Шевченкіана · “За 12 років розлуки з Україною тут багато чого змінилося”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Останнє побачення з Києвом 1859 рік – від історичного центру до мальовничої околиці Пріорки
Слово Просвіти, №13 за 2025 рік
Надія НАУМОВА
Це був останній місяць літа 1859 року і остання зустріч з містом, яке любив, з яким у молоді роки пов’язував надії на майбутнє, і хоч прожив тут зовсім недовго, але згадував там, у “…степу безкраїм за Уралом” “золотоглавий, садами повитий і тополями увінчаний Київ”, богоспасенний град, що постав на місці, яке благословив апостол Андрій Первозванний. Місто це у творчості Тараса Шевченка, поета і художника, мало статус святого: “Святий Київ наш великий”, сам образ його може змінити всі думки і почування, перевернути душу людини навернути на праведну путь, так навернули його золоті куполи і дзвони героя поеми “Варнак”. Більше ста разів у різних інтерпретаціях у поезіях, повістях і щоденнику згадується Київ, його топоніми, пов’язані з ностальгійними спогадами про незабутні моменти і місця, які були близькими і дорогими його серцю. Поету було 45 років, коли він приїхав сюди знову. За 12 років розлуки з Україною тут багато чого змінилося: іншими стали його вулиці, помінялись сатрапи, що керували губернією і містом; через Дніпро на місці колишньої переправи, де у квітні 1847 року поета заарештували, перекинули ланцюговий міст, перший стаціонарний міст, споруджений за проектом Чарльза де Віньоля. Він отримав назву Миколаївський на честь покійного уже царя Миколи І і одразу ж став візитівкою міста. З’явились нові споруди, серед них важка будівля “присутственних місць”, з поліцейським відділенням, пожежною каланчею, звідки краєм керував новий губернатор, князь Іларіон Іларіонович Васильчиков. Сюди поета доставили після арешту біля села Пекарі. Сам губернатор мав з ним особисту розмову, порадив йому повертатися до Петербурга і дав завдання чиновнику особливих доручень колезькому раднику Марку Андрієвському провести слідство, допитати Шевченка, щоб упевнитися в напрямку його думок і доповісти вищому начальству у Петербург. Дати тодішнього перебування Тараса Шевченка у Києві встановлюються опосередковано не завжди за документами, а за його ж листами та спогадами сучасників. 26 липня 1859 року у листі до подружжя Максимовичів з Мошнів Тарас Григорович сповіщав: “По требованию начальства я завтра буду в Києві. Добре б ви зробили, якби й ви рушили в Київ. Помолилися б Богу і за одним заходом зо мною побачилися б…” (тобто 27 липня він передбачав бути в Києві).
Є також документ, у якому йдеться про те, що Шевченка відправляють з Мошен до Києва. Це донесення черкаського земського справника В. О. Табачникова виконувачу обов’язків київського цивільного губернатора П. Селецькому: “Во исполнение предписания Вашего превосходительства-от 20 июня за № 4808, выслав вместе с сим Тараса Шевченка в город Киев в ведение киевского старшего полицмейстра…”. Максимовичі чомусь не приїхали, можливо Михайло Олександрович і побоявся зустрічі після такого неприємного інциденту. Вважається, що Шевченко виїхав з Києва 14 серпня, він сам назвав цю дату у листі з Прилук до Варфоломія Шевченка від 20 серпня: “14 августа вирвався я з того святого Києва і простую тепер, не оглядаючись, до Петербурга.”. У рапорті київського старшого поліцмейстера П. Селецькому говориться: “…честь имею донести, что состоящий под секретным надзором академик Санкт7Петербургской академии Тарас Шевченко 13 числа сего месяца выехал в С.7Петербург, при чем почтитильнейше докладываю, что во время пребывания в городе Киеве, за ним предосудительного ничего не замечено.” (документ датований 15 серпня). Але в пізнішому листі з Петербурга до Максимовичів Тарас Шевченко писав так: “До 16 августа я піджидав вас у Києві…”. Видається, що поет хотів би залишитися у Києві до 14 серпня, дня Успення Божої матері, храмового свята у Києво-Печерській лаврі. І чи не могло статися так, що він, оминувши припис, виїхав не 13, а 15, серпня. Якщо прийняти умовно ці дати, то виходить, що Шевченко провів у Києві 19 днів. Перший біограф, автор книги “Жизнь и произведения Тараса Шевченко” М. К. Чалий не завжди наводить дати, але говорить, що познайомився з поетом на квартирі у свого колеги Івана Максимовича Сошенка, який працював у ІІ-й Київській гімназії, інспектором якої був Михайло Корнійович. Отже можна припустити що це було у перші дні перебування поета у Києві, і що він найперше вирішив навідати свого друга юних літ. Тарас Шевченко і Михайло Чалий потоваришували, і тому саме цей відрізок життя українського поета у Києві можна відтворити крізь призму його бачення: київське оточення, стосунки з окремими людьми, киянами, погляди на мистецтво і на окремі пам’ятники, літературні уподобання, певні звички і риси характеру. І, хоча автору книги “Жизнь и произведения Тараса Шевченко”, що вийшла у 1882 році, закидали певні помилки (а у кого з біографів їх не було), все ж треба мати на увазі, що він поклав 20 років на її написання і був сумлінною і порядною людиною, він не мав потреби щось вигадувати. Збираючи матеріал для своєї праці, він звертався з листами до сучасників поета, зокрема до Варвари Рєпніної, він, звичайно, міг у чомусь помилитися, але основне, він знав і бачив Шевченка і показав його живою людиною, оповів, про його доброту, безпосередність, відкритість, зобразив поета у побутових епізодах, які часом говорять більше, ніж десятки наукових праць: саме тому його спогади є безцінними. На квартиру Сошенка у будинку, де він жив і який належав Стрітенській церкві приходив і молодий студент Київського університету поляк родом із Сквири Карло Болсуновський. На жаль, ця будівля була зруйнована, як і церква. Не зберігся і будинок на Георгієвському провулку, де жив священник Юхим Ботвиновський, який узяв поета на поруки, (це було логічно), адже у доносі йшлося про богохульство. Михайло Чалий досить неприхильно згадав отця Юхима і його “собутильника” подільського купця Миколу Балабуху, які, запасшись батареєю пляшок повезли Шевченка за Дніпро, щоб його розважити. Він справедливо уважав, що таким чином вони могли скомпрометувати поета, ось чому у його книзі зовсім мало сказано про отця Юхима. У ті дні Тарас Григорович також відвідав і свого друга по академії І. Гудовського, який орендував перший поверх у будинку купця Смирнова на розі Хрещатика і Великої Михайлівської для своєї фотомайстерні. Це було перше у Києві фотоательє, де фотограф-художник зробив дві відомі світлини Шевченка у білому костюмі і чорному сюртуку. У Гудовського поет зустрічався з Феофаном Лебединцевим, про що згадував останній, але Шевченко не міг жити у нього, тут йому було зручно призначати зустрічі: у разі чого є пояснення: прийшов сфотографуватися, чи забрати знімки. Ця двоповерхова будівля, на якій була відповідна меморіальна дошка, довго стояла на площі Калініна і була знищена при її першій реконструкції у 1973 р. (скільки їх зазнав теперішній майдан Незалежності!). Ще один будинок на вулиці Іринінській, 10, теж проіснував до 70-х років. Співробітникам
Тарас Шевченко. Аскольдова могила. 1846 р.
КДБ потрібен був клуб, який і постав на місці знесеного будинку учителя латини, друга і земляка Пантелеймона Куліша І. Юскевича-Красковського. На новій споруді, що носила ще не так давно ім’я залізного Фелікса установили дошку, яка сповіщає про те, що на цьому місці була будівля, де бував український поет. Він тут, справді, бував не раз, тут друзі зібралися, щоб поспілкуватися перед від’їздом Тараса у Петербург, тут чекали і на Максимовича, теж хорошого знайомого Івана Даниловича. Прощальна вечірка продовжувалася до світанку, звідти поет пішов на Пріорку, де забрав свою “мізерію” і рушив за Дніпро. М. Чалий провів його до ланцюгового мосту Можна думати, що це було саме удень Успіння, храмового свята і кінця посту. Якщо говорити про Київ, яким його побачив Шевченко у свій останній приїзд, то він не міг не звернути увагу на те, як змінилося місто за час його перебування на засланні. Побачив нову будівлю міського театру на вулиці Володимирській, споруджену у 1856 р. за проєктом архітектора І. Штрома. Після пожежі на його місці спорудили за проєктом В. Шретера інший, більший і презентабельніший, який ми бачимо нині. На сцені старого театру йшли спектаклі різних театральних груп, що гастролювали у Києві. Влітку 1861 р. тут грав видатний англійський актор Айра Олдрідж, з яким Шевченко познайомився у Петербурзі, тоді він написав його портрет у день Різдва 25 грудня 1859 р. Побачив Тарас і пам’ятник, який спочатку неоднозначно сприйняли і самі кияни. За спогадами М. Чалого, Шевченку не сподобалась скульптурна постать князя Володимира на високому постаменті у вигляді каплиці (скульптори В. Демут-Малиновський і П. Клодт, архітектор Тон. 1853 р.), він пожартував: “…поставив каланчу, а зверху Володимира, дивиться, чи не горить що на Подолі”. Справді, тут раніше стояла пожежна каланча, потреба уній відпала і на її місці був споруджений перший у Києві пам’ятник, що зображав реальну людину. Володимир Великий був похований у церкві Різдва Богородиці (Десятинній). У 1937 р. за проектом архітектора В. Стасова звели новий храм у російськовізантійському стилі, повз який Тарас часто проходив. Знаючи
Літературно"меморіальний будинок"музей Тараса Шевченка
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
