Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
Верховинець Української Музи
Слово Просвіти, №13 за 2025 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
28 березня. Великий зал Національної музичної академії імені Героя України Ва¨ силя Сліпака, наповнений Піснею, дихає Музикою, Поезією, українським “Бого¨ голосом” – Дмитром Гнатюком. Вшанову¨ вали Пам’ять і Життєтворчість видатного Митця, що сотворив величні світові ше¨ деври у вінку пісенної Слави України. Щаслива мить просвітління, прозріння, коли усвідомлюєш, що Природа, попри все, таки здатна народжувати, зрощувати не лише вмілих ділків, гендлярів і фіґля¨ рів, але й таких Велетів, які підкоряють серця цілих народів, рас, держав. Ніким не перевершений, нічим не погамований Співець із Карпатських Верховин своїм талантом від Бога, натхненністю Майстра, глибинним почуттям свого Серця випровадив у світи пісні від Народу: “Рідна мати моя”, “Два кольори”, “Летять, ніби чайки”, “Черемшина”… Коли він співав, здавалося, що “пісня ґрати розбивала вщент” (за Ліною Костенко), не залишаючи жодного збайдужілого, котрого не розбурхав би цей всепроникний щем, воєдино ввібравши в себе найпотаємніші і сильні емоції любові, мрії, надії, добра, краси, стремління до правди… Справді, так, як лише великі мудреці спроможні писати історію буття свого роду душею цього роду, так і цей, гордої постави Українець із зеленої Буковини, був наділений щасливою долею співати Серцем для рідної Землі і Народу. Цього не купити, не позичити, не здекорувати. Такий дар або є, або… Бо він, очевидно, воскресає для Нації і людства лише епохами. Але навіть незбагненної сили Природи, що приносить плід геніального таланту, буває часто недостатньо, якщо творіння людини обходить дійство “рукотворності”, наполегливої праці й самоудосконалення, батьківської “педагогіки” та осягнення тієї найскладнішої “науки”, яка вчить “бути вдячним” – батьку і матері, навчителю, добрим людям. Саме ці житейські “університети” зумів опановувати змалечку Дмитро, ніби виконуючи Божі заповіді. Мабуть, найбільш промовистим фактом його людяності і шляхетності був один із випадків, коли в переповненій залі на одному з концертів Гнатюк-молодший, зійшовши зі сцени до ще живого тоді батька Михайла, ставши на коліна, поцілував йому руку. Прадавня народна традиція, якої свято дотримувалися, передаючи її через покоління від батька до сина. Найвища етика совісного життя, коли цілуєш батькам руки, що утримують, зберігають пахощі тяжко заробленого хліба. У цій, як і в інших Мамаївських родинах, завжди пам’ятали про найголовнішу заповідь Святого Письма – вшанування батьків. А ще понад усе цінували своє національне “Я”, ніколи не зраджуючи пам’ять своїх дідів-прадідів, рідну Мову, Віру, плекаючи сад рідної Землі, яка не завжди була твоєю. Чутлива розповідь поета Андрія Демиденка нагадала також усім нам і про етичну “внутрішню” традицію великого Метра Музи, який перед особливими виходами на сцену, коли виконувалися за програмою Шевченків “Заповіт”, “Реве та стогне Дніпр широкий…”, “І мертвим, і живим, і ненарожденним…”, любив “здибатися” на крутих київських пагорбах із сивим Дніпром. Саме тут, за його словами, він набирався сили, снаги і правди. У консерваторії витав цей особливий дух верховинної любові до всього того, що зветься Україною, оповитий яскравими спалахами протуберанця Гнатюкового Серця, що надихаюче, ніби переспівувало Слово його славного земляка Сидора Воробкевича: “Хто горнеться до чужого, / Того Бог карає…” А в цей час прямо під вікнами мистецької Академії, що слугувала другою рідною домівкою для Митця, тихий вечірній вітер на Майдані колихав тисячі українських прапорів з іменами полеглих Героїв на щиті. Якісь видимо-невидимі, чутно-нечутні струни цього святошного вечора до 100-річчя Дмитра Гнатюка передавали суголосся глибокої Шани Українському Воїну – цієї найвищої цінності Нації і Держави. Відчувалося, що в цей момент у залі панувала якась дивна надприродна атмосфера духовної синергії Гнатюкової Пісні і Звитяги Воїна. А коли на сцену вийшла викладачка музики Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, заслужена артистка України, активна й жертовна волонтерка Ірина Стиць, 24-річний брат якої загинув під Ірпенем у перші дні війни, а чоловік донині захищає зі зброєю в руках нашу Свободу від вражого московита, то ця емоція і пристрасть, полонивши присутніх, немов одлетіла назовні, до інших людей, у світлий простір часу. Зі щемом у серці Ірина заспівала давню народну пісню, яку завжди якось незвичайно виконував Дмитро Гнатюк, мабуть, пам’ятаючи, як співали колись його діди, краяни, весільні батьки: Буковино, ти зелена, На три части поділена… Нема правди та не буде, Пішла правда поміж люди. Пішла правда між горами, Лиш неправда межи нами. Але вірмо, що Правда, а разом із нею Воля і Перемога, все-таки прийдуть на зболену Українську Землю, коли Народ у силах зрощувати таких “Богоголосів”, до яких належить Верховинець нашої національної Культури, Оберіг української ідентичности – Дмитро Гнатюк. Кожен, хто чув, знав, слухав Гнатюка, має своє особистісне сприйняття його особистості. Але, мабуть, абсолютна
Продовження на стор. 2
НАДІЯ НАУМОВА
12–13
ПЕРЕДПЛАТА—2025
Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22).
Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 6 міс. — 390 грн. 8 міс. — 520 грн. Будьмо, друзі, разом!
с. 2 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Поч. на стор. 1
більшість сучасників бачить у ньому передусім видатного співака, який творив не просто високе мистецтво, а підносив Україну та українську пісню на верховини муз, відкриваючи її для світу, близьких і далеких народів. Ця пісня зачаровувала людей мелодикою унікальної сили, ліричністю, душевністю. Бувало, як це траплялося не лише вдома, але йна американському континенті, коли безперервні овації змушували продовжувати концерти додатковими третіми відділеннями. А мали місце й кумедні випадки, коли під час гастролей у Новій Зеландії вождь місцевого племені наскільки розчулився Гнатюковою піснею, що “подарував” свого маленького сина, від чого розгублений Митець втратив рівновагу. Правда, вберегли його тоді спокій навіть не в посольстві, а дружина Галина, напівжартома сказавши: “Привозь. Будемо виховувати”. Хоча, зрозуміло, що не подібні казуси ставали наріжним каменем для Гнатюка, мандруючи світом. Адже, виступаючи на найвідоміших сценах Англії, Франції, США, Канади, Австралії, Нової Зеландії, включно і перед диктаторами штибу сталіна, мао дзедуна, співак гідно ніс знамено своєї рідної України, оскільки вважав національну Музику і Слово найвагомішими чинниками збереження та зміцнення української ідентичности в умовах бездержавності. Мислячи державницькими категоріями, культуровідповідністю, народністю, він у такій же мірі чинив, проявляючи свою громадянську, етичну позицію українця. Хіба не варто осмислювати в контексті виховання нашої молоді моральний учинок восьмилітнього Дмитра, який у страшні роки Голодомору-геноциду в Україні назбирав по селу дві тисячі румунських леїв, закликаючи: “дайте на Україну, там діти вмирають”. Він переймався долею свого народу і в часи “визвольної” радянської влади, навчаючись у консерваторії, добре пам’ятаючи Шевченкове: “Чиї сини? Яких батьків…” Бо й з комсомолу його виключали за співану ним думу, що славила козацьку волю: …Скажи мені, буйний вітре, Де козацька доля? Де фортуна, де надія, Де слава і воля? Очевидно, не вберігся би він від чекістських репресій та вигнання з консерваторії, якби не Іван Паторжинський та Максим Рильський. Знакова національна інтелігенція всіляко оберігала цей унікальний талант Митця,
який, за висловом побратима по духу Дмитра Павличка, “співав серцем” для свого народу, для України. Так, очевидно, судилося долі, що саме на цьому національному світоглядному ґрунті відбувся дивовижної сили злет пісні “Два кольори”, написаної 1964 року Олександром Білашем на слова Дмитра Павличка. Цензура радянської України назвала цю пісню “гімном націоналістів” після її першого виконання Анатолієм Мокренком на художній раді Українського радіо. Тоді Гнатюк доклав чимало зусиль для її захисту, довівши мистецтво її виконання до стандартів світової слави і зробивши своєрідною духовною візитівкою України. Вершинна поезія “Двох кольорів”, як і улюблена “Пісня про рушник”, яку після смерті матері важко було виконувати, стали смарагдовим вінцем у пісенній скарбниці Гнатюка. Варто пригадати й те, як натхненно 1976 року він виконав на партійному форумі іншу пісню на слова Павличка – “Україно моя”, змусивши весь “партійний” зал устати, хоча одразу ж почалися переслідування за “націоналістичну” пісню, включно з викликом на “килим” до Щербицького. Спрага волі, суверенності духу, свободолюбство, як і потяг до високої музи поетичного Слова були його притаманними рисами. Мабуть, недарма, навчаючись у київській консерваторії, він читав збірку вільнодумних віршів Міхая Емінеску (не лише, щоби не забути румунську мову). Знову скандал, погрози виключення з консерваторії за читання “іноземної літератури”. Не без тривоги Дмитро сприймав тодішні “розмови” з енкавеесниками, від рук яких ще не так давно загинув його старший брат Іван, що навчався в морській школі румунської Костанци, обвинувачений в “шпигунстві” проти совєтів. Справді, ті часи були надзвичайно складними для такого рівня мистецького зростання, якщо не стати “на службу” сатрапії. Однак не став, не зрадив, не відцурався українськості, бо, як стверджував сам Гнатюк, “я не уявляв життя без України”. Національна культура “неповторного народу” слугувала для нього найвищою політикою, ідеологією, дипломатією. І хоча в якийсь момент через умовляння сильних світу цього він таки “пішов” на стику тисячоліття (1998–2002) у “велику” політику, ставши народним депутатом, однак це була зовсім не його стихія. “Сидіти в парламенті мені нецікаво, а щось корисне зробити, однак не дають”, казав Дмитро Михайлович. Бо коли раптом він на весь голос заспівав (на ювілей одного політичного лідера) традиційну “Многая літа”, то я, стоявши поруч, увірував, що такий Голос потребує Волі, а не клітки. Адже він українською Піснею значно більше, сильніше, достойніше представляв свій Народ, аніж збірня політиків усіх мастей. Гнатюк став помітним у світах як особливий еталон Божих обдарувань – від гордої постави фізичної Вроди, до неперевершеної краси чуттєвого Співу, що завжди немов освячував шану до рідної матері, України, природи найдорожчої української Землі, вічно поливаної росами на квітах та на зелених травах. Саме ця риса для нього є найбільш притаманною, яка “не прошена, не дана”, оскільки безперестану нуртувала в його єстві. Різні політичні режими намагалися зробити з нього “прирученого Гомера”, а він поставав то як карпатська верховина, то як козацький степовий курган, то як вивершена своєю правотою сковородинівська “самітна гора”. Він завжди позиціонував себе передусім зі своїм Народом, що стало його силою, любов’ю, незборимістю. Насправді таке сприйняття Гнатюкової життєтворчості не є метафоричним, адже незліченна кількість концертів, вистав, записів компактдисків, понад 30 пісенних платівок засвідчували надзвичайний авторитет українського Митця. Непогамовний творчий гін його Пісні неможливо було ніким зупинити, не було, “нема на-то ради”. Талант Дмитра Гнатюка в ті смутні часи нічим було затьмарити, а тодішня союзна міністерка “культури” фурцева навіть змушена на великому хуралі “вітати” з його 37-мільйонним(!) тиражем платівок. Гнатюкові українські пісні-романси “Два кольори”, “Черемшина”, “Пісня про рушник”, “Дивлюсь я на небо”, “Чорнобривці” захоплено слухали від Канади до Франції, від Японії до Австралії. Однак найбільш чутливо сприймали його пісенну поезію на малій батьківщині. Переді мною – випуски літературного альманаху Кіцманщини початку 90-х років “Барвисток”, де просвітянка, голова осередку “Союзу українок” Ольга Савченко напише так: “Наш талановитий земляк Дмитро Гнатюк є найкращим виконавцем пісні на слова поетеси й педагогині Костянтини Малицької (псевдонім – Лужанська, Кропивницька, Лебедова) “Чом, чом, чом земле моя?” І то свята правда. Водночас вона жорсткою лаконікою окреслила і ту тернисту спільну дорогу, торовану буковинцями, прагнучи сягнути недосяжних висот, збагнути вічне й скороминуче. У всі часи, пише Ольга, “Бог сіяв і садив на Кіцманщині немало різноманітних талантів. Вони проростали, росли, іноді, навіть, зацвітали. Та рідко, хто дозрівав на цій землі… Пусте валялось на прилавках, / А мудре тліло в забутті”. І все ж, часто попри всю трагедійність долі, тут зростали й розквітали самородки вселенського ґатунку – Сидір Воробкевич, Володимир Івасюк, Іван Миколайчук, Дмитро Гнатюк… Світ без “перекладу” пізнавав, відчував Гнатюка, бо він співав душею свого Народу, не полікультурністю, а високою “Націєкультурністю”. Він як знаменитий оперний співак, називаючи улюбленим композитором Джузеппе Верді, водночас виступав за обов’язковий переклад багатьох оперних партій українською Мовою, бо вважав, що тільки так розкривались характерні сутності героя. До кінця життя своєю найрід-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
