Національна еліта · “Як стверджував сам Гнатюк, “я не уявляв життя без України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «Верховинець Української Музи», с. 1
Верховинець Української Музи
Слово Просвіти, №13 за 2025 рік
Закінчення. Поч. на стор. 1
більшість сучасників бачить у ньому передусім видатного співака, який творив не просто високе мистецтво, а підносив Україну та українську пісню на верховини муз, відкриваючи її для світу, близьких і далеких народів. Ця пісня зачаровувала людей мелодикою унікальної сили, ліричністю, душевністю. Бувало, як це траплялося не лише вдома, але йна американському континенті, коли безперервні овації змушували продовжувати концерти додатковими третіми відділеннями. А мали місце й кумедні випадки, коли під час гастролей у Новій Зеландії вождь місцевого племені наскільки розчулився Гнатюковою піснею, що “подарував” свого маленького сина, від чого розгублений Митець втратив рівновагу. Правда, вберегли його тоді спокій навіть не в посольстві, а дружина Галина, напівжартома сказавши: “Привозь. Будемо виховувати”. Хоча, зрозуміло, що не подібні казуси ставали наріжним каменем для Гнатюка, мандруючи світом. Адже, виступаючи на найвідоміших сценах Англії, Франції, США, Канади, Австралії, Нової Зеландії, включно і перед диктаторами штибу сталіна, мао дзедуна, співак гідно ніс знамено своєї рідної України, оскільки вважав національну Музику і Слово найвагомішими чинниками збереження та зміцнення української ідентичности в умовах бездержавності. Мислячи державницькими категоріями, культуровідповідністю, народністю, він у такій же мірі чинив, проявляючи свою громадянську, етичну позицію українця. Хіба не варто осмислювати в контексті виховання нашої молоді моральний учинок восьмилітнього Дмитра, який у страшні роки Голодомору-геноциду в Україні назбирав по селу дві тисячі румунських леїв, закликаючи: “дайте на Україну, там діти вмирають”. Він переймався долею свого народу і в часи “визвольної” радянської влади, навчаючись у консерваторії, добре пам’ятаючи Шевченкове: “Чиї сини? Яких батьків…” Бо й з комсомолу його виключали за співану ним думу, що славила козацьку волю: …Скажи мені, буйний вітре, Де козацька доля? Де фортуна, де надія, Де слава і воля? Очевидно, не вберігся би він від чекістських репресій та вигнання з консерваторії, якби не Іван Паторжинський та Максим Рильський. Знакова національна інтелігенція всіляко оберігала цей унікальний талант Митця,
який, за висловом побратима по духу Дмитра Павличка, “співав серцем” для свого народу, для України. Так, очевидно, судилося долі, що саме на цьому національному світоглядному ґрунті відбувся дивовижної сили злет пісні “Два кольори”, написаної 1964 року Олександром Білашем на слова Дмитра Павличка. Цензура радянської України назвала цю пісню “гімном націоналістів” після її першого виконання Анатолієм Мокренком на художній раді Українського радіо. Тоді Гнатюк доклав чимало зусиль для її захисту, довівши мистецтво її виконання до стандартів світової слави і зробивши своєрідною духовною візитівкою України. Вершинна поезія “Двох кольорів”, як і улюблена “Пісня про рушник”, яку після смерті матері важко було виконувати, стали смарагдовим вінцем у пісенній скарбниці Гнатюка. Варто пригадати й те, як натхненно 1976 року він виконав на партійному форумі іншу пісню на слова Павличка – “Україно моя”, змусивши весь “партійний” зал устати, хоча одразу ж почалися переслідування за “націоналістичну” пісню, включно з викликом на “килим” до Щербицького. Спрага волі, суверенності духу, свободолюбство, як і потяг до високої музи поетичного Слова були його притаманними рисами. Мабуть, недарма, навчаючись у київській консерваторії, він читав збірку вільнодумних віршів Міхая Емінеску (не лише, щоби не забути румунську мову). Знову скандал, погрози виключення з консерваторії за читання “іноземної літератури”. Не без тривоги Дмитро сприймав тодішні “розмови” з енкавеесниками, від рук яких ще не так давно загинув його старший брат Іван, що навчався в морській школі румунської Костанци, обвинувачений в “шпигунстві” проти совєтів. Справді, ті часи були надзвичайно складними для такого рівня мистецького зростання, якщо не стати “на службу” сатрапії. Однак не став, не зрадив, не відцурався українськості, бо, як стверджував сам Гнатюк, “я не уявляв життя без України”. Національна культура “неповторного народу” слугувала для нього найвищою політикою, ідеологією, дипломатією. І хоча в якийсь момент через умовляння сильних світу цього він таки “пішов” на стику тисячоліття (1998–2002) у “велику” політику, ставши народним депутатом, однак це була зовсім не його стихія. “Сидіти в парламенті мені нецікаво, а щось корисне зробити, однак не дають”, казав Дмитро Михайлович. Бо коли раптом він на весь голос заспівав (на ювілей одного політичного лідера) традиційну “Многая літа”, то я, стоявши поруч, увірував, що такий Голос потребує Волі, а не клітки. Адже він українською Піснею значно більше, сильніше, достойніше представляв свій Народ, аніж збірня політиків усіх мастей. Гнатюк став помітним у світах як особливий еталон Божих обдарувань – від гордої постави фізичної Вроди, до неперевершеної краси чуттєвого Співу, що завжди немов освячував шану до рідної матері, України, природи найдорожчої української Землі, вічно поливаної росами на квітах та на зелених травах. Саме ця риса для нього є найбільш притаманною, яка “не прошена, не дана”, оскільки безперестану нуртувала в його єстві. Різні політичні режими намагалися зробити з нього “прирученого Гомера”, а він поставав то як карпатська верховина, то як козацький степовий курган, то як вивершена своєю правотою сковородинівська “самітна гора”. Він завжди позиціонував себе передусім зі своїм Народом, що стало його силою, любов’ю, незборимістю. Насправді таке сприйняття Гнатюкової життєтворчості не є метафоричним, адже незліченна кількість концертів, вистав, записів компактдисків, понад 30 пісенних платівок засвідчували надзвичайний авторитет українського Митця. Непогамовний творчий гін його Пісні неможливо було ніким зупинити, не було, “нема на-то ради”. Талант Дмитра Гнатюка в ті смутні часи нічим було затьмарити, а тодішня союзна міністерка “культури” фурцева навіть змушена на великому хуралі “вітати” з його 37-мільйонним(!) тиражем платівок. Гнатюкові українські пісні-романси “Два кольори”, “Черемшина”, “Пісня про рушник”, “Дивлюсь я на небо”, “Чорнобривці” захоплено слухали від Канади до Франції, від Японії до Австралії. Однак найбільш чутливо сприймали його пісенну поезію на малій батьківщині. Переді мною – випуски літературного альманаху Кіцманщини початку 90-х років “Барвисток”, де просвітянка, голова осередку “Союзу українок” Ольга Савченко напише так: “Наш талановитий земляк Дмитро Гнатюк є найкращим виконавцем пісні на слова поетеси й педагогині Костянтини Малицької (псевдонім – Лужанська, Кропивницька, Лебедова) “Чом, чом, чом земле моя?” І то свята правда. Водночас вона жорсткою лаконікою окреслила і ту тернисту спільну дорогу, торовану буковинцями, прагнучи сягнути недосяжних висот, збагнути вічне й скороминуче. У всі часи, пише Ольга, “Бог сіяв і садив на Кіцманщині немало різноманітних талантів. Вони проростали, росли, іноді, навіть, зацвітали. Та рідко, хто дозрівав на цій землі… Пусте валялось на прилавках, / А мудре тліло в забутті”. І все ж, часто попри всю трагедійність долі, тут зростали й розквітали самородки вселенського ґатунку – Сидір Воробкевич, Володимир Івасюк, Іван Миколайчук, Дмитро Гнатюк… Світ без “перекладу” пізнавав, відчував Гнатюка, бо він співав душею свого Народу, не полікультурністю, а високою “Націєкультурністю”. Він як знаменитий оперний співак, називаючи улюбленим композитором Джузеппе Верді, водночас виступав за обов’язковий переклад багатьох оперних партій українською Мовою, бо вважав, що тільки так розкривались характерні сутності героя. До кінця життя своєю найрід-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
