз українок, який за польської окупації проводив велику культурно-просвітницьку роботу. Борис Степанишин був неперевершений у своїх діях. Ірина Міськова запропонувала створити хор. Вся багатодітна родина Міськових була співуча і музично освічена. Це вже було осердя хору, а інші співаки із задоволенням приєднувалися. Степанишин благословив створення хору і дав назву “Просвіта”. Хор підняв пласт заборонених козацьких, стрілецьких, повстанських пісень. Творчий колектив об’їздив всю область і побував в багатьох регіонах України з цим репертуаром. На той час проводилася потужна робота з віднайдення могил героїв УПА, де активні і свідомі краяни ставили хрести, пам’ятники. Під час цих дійств хор виконував пісні, доводячи жителів сіл, містечок до зворушення і сліз. Славний співочий колектив завжди супроводжували Василь Червоній чи Борис Степанишин або рухівські лідери. Просвітянська діяльність висвітлювалася на сторінках ЗМІ, зокрема, в газеті “Волинь” на “Сторінці Просвіти”, у “Вістях Рівненщини” та журналі “Дзвін” завдяки зусиллям Б. Степанишина та Є. Гладунової. Від самого початку відродження “Просвіти”, яку однаково ненавиділи і нищили всі окупаційні режими (польський, німецький і радянський – з особливою жорстокістю), ми робили ставку на патріотичне виховання молоді (це співпраця з освітою), а також на співучасть інших державних структур. Адже виховувати молоде покоління, формувати його ідеали й цінності на національних засадах, дбати про розвиток культури, утверджувати відповідну статусу мовну політику має-таки держава.
Євгенія БОРЕЙКО6ГЛАДУНОВА, просвітянка, багатолітня референтка та літописець Рівненського обласного об’єднання товариства “Просвіта”, член ради ГО “Рівненське об’єднання товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка”
“Хто має школу – той має народ” У Бориса Ільковича Степанишина була сокровенна мета — побачити ще за життя школу-мрію – національну школу, яка виховуватиме високоосвічених патріотів України. Тому ним і була розроблена Концепція реформування української школи. Найпершою передумовою побудови нової школи було вилучення політичних структур зі шкіл та інших ланок освіти, розпуск партійних, комсомольських, піонерських організацій. Зараз це законодавчо закріплено. Основа нової школи – українська етнопедагогіка, родинознавча й дитинознавча, тобто весь комплекс народної мудрості, етики й моралі, витворений українською нацією і закладений в народній творчости: прислів‘ях, приказках, піснях і думах, казках та легендах, танцях та іграх, народних символах, у споконвічних засадах віруючих Православної Церкви України. В українській школі має панувати рідна мова з використанням усіх її багатств, плеканням чистоти. Важливими є донесення правдивости історії нашого народу, пошанівок до народних звичаїв та обрядів, свят, виховних традицій і народних ідеалів. Борис Ількович особливу увагу приділяв розвитку дошкільної освіти. Головне завдання дошкільного закладу – пріоритетної ланки освіти – зберегти й зміцнити здоров‘я малих українців та виховати її з дотриманням моральних засад добрими, справедливими, чесними, працелюбними, такими, що люблять Батьківщину, рідну землю, поважають старших. На цьому ґрунті родина й освіта виховують справжніх українців та українок. Пан Борис пропонував використовувати досвід української ученої Софії Русової, яка започаткувала нові шляхи і засоби морального виховання, зокрема, щодо поширення кола дитячої любови. Спочатку природжену любов до матері, вважала вона, треба перенести на батька, потім – на бабусю, дідуся, брата, сестру, далі на вихователів, вчителів, друзів. Учити поширювати любов все далі й далі. Дитина на певному етапі свого розвитку починає відчувати любов до родини, до свого народу, своєї нації. “Яка молодь, як вона освічена й вихована, таке й майбутнє нації”, – любив повторювати за Іваном Франком Борис Ількович. Але школа не в змозі виховати учнів та учениць, оскільки виховання – процес суто індувідуальний, але вона може (і повинна) навчити їх самовихованню: удосконаленню характеру, розвитку інтелекту, засвоєнню моральних норм, системи звичок. Як приклад наводив освітянам використання у своїй практичній роботі книги українського педагога Григорія Ващенка “Виховний ідеал” з містким і всеоб’ємним гаслом “Бог та Україна”. Наш мудрий народ правильно сказав, що вивчитися можна на будь-кого, а вчителем треба стати. Великодушність, сердечність, щирість приходить не від освіти і навіть не від виховання, а від природи. Перефразувавши відомий вислів “Лікарю, вилікуй самого себе”, скажемо: “Учителю, переродися, народи себе заново, сотвори себе Людиною, – і тоді ти здобудеш право працювати в школі”, – любив повторювати професор. Кожний учитель випустив у світ певну кількість школярів: від кількох сотень до кількох тисяч – залежно від стажу роботи. Та важливо те, скільки з них самі назвали себе нашими учнями, тобто послідовниками й популяризаторами вчительських ідей, уподобань, смаків. З таким питанням Борис Ількович звертався до багатьох педагогів. Відповіді буди різними. Але педагог Степанишин виокремив відповідь одного вчителя-історика: “Слухай, чоловіче, щоб всебічно виховати учнів, це ж треба бути сучасним “апостолом правди і науки”, за висловом Тараса Шевченка, треба мати своє вчення, систему морально-естетичних засад, свою цілісну ідейну життєву програму. Але для того, щоб появились у вчителів свої “апостоли”, необхідно мати за душею щось більше, ніж навіть найглибше знання предмета й досконале володіння методикою його викладання. Найперше – всебічну освіченість, у котрій найголовніше не так енциклопедична ерудиція, як культура мислення, творчий вогник, глибока осмисленість усього, що твердить і робить учитель”. Підлітки підуть за тим учителем, який не тільки має про все свою думку, а й здатен протистояти опонентам, спираючись на цілісний ідеал, систему позитивних поглядів, смаків й уподобань. І важливо, що то не просто слова, а переконання, які він щодня підтверджує своїми справами, вчинками, поведінкою. Ідеали і принципи такого вчителя залюблені в нього учні несуть у світ, стаючи таким чином його послідовниками, а на їх основі формують нові ідеали, самі стають творцями. “Це закономірний результат непереборного впливу зрілої особистості на молоду шкільну поросль, що тягнеться до неї, як зелене пагіння до сонця й роси”, – говорив учений. Ось такі головні засади Концепції нової школи гуманітарного спрямування, висловлені великим українцем Борисом Степанишиним. Катерина СИЧИК, голова ГО “Рівненське міське об’єднання товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка”, заслужений працівник освіти України
Борис Степанишин як особистість: параметри виміру Бориса Степанишина безпомильно можна назвати великим Учителем словесників. Він все своє свідоме життя був одержимий ідеєю підготувати для школи таких учителів української мови та літератури, які б сформували майбутнє нації. Борис Ількович визначив три параметри виміру особи словесника: учитель як фахівець, педагог і як особистість. Сам автор відповідав цим вимогам за найвищими критеріями. Найвиразніші риси Бориса Степанишина – це безкомпромісність, оскільки його було важко переконати у тому, що суперечило світоглядним позиціям, ідеалам, ідеям,
Подія року · “І дай Боже, щоб цінувався талант – це важливо і для самих митців, і для суспільства, і для нашого майбутнього”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
які він сповідував. А ще він мів бути вдячним і цінував у людях патріотизм, відданість національній справі, професіоналізм. Як фахівець він постійно удосконалювався. Борис Ількович був найактивнішим читачем нашої книгозбірні: не пропускав жодної новинки із книг (художніх, наукових, методичних); усі журнали, що надходили у фонди, він встигав перечитувати чи хоча б переглядати. Його енциклопедична обізнаність вражала, бездоганна мова зачаровувала, вміння оволодівати увагою публіки і тримати у колі своїх ідей, думок, були рідкісними. Якщо додати до цього справді феноменальну працездатність і бібліографічний список його статей, посібників, шкільних підручників, методичних цікавинок (а він вражаюче об’ємний і різноплановий), то на сьогодні у нашій культурній пам’яти рельєфно вимальовується справді історичний портрет цієї непересічної постати. Педагогічна діяльність Учителя була різнопланова, бо поєднувала теорію і практику. Він викладав у середній та вищій школах, був автором методичних праць і керував практикою студентів. Борис Ількович був вимогливим і суворим педагогом, але завжди щиро радів успіхам і студентів, і учнів. Як часто на уроці він аплодував учням за неординарні відповіді або студентам за цікавий прийом, оригінальне запитання. Його тішили нестандартні підходи до викладання літератури, свіжі думки, майстерне читання текстів. Він любив, коли на уроках лунали пісні, романси. Він переймався шкільною програмою постійно, прагнув удосконалити її. Виступив у педагогічній пресі зі статтею “Еволюція і корекція програми української літератури 5-11 класів”, у якій виклав своє бачення основного шкільного документа. З цими матеріалами він знайомив і слухачів курсів у обласному інституті післядипломної педагогічної освіти, переконував, пояснював, читав уривки творів, які пропонував увести до програми. А читав він, треба сказати, майстерно. І взагалі вважав, що ті, хто вступає до педагогічних ВНЗ на спеціальність учитель української мови та літератури, мають проходити конкурс акторської майстерності та вокальних даних. Був переконаний, що словесник має бути всебічно обдарованою людиною. Його самого природа обдарувала ораторським хистом, художнім чуттям, естетичним смаком. Знакова праця Б. Степанишина “Викладання української літератури в школі” стала бестселером у колі українських словесників: настільки цікаво, небайдуже розкрив автор свої ідеї й обрав форму викладу, яка за образністю межувала з художньою літературою. З-під пера видатного педагога вийшла унікальна методична трилогія “Тарас Шевченко, Іван Франко”, Леся Українка у школі”, у якій талановито репрезентовано життя і творчість титанів українського Слова через глибокі дослідницькі візії, неординарні форми, методи, прийоми роботи з біографічними та художніми текстами, особистісну оцінку. Одна з останніх книг видатного науковця “Стратегії і тактики в літературній освіті учнів” написана у формі діалогу учителя зі своїми учнями, студентами, колегами. Ця книга стала підсумком на земному відрізку життя. Проте фізична смерть для таких людей означає лише перехід до іншої форми буття. Він залишився жити не тільки у своїх книгах, а й продовжив себе у тих, кого навчав. Ті, хто сприйняли його думки, ідеї, погляди, вершать велику справу духовного розвитку молодих українців. Вони можуть пишатися, що були учнями такого Учителя. Це була людина, яка гідно прожила свій земний шлях, боролася, вірила, творила, працювала не покладаючи рук на ниві освіти, науки, культури. За його висловом-заповітом, він вірний син, “котрий любив рідний край і пристрасно жадав щастя неньці-Україні та був заанґажований нею”. Лілія ОВДІЙЧУК, кандидатка педагогічних наук, доцентка, завідувачка і професорка кафедри української мови та літератури ПВНЗ “Міжнародний економіко-гуманітарний університет ім. академіка Степана Дем’янчука вона завжди тихим голосом. І в ефірі на Радіо Культура звучала інтоновано. Голос не був гучним – “голос тихого дощу”. І в той же час за стриманістю, виваженістю була у неї внутрішня сила і потужний внутрішній розвиток. Вона росла як поет, росла як духовна особистість. Хочу згадати пісні, які з’явилися на її вірші – Віктора Ліфанчука, незабутньої Наталки Бучель. Згадую її вечори в Будинку звукозапису на Первомайського – і все це її силою, наполегливістю, пунктуальністю. Силою, яка проривається її прекрасною усмішкою, блиском очей, новим віршем. Така – одна”. Літературознавець Дмитро Дроздовський використав для характеристики концепт Храму, і сказав, що поезія Світлани заглиблена в праматерію, крізь яку проходить слово. Це слово бунтарське і бентежне. Там є енергія, яка веде. Бути в Україні – це бути в Храмі слова. Письменниця Людмила Лисенко впевнена, що Світлана бере щоденність і робить з неї свято. Літературознавиця і науковиця Надія Гаврилюк вважає, що “Світлана – жінка не дивна, вона дивовижна. Чар її поезії треба відчути, пережити, вчитатися в ці рядки, її слово рідним пахтить і рідним плаче”. Уповноважений з захисту української мови ВР України Тарас Кремінь озвучив великі справи, які звершує сьогодні Світлана Короненко, продовжуючи справу Михайла Слабошпицького: Міжнародний конкурс української мови імені Петра Яцика, керівництво видавництвом “Ярославів Вал”, премія імені Дмитра Нитченка. Щиро привітав лавреатку Ігор Степурін, очільник Української Асоціації видавців та книгорозповсюджувачів. Харизматичний кухар, ресторатор і телеведучий Євген Клопотенко ще раз подякував пані Світлані за унікальну книжку “Біблія борщу”. Готові були сказати слово письменниця Ірен Роздобудько, поетка і перекладачка Валентина Давиденко, письменниця Леся Воронина. Проте година збігла швидко, і дегустація слова під каву та віншування лавреатки продовжилися за затишними столиками у кав’ярні. Авторитетні і високодостойні представники української інтелігенції, а попросту друзі Світлани Короненко вітали її, бажали успіхів, творчого лету. І нових щедрих меценатів. Письменниця сказала, що на кошти премії (500 тисяч гривень) у видавництві “Ярославів Вал” буде надруковано книгу Михайла Слабошпицького “Українські меценати” і книжку авторства лавреатки “Біблія борщу”. Літературну премію РІДХраму за найкращу поетичну книжку, засновану у 2025 році, вручатимуть щороку 21 лютого – у Міжнародний день рідної мови. Фундатором премії є Ігор Дідковський – філософ, меценат, науковець, поет. Дякуючи присутнім, пані Світлана сказала: “Тут зібралися люди, які мене люблять. Дякую всім, хто був зі мною цього вечора! Дякую за добрі слова про мене, за увагу, за неймовірні квіти, за усмішки... І дякую пану Ігорю Дідковському, у якого виявила ще один талант – модератора. У залі жодного занудженого обличчя... У залі – Любов!”
Подія року · “І дай Боже, щоб цінувався талант – це важливо і для самих митців, і для суспільства, і для нашого майбутнього”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка
В Укрінформі відбулося вручення літературної премії РІДХрам, заснованої у 2025 році. Першою лавреаткою РОДОВІД-премії стала прекрасна українська поетеса Світлана Короненко (поетичні книжки “Дебора”, “Містерії”, “Поезії”). Модерував дійство меценат Ігор Дідковський, який сказав, що ми потрапили в середовище людей, споріднених вічною любов’ю до поезії. Тому в залі пануватиме любов. У пресцентрі зібралися митці, поети, прозаїки, музиканти, художники, науковці, громадські і державні діячі – еліта країни. І всі до того ж – Світланині друзі. Нагородження і справді було нестандартним. Це було сердечне віншування лавреатки Світлани Короненко, коли кожен з присутніх відчував радість, як за себе і щиро про це говорив. Під час вручення премії директор Інституту української мови НАНУ Павло Гриценко наголосив, що “поетеса глибинно тлумачить кожне слово, тут ритміка, переливи, уміння працювати з кожною фразою. Їй словника синтаксису не треба – за нею треба вивчати синтаксис. Тут блискуче осягнення внутрішнього змісту слова, алюзії, асоціативні зв’язки… Нема кращої характеристики на Світлану, ніж її тексти, це така внутрішня самореалізація! Головне у її поезії – енергія образного слова, яка відчутна за кожним рядком. Її поезії – це квіти”. Павло Юхимович подарував поетці раритетний “Інверсійний Словник української мови з римування” і сказав, що коли він читає Світланині твори і бачить, як вона працює зі звуком, то вважає, що це “майстерність найвищого рівня”. Голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський вірить, що нова премія дасть поштовх, буде стимулювати і приверне увагу до людей мистецтва й загалом до української культури у час війни. “І дай Боже, щоб цінувався талант – це важливо і для самих митців, і для суспільства, і для нашого майбутнього”, – переконаний письменник. “Блага вість у день Благовіщення не випадкова – розпочав свій виступ Голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, лавреат Шевченківської премії, поет Павло Мовчан. – Це велика подія, бо досі ми не мали людей, завдяки яким формувалася справа української нації і держави – “до глибини кишені”. У нас всі кишені були чужі – від Пінчука, Ахметова, Фірташа... І-от, їдучи чи в бік Обухова, чи Ржищева, я бачив все, що зробила Родина Дідковських, і воздавав хвалу Всевишньому, що є такі люди, які розуміють значення нашої причетності до глибинної історії. РОДОВІДпремія перевершує інші не сумою, а своєю сутністю. З’явилася Людина в час, коли повмирали видавництва, а наша нація читає за рік 0,3 книжки, коли зачистили українські видавничі центри, понизили наше слово – і от виносить на поверхню Подію. І виносить Слово, обожнене поетами, до яких належить Світлана. Я коли вперше прочитав добірку віршів поетеси Світлани Короненко, а це була літня пора, то був подивований новому голосу, баченню, розумінню й трактуванню. Світлана збагатила й підняла своєю творчістю рядки римованості та інверсійності на неймовірний рівень. Такі події, як сьогодні, і такі поети, як Світлана, протистоять пониженню нашого слова”. “Ми вистоїмо, бо українська земля пов’язана потужними духовними і енергетичними канатами з Всесвітом”, – підсумував виступ Павло Михайлович. Лавреатка Національної премії імені тараса Шевченка поетка Любов Голота сказала, що знає Світлану Короненко багато років, ще від першої її добірки, у якій “соняшниці і соняхи кохалися”… І цей рядок назавжди є. Бо так – сміливо, молодо і красиво сказала Світлана Короненко. Напутнє слово виголосив тоді Іван Драч і порівняв її з Рембо. Хочеться сказати одним рядком – “така одна”. Вона така одна. Важко витримати цей рівень – бути такою одною, але їй вдалося. Вона прозу писала, видала пару книжок верлібрів. І тут каже мені Михайло Слабошпицький: “Світлана так цікаво почала писати вірші, просто прорвало – і така рима, і перехресна, і внутрішня, і точна!” Він мене заінтригував. І тут з’явилися добірки, і ми побачили, що за скарб у цій людині – Світлані! Так само на виду розвивалося її життя. Я бачила, як ростуть дочки, які випробування переживала поетеса. Але я дивувалася з її сили, яка не афішувалася, не демонструвалася. Говорить
Презентація · “На мій погляд, її громадянська лірика сьогодні одна з найсильніших в Україні”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Нещодавно в Національному музеї літератури відбулася презентація нової поетичної книжки письменниці, журналістки, перекладачки і художниці Валентини Давиденко “Канти мандрівних музик”. Видання вийшло за підтримки Департаменту суспільних комунікацій КМДА у видавництві Креативна агенція “Артіль”.
Галина ДАЦЮК, журналістка
Директорка Департаменту суспільних комунікацій КМДА Мирослава Смірнова привітала авторку з виходом книжки і наголосила на важливості подібних проєктів сьогодні. Засновник і директор проєктів видавництва “Саміт- Книга” Ігор Степурін зазначив, що це видання – про силу мистецтва слова, яке зцілює і об’єднує. Модераторкою заходу була поетеса, перекладачка, кандидатка філологічних наук Олена О’Лір. Протягом заходу пані Олена читала поезії авторки, ділилась переживаннями та думками, на які її наштовхували поезії Валентини Давиденко. Справді, це було дійство з Голосом Києва – “ведучою Валентиною Давиденко”. З голосом, який, як завше, “брав” не гучністю, а заворожував вібраціями спорідненості. Це був голос довіри. Сьогодні його тонка лінія давала простір думкам людей, які прийшли на Слово і водночас стали учасниками поетичної феєрії. Добре, що Валентина багато читала, бо так Валиних віршів не прочитає ніхто. Але й добре, що кожен, несучи “білу лампу” твоєї книжки, намагався відшукати між сторінок і оприлюднити близьке йому. І вийшло багатоголосе озвучення новоявлених “Кантів…” у Тиждень поезії. Привітати авторку з виходом нової книги завітали друзі та колеги: лавреатка Національної премії імені Тараса Шевченка Любов Голота, заступниця голови НСЖУ Алла Малієнко, директорка Музею видатних діячів української культури Ольга Гураль, політичний діяч Олесь Шевченко, письменники, художники та журналісти. Не пригадую такої концентрації у музейній залі поеток і журналісток в одній особі, до того ж радійних – Любов Голота, Валентина Давиденко, Олена О’Лір, Світлана Короненко. А ще – письменники Софія Майданська, Уляна Глібчук, Станіслав Шевченко, Микола Славинський, художниця Ольга Кравченко, народний художник України Валерій Франчук, науковиця Любов Дрофань, журналісти Григорій Южда, Людмила Винокурова. Кожен і кожна знайшли для тебе власне слово. Я побачила їх навіть у кольорах. Авторку вітали три Національні Спілки – письменників, журналістів і художників, – вважаючи своєю. (Про участь у Спілці художників треба вже думати). Зала була повна щирих друзів, і слова були правдивими. Казали, що поезія Валентини Давиденко – хлібна. Що її творчість – це промальоване слово. Що її поезія тривимірна – слово, мелодія, колір. Тож і сама презентація стала дійством багатовимірним – з роздумами про поезію під час Великої війни, про сучасну журналістику, яка виштовхує з своїх рядів сильних і талановитих, на жаль. Про творчість, яка зцілює і воює. Зустріч залишила післясмак чогось значимішого, аніж зустріч з новою книжкою. Вона розгортається новими акцентами про творчість під час війни. Постійна стала – це захоплення поетичним Валиним словом. Дякую. Помітила, що коли читаю її вірші, то ніби й сама тримаю в руках пензлик. Крізь заримовані рядки проступає тло витканої часом основи. На ній вічна краса Артанії – нашої Вітчизни. Її сліди поетеса шукає по світах і віднаходить на землі Еллади, в Римі, Ловрані… Бо вона – скрізь. І вона для Валентини – все! А мені радість – ступати поруч і відкривати Вітчизну за її поетичними рядками. З особливими кольорами. І тримати “симетрію тонких зап’ясть”. І знати – “хоч оптика цього світу задимлена від пожеж”, проте “кропив’яна камізелька Весни єна кожну рану”. Тож щиро вітаючи Валю з новим набутком, бажаю їй нових. “Нехай Господь сипле зерно паві і пише нові сюжети…”. Презентація “Кантів мандрівних музик” була широко представлена в багатьох дописах в інтернет мережі. Подаю деякі з них. Людмила Винокурова, журналістка: – Про все оповідати не буду – досить інформації в мережах. Дещо скажу від себе і – між нами, однокурсниками. Усе було на рівні. Повністю заповнений Валиними прихильниками, поціновувачами її творчості і друзями зал у святому місці, де й старовинні стіни дихають пам’яттю про класику, про високі канони мистецтва. (Запізнившись трохи, я ледве знайшла собі місце). Валя трималася вільно, чинно, впевнено, красиво. Охочі надхненно виступали, дарували квіти, із сенсом дбайливо підготовлені подарунки. Не менш дбайливо готували і слова вітання (хочу це відзначити), особливо колеги із “поетичного цеху”. Багато імен я знаю, декого бачила і чула вперше. Відзначу виступи Любові Голоти, Софії Майданської, Світлани Короненко, Миколи Славинського. Прийшли і друзі, колеги із радіо, видавництв, редакцій газет, з якими Валя співробітничає й тепер, художники, люди, для яких українська культура і мистецтво – не абстрактні поняття. Було дуже цікаво слухати. Валя розповідала і читала свої особливі вірші... Вона ж у нас, як знаємо, дуже делікатна, тримається завжди шляхетно, тож започаткувала і утримувала справді атмосферу з високими вібраціями духовності. Справжня естетка! Не випадково вжила це слово – естетка. Воно звучало не раз, і завжди було підкріплено якимсь прикладом, аргументом. Наголошували на синтетичності її обдаровання. Мені самій давно здається, що поезії у Валі схожі на акварелі, і, звісно, акварелі – на вірші. На якусь мить уявилося, що з’явиться зараз звідкілясь музичний інструмент – і Валя виконає на ньому якийсь ноктюрн. Запам’яталося, як говорили про таку особливість творів Валентини Давиденко: філігранно створені, вони водночас ніби навмисне трішки не завершені – якраз настільки, щоб читач чи глядач міг це зробити сам, насолоджуючись і собі процесом творення... Хочеться зупинитися ось на чому. Хтось, відзначаючи багатогранність таланту, на хвильку знітився, назвавши журналістику також мистецтвом. (Мовляв, чи можна так казати?) Ні на секунду не задумуючись, Валя рішуче кивнула головою: так, це також мистецтво! Дуже приємно було стати свідком цього моменту! Наша Валя протягом презентації знаходила не раз теплі, щирі слова, присвячені обраній нами з нею професії. Професії, якій віддала основні роки трудової біографії, у якій і виросла як поетеса і художниця, як естетка. Шкода, що з нашого курсу більш ніхто ще не зміг прийти на подію. Зрозуміло – обставини війни, в якій ми живемо, часто сильніші за нас. Відчувала, що треба було б влізти в чергу з охочих виступити і щось сказати від імені курсу. Не насмілилася і, чесно, побоялася (не публічна я людина, іще б осоромилася перед шляхетним товариством). З Валею, отримавши книгу у подарунок, сфотографувалась – для звіту перед вами. Я дуже рада, що побувала на чарівному дійстві, рада за Валю, за її успіхи, рада, що тримається вона у чудовій формі, і не лише творчій. Бажаю їй здоров’я, тепла і злагоди в родині, творчої наснаги, миру – як і усім нам.
Григорій Южда, заслужений журналіст України: – Щонайменше 300 шанувальників української поезії, яким сьогодні або завтра-післязавтра дістанеться нова книжка поезій відомої української поетеси Валентини Давиденко “Канти мандрівних музик”, можуть вважати себе щасливчиками (серед них, звісно, і я). Адже саме таким кількісно обмеженим накладом (та ще й не для продажу!), за підтримки Департаменту суспільних комунікацій КМДА, вона видана у Креативній агенції “Артіль”. Значна частина тиражу невдовзі розійдеться по публічних бібліотеках столиці. Про що нова книжка? Краще за мене на це запитання, мабуть, відповіла у післямові до неї старша наукова співробітниця Інституту культурології Національної академії мистецтв України, кандидатка філологічних наук Любов Дрофань: “Вона розгортає читачеві давні “українські манускрипти” і “грубі сувої” звитяжної і драматичної історії рідної вітчизни, де вічний мотив борні за волю і незалежність отримав своє виявлення у сьогоденні жорстокої війни. Тому “сокровенне обличчя вітчизни” авторка представляє найперше через образи “героїв в дозорі”, де сіть маскувальна і тьмяна броня захисна…”. Є в збірці поезій Валентини Давиденко також вірші, присвячені подіям, до яких була частково дотична і наша редакція радіо “Голос Києва”, що розміщувалася на Хрещатику, 6 – між Європейською площею і Майданом Незалежності. Зокрема, один із них називається “Репортерам київського Майдану”. Пригадую вечір п’ятниці 29 листопада 2013 року. Кінець робочого тижня. Ми з Валентиною Іванівною разом прямуємо з роботи, з нашої рідної радіодомівки, до станції метро “Майдан Незалежності”. Це якихось 300 метрів. А на вулиці і у повітрі – передчуття чогось страшного: по обидва боки Хрещатика десятки зашторених автобусів з написом “Беркут”, вщерть заповнених силовиками. “Боже, невже у них рука підніметься на дітей?” – розпачливо спитала у мене колежанка. І, не знайшовши відповіді, кинула свій благаючий погляд у бік тих, що тусувалися побіля автобусів… А вночі стався силовий розгін Майдану, який спричинив у суспільстві політичний вибух, породив Революцію Гідності. І всі ці дні, навіть у найдраматичніші періоди, ми регулярно ходили через Майдан на роботу, ні на хвилину не припиняючи мовлення, правдиво висвітлювали тривалу кампанію громадянської непокори владному режимові… Як справедливо зазначила у передмові до нової книжки поезій В. Давиденко її давня подруга і колежанка по радіо “Голос Києва” Уляна Глібчук, “необхідно мати мужність, аби у темні часи продовжувати торувати шлях до світла, власне, до прояснення й правди. У Валентини Давиденко ця мужність є”. Віктор Терен, письменник: – Як ми всі погано знаємо один одного! Принаймні, це я про себе. Я знав раніше, що Валентина Давиденко — хороша лірична поетеса, чудова художниця і перекладачка з італійської. Ну й, мабуть, це все. Але ось прочитав від “а” до “я” її нову книжку “Канти мандрівних музик”, і в цій книжці Валентина Давиденко постає перед нами як поетеса дуже потужного патріотичного голосу. На мій погляд, її громадянська лірика сьогодні одна з найсильніших в Україні. Ні, Валентина Давиденко не спинається на котурни, не збивається на риторику, її голос негучний, навіть тихий, але їй віриш, бо цей голос – “біль, якого не зміриш”, як писав Первомайський. І що важливо – їй не потрібні якісь вигадані словеса, си-
Щаслива авторка нової поетичної збірки лувані образи, щоб вразити читача (типу “подивіться, як я танцюю”) – письмо Валентини Давиденко органічне, як правдиве лляне полотно. Дуже раджу прочитати цю книжку, яка, на мій погляд, стала справжньою подією в нашому літературному житті.
Що думає про свою нову книж¨ ку сама письменниця? І які відгуки про видання зворушили її найбіль¨ ше? На ці запитання відповіла “Слову Просвіти” поетеса і наша постійна авторка Валентина Давиденко. – Уже під час презентації “Кантів” я почула відгуки від близьких мені прозаїків, поетес, що “авторка почала писати інакше”. Мова про тексти, під якими стоїть дата від початку війни. Світлана Короненко образно висловилася, що мої строфи, “медові” у попередніх книгах, змінили разюче настрій і дух, коли “українські… княгині в левкоях і мальвах – ми ів цьому столітті шаблі подаємо”. “Канти мандрівних музик” об’єднали поезію мирного часу і нинішніх днів. І мені важливо, що відчули суголосність настрою моїх віршів і визначні глибокі поетеси Любов Голота, Софія Майданська, письменник Микола Славинський, Станіслав Шевченко. А Людмила Таран написала на своїй сторінці у фейсбуці: “Як я бережу себе? Читаю добрі книжки. Поетична збірка Валентини Давиденко очищає і висвітлює душу. У ній той катарсис, який давні філософи визначали, як найвищу форму трагізму, піднесення серця через співпереживання та співчуття. Тут гармонійно поєдналися малярські роботи Валентини з проникливими щемкими рядками, написаними в наш страшний прекрасний час. Дякую, Валю! Натхненного світла!” А я дякую усім моїм друзям, які підтримували мене в усі часи моєї поетичної біографії. Моя дорога римська подруга і відома поетеса Тіціана Колуссо отримала поштою мою нову книгу і журнал із перекладом її поезії з італійської. Вона пише про те, як багато років тому ми познайомилися на міжнародному літературному фестивалі у Києві, як потім обмінювалися віршами і перекладами, як із початком війни вона залучала мене до міжнародних літературних акцій опору агресії. І завершує словами про те, що кожного разу її переповнювало хвилювання, коли діставала з поштової теки мої книжкові подарунки, що, як і ця, вражали її національними кольорами, кольором українського прапора! Я сердечно дякую тобі за підтримку, дорога моя супутнице у вербальному поетичному світі, який завжди зримий для нас попри схарапуджений і лиховісний краєвид нинішнього земного світу. Однак наші строфи тримають свою гармонію.
Ігор Степурін, Мирослава Смірнова, Олена О’Лір, Валентина Давиденко
Пошта “СП” · “По-філософськи зуміла підійти до дилеми стосунків нас, землян, і прибульця, де йде вічне протистояння Добра і Зла”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
повідає тематиці творів мисткині: це зібрані з різних років графічні листи; це серія оригінальних монотипій; це роздуми про теперішній дуже відповідальний час для життя держави; це її виконані в комп’ютерній графіці образи галактичного скитальця Ісая, котрий в тому незбагненному вимірі, через великі випробування шукає собі подібних “галактян”, щоб розпочати нове життя-буття рідної планети, надіючись, що загарбники, котрі колись захопили його небокрай, ніколи не повернуться. Таке авторське бачення цієї історії. В ній так переплітаються долі України і того Всесвіту. Так вона по-філософськи зуміла підійти до дилеми стосунків нас, землян, і прибульця, де йде вічне протистояння Добра і Зла. Тому тема, яку так сміливо винесла на суд глядачів Марія Франчук у своїх думках-мріях, переживаннях, дуже актуальна і важлива”. Мирослава Пінковська у своєму слові-привітанні сказала: “Дивуюся, як Марія змогла передбачити ще в 2015 р. теперішні трагічні події, що прийшли з агресією дикої орди-Московії на мирну Україну! Це як біблійні сюжети про Каїна і Авеля. Це притчі із послань пророків і святих”. Про мислення у творах категоріями вічності та боротьби добра і зла сказала Людмила Гривачевська: “Вражає! Марія цей задум втілює вже майже десять років, щоразу заглиблюючись”. Анатолій і Людмила Чернявські згадали минулі зустрічі в майстерні тата Марії, Валерія Франчука,
бо вже тоді юна художниця малювала “Жар-птаху Сонце” на великих картонах, так впевнено, так правдиво передаючи фарбами свої емоції, що вони дивувалися і тоді, і тепер. А мисткиня Лариса Давиденко, котра вперше побачила твори Марії, щиро привітала авторку вернісажу і побажала не зупинятися в дослідженні і проявленні історії-діяння Ісая. Старша наукова співробітниця Музею книги і друкарства Національного заповідника “Києво-Печерська Лавра” Галина Карпінчук згадала про персональну виставку Марії Франчук у 2010 р., ті яскраві твори, котрі представила мисткиня на “Лаврському пленері” в 2013 р. Тоді їй вдалося через вдалі композиційні рішення передати настрій, що викликав у відвідувачів хорошу реакцію, особливо на створені Марією святі образи Лаври. Галина Синько із Музею-майстерні І. П. Кавалерідзе захоплено говорила про виставку Марії Франчук у їхньому центрі мистецтв у 2018 році. А бажання йти своєю дорогою в мистецтві потрібно не лише вітати, а й прагнути всіляко підтримувати і допомагати. Щиросердечно і тепло вітали художницю молоде покоління родини, правнучки Валерія – Олена, Анна, Таня та Інна Франчуки, студентки київських вузів. У своєму вітальному слові Ярослав Франчук наголосив: “Мені дуже приємно бути на виставці Марії, радію з її успіхів і бажаю в майбутньому високих творчих досягнень”. Під час мистецького заходу Олена Юріївна Франчук виконала кілька музичних творів, що викликали овацію та захоплення її професіоналізмом і вправністю гри на роялі всією глядацькою аудиторією. Теплими словами Марію привітали її друзі й однодумці. На завершення Валерій Франчук щиро подякував усім, хто прийшов на відкриття, що відбулося в невимушеній теплій атмосфері. Ми продовжуємо вірити в те, що Добро переможе Зло, і вистояти в цій боротьбі нашим воїнам допомагає мистецтво. Просто кожен робить, що може і що повинен у нашій спільній справі. Віримо в перемогу України над московитами.
ка на форзаці книги виконаний художником Антоном Григоруком. Письменник у своїй книзі умістив 1625 двовіршів різної тематики, в яких – улюблені для дітей напівказкові чи й казкові сюжети про світ, який їх оточує, про Шевченкове слово, про вкраїнських воїнів, які захищають рідну землю від російських окупантів, про відвагу й мужність захисників і захисниць України. Зустріч з Миколою Близнюком була щирою і неймовірно емоційною. Учні уважно слухали розповідь Миколи Івановича про творчі надбання, про казкових героїв творів, авторське виконання віршів, бо вони написані саме для них. Для дітей година промайнула швидко ів піднесеному настрої. Читання віршів-загадок із нової книжки перепліталося з виступами вихованців школи, які залюбки декламували вірші письменника, співали пісні. Зал ряснів від піднятих дитячих рук, бо активні та допитливі школярики ставили безліч запитань, на які Микола Іванович щиро відповідав. На прощання подякували письменникові за радість спілкування та висловили сподівання на майбутню зустріч з новими книгами.
Пошта “СП” · “По-філософськи зуміла підійти до дилеми стосунків нас, землян, і прибульця, де йде вічне протистояння Добра і Зла”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Аполлінарія ФРАНЧУК Фото з відкритих джерел
Непересічною мистецькою подією березня стала сьома персональна виставка творів Марії Валеріївни Франчук у столичному музеї-квартирі П. Г. Тичини. Розпочала своє вітання завідувачка музею Юлія Онопрієнко: “Розкидані фрагменти” так гармонійно увійшли в три зали, де кожний по-своєму заповнив закінченою композицією простір, що дають змогу глядачу, переходячи з одного залу до іншого, вибирати для свого серця щось своє важливе, що запам’ятовується...” Лавреат Шевченківської премії Павло Мовчан, відзначивши оригінальне бачення світосприйняття Всесвіту і часу у творах мисткині, побажав Марії цю тему поглиблювати, бо це дуже актуальне. Павло Михайлович наголосив, що Марія торує свій авторський шлях у мистецькому розмаїтті сучасної України. Вона бачить у позапросторі героя, що, як і ми, земляни, живе надіями та робить що може для замирення Всесвітів. Академік Георгій Філіпчук, вітаючи Марію, зауважив, як добре, що є продовження творчих династій (на прикладі родини Франчуків), і побажав і далі творити для блага та процвітання України. Заслужена журналістка України Валентина Давиденко сказала у вітальному слові, що донька художника Валерія Франчука не відпочиває на його здобутках – вона досліджує і показує нам дорогу незвичайно захопливу. Професор богослов’я Сергій Присухін охарактеризував тему, над якою вже не один рік активно і цілеспрямовано працює Марія, як творче осмислення Божого промислу. Мистецтвознавиця Дана Пінчевська високо оцінила відчуття кольору, майстерність і самобутність бачення світу молодою художницею. На презентації виступили також членкиня Національної спілки письменників України Оксана Гандурська, письменник Микола Павленко, голова Координаційної ради з питань захисту української мови, журналіст, перекладач Тарас Марусик, письменниця Тетяна Маричевська. Авторка виставки Марія Франчук подякувала гостям і коротко виклала концепцію своїх творів, з чим вона йшла до людей, створюючи картини. До гостей із подякою за підтримку творчості Марії звернулися її батьки – Валерій та Аполлінарія Франчуки. Варто роз’яснити, що персональна виставка Марії Франчук у музеї-квартирі П. Г. Тичини була лише першою з двох рівноцінних представлень авторкою своїх творчих здобутків. Виставка, що відкрилася 17 березня в Будинку актора на вул. Ярославів Вал, 7, стала своєрідним весняним диптихом шанувальникам її творчості. Ведучим мистецького заходу був Валерій Франчук, який охарактеризував твори так: “Розкидані фрагменти” – це бачення художницею незвіданих світів, що існують десь там. Та головне – Маріїні притчі, ті небокраї навіюють глибокі роздуми-мрії, ставлять болючі запитання, часто без відповідей, які так необхідні в цей важкий час нам, землянам. Запитання, куди ми летимо, про той незнаний і невидимий світ, якого і ми є невід’ємною частиною. Марія відкриває нам дуже незвичне, таємно-загадкове, але таке привабливе дійство, цілу фантазійну цивілізацію. Вона наділяє свого героя, можливо, містичними для нас рисами чи гротескно виразною анатомією, але гармонійно вплітає силует свого героя Ісая у фантастичні позаземні краєвиди. Глядач, вдивляючись у цей безмір, теж стає скитальцем-мандрівником і йде поряд, з надією, що Ісай, разом із нами, знайде свій загублений колись світ і матиме щастя в ньому жити. А може, тому і літає Марія в те безмежжя, бо знає, що, незважаючи ні на що, там немає московита, там-то і панує мир, любов та злагода поміж людьми, бо лише вибраним Бог дає крила для польоту”. У своєму вітальному слові Аполлінарія Франчук сказала: “Хоча Марія довгий час після закінчення Академії мистецтв не брала участі у виставках, сподіваємося, що це в минулому. Нові композиції вона всетаки розробляла. Тому назва виставки від-
Пошта “СП” · “По-філософськи зуміла підійти до дилеми стосунків нас, землян, і прибульця, де йде вічне протистояння Добра і Зла”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Марія ПОРОХ, членкиня Клубу інтелігенції та РО “Просвіта” Світлина авторки
Справжнім святом, морем позитиву і любові стала зустріч учнів 1-4 класів з дитячим письменником Миколою Близнюком, яка відбулася 21 березня в Смоднянській початковій школі-садку. Директорка закладу Оксана Гребеннікова зазначила, що цю зустріч у Всесвітній день поезії ініціював односельчанин, письменник Василь Шкурган, з метою особистого знайомства дітей з Миколою Близнюком та його творчістю, а також з новою книжкою письменника “Три джмелі в крисанях”. Голова Косівського осередку Національної спілки письменників України Василь Шкурган привітав присутніх із Всесвітнім днем поезії і представив учням гостей заходу – Миколу Близнюка, дитячого письменника, члена НСПУ,
Аделю Григорук – членкиню НСПУ, НСЖУ та НСКУ, заслуженого працівника освіти України, Марійку Лазарович – поетесу, етнографиню, дослідницю Великоднього фольклору України. Продовжуючи літературне свято, Аделя Григорук розповіла про творчий доробок Миколи Близнюка, який пише книги як для дорослих (“Окрилені гори”, “Олекса Довбуш”, “Сонцевіри”, “Дві поеми”, “Квіти надії”, “Тарас Мельничук у спогадах Миколи Близнюка: інтерв’ю Василя Глібчука”), так і для дітей: “Чугайстрова криниця”, “Чудасія”, “Художник Мурчик”, “Весела калина”, “Дятлику-ковалику”, “Вухатий мандрівник”, “Добрий чарівник”, “Наймиліший край”, “Коник-гуцулик”. Більше ста його поезій покладено на музику, видано дві пісенні книжки – “Срібний човник”, “Всі ми любимо співати”. М. Близнюк написав більше 3500 віршів для малюків. На цю зустріч завітав з новою книгою “Три джмелі в крисанях”, виданою наприкінці 2024 року, редагованою Аделею Григорук, з її вступною статтею, ілюстрації художниці Любові Ковалишин-Косович. Портрет Миколи Близню-
З роси й води! · “Деякі мої пісні давно вважають народними – це найбільша відзнака для поета”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Олександр БАЛАБКО, поет-пісняр, заслужений діяч естрадного мистецтва України
У кожного українця – свій Крищенко. Можливо, це надто вживаний вислів, але це справді так. Бо для одних – це знаний поет, вірші якого покладено на музику відомими композиторами, а пісні виконують легенди української сцени. Інші навіть їх наспівують – самі або в гурті, – не знаючи імен ні поета, ні композитора. А для третіх, надто – молодшого покоління – вони стали чутими лише після повномасштабного вторгнення терористичної федерації в Україну, коли почалося відторгнення впливу не лише російськомовної попси, а й інших творів не братнього сусіда, якими колись захоплювалися. Як тут не згадати пророчі слова Крищенкової пісні, яку виконував незабутній Назарій Яремчук: “Научіть минулу славу повернути”? І в мене – свій Крищенко. Знаю його ось уже двадцять років, і саме таку маємо вікову різницю. Спершу, коли я редагував
“Вечірній Київ”, це були ділові контакти з організаторами його концертів і, звісно, відвідини їх, яскравих, велелюдних у палаці “Україна”. І згодом, коли я перейшов працювати до видань “Вісті Укркоопспілки” і “Порадниця”. Ця структура тоді опікувалася літературно-мистецькою премією імені Дмитра Луценка “Осіннє золото”, імені, редакторові відділу культури, випало добирати кандидатів на лавреатство. Журі очолював світлої пам’яті Анатолій Авдієвський, але найвагоміше слово було, все ж, у народного артиста України, поета Вадима Крищенка. За традицією щороку у вересні ми виїжджали на батьківщину автора гімну Києва ( “Як тебе не любити…”) до Березової Рудки, де на співочому полі відбувалося урочисте вшанування лавреатів. Мені пощастило бути на двох таких святах, які, до речі, благословляла своєю присутністю дружина Дмитра Луценка, Тамара Іванівна. Поети Анатолій Матвійчук, Юрій Тітов, співаки Павло Мрежук, Ярослав Борута, Черкаський заслужений народний хор, журналіст і мистецтвознавець Володимир Корнійчук, композитор Леонід Нечипорук... Про всіх їх я вмістив публікації у згаданих тижневиках. І впродовж усього цього часу був на видноті Вадим Дмитрович: часто заходив до мене в редакцію, читав мене свої нові вірші, разом їздили до Березової Рудки... На той час якраз припала його плідна співпраця з композитором Леонідом Нечипоруком: пісні для Дмитра Гнатюка, Раїси Кириченко, Віктора Шпортька... Тож волею долі я, прозаїк, автор кількох книжок про великих українців, несподівано потрапив у цей поетично-пісенний вир. Писав вірші лише в юності, а тут раптом склав кілька поезій і навіть наспівав їх на диктофон. І коли записував інтерв’ю з Леонідом Матвійовичем Нечипоруком, то насмілився подати йому ті кілька текстів. Маестро усміхнувся, склав аркуш учетверо і поклав до барсетки. “Оце, – гадав я, – він там лишиться назавжди”. І яким же було моє здивування, навіть захват, коли десь через місяць приходить у редакцію пан Леонід і приносить на флешці мої вірші, озвучені й проспівані ним! “Лист до дружини”, “Я в рідному домі”, “Нагідки”, “Зелена субота” і – “Полюбіть листопад”. Після аранжування перші чотири пісні виконають Віктор Шпортько, Олександр Василенко, Ольга Макаренко і Василь Касенич, а “Полюбіть листопад” Нечипоруку так припала до душі, що він її записав сам. Якось приходить до редакції й каже: “Недавно дав послухати цю пісню Вадимові Крищенку й він був захоплений: “Хто автор слів? Балабко? Не може бути! Це дуже добре!” І невдовзі з нагоди мого 55-річчя у Київському будинку учителя відбувся творчий вечір, де звучали ці пісні (ми з Леонідом Матвійовичем долучили ще “Молодий тюльпан” у виконанні Світлани Мирводи, “Дощ над Парижем” – Павла Мрежука і “Роксолана” – Олени Єрсак), а Вадим Дмитрович Крищенко у своєму виступі представив мене як колегу – поета-пісняра... Приязні взаємини, звісно, на цьому не завершилися. Поет приносив свої нові вірші до редакції, ми їх залюбки друкували. Вадим Дмитрович навіть став мені телефонувати і читати свої нові поезії, запитуючи думку. Це спілкування триває й досі. Так, як і концерти Вадима Крищенка на престижних майданчиках столиці, навіть у запису – на телеканалі “Культура”. Не лише я, а й багато шанувальників українського мелосу були вражені пісенно-театральним дійством “Десять Господніх заповідей” у палаці “Україна”. Це ж така відповідальність – втілити у слові й мелодії пам’ятні настанови Святого Письма! І поет, його композитори, зіркові виконавці з честю донесли до слухача Боже слово про нетлінність законів правди та добра. Життя у нинішнього ювіляра видалося нелегким. Але, як писав Тарас Шевченко про долю, “ми не лукавили з тобою, ми просто йшли; у нас нема зерна неправди за собою”. А пісняреві часто було, здавалося б, не до пісень: рання смерть дружини, родинні проблеми... Але слово, музика, залюбленість у прекрасне таки виручали і спонукали далі жити й творити! Не так давно доля принесла йому подарунок в особі, можна сказати, ангела-охоронця, берегині його творчості – арт-директорки Інни Павленко. Вона видала кілька книжок про творчість Крищенка, популяризує його поезії й пісні у соціальних мережах... Напередодні ювілею я зателефонував Вадимові Дмитровичу, аби взяти це інтерв’ю. Він був заклопотаний. Готувався до двох творчих звітів – 1 квітня у Національному університеті біоресурсів і 12-го – великого концерту “Я України син” у палаці “Україна”. Але таки залюбки відповів на мої запитання. – Ви народилися у Житомирі. Тобто міс6 тянин із незвичним на той час ім’ям. Як вам вдалося зберегти україномовність у школі, ідалі – в університеті? – Мої батьки були студентами, які завжди розмовляли українською. І в такій школі мені випало навчатися на околиці Житомира. А влітку – до бабусі, у село Глибочок із давніми українськими традиціями. Надто – коли у тринадцять років не стало моєї мами, а тато одружився вдруге. – А після школи – Шевченків універси6 тет, факультет журналістики. Це ж треба: у нас із вами була одна й та сама викладачка української мови – Алла Петрівна Коваль! – Так, лекції її, молодої, гарної, спонукали ще більше любити рідну мову. А іно-
З Раїсою Кириченко земну ми називали “відчепною”. Викладали так, щоб ми її не дуже знали: мали складали якісь тисячі знаків тексту... Серед студентства побутував анекдот у дусі часу. Питають: “Ти знаєш іноземну мову?” Відповідь: “Ні, не знаю. За кордон же не їжджу”. “А якщо пошлють?” “А якщо пошлють, то поїду на танку!”. Але багатьом і вимоги Алли Коваль видавалися складними, бо випускники сільських і міських шкіл мали різну підготовку. Я був більш обізнаним і якось на практичному занятті використав приклади із творів Тараса Шевченка. Алла Петрівна мене відзначила. До речі, на першому і другому курсах сидів за партою разом з Борисом Олійником – Яка атмосфера панувала на нашому факультеті у той повоєнний час? – Молодість – прекрасна пора за будьяких обставин... Але мене ледь не виключили з університету. Якось читаючи статтю про національну політику, я зробив олівцем підкреслення, поставив знаки запитання і оклику... І хтось доніс у деканат, мовляв, Крищенко не згоден з курсом партії. Секретар партбюро факультету Володимир Рубан, колишній помічник Лазаря Кагановича, викликав мене і став допитуватися, що це означає. Аргументи, що то я виокремлював у статті найважливіше, не подіяли. Було скликано комсомольські збори, де “підсудними” були я і поет Станіслав Тельнюк – також з приводу “націоналізму”. Різні були виступи, але нас захистив викладач Матвій Шестопал, прекрасна людина, справжній патріот України. Сказав, що молоді люди часто роблять помилки, але ж треба їм надати змогу виправитися. Пізніше сам Шестопал був вигнаний із університету, поневірявся, не знаходячи роботи... Пам’ятаю, як його лекція про Еллана- Блакитного просто перевернула нашу свідомість... А однокурсника, поета Бориса Мар’яна, в якого знайшли антирадянську літературу, виключили з університету і ув’язнили на п’ять років. – Повернімося до сьогодення. Недавно на широкому екрані показали документаль6 ний фільм “Незрівнянний світ краси” про Назарія Яремчука, який, на диво, здобув не6 чуваний інтерес у глядачів. Знаю, що ви доб6 ре знали Назарія, писали для нього пісні, але ваше прізвище – лише в титрах. – Я бачив цей фільм і, попри все, радію, що його присвятили моєму творчому побратиму, прекрасному легіню української пісні. Ми з кількома композиторами, зокрема Геннадієм Татарченком, Олександром Злотником, створили для нього більш як двадцять пісень. – У фільмі він співає лише “Гей, ви коза6 ченки” і “Родина”, яку, за словами Злотни6 ка, Назарій виконав останньою у житті. – Можливо й так. А я пам’ятаю, як він її співав у День Києва на Співочому полі. Там за сценою стояли стільці, і він перед виходом зіставив їх, аби прилягти. Йому вже було дуже важко... Трохи полежав, а потім каже: “Та хіба тут відпочинеш!”. І просто випурхнув на сцену. Глядачі й не помітили, що він смертельно хворий. Ми з ним добре товаришували. Дзвонив мені на день народження навіть із Канади. Там він співав наші з Геннадієм Татарченком “Лелеку з України”, “Гей, ви козаченьки”, “Полісяночку”, також “Налий, шинкарочко” Остапа Гавриша. Там Назарій зустрівся з братом по батькові... Згадую один епізод, пов’язаний з роботою над піснею “Усміхнися мені” Володимира Шабашевича у Будинку звукозапису радіо. Усі його працівники зібралися у залі, аби почути Назарія! А потім влаштували йому неймовірні овації... Між іншим, цю батькову пісню співає і Марічка Яремчук. – Як ви ставитеся до сучасної естради? Приміром, наших переможців на “Євробаченні”? – Я, все ж, представник традиційного піснетворення. Але Руслана була відкриттям України. Її “Дикі танці” цікаві, хоча, можливо, й не зовсім українські. Пам’ятаю її полум’яні виступи на Майдані під час Помаранчевої революції. Гарна співачка і Джамала: її “1944” стала яскравою акцією на підтримку кримськотатарського народу,
Олександр Балабко, Інна Павленко, Вадим Крищенко що й досі бореться з окупантами. – Багато говорено і ще буде сказано про Софію Ротару, її вподобання і позицію. Після співпраці з Володимиром Івасюком у її репертуарі було дуже мало україномовних пісень. Та серед них – ваші з Татарченком “Білі нарциси”. – Упродовж тридцяти років поділяти перші місця разом з Аллою Пугачовою безталанна людина не змогла б. Вони були улюбленицями у колишньому срср. Але ніжна, лірична Ротару на сцені була зовсім іншою під час роботи. Наполеглива, вимоглива, навіть жорстка. Уявіть, “Нарциси” ми записували майже два дні! Зазвичай для професіонала вистачило б години чи двох. Але ні! Вона домагалася якнайкращого звучання у звукорежисера Олександра Фокіна, фахівця високого класу. – За ці роки ви маєте такий творчий ужинок, якого б вистачило на кілька життів. Чим особливо пишаєтеся? – Передовсім тим, що деякі мої пісні давно вважають народними – це найбільша відзнака для поета. Усього їх створив близько тисячі, а виконуються десь 150. Але мені колись Ігор Шамо казав: “Вадиме, не треба мати тисячу пісень, хай буде лише одна, яка виконувалася б тисячі разів”. А пишаюся тим, що під нашу з Віктором Лісоволом пісню “Наливаймо, браття” марширує Українське військо. Що її мелодію у своєму фільмі “Вогнем і мечем” використав митець світового масштабу Єжи Гофман. Мої вірші читає зі сцени славний Анатолій Паламаренко. Навіть всесвітньо відомий бас Анатолій Кочерга співає мої пісні. До моєї поезії звертався видатний композитор-симфоніст Клементій Домінчен: “Я до кладочки іду” стала візитівкою Алли Кудлай. З теплотою згадую славне тріо Мареничів, наші пісні “Котики вербові” й “Ніченька-циганка”... За ці роки мав творчу співпрацю і дружбу з незабутніми Дмитром Гнатюком, Раїсою Кириченко, Ігорем Білозором, Іваном Мацялком, Віктором Шпортьком, Геннадієм Татарченком, Леонідом Нечипоруком. Рядки з моїх пісень вибито на могилах Кириченко і Мацялка. А разом із співаками, які й досі у творчому тонусі, – Василем Зінкевичем, Іваном Поповичем, Павлом Дворським, Павлом Зібровим, Аллою Кудлай, Надією Шестак, Аурікою Ротару, Дмитром та Назарієм Яремчуками, іншими виконавцями, також квартетом “Гетьман”, ансамблем ЗСУ, – запрошую читачів шанованого тижневика “Слово Просвіти” 12 квітня до палацу “Україна” на мій творчий вечір. Також подаю на ваш розсуд поки ніде не друкований мій вірш-сповідь з нагоди ювілею.
Хочу сказати Невже це дев’яносто, Боже мій, Не думалось, що пощастить дожити! Та, пересиливши життєвий буревій, Іще стою, хоча й громами битий.
Іще всміхаюсь завтрашньому дню, Добра бажаю і землі, і людям, А нашій вдачі – міці та вогню З надією, що так воно і буде.
Так будьмо в радості, допоки ми живі, А про сумне сьогодні – ані слова, Тримаймо Божу віру в голові, А решта все – то суєти полова.
Творім себе без зайвих протиріч Шанобою до батьківської хати. Оце у сяйві сьогоденних стріч Вам, українці, хочу я сказати.
Письменники і час · “Прийдіть, апостоли добра, Пришли їх, Боже, на Вкраїну”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Вадим Крищенко
Ми – українці! Нашу волю здобували у боях завзятих І гетьмани, й отамани, і прості солдати. Із вогню змагань кривавих піднялась Держава, Тож виднійся, Україно, горда й величава.
Додають цупку звитягу предки наші славні – Володимир – князь Великий, й Анна Ярославна, Мудрий Ярослав, Мазепа, і Богдан Хмельницький: Всі вони одної крові – рід наш український.
Ворог лютий подолати в битвах нас не зможе, Бо стоїть на нашім боці віща сила Божа, А орел ворожий лютий ще опустить крила, Бо хто волю хоче вбити, того жде могила.
Наші землі ще багаті на дорідний колос, Наші душі ще крилаті, щоб не тихнув голос. Наша сила ще спроможна захистити правду – Хай здіймається у небо синьо-жовтий прапор.
Українці, українці – і батьки, і діти.
Ніна ГОЛОВЧЕНКО Фото Володимира Коскіна
Доктор філологічних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 1996 р. Юрій Ковалів презентував у Національному музеї літератури України збірку віршів “Те, що зроблено” (2024, ВЦ “Академія”). Інтелектуал з енциклопедичними знаннями в галузі літературознавства та історії української літератури, викладач університету, шляхетна людина з “колючим” характером (“Сам собі спілка, асоціація й
Наша доля хай іскриться – годі нам темніти. Будьмо дужі та єдині – Божа наша справа. Слава, слава Україні! І героям – слава!
*** Прийдіть, апостоли добра, І сядьте у державні крісла. Ганьба нова й ганьба стара На наші долі перевисла.
Усе не ті, усе чужі Щосили пнуться у пророки — Такі слизькі, як ті вужі, Такі брехливі, як сороки.
Що їм держава та народ? — Не зрозуміли ласку Божу. Ніяк набить не можуть рот, Ніяк накрастися не можуть.
Коли закінчиться ця гра? І хто цю чорну гру зупинить? ...Прийдіть, апостоли добра, Пришли їх, Боже, на Вкраїну.
Щоб жила Україна! Прийшла в нашу хату тривожна година, Хай кожен збагне собі в безлічі справ: Все мусим зробить, щоб жила Україна, Щоб ворог підступний її не здолав.
І хай доведеться колись недоїсти, Чи буде в кімнатах поменше тепла,
інститут”, — Микола Гриценко), дослідник сучасної мілітарної поезії, в тому числі поезії своїх колишніх студентів, що воюють, автор потужних видань з історії літератури та літературознавчої енциклопедії, самітник і “робота” (Микола Гриценко) постав нині перед слухачами як Поет. Вірші Юрія Коваліва звучали у виконанні автора, який у коментарях окреслив етапи зростання власного поетичного слова і його тематику. Наголосивши на тому,
писати і видає власним коштом збірочки для дітей. Дві з них – “Пригоди квітів” (обкладинка Таміли Гринюк, малюнки Галини Уютнової) і “Миколка-першокласник” (малюнки Олексія Кохана) – вийшли торік, а “Бабусин заповіт” побачив світ уже цьогоріч. До найсвіжішої збірочки поетки увійшли вірші для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку: “Квіти для матусі”, “Весняна карусель”, “Додавай добра краплину!”, “Любіть себе так, як кіт!”, “Снігобаба й снігодід” та інші. Органічно доповнює поетичні рядки стисла пізнавальна інформація про визначних українських мисткинь: Ганну Собачко-Шостак, Катерину Білокур, Марію Примаченко, Параску Плитку-Горицвіт. “Головною у творчості усіх цих героїнь є універсальна тема боротьби добра і зла, з якої ми й починали цю збірочку віршів. Добрі птахи і звірі написані яскравими, сяючими фарбами, злі – темними, приглушеними. Загалом усі митці додають “свою краплину” добра, схиляють терези на його бік, бо показують красу Божого світу”, – написала Надія Кир’ян.
Але не дамо ми лихим терористам Чіплять в нашім небі чужого орла.
Вже час позбуватись солодких ілюзій, Прийшла до нас правди оголена мить. Тож викреслімо того з переліку друзів, Хто словом кривим нашу волю ганьбить.
Не будемо прати чужинські онучі, Загарбництва ми розпізнали секрет. Нехай не зупинить вкраїнську рішучість Російських рекрутів жаркий міномет.
Ми єдністю нашою Матір утішим, Не біймося схвалених небом щедрот. Як будуть пани наші трохи бідніші, Лише стане ближчим їм рідний народ.
В ці дні хай єднає нас думка єдина, Ми зло в нашім домі долали не раз. Все треба зробить, щоб жила Україна – Сприймаймо цей заклик як Божий наказ.
На поклик Тараса Щоб мати на життя права, Щоб подолать знемогу, Святі Шевченкові слова Візьмімо у дорогу.
Кобзар всіх нас на ноги звів, Щоб воля не погасла. У хаті біля образів Висить портрет Тараса.
Біля портрета я стою,
що поезія – це передовсім образне мовлення, а не публіцистика чи риторика, Юрій Ковалів занурив слухачів у свої філософські відчуття і роздуми, поділився знаковими віршами-передчуттями, згадав друзів по творчому перу, із якими тепер спілкується лише у віршах. Позиціонуючи свою творчість як поезію андеграунду, Юрій Ковалів
Як “Отче наш” – незримо Шепчу я заповідь твою “Вкраїну бережімо”.
У чесний і правдивий день Ти звеш Тараса знову. Нехай завжди із нами йде Твоє вогненне слово.
Нехай воно звучить щомить У цю лиху годину, Щоб нам у битві воскресить Себе і Україну.
Предковічна земля Предковічна земля... Хустка синього неба, Та верба, що у полі на вітрі зросла. І здається –для мене нічого не треба, Лиш краєчок твоєї любові й тепла.
Я твоєї долівки зелена билина, Тут мені розквітать і зажовкнути теж. Україно моя – моя матір єдина, Ти в очах постаєш у загравах пожеж.
3нов у битву ідеш ти за право на щастя, Відвойовує волю відвага твоя В серці віра живе, що нікому не вдасться Перекреслить навік твоє горде ім’я.
Бо земля ця – моя, до малої краплини, Де карпатські стежки і поліські бори. З діда-прадіда рідне... Моя Україно, Мою долю на пробу любові бери.
наголосив, що історію української літератури 20 століття треба переписувати, бо багато персоналій втрапило туди не за мірою таланту, а за міркою соцреалізму. Усім охочим до слова професор дав мало часу, бо на його творчому вечорі мала домінувати поезія. Та все ж друзі по студентству / по науковому чи творчому перу встигли сказати про обдарованість, працелюбство, націоналістичні ідеологічні пріоритети Юрія Коваліва, прочитати не лише філософську лірику, а й інтимні вірші поета. Слово мали Павлина Дунай, Наталка Позняк, Валентин Зайчук, Богдан Червак, Галина Стефанова, Лариса Кадирова, Василь Живосил6Лютий, Микола Гриценко, Ігор Зоц, Надія Кир’ян, Ігор Степурін, Тарас Кремінь. Розпочався захід із автентичного співу хору кафедри фольклористики КНУ імені Тараса Шевченка. Глибинна справжність давніх народних пісень наладувала учасників презентації на глибину і справжність поезії Юрія Коваліва. Ця висока нота духовності тривала в Національному музеї літератури протягом усього вечора. Вечір був благодійним – усі охочі могли придбати збірку віршів Юрія Коваліва за донат на допомогу підрозділу батальйону “Свобода”, де служить колишній студент професора Коваліва Олександр Хоменко (позивний “Історик”).
Треба додати, що барвисту обкладинку для збірочки виконав художник Михайло Онацько, а малюнки – дітей художнього гуртка села Лука Бучанського району Ані Бистримович, Соломії Мазур, Даші Шишкової, Святослава Волковича. Керівник гуртка – Таміла Гринюк. Насамкінець – про що в “Бабусиному заповіті”: Щоб ми любили цілий світ, Бо гріє і тебе, й мене Чарівне сонечко ясне. А щонайперше – Україну, Свою рідненьку Батьківщину. А ще барвисту, веселкову Чудову українську мову. Доповнюють ці побажання і рядки з вірша “Україна – це перлина”: Справи всі нам до снаги. Тільки підлі вороги Не дають у мирі жити І щодня життю радіти. Тому, хлопчики й дівчата, І малята, і звірята, Вчіться край свій захищати. Видані за скромні поштарські заробітки Надії Кир’ян її книжечки для дітей знаходять свого читача, додаючи цьому світу краплинку добра. Задля цього й пишеться!
Письменники і час · “Прийдіть, апостоли добра, Пришли їх, Боже, на Вкраїну”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Ігор ЗОЦ
Дуже зрадів, коли в Національному музеї літератури України до вітального слова професору Юрію Коваліву запросили Надію Кир’ян, дитячу поетку, перекладачку і колишню працівницю “Слова Просвіти”. А втім, колишніх просвітян не буває! Пані Надія тепло привітала відомого вченого, адже їхній творчий шлях починався в умовах репресій за слово українське, а саму поетку сучасні літературознавці якось назвали представницею “витісненого покоління”. Певно, так і є, але як не прагнув радянський режим витіснити свого часу Надію Кир’ян з Літератури, проте хист і прагнення творити так і не витіснив! Нагадаю, що в творчому доробку членкині НСПУ та НСЖУ – понад 20 книг, вона є лавреаткою літературної премії імені Олени Пчілки. Наразі Надія Володимирівна працює листоношею в селі Гореничі на Київщині, продовжує
Шевченкіана · “За 12 років розлуки з Україною тут багато чого змінилося”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
його уподобання, можна сказати, що цей стиль йому зовсім не подобався. Ще одна будівля на Хрещатику, пов’язана з іменем поета – двоповерховий, готель-ресторан “Європа”, досить шикарний для того часу, побудований на місці старого дерев’яного театру у 1851 р. (арх. О. Беретті). М. Чалий згадує, що бачив Тараса за столом через вікно ресторану у той самий день, як познайомився з ним у Івана Сошенка. Можна подумати, що поет туди заходив не один раз, хоч у цей час він знімав квартиру із столуванням на Пріорці, але коли доводилось бувати у центрі міста, то треба було десь і поїсти. Цю будівлю зруйнували уже у 1978 р., щоб побудувати музей вождя пролетаріату, для чого знесли ще й половину Володимирової гори. А у цьому готелі зупинялися відомі свого часу особистості, зокрема і актор Айра Олдрідж, Вище, на горі, що є залишком колишнього оборонного валу, проглядається з Хрещатика костьол Святого Олександра, який Тарас Шевченко намалював у 1846 р. Це один з найкращих і найзавершеніших з його київських крайобразів. І якось завжди залишається відкритим питання, що спонукало художника його намалювати, і чи не було це певним замовленням. Будівлі державної телеграфної контори по вул. Володимирській, 22, що відкрилася у 1856 р., пансіон Левашової для дівчат, у якій викладав малювання друг Тараса І. Сошенко), як і Анатомічний театр (1856 р., арх. О. Беретті, що вважався одним з найкращих не лише у Росії (нині Музей медицини), були ще зовсім новими. Привертала увагу і нова урочиста будівля Першої Київської гімназії, споруджена у 1850-х рр. на Бульварній вул., куди вона переїхала у 1857 році з Печерська, а вище по Бульвару споруда Другої гімназії (1856 р.), вони повністю змінили місцевість навколо університету. Шевченко, звичайно, бував у Другій гімназії, де працював І. Сошенко. Її інспектор М. Чалий, опікувався справами поета, зокрема, недільними школами, брав участь у організації перепоховання Тараса Шевченка у травні 1861 року. Саме сюди на адресу Чалого прийшла телеграма з Петербурга про смерть поета, і тут деякий час зберігалися дроги, на яких стояла його домовина. Якщо в цей приїзд Тарас Шевченко ходив у Царський сад (а він не міг туди не піти, адже з ним було пов’язано стільки спогадів) то він, звичайно ж, побачив зміни у панорамі Старого Києва, яка відкривалася звідти. На акварелі, про яку важливо нині згадати, і яку, безперечно виконав Шевченко, як він оповідає про це у повісті “Близнецы” ми бачимо Михайлівський собор з дзвіницею, Андріївську та маленькі дерев’яні церкви Троїцьку і Златоустівську на Старому Києві, ще далі на обрії уже згадану Стрітенську і Вознесенську. У 1858 році дві невеличкі церкви Троїцька і Іоанно – Злотоустівська були перенесені: одна на вулицю Васильківську, друга – на Галицьку площу (так звана “залізна церква”). Акварель “Старий Київ з Царського саду” виразно показує неповторний і ще не забудований ландшафт у історич-
Шевченкіана · “За 12 років розлуки з Україною тут багато чого змінилося”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Надія НАУМОВА
Це був останній місяць літа 1859 року і остання зустріч з містом, яке любив, з яким у молоді роки пов’язував надії на майбутнє, і хоч прожив тут зовсім недовго, але згадував там, у “…степу безкраїм за Уралом” “золотоглавий, садами повитий і тополями увінчаний Київ”, богоспасенний град, що постав на місці, яке благословив апостол Андрій Первозванний. Місто це у творчості Тараса Шевченка, поета і художника, мало статус святого: “Святий Київ наш великий”, сам образ його може змінити всі думки і почування, перевернути душу людини навернути на праведну путь, так навернули його золоті куполи і дзвони героя поеми “Варнак”. Більше ста разів у різних інтерпретаціях у поезіях, повістях і щоденнику згадується Київ, його топоніми, пов’язані з ностальгійними спогадами про незабутні моменти і місця, які були близькими і дорогими його серцю. Поету було 45 років, коли він приїхав сюди знову. За 12 років розлуки з Україною тут багато чого змінилося: іншими стали його вулиці, помінялись сатрапи, що керували губернією і містом; через Дніпро на місці колишньої переправи, де у квітні 1847 року поета заарештували, перекинули ланцюговий міст, перший стаціонарний міст, споруджений за проектом Чарльза де Віньоля. Він отримав назву Миколаївський на честь покійного уже царя Миколи І і одразу ж став візитівкою міста. З’явились нові споруди, серед них важка будівля “присутственних місць”, з поліцейським відділенням, пожежною каланчею, звідки краєм керував новий губернатор, князь Іларіон Іларіонович Васильчиков. Сюди поета доставили після арешту біля села Пекарі. Сам губернатор мав з ним особисту розмову, порадив йому повертатися до Петербурга і дав завдання чиновнику особливих доручень колезькому раднику Марку Андрієвському провести слідство, допитати Шевченка, щоб упевнитися в напрямку його думок і доповісти вищому начальству у Петербург. Дати тодішнього перебування Тараса Шевченка у Києві встановлюються опосередковано не завжди за документами, а за його ж листами та спогадами сучасників. 26 липня 1859 року у листі до подружжя Максимовичів з Мошнів Тарас Григорович сповіщав: “По требованию начальства я завтра буду в Києві. Добре б ви зробили, якби й ви рушили в Київ. Помолилися б Богу і за одним заходом зо мною побачилися б…” (тобто 27 липня він передбачав бути в Києві).
Є також документ, у якому йдеться про те, що Шевченка відправляють з Мошен до Києва. Це донесення черкаського земського справника В. О. Табачникова виконувачу обов’язків київського цивільного губернатора П. Селецькому: “Во исполнение предписания Вашего превосходительства-от 20 июня за № 4808, выслав вместе с сим Тараса Шевченка в город Киев в ведение киевского старшего полицмейстра…”. Максимовичі чомусь не приїхали, можливо Михайло Олександрович і побоявся зустрічі після такого неприємного інциденту. Вважається, що Шевченко виїхав з Києва 14 серпня, він сам назвав цю дату у листі з Прилук до Варфоломія Шевченка від 20 серпня: “14 августа вирвався я з того святого Києва і простую тепер, не оглядаючись, до Петербурга.”. У рапорті київського старшого поліцмейстера П. Селецькому говориться: “…честь имею донести, что состоящий под секретным надзором академик Санкт7Петербургской академии Тарас Шевченко 13 числа сего месяца выехал в С.7Петербург, при чем почтитильнейше докладываю, что во время пребывания в городе Киеве, за ним предосудительного ничего не замечено.” (документ датований 15 серпня). Але в пізнішому листі з Петербурга до Максимовичів Тарас Шевченко писав так: “До 16 августа я піджидав вас у Києві…”. Видається, що поет хотів би залишитися у Києві до 14 серпня, дня Успення Божої матері, храмового свята у Києво-Печерській лаврі. І чи не могло статися так, що він, оминувши припис, виїхав не 13, а 15, серпня. Якщо прийняти умовно ці дати, то виходить, що Шевченко провів у Києві 19 днів. Перший біограф, автор книги “Жизнь и произведения Тараса Шевченко” М. К. Чалий не завжди наводить дати, але говорить, що познайомився з поетом на квартирі у свого колеги Івана Максимовича Сошенка, який працював у ІІ-й Київській гімназії, інспектором якої був Михайло Корнійович. Отже можна припустити що це було у перші дні перебування поета у Києві, і що він найперше вирішив навідати свого друга юних літ. Тарас Шевченко і Михайло Чалий потоваришували, і тому саме цей відрізок життя українського поета у Києві можна відтворити крізь призму його бачення: київське оточення, стосунки з окремими людьми, киянами, погляди на мистецтво і на окремі пам’ятники, літературні уподобання, певні звички і риси характеру. І, хоча автору книги “Жизнь и произведения Тараса Шевченко”, що вийшла у 1882 році, закидали певні помилки (а у кого з біографів їх не було), все ж треба мати на увазі, що він поклав 20 років на її написання і був сумлінною і порядною людиною, він не мав потреби щось вигадувати. Збираючи матеріал для своєї праці, він звертався з листами до сучасників поета, зокрема до Варвари Рєпніної, він, звичайно, міг у чомусь помилитися, але основне, він знав і бачив Шевченка і показав його живою людиною, оповів, про його доброту, безпосередність, відкритість, зобразив поета у побутових епізодах, які часом говорять більше, ніж десятки наукових праць: саме тому його спогади є безцінними. На квартиру Сошенка у будинку, де він жив і який належав Стрітенській церкві приходив і молодий студент Київського університету поляк родом із Сквири Карло Болсуновський. На жаль, ця будівля була зруйнована, як і церква. Не зберігся і будинок на Георгієвському провулку, де жив священник Юхим Ботвиновський, який узяв поета на поруки, (це було логічно), адже у доносі йшлося про богохульство. Михайло Чалий досить неприхильно згадав отця Юхима і його “собутильника” подільського купця Миколу Балабуху, які, запасшись батареєю пляшок повезли Шевченка за Дніпро, щоб його розважити. Він справедливо уважав, що таким чином вони могли скомпрометувати поета, ось чому у його книзі зовсім мало сказано про отця Юхима. У ті дні Тарас Григорович також відвідав і свого друга по академії І. Гудовського, який орендував перший поверх у будинку купця Смирнова на розі Хрещатика і Великої Михайлівської для своєї фотомайстерні. Це було перше у Києві фотоательє, де фотограф-художник зробив дві відомі світлини Шевченка у білому костюмі і чорному сюртуку. У Гудовського поет зустрічався з Феофаном Лебединцевим, про що згадував останній, але Шевченко не міг жити у нього, тут йому було зручно призначати зустрічі: у разі чого є пояснення: прийшов сфотографуватися, чи забрати знімки. Ця двоповерхова будівля, на якій була відповідна меморіальна дошка, довго стояла на площі Калініна і була знищена при її першій реконструкції у 1973 р. (скільки їх зазнав теперішній майдан Незалежності!). Ще один будинок на вулиці Іринінській, 10, теж проіснував до 70-х років. Співробітникам
Тарас Шевченко. Аскольдова могила. 1846 р.
КДБ потрібен був клуб, який і постав на місці знесеного будинку учителя латини, друга і земляка Пантелеймона Куліша І. Юскевича-Красковського. На новій споруді, що носила ще не так давно ім’я залізного Фелікса установили дошку, яка сповіщає про те, що на цьому місці була будівля, де бував український поет. Він тут, справді, бував не раз, тут друзі зібралися, щоб поспілкуватися перед від’їздом Тараса у Петербург, тут чекали і на Максимовича, теж хорошого знайомого Івана Даниловича. Прощальна вечірка продовжувалася до світанку, звідти поет пішов на Пріорку, де забрав свою “мізерію” і рушив за Дніпро. М. Чалий провів його до ланцюгового мосту Можна думати, що це було саме удень Успіння, храмового свята і кінця посту. Якщо говорити про Київ, яким його побачив Шевченко у свій останній приїзд, то він не міг не звернути увагу на те, як змінилося місто за час його перебування на засланні. Побачив нову будівлю міського театру на вулиці Володимирській, споруджену у 1856 р. за проєктом архітектора І. Штрома. Після пожежі на його місці спорудили за проєктом В. Шретера інший, більший і презентабельніший, який ми бачимо нині. На сцені старого театру йшли спектаклі різних театральних груп, що гастролювали у Києві. Влітку 1861 р. тут грав видатний англійський актор Айра Олдрідж, з яким Шевченко познайомився у Петербурзі, тоді він написав його портрет у день Різдва 25 грудня 1859 р. Побачив Тарас і пам’ятник, який спочатку неоднозначно сприйняли і самі кияни. За спогадами М. Чалого, Шевченку не сподобалась скульптурна постать князя Володимира на високому постаменті у вигляді каплиці (скульптори В. Демут-Малиновський і П. Клодт, архітектор Тон. 1853 р.), він пожартував: “…поставив каланчу, а зверху Володимира, дивиться, чи не горить що на Подолі”. Справді, тут раніше стояла пожежна каланча, потреба уній відпала і на її місці був споруджений перший у Києві пам’ятник, що зображав реальну людину. Володимир Великий був похований у церкві Різдва Богородиці (Десятинній). У 1937 р. за проектом архітектора В. Стасова звели новий храм у російськовізантійському стилі, повз який Тарас часто проходив. Знаючи
Літературно"меморіальний будинок"музей Тараса Шевченка
Шевченкіана · “Сімовичів “Кобзарь” у важкі повоєнні роки став живим пам’ятником Тарасу Шевченку, цілющим ліком на поранені та зболені народні душі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ному центрі міста в 1846 році, у крутизну схилів якого гарно вписалися всі храми і костел Святого Олександра. Тепер Тарас Шевченко бачив цю місцевість іншою, у центрі – велика урядова споруда, увінчана пожежною каланчею. Через роки панорама верхнього міста зовсім змінилася, і вже більше такого Києва не можна було побачити, тому акварель, має не лише художню але й історичну цінність. І хто, як не Шевченко намалював би цих косарів у білому одязі, що мають за обов’язок періодично косити траву у саду На нині ми знаємо лиш копію цієї акварелі, але, немає сумнівів, що вона походить від Шевченка, хоч і є ще багато загадок, пов’язаних з її виконанням і побутуванням. Міг Шевченко заходити, і у будинок свого знайомого, польського історика і письменника Міхала Грабовського на Андріївському узвозі, побудований у 1858 році. Цей будинок (нині № 34,в) знали всі кияни, бував тут і Пантелеймон Куліш. Звичайно, гуляючи містом, не оминув Тарас і Софійського і Михайлівського Золотоверхого соборів, як і легендарних стін Золотих воріт. Адже ці пам’ятки він малював у 1846 році, коли жив на Козиному болоті і задумав разом з колегою-художником Михайлом Сажиним створити альбом Київських видів. Акварелі, на яких зображені обидва собори з характерними саме для Шевченка стафажними зображеннями киян і прочан, збереглися, їм зовсім недавно було повернуто шевченкове авторство. За час відсут-
Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, професор ЧНУ ім. Ю. Федьковича
У совєтський період це унікальне видання ні словом не згадано у двотомному Шевченківському словнику, ні навіть в Українській Літературній Енциклопедії. У сімдесятих роках минулого століття автору цих рядків пощастило купити раритетне видання на базарі в Чернівцях у незнайомих людей. Відтоді читав і перечитував унікальний “Кобзарь” та переховував від сторонніх очей. Таке саме видання збереглося у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету. Перевидали книгу 1960 року у Канаді. Видавець “Кобзаря” Василь Іванович Сімович (1880–1944) – український професор-мовознавець і педагог, автор знаменитої “Граматики української мови” та багатьох інших мовознавчих праць. Народився в селі Гадинківці Гусятинського повіту нині Тернопільської області. Після закінчення Станіславської класичної гімназії навчався на філософському факультеті Чернівецького університету (1899-1903). Здобувши право викладати українську, польську і німецьку мови, з 1904 по 1914 роки працював у Чернівецькій вчительській семінарії. Після захисту дисертації у 1913 р. при Чернівецькому університеті отримав науковий ступінь доктора наук. Василь Сімович був активним буковинським громадським діячем, щирим пропагандистом української школи у краю, постійним членом “іспитової” комісії для народних шкіл, організатором “Січей”. У роки Першої світової війни (1914–1918) як член позапартійної організації “Союзу визволення України” займався національним вишколом полонених ності поета у Києві дзвіниця Софії підросла на один ярус, адже після спорудження урядового будинку вона виглядала занизькою, тому за наказом царя Миколи І її добудували. На акварелі Шевченка вона ще триповерхова. Михайло Чалий емоційно оповідає про те, яким зворушеним був Шевченко, гуляючи надвечір схилами Дніпра біля Михайлівського Золотоверхого, а коли на небі з’явилися зорі, він почав декламувати рядки своєї поезії: “За думою дума роєм вилітає…” На Володимирській вулиці на місці, де колись проводилися розкопки Церкви Святої Ірини, поет побачив каплицю, що стриміла просто посеред дороги. Зрештою, на неї теж чекає знесення уже у радянські часи. Знакова для Києва будівля, яка постала над яром, як тоді казали на пустирищі твір відомого архітектора Вікентія Беретті – Імператорський університет ім. Святого Володимира теж пов’язана з іменем Шевченка. За цей період уже виросли дерева, насаджені в університетському ботанічному саду, якраз навпроти будинку ІІ-ї Київської гімназії. А ось місце перед університетом залишалося голим плацом для муштри, як раніш кадетів, так тепер студентів університету. Невідомо нам, чи Шевченко заходив до свого колишнього помешкання на Козиному болоті, та й до кого йому було заходити? Той будиночок ніби і не зберігся у його пам’яті, поет ніколи не описував своєї квартири, але у повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали” автор-оповідач питає слугу Трохима: “Что ты видел во сне?”, “Нашу квартиру в Киеве”, – відповідає той. Цього будинку не впізнав пізніше і поляк Юліан Беліна-Кенджицький, який у 1846 р. приходив сюди до Тараса. Вся місцевість і перебудований уже дім змінилися, змінився і Хрещатик, де зникли затишні типові київські будиночки типової садибної забудови, але канава посеред вулиці, заповнена водою і нечистотами ще залишалася. Ті два тижні, які доля відвела поетові для Києва, він прожив на Пріорці, де винайняв собі квартиру, як про це оповідає у нарисі, опублікованому у газеті “Пчела” (1875 р.) “Несколько слов о Т. Г. Шевченко” письменниця Стефанія Крапівіна. Шевченко зупинився тоді у її сестри Варвари Матвіївни, яка продиктувала їй свої спогади уже після смерті поета, у 1862 році. Надруковані вони були лише через 13 років, на це були причини, адже Стефанія з чоловіком Лободою перебували ці роки далеко від Києва і Петербурга. У 80- х рр. почали з’являтися спогади сучасників, тоді С. Крапівіна (псевдонім) вирішила надрукувати матеріал, дещо белетризувавши його і забарвивши цитатами-афоризмами самого поета, які запам’ятала і передала їй сестра, як-то: “Кого люблять діти, той ще не зовсім поганий чоловік…”. Своєю статтею вона хотіла також віддати данину пам’яті Варвари, яка вже померла, була скромною і залишилась би невідомою, якби в її домі не прожив Шевченко біля двох тижнів. Михайло Чалий не випадково увів ці спогади у свою книгу, адже він знав адресу на Пріорці, про яку,
до речі, поет сказав не всім. Тут, на околиці міста, йому було затишно і спокійно, тут ніхто за ним не слідкував. Закидати першому біографу те, що він використав фальсифіковані літературні матеріали, є не те що нетактовним, а й непорядним, як і казати про те, що він вигадав студента Марковича, який відносив гроші поетові на Пріорку. Можна висловити сумнів у деяких епізодах, відображених у нарисі Крапівіної, які однак, аж ніяк не заперечують самого факту проживання поета у домі Варвари Матвіївни. Вони крім усього підтверджується спогадами мешканців, переказами, які передавалися внукам і дійшли до часів нинішніх. І коли ці спогади називають міським фольклором, то фольклор – це теж джерело, він з неба не падає. Чомусь він не з’явився ні на Солом’янці, ні на Деміївці. А ще це підтверджується чаюванням на Оболоні, про яке оповідає Чалий. Оболонь – це подовження Пріорки. Тепер ще раз про тих людей, з якими спілкувався Тарас Шевченко у Києві: Київський, Подільський і Волинський губернатор князь Ілларіон Васильчиков, чиновник особливих доручень Марко Андрієвський, інспектор Другої Київської гімназії Михайло Чалий, священник Троїцької церкви отець Юхим Ботвиновський, подільський міщанин Микола Балабуха, фотограф Іван Гудовський, художник і вчитель малювання Іван Сошенко, художник-іконописець Олексій Сенчило-Стефановський, студент університету Святого Володимира поляк Кароль Болсуновський, викладач латини Другої Київської гімназії Іван Юскевич- Красковський, брати Феофан та Петро Лебединцеви, міщани з Куренівки Дмитро Кисилевський та Іван Ничипоренко, художник Олександр Агін, викладач малювання у Київському кадетському корпусі, виконуючий обов’зки цивільного губернатора Петро Селецький, польський історик-літератор Міхал Грабовський, художник Капітон Павлов, ректор Духовної Академії Давид Подгурський, Микола Рігельман, директор Другої Київської гімназії. Не завжди маючи підтвердження щодо конкретних зустрічей, наважуємося думати: всі ці люди так чи інакше безпосередньо, чи опосередковано спілкувалися з Тарасом Шевченком, знали про його приїзд до Києва, який не залишився непоміченим. Повернувшись до Петербурга, поет продовжував листуватися з київськими друзями: 5 листів до Чалого і один лист до Сошенка, у якому йдеться про художні твори і ноти українських пісень для його племінниці Ганнусі. Він також надсилає до Києва, М. Чалому свої “Кобзарі” і “Буквар Южнорусский” для недільних шкіл, передає М. Андрієвському офорт “Вечір в Альбано поблизу Рима”, а О. Сенчилу-Стефановському “Кобзар” з дарчим написом. Буде ще одна зустріч з Києвом, уже остання, у травні 1861 року. Домовину поета, покриту червоною китайкою повезуть до церкви Різдва Христового на Подолі, звідки він вирушить пароплавом по Дніпру до Чернечої гори в Каневі.
рів поетом. Їх щирий виклад, насичений фактами із життя Т. Шевченка, у переплетінні з історією України, спонукають уважного читача до її глибинного вивчення. Ось як пояснював В. Сімович причину написання Шевченком поеми “Великий Льох”: “Це поема – наскрізь політична. У всіх дотеперішніх поемах, як поет говорив про Україну, то сумував за давнім гарним минулим, оспівував його та нарікав на Москву, що вона Україну поневолила. Та як Шевченко побував на Україні, як пізнав людей, як іще краще призадумався над нашою історією і пізнав причину занепаду Рідного Краю, то йому забажалося це списати на папері. Та не тільки те, чому впала Україна, цікавило його, а й те, що треба робити, щоб волю їй привернути. Але ж бо це була річ на той час дуже ховзька, сказати просто – було неможливо, то Шевченко добрав собі цю форму, форму містерії”… Враховуючи те, що в різних регіонах України слова наголошуються не так, як у Наддніпрянщині, щоб не деформувати музику слова, В. Сімович подекуди поклав над ними наголос. Він також повернув деякі назви віршам Шевченка, що надав їм раніше П. Куліш, помістив зрозумілий для народу життєпис Тараса. За основу свого видання “Кобзаря” учений взяв видавництво творів Тараса Шевченка під редакцією В. Доманицького та Б. Лепкого. Книга містить 431 сторінку, видана у твердій синього кольору оправі, на якій золотом викарбувано “Кобзарь”. Сімовичів “Кобзарь” у важкі повоєнні роки став живим пам’ятником Тарасу Шевченку, цілющим ліком на поранені та зболені народні душі, що прагнули до незалежного життя.
Шевченкіана · “Сімовичів “Кобзарь” у важкі повоєнні роки став живим пам’ятником Тарасу Шевченку, цілющим ліком на поранені та зболені народні душі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
українців російської армії в австрійських таборах. Румуни, окупувавши Північну Буковину, звільнили Василя Сімовича з Чернівецької учительської семінарії, пізніше заборонили займати професорську посаду у Чернівецькому університеті. Через що він змушений був емігрувати до Німеччини, де працював редактором “Української Накладні” (друкарні). На цій посаді (1920- 1923) видав твори багатьох письменників – Ю. Федьковича, П. Мирного, І. Тобілевича, І. Нечуя-Левицького та інших. Від 1923 року Василь Сімович – професор української слов’янської філології Українського педагогічного інституту імені Драгоманова у Празі, в 1926—1923 роках обирався ректором цього університету. Як відомий лінгвіст брав участь у роботі державної правописної комісії в Харкові, згодом міжнародних славістичних з’їздах. 1933 року, як відомий вчений переїздить до Львова на посаду редактора видань товариства “Просвіта”, бере активну участь у видавництві першої “Української Загальної Енциклопедії”. Що спонукало Василя Сімовича приступити до народного видання “Кобзаря” Тараса Шевченка? Відповідь знаходимо у його вступі до книги, де вчений цитує Бориса Грінченка із статті “Перед широким світом”: “Нема чого нам тішитися, – пише він, – що ось ми маємо вже такого великого поета, що його в кожній селянській хаті розуміють і що на йому може виховуватись народ. Ми справді маємо великого поета, але в селянській хаті його мало розуміють. Зробімо ж, щоб люди з тієї хати піднялися духовно стільки, щоб справді, могли його зрозуміти”. На превеликий жаль, ці рядки Бориса Грінченка залишаються злободенними сьогодні. Чи став Тарасів “Кобзар” для нас Євангелієм душі, чи так часто-густо ми подумки звертаємось до “Кобзаря”, звіряючи по ньому свої справи? Василь Сімович, працюючи на педагогічній ниві на Буковині, не раз споглядав, як давався “Кобзар” і учням, і їхнім батькам. Тому думка про нове всебічне видання “Кобзаря” з поясненнями і примітками для народу не покидала В. Сімовича. Його задуму сприяв і хід історичних подій в Україні. 10 березня 1919 року у Проскурові (Хмельницький) з нагоди народження Тараса Шевченка відбулося святкове засідання культурно-просвітньої комісії
Трудового Конгресу України за участю всіх його членів. Серед різних постанов Трудовий Конгрес, бажаючи виявити пошану до імені Кобзаря ухвалив доручити культурно-просвітній комісії видати популярне видання творів Шевченка і надіслати його до всіх народних шкіл, бібліотек і читалень. Але незабаром комісії Трудового Конгресу з огляду на політичні події перестали існувати. Видавництво “Кобзаря” особистими заходами взявся довести до завершення голова культурно-просвітньої комісії Євген Вировий. Жодних коштів із державних джерел для видавництва не було. Спочатку використовувались гроші товариства “Українське видавництво у Катеринославі” та деякі громадські пожертвування. Підготувати видання до друку доручили Василю Сімовичу, який давно мріяв взятися за нього і мав неабиякі матеріали. Перше повне народне видання “Кобзаря” Т. Шевченка в його редакції вийшло у Лейпцигу 1921 року, напередодні 60-ї річниці смерті великого поета. До кожного твору “Кобзаря” В. Сімович написав велику кількість приміток і пояснень. Наприклад, до поеми “Кавказ” – 31, “Єретик” – 73, “Великий Льох” – 83, “Гайдамаки – 190. А всього понад дві тисячі приміток і пояснень. Перед кожною поемою учений у доступній формі дає пояснення політичних, психологічних, історичних мотивів написання тво-
Суспільство · “Нехай кожен із нас навчиться того, як розділити з людиною, яка втратила когось на фронті, її душевний біль”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Іван ГАВРИЛОВИЧ, заступник голови Івано-Франківського міського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, член НСПУ, НСЖУ і НСКУ, м. Івано-Франківськ
Він, доцент кафедри мовознавства Івано-Франківського національного медичного університету, який викладав студентам латинь, спонукуваний тривожним передчуттям масштабування московської агресії, що тривала з 2014-го на сході України, за два роки до великої війни з одвічним нашим ворогом став добровольцемконтрактником. Заступник командира мінометної батареї 80 окремої десантноштурмової бригади Ю. Чопик разом із бойовими побратимами прийняв на себе перші удари рашистської мілітарної армади після її вторгнення в Україну. Кандидат педагогічних наук героїчно загинув 26 лютого 2022 року на Херсонщині. За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, його посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня. На фасаді ліцею №17, де навчався Юрій, встановили анотаційну таблицю героєві. Позаторік йому було присвоєно звання Почесного громадянина м. Івано- Франківська. А в день сумної для рідних і близьких героя третьої річниці його загибелі в читальній залі бібліотеки медуніверситету відбулося неординарне дійство з фіналом конкурсу імені Юрія Чопика “Герої не вмирають”. До організації дійства і конкурсу були безпосередньо причетні ректорат ІФНМУ, первинний просвітянський осередок вишу, Івано-Франківська міська “Просвіта”, департамент освіти та науки міської ради. Воно об’єднало під знаком пам’яті запрошених на цей патріотичний захід рідних та близьких полеглих у московсько-українській війні 14 студентів, викладачів та випускників вишу. Це Ярослав Чомко (20.09.1984–12.01.2015), Богдан Ризанич (17.11.1961–03.04.2017), Дмитро Бут (30.09.1982–11.06.2020), Юлія Огієнко (23.02.1976–16.05.2022), Василь Федоришин (14.04.1970–23.10.2022), Олег Сютрик (09.10.1983–12.05.2024), Андрій Музика (30.08.1989–30.06.2024), Олександр Ковч (24.10.1978–26.07.2024), Юрій Максимчук (15.05.1974–30.07.2024), Андрій Котик (14.06.1993–23.08.2024), Богдан Власій (03.03.2001–11.09.2024), Мирослав Дебенко (27.04.1986–14.10.2024), Антон Шевчук (12.04.1988–28.10.2024). Благословив дійство отець-капелан, заступник голови міської “Просвіти” Орест Путько. Ведучі заходу – студентки Юлія Семків і Христина Семенюк – коротко охарактеризували Юрія Чопика: “Він був не просто викладачем, а наставником, патріотом, людиною невичерпної енергії. Він надихав студентів до пізнання наук, до творчості, до служіння Україні”. – Наш університет, – сказав проректор з науково-педагогічної роботи, стратегічного розвитку та інновацій ІФНМУ, доцент Олександр Бульбук, – теж платить дорогу ціну за участь працівників вишу у московсько-українській війні ще з 2014 року. Юрій Чопик став першим серед викладачів, хто поліг на цій війні в обороні України. Окрім нього, на жаль, є ще 13 прізвищу скорботному списку викладачів, студентів та випускників вишу, котрі загинули у збройному протистоянні з рашистами. Дай Боже, щоб пантеон героїв, пам’ять про яких ми свято бережемо, не збільшувався. Бо, власне, вони, вирушаючи на війну, не мали за мету стати героями. Вони, як і всі ми, хотіли жити, ростити дітей. Заступник директора департаменту інтеграції громад, внутрішньої політики та роботи з внутрішньо переміщеними особами міської ради Ігор Кінаш наголосив: – Проведенням в Івано-Франківській міській територіальній громаді таких заходів, як сьогоднішній у бібліотеці медуніверситету, ми стараємося віддати данину шани полеглим героям. Проявом пам’яті про тих, хто віддав своє життя за рідну Вітчизну, є і це дійство в читальній залі книгозбірні. Адже неспроста мовлять: герої не вмирають доти, поки люди пам’ятають про них. Тут, у залі, є рідні наших героїв. Тож велике спасибі матері Юрія Чопика, яка подала ідею проведення патріотичного конкурсу і цього заходу, керівництву вишу, просвітянам, усім, хто підтримав і готував його. За дорученням міського голови Руслана Марцінківа хочу вручити квіти і сувеніри родичам загиблих воїнів. Вони також отримали з рук проректорки з виховної роботи ІФНМУ, доцентки кафедри мовознавства, кандидатки філологічних наук, голови Івано-Франківського міського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Марії Гуцол виданий університетом разом із цим об’єднанням “Альманах пам’яті”, де подано розповіді про всіх 14 викладачів, студентів та випускників ІФНМУ, які поклали свої життя на вівтар свободи й волі України. Пані Марія звернулася до їхніх рідних: – Ви знайдете вкладений поміж сторінками альманаху білий аркуш зі словами вдячності батькам за виховання українськими патріотами своїх синів – героїв війни з московським агресором. Ті слова мають нагадувати вам про те, що сьогодні вперше зустрілися на такому заході пам’яті рідні полеглих на війні працівників, студентів та випускників нашого університету. Вміщені у книжці розповіді про них ви можете доповнити. Марія Гуцол вручила дочці Юрія Чопика Анні та синові Степану портрет їхнього батька, створений учасницею конкурсу “Герої не вмирають” у жанрі “Малюнок” студенткою ІФНМУ Софією Псюк. Зворушена цим заходом пам’яті, мати героя Галина Степанівна, держслужбовець, поділилася спогадами про їхнього зі Степаном Юрійовичем, підприємцем, єдиного сина. Вони прищеплювали хлопцеві ще змалку любов до ближніх, повагу до праці, тож
Юрко старався завжди і в усьому допомагати батькам. Хлопчина багато читав. Морально-етичні принципи, закладені в ньому родиною, віра в Бога й молитва були визначальними для високоінтелектуальної і високодуховної особистості Юрія Чопика впродовж усього життя. Юнак з відзнакою закінчив Львівський національний університет ім. І. Франка, отримавши ступінь магістра, володів латинською, старогрецькою, німецькою та англійською мовами, був знавцем античної літератури, відтак успішно захистив дисертацію і став кандидатом наук. Міг би, звісно, Юрій Степанович і далі спокійно займатися викладацькою роботою, але відчув, що в час московсько-української війни він потрібен ще більше – як офіцер українського війська – на лінії зіткнення з ворогом. На очах Галини Степанівни бриніли сльози, коли оповідала, як наприкінці лютого 2022 р. вони з чоловіком місця собі не знаходили, тяжко переживаючи, бо не мали впродовж трьох днів зв’язку із сином, аж поки їм не повідомили про загибель Юрія – найімовірніше, на території Бериславського району Херсонської області. Гіркими були і спогади матері Ярослава Чомка пані Ольги про свого сина. Він, 30-річний, відкрив першим серед випускників медуніверситету скорботний відлік полеглих на московсько-українській війні. Активний учасник Майдану, доброволець Національної гвардії, медик-воїн на псевдо “Білий Ангел” загинув 12 січня 2015 р. вм. Артемівську на Донеччині під час АТО. Про це інформує меморіальна таблиця героєві, яку свого часу встановили на фасаді центрального корпусу ІФНМУ й урочисто відкрили. – Мій син Ярослав і його бойові побратими, – розповіла Ольга Чомко, – тримали фронт на сході України від самого початку війни – з 20 лютого 2014 року. Тим самим вони дали нашій державі змогу хоч якоюсь мірою підготуватися до повномасштабного вторгнення московитів. Хоча – на погляд не тільки мій як матері військовослужбовця – українську армію належало вже тоді озброювати, як мовлять, до зубів, – тоді б нині їй було легше, вона могла б дати значно сильнішу відсіч рашистській орді й не допустити захоплення нею українських територій. Серед рідних 14 героїв на захід пам’яті про них прийшла в бібліотеку ІФНМУ і Олеся Овчар, мама полеглого під час великої війни з ерефією студента Богдана Власія. – Така морально-психологічна підтримка, – сказала вона, – для нас неймовірно важлива, тож щиро дякую керівництву медуніверситету та “Просвіті” за пам’ять про мого сина. Пані Олеся прочитала свій вірш про війну, першим слухачем і читачем якого був її син, Богдан його і відредагував. Також ознайомила присутніх на заході з рядками своїх поезій і прозових замальовок, написаних як ще за життя сина. – Мені так уявляється, що наші загиблі на війні сини, – сказала Олеся Овчар, –
стають небесними янголами, повертаються на землю і проходять тут шлях із нами, їхніми рідними, й зі своїми бойовими побратимами. Через два тижні після того, як мій син Богдан відійшов у кращі світи, на тому самому місці зазнав поранення його товариш по військовій службі Ілля Корнійчук. Так він представився мені, зателефонувавши вночі, одразу після того, як повернувся із фронту до Івано-Франківська – приїхав лікуватися: “Я вам дзвоню першим із побратимів вашого сина Богдана. Всіх нас боляче вразила його смерть…”. І, знаєте, сьогодні зі мною та Іллею трапилася якась воістину незбагненна “випадковість”. Я вже була біля медуніверситетської бібліотеки, аж тут зустріла цього юнака – виявляється, йшов кудись у своїх справах. Та ось він, Ілля, – він теж прийшов зі мною на цей захід пам’яті. Виступ І. Корнійчука був лаконічним і пристрасно-емоційним: – Пам’ятаймо загиблих, цінуймо живих і нехай кожен із нас навчиться того, як розділити з людиною, яка втратила когось на фронті, її душевний біль. У мене склалося враження, що тут, у тилу, є, на жаль, і немало таких наших співгромадян, хто на третьому році кровопролитної війни з рашистами чомусь перестав відчувати біль ближнього, відгороджується від нього всілякими прагматичними, а то й егоїстичними міркуваннями… Завершився захід пам’яті проведенням фіналу всеукраїнського конкурсу ім. Ю. Чопика “Герої не вмирають” у жанрі “Художнє читання” (загалом у шістьох жанрах конкурсу, що тривав від початку нинішнього року, взяв участь онлайн та офлайн 61 учасник). Журі вирішило, що в цьому жанрі заслуговують на дипломи від організаторів конкурсу всі його учасники, зокрема ті, хто надіслав відео зі своїми виступами, – учениці 10-х класів Новосілківського академічного ліцею “Ерудит” Чабанівської селищної ради Фастівського району Київської області, які декламували патріотичний вірш десятикласниці Аліни Хаджинової, та 20-річна Софія Малеш із гуртка івано-франківського Центру патріотичного виховання учнівської молоді ім. С. Бандери (керівниця Софія Павлишин), котра прочитала вірш “А ви знаєте, що таке війна?”. Надіслано відзнаку за участь онлайн у конкурсі і Олені Поліщук із Торонто (Канада). Найбільше лавреатів з Івано-Франківська. Це студенти ІФНМУ – Роман Чомко, Богдана Левицька, Дмитро Шерхунов, Анастасія Пашко, Аліна Кондрин та фахового медичного коледжу університету – Аліна Семків, Анастасія Шишкарьова, Юлія Ільків, Антоніна Стековська і Вікторія Сорохманюк, учні Дмитро Тисяк, Василь Друшко із ліцею №1, Злата Руденко, Денис Приходько та Віталіна Фуштей із ліцею №17. А поки підбивали підсумки конкурсу в номінації “Художнє читання”, члени журі в інших жанрах стисло проаналізували перед присутніми рівень робіт, поданих на це творче змагання, і вручили відзнаки переможцям та дипломантам конкурсу. У жанрі “Поезія” це Дмитро Бордусь, студент Київського національного університету імені Т. Шевченка, Злата Нездойминога і Вікторія Хмелівська, учениці івано-франківських ліцеїв відповідно №13 і №17; “Проза” – та ж Вікторія Хмелівська, учениці ліцею №3 Кароліна Петрів і Марта Романюк; “Публіцистика” – студент Одеської юридичної академії Євген Жураковський та учениця ліцею №17 м. Івано-Франківська Вероніка Хмелівська; “Малюнок” – Анастасія Тронь із ліцею №3, Яна Овсянецька і Марія Зборовська із ліцею №17; “Фотографія” – Вікторія Хмелівська (ліцей №17). Хвилюючими були завершальні миті дійства. Найголовнішу нагороду – “Кубок переможця” від матері героя Галини Чопик отримали вже згадані наймолодша учасниця конкурсу – другокласниця Злата Руденко, дев’ятикласник Дмитро Тисяк і десятикласник Василь Друшко, які натхненно і зворушливо продекламували свої вірші, присвячені пам’яті Юрія Чопика, студент Андрій Витвицький, а також Марія Гуцол. Конкурс неодмінно матиме продовження.
Є люди, імена яких після їхнього відходу в засвіти стають для нас символами. Таким символом відваги й самопожертви в ім’я свободи й незалежності України є Юрій Чопик (18.09.1984–26.02.2022), уродженець Івано-Франківська, ветеран АТО, капітан ЗСУ.
Такі вони, просвітяни · “Свою місію на чужині Олена вбачає у збереженні всього українського: мови та пісень, звичаїв і традицій, духу та ідентичності”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Мирослава ЗАЙКО, почесна просвітянка Тернопільщини, культурно-музична діячка Роман БОЙКО, заслужений артист України, член конкурсної комісії “Людина року” та член товариства “Україна-Світ” Дмитро РАДИК, доцент Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя, член Тернопільського осередку НТШ
Просвітянкою в сім’ї зростала Громадсько-культурна і просвітянська діячка Олена Гайдичук (з дому Маруняк) – співачка (сопрано), бандуристка, хормейстерка, диригентка. Її прізвище внесено до другого тому “Тернопільського енциклопедичного словника”, а за підсумками конкурсу поповнить когорту достойників у книзі-довіднику “Золота еліта Тернопілля”. Народилася в Тернополі у просвітянській сім’ї. Зростала в любові до українського слова, до книги, бо без казок і колискових не лягала спати. Вдома батьки дотримувалися народних традицій, особливо святкування різдвяних і великодніх свят. Із дитинства засвоїла чимало колядок, щедрівок і гаївок. У маминому селі ходила малою щедрувати, а коли підросла – з вуличним жіночим гуртом щедрувала на потреби церкви. У середній школі №29 м. Тернополя допомагала організовувати Андріївські вечорниці класній керівниці. “Це були, – як вона казала, – своєрідні Оленчині бенефіси”. Також любила разом із мамою готувати крашанки, дряпанки до великоднього кошика. Чаклування над великодніми яйцями Олена тепер передає своїм дітям. На відзначенні річниці створення Товариства Української мови представляла в Тернопільському обласному краєзнавчому музеї колекцію писанок і крашанок, вишиванок, народного одягу “Із бабусиних скринь”. Батьки Олени – шанувальники музики. Змалечку водили дівчинку під час Великодніх свят на гаївки. Першими втрьох, взявшись за руки, починали їх у бабусиному селі, поки не долучилися інші діти. Школяркою в будинку, де мешкала, з подружками ходила щедрувати, а на поверсі для мешканців всього під’їзду проводила святкування днів народження Т. Г. Шевченка й Лесі Українки та Святмиколайські вечори.
Просвітянкою в Тернополі стала У Тернополі закінчила музичну школу №2 ім. Михайла Вербицького (клас бандури Нелі Іваноньків), але в Тернопільське музичне училище вступила на диригентський відділ, бо при подачі документів на народний відділ виявили сумнів, як же вчитиметься без власної бандури (тепер має дві!). У музучилищі опановувала бандуру на факультативних заняттях у викладачки Ірини Турко. Так пісня, музика, бандура стали невід’ємною частиною життя юної просвітянки. Далі стежки повели її до Національної Київської музичної академії ім. П. І. Чайковського, згодом – до Національної Академії керівних кадрів культури і мистецтв України, де закінчила аспірантуру. Шанувати, плекати, пропагувати все українське для Олени – це як повітря і вода, без яких немислиме її життя. Була діяльною членкинею “Молодої Просвіти”. За пропозицією обласної “Просвіти” вела на Тернопільському обласному радіо передачі “Народознавчі студії”. Любила брати участь у різноманітних конкурсах, які проводили телебачення, радіо, книжкові видавництва. Пам’ятним був конкурс “Люблю Україну вишневу свою”, який проводив обласний відділ освіти. У молодіжному театрі “Сузір’я” в Тернополі під керівництвом заслуженого діяча мистецтв України Ореста Савки Олена випробувала себе як звукорежисер у постановці спектаклю “Попелюшка” (за Шарлем П’єppo), а також зіграла головну роль Попелюшки, сама готувала собі костюми. Всі роки навчання в музичному училищі брала участь у громадській роботі, від першого до останнього курсу була старостою (як згодом – у Національній Київській музичній академії). У Тернополі молода просвітянка долучилася до роботи культурно-просвітницької секції товариства “Україна-Світ” та досліджень мистецької діяльності вихідців Тернопільщини у діаспорі.
Культурно6просвітницька діячка в Києві та Бучі Навчання на диригентському відділі в Києві в музичній академії поєднувала з працею в Центрі позашкільної освіти
Лавреатку Олену Гайдичук (Маруняк) на урочистостях представляє Петро Шимків, 26 лютого 2025 року
”АРТ” – була хормейстером із народним дитячим хором “Веснянка”, з яким побувала в Ізраїлі, Італії, Чехії, Франції та Німеччині. Лавреатка міжнародних фестивалів. За сольний спів (сопрано) зайняла 1-ше місце в Італії (м. Кієті, 2014 рік), а також 1-ше місце в Польщі (м. Торунь, 2015 р.). Ще в роки навчання в Національній Київській музичній академії, яку закінчила з відзнакою, стала солісткою Академічного камерного xoру “Хрещатик”, де двічі зіграла роль Матері Божої у хоровому спектаклі “Ave Maria”. Була організаторкою і регентом двох церковних хорів у новозбудованих храмах: у Києві в Храмі Святих апостолів Петра i Павла та у Бучі – в Храмі Святого апостола Андрія Первозванного. У місті Бучі, де жила, щороку до Дня матері протягом 2015–2018 років давала сольні благодійні концерти для родин загиблих захисників України у воєнних діях на Донеччині та військовослужбовців. Окрасою культурно-мистецьких заходів у Бучі були виступи під керівництвом Олени жіночого ансамблю “Лілея” Будинку культури, а також організованого нею камерного мішаного хору “BuсhaBest”. Мріяла створити школу музичного розвитку дітей. Спробувала себе в цьому плані в англійському дитячому театрі “Руда ворона” в м. Ірпінь та в Центрі дитячого розвитку у Ворзелі. Олена була ініціаторкою проведення на Тернопільщині Року почесного члена Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка Ярослава Бабуняка – заслуженого діяча мистецтв України, бандуриста, співака, диригента всесвітньовідомого чоловічого репрезентативного хору “Гомін” Союзу українців у Великій Британії. Крім цього, вона ініціювала проведення міжнародного онлайн фестивалю “Серцем з Україною”, присвяченого 100-річчю з дня народження маестро, а також року культурно-просвітянської родини Бабуняків. Просвітянка Олена Гайдичук плідно займається і науковою роботою. Її наукові інтереси – внесок вихідців Бережанського краю Тернопільщини в українську музичну культуру й мистецтво за межами України. Чимало планів перервала військова агресія РФ.
Просвітянкою залишається всюди, куди б не занесла доля Біженка з Бучі, уродженка Тернополя просвітянка Олена Гайдичук (Маруняк) успішно поєднує культурно-просвітницьку та мистецьку діяльність з участю у Товаристві “Україна-Світ” і активно продовжує її за межами України, зокрема в Польщі, де вимушено тимчасово перебуває з дітьми в місті Торунь. Це і волонтерство, участь у різноманітних акціях, пов’язаних з Україною, заходах “Не стій осторонь – подай руку Україні”; концерти на підтримку ЗСУ із дитячим хором “Святелка” (“Світлячки”), який організувала при Європейському центрі співпраці молоді (ЄЦСМ) із польськими друзями – професійними співаками та музикантами, із гуртом “Українські серця”, співорганізаторкою якого є Олена. Це і співпраця з театральними діячами в мистецьких проєктах, зокрема, “Музика, що веде додому”, “Під добрим деревом”; із бібліотеками щодо відкриття поличок українських книжок; із різноманітними благочинними товариствами, Українськими домами та світлицями, дипломатичними представництвами; з етнографічним музеєм, де уже два роки поспіль є координаторкою української частини фестивалю з обміну традиціями різних націй до Міжнародного дня біженців (червень). Це і виступи на площах і театральних сценах, на радіо й телебаченні у передачах “Музичними стежками”, “Про Великодні та Різдвяні звичаї й традиції в Україні”, “Про перенесені відчуття війни” та інших; на заходах у Генеральному консульстві України в м. Гданську, у міській Ратуші в Торуні, у Маршалковському Домі Куявсько- Поморського воєводства, в університеті ім. М. Коперника, у Конгресовому Домі; на конференціях із питань, що стосуються
“Ой у лузі червона калина…”. Олена на від" критті місячника України в Торуні 24 липня 2022 року на літній театральній сцені
України та українсько-польських відносин з участю істориків, представників владних структур, консульств та дипломатів; на виставках військових фотохудожників і українських митців пензля; на заходах до річниць сумних дат в історії України (у тому числі широкомасштабного вторгнення росії в Україну) та пошануванні поляків, польських організацій і родин за допомогу Україні й українським біженцям. Своїми виступами сольно і грою на бандурі, а також разом із польськими музикантами та українським дитячим хором “Святелка” Олена Гайдичук (Маруняк) мотивує українців на чужині допомагати Батьківщині, а поляків – продовжувати підтримувати Україну для наближення Перемоги.
Нагородження у Збаразькому замку Церемонія нагородження переможців щорічного конкурсу на Тернопільщині “Людина року” відбулася традиційно у старовинному Збаразькому замку. Зворушливим було дійство з пошанування лавреатів 2024 року. Голова правління Тернопільського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта”, учасник бойових дій, “Людина року – 2023” Петро Шимків, представляючи Олену Гайдичук (Маруняк), відзначив: “Приємно, що серед одинадцяти лавреатів (а це військовослужбовці, волонтери, лікарі-рятівники захисників України) є просвітянки”. Пам’ятну медаль, свідоцтво лавреатки та статуетку Ніки вручав Олені голова конкурсної комісії Олег Караванський – кавалер ордена “За заслуги” всіх трьох ступенів, заслужений працівник промисловості України. Щиро вітали лавреатку ведучий дійства Олег Герман – заслужений діяч мистецтв України, науковець, представники “Просвіти” та товариства зв’язків з українцями за межами України “Україна- Світ”, а також рідні, друзі та земляки. Заступниця голови конкурсної комісії лицарка орденів “Княгині Ольги”, медалі “Будівничий України” та численних знакових нагород, заслужена журналістка України Галина Садовська у своєму вітанні зауважила, що всі лавреати – непересічні особистості, а ще наголосила: “Людиною року” можна бути лише раз у житті, а просто людиною треба залишатися все життя”. Для всіх присутніх на імпрезі Олена Гайдичук (Маруняк) виконала в’язанку патріотичних пісень під власний супровід бандури, за що заслужила букет рясних оплесків. У Польщі більше мільйона біженців із України, переважно матері з дітьми. Із радістю сприйняли новину про свою хормейстерку, диригентку Олену діти з хору “Святелка”, із якими вона виступає не лише в Торуні, а й у багатьох інших місцевостях і містах. Тож благочинна культурно-просвітницька та мистецька діяльність Олени за межами України важлива, а визнання “Людина року – 2024” – заслужене. І надалі свою місію на чужині Олена вбачає у збереженні та плеканні всього українського: мови та пісень, звичаїв і традицій, духу та ідентичності.
На заході з участю представника консульства “Тисяча днів незламності і болю”, 19 листопада 2024 року, Європейський центр співпраці молоді
16 Театр · “Таку глибоку повагу до української культури рідко зустрінеш і серед українських режисерів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ У Залі Ігоря Славінського Київського академічного драматичного театру на Подолі відбулася прем’єра вистави “Як стихне шуру-буря зла”. Автор п’єси та режисер-постановник Річард Нельсон. В основі сюжету ймовірні розмови після вистави “Макбет”, що відбулися в одному українському селі 5 вересня 1920 року.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Едуарда МЕЖУЛА
У 1920 році 32-річний Лесь Курбас (засновник модерного українського театру) забирає групу молодих акторів із охопленого війною Києва в сільську місцевість, де вони ставитимуть вистави, обмінюючи квитки на їжу. Однією з таких вистав стає “Макбет” – перша постановка Шекспіра українською мовою. Поки Курбас і більшість трупи відвідують виставу місцевого театру, поставлену на їхню честь, шість молодих жінок – чотири акторки, піаністка й танцівниця – залишаються разом із дітьми. Під час вечері, яку вони готують із виручки за їхній виступ, жінки розмовляють, скаржаться, жартують, кепкують із себе, сміються, репетирують танці з вистави – і все це, переживаючи біль, розбиті серця, страх і розгубленість та водночас відчуваючи глибоку потребу бути разом. – “Як стихне шуру-буря зла” Річарда Нельсона вже не перша п’єса драматурга та режисера в українському театрі, але вперше написана спеціально для нього, – розповіла завідувачка літературнодраматичної частини театру Оксана Прибіш. – Під час свого минулого візиту до України, коли митець ставив “Тускульські бесіди”, автор відвідав багато українських пам’яток, зокрема і Музей театру, де дізнався про режисера-реформатора українського театру Леся Курбаса. Для Річарда ім’я Курбаса було новим, але вивчивши історію його творчості, переслідування з боку радянської влади та роки замовчування, письменник захотів написати п’єсу, котра б розповіла більше про одного з найвизначніших творців українського театрального процесу. На жаль, ім’я Курбаса невідоме не лише у світі, а й в Україні, через ті ж роки замовчування та заперечення українського мистецтва радянським союзом. Тож коли автор і вже можна сказати наш друг, запропонував написати п’єсу для Театру на Подолі, ми надзвичайно зраділи й прийняли пропозицію. Річард Нельсон написав п’єсу для Театру, приїхав до України та працював над постановкою завдяки підтримці його друзів, тобто абсолютно безкоштовно для театру. Річард вже майже пів століття включений у світовий театральний процес, він ставив у Королівському театрі в Лондоні, в театрі Дю Солей в Парижі, Державному театрі в Нью-Йорку й ще в багатьох інших країнах, викладав у Єльському коледжі, тож має безліч знайомств та партнерів, котрі хочуть допомогти Україні та долучити наш театр до світового процесу. На прем’єру приїздили його друзі з цих театрів, про які я згадала, ми отримали листи підтримки від американських драматургів, запрошення від театрального фестивалю в Авінйоні й вже обговорили попередньо дати гастролей до США. Репетиції з Річардом Нельсоном – приклад професіоналізму вищого ґатунку. Зважаючи на те, що в Театрі на Подолі ставлять багато кращих українських режисерів, це все одно інший штиб, бо певною мірою інший менталітет. Це чітка організація усього процесу, котра не заважає, а навіть сприяє емоційному наповненню. Коли актори знайомляться з Річардом, вони його поважають, однак після роботи з ним люблять. Це і через увагу до деталей, до культури, до особистих кордонів. Назва вистави “Як стихне шуру-буря зла” – це цитата з перекладу “Макбета”, зробленого Кулішем для Курбаса, для першої постановки Шекспіра українською на українській сцені. Про цей вечір
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
і написана п’єса. Як сказав театрознавець Віталій Жежера: “Таку глибоку повагу до української культури рідко зустрінеш і серед українських режисерів”. Річард надзвичайно уважний і толерантний, тож мовний бар’єр аж ніяк не заважав роботі команди. На всіх репетиціях працювала чудова перекладачка Юлія Сосновська, вона ж і авторка перекладу п’єси з англійської на українську. Художній керівник театру Богдан Бенюк залюбки підтримав ідею постановки та створив сприятливу атмосферу на репетиціях. Це суто жіноча вистава. Молоді акторки грають актрис трупи Леся Курбаса, які обговорюють виставу “Макбет”, а ще своє життя під час війни: турботи, страхи, сім’ю, дітей, що приготувати на вечерю і мистецтво. І попри століття між нами, їхні турботи нам так само знайомі. Після вистави глядачі відчувають, що дивилися історію про себе, а не про них, тому не варто боятися не зрозуміти спектакль, він надзвичайно людяний. Річард Нельсон вкладає усе, що хотів сказати в діалоги. Тож сценографія й костюми лише означують простір, але не відволікають увагу. Це сільська хатина, повсякденні жіночі костюми, але не історичні, а ті, що існують поза часом. Над візуальною частиною працювала Марія Погребняк, головна художниця театру.
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Про пластику варто сказати окремо. Її створила випускниця, мабуть, найвідомішої танцювальної школи у США Джулліард-Шарлотта Байдвелл. Оскільки у виставі Курбаса-Шекспіра були присутні танцювальні номери від Броніслави Ніжинської, ми хотіли відтворити їх таким, якими вони могли б бути. Музикою займався Річард та наш композитор Тимур Полянський. Наразі ми готуємо прем’єру від режисера та художника з Німеччини, головного художника Австрійського фестивалю з десятиліттями досвіду роботи з театральними технологіями – Андреаса фон Шліппе. Він уже виступав художником романтичної історії за Теннессі Вільямсом “Сніг у квітні”, тож глядачі могли оцінити його смак, метафоричність та сценографію, органічно поєднану з технологією. 11, 12, та 13 квітня – прем’єра першого горору в історії українського театру. Театральна адаптація відомого роману Сьюзен Гілл від Стівена Маллатратта “Жінка в чорному”. Цей текст полюбляє і кінематограф, і сцена, хоча в Україні важко назвати його популярним, але лише Театр на Подолі планує поставити виставу зі спецефектами, від яких буде моторошно. Але попри технології і жанр, це вельми акторська історія, яка має на меті привернути увагу до теми материнства й рівності.
жемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок:
№ UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта”
ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
16 Театр · “Таку глибоку повагу до української культури рідко зустрінеш і серед українських режисерів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом мо-
16 Театр · “Таку глибоку повагу до української культури рідко зустрінеш і серед українських режисерів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ