Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З роси й води! · “Деякі мої пісні давно вважають народними – це найбільша відзнака для поета”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

“Научіть минулу славу повернути...” Вадимові Крищенку – 90

Слово Просвіти, №13 за 2025 рік

Олександр БАЛАБКО, поет-пісняр, заслужений діяч естрадного мистецтва України У кожного українця – свій Крищенко. Можливо, це надто вживаний вислів, але це справді так. Бо для одних – це знаний поет, вірші якого покладено на музику відомими композиторами, а пісні виконують легенди української сцени. Інші навіть їх наспівують – самі або в гурті, – не знаючи імен ні поета, ні композитора. А для третіх, надто – молодшого покоління – вони стали чутими лише після повномасштабного вторгнення терористичної федерації в Україну, коли почалося відторгнення впливу не лише російськомовної попси, а й інших творів не братнього сусіда, якими колись захоплювалися. Як тут не згадати пророчі слова Крищенкової пісні, яку виконував незабутній Назарій Яремчук: “Научіть минулу славу повернути”? І в мене – свій Крищенко. Знаю його ось уже двадцять років, і саме таку маємо вікову різницю. Спершу, коли я редагував “Вечірній Київ”, це були ділові контакти з організаторами його концертів і, звісно, відвідини їх, яскравих, велелюдних у палаці “Україна”. І згодом, коли я перейшов працювати до видань “Вісті Укркоопспілки” і “Порадниця”. Ця структура тоді опікувалася літературно-мистецькою премією імені Дмитра Луценка “Осіннє золото”, імені, редакторові відділу культури, випало добирати кандидатів на лавреатство. Журі очолював світлої пам’яті Анатолій Авдієвський, але найвагоміше слово було, все ж, у народного артиста України, поета Вадима Крищенка. За традицією щороку у вересні ми виїжджали на батьківщину автора гімну Києва ( “Як тебе не любити…”) до Березової Рудки, де на співочому полі відбувалося урочисте вшанування лавреатів. Мені пощастило бути на двох таких святах, які, до речі, благословляла своєю присутністю дружина Дмитра Луценка, Тамара Іванівна. Поети Анатолій Матвійчук, Юрій Тітов, співаки Павло Мрежук, Ярослав Борута, Черкаський заслужений народний хор, журналіст і мистецтвознавець Володимир Корнійчук, композитор Леонід Нечипорук... Про всіх їх я вмістив публікації у згаданих тижневиках. І впродовж усього цього часу був на видноті Вадим Дмитрович: часто заходив до мене в редакцію, читав мене свої нові вірші, разом їздили до Березової Рудки... На той час якраз припала його плідна співпраця з композитором Леонідом Нечипоруком: пісні для Дмитра Гнатюка, Раїси Кириченко, Віктора Шпортька... Тож волею долі я, прозаїк, автор кількох книжок про великих українців, несподівано потрапив у цей поетично-пісенний вир. Писав вірші лише в юності, а тут раптом склав кілька поезій і навіть наспівав їх на диктофон. І коли записував інтерв’ю з Леонідом Матвійовичем Нечипоруком, то насмілився подати йому ті кілька текстів. Маестро усміхнувся, склав аркуш учетверо і поклав до барсетки. “Оце, – гадав я, – він там лишиться назавжди”. І яким же було моє здивування, навіть захват, коли десь через місяць приходить у редакцію пан Леонід і приносить на флешці мої вірші, озвучені й проспівані ним! “Лист до дружини”, “Я в рідному домі”, “Нагідки”, “Зелена субота” і – “Полюбіть листопад”. Після аранжування перші чотири пісні виконають Віктор Шпортько, Олександр Василенко, Ольга Макаренко і Василь Касенич, а “Полюбіть листопад” Нечипоруку так припала до душі, що він її записав сам. Якось приходить до редакції й каже: “Недавно дав послухати цю пісню Вадимові Крищенку й він був захоплений: “Хто автор слів? Балабко? Не може бути! Це дуже добре!” І невдовзі з нагоди мого 55-річчя у Київському будинку учителя відбувся творчий вечір, де звучали ці пісні (ми з Леонідом Матвійовичем долучили ще “Молодий тюльпан” у виконанні Світлани Мирводи, “Дощ над Парижем” – Павла Мрежука і “Роксолана” – Олени Єрсак), а Вадим Дмитрович Крищенко у своєму виступі представив мене як колегу – поета-пісняра... Приязні взаємини, звісно, на цьому не завершилися. Поет приносив свої нові вірші до редакції, ми їх залюбки друкували. Вадим Дмитрович навіть став мені телефонувати і читати свої нові поезії, запитуючи думку. Це спілкування триває й досі. Так, як і концерти Вадима Крищенка на престижних майданчиках столиці, навіть у запису – на телеканалі “Культура”. Не лише я, а й багато шанувальників українського мелосу були вражені пісенно-театральним дійством “Десять Господніх заповідей” у палаці “Україна”. Це ж така відповідальність – втілити у слові й мелодії пам’ятні настанови Святого Письма! І поет, його композитори, зіркові виконавці з честю донесли до слухача Боже слово про нетлінність законів правди та добра. Життя у нинішнього ювіляра видалося нелегким. Але, як писав Тарас Шевченко про долю, “ми не лукавили з тобою, ми просто йшли; у нас нема зерна неправди за собою”. А пісняреві часто було, здавалося б, не до пісень: рання смерть дружини, родинні проблеми... Але слово, музика, залюбленість у прекрасне таки виручали і спонукали далі жити й творити! Не так давно доля принесла йому подарунок в особі, можна сказати, ангела-охоронця, берегині його творчості – арт-директорки Інни Павленко. Вона видала кілька книжок про творчість Крищенка, популяризує його поезії й пісні у соціальних мережах... Напередодні ювілею я зателефонував Вадимові Дмитровичу, аби взяти це інтерв’ю. Він був заклопотаний. Готувався до двох творчих звітів – 1 квітня у Національному університеті біоресурсів і 12-го – великого концерту “Я України син” у палаці “Україна”. Але таки залюбки відповів на мої запитання. – Ви народилися у Житомирі. Тобто міс6 тянин із незвичним на той час ім’ям. Як вам вдалося зберегти україномовність у школі, ідалі – в університеті? – Мої батьки були студентами, які завжди розмовляли українською. І в такій школі мені випало навчатися на околиці Житомира. А влітку – до бабусі, у село Глибочок із давніми українськими традиціями. Надто – коли у тринадцять років не стало моєї мами, а тато одружився вдруге. – А після школи – Шевченків універси6 тет, факультет журналістики. Це ж треба: у нас із вами була одна й та сама викладачка української мови – Алла Петрівна Коваль! – Так, лекції її, молодої, гарної, спонукали ще більше любити рідну мову. А іно- З Раїсою Кириченко земну ми називали “відчепною”. Викладали так, щоб ми її не дуже знали: мали складали якісь тисячі знаків тексту... Серед студентства побутував анекдот у дусі часу. Питають: “Ти знаєш іноземну мову?” Відповідь: “Ні, не знаю. За кордон же не їжджу”. “А якщо пошлють?” “А якщо пошлють, то поїду на танку!”. Але багатьом і вимоги Алли Коваль видавалися складними, бо випускники сільських і міських шкіл мали різну підготовку. Я був більш обізнаним і якось на практичному занятті використав приклади із творів Тараса Шевченка. Алла Петрівна мене відзначила. До речі, на першому і другому курсах сидів за партою разом з Борисом Олійником – Яка атмосфера панувала на нашому факультеті у той повоєнний час? – Молодість – прекрасна пора за будьяких обставин... Але мене ледь не виключили з університету. Якось читаючи статтю про національну політику, я зробив олівцем підкреслення, поставив знаки запитання і оклику... І хтось доніс у деканат, мовляв, Крищенко не згоден з курсом партії. Секретар партбюро факультету Володимир Рубан, колишній помічник Лазаря Кагановича, викликав мене і став допитуватися, що це означає. Аргументи, що то я виокремлював у статті найважливіше, не подіяли. Було скликано комсомольські збори, де “підсудними” були я і поет Станіслав Тельнюк – також з приводу “націоналізму”. Різні були виступи, але нас захистив викладач Матвій Шестопал, прекрасна людина, справжній патріот України. Сказав, що молоді люди часто роблять помилки, але ж треба їм надати змогу виправитися. Пізніше сам Шестопал був вигнаний із університету, поневірявся, не знаходячи роботи... Пам’ятаю, як його лекція про Еллана- Блакитного просто перевернула нашу свідомість... А однокурсника, поета Бориса Мар’яна, в якого знайшли антирадянську літературу, виключили з університету і ув’язнили на п’ять років. – Повернімося до сьогодення. Недавно на широкому екрані показали документаль6 ний фільм “Незрівнянний світ краси” про Назарія Яремчука, який, на диво, здобув не6 чуваний інтерес у глядачів. Знаю, що ви доб6 ре знали Назарія, писали для нього пісні, але ваше прізвище – лише в титрах. – Я бачив цей фільм і, попри все, радію, що його присвятили моєму творчому побратиму, прекрасному легіню української пісні. Ми з кількома композиторами, зокрема Геннадієм Татарченком, Олександром Злотником, створили для нього більш як двадцять пісень. – У фільмі він співає лише “Гей, ви коза6 ченки” і “Родина”, яку, за словами Злотни6 ка, Назарій виконав останньою у житті. – Можливо й так. А я пам’ятаю, як він її співав у День Києва на Співочому полі. Там за сценою стояли стільці, і він перед виходом зіставив їх, аби прилягти. Йому вже було дуже важко... Трохи полежав, а потім каже: “Та хіба тут відпочинеш!”. І просто випурхнув на сцену. Глядачі й не помітили, що він смертельно хворий. Ми з ним добре товаришували. Дзвонив мені на день народження навіть із Канади. Там він співав наші з Геннадієм Татарченком “Лелеку з України”, “Гей, ви козаченьки”, “Полісяночку”, також “Налий, шинкарочко” Остапа Гавриша. Там Назарій зустрівся з братом по батькові... Згадую один епізод, пов’язаний з роботою над піснею “Усміхнися мені” Володимира Шабашевича у Будинку звукозапису радіо. Усі його працівники зібралися у залі, аби почути Назарія! А потім влаштували йому неймовірні овації... Між іншим, цю батькову пісню співає і Марічка Яремчук. – Як ви ставитеся до сучасної естради? Приміром, наших переможців на “Євробаченні”? – Я, все ж, представник традиційного піснетворення. Але Руслана була відкриттям України. Її “Дикі танці” цікаві, хоча, можливо, й не зовсім українські. Пам’ятаю її полум’яні виступи на Майдані під час Помаранчевої революції. Гарна співачка і Джамала: її “1944” стала яскравою акцією на підтримку кримськотатарського народу, Олександр Балабко, Інна Павленко, Вадим Крищенко що й досі бореться з окупантами. – Багато говорено і ще буде сказано про Софію Ротару, її вподобання і позицію. Після співпраці з Володимиром Івасюком у її репертуарі було дуже мало україномовних пісень. Та серед них – ваші з Татарченком “Білі нарциси”. – Упродовж тридцяти років поділяти перші місця разом з Аллою Пугачовою безталанна людина не змогла б. Вони були улюбленицями у колишньому срср. Але ніжна, лірична Ротару на сцені була зовсім іншою під час роботи. Наполеглива, вимоглива, навіть жорстка. Уявіть, “Нарциси” ми записували майже два дні! Зазвичай для професіонала вистачило б години чи двох. Але ні! Вона домагалася якнайкращого звучання у звукорежисера Олександра Фокіна, фахівця високого класу. – За ці роки ви маєте такий творчий ужинок, якого б вистачило на кілька життів. Чим особливо пишаєтеся? – Передовсім тим, що деякі мої пісні давно вважають народними – це найбільша відзнака для поета. Усього їх створив близько тисячі, а виконуються десь 150. Але мені колись Ігор Шамо казав: “Вадиме, не треба мати тисячу пісень, хай буде лише одна, яка виконувалася б тисячі разів”. А пишаюся тим, що під нашу з Віктором Лісоволом пісню “Наливаймо, браття” марширує Українське військо. Що її мелодію у своєму фільмі “Вогнем і мечем” використав митець світового масштабу Єжи Гофман. Мої вірші читає зі сцени славний Анатолій Паламаренко. Навіть всесвітньо відомий бас Анатолій Кочерга співає мої пісні. До моєї поезії звертався видатний композитор-симфоніст Клементій Домінчен: “Я до кладочки іду” стала візитівкою Алли Кудлай. З теплотою згадую славне тріо Мареничів, наші пісні “Котики вербові” й “Ніченька-циганка”... За ці роки мав творчу співпрацю і дружбу з незабутніми Дмитром Гнатюком, Раїсою Кириченко, Ігорем Білозором, Іваном Мацялком, Віктором Шпортьком, Геннадієм Татарченком, Леонідом Нечипоруком. Рядки з моїх пісень вибито на могилах Кириченко і Мацялка. А разом із співаками, які й досі у творчому тонусі, – Василем Зінкевичем, Іваном Поповичем, Павлом Дворським, Павлом Зібровим, Аллою Кудлай, Надією Шестак, Аурікою Ротару, Дмитром та Назарієм Яремчуками, іншими виконавцями, також квартетом “Гетьман”, ансамблем ЗСУ, – запрошую читачів шанованого тижневика “Слово Просвіти” 12 квітня до палацу “Україна” на мій творчий вечір. Також подаю на ваш розсуд поки ніде не друкований мій вірш-сповідь з нагоди ювілею. Хочу сказати Невже це дев’яносто, Боже мій, Не думалось, що пощастить дожити! Та, пересиливши життєвий буревій, Іще стою, хоча й громами битий. Іще всміхаюсь завтрашньому дню, Добра бажаю і землі, і людям, А нашій вдачі – міці та вогню З надією, що так воно і буде. Так будьмо в радості, допоки ми живі, А про сумне сьогодні – ані слова, Тримаймо Божу віру в голові, А решта все – то суєти полова. Творім себе без зайвих протиріч Шанобою до батьківської хати. Оце у сяйві сьогоденних стріч Вам, українці, хочу я сказати.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин