Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Обставини були такими буремними, що “Просвіті” довелося на деякий час майже повністю припинити свою діяльність”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Київська “Просвіта” другого періоду. Короткий огляд діяльності в 1917–1920 роках

Слово Просвіти, №13 за 2026 рік

Цього року Київська “Просвіта” відзначає своє 120-ліття. З цієї нагоди міське та обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка готують низку ювілейних заходів. Зокрема, у Видавництві Марка Мельника вийде друком друге видання книги “Нариси з історії Київської “Просвіти””, що буде презентоване на “Книжковому Арсеналі”. Днями автор книги – голова Київського обласного об’єднання “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Євген Букет, працюючи з документами Державного архіву Київської області (директор – Соф’я Каменєва), знайшов у списку просвітян, прийнятих до Товариства після загальних зборів 14 травня 1917 року, майбутнього лідера України Симона Петлюру. Повідомлення про це відкриття спричинило неабиякий резонанс у Фейсбуці. Пропонуємо читачам “Слова Просвіти” розділ (скорочено) з майбутньої книги, повністю підготовлений автором за новознайденими архівними матеріалами. Євген БУКЕТ Київське Товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка, відроджене на початку визвольних змагань – 4 квітня 1917 року, було спадкоємцем скасованого в 1910 році Товариства, що робило видатну народно-культурну роботу під проводом Бориса Дмитровича Грінченка і було зразком для всіх “Просвіт”, які постали тоді в підросійській Україні. На загальних зборах Київської “Просвіти”, що відбувалися 4 квітня 1917 року, голова останньої Ради “Просвіти” пані Яновська розпочала свою промову до зборів з таких слів: “Просвіта наша воскресла, не дивлячись на всі перешкоди, які ставив їй старий Уряд. Сьогоднішні збори мусять поправити “Просвіту” на новий шлях, який простував би найближче до здійснення Петро Стебницький просвіти, волі і слави для України. А разом з тим Київська “Просвіта” має ввійти в відповідні стосунки з іншими “Просвітами” для координації їх діяльності”. 112 душ просвітян, більшість із яких були членами забороненого в 1910 році товариства, які прибули на збори, де головував доктор Євмен Лукасевич, обрали членами Ради: Валентина Садовського (64 голоси), Михайла Данька (60 гол.), Василя Корольова (58 гол.), Миколу Косюру (55 гол.), Зиновія Моргуліса (52 гол.), Олександра Волошинова (50 гол.), Михайла Демьяновського (45 гол.), Миколу Томашівського (41 гол.). Кандидатами – Володимира Дурдуковського (52 гол.), Марію Ішуніну (45 гол.), Любов Яновську (39 гол.). Членами Ревізійної комісії – Ігнатовича (55 гол.), Рафальського (43 гол.), Синицького (37 гол.). Також було внесено зміни до Статуту товариства, затвердженого ще в 1906 році, в частині процедури прийому нових членів та збільшення розміру членської вкладки. Після наступних загальних зборів, що відбулися 14 травня, до Київської “Просвіти” було прийнято понад 190 нових членів, серед яких чимало членів Української Центральної Ради. Зокрема, Ольга Трохимівна Андрієвська (№1), Іван Максимович Горемика-Крупчинський (№20), Зінаїда Василівна Мірна (№78), Іван Іванович Мірний (№80), Микола Володимирович Порш (№112), Овсій Трохимович Плохий (№113) та Симон Васильович Петлюра – майбутній Головний отаман військ УНР (№123). На жаль, революційні обставини 1917 року не сприяли широкому розвиткові діяльності Товариства. За новими широкими політичними і державотворчими завданнями культурно-просвітня робота відходила на другий план і через те кількість активістів, що реалізовували себе безпосередньо в “Просвіті” була дуже незначною, тому й діяльність Товариства не відповідала потребам, що перед ним постали. Але були серед просвітянських ініціатив дуже цікаві. Зокрема, цікавим фактом єте, що саме Київська “Просвіта” ініціювала ще в жовтні 1917 року перейменування деяких вулиць у місті Києві. Так, на засіданні Київської Української Міської Ради 18 жовтня 1917 року були затверджені пропозиції “Просвіти”, які мала поставити на голосування в “городській думі” українська фракція: “Безаківську вулицю, названу так від імені генерал-губернатора Безака, назвати вул. Івана Котляревського; Фундуклеївську вулицю (від імені губернатора Фундуклея) назвати вул. Драгоманова; Бібіковський бульвар, названий іменем гнобителя всього українського, котрий переслідував найкращих синів України, назвати бульваром Тараса Шевченка; Столипінську вулицю – вулицею Костомарова; вулицю М. Житомирську – вул. Петра Могили як фундатора Братського Михайлівського монастиря; Олександрівську площу і вул. до Царської площі – площею і вулицею Сагайдачного – фундатора Братського Богоявленського монастиря і Духовної Академії”. Коли на початку 1918 року Київ захопили більшовики, “членам Товариства доводилось дбати лише про самозбереження і по можливості зовсім не виявляти свого лиця”. В період першої більшовицької окупації велась головним чином кабінетна підготовча праця. Так, видавнича комісія розробила широкий план виготовлення друкованої продукції: серію біографічних нарисів про наших славних діячів і письменників – Шевченка, Куліша, Лисенка, Грінченка, Костомарова, Антоновича, Лесі Українки, Коцюбинського, Сковороди, Мазепи, Хмельницького, Дорошенка, Сагайдачного, Петра Могили та інших; серію книжок з сільського господарства; серію книжок під назвою “Наші ближчі і дальші сусіди” – про Польщу, Галичину, Буковину, Німеччину, Чехію, Грузію, Туреччину, Румунію, Сербію, Болгарію, Францію, Бельгію, Данію, Голландію, Італію. Планували Український Клуб також до видання щомісячний “Вісник Просвіти” за редакцією П. Стебницького. Фактично ж через нестачу коштів і складні умови “Просвіті” вдалося випустити в 1918 році лише кілька книжок: “Про козаків, татар і турків” М. Драгоманова, про земельне самоврядування, біографії Шевченка та Куліша. Через брак коштів вдалося випустити лише одне число неперіодичного органу, названого “Просвітянин”, який прагнули перетворити на періодичний, що “має стати для провінційних, особливо для сільських “Просвіт”, тим необхідним виданням, де вони знайшли б і принципіальні вказівки щодо просвітньої справи й історію просвітного руху на Україні та у інших сторонах, і практичні поради щодо організації діяльності “Просвіт”. Київська “Просвіта” під керівництвом Олександра Лотоцького, а потім (від 21.10.1918 р.) – Федора Матушевського – існувала за рахунок членських внесків, благодійних пожертв і коштів, які заробляла самостійно. Будучи фактично підрозділом Центральної Ради, за часів Української Держави Павла Скоропадського вона перебувала в опозиції до гетьманського уряду. І хоч як вимагала для себе державного фінансування – так і не отримала його. Після вигнання більшовиків “Просвіта” взяла на себе утримання 4-ї Української гімназії в Києві, заснованої в 1917 році. Також було засновано мішану гімназію на “Лук’янівці” (в будинку Шостої гімназії, вул. Дорогожицька, 79) у складі двох підготовчих і двох перших класів у другу зміну з платнею 75 крб. на півріччя. Вона отримала назву “Українська гімназія імені Київської “Просвіти””. Організувала і відкрила “Просвіта” 22 вересня 1918 року й дитячий садок на три групи, до якого записалось 58 дітей. Персонал садочка складався з трьох виховательок і няні. Майже одразу Товариство почало клопотати про відкриття другого садка, бо понад 30 дітей просвітян залишилося “за його дверима”. Спеціальна Комісія “Просвіти” мала намір відкрити в другій половині жовтня ще два заклади “Просвіти”: вечірню початкову школу для дорослих і вечірні курси з українознавства. На початку жовтня “Просвіта” відкрила власну бібліотеку, що складалася із понад 8000 книг, надавала книжки для читання додому. Тоді Товариство “Просвіта” в Києві мало чотири філії (Лук’янівка, Шулявка, Солом’янка, станція Київ Півд.-Зах. Залізн.), готувалося відкрити ще кілька з бібліотеками при них (до кінця року було засновано філію Київської “Просвіти” в Пущі-Водиці). Спочатку “Просвіта” містилася за адресою: вул. В. Володимирська, 42. Невдовзі Товариство взяло у розпорядження все приміщення “Українського Клубу”, за адресою вул. Пушкінська, 1, який перейменувало на “Дім Просвіти”. Там щодня працював технічний апарат, що складався з керуючого справами, секретаря, завідуючого видавництвом, бібліотекаря, педагогічної колегії, бухгалтера, рахівника, конторника-машиніста і двох службовців. Обставини ще від кінця травня 1917 року поставили Київську “Просвіту” в становище “Просвіти” центральної, до якої горнулися провінційні сільські “Просвіти”, просячи поради і матеріальної допомоги на свої потреби. Саме на плечі київських просвітян ліг тягар організації двох Всеукраїнських з’їздів “Просвіт” (20–23 вересня 1917 р. та 3–5 листопада 1918 р.) та функціонування (хоч і не довгого) центрального бюро “Просвіти”. У жовтні 1918 року Київська “Просвіта” клопотала перед гетьманською владою про створення книжкового складу “Просвіти”, який закуповував би потрібні книжки у різних видавництв і періодично розсилав їх у села й містечка по всій Україні. Саме в “Домі Просвіти” відбувся бенкет із нагоди встановлення влади Директорії у Києві 19 грудня 1918 року. Станом на початок 1919 року в “Просвіті”, крім загальних зборів, Ради і Президії Товариства, що стояли на чолі всієї справи, діяли такі установи: канцелярія Товариства як установа об’єднуюча та інформаційно-інструктуюча; дитячий садок; школа для дорослих; бібліотека; комісія по влаштуванню рефератів, лекцій та курсів; комісія по влаштуванню концертів, вистав, вечірок та ін.; хор “Просвіти”; видавнича комісія; колектив журналу “Просвітянин”; філії Товариства. Але обставини були такими буремними, що “Просвіті” довелося на деякий час майже повністю припинити свою діяльність. Постійно функціонували лише бібліотека та організований при “Просвіті” дитячий садок. У лютому 1920 року будинок “Українського Клубу”, де містилася “Просвіта”, було “реквізовано під політичну організацію” (клуб Української комуністичної Симон Петлюра у травні 1917 року партії (боротьбистів)). Станом на середину квітня 1920 року “Просвіта” перебувала на нижньому поверсі будівлі: “довелось перевести в нижній поверх, в тісні і невигідні кімнати канцелярію “Просвіти”. Далі була виселена зверхнього поверху бібліотека “Просвіти”. За браком місця в нижнім поверсі довелось поскладати книжки на долівці в приміщенні, що було одведено під дитячий садок і тим пошкодити роботі садка… також було втрачено цінне майно в шафах та полицях, що перейшли до розпорядження клубу боротьбистів”. Єдине, що пообіцяла “Просвіті” ця комуністична партія, – допомогу з перевезенням її майна до іншого приміщення, але підшукати приміщення під дитячий садок не вдалося і “Просвіта” мусила змиритися з такими умовами свого існування, в тісних закутках облаштовувати бібліотеку, терпіти значні матеріальні збитки. Як тільки в березні 1920 р. “Просвіта” звернулася до губерніальної влади з проханням взяти дитячий садок на державне утримання, партійці заявили про негайну передачу кімнати, в якій він розміщувався, під розширення столової. Тож Рада “Просвіти” змушена була ухвалити рішення про негайне вивезення своєї бібліотеки з приміщення на Пушкінській, 1. Коли було прийнято рішення про ліквідацію УКП (б), “Просвіта” рішуче вимагала в ліквідаційної комісії повернути їй захоплене приміщення і виплатити компенсацію у розмірі 67500 крб, а саме: платню за приміщення їхнього другого поверху, яку “Просвіта” в свій час виплатила адміністрації Будинку – 12000, подвійний перенос бібліотеки – 8000, ліс на нові полиці – 12000, платню столяру за роботу – 10500, вартість шаф і полиць, що перейшли під розпорядження партійного клубу – 25000 карбованців. Але радянській владі на це було байдуже. 27 березня 1920 року засновано філію Київської “Просвіти” в Київській конторі народного банку, створення якої схвалене 3 квітня на засіданні Ради Товариства. Тоді ж було затверджено окрему Комісію по збудуванню народного дому Тараса Шевченка в с. Кирилівці Звенигородського повіту, яку очолив Сергій Єфремов. На жаль, ця ідея так і не була реалізована. Під час головування в “Просвіті” Петра Януаровича Стебницького (з осені 1918 р.) було видано брошури: “Шевченкова могила” С. Єфремова, “Од Київа до Канева” В. Рейтаровського (передмову до другої брошури написав П. Стебницький) та П. Стебницького “Борис Грінченко” (1920). Зі смертю П. Стебницького (14 березня 1923 року) завершився другий етап існування Київської “Просвіти”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин