Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Подвижники “Просвіти” · “Наш мудрий народ правильно сказав, що вивчитися можна на будь"кого, а вчителем треба стати”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

“…Любив рідний край і пристрасно жадав щастя неньці)Україні та був заанґажований нею” До сторіччя від дня народження Бориса Степанишина

Слово Просвіти, №13 за 2025 рік

Життєве кредо Бориса Степанишина Кождий думай, що на тобі міліонів стан стоїть, що за долю міліонів мусиш дати ти одвіт. Іван Франко Борис Степанишин любив повторювати Франкові слова. Очевидно, це було його життєве кредо, відповідно до якого вимальовувалася лінія його життя. Борис Ількович найперше був ученим, блискучим методистом, створив десятки підручників, посібників на допомогу викладачам, учителям української мови та літератури. За їх питомо українських дух був репресований комуністичним режимом. Уже у вільній Україні йому присвоїли звання професора і повернули науковий ступінь та посаду професора кафедри української літератури в РДГУ. Знаючи його освіченість, ерудицію, патріотизм, великий організаторський хист, Бориса Степанишина обрали у 1989 році головою Рівненського обласного товариства української мови імені Тараса Шевченка (пізніше “Просвіта”). Товариство було створене під керівництвом Василя Червонія. Цілеспрямований, енергійний, вимогливий, Борис Ількович разом з новообраним правлінням взявся до роботи. Маючи великий досвід викладання у педагогічному інституті, особисто знаючи багатьох педагогів, своїх колишніх студентів, він швидко віднаходив патріотичних лідерів для керування районними структурами. Знаходилися такі активісти й у селах. Найактивніша просвітянська діяльність була на той час на Дубенщині, де її очолили письменники Микола Пшеничний та Микола Тимчак, та у Здолбунівському районі, серед очільників – Раїса Мацюк, Мирослав Блащук, журналіст Віталій Баталов. Велику роботу проводив директор Дерманської сільської школи Микола Семерик. У Костополі просвітницький рух очолили директор музею Анатолій Вакулко, письменник Святослав Праск, Зоя та Богдан Дідичі. На Острожчині була активна робота під керівництвом Валентини Шевронської та Марії Чубай. Так в усій області спрацював авторитет професора Степанишина. А головне – віяв вітер волі та незалежности України. Народ спрагло шукав правди й прагнув єднання. На 1993 рік ми мали 73 осередки “Просвіти” (а це близько 25 тисяч членів!) тільки в Рівному. З просвітянських надр зародився Народний Рух за перебудову, який зніс прогнилу радянську владу і привів до Назалежної України. Цьому посприяв Ланцюг Злуки і патріотичні акції на полі Берестецької битви, на яких були присутні В’ячеслав Чорновіл, Патріарх Мстислав, Леонід Кравчук та мільйони українців-патріотів. Просвітяни мали головне завдання: вибороти рідній українській мові статус державної, дерусифікувати освіту, культуру, органи управління. Нами керувала зрима надія на Незалежну Україну. Дуже швидко було зібрано мільйони (мішки!) підписів зі зверненням до радянської влади про надання українській мові статусу державної. Одночасно масово збиралися кошти на спорудження пам’ятника Тараса Шевченка у Рівному. Величезний успіх мала ідея очільника обласної просвітянської організації про створення вільного народного університету “Просвіти”, який щотижня відвідували сотні зацікавлених осіб. Навіть з районів прибували просвітяни, спраглі правдивого українського слова. Усі заворожено слухали лекції про репресованих письменників, культурних, громадських діячів, про правдиву історію України. Пан Борис запрошував столичних учених, зокрема Миколу Жулинського, Сергія Гальченка, Володимира Сергійчука, місцевих краєзнавців Гурія Бухала, Йосипа Пацулу, Олексу Новака, надавав слово талановитим учителям Галині Пиляй, Надії Степаненко, Лілія Овдійчук. Сам Борис Ількович був блискучим, справді неперевершеним лектором. Вільний народний університет “Просвіти” став своєрідним місцем, де люди черпали правдиві знання про рідну історію, літературу, культуру. У “Просвіті”, керованій Б. Степанишиним, кожен член правління мав конкретне доручення і повинен був відзвітувати про його виконання. Мирославі Косарєвій та авторці цієї статті було доручено провадити роботу з дерусифікації шкіл та дитсадків. Дуже наполегливо таку роботу виконував Іван Кур’яник на посаді начальника міського управління освіти. У результаті наших зусиль у Рівненській області (першій в Україні) було припинено діяльність середніх шкіл та класів, дошкільних закладів з російською мовою викладання. Борис Ількович дав поштовх видавничій діяльності, доручивши цю справу Михайлові Борейку, котрий успішно провадив її упродовж десятків років і як результат: перевидав близько 60 рідкісних заборонених, забутих книг, серед яких – шість раритетних “Кобзарів”. Разом із професором Степанишиним вони створили велику просвітянську бібліотеку. Дуже потужно сприяла цьому наша діаспора. Осібно треба згадати унікальну подружню пару Віру та Богдана Боднаруків із Товариства української мови в Чикаго (США), які протягом тридцяти років допомагали у справі книговидання. Ще пан Борис запропонував мені і Тетяні Редюк відновити Союз українок, який за польської окупації проводив велику культурно-просвітницьку роботу. Борис Степанишин був неперевершений у своїх діях. Ірина Міськова запропонувала створити хор. Вся багатодітна родина Міськових була співуча і музично освічена. Це вже було осердя хору, а інші співаки із задоволенням приєднувалися. Степанишин благословив створення хору і дав назву “Просвіта”. Хор підняв пласт заборонених козацьких, стрілецьких, повстанських пісень. Творчий колектив об’їздив всю область і побував в багатьох регіонах України з цим репертуаром. На той час проводилася потужна робота з віднайдення могил героїв УПА, де активні і свідомі краяни ставили хрести, пам’ятники. Під час цих дійств хор виконував пісні, доводячи жителів сіл, містечок до зворушення і сліз. Славний співочий колектив завжди супроводжували Василь Червоній чи Борис Степанишин або рухівські лідери. Просвітянська діяльність висвітлювалася на сторінках ЗМІ, зокрема, в газеті “Волинь” на “Сторінці Просвіти”, у “Вістях Рівненщини” та журналі “Дзвін” завдяки зусиллям Б. Степанишина та Є. Гладунової. Від самого початку відродження “Просвіти”, яку однаково ненавиділи і нищили всі окупаційні режими (польський, німецький і радянський – з особливою жорстокістю), ми робили ставку на патріотичне виховання молоді (це співпраця з освітою), а також на співучасть інших державних структур. Адже виховувати молоде покоління, формувати його ідеали й цінності на національних засадах, дбати про розвиток культури, утверджувати відповідну статусу мовну політику має-таки держава. Євгенія БОРЕЙКО6ГЛАДУНОВА, просвітянка, багатолітня референтка та літописець Рівненського обласного об’єднання товариства “Просвіта”, член ради ГО “Рівненське об’єднання товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка” “Хто має школу – той має народ” У Бориса Ільковича Степанишина була сокровенна мета — побачити ще за життя школу-мрію – національну школу, яка виховуватиме високоосвічених патріотів України. Тому ним і була розроблена Концепція реформування української школи. Найпершою передумовою побудови нової школи було вилучення політичних структур зі шкіл та інших ланок освіти, розпуск партійних, комсомольських, піонерських організацій. Зараз це законодавчо закріплено. Основа нової школи – українська етнопедагогіка, родинознавча й дитинознавча, тобто весь комплекс народної мудрості, етики й моралі, витворений українською нацією і закладений в народній творчости: прислів‘ях, приказках, піснях і думах, казках та легендах, танцях та іграх, народних символах, у споконвічних засадах віруючих Православної Церкви України. В українській школі має панувати рідна мова з використанням усіх її багатств, плеканням чистоти. Важливими є донесення правдивости історії нашого народу, пошанівок до народних звичаїв та обрядів, свят, виховних традицій і народних ідеалів. Борис Ількович особливу увагу приділяв розвитку дошкільної освіти. Головне завдання дошкільного закладу – пріоритетної ланки освіти – зберегти й зміцнити здоров‘я малих українців та виховати її з дотриманням моральних засад добрими, справедливими, чесними, працелюбними, такими, що люблять Батьківщину, рідну землю, поважають старших. На цьому ґрунті родина й освіта виховують справжніх українців та українок. Пан Борис пропонував використовувати досвід української ученої Софії Русової, яка започаткувала нові шляхи і засоби морального виховання, зокрема, щодо поширення кола дитячої любови. Спочатку природжену любов до матері, вважала вона, треба перенести на батька, потім – на бабусю, дідуся, брата, сестру, далі на вихователів, вчителів, друзів. Учити поширювати любов все далі й далі. Дитина на певному етапі свого розвитку починає відчувати любов до родини, до свого народу, своєї нації. “Яка молодь, як вона освічена й вихована, таке й майбутнє нації”, – любив повторювати за Іваном Франком Борис Ількович. Але школа не в змозі виховати учнів та учениць, оскільки виховання – процес суто індувідуальний, але вона може (і повинна) навчити їх самовихованню: удосконаленню характеру, розвитку інтелекту, засвоєнню моральних норм, системи звичок. Як приклад наводив освітянам використання у своїй практичній роботі книги українського педагога Григорія Ващенка “Виховний ідеал” з містким і всеоб’ємним гаслом “Бог та Україна”. Наш мудрий народ правильно сказав, що вивчитися можна на будь-кого, а вчителем треба стати. Великодушність, сердечність, щирість приходить не від освіти і навіть не від виховання, а від природи. Перефразувавши відомий вислів “Лікарю, вилікуй самого себе”, скажемо: “Учителю, переродися, народи себе заново, сотвори себе Людиною, – і тоді ти здобудеш право працювати в школі”, – любив повторювати професор. Кожний учитель випустив у світ певну кількість школярів: від кількох сотень до кількох тисяч – залежно від стажу роботи. Та важливо те, скільки з них самі назвали себе нашими учнями, тобто послідовниками й популяризаторами вчительських ідей, уподобань, смаків. З таким питанням Борис Ількович звертався до багатьох педагогів. Відповіді буди різними. Але педагог Степанишин виокремив відповідь одного вчителя-історика: “Слухай, чоловіче, щоб всебічно виховати учнів, це ж треба бути сучасним “апостолом правди і науки”, за висловом Тараса Шевченка, треба мати своє вчення, систему морально-естетичних засад, свою цілісну ідейну життєву програму. Але для того, щоб появились у вчителів свої “апостоли”, необхідно мати за душею щось більше, ніж навіть найглибше знання предмета й досконале володіння методикою його викладання. Найперше – всебічну освіченість, у котрій найголовніше не так енциклопедична ерудиція, як культура мислення, творчий вогник, глибока осмисленість усього, що твердить і робить учитель”. Підлітки підуть за тим учителем, який не тільки має про все свою думку, а й здатен протистояти опонентам, спираючись на цілісний ідеал, систему позитивних поглядів, смаків й уподобань. І важливо, що то не просто слова, а переконання, які він щодня підтверджує своїми справами, вчинками, поведінкою. Ідеали і принципи такого вчителя залюблені в нього учні несуть у світ, стаючи таким чином його послідовниками, а на їх основі формують нові ідеали, самі стають творцями. “Це закономірний результат непереборного впливу зрілої особистості на молоду шкільну поросль, що тягнеться до неї, як зелене пагіння до сонця й роси”, – говорив учений. Ось такі головні засади Концепції нової школи гуманітарного спрямування, висловлені великим українцем Борисом Степанишиним. Катерина СИЧИК, голова ГО “Рівненське міське об’єднання товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка”, заслужений працівник освіти України Борис Степанишин як особистість: параметри виміру Бориса Степанишина безпомильно можна назвати великим Учителем словесників. Він все своє свідоме життя був одержимий ідеєю підготувати для школи таких учителів української мови та літератури, які б сформували майбутнє нації. Борис Ількович визначив три параметри виміру особи словесника: учитель як фахівець, педагог і як особистість. Сам автор відповідав цим вимогам за найвищими критеріями. Найвиразніші риси Бориса Степанишина – це безкомпромісність, оскільки його було важко переконати у тому, що суперечило світоглядним позиціям, ідеалам, ідеям,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин