Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Письменник і час · “Я добре знав їх усіх, покоління викинутих з літератури, а потім і нове, покоління 80"х”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Художник і Бог

Слово Просвіти, №13 за 2025 рік

Кілька тижнів тому я одержав від Євгена Пашковського, видатного українського письменника, лавреата Шевченківської премії, рукопис “Художник і Бог”. І тепер щодня я долаю по 10-15 сторінок цього неймовірного тексту. Це письмо, на мій погляд, продиктоване зверху: хтось ототожнить з Богом, а хтось – із Всесвітом. Це своєрідні одкровення, даровані людині вибраній, як застереження не лише для неї, а й для нас, усіх сущих. …І пригадалося мені, як у моєму далекому дитинстві ми, пастушки, ловили передгрозову хвилю. Із чолопка Царикового провалля, розкриливши руки, щодуху кидалися вниз, зависаючи в повітрі – ми летіли і певні були, що ми наділені властивістю літати. І лише зойк одного з моїх однолітків, який впав на землю, засвідчив, що не всім дарована ця спроможність… Цей спогад тут не випадковий: ми, абсолютна більшість, обтяжені земними турботами, а то й гріхами, які тримають нас, не даючи можливості самопіднесення. Для того, щоб бачити, чути, сприймати те, що продиктовано Пашковському Богом, необхідні неймовірні зусилля, особливий штиб життя – від усамітнення до багатоденних голодувань, від літературних глибин до осягнення законів – небесних і земних. Рідному слову відводиться особливе значення – як провіднику космічної енергії. У читачів “Слова Просвіти” є можливість ознайомитися з окремими уривками праці Євгена Пашковського “Художник і Бог”, пересвідчитися в значущості цього тексту, наповненого непроминальним змістом, який допоможе багатьом із нас осягнути сенс власного буття. Павло МОВЧАН Євген ПАШКОВСЬКИЙ Не мертвим, а навіки живим. Ніколи цього не говорив. Я в національному русі з 80-го. В діаспорі кажуть визвольному, з наголосом на передостаннє о. Хто не був, не проходить тест, як на паляницю. З тих, кого пам’ятаю з тих пір, в живих одиниці. Ніяк не відзначені, нічим не нагороджені, цілком безвісні. Що надзвичайно похвально: Сам Бог ходив у сірій накидці, що означає непримітність1. На небесах це вищий ранг Заслуги. Коли геройство відзначене, воно перестає бути геройством. Зараз ніхто не пам’ятає, як поставала Незалежність, якою була обстановка в Києві й Україні у 80-х, без неї не було б 90-х і всього, що маємо нині. Дозволю собі нагадати деякі пункти. Ідея України як такої виношувалась в двох середовищах: творчому й студентському, Спілки письменників і КДУ, і звідти ж і переросла в реальність. Всі, хто думають, що вона виросла з комуноВР і кедебізованого дисидентства, можуть вірити в цей міф вічно, але міф не дійсність. За одну підозру в нацсимпатіях студентів Київського університету, педінституту ім. Горького виганяли з комсомолу і відраховували. Тим назавжди викреслювали з життя. Десятки вбитих таким способом сьогодні нікому не відомі й не цікаві. Творче середовище Університету, світле ідеалістичне студентство, ще не понівечене життям, було ретортою майбутнього. При видавництві “Молодь” діяла літературна студія, з якої вийшло багато прозаїків, поетів, критиків. Її вів сліпий, зрячий душею, поет Забаштанський. Там плекалося майбутнє поповнення СПУ. Я приятелював, як молодий поет, з деякими із них. Київський університет, студія “Кобза” були не посиденьками для дипломів – чимсь більшим. Школами творчості. Аурою творення. Та, незважаючи на це, нагляд і жах там стояв циклопічний. Студенти приходили з занять і боялись говорити в кімнаті. Весь Київ, як і вся УССР, були яро комуністичні і російськомовні. Достатньо було слова на вулиці, щоб на тебе дивилися, як на ворога народу. Ді-народ. Сегрегація за мовною ознакою і зіграла з УССР злий жарт. Зведене на страхові КГБ, а не страхові Бога, нежиттєздатне. Людина завжди вибере корито, окрім Одиниць. Але одиниці і вирішують Все. Все, над чим чиниться несправедливість, врешті впомірнює Бог. У 1983, через друзів-студентів, познайомився з молодими письменниками – Олексою Микитенком, В’ячеславом Медведем – вони друкувалися, мали книги і публікації. Дещо пізніше познайомився з Михайлом Саченком, геніально поетичним і геніально забутим поетом і режисером. Потім я знав майже всіх поетів, з усіма спілкувавсь, але такого, абсолютного генія в поведінці – він бачив поезію у всьому і так само жив, і говорив нею – більше не було. Він належав до покоління постшестидесятників – Воробйов, Кордун, Григорів, Ілля – розтоптаного і викинутого з літератури покоління. Саченко ж познайомив мене з Дзюбою, коли в нього вийшла перша книжечка “Осінні вогнища”. Він фанатично, як той, хто ждав побачення десятиліття, читав з неї вірші. Ми понесли її, як революціонери бомбу, Дзюбі. Зустрілися на Ярвалу, біля Будинку актора, у Дзюби, я запам’ятав, була суха і лагідна рука. За якийсь час у “Літературній Україні” з’явилася велика стаття про вогнища Саченка. Я добре знав їх усіх, покоління викинутих з літератури, а потім і нове, покоління 80-х. Вони збиралися на каву в білих маленьких філіжанках, в кав’ярні зліва од Прорізної на Хрещатику, і подовгу спілкувалися там, уже на вулиці. Саченка молодші не приймали; на викинутих лежала назавжди печать ізгойства. Ніхто не хотів ламати із-за них життя. Нове покоління вело себе дуже важно і серйозно. “Граються в класиків”, казав Саченко, ми стояли осторонь. Шкляр писав з нього одного з своїх героїв, генія. В мене він проходить в оповіданні “Назавжди від моря”3. З Шклярем познайомив Микитенко, в зимі наступного року, на Хрещатику, напроти виходу з метро. В чорному лайковому плащі, в шапці з золотистої фредки, з грубим чорним волоссям з-під неї і темно-- карими очима, всим статним виглядом і стриманою зверхністю він нагадував половецького хана. Доти я знав його з оповідань і книг. Пізніш, коли взнав його ближче…це був лагідний, захоплений рибальством, залюблений в прозу Григора Тютюнника, як і багато тоді, непристосований до вуличного життя й обставин розвалу СССР, чоловік. У мене на той час було 11 років бездомів’я і пів союзу за плечима. Там я переспілкувався з понад мільйоном людей, там розпахнувся дух, і так з мене вийшла подобизна письменника. Хто залишився в Києві, там і зачах. Їм не хватило живого досвіду і відкритості на письмі. Київ, сам по собі, дуже закрите місто. Закрите сприяє закритості і, таким способом, приземленню й смерті будьякого таланту. Ми приятелювали з Шклярем короткий час у початку 90-х, коли він був бездомний, як і ми, більшість молодих тоді: Царинний, Григорів, Цибулько, Лавренюк, Ульяненко, який прибився до Києва дещо пізніш. Я пам’ятаю його в білих, давно зношених, подертих кросівках, під Кулінаркою. “Хто це?”, “Улян”, “а-а”. Він так і помер на подертому матраці, в квартирі, яка з дивних причин відійшла дільничному. Його перше оповідання в “Слові”, про Афган, я показав Римаруку і потів вговорив друкувати його повість в “Сучасності”. Римарук довго бився над нею, але відредагував і надрукував. Без його подвижництва в літературі, в “ Сучасності”, в ній би не з’явилося і дещиці імен, які зараз на слуху. В літературу приходили непідготовлені, невлаштовані, розхристані люди, їх доводилось

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин