Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №13 за 2026 рік

16 с. · 27 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 13 (1341), 2—8 квітня 2026 Відвертий діалог мудрості з юністю – задля вічності української нації

2 квітня в Академії мистецтв імені Павла Чубинського відбулась історична зустріч з Павлом Мовчаном. Ольга ДУБОВИК Чубинці мали щасливий день: живу розмову з людиною-легендою, інтелектуалом, пасіонарієм, одним із творців Відродження незалежної України, очільником Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, лавреатом Національної премії імені Тараса Шевченка, поетом, перекладачем Павлом Михайловичем Мовчаном. Творча зустріч була присвячена 65-річчю Національної премії України імені Тараса Шевченка та стала без перебільшення чесним діалогом поколінь Української Нації. Ведучі дійства – голова предметноциклової комісії “Видовищно-театралізовані заходи”, викладачка Ірина Маслова¥ Лисичкіна та студент 4 курсу спеціалізації ВТЗ Іван Мінаєв — наголосили, що подія відбувається у четверту річницю визволення Київщини від московитських окупантів. При тому, що Павло Мовчан народився саме на Київщині, у селі Велика Вільшанка. Тож у цей день пам’яті, вдячності й сили всі присутні вшанували хвилиною мовчання світлу пам’ять полеглих захисників і мирних жителів Київської області, які віддали життя за волю України. Студенти і викладачі з величезною цікавістю подивилися документальний фільм “Нація рабів”, автором сценарію та промовцем якого є Павло Мовчан, а режисером – також присутній на події лавреат Шевченківської премії Дмитро Ломачук. Фільм глибоко розкриває тему московитської брехні стосовно історії України та на основі неспростовних фактів доводить: рабська ментальність і маніпулятивність – невід’ємні риси агресорів-московитів, натомість ми, українці, є автохтонами на своїй землі – древньою самобутньою нацією, яка крізь століття імперської брехні та нівелювання повертає собі і світу правду про наше коріння та справжню історію. Фільм настільки сильний, що його варто демонструвати в усіх школах, вишах та кінотеатрах України. Павло Мовчан подарував чубинцям цілу низку своїх книг, які віднині поповнять золотий фонд бібліотеки Академії. З величезною увагою присутні вслухалися у кожне живе поетичне слово Павла Мовчана – глибоке, правдиве, пронизане любов’ю до України. То був відвертий діалог мудрості з юністю. Багато хто зі студентів відкрив для себе Павла Мовчана і як митця, і як особистість. Кожну могутню, проникливу думку національного світоча зустрічали шквалом оплесків. Відтак юні чубинці 3 курсу спеціалізації “Видовищно-театралізовані заходи” подарували поважному гостю спеціальну відеороботу про творчість і життєвий шлях Павла Мовчана. Над відео працювали студенти 3 курсу Злата Маркова, Аліна Леоненко, Марія Гаращук, Євгенія Пущай, Юлія Черкащенко, Марта Ляхова, Назар Фролов під керівництвом викладачів Ірини Маслової-Лисичкіної та Олексія Цуркана. Вишукано звучали з уст студентів поезії Павла Михайловича. А саме: вірш “Шлях” виконали студентки 3 ВТЗ курсу Юлія Черкащенко та Євгенія Пущай, а поезію “Любов’ю за любов не всім і ти платив” – студентки 4 ВТЗ курсу Злата Миронець, Ксенія Ковбасюк та Зоряна Куцук. – Значима подія в нашому житті – зустріч з такою постаттю, як Павло Мовчан, велетом духу українського, митцем, чудовою людиною, справжнім українцем, – наголосив у вітальному слові ректор, заслужений діяч мистецтв України Василь Романчишин. – Наші студенти своїм дітям і онукам розповідатимуть, що бачили самого Мовчана. Я щасливий, що знаю Вас багато років. Хочу вручити від нашого колективу подяку: Павлу Мовчану – славному хранителю українського слова за участь у літературно-мистецькому заході-зустрічі зі студентами Академії імені Павла Чубинського, присвяченій 65-й річниці заснування Шевченківської премії. Ваше служіння рідній культурі, невтомне плекання рідної спадщини та щире слово, що єднає покоління, є гідним продовженням традицій, започаткованих Кобзарем. Також від Київського обласного відділення Національної всеукраїнської музичної спілки маю нагоду вручити Вам спеціальний подарунок – вазу, власноруч розписану художницею Тамарою Шеховцовою з Бородянки, міста, яке досі стоїть у руїнах, і де нагадує про події чотирирічної давнини прострелений рашистами пам’ятник Тарасові Шевченку... Нехай наша країна так розквітає, як квіти на цій вазі. Дарую також буклети до 95-річчя Академії обом присутнім лавреатам Шевченківської премії – Павлові Мовчану та Дмитру Ломачуку. Щира вдячність, що завітали до Академії. Ніколи не забувайте дорогу до нас. Допоки наша молодь – світла і красива – тут буде, ми завжди раді бачити Вас. Чекаємо з новими творами й ідеями. – Я сьогодні заряджений, як і ви, найбільшою енергією світу – енергією Священних Печерських пагорбів. Спасибі! Сподіваюсь, цього мені вистачить надовго, – вдячно мовив у відповідь Павло Мовчан. З розлогим щирим словом виступив зірковий викладач Академії, народний артист України, професор, культуролог, голова Київського міського об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Кирило Стеценко. Кульмінацією промови стала пропозиція: студентам і викладачам Академії доєднатися до лав просвітян, аби спільно творити основи сьогодення і майбуття Української Нації. В атмосфері шани й світла, створеній глибоким, чесним напутнім словом Павла Мовчана, прозвучало традиційне українське благословення – “Многая літа” у виконанні чарівних солісток ансамблю “Роксолана”. Слава Україні! Героям слава! Фото з відкритих джерел
Такі вони, просвітяни · “Народ, позбавлений тривалий час власної державності, “будився” голосами духовних поводирів”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Край, де “Дух руський ся збудив…”

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України “Хто горнеться до чужого, того Бог карає”. Високе етичне слово С. Воробкевича видимо-невидимо оторочувало знакову подію, що напередодні Вербної неділі відбулась у Вижниці на берегах стрімкого і вічно живого Черемоша. Обшир цього дійства сягав далеко – від долин до верховин, зібравши звідусіль багатьох достойних людей, невтомних і чесних просвітянських трударів (разом зі своїми провідниками І. Стринадком та І. Дердою). Відзначали 140-річчя відкриття перших українських читалень товариства “Руська Бесіда” на Вижниччині, нагадуючи про діяння тих славних предків, що були творцями й оберегами українського відродження на своїх прадавніх землях, які так часто упокорювалися чужинцями. То були важкі й безпросвітні часи. Іван Франко писав: “Австрія, що до марта 1848 р. дрімала мов замерзлий ставок, національно прокинулася”. Як зазначав у своїй фундаментальній праці “Буковинська Русь” професор Чернівецького університету професор С. Смаль'Стоцький, на Буковині діяли одинаки на кшталт Федьковича і Воробкевича, що переймалися ідеєю народною. Щоби “оживити” народ українськістю, то зовсім малочисельна національна інтелігенція потребувала “поштовху”. “Сей товчок, – писав згадуваний Смаль- Стоцький, – вийшов від владики Гакмана” в жовтні 1868 року на весіллі в Товтрах. Саме там розпочала свою ходу буковинська “Просвіта” (Руська Бесіда), тоді прозвучали вікопомні, але ще далекі від народу ідеї, що “Українці забажали жити своїм осібним життям”, саме тоді новою силою заклекотало в серцях і душах “почуття відрубности і почуття єдности з прочою Руссю”. А невдовзі після цього пророчого дзвону, коли чутним став клич “Короля Карпат” Лук’яна Кобилиці, коли знову “заговорив” голос підавстрійського українства і дух “весни народів”, у січні 1869 р. 200 делегатів у Чернівцях створили національну “Просвіту” (“Руську Бесіду”), поборюючи надалі впродовж 14 років важку виразку москвофільства, щоби “запанувала в “Руській Бесіді” одноцїльність і самосьвідомість народна”. Тоді (1869 р.) С. Воробкевич напише поетичний твір “Збудилась Русь”: Чом красна Буковина Звенить від гучних нут, Від гір Карпат високих І аж по синій Прут?.. То з тихої могили Дух руський ся збудив… Вісти, що Рідне Слово, Той милий скарб усім, Шумить5гуде і в нас вже Так сильно, мов той грім!.. Справді, буковинці з-над Дністра, Прута і Карпат у ті непрості часи заговорили голосом Соборної України. Бо вже через місяць після утворення крайової “Просвіти” вони стали вимагати від “онімеченого” Буковинського Сейму, щоби діловодство дублювалося українською мовою. Але просвітнє товариство “Руська Бесіда” як ніяка інша громадсько-політична сила усвідомлювало, що не “чужі запомоги” ставатимуть помічними для українців, а тільки власна праця. Тому на зламі ХІХ–XX століть тут уже діяли 9 регіональних філій та 150 читалень, ставши в краї важливими осередками національної культурно-просвітницької діяльності. Народ, позбавлений тривалий час власної державності, “будився” саме голосами цих духовних поводирів, жертовно обстоюючи своє природне право, дароване Творцем, на Рідну Мову, Національну Пам’ять, Традицію і Віру. Одним із таких небагатьох “відважних, наполегливих та темпераментних” просвітників у цьому мальовничому, але уярмленому краї гір і запінених берегів Черемоша й Прута був отець Степан Маланчук. Його слово і чин були значимими і повчальними для простих людей. Адже в той смутний період знекорінення українців, яких налічувалося на Буковині понад 268 тисяч, відбувалося повсюдно – у школі, церкві, публічному і державному просторі. Відомий громадський діяч Е. Пігуляк, виступаючи 1898 року на Народному віче в Чернівцях, зазначив, що найважніша справа нашого народу – “добути собі щирих священників” та вчителів. Бо “руске слово прогнане з наших церков, консисторії і резиденції, написів наших ніхто не вздрить, нашого слова не почує, чуже священство помагає визискувати наш народ до останку”, а в українську гімназію відраджують дітей посилати, називаючи її “уніатською”. Ушанування пам’яті цього визначного протоієрея розпочали з Гімну України та хвилини мовчання за тими, хто віддав своє життя за нашу свободу. Як і тоді, 1936 року, на ювілей 40-річчя душпастирства Маланчука, коли 12 священників відправляли службу, у Свято'Миколаївському храмі села Виженки (місце поховання) відбувався молебень за українських Воїнів, справедливий мир в Україні, а заупокійну літію у співслужінні духовенства Вижницького благочиння звершив єпископ Чернівецький і Буковинський Феогност. Для людини сторонньої постає питання: а чому цьому скромному й непогамовному духівнику, якого доля часто кривдила та кидала в різні закутки його рідної Буковини, приділяється така увага і шана в школі, церкві, громаді? Очевидно, без зайвої метафоричності відповідь отримали ще в ті далекі часи, коли тут, у Підгір’ї, в Чорногузах, Банилові, Іспасі, Вижниці почали відкриватися перші українські читальні. Тоді 1886 року газета “Буковина” писала, що не досить бути священником, здійснюючи богослужіння, охрещення, поховання, а треба бути апостолом правди і науки, бути розсадником науки, ширити просвіту та на5 вчати добру… Саме такою надзвичайно затребуваною для тих часів (як і для нинішніх) чеснотою володів Степан Маланчук, уможливлюючи його просвітницьку місію та плідну співпрацю з визначними просвітителями, народними навчителями – С. Воробкевичем, О. Поповичем, С. Смаль' Стоцьким, Е. Пігуляком, Т. Семанюком. На цьому розмаїтому тлі великих і малих справ, доброго і злого ставлення до українства торувалася життєтворчість цього невтомного будителя людських душ. Однак просвітницька праця у Підгір’ї, творення українських читалень, саме становлення особистості Маланчука містилися на стрижневій духовній і світоглядній опорі, що була спільним знаменником для “живих і ненарожденних” у цьому зеленому краї. Цією всеприсутньою основою слугував Тарас Шевченко. Шевченкознавство стало неформальною і визначальною, глибоко народною “ідеологією” онтологічного буття українства. Серед “переднього” ряду спочатку Шевченко полонив Федьковича, який 1862 року вже “читав Шевченка і так собі його вподобав, що почував себе як в раю, читаючи його”, а через рік під його впливом змінив римо-католицьку віру на православну, прийнявши нове ім’я Юрій (Георгій). Шевченко, як наріжний камінь національної будови, став упізнаваним і бажаним у кожній українській хаті Буковини з його правдою і пророчою вірою. Оте Тарасове звернення “…прочитайте знову / Тую славу. Та читайте / Од слова / Не минайте ані титли, / Ніже тієї коми” набуло особливої ваги для наступного покоління українців, до якого належав і Степан Маланчук. Проповідуючи для народу Святе Письмо, він мостив правдиву кладку між минувшиною і будущиною добрими знаннями, моральною і патріотичною просвітою, поза якою не уявляв шляху до “доброї слави / Слави України”. Тому дарований від Центральної “Просвіти” “Кобзар” очільнику Вижниччини С. Чеботарю сприймався усіма присутніми як найзаповітніше Євангеліє для “нової” української школи. Шевченкове Слово (як і Федьковичеве) обрамлювало сенси, мрії і надії багатьох активних діячів національно-культурного життя. Отримавши сан священника після навчання на теологічному факультеті Чернівецького університету, ставши членом Українського дому імені Ю. Федьковича та правління товариства “Руські православні священники на Буковині”, він повністю віддався справі підтримки й утвердження в усіх життєвих нішах української мови, національної культури, традиції і віри. Проповідуючи Боже слово в буковинських церквах, будучи добре освіченим, отець Степан ревниво виконував апостольські настанови, усвідомлюючи особливу значущість, що “в Церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою!”. Ставши у своєму краї великим поборником Рідної Мови, яка залишалася найбільшим скарбом для політично, культурно й соціально упокореного народу, без якої він радше був би “мертвим”, аніж “живим”, цей духовний просвітник зберіг себе в народній пам’яті необмосковленим, неонімеченим, необусурманеним чужинцями. Тим самим проявив себе гідним учнем, послідовником ідеалів визначних земляків – П. Могили і Ю. Федьковича, свято оберігаючи все рідне і традиційно народне. Бо ті знаменні слова, сказані професором С. Смаль-Стоцьким на ювілеї 25-річної літературної праці Федьковича, що “до великого відродження нашого народу він перший поклав могучу, сильну, віковічну підвалину – рідне слово”; що “нам нема чого відділюватися від рідних братів в Україні, бо ми один нарід, одна наша мати, одна наша мова”, слугували найвищим дороговказом на життєдайній дорозі Маланчука. Справді, він був глибоко переконаний, що церква, особливо рідна українська мова, відіграють і на перспективу відіграватимуть значущу роль у національному відродженні та національно-визвольних змаганнях українців за Свободу і Незалежну державу. Адже як духовний наставник правдиво “перекладав” слово Святого Письма на тодішню реальність. “Бо коли сурма звук невиразний (чужий) дає, хто до бою готовитись буде?” Сумлінно, натхненно й відповідально продовжував справу просвітництва свого народу як у церковному храмі, так і в миру. 1905 року обраний головою Вижницької філії “Руська Бесіда”, яка, окрім традиційної культурно-освітньої діяльності, стала повсюдно організовувати кооперативні кредитні каси, своєрідні форми народних банків, допомагаючи українському селянству, народним учителям та нужденним. У ділах духовних, освітніх, буденних навчав (за Франком) “чути себе українцями”. Визначальна життєва цінність, за яку його переслідували, ув’язнювали (австрійці та румуни). А перші звільняли від арешту лише за те, що ніколи не був москвофілом. Часто проведені ним служби Божі, відзначення християнських свят, народні віча завершувалися виконанням велично заповітних національних творів: “Ще не вмерла..” та “Не пора..”. Клич “не пора москалеві (і не тільки!) служить… Нам пора для України жить”, з яким жив цей невтомний духовний Просвітник, передався ним наступним поколінням. Сьогодні ця промениста сила була відчутною в “круглій” радівській залі, де зібралися від високої карпатської Замогили до низинної припрутської Брусниці півтори сотні світлих і святошних людей, що продовжують шляхетну місію своїх видатних земляків. Оберігають і зрощують найзаповітнішу чесноту – Українськість. За неї боролися Довбуш і Кобилиця, Федькович і Загул, славні воїни ОУН–УПА, її гранили красою Гарас і Колотило, оспівували й талановито вшановували сучасники: Миколайчук, Яремчук, Дутківський, Михайлюк, Іванюк, Матіос… Даруйте, але не перелічити знакових постатей, народжених серед мальовничих Карпатських гір, стрімголових Черемошів і верболозого Прута. Сьогодні ця національна Муза животвориться талантом душі і серця, розумом і руками відомих Майстрів та їхніх учнів у Вижниці на кафедрі декоративно'прикладного та образотворчого мистецтва Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, у Вижницькому коледжі прикладного мистецтва імені Василя Шкрібляка, мудролюбним словом митрофорного протоієрея Ілля Кігніцького, педагогами славної Вижницької гімназії, яка невдовзі відзначить своє 120-ліття, невтомною працею вчителів і священників цього краю, перед якими за добрим народним звичаєм завжди треба “знімати капелюха”. Виставка “Просвітницька нива краю: від першої читальні до сьогодення” додала змоги побачити чимало артефактів, літературно-історичних та мистецьких творів, унікальних матеріалів, що свідчать про незламність українського духу та прагнення до знань наших предків упродовж багатьох століть. Однак є найвищий символ української ідеї, завдяки якому продовжує жити у віках Український Народ, Держава, творячи й зміцнюючи повнокровну Націю. Це Український Воїн. Сьогодні з цього краю багато їх полягло, захищаючи Свободу від клятого московита. Зболено лунали в залі слова Матерів цих Синів'Героїв, які попри страшні втрати гідно карбували чутливим словом святий національний заповіт “Свою Україну любіть!”, нагадуючи учасникам зібрання, що їхні діти зрощувалися на ниві “Молодої Просвіти”. У цьому правдивому дійстві містився найбільш вартісний “урок” національно-патріотичного виховання. І немає вищої данини шани, аніж благоговіння перед іменами тих Воїнів, хто з честю і славою повернувся “на щиті”. Бо саме їхніми голосами дзвенить нині на повний голос Шевченкова правда, що “москалі – чужі люде”, саме такі мають моральне право заявити своєму Народу – “Геть москву!”. З усіх життєсфер Української нації. Вірю, що цим воістину віщим кличем суголосно “говоритиме” українська Родина, Школа, Церква і Держава. Бо вистоїмо, здолаємо ординське зло лише “Спільними зусиллями”. Саме з такими щемними чуттями і думками після просвітянського форуму повертав з близької моєму серцю Вижниці до славного “града Кия” – нашої прадавньо вічної духовної і політичної Серцевини. Шана Просвітянам Вижниччини! Слава Героям! Слава Україні!
Суспільство · “Сильна держава – це не лише кордони. Це – пам’ять. Це – мова. Це – люди, які не бояться називати себе українцями”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Право на ідентичність – не злочин, а основа держави

До уваги читачів – стаття члена Головної ради ВУТ “Просвіта” Миколи Голомші, яку він запропонував до теми круглого столу “Українська історична пам’ять”. Микола ГОЛОМША Сьогодні проти України ведеться не лише війна зброєю. Проти нас системно розгорнута інформаційно-психологічна операція – ІПСО, ініційована режимом путіна. Її мета – спотворення історії України, заперечення української ідентичності та знецінення самого права українців бути українцями. У цьому контексті особливо показовою є агресивна реакція російського середовища на будь-які згадки про історичні українські території, які в різні періоди відійшли до рф. Йдеться не про “територіальні претензії”, а про історичну правду і про людей – українців, які там жили і продовжують жити. Географія цього питання добре відома. Хочу представити систематизований і максимально повний перелік українських територій, які в різні історичні періоди опинилися під контролем росії (у формі російської імперії, срср або сучасної росії). Я структурував їх за історико-географічними регіонами та “клинами”. 1. Етнічні українські “клини” на території сучасної рф Це найважливіша категорія – компактні території розселення українців. Зелений Клин (Далекий Схід): - Приморський край, - Хабаровський край, - Амурська область, Юрій ДОРОШЕНКО 22 серпня 1998 року в синодальній залі Патріаршої резиденції на нинішній вул. Євгена Чикаленка вперше в історії незалежної помісної Української православної церкви Київського патріархату відбулося урочисте нагородження достойників церковними орденами. Це була подія. Бо в незалежній помісній патріаршій Православній церкві України ще не було своїх орденів. Були в Московській патріархії, але ж то не наша історія. Першим і головним орденом, встановленим Церквою, став Орден Святого рівноапостольного князя Володимира Великого. Ця висока нагорода встановлена для відзначення заслуг у відродженні української духовності та Церкви. Нагороду вручали єпископату, духовенству, мирянам, державним і громадським діячам за благословенням Предстоятеля УПЦ Київського патріархату. Орден мав три ступені, складався з мальтійського козацького хреста, усередині якого коло із зображенням пам’ятника князю Володимиру в Києві (скульптор Петро Клодт), навколо – гасло “З нами Бог і Україна”. У першому та другому ступенях навколо хреста були відповідно золоті та срібні промені. Виготовлявся зі сплаву міді, срібла, позолоти, - Сахалін. Центри: Владивосток, Хабаровськ. Масове переселення українців у XIX–XX ст. У 1917–1922 рр. існували спроби створення української автономії. Жовтий Клин (Поволжя, Нижнє Поволжя): - Саратовська область - Самарська область - Волгоградська область - Астраханська область Українці – одна з найбільших груп переселенців у XVIII–XIX ст. Малиновий Клин (Кубань): - Краснодарський край. Центр: Кубань. Заселений запорозькими козаками після зруйнування Запорозької Січі. До 1920-х – домінування української мови. Сірий Клин (Слобожанщина за межами України): - Бєлгородська область, - Курська область, - Воронезька область, - частково Ростовська область. Історично – частина Слобідської України. 2. Історичні українські землі, що увійшли до рф Східна Слобожанщина (за сучасним кордоном): - Бєлгородщина, - частина Курщини, - частина Вороніжчини. Були заселені українцями у XVII ст. Стародубщина: - нині Брянська область. Частина Гетьманщини до XVIII ст. Північна Чернігівщина (за межами сучасної України): - південна частина Брянської області. Таганрозький округ: - Таганрог і прилеглі території, переданий рсфрр у 1925 році, до того – у складі усрр. Східний Донбас (частково): - частини сучасної Ростовської області. Історично входили до українського економічного і етнічного простору 3. Козацькі та українські коло' нізаційні території. Донщина (частково українська). - Території Війська Донського – значна частка українського населення. Території Тверського козацтва: - Північний Кавказ. Українці були серед переселенців. Кубанська Народна Республіка (1918–1920): - територія сучасного Краснодарського краю – намагалась об’єднатись з Україною. 4. Території, втрати яких відбу' лися у ХХ столітті. Передані або закріплені за ррфср: - Таганрозький округ (1925); - частини Донбасу (адміністративні зміни); - прикордонні райони Слобожанщини. Українські землі, що залишились у складі рф після розпаду срср: - всі “клини”; - Слобожанщина за межами кордону; - Стародубщина. 5. Сучасні тимчасово окуповані території (це вже не “відійшли”, а окуповані) - Крим, - частина Донецької обл., - частина Луганської обл., - частина Запорізької обл., - частина Херсонської обл. Пов’язано з російською агресією проти України Важливе уточнення. Не всі ці території були державними кордонами України. Частина – це: - етнічні землі - колонізаційні території - зони компактного проживання українців І що ми бачимо сьогодні? На цих територіях відбувається не просто унеможливлення збереження ідентичності – відбувається її системне знищення. Українська мова витіснена з освіти. Діти позбавлені права навчатися рідною мовою. Культурні ініціативи блокуються або ліквідовуються. Громадські організації піддаються тиску. Активісти – переслідуються. Будь-яка спроба провести культурний захід, популяризувати українську мову чи традиції, заявити про свою ідентичність – може завершитися викликами до спецслужб, адміністративним або кримінальним переслідуванням, тавруванням як “екстремізм”. Людей фактично змушують мовчати. Це вже не асиміляція. Це – репресивна політика стирання національної присутності. Саме тому питання захисту українців за межами держави, зокрема на території рф, є питанням не політики, а справедливості і прав людини. Водночас важливо: Україна вже почала діяти. У січні цього року Володимир Зеленський підписав указ, спрямований на захист прав осіб, які належать до українського народу за межами держави. Документ визначає необхідність підтримки української мови, культури, освіти та збереження ідентичності українців у світі. Це правильний і необхідний крок. Але відповідь на виклики має бути сильнішою. Україна потребує системної політики захисту українців – як у світі, так і всередині держави. Бо парадоксально, але факт: інколи й в самій Україні відстоювання української мови, культури, історії може ставати підставою для стигматизації. Патріотизм починають підозрювати. Державницьку позицію – трактувати як радикалізм. Ми вже бачимо ситуації, коли свідома, патріотична позиція стає перешкодою для участі у державних процесах, навіть у конкурсах до найвищих інституцій, таких як Конституційний Суд. Це неприйнятно. Держава не має права боятися власних громадян, які її захищають – і на фронті, і в культурі, і в ідентичності. Саме тому сьогодні необхідні чіткі рішення: - закон про захист прав українців як титульної нації(саме так звучить правильно, і не має за мету зробити це вищою кастою, як це буде видавати ІПСО) – в Україні та за її межами - гарантії недопущення дискримінації за мовною та ідентичнісною ознакою - реальні механізми протидії ІПСО та інформаційній агресії - припинення практик, які блокують доступ до влади для патріотичної, державницької частини суспільства Бо сильна держава – це не лише кордони. Це – пам’ять. Це – мова. Це – люди, які не бояться називати себе українцями. І якщо за це карають – значить, ми маємо справу не просто з ворожою політикою. А із системною спробою знищення. Україна вже зробила перший крок. Тепер час – діяти рішучіше.
Суспільство · “Сильна держава – це не лише кордони. Це – пам’ять. Це – мова. Це – люди, які не бояться називати себе українцями”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Перший орден незалежної української Церкви

покривався емаллю. Цікаво, що перша партія орденів Святого князя Володимира була виготовлена на монетному дворі Національного банку України. А далі вже нагороди замовляли у приватних фірм, що здешевлювало для Патріархії собівартість. До ордена видавалася папка з грамотою, підписана Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом. Автором проєкту ордена став релігієзнавець і просвітянин Артур Губар. На хресті в ордені була зображена, так звана “Шапка Мономаха”. На всі зауваження, що це фальсифікат ХIV сторіччя із Самарканду (жіноча тюбетейка, підбита хутром), який не має жодного відношення до князя Володимира Мономаха та України, Артур Губар відповідав: “Я знаю, але це сакральний символ для московитів, тому нехай дивляться і знають, що ми, українці, – справжня Русь, і нехай їх від цього коробить”. 90-ті роки ХХ століття – то був час не лише становлення Української держави, її інституцій, але й незалежної Української православної церкви, коли все доводилося робити вперше. Так формувалася українська церковна фалеристика. Творився український світ, незалежний від Москви. Серед перших нагороджених, які завітали тоді до Патріаршої резиденції, були, зокрема, Леонід Кравчук, Віктор Ющенко, В’ячеслав Чорновіл, Іван Драч, Микола Жулинський, Павло Мовчан, Михайло Сирота, Валерій Смолій, Зиновій Кулик, Руслан Кухаренко, Ліля Григорович, Леонард Будзишен, Артур Губар, Андрій Ткачук, Юрій Дорошенко та інші. Вручав ордени особисто Святійший Патріарх Філарет у присутності тодішнього керуючого справами Київської патріархії, настоятеля Свято-Володимирського патріаршого кафедрального собору Києва, протоієрея Бориса Табачека. Так сталося, що автор цих рядків отримав орден за номером 24 із усіх на той час наявних орденів. Трохи пізніше були розроблені і виготовлені Ордени Архистратига Михаїла, Святої княгині Ольги та Христа Спасителя (до 2000-річчя Різдва Христового). “Це перша нагорода незалежної помісної Української православної церкви, яка вручається людям достойним, які зробили значний внесок у її розбудову та утвердження української духовності. Ця нагорода – лише земний символ небесної відзнаки, яку кожен із орденоносців має отримати на небі”, – сказав тоді український патріарх – Святійший Філарет. Після урочистостей був обід на кораблі, який відпливав від Поштової площі Києва та символічно розвертався трохи нижче Свято-Успенської Києво-Печерської лаври, яка тоді була в духовній окупації Московського патріархату. Перші нагороджені Орденом князя Володимира лише мріяли, що вона колись перейде під омофор помісної незалежної Української православної церкви. З вікна корабля було видно, що на святих лаврських пагорбах ще не було Успенського собору, зруйнованого московськими партизанами 1941 року, – його відбудова лише починалася. Але Святійший Патріарх Філарет вже твердо вірив у духовне відродження українського народу та твердо будував його незалежну Церкву.
Молода країна · “Читач має побачити блискавиці іншої вищої дійсності, мрії про прекрасну прийдешню епоху, про вільну Україну”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Нові, 29-ті гончарівці: з “обвугленого часу” – до “майбутнього сонцестояння”…

Дмитро ЧИСТЯК, професор, голова журі Міжнародної німецько-української премії ім. Олеся Гончара Доброю традицією стало відзначення у день народження Майстра, 3 квітня, лавреатів Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара у гостинних стінах Національного музею літератури України. 29 років поспіль вручається молодим авторам до 30 років ця відзнака, заснована 1996-го німецькими меценатами Тетяною Куштевською, Дітером Карренбергом, Національною спілкою письменників України та родиною письменника. Премія традиційно присуджується за номінаціями “Роман”, “Мала проза”, “Поезія”, “Публіцистика”, “Літературознавча праця, присвячена творчості Олеся Гончара”. На конкурс приймаються як друковані, так і не оприлюднені твори українськомовних авторів, які мешкають в Україні та за кордоном. Попри воєнну агресію, журі, до якого входять відомі письменники, науковці й культурні діячі Тетяна Куштевська, Наталія Бйорнер, Валентина Гончар, Леся Гончар, Олександр Балабко, на чолі з Дмитром Чистяком, ретельно розглянуло всі надіслані рукописи, серед яких було чимало талановитих (тому сподіваємося на участь авторів наступними роками) та прийняло одностайне рішення з відзначення найталановитіших. У затишній залі бібліотеки Колегії Галагана зібралися численні шанувальники творчості Олеся Терентійовича – культурні та громадські діячі, письменники, науковці, журналісти, творча молодь. Зі зворушливим вітальним словом звернулися до них дружина письменника Валентина Данилівна та онука Леся Гончар: “Моя майже столітня Бабуся, уважно вислухавши, хто й за які твори цьогоріч нагороджені, сказала сакраментальне, яке вже в її віці можна говорити щодня! А саме: дай вам Бог, дітки, здоров’я, натхнення і сили жити літературою. Олесь вами пишається, вірю в це і благословляю на творчому шляху! Ну що тут іще додаси? Хіба що від себе: “у мистецтва і життя – одна група крові”, – писав один мудрий чоловік. А в розмовах було таке: “Лесю, ніколи не будь-байдужою. Байдужість вбиває”. От і я вам передаю ці слова з абсолютною впевненістю, що серед вас таких нема. А є творчі, пасіонарні душі, яким доля буде ласкавою! Світла і Перемоги від Гончарів, в добру літературну путь!”. Зболене, але й наснажливе слово пролунало і від меценатів премії з Німеччини – від Дітера Карренберга й Тетяни Куштевської, зокрема такі слова: “Теперішня війна викувала в Україні дійсно велике, небувале покоління. Але вона ніби обпалила молодих письменників, давши їм найцінніше – прозорливість до життя, у якому є також і прозорливість ненависті до окупантів, до їхньої дегуманізації, до задушливого нікчемного руського миру, з його потрійною мораллю і людьми, вимордуваними страхом… Талановита проза молодих українських авторів сильна, містка і глибока! Особливо впадає в око щільність текстури, яка і є “двигуном” будь-якої талановитої прози. Молоді автори вміють дивитися на історію і події зовсім з іншої висоти. Ми заповідаємо вам написати солдатську прозу про війну, де головне – героїзм і побратимство, а не жорстокість і страх. Ми віримо у вашу письменницьку відвагу і професіоналізм. Ми бажаємо вам, дорогі письменники і поети, не втрачати й надалі творчий потенціал, і писати так, щоб ваші твори наближували нашу омріяну Перемогу! Колись Олесь Гончар сказав, що талановита книга цілюща для душі читача. А в наш час – час жахливої війни – це особливо важливо, адже серед смертей і крові, коли життя минає так нещадно, читач має побачити блискавиці іншої вищої дійсності, рятівну і цілющу покрову, мрії про прекрасну прийдешню епоху, про вільну Україну. І нехай у ваших текстах, незважаючи ні на що, відчуватиметься безмежний захват складністю і невпокореністю світу! Ми віримо в вас! І чекаємо нових сильних, змістовних і глибоких творів! Слава Україні!”. Із вітальним словом до учасників звернувся і Голова Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара Віталій Романчукевич, який також долучився до підтримки цьогорічних лавреатів. Він зокрема наголосив: “Ця премія є не лише літературною відзнакою, а продовженням великої місії Олеся Гончара – формувати українську ідентичність, зміцнювати силу духу та віру в майбутнє. Особливо сьогодні культура, слово і духовність залишаються важливою опорою для України. Щиро вітаємо лавреатів та дякуємо всім, хто продовжує справу Олеся Гончара, зберігаючи нашу культурну спадщину та формуючи майбутнє України”. Організаційний комітет висловив щиру вдячність пану Віталію за початок підтримки унікальної, майже тридцятилітньої творчої ініціативи, зі сподіванням на подальшу співдружність. У цьогорічній церемонії вручення премій узяли участь знакові діячі української культури та науки, зокрема визначний учений у сфері гуманітарних наук, почесний академік Національної академії мистецтв України, почесний громадянин Києва, заслужений діяч мистецтв України, професор Юрій Мосенкіс, відомий вчений-літературознавець, лавреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений працівник освіти України, професор Юрій Ковалів, голова Творчого об’єднання драматургів Київської організації Національної спілки письменників, заслужений діяч мистецтв України, професор Василь Неволов, відома журналістка, мистецтвознавиця, есеїстка, педагогиня Галина Дацюк, талановиті письменники, лавреати численних літературних премій Людмила Таран, Євген Ільїн, Роман Кухарук, лавреати-гончарівці минулих років Богдан Гасюк та інші знакові постаті. З відеозверненням до учасників озвався лавреат у номінації “Велика проза” за роман “Світоч монархії” львів’янин Остап Кудла (псевдонім “Кудлатий”), який працює у військовому шпиталі й не зміг узяти участь у церемонії наживо. Його унікальна авторська проза – політичний трилер-детектив ув альтернативній реальності монархічної України 1960-х років, проза актуальна й інтелектуальна, де фігурують Левко Лук’яненко та Валер’ян Підмогильний, Микола Холодний та Ігор Калинець, Василь Симоненко і Ліна Костенко, розкриваючи механізми розмаїтого політичного становлення конституційного ладу та пошуку сутнісних відповідей на державотворчі процеси, зокрема у сфері культури. Сподіваємося, що після присудження нагороди трирічна епопея з пошуком видавця для цієї унікальної прозової панорами завершиться успіхом і знайде своїх вдячних читачів. У номінації “Мала проза” цього року з добіркою “Нотатки, писані пилом на внутрішній стінці мого черепа” переміг Богдан-Любомир Притула із Сімферополя, який нині мешкає в Ірпені, навчається на філософа у Києво-Могилянській академії та вже здобув престижну Всеукраїнську премію імені Василя Симоненка за першу поетичну збірку “Осколки” (Київ: “ПЕНМЕН”, 2025). Як зауважив про добірку сам автор, “тут є ескапізм, критика комунізму, молодецький максималізм, нотки нігілізму, абсурд, літературний ідеалізм, філософія повсякденності, сюжетні та позасюжетні вибрики, мертві душі, живі легенди і багато-багато іншого. Тут нема графоманії, лицемірства, любовних пригод і жорстокого поводження з тваринами (люди не рахуються!)”. Додамо, що в “нотатках” зроблені цікаві спроби деконструкції згубних процесів як для радянської спадщини, так і для пострадянської постколоніальної доби, із пошуком життєвих і творчих орієнтирів, для формування авторської картини світу, яка має безперечну перспективу. Перемогу в номінації “Поезія” цілком заслужено здобула збірка “Покривало мороку” 27-річного киянина Андрія Федоришина, який свого часу поїхав навчатися до Німеччини на звукорежисера, але у 2023 році повернувся до України та доєднався до добровольчого медичного батальйону “Госпітальєри”, де нині проходить службу в 1-му окремому медичному батальйоні, викладає тактичну медицину та працює санітаром у хірургічній групі. Це – зболена, обпечена воєнним і медичним досвідом поезія, живий нерв доби, де – кров і страждання, і карбування пам’яті про загиблих побратимів: “поезія різна // але люблю ту // яку береш в руки // притискаєш до себе // мов зброю // і з зойком впускаєш // бо коле і ріже зсередини // пускаючи кров у думках // нестримним струменем // застрягаючи голкою в спогадах // яку вже не дістати корцангом // найбільше ж калічить щоразу // коли на питання // чому так коротко й мало // є відповідь // два містких слова // щоразу мов дзвін // автор загинув”. Вразила присутніх і згадка паном Андрієм про іншого поета-комбатанта, бійця 95 ОДШБр, загиблого у вересні 2024 року на Курщині лавреата Гончарівської премії Тараса Іллі, чия творчість іще чекає на ширший розголос, зокрема в межах проєкту “Недописані”, пам’яті людей літератури, що загинули внаслідок російського вторгнення в Україну. Інша лавреатка у номінації “Поезія”, Юлія Гупалюк, народилась у 2002 році в Антрациті на Луганщині, закінчила магістратуру у КНУ ім. Тараса Шевченка за спеціальністю “літературно-мистецька аналітика” та вже здобула літературну премію ім. Григора Тютюнника. Це – молодий, але вже художньо сформований голос, де потужний ліризм пробивається крізь болючі утрати нашого часу, де сила образотворення розгортає розмаїті площини авторської концептуалізації, де глибоке вкорінення в силу традиції суголосне новітнім поетичним пошукам, а надсадний крик стає замовлянням і молитвою: “дощі налітають неждано // рветься мій голос – що нитка // скільки ще господи тиші // перекричати у віршах. // миска густої ночі // обливає сиреною сон // повня у лоні червня // як ненароджені діти // дряпає мене самотою // просить будь5яку зброю // їде під вкрадений наш кордон. // розтин зірок на столі // у темряви // замість ножів – обвуглений // час. // дощ вириває із мене небо // в’яже мотузкою // ближче до серця // “господи отче наш...””… Лавреаткою у номінації “Літературознавча праця, присвячена творчості Олеся Гончара” стала молода філологиня Альона Войтович із Вапнярки Вінницької області (а нині – студентка Національної академії Служби безпеки України) за дослідження “Феномен фронтового тексту Олеся Гончара”. Пані Альона поставила собі непросту мету: “На матеріалі поетичних творів та щоденникових записів Олеся
Молода країна · “Кожен на своєму місці – зі скальпелем у руках, з книжкою чи з волонтерським набором – має докладати максимум зусиль”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Борімося – поборемо. Нам Бог помагає!

Гончара часів Другої світової війни дослідити його генетичну спорідненість із сучасною українською фронтовою літературою”, зокрема з авторами-комбатантами Борисом Гуменюком і Павлом Вишебабою. Дослідниця робить переконливий висновок, що “фронтовий текст Олеся Гончара постає як історія внутрішніх змін людини, як художнє осмислення екзистенційного досвіду війни; воєнний досвід був для автора фундаментом усього його індивідуального стилю, а це дає змогу вважати його засновником модерного українського фронтового письма, яке поєднує документальність із філософським узагальненням і має прогностичний потенціал”. Перспективною видається й теза, за якою “концепція “внутрішнього собору” постає відповіддю на зовнішній хаос війни, що дозволяє розглядати фронтовий текст Олеся Гончара як модель духовної стійкості”, а також узагальнення, що може стати орієнтиром для значно ширшого дослідження: “Виявлена тяглість художніх стратегій свідчить про Зоряна ДЕРКАЧ, м. Тернопіль Нині, коли Україна проходить через горнило найважчих випробувань, слова “Борітеся – поборете!” перестали бути просто рядком з підручника літератури. Вони стали професійним кредо, особистим маніфестом і щоденною молитвою. Для студентів Тернопільського національного медичного університету імені Тараса Шевченка (ТНМУ) творчість Шевченка – це не архівна класика, а жива сила, що допомагає тримати скальпель, виходжувати поранених та вірити в деокупацію рідних домівок. Михайло Максімчук: хірургія надії та шлях додому крізь “тринадцятий минало” Михайло Максімчук, студент 4-го курсу медичного факультету, несе у собі біль і силу своєї малої батьківщини. Він народився у славних Олешках, що на Херсонщині, – місті, яке сьогодні перебуває під важкою окупацією. Для Михайла Шевченківське “Борітеся – поборете” – це не абстрактний заклик, а конкретна ціна свободи, яку щодня сплачує його батько. Найрідніша людина Михайла зараз перебуває у лавах Збройних Сил України. Його місія чітка: відвоювати рідну землю, звільнити Олешки, дати сім’ї можливість нарешті повернутися додому, до свого отчого порога. Михайло змалку знав творчість Кобзаря, але з роками вона набула нових, майже пророчих сенсів. Його улюблений твір – “Мені тринадцятий минало”. Здавалося б, дитяча поезія, сповнена пасторальних образів, але саме вона викликає у студента найсильніші емоції. “Чому саме він? Важко відповісти однозначно, – ділиться думками Михайло. – Але щороку в ці березневі дні, коли вшановуємо Кобзаря, мені хочеться перечитувати саме ці рядки. Можливо, тому, що вони про ту втрачену ідилію, про чисту любов до землі, яку в нас намагаються відібрати. Шевченко писав у часи кріпацтва, і дивовижно, наскільки актуальним він є наявність спільного “генетичного коду” фронтової літератури: лаконічні “плюси” Павла Вишебаби та суворі свідчення Бориса Гуменюка відтворюють ті самі смисли, що й фронтові нотатки Олеся Гончара, – цінність кожної миті життя, прірву між фронтом і тилом, мовчання як форму захисту від травми: сучасні автори-фронтовики фактично розшифнині. Ті самі проблеми, той самий ворог, ті самі наміри поневолити нас. Але й та сама незламність”. Михайло каже, що тепер слова Пророка на слуху в кожного: від малечі до сивочолих воїнів у задимлених окопах. Військові, відбиваючи пекельні атаки, крізь стиснуті зуби повторюють: “Борітеся – поборете, вам Бог помагає!”. Це універсальний код витривалості. Вибір майбутньої спеціалізації у Михайла теж продиктований часом – ортопед-травматолог. Він не шукає легких шляхів у медицині. Його мета – бути там, де він найбільш потрібний. Студент планує проходити інтернатуру в одній з прифронтових військових лікарень. “Прагну бути ближче до фронту, допомагати нашим захисникам. “І чужому научайтеся, і свого не цурайтеся”, – писав Шевченко. Але сьогодні я певен: треба робити ставку на своє, рідне. Розвивати нашу медицину, популяризувати нашу культуру. У мене була і є можливість виїхати за кордон, де небо спокійне. Але воно не рідне. Я зробив свій вибір на початку повномасштабної війни й нізащо його не зміню”, – твердить Михайло Максімчук. Михайло не один — уся його група складається з вимушено переміщених осіб. Їх об’єднує спільна мрія: повернутися на вільну Херсонщину, де “врага не буде, супостата”, а буде мирне майбутнє. Оксана Дидик: мистецтво як духовний протез і “Кавказ” як дзеркало сучасності Оксана Дидик, студентка 4-го курсу спеціальності “Фізична терапія, ерготерапія”, розглядає боротьбу через призму відновлення – як фізичного, так і духовного. Її батько також на ровують й актуалізують семантичні моделі, закладені Олесем Гончаром понад 80 років тому”. Радіємо, що Альона Войтович планує продовжити студії цієї актуальної та перспективної теми під час роботи над майбутнім дисертаційним дослідженням, отже, заповідається на нові відкриття… Лавреатка цьогорічної премії фронті. Для Оксани творчість Шевченка стала невід’ємною частиною особистої терапії. Вона переконана: мистецтво – це особлива форма зброї, яка не вбиває, а дає сили жити. Мистецтво не має калібрів, але воно має слово, звук та образ, – розмірковує Оксана. – Воно не тікає від болю, а осмислює його. Коли людина знаходить вірш, який відгукується в її душі, вона відчуває, що не одна у своїх переживаннях. Це і є та внутрішня опора, яка дозволяє тримати стрій”. Для Оксани найактуальнішим твором Кобзаря нині є поема “Кавказ”. Студентка вважає її справжнім пророцтвом. У спробах ворога знищити нашу ідентичність вона впізнає ті самі методи, які описував Шевченко понад півтори століття тому. Лицемірство агресора, який виправдовує руйнування “вищими цілями”, звучить нині так само огидно, як і тоді. “У “Кавказі” Шевченко викриває тих, хто несе “порядок” через кров і вогонь. Але головна ідея твору – незламність народів. Образ Прометея, якого щодня дзьобає орел, але не може випити його живу кров, – це ми, українці. Ми втрачаємо найкращих, нам боляче, але наш дух неможливо знищити. Слово Шевченка змінює свідомість, а свідомість – це те, що робить нас непереможними”. Оксана наголошує, що боротьба має бути не лише фізичною, а й духовною. Як майбутня реабілітологиня, вона розуміє: щоб вилікувати тіло, потрібно мати волю до життя. Творчість допомагає впорядковувати думки, проживати біль і не дозволяти йому руйнувати людину зсередини. “Слова “Борітеся – поборете” – це неу номінації “Публіцистика” Аліна Тітова із Миколаєва презентувала до фондів Національного музею літератури України свою фундаментальну книгу художньо-публіцистичної документалістики “Незламний та нескорені. Миколаїв – місто героїв”, звірившись, що навіть мусила піти з посади помічниці судді для роботи над збіркою унікальних свідчень (понад п’ятдесят інтерв’ю!) про тих, хто захищав рідне місто, підтримував волонтерський рух, тримав оборону від російської навали в різних сферах життєдіяльності Миколаєва: лікарів, волонтерів, рятувальників, робітників комунальних служб, освітян, підприємців, культурних діячів, працівників державних структур. Як зворушливо підсумувала студентка Одеської юридичної академії, а тепер – і перспективна журналістка-документалістка, “щоночі я молюся за тебе, Миколаєве, звертаючись до Бога та твого покровителя – Святого Миколая. Щодня я хвилююсь за тебе, але вірю: ти витримаєш, ти впораєшся, бо ти – Миколаїв! просто заклик до дії, це нагадування про те, що справжня перемога починається всередині людини. Творчість дозволяє залишатися людьми навіть у найтемніші часи”. Аліна Кнапик: від шкільних читань – до прапорів пам’яті та місії Червоного Хреста Аліна Кнапик, студентка 3-го курсу факультету медсестринства, родом з мальовничої Білогородки, що на Хмельниччині, пройшла шлях від дитячого захоплення поезією – до активного волонтерства. Вона згадує, яку молодших класах гордо цитувала “Причинну” та “Садок вишневий коло хати”, відчуваючи дивну, ще не до кінця усвідомлену, гордість за те, що такий Пророк – українець. Нині для Аліни Тарас Шевченко – це не лише про культурний скарб, а про обов’язок. Трохи більше року тому в її родину прийшла велика біда: на полі бою безвісти зник її хрещений батько. Ця особиста трагедія стала поштовхом до масштабної волонтерської діяльності. Дівчина не могла сидіти склавши руки. Аліна почала брати участь в акціях пам’яті, знайомитися з волонтерами з усієї країни. “Ми виготовляли великі прапори, на яких розміщували фотографії безвісти зниклих героїв. Ці стяги нині мандрують за кордоном – в Європі, Америці, аби світ бачив обличчя нашого болю й знав, скільки зла приніс ворог на нашу землю”, – зазначає Аліна. Чорним днем для студентки стало 19 листопада – день, коли ворожа ракета вбила й скалічила багатьох людей у Тернополі. Саме тоді Аліна прийняла остаточне рішення: вона мусить робити ще більше. Дівчина приєдналася до команди Червоного Хреста, підписала офіційні документи й тепер поєднує навчання з важ- Єдине та неповторне “місто на хвилі”…”. Дякуючи пані Аліні за цінний подарунок до фондової колекції, вчена секретарка Національного музею літератури України Оксана Твердохліб подякувала організаторам і за те, що вшанування дня народження Олеся Терентійовича й нових “гончарівців” п’ятий рік поспіль відбувається саме у стінах бібліотеки Колегії Галагана, де ніби вчувається відлуння кроків Івана Франка, Агатангела Кримського та стількох інших Майстрів Слова – попри всі лиха війни, тож маємо надію, що така зустріч неодмінно справдиться й у ювілейний, 30-й рік Міжнародної німецько-української літературної премії імені Олеся Гончара. Віримо, що так і буде, знову напровесні, у день Олеся Гончара, у пору абрикосового цвітіння, як заповідає в найтяжчі часи молоде слово Юлії Гупалюк: “дерево абрикосове наше – // перетерті із пам’яттю неврожаї. // люблю // тебе // якщо не заперечуєш // аби я // лишилася кісточкою // у твоїй тіні // щоб нагадувати щоночі // про майбутні сонцестояння”… кою, але вкрай важливою волонтерською роботою. Для Аліни зараз особливо резонують рядки Кобзаря, які звучать, як напуття для кожного медичного працівника та волонтера, поеми “Сон”: Раз добром нагріте серце, Вік не прохолоне! та з поезії “До Основ’яненка”: Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине... От де, люде, наша слава, Слава України! Аліна переконана: медсестринство – це не лише про процедури чи маніпуляції. Це про здатність співпереживати й боротися за кожне життя, навіть коли здається, що сили вичерпані. Саме в цьому вона вбачає виконання заповіту Шевченка. Спадщина, що гартує крицю Михайло, Оксана та Аліна – це три різні грані одного покоління. Покоління, яке зустріло 212-ту річницю Кобзаря не у святкових залах, а в лікарнях, волонтерських центрах і з думками про фронт. Що ж робить слова Тараса Шевченка такими живими у 2026 році? Мабуть, те, що він не просто писав вірші, а він формулював рецепт національного виживання. “Борітеся – поборете” – це формула, де зусилля помножені на віру завжди дорівнюють перемозі. Для студента-медика боротьба – це боротьба за здоров’я нації. Для волонтера – це боротьба за пам’ять. Для кожного з нас – це боротьба за право бути господарем у власній хаті, де, за пророцтвом Тараса, обов’язково “буде син, і буде мати, і будуть люде на землі”. Цьогорічні Шевченківські дні – це чергове нагадування: ми не маємо права на втому. Ми не маємо права покладатися лише на когось іншого. Кожен на своєму місці – зі скальпелем у руках, з книжкою чи з волонтерським набором – має докладати максимум зусиль. Лише так зможемо вибороти наше вільне небо. Лише так ми станемо гідними нащадками того, хто присвятив усе своє життя мрії про незалежну Україну. Березень в українському календарі – це не просто початок весни. Це час, коли ми зві# ряємо свій внутрішній компас з ритмом серця нашої нації. Цьогоріч відзначили дві особ# ливі, магічні у своїй символіці дати: 212 років від дня народження (9 березня 1814 року) та 165 років від дня смерті (10 березня 1861 року) Тараса Григоровича Шевченка. Вели# кий Кобзар прожив лише 47 років – критично мало, але цілком достатньо, щоб змінити хід історії та закласти підмурівок нашої ідентичності.
Героям Слава! · “Історії про нестерпний біль, який не здатен вгамувати ані час, ані важливі сенси і навіть всеосяжна, всепоглинаюча любов”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

“Ми знаємо, що ми не повернемось…”

Співає авторка проєкту, артистка Оксана Голубцова Раїса СТОЯН, керівниця студTV “11 поверх”, журналістка, м. Суми було добре, і коли я вже задула свічку, відвернулась, щоб йти, ця ікона падає… Я не могла навіть повернутися…”. Гіркі спогади про найрідніших, без перебільшення, – про найкращих із нас, про жертовність наших воїнів, які віддали найцінніше, заради коханих, діточок, заради того, аби ми звично вранці прокидалися, у спокої смакували каву. І так, як мовить Вікторія Медяник, не тому, що ми такі круті й можемо собі це дозволити, а тому, що нам вибороли таку можливість… На різні роздуми-рефлексії надихає спільна робота викладачів, студентів, музикантів, вокалістів, працівників закладу культури над масштабним, переконані, унікальним відеопроєктом України “Ти в моєму серці музикою спиш…”. Проєкт об’єднав одразу два колективи – Сумської обласної філармонії й кафедри журналістики та філології Сумського державного університету. Виробництво цього чутливого ексклюзивного контенту для платформи YouTube, що триває майже рік, стало можливим за сприяння Відокремленого підрозділу в Сумській області ВГО “Об’єднання матерів і дружин захисників України”. Ідеться про кількагодинний відеоцикл, що складається з одинадцяти свідчень – професійних інтерв’ю матерів та дружин загиблих Ге- Історії, історії, історії… Про що, власне, ці історії? Звісно, про нездоланну силу почуттів, про нестерпний біль, який не здатен вгамувати ані час, ані важливі сенси і навіть всеосяжна, всепоглинаюча любов, – жодної панацеї, жодних ліків. Це також про спогади, які роз’ятрюють рани, виринаючи десь із найпотаємніших глибин підсвідомості. Водночас, мабуть, і про справжні неефемерні цінності, якими ми одержимі у щоденній плинності та суєтності земного буття. Валентина Потапова – дру' жина загиблого Олександра По' тапова (позивний “Дракон”): “Коли Саша ще навчався, він співав у хорі, у нього був дуже гарний голос, і, я пам’ятаю, це було одне з відряджень… Приєм' ний був вечір дуже, і він так ніж'-но обійняв мене і почав наспіву' вати: “Ніч, яка місячна, зоряна, ясная”... У той момент просто все припинило існування. Зда' валось, що є тільки ми вдвох”. Ольга Булава – мати загибло' го Едуарда Булави: “Колись був такий випадок, що його запро' сили на полювання. Він пішов, але потім сказав: “Ні, я не можу, не можу бачити, як воно дивить' ся тобі в очі... Як його можна вбити?”. Але прийшла війна, ба' чите, все змінилося…”. Яна Голованьова – дружина загиблого Сергія Голованьова (по' зивний “Голова”): “Ми разом по' їхали в Польщу, заробили гро' шей і покликали батьків – прос'-то запросили їх на наше весілля. Усе самі організовували, усе було шикарно. Єдиний момент, я пам’ятаю, зараз вже споминаю: ми їздили фотографуватися, і в мене спала фата… Я пам’ятаю, що так засмутилася, страшенно просто, і кажу, що це поганий знак…”. Валентина Потапова – дру' жина загиблого Олександра По' тапова (позивний “Дракон”): “У нас є ікона вдома… Коли поча' лася війна, я щодня молилася. Її передали нам у спадок. І того ве' чора я молилася особливо силь'-но… Ця ікона, якщо впаде (за все життя вона падала двічі), то це обов’язково буде якась біда… Тобто чогось треба чекати, вона дає знак. І цього вечора я дуже за нього молилася, щоб у нього все роїв, жителів прикордонної з рф Сумщини. Олена Вдовіна – мати загиб' лого Антона Вдовіна (позивний “Америка”): “Я вже була в поло' говій залі, і вже були роди… Ще не встигла його навіть повністю народити, а вже кричу: “Хто?”. А мені радісно так кажуть – хлоп' чик. Ви знаєте, мабуть, пів годи' ни я не ридала, я просто лежала спокійно, а в мене сльози течуть, течуть, течуть... Мені здавалося, що, якщо дівчинка народиться, це буде більш щаслива доля. Я не знаю, чому так було, якісь такі відчуття були…”. Марія Антонова – мати загиб' лого Анатолія Антонова (позивний “Кошеня”): “А потім той кіт, ко' ли ми його впіймали, тому що він звідти не хотів сам злазити, за ним лізли... Потім уже звідти стряхнули, тут було рядно натяг' нуто, і ми вже його піймали. І та' кий доволі великий кіт, він весь переляканий, але він тут же вис' кочив. Це така була пригода… У нього і позивний, коли він був на Донбасі, Кіт. Кот…”. Марина Колінько – дружина загиблого Сергія Колінька (позив' ний “Пельмень”): “Він пішов добровольцем з першого дня. Іна моє запитання сказав: “Я пі' ду”. Сказали: “Так, це твій ви' бір”… З першого дня він захи' щав Суми. Чесно кажучи, хлопці були взагалі на ентузіазмі: голі, босі, без нічого, одне тільки ба' жання… І так вони вистояли, пройшли всю Сумську область – захистили, до одного моменту, коли їм сказали, що треба їхати на підкріплення в Донецьку об' ласть. Вони всі сказали: “Ми знаємо, що ми не поверне' мось…”. Ольга Булава – мати загибло' го Едуарда Булави: “Це, мабуть, був чемпіонат України, і вони виграли його. Він на той момент був чемпіоном України по лати' ноамериканській програмі. Пі' дійшов покійний Литвинов, був такий тренер, він нас привітав, усім сказав, що він молодець. Імені настільки було приємно, таке відчуття, що в мене виросли крила, і я злетіла, піднявши за собою дитину вверх, – настільки гордість така була… …Я спочатку плакала. Казала, як ти підеш, у тебе ж четверо дітей, як? А тоді, думаю, це не кожен переступить через це. Теж була велика гордість за це…”. Мартиролог загиблих Героїв на Сумщині, як і всюди в Україні, здається, не має меж… Із вдячністю та повагою ставимося до тих, хто відмовився від спілкування на камеру, доземний уклін жінкам, які знайшли сили прийти й переповісти свої сімейні історії: Яна Голованьова – дружина загиблого Сергія Голованьова (позивний “Голова”). Валентина Потапова – дружина загиблого Олександра Потапова (позивний “Дракон”). Вікторія Медяник – дружина загиблого Сергія Медяника (позивний “Тихий”). Зінаїда Опанасенко – мати загиблого Володимира Сокири. Анастасія Сухенко – дружина загиблого Вадима Сухенка (позивний “Діджей”). Ольга Булава – мати загиблого Едуарда Булави. Олена Вдовіна – мати загиблого Антона Вдовіна (позивний “Америка”). Христина Голод – дружина загиблого Дениса Голода. Марина Колінько – дружина загиблого Сергія Колінька (позивний “Пельмень”). Марія Антонова – мати загиблого Анатолія Антонова (позивний “Кошеня”). Валентина Шевченко – дружина загиблого Сергія Шевченка (позивний “Малиш”). На превеликий жаль, не судилося, хоча вже й було домовлено, зустрітися з мамою загиблого захисника Дениса Тригуба – Іриною Василівною. Не витримало материнське серце цих нелюдських випробувань війною. Презентація проєкту відбулася на сцені філармонії за участі родин загиблих, містян, представників влади. Того вечора музиканти, вокалісти виконували улюблені мелодії полеглих воїнів сильно… наче востаннє… А глядацька зала не стримувала сліз, емоцій, була щедрою на підтримку, овації. Це був неймовірно зворушливий діалог, своєрідне єднання між усіма учасниками чину пам’яті, покликаного увічнити на скрижалях історії імена наших Героїв. Та й чи могло бути інакше? Ведуча концерту, авторка ідеї проєкту, артистка Оксана Голубцова була відвертою з публікою і не тому, що зобов’язує фах, а тому, що це і її особиста історія. За кілька років жодних звісток від чоловіка з фронту... Оксана Голубцова: “Я пра' цюю над цим проєктом понад півтора року. Змінюються обста' вини, продовжується війна, множаться втрати. Іноді здаєть' ся, що ці пісні вже неважливі... Ія не знаю, що мене надихає на подальші кроки. Хочу, щоб істо' рії, які мені відкрили учасниці проєкту, були почуті не тільки в Україні, але і за її межами. Хочу, щоб загиблі Герої жили в нашій пам’яті не закам’янілими мону' ментами, а щирими посмішка' ми. Хочу, щоб світ знав, що Ук' раїну героїчно захищають люди, у яких було звичайне цивільне життя, як і у кожного з нас. Хочу, щоб ми помічали надзвичайних жінок, які щоранку роблять свій подвиг – продовжують жити “без”, продовжують жити з на' завжди закарбованою у пам’яті цифрою – час, коли востаннє “був у мережі”. Ці жінки йдуть у майбутнє, віддаляючись від тієї цифри, але щоразу повертаються до неї і далі в минуле, коли чують “саме ту” пісню”. Життя наших героїнь відтепер назавжди – “до” та “після”, суцільно спомини про найдорожчі, найсвітліші моменти, вервечки обставин, які передувала трагедії, деталі, емоції, знаки долі, сакральні фрази й улюблена музика – як діалог, що, попри вічність, триває й досі. Марія Антонова – мати за' гиблого Анатолія Антонова (по' зивний “Кошеня”): “Я заходжу до нього в кімнату, а там знову “Тартак” і оця пісня – “Не кажу' чи нікому”. І він мені: “Мамо, ти це знаєш? Виконавець, він заги' нув...”. А там такі слова в цій піс' ні: “Не плач за мною, мамо, ко' ли я загину за свою землю, за Ук' раїну, поплач за мною, сестро, не кажучи нікому, що я вже ніколи не вернусь додому…”. Валентина Шевченко – дру' жина загиблого Сергія Шевчен' ка (позивний “Малиш”): “Він любив усю музику, на телефоні вмикав, кругом вмикав музику. А ось пісню “Не записуйте в ге' рої…” останнім часом найбільше слухав. Він себе не вважав геро' єм, казав: “Я людина, яка має стояти на захисті своєї держави, я не один такий, нас багато. Не треба мені присвоювати Героя, я звичайний громадянин, який зо' бов’язаний захистити свою дер' жаву”. “Ми чуємо вас, хай ви і стали янголами”, – влучніше, аніж словами доцентки кафедри журналістики та філології СумДУ, заслуженої журналістки України Алли Федорини, яка особисто спілкувалася з усіма учасниками проєкту, записувала інтерв’ю, мабуть, і не скажеш. “Ідея Оксани Голубцової народилася з особистого, тому в ній жодної формальності, ні нотки фальші. Мабуть, кажучи про увічнення пам’яті загиблих у війні, ми й повинні не узагальнювати, а згадувати кожну осо- На сцені — заслужена артистка України Тетяна Ластовецька і Максим Шолох
Суспільство · “Усе в цьому зримому світі – з єдиного коріння, глибокого й міцно перевитого”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

бистість, кожну людину, яка загинула за нас”, – наголошує Алла Федорина. Вікторія Медяник – дружина загиблого Сергія Медяника (по' зивний “Тихий”): “Приїхали 26- го ввечері, а вже 27-го зранку Сергій вирушив у військкомат, у Львів. По дорозі вони забрали ще одного хлопця, який повер' тався з Польщі. Він сам був з Бу' рині, а інший хлопець – з Лебе' динського району. І так сталося, що з Сумської області їх троє приїхало в Шевченківський ТЦК. Йому казали: “Посидь, відпочинь, ти тільки приїхав, у тебе діти”. Він відповів: “Як я буду відпочивати і пити чай, ко' ли Суми в оточенні, на Київ ідуть, Україна вся палає, а я буду відлежуватися?. …Він був поранений 6 липня 2022 року… Мені хлопці розповідали – тоді прорвалися росіяни. Це була Миколаївська область, село Партизанське. Село було розрізане на дві частини, тому наші хлопці не змогли прийти на допомогу вчасно тим, хто був по іншу сторону. 6-го числа був бій, у якому загинув побратим Сергія – Осип. Осип загинув одразу, Сергій – ні, Сергія було придавлено, і він там пролежав… Більш того, поряд з ним зірвалася ще міна, приліт був близько метра, – казали хлопці, – хоч він був і в касці…Тобто зовнішньо він був цілий, але всередині, як мені показував лікар в одеській лікарні, – дуже маленькі шматочки черепа були в головному мозку, він вижити не міг зовсім…”. Кожна зустріч “на щиті” перехоплює подих, крається серце, але ще важче, коли розумієш, якою унікальною особистістю, з неординарними талантами, здібностями, харизмою, та понад усе – яким чоловіком, батьком, сином, другом був загиблий Герой. Вікторія Медяник – дружина загиблого Сергія Медяника (по' зивний “Тихий”): “Це було, і до' сі пам’ятаю, приблизно о дев’ятій вечора, була зима, але Маринці захотілося покататися на велосипеді. Чоловік – після роботи, навіть не поїв – перевзувся, взяв велосипед і пішов з Маринкою кататися на вулицю. Взимку, на велосипеді…”. Анастасія Сухенко – дружина загиблого Вадима Сухенка (по' зивний “Діджей”): “І я чую його голос… Я пам’ятаю, розплака' лась, кажу, як я рада тебе чути. Він каже: “Ти знаєш, я йшов з єш, папа вже, мабуть, мертвий, так?”. Я сказала, що він живий, усе нормально, я привезу його… А потім, коли ховали його, ніко' ли не забуду того, що вона сказа' ла: “Папа, краще б я загинула, аніж ти…”. Сльози…”. Лише той, хто втрачав, знає: ніхто, ніщо і ніяк не здатні втамувати цю вселенську нестерпну самотність… Жодні слова, вчинки чи дії безсилі. Але ж можна мовчки стати поряд, схилити голову у хвилини скорботного мовчання, у будь-який час, за будь-якої нагоди. Анастасія Сухенко – дружина загиблого Вадима Сухенка (по' зивний “Діджей”: “Знаєте, наче друзів було багато по життю, але зараз, коли я приїжджаю до ньо' го на кладовище, розумію, що найчастіше до нього їду я. На жаль, так мало хто ще приїж' джає… Тобто – не забувати, якою ціною ми зараз можемо ди' хати цим повітрям, насолоджу' ватися цим життям”. Христина Голод – дружина загиблого Дениса Голода: “Я пам’ятаю цей момент, я досі йо' го відчуваю. Коли приїхала ма' шина і стоїть його гроб, я просто впала на коліна і почала крича' ти… Не знаю, чого я почала кри' чати, ну просто почала… Я не ві' рила, що він там, не вірила і все… не вірила… Усі кажуть: “Христино, вставай, потрібно зустрічати стоячи”. А я не можу, не можу”. “…Стикалася з такою ситуацією: заходжу в маршрутку – не хочу посвідчення показувати, а показую. І він (авт. – водій) каже: – Ну і що, зайнято… – То мені вийти? – Так. А що у вас там за посвідчення? – Дружина загиблого. – А-а-а… Ну, сідайте. І так завжди, розумієте, і так завжди”. Вікторія Медяник – дружина загиблого Сергія Медяника (по' зивний “Тихий”): “Коли спілку' єтеся із вдовами, дітьми або батьками загиблих, не потрібно казати “я знаю, як тобі боляче”. Ви не знаєте, і не дай Боже вам це знати”. Відеопроєкт “Ти в моєму серці музикою спиш…” – це величезні обсяги матеріалу. Поки він не завершений, на стадії монтажу, дизайну. Повна версія циклу має з’явитися на платформі You- Tube вже незабаром. У ньому – жива, не вигадана, історія України – перегляньте. намагається реконструювати побут, вірування та соціальну структуру трипільців. Завдяки дослідженням науковця відкрилося багато нового про трипільців: про їхні великі поселення, розвинену кераміку з дивовижними орнаментами, складні релігійні вірування та високий рівень соціальної організації. Надзвичайно цікава доповідь вченого викликала жваве обговорення, яке було вирішено продовжити на наступних зібраннях “Просвіти”. У роботі круглого столу також взяли участь Павло Мовчан, Георгій Філіпчук, Микола Голомша, Іван Заєць, Олександер Ковалів, Петро Ющенко, Петро Чернега, Юрій Нагулко, Валерій Франчук, Сергій Файфура, Дмитро Ломачук, Роман Кухарук, Анатолій Радзіховський, Галина Дацюк, Сергій Присухін, Фергад Туранли, Ігор Зоц. Власн. інф. то й допоміг…”. Найчастіше це разова підтримка і не від мільйонерів. Але останнім часом з’явилися нові тенденції в цій добрій справі – вона, здається, стає системною. І це завдяки Благодійному Фонду Меценатська фундація “OLOS”. Навесні минулого року, після знайомства з керівництвом Фонду, ситуація почала розвиватися карколомно (все, як ми любимо) – підготовка потенційних музейних проєктів в найкоротші терміни, презентації, зустрічі, кошториси, пошуки нових контактів. Ресурси і підтримка були за “Олосом”. Ми одночасно стартанули семи проєктами, і частина з них уже реалізована: оновлена музейна зала “Трипільський посуд”, змонтована у підвалі потужна витяжно-рекупераційна система, з нуля створені 3D-студія та музейний артпростір, запускаємо аудіогід двома мовами, з літа починаємо працювати над Трипільським скансеном та будувати його перше житло. Чи потрібно це під час війни? Чи потрібні під час війни музеї, ідеологія, наукові дослідження та конференції, література, театри, кіно? За кількістю відвідувачів і екскурсій свого музею бачимо, що потрібно. Але питання це риторичне і, напевно, вічне. Принаймні – від архаїчних часів народження Муз. Владислав ЧАБАНЮК, директор Державного історико-культурного заповідника “Трипільська культура”
Суспільство · “Усе в цьому зримому світі – з єдиного коріння, глибокого й міцно перевитого”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Що в пам’яті

За ініціативи Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка в інформаційній агенції “Наголос” відбувся круглий стіл “Українська історична пам’ять”. Головний доповідач – Михайло Відейко, знаний український науковець, археолог, доктор історичних наук, професор, справжній ентузіаст своєї справи поділився своїми здобутками в дослідженні Трипільської культури. Його праці дозволили зазирнути в далеке минуле України та розкрити багато таємниць однієї з найдавніших цивілізацій Європи. Трипільська культура, що існувала на території сучасної України в IV-III тисячолітті до н.е., завжди була об’єктом його наукових інтересів. Пан Відейко не лише вивчає матеріальні залишки цієї цивілізації – поселення, кераміку, знаряддя праці, – але й
Суспільство · “Усе в цьому зримому світі – з єдиного коріння, глибокого й міцно перевитого”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Вдячні меценатам

Глядацька зала Сумської обласної філармонії вшановує пам'ять полеглих Героїв місця п’ять кілометрів, ми ще на позиціях, нас не замінили, і я йшов п’ять кілометрів, бо тобі пообіцяв (авт. – зателефонува' ти). Бо ж ти піднімеш тут усіх, аби зрозуміти, що зі мною все добре”. Зінаїда Опанасенко – мати загиблого Володимира Сокири: “Він 12-го в автобусі отримав повістку… Прибіг щасливий, бо цілий рік рвався на війну. Тільки казав, що “у мене немає дити' ни”, “у мене немає дитини”... Йому всі військові працівники говорили про те, що ми тебе за' беремо, тільки почекай”. Валентина Шевченко – дру' жина загиблого Сергія Шевчен' ка (позивний “Малиш”): “Знає' те, як кажуть, я була за чолові' ком, я була така… Я знала, що він все вирішить. Для родини він, як мовиться, гори зверне. Я була впевнена в ньому настіль' ки, що, напевно, у собі не була так впевнена. Знала, що він з будь-якої ситуації знайде вихід, з будь-якої ситуації, як би там тяжко не було”. Ніколи, ніколи не запитуймо, по кому подзвін… Бо ж не буває “чужої” біди, бо ж усе в цьому зримому світі – з єдиного коріння, глибокого й міцно перевитого. Христина Голод – дружина загиблого Дениса Голода: “Ми зараз повісили банери в Сумах і кожного дня ходимо. Кажу: “Та'-то”, – і вона махає (авт.– донеч' ка), повітряні поцілунки робить. На кладовище її поки що не беру, бо вона ще маленька, а так фо' тографії завжди показую”. Анастасія Сухенко – дружина загиблого Вадима Сухенка (по' зивний “Діджей”): “Менша донька, якій тільки чотири. Зна' єте, я розумію, що йти на кладо' вище до тата ще завчасно, але вона, незважаючи на маленький вік, йде… Для мене було, правда, дивиною: там вона з маленькою дівчинкою познайомилась. Дів' чинка говорить їй: “Це твоя ма' ма?”. Вона: “Так”. “А тато твій де?”. Я думаю: “Боже, вона ж зовсім маленька, хоча я їй сказа' ла, що тата немає, він на небі”. І моя маленька доня каже: “А в мене немає тата. Він разом із зі' рочками високо-високо…”. Вікторія Медяник – дружина загиблого Сергія Медяника (по' зивний “Тихий”): “Коли я їхала 10 липня 2022 року до Сергія в Одесу, у лікарню, мені Марина (маленька донечка. – авт.) ска' зала: “Мамо, ти мене обманю' Я так розумію, що в багатогранних відблисках калейдоскопу різноманітних свят одне співробітники заповідника “Трипільська культура” вже точно долучать до свого пантеону. І це – Міжнародний день мецената. Ми б і без меценатів ходили на роботу, любили свою справу, але от чи розвивалися, змінювалися та перетворювали колись занедбану будівлю в сучасний музейний простір? Точно, що ні. Ми не були створені з “нормальним” штатом у новому чи пристосованому під музей приміщенні. Наш старт – це великий сільський ФАП без каналізації і води, в тріщинах, із цвіллю в підвалі. Вже мовчу про зупинку державного фінансування археологічних розкопок унікальних трипільських поселень-гігантів ще в 1994 році (де брати експонати?). Я можу перераховувати десятки людей і організацій, які допомагали нам від самого початку, з 2003 року. Ви ж пам’ятаєте, у чому різниця між спонсором і меценатом (хоча тут будьяка підтримка важлива)? Останній допомагає безкорисливо, не сподіваючись на фінансову чи репутаційну вигоду в перспективі. Інколи такі меценати навіть не вважають за необхідне вказувати їх як благодійників. Нещодавно ми для своєї археологічної роботи придбали бус (вперше за два десятиліття), і людина, яка дала на це кошти, попросила: “Не пишіть про мене, допоміг –
Суспільство · “Усе в цьому зримому світі – з єдиного коріння, глибокого й міцно перевитого”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Безоплатна правнича допомога

Якщо ви або ваші близькі постраждали від війни і потребуєте юридичної допомоги – звертайтеся на “гарячу лінію” (з 10:00 до 18:00 у робочі дні): 0 800 300 253, +380 (44) 492 88 48. Безоплатна правнича допомога надається, зокрема, з таких пи3 тань: якщо зникла близька людина – юридичне оформлення статусу безвісти зниклої особи або оголошення померлою, встановлення батьківства щодо загиблого чи зниклого; проблеми зі статусом ВПО, соціальними виплатами, пенсіями чи пільгами, оскарження рішень органів соціального захисту; зруйноване або пошкоджене житло – підтвердження права власності, подання заяв на компенсацію, звернення до Міжнарод/ ного реєстру збитків для України; якщо дитина постраждала від війни – отримання відповідного статусу, питання опіки, документів або возз’єднання сім’ї. Допомога надається в межах проєкту “Надання невідкладної правничої допомоги вразливим групам населення, які постражда3 ли від війни в Україні”, що реалізує Інститут прав людини АПУ за фі3 нансової підтримки International Rescue Committee in Ukraine (IRC).
Національна еліта · “Світло його праці горітиме у кожній свічці тальнівських соборів”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Почесний Патріарх Філарет і Черкащина

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА Для Патріарха Філарета Черкащина була сакральним центром України, де в кожному подиху вітру над Тікичем чи Дніпром відчувається відлуння козацької волі. Саме тут, на землі Максима Залізняка й Івана Гонти, ідея незалежної Помісної Церкви знайшла свій найміцніший ґрунт. Він був духовним провідником, голосом віри й незламності, людиною, яка все своє життя присвятила служінню Богові й Україні. Його слово укріплювало серця, а його шлях надихав мільйони. У часи, коли українська ідентичність лише виходила з тіні, Патріарх утвердив у Черкаському краї ідеологічний форпост Київського Патріархату. Його служіння в цьому регіоні стало символом відродження: від освячення перших сільських громад до зведення величних храмів, що стали фундаментом для отри- Храм Воскресіння Христового ПЦУ (с. Криві Коліна) мання Томосу. Це історія про те, як віра ієрарха та незламність черкащан вибудували духовну свободу нації, яка відтепер продовжуватиметься вже як його безсмертна спадщина. Тепер, коли постать Патріарха Філарета стає частиною вічності, ми з особливою гостротою згадуємо ті вузлові моменти історії, де його тверда рука підтримала іскру народного духу. Для Тальнівщини така історія почалася не з високих кабінетів, а з глибинного іспиту на совість і вірність пам’яті предків. Саме в такій синергії – між мудрістю сивочолого ієрарха в Києві та рішучістю патріота на місцях – і гартувалася справжня незалежність. Патріарх Філарет плекав стратегію духовної деокупації України, але її втілення вимагало надійного опертя – однодумців, здатних на вчинок. Момент істини: Голодомор як духовний іспит Для мецената Володимира Мовчана шлях до розбудови української церкви став особистою боротьбою за правду, що почалася з болючого зіткнення двох різних світів. Спершу будівництво храму в Кривих Колінах планувалося на базі вже існуючої парафії, яка, як з’ясувалося пізніше, належала до Московського патріархату. Переломною подією став День пам’яті жертв Голодомору. Родина Мовчанів, чиї рідні загинули у часи великого лихоліття, звернулася до місцевого священника з проханням відслужити панахиду за невинно убієнними. Проте вони отримали категоричну відмову. Для служителя МП трагедія мільйонів українців була лише “неврожаєм”, а не геноцидом. Ця зухвалість і заперечення національного болю стали для мецената моментом істини. Церква, яка не вболіває за мучеників своєї землі, не може бути рідною. Тож завдяки спільним зусиллям громади та жертовності сусідів – родини Драченків, які надали власну землю, у селі почала зростати перша справді українська святиня. У 2006 році Храм Воскресіння Христового урочисто зустрів перших прихожан. Патріарх Філарет та митрополит Іоан особисто прибули до села, щоб звершити Чин освячення. Ця синергія пастирського слова й непохитної волі будівничого перетворила Тальнівщину на потужний осередок українського духу. Сам Володимир Мовчан так окреслює свою життєву філософію: “Будувати храми – значить відновлювати світлу пам’ять та справедливість перед Богом і власним народом”. Тальнівська перлина: зв’язок віків від Софії Київської Духовне піднесення у Кривих Колінах швидко переросло межі одного села. Символом цього став храм святих першоверховних апостолів Петра і Павла у Тальному. Поштовхом до його зведення стало щире прохання місцевих жителів, яке озвучила активна тальнівка Тамара Шпилька. Володимир Мовчан відгукнувся на цей заклик, усвідомлюючи потребу міста у власному духовному центрі. Будівництво, що розпочалося у 2007 році, позначене знаком спадкоємності. 29 травня 2007 року із фондів Національного заповідника “Софія Київська” до Тального передали фундаментний камінь ХІ століття. Його разом із капсулою-посланням нащадкам заклали у підвалини храму, символічно поєднавши нову святиню з витоками українського православ’я. Митрополит Іоан пізніше згадував, що цей храм зведено Петропавлівський храм ПЦУ (Тальне) “на совість і на віки”. 4 липня 2009 року над Тальним уперше залунали дзвони Петропавлівського храму. Святкову службу знову очолив Патріарх Філарет. Слово шани та вдячності від Володимира Мовчана: “Постать Патріарха Філарета для мене є символом епохи, коли Україна почала говорити з Богом власною мовою. Наша перша зустріч стала духовним орієнтиром. У часи, коли розбудова українських храмів вимагала віри й великої громадянської мужності, Патріарх завжди знаходив слова підтримки. Його візити на Тальнівщину – до Кривих Колін і Тального – щоразу ставали святом духу, що єднало людей. Сьогодні, дивлячись на зведені собори, я відчуваю глибоку вдячність Святійшому за благословення нашого прагнення до свободи. Його твердість у переконанні, що “без своєї Церкви не може бути своєї держави”, стала моїм життєвим кредо. Ваша Святосте, дякую Вам за мудрість, терпіння і високу довіру, яку Ви виказали мені як будівничому. Ви заклали камінь віри, на якому ми звели храми та наше майбутнє. Ваша молитва за Черкащину й усю Україну навіки залишиться у дзвонах Петропавлівського храму й Воскресіння Господнього. Вічна Вам пам’ять і синівський уклін”. Чотири святині Тальнівщини: Спільна праця та архітектурна єдність Благословення Святійшого Патріарха та спільна молитва з митрополитом Іоаном стали тим міцним фундаментом, на якому постала не одна, а ціла плеяда духовних центрів Тальнівщини. Прагнення мецената віддати шану рідній землі втілилося у створенні цілісного архітектурного ансамблю, де кожен храм має своє унікальне обличчя. Загалом Володимир Мовчан побудував чотири святині, які стали окрасою та духовною опорою краю: храм Воскресіння Христового (с. Криві Коліна); храм святих апостолів Петра і Павла (м. Тальне); храм святого великомученика Дмитрія Солунського (с. Здобуток); храм Преображення Господнього (с. Зеленьків). Освячення церков у Здобутку й Зеленькові здійснив митрополит Черкаський і Чигиринський Іоан. Усі чотири об’єкти зведені за проєктами творчого тандему архітекторів – Анатолія Івановича Дітковського та Лілії Петрівни Мовчан. Саме завдяки художньому баченню дружини мецената комплекси набули особливої витонченості. Її авторські ідеї, зокрема, втілилися в унікальній брамі й паркані Петропавлівського храму із зображеннями дванадцяти апостолів – мистецькому шедеврі, подібного якому немає в Україні. Ці святині втілюють живу пам’ять поколінь та незламну віру в майбутнє української землі. Патріарх та ідеологія державництва: Уманщина, Шполянщина, Кам’янка Ця особиста вдячність Тальнівщини відлунює в кожному куточку Черкаської землі, де Патріарх Філарет закладав підвалини духовної свободи. Адже досвід побудови окремих громад був частиною його масштабної стратегії – перетворити весь регіон на нездоланний ідеологічний форпост. Географія архіпастирських візитів Святійшого Патріарха Черкащиною вражає масштабністю й символізмом. Кожна поїздка ставала подією, що єднала церковне служіння з державницькою місією. Особливе місце в цьому літописі посідає Уманщина. У жовтні 2016 року, під час візиту до села Городецьке на святкування 250-ліття Покровського храму, Патріарх разом із митрополитом Черкаським і Чигиринським Іоаном та представниками влади вшанував пам’ять ватажків Коліївщини – Івана Гонти й Максима Залізняка. Покладання квітів до підніжжя пам’ятника героям в Умані було свідченням того, що українська церква завжди стоїть на варті історичної правди та національної волі. Значущими були візити й до інших духовних осередків краю. Лебедин (Шполянщина). У серпні 2016 року Патріарх очолив святкування 190-ліття Спасо-Преображенського храму. Освятивши новий іконостас, Святійший Владика відзначив медалями “За жертовність і любов до України” воїнів АТО, продемонструвавши єдність церкви з її захисниками. Кам’янка. Листопад 2017 року ознаменувався освяченням новозбудованого храму на честь Покрови Пресвятої Богородиці. У своїй проповіді Патріарх наголосив на винятковій ролі храму як місця, де людина чує Божу істину, що гартує дух громади. Ці візити довели: для Філарета розбудова парафій у глибинці була такою ж важливою, як і велика церковна дипломатія. Саме з таких громад формувалася основа майбутньої автокефалії. Митрополит Іоан – архітек¥ тор єпархіальної міцності Реалізація цієї масштабної стратегії на місцях вимагала не лише волі Патріарха, а й фахового управління. Розбудова Черкаської єпархії як однієї з найпотужніших в Україні була б неможливою без особливої ролі митрополита Черкаського й Чигиринського Іоана (Яременка). Як одна з найбільш наближених до Патріарха осіб, владика Іоан став не лише свідком, а й безпосереднім координатором масштабних змін. Саме через його стратегічне бачення та тісну співпрацю з Патріархом Філаретом здійснювалася розбудова нових парафій. Митрополит зумів об’єднати навколо ідеї помісності духовенство, меценатів та громади, перетворивши Черкащину на взірцевий регіон, де українське слово в храмі звучить упевнено й гордо. Сьогодні цю естафету єдності й розбудови Помісної Церкви впевнено тримає Блаженнійший Митрополит Епіфаній. Його служіння стало органічним продовженням справи Патріарха Філарета, втілюючи в життя мрію багатьох поколінь про єдину православну родину в незалежній Україні. Заповіт стійкості та тяглість поколінь За спогадами благочинного Тальнівської громади Андрія Гаргата, кожен візит Патріарха залишав глибокий слід у душах людей. Те, що в дні освячення храмів до хрещення приносили немовлят, отець Андрій вважає символом неперервності життя та віри. “Наші храми, зокрема в Кривих Колінах і Тальному, стоятимуть як живі пам’ятники молитві, яку Патріарх підніс над нашою землею. Сьогодні ми маємо від нього головну спадщину – свідомість того, що ми є дітьми вільної, помісної Церкви”, – наголошує Андрій Васильович. Тернистий земний шлях Патріарха завершився, але світло його праці горітиме у кожній свічці тальнівських соборів. Його праця стала фундаментом, на якому стоїть сьогоднішня духовна незалежність Черкаського краю. Павло Мовчан і Патріарх Філарет на Чернечій горі в Каневі. 20 травня 2001 р. Фото Олекси Ващенка
Національна еліта · “Обставини були такими буремними, що “Просвіті” довелося на деякий час майже повністю припинити свою діяльність”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Київська “Просвіта” другого періоду. Короткий огляд діяльності в 1917–1920 роках

Цього року Київська “Просвіта” відзначає своє 120-ліття. З цієї нагоди міське та обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка готують низку ювілейних заходів. Зокрема, у Видавництві Марка Мельника вийде друком друге видання книги “Нариси з історії Київської “Просвіти””, що буде презентоване на “Книжковому Арсеналі”. Днями автор книги – голова Київського обласного об’єднання “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Євген Букет, працюючи з документами Державного архіву Київської області (директор – Соф’я Каменєва), знайшов у списку просвітян, прийнятих до Товариства після загальних зборів 14 травня 1917 року, майбутнього лідера України Симона Петлюру. Повідомлення про це відкриття спричинило неабиякий резонанс у Фейсбуці. Пропонуємо читачам “Слова Просвіти” розділ (скорочено) з майбутньої книги, повністю підготовлений автором за новознайденими архівними матеріалами. Євген БУКЕТ Київське Товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка, відроджене на початку визвольних змагань – 4 квітня 1917 року, було спадкоємцем скасованого в 1910 році Товариства, що робило видатну народно-культурну роботу під проводом Бориса Дмитровича Грінченка і було зразком для всіх “Просвіт”, які постали тоді в підросійській Україні. На загальних зборах Київської “Просвіти”, що відбувалися 4 квітня 1917 року, голова останньої Ради “Просвіти” пані Яновська розпочала свою промову до зборів з таких слів: “Просвіта наша воскресла, не дивлячись на всі перешкоди, які ставив їй старий Уряд. Сьогоднішні збори мусять поправити “Просвіту” на новий шлях, який простував би найближче до здійснення Петро Стебницький просвіти, волі і слави для України. А разом з тим Київська “Просвіта” має ввійти в відповідні стосунки з іншими “Просвітами” для координації їх діяльності”. 112 душ просвітян, більшість із яких були членами забороненого в 1910 році товариства, які прибули на збори, де головував доктор Євмен Лукасевич, обрали членами Ради: Валентина Садовського (64 голоси), Михайла Данька (60 гол.), Василя Корольова (58 гол.), Миколу Косюру (55 гол.), Зиновія Моргуліса (52 гол.), Олександра Волошинова (50 гол.), Михайла Демьяновського (45 гол.), Миколу Томашівського (41 гол.). Кандидатами – Володимира Дурдуковського (52 гол.), Марію Ішуніну (45 гол.), Любов Яновську (39 гол.). Членами Ревізійної комісії – Ігнатовича (55 гол.), Рафальського (43 гол.), Синицького (37 гол.). Також було внесено зміни до Статуту товариства, затвердженого ще в 1906 році, в частині процедури прийому нових членів та збільшення розміру членської вкладки. Після наступних загальних зборів, що відбулися 14 травня, до Київської “Просвіти” було прийнято понад 190 нових членів, серед яких чимало членів Української Центральної Ради. Зокрема, Ольга Трохимівна Андрієвська (№1), Іван Максимович Горемика-Крупчинський (№20), Зінаїда Василівна Мірна (№78), Іван Іванович Мірний (№80), Микола Володимирович Порш (№112), Овсій Трохимович Плохий (№113) та Симон Васильович Петлюра – майбутній Головний отаман військ УНР (№123). На жаль, революційні обставини 1917 року не сприяли широкому розвиткові діяльності Товариства. За новими широкими політичними і державотворчими завданнями культурно-просвітня робота відходила на другий план і через те кількість активістів, що реалізовували себе безпосередньо в “Просвіті” була дуже незначною, тому й діяльність Товариства не відповідала потребам, що перед ним постали. Але були серед просвітянських ініціатив дуже цікаві. Зокрема, цікавим фактом єте, що саме Київська “Просвіта” ініціювала ще в жовтні 1917 року перейменування деяких вулиць у місті Києві. Так, на засіданні Київської Української Міської Ради 18 жовтня 1917 року були затверджені пропозиції “Просвіти”, які мала поставити на голосування в “городській думі” українська фракція: “Безаківську вулицю, названу так від імені генерал-губернатора Безака, назвати вул. Івана Котляревського; Фундуклеївську вулицю (від імені губернатора Фундуклея) назвати вул. Драгоманова; Бібіковський бульвар, названий іменем гнобителя всього українського, котрий переслідував найкращих синів України, назвати бульваром Тараса Шевченка; Столипінську вулицю – вулицею Костомарова; вулицю М. Житомирську – вул. Петра Могили як фундатора Братського Михайлівського монастиря; Олександрівську площу і вул. до Царської площі – площею і вулицею Сагайдачного – фундатора Братського Богоявленського монастиря і Духовної Академії”. Коли на початку 1918 року Київ захопили більшовики, “членам Товариства доводилось дбати лише про самозбереження і по можливості зовсім не виявляти свого лиця”. В період першої більшовицької окупації велась головним чином кабінетна підготовча праця. Так, видавнича комісія розробила широкий план виготовлення друкованої продукції: серію біографічних нарисів про наших славних діячів і письменників – Шевченка, Куліша, Лисенка, Грінченка, Костомарова, Антоновича, Лесі Українки, Коцюбинського, Сковороди, Мазепи, Хмельницького, Дорошенка, Сагайдачного, Петра Могили та інших; серію книжок з сільського господарства; серію книжок під назвою “Наші ближчі і дальші сусіди” – про Польщу, Галичину, Буковину, Німеччину, Чехію, Грузію, Туреччину, Румунію, Сербію, Болгарію, Францію, Бельгію, Данію, Голландію, Італію. Планували Український Клуб також до видання щомісячний “Вісник Просвіти” за редакцією П. Стебницького. Фактично ж через нестачу коштів і складні умови “Просвіті” вдалося випустити в 1918 році лише кілька книжок: “Про козаків, татар і турків” М. Драгоманова, про земельне самоврядування, біографії Шевченка та Куліша. Через брак коштів вдалося випустити лише одне число неперіодичного органу, названого “Просвітянин”, який прагнули перетворити на періодичний, що “має стати для провінційних, особливо для сільських “Просвіт”, тим необхідним виданням, де вони знайшли б і принципіальні вказівки щодо просвітньої справи й історію просвітного руху на Україні та у інших сторонах, і практичні поради щодо організації діяльності “Просвіт”. Київська “Просвіта” під керівництвом Олександра Лотоцького, а потім (від 21.10.1918 р.) – Федора Матушевського – існувала за рахунок членських внесків, благодійних пожертв і коштів, які заробляла самостійно. Будучи фактично підрозділом Центральної Ради, за часів Української Держави Павла Скоропадського вона перебувала в опозиції до гетьманського уряду. І хоч як вимагала для себе державного фінансування – так і не отримала його. Після вигнання більшовиків “Просвіта” взяла на себе утримання 4-ї Української гімназії в Києві, заснованої в 1917 році. Також було засновано мішану гімназію на “Лук’янівці” (в будинку Шостої гімназії, вул. Дорогожицька, 79) у складі двох підготовчих і двох перших класів у другу зміну з платнею 75 крб. на півріччя. Вона отримала назву “Українська гімназія імені Київської “Просвіти””. Організувала і відкрила “Просвіта” 22 вересня 1918 року й дитячий садок на три групи, до якого записалось 58 дітей. Персонал садочка складався з трьох виховательок і няні. Майже одразу Товариство почало клопотати про відкриття другого садка, бо понад 30 дітей просвітян залишилося “за його дверима”. Спеціальна Комісія “Просвіти” мала намір відкрити в другій половині жовтня ще два заклади “Просвіти”: вечірню початкову школу для дорослих і вечірні курси з українознавства. На початку жовтня “Просвіта” відкрила власну бібліотеку, що складалася із понад 8000 книг, надавала книжки для читання додому. Тоді Товариство “Просвіта” в Києві мало чотири філії (Лук’янівка, Шулявка, Солом’янка, станція Київ Півд.-Зах. Залізн.), готувалося відкрити ще кілька з бібліотеками при них (до кінця року було засновано філію Київської “Просвіти” в Пущі-Водиці). Спочатку “Просвіта” містилася за адресою: вул. В. Володимирська, 42. Невдовзі Товариство взяло у розпорядження все приміщення “Українського Клубу”, за адресою вул. Пушкінська, 1, який перейменувало на “Дім Просвіти”. Там щодня працював технічний апарат, що складався з керуючого справами, секретаря, завідуючого видавництвом, бібліотекаря, педагогічної колегії, бухгалтера, рахівника, конторника-машиніста і двох службовців. Обставини ще від кінця травня 1917 року поставили Київську “Просвіту” в становище “Просвіти” центральної, до якої горнулися провінційні сільські “Просвіти”, просячи поради і матеріальної допомоги на свої потреби. Саме на плечі київських просвітян ліг тягар організації двох Всеукраїнських з’їздів “Просвіт” (20–23 вересня 1917 р. та 3–5 листопада 1918 р.) та функціонування (хоч і не довгого) центрального бюро “Просвіти”. У жовтні 1918 року Київська “Просвіта” клопотала перед гетьманською владою про створення книжкового складу “Просвіти”, який закуповував би потрібні книжки у різних видавництв і періодично розсилав їх у села й містечка по всій Україні. Саме в “Домі Просвіти” відбувся бенкет із нагоди встановлення влади Директорії у Києві 19 грудня 1918 року. Станом на початок 1919 року в “Просвіті”, крім загальних зборів, Ради і Президії Товариства, що стояли на чолі всієї справи, діяли такі установи: канцелярія Товариства як установа об’єднуюча та інформаційно-інструктуюча; дитячий садок; школа для дорослих; бібліотека; комісія по влаштуванню рефератів, лекцій та курсів; комісія по влаштуванню концертів, вистав, вечірок та ін.; хор “Просвіти”; видавнича комісія; колектив журналу “Просвітянин”; філії Товариства. Але обставини були такими буремними, що “Просвіті” довелося на деякий час майже повністю припинити свою діяльність. Постійно функціонували лише бібліотека та організований при “Просвіті” дитячий садок. У лютому 1920 року будинок “Українського Клубу”, де містилася “Просвіта”, було “реквізовано під політичну організацію” (клуб Української комуністичної Симон Петлюра у травні 1917 року партії (боротьбистів)). Станом на середину квітня 1920 року “Просвіта” перебувала на нижньому поверсі будівлі: “довелось перевести в нижній поверх, в тісні і невигідні кімнати канцелярію “Просвіти”. Далі була виселена зверхнього поверху бібліотека “Просвіти”. За браком місця в нижнім поверсі довелось поскладати книжки на долівці в приміщенні, що було одведено під дитячий садок і тим пошкодити роботі садка… також було втрачено цінне майно в шафах та полицях, що перейшли до розпорядження клубу боротьбистів”. Єдине, що пообіцяла “Просвіті” ця комуністична партія, – допомогу з перевезенням її майна до іншого приміщення, але підшукати приміщення під дитячий садок не вдалося і “Просвіта” мусила змиритися з такими умовами свого існування, в тісних закутках облаштовувати бібліотеку, терпіти значні матеріальні збитки. Як тільки в березні 1920 р. “Просвіта” звернулася до губерніальної влади з проханням взяти дитячий садок на державне утримання, партійці заявили про негайну передачу кімнати, в якій він розміщувався, під розширення столової. Тож Рада “Просвіти” змушена була ухвалити рішення про негайне вивезення своєї бібліотеки з приміщення на Пушкінській, 1. Коли було прийнято рішення про ліквідацію УКП (б), “Просвіта” рішуче вимагала в ліквідаційної комісії повернути їй захоплене приміщення і виплатити компенсацію у розмірі 67500 крб, а саме: платню за приміщення їхнього другого поверху, яку “Просвіта” в свій час виплатила адміністрації Будинку – 12000, подвійний перенос бібліотеки – 8000, ліс на нові полиці – 12000, платню столяру за роботу – 10500, вартість шаф і полиць, що перейшли під розпорядження партійного клубу – 25000 карбованців. Але радянській владі на це було байдуже. 27 березня 1920 року засновано філію Київської “Просвіти” в Київській конторі народного банку, створення якої схвалене 3 квітня на засіданні Ради Товариства. Тоді ж було затверджено окрему Комісію по збудуванню народного дому Тараса Шевченка в с. Кирилівці Звенигородського повіту, яку очолив Сергій Єфремов. На жаль, ця ідея так і не була реалізована. Під час головування в “Просвіті” Петра Януаровича Стебницького (з осені 1918 р.) було видано брошури: “Шевченкова могила” С. Єфремова, “Од Київа до Канева” В. Рейтаровського (передмову до другої брошури написав П. Стебницький) та П. Стебницького “Борис Грінченко” (1920). Зі смертю П. Стебницького (14 березня 1923 року) завершився другий етап існування Київської “Просвіти”.
Нашого цвіту... · “Найбільше важливих документальних матеріалів щастило віднайти за 700 кілометрів від Велча: на українській землі”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Із висот рідного і завжди дорогого Чим живе і як діє один з подвижників українства у ближньому зарубіжжі

Василь ГУБАРЕЦЬ Долю людини, як часто кажуть, визначають зірки, а точніше: сузір’я – ціла група близьких одна до одної яскравих зірок, що об’єднані спільною назвою. Цю істину, відому з давнини, можна почути, або прочитати ще й у такий спосіб: людина народилася під щасливою зорею, а тому, мовляв, має бути неодмінно щасливою. Життя ж підказує приземлену мудрість: одних сподівань на зоряні удачі замало, треба самому будувати своє життя так, щоб воно ставало повноцінним, складалося з бажаного результату, успіхів у всьому, до чого є покликання. За таким принципом живе і діє на польській землі один з подвижників українства, педагог-просвітянин, науковець і культуролог Марко Сирник. Він народився і виріс на Помор’ї в українській сім’ї, яку було насильницьки переселено польською комуністичною владою (при потуранні й байдужості кремлівських вождів) із рідної Західної Бойківщини (із сіл Веремінь (батько) та Середнє село (мати), що поблизу містечка Лісько). З болем у душі Марко розповідає про те, що його батьки, діди і прадіди – автохтонні українці, які нікуди не виїжджаючи (аж до злощасної акції “Вісла” у 1947 році), жили собі в горах, а незалежно від них змінювались держави: то вони були під Австро-Угорщиною, то під Польщею, згодом (з 1939 р.) – під Німеччиною, а з 1944 р. – знову під Польщею. У район повітового міста Валч на Помор’ї, де зараз мешкає Марко, того страшного 1947- го привезли майже 2700 українців з Любачівщини, Надсяння, частково Підляшшя, Західної Бойківщини, Лемківщини. Депортованих розвозили по селах (у містах залишати заборонялося) відповідно до встановленої норми: в одній громаді мало бути не більше 10 відсотків українців. Таким чином акцію “Вісла” було чітко сплановано на повну асиміляцію української національної меншини в Польщі. Тривало це мало не ціле десятиріччя. Та незважаючи на суворі, справді драконівські правила та заборони, підступні дії польської комуністичної влади, українці-переселенці поволі організовувались, прагнули відродити рідну мову і пісню, предковічні обряди, церковне життя і, звичайно, освіту. Через якийсь час навіть починаються приховані повернення людей на рідні землі, а щоб зупинити цю хвилю, а також з метою взяти під контроль протестні процеси, що відбувалися в українській громаді, особливо в пору “політичної відлиги” у Польщі, влада змушена була дозволити обмежене навчання українською мовою. Тоді ж виникли перші парафії греко-католицької церкви, а з червня 1956 року засновується Українське суспільно-культурне товариство, з’являється тижневик “Наше слово”, згодом – квартальник “Наша культура”. На думку властей, все це однозначно мало стабілізувати перебування українців на нових землях поселення. Розповідаючи про це, Марко час від часу повертається до спогадів тих днів, коли з друзями – дітьми українських переселенців залучався до діяльності першого національного суспільно-культурного товариства. — Як студенти, ми почали створювати українські секції при польських студентських організаціях, що бралися за проведення культурно-мистецьких патріотичних заходів. Спеціальний літній рейд “Карпати” мав глибокий зміст, оскільки його програмною суттю були мандрівки рідними землями, з яких незаконно силою зігнали наших батьків. Ці перші літні мандрівки українських студентів, символічно названі рейдом, не сподобались багатьом, у тому числі й декому з УСКТ, яке на той час потрапило під вплив комуністів і було повністю контрольоване владою. Тому саме представники української молоді почали активно виступати проти угодовськопримиренських дій і вчинків Товариства, і де тільки з’являлася нагода, перебирали на себе керівництво його структурами на місцевому рівні. Головою гуртка УСКТ в Любліні обрали Марка Сирника. Це було для нього почесно, але й дуже відповідально: довелось не тільки детально обдумувати зміст і спрямованість конкретних заходів, а й гуртувати навколо себе актив однодумців. Студентські багатолюдні ярмарки у Гданську 80-х років минулого століття також мали свій підтекст і символізм: саме в цьому краю, серед робітників судноверфі, визрівали тоді пам’ятні революційні події. На хвилі заперечення і відмежування від структур провладного Товариства в середовищі молодого покоління українців народжувалися ідеї згуртування та об’єднання всіх українців, які мешкають у Польщі, в одну потужну й діяльну організацію. Можна сказати, своїми конкретними справами такі, як Марко та його друзі, самі вже творили Об’єднання українців у Польщі. З перших днів існування ОУП Сирник став активним членом організації, займаючи спершу посаду члена ради Кошалінського відділення, а через якийсь час члена Головної ради у Варшаві, згодом – члена Головної ради та Головної управи, останніми ж роками працював заступником голови Головної управи ОУП. Жодного дня він не сидів без діла. Організаційної роботи було багато і мала вона різноманітний характер, обсягом своїм зовсім не втомлювала молоду гарячу натуру, а лише спонукала до постійного пошуку відповідей на, здавалося б, надто прості запитання: “Як українцеві найкращим чином утвердити себе духовно в об’єднанні одноплемінників?”, “Чим конкретно і наскільки якісно надасть допомогу національна організація у збереженні самоідентичності українцеві та його нащадкам?”, “Чи легко це зробити українцям, навмисне розсіяним по всій польській території?” Чим глибше Марко вникав у ситуації, що складалися, замислювався над долями людей, з якими доводилось зустрічатися, тим більше подібних питань з’являлося. І він починав діяти так, як йому підказував внутрішній голос, а по суті, совість, досвід та переконання українського інтелігента, якого батьки з дитинства навчали гуманності і доброчесності, ставили за приклад національних достойників. Будь-яке завдання в структурі керівних органів ОУП Сирник виконував сумлінно, вважаючи зроблене не стільки особливим власним досягненням, скільки спільним важливим напрацюванням для загального добра. Інтересів, пов’язаних з умовами життя та діяльності українства в Польщі, було і залишається в нього дуже багато, та з-поміж усіх – найпекучіше і, мабуть, найважливіше: освіта українських дітей і молоді. Не випадково Марко Сирник, як професійний педагог і старанний та об’єктивний дослідник минувшини, взявся за вивчення історичних освітянських процесів, зокрема українського шкільництва Польщі в роки німецької окупації. Довелося, як кажуть, поковтати пилу по різних архівних сховищах, відкривати невідпорні цифри та факти, часом дивуючись і радіючи, але здебільшого переймаючись болем при порівнянні із сучасним станом української освіти на польських територіях. Найбільше важливих документальних матеріалів щастило віднайти за 700 кілометрів від Велча: на українській землі – у Львівському обласному державному архіві, Львівському міському архіві, державному архіві у Перемишлі. Науково-дослідницька праця “Українці в Польщі 1918 – 1939. Освіта і шкільництво” побачила світ у вроцлавському видавництві “KRYNICA DESIGN STUDIO”/ Здобуті результати освітнього наукового дослідження згодом лягли в основу публікацій у різних періодичних виданнях, збірниках наукових праць, альманахах. Досить характерною в цьому відношенні є стаття “Українське шкільництво Польщі в роки німецької окупації”, вміщена в “Українському журналі” (м. Львів). Автор зі знанням справи, використовуючи конкретний фактаж, аналізує, хоча й не дуже значний (десь близько п’яти років), але дуже показовий, період побудови мережі україномовних освітніх закладів у часи німецької окупації (1939 – 1944), що було особливо характерним для територій, компактно заселених українцями. У статті нагадується про неймовірно жорстку освітню політику міжвоєнної Польщі та її наслідки щодо української освіти, коли “з понад 3500 різного роду шкіл, які існували в останній період Австро-Угорської монархії у Галичині, до 1939 року їх залишилося лише 495”. Тобто за неповних двадцять років тодішня польська влада ліквідувала понад 3 тисячі україномовних шкіл, насаджуючи двомовні, де українська мова вивчалася лише як предмет. Ситуація різко змінилася із початками спонтанної акції по створенню українських шкіл в окупаційні часи (з вересня 1939 р.). Вже березневої пори наступного року “лише на Ряшівщині існувало 575 українських шкіл, які відвідувало 68039 учнів і в яких працювало 878 українських вчителів”. Наголошується в статті й на тому, що “велику увагу німецька окупаційна адміністрація приділяла зокрема розвитку професійного шкільництва”, підкреслюється й таке: “як правило, створенням українських шкіл займалися відповідні українські допомогові комітети, з центром у Кракові”, де дуже ефективно й цілеспрямовано діяв Український центральний комітет, очолюваний Володимиром Кубійовичем. В окремих місцях було відкрито й організовано систематичний навчальний процес в українських гімназіях, технічних і торговельних школах, у вчительських семінаріях. Кілька років тому, під час відзначення 30-ліття утворення Об’єднання українців Польщі, Марко Сирник, розповідаючи про зроблене й досягнуте, детально зупинявся на освітніх питаннях. — Для мене головне, — казав упевнено й переконливо, — це те, що освітяни у різні періоди нашої історії займалися просвітницькою роботою серед української громади у Польщі, аби зберегти у ній національну ідентичність. Про роботу наших учителів треба згадувати не лише у складні часи. У моїй уяві викладач завжди був лідером громади, людиною з великим авторитетом. Такі серед нас були і є. Сьогодні часом забуваємо істину: вчитель показує молодому поколінню життєвий шлях. Тому необхідно нагадати про початки українського шкільництва у Польщі, коли у найменших селах різних регіонів країни ще з п’ятдесятих років минулого століття створювали пункти навчання української мови. Хоча зараз їх вже немає з різних причин, все ж слід їхній залишається не лише в нашій пам’яті. Завдяки копіткій роботі тодішніх освітян ми сьогодні існуємо як українська громада у Польщі. З огляду на сучасні навчальні та виховні проблеми Марко з друзями, а насамперед з рідними братами Іваном, Ярославом та дружиною Христиною розпочали дослідницько-видавничий проєкт “Монографія українського шкільництва у Польщі з 1944 року”. Кожного з цієї родини можна назвати подвижником українства на польській землі: Іван 16 років займав посаду голови Щецінського відділення ОУП, а в останнє десятиріччя розгорнув масштабну акцію най- Марко Сирник, головний редактор “Освітнього журналу” Фонду “Просвіта” у м. Валч (Республіка Польща) різноманітнішої допомоги Україні; Ярослав – професор історії Вроцлавського університету, будучи активним членом Українського історичного товариства в Польщі, обіймав посаду головного редактора журналу “Літопис” (Дослідження та матеріали Українського історичного товариства в Польщі), був головним редактором “Українського альманаху”, який видавав Союз українців у Польщі; Христина – голова управи Фонду “Просвіта”, відповідальна за видання та координаторка всієї діяльності Фонду. — Написати книжку на основі архівних матеріалів не так вже й складно, — каже Марко, — але нам дуже хочеться, щоб у ній пролунали живі голоси людей, розповіді про те, що до виселення у 1947 році на наших рідних землях повсюди існували українські школи. У мене зібрано вже багато архівних матеріалів, але чи не найцінніші – це спогади учасників подій минулого, тодішнього освітнього процесу, унікальні фотографії з родинних альбомів. Саме такі повідомлення вже надіслано з Венгожева, Любіна, Бань-Мазурських, Ольштина, Перемишля, Кошаліна. Треба зберегти національні освітні надбання з тих часів аж до 2017 року. Комусь може здатися, що Марко Сирник аж надто занурений у минулі часи українського шкільництва. Тільки ж варто навіть побіжно оглянути велику кількість його гострих статей, інтерв’ю, бесід, вникнути в суть і рівень педагогічних роздумів, щоб зрозуміти стурбованість автора саме нинішньою ситуацією, пов’язаною з обмеженнями, байдужістю, перешкоджаннями. Для цього свої сторінки час від часу надає йому тижневик “Наше слово”, а про характер публікацій цієї теми можуть свідчити одні лише заголовки: “Навчання української мови: крок вперед – три назад”, “Синдром наполовину повної склянки, або пора вже закінчувати”, “Навчання української мови в Польщі 2021, або освіти портрет без прикрас”,
Нашого цвіту... · “Нагороди завжди приходять і неодмінно знаходять тих людей, які, не вагаючись, з першого поклику віддають свій талант, знання й уміння”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

“Чи будуть у Польщі українські Буквар і Читанка?...” Водночас Марко тривалий час був головним редактором 120-сторінкового освітнього квартальника “Рідна мова”, заснованого Українським вчительським товариством у Польщі. Понад 15 років видання допомагало вчителям і батькам у навчанні дітей української мови, продовжуючи національні традиції популярного місячника, що виходив у Варшаві і редагувався Іваном Огієнком у 30-х роках минулого століття. Щоправда, на відміну від свого попередника, Сирникова “Рідна мова” зосереджувалась на конкретних проблемах учителів української мови у Польщі, широко друкувала навчальні плани, конспекти уроків, сценарії культурних заходів, а також тексти урядових розпоряджень, що стосувалися освіти національних меншин. Тут цікаво й доступно подавалися повідомлення із шкіл з українською мовою навчання, довідкова інформація стосовно пунктів навчання української мови, вміщувалися публікації із стану та аналізу проблем сучасного українського шкільництва в Польщі, важливої і повчальної соціології. Ці та багато інших матеріалів можна було знайти під рубриками “Методика”, “Мова і література”, “Психологія”, “Історія”, “Документи”, “Обговорення”, “Учні пишуть…”. Зовсім не випадково на чільному місці змістового наповнення квартальника частенько з’являвся розділ психолого-педагогічної тематики. І не стільки тому, що Марко Сирник – директор державного Психолого-педагогічного центру у Валчі і його професійна спеціальність та основна педагогічна освіта – дефектологія (наука про розвиток, навчання і виховання дітей з різними фізичними та психічними вадами), скільки з огляду на те, що психологія в сучасному соціокультурному освітньому просторі набула особливо відповідального значення. Постійне і важливе завдання Центру: всебічна допомога дітям, учням, батькам та вчителям – психологічна, логопедична, педагогічна. Окрім діагностування тут також надається терапевтична допомога, розробляється і рекомендується методика шкільної підтримки дітей з особливими освітніми потребами. Велику категорію пацієнтів Сирника та його колег становлять діти та учні з особливими освітніми потребами. З цієї тематики Марко опублікував професійно розроблену наукову статтю “Організація системи роботи з дітьми з особливими освітніми потребами у Польщі”, де не тільки ґрунтовно проаналізовано проблему, розкрито раціональний досвід діяльності психолого-педагогічних пунктів та центрів, що існують по всій країні, а й викладено зміст надання допомоги, рекомендації учням до спеціалізованого навчання, сформульовано прості принципи дидактики і методики, одним із яких є проблема індивідуалізованого підходу до учня, подібно як і принципи “ближче до учня”, “ближче до батьків”, “гнучкість та адекватність дій до потреб”. Беззмінною стала допомога Центру українським дітям, які рятувалися втечею від воєнного розбійницького нападу путінських терористів. Оскільки повіт вже давно дружить з українським Фастовом, то після першого ж дня ворожого вторгнення з цього міста до Валчі прибуло понад 100 дітей з інвалідністю. — Нам потрібно було їх швидко діагностувати, — згадує той час директор Центру, — а водночас розробити ефективні й дієві плани реабілітації, допомогти кожному терапією, вказати відповідні форми навчання. Зараз таких дітей порівняно менше, та загалом процес підтримки і сприяння не припиняється. І, зокрема, тоді, коли вже у школах виникають негативні ситуації, пов’язані із стосунками між польськими і українськими дітьми… Видання ж “Рідної мови” було припинено. Із зміною влади до Головної управи ОУП із високих кабінетів надійшов офіційний лист з повідомленням: “З метою підтримки почуття національної та етнічної тотожності Міністерство національної освіти фінансує з частини державного бюджету, якою розпоряджається міністр, тільки підручники і допоміжні матеріли для учнів”. Освітнє відомство понад десять років фінансувало український освітній квартальник, а от віднині, як зазначалося в надісланому документі, згідно із законом, дотації на видавничий процес, зокрема “журналів і періодичних видань мовою меншин” повинно забезпечувати Міністерство внутрішніх справ та адміністрації. А тим часом терміни подання документів на гранти минули: у такий спосіб учителі української мови, батьки залишилися без “Рідної мови”, втрачено унікальний освітній досвід, традиційну журнальну тяглість, фаховий авторський актив. Приміром, відомий професор Ярослав Сирник вів у квартальнику розділ “Історія”, подаючи тут час від часу і свої дослідницькі праці. Одна з його важливих і неординарних публікацій “Українознавство у Польщі: слово про нинішній стан і перспективи”, можна твердити, є теоретичним і практичним довідником не лише для вчителів і батьків, а й для широкого загалу української громади, цінним науково-дослідницьким джерелом. Перелік громадських обов’язків, які, не вагаючись, бере на себе Марко Сирник, немалий і мало не всі вони стосуються освітніх справ. Ще під час праці в Головній управі ОУП він складав постулат щодо підготовки і проведення широкого спеціального освітнього конгресу, який би обговорив назрілі проблеми українського шкільництва, розробив конкретні заходи для його перспективного розвитку. Однак минали роки за роками, але до слушних пропозицій не всі прислухалися. Лише після Сирникової ідеї заснувати, зареєструвати і розгорнути діяльність Фонду “Просвіта” справи почали зацікавлювати науковців, учителів та батьків. Нарешті наприкінці 2022 року Український освітній конгрес, вже ініційований Фондом, таки відбувся. Спершу в Бартошиці, а наступного дня в Гурові-Іловецькому працювали директорська, вчительська та батьківська панелі, на яких було безліч цікавих новин з досвіду організації українського освітнього процесу, аналізу його критичних ситуацій, цінних пропозицій щодо справедливого законодавчого забезпечення потреб національних меншин, посиленої роботи з батьками. Серед гострих проблем називалася мігрантськоменшинна взаємодія, пристосування до сучасних потреб шкільних підручників, стосунки з органами державної влади та місцевим самоврядуванням, заснування Центру розвитку освіти національних меншин у Польщі. – Ідея створити Фонд “Просвіта” цілком моя, — зізнається Марко Сирник, — і полягає вона в єдиному: зберегти себе як українців через зміцнення й поширення національного шкільництва, проведення освітніх, просвітницьких, культурномистецьких заходів, а також через розвиток української преси та книги. Згідно із законом про національні меншини просвітницькі проекти Фонду фінансуються Міністерством внутрішніх справ та адміністрації. Використовуються також відповідні гранти від самоврядування воєводського, повітового та місцевого рівня. Це дає змогу випускати щороку фахове періодичне видання “Освітній журнал” (виходить з 2020 року). Вже шостий рік поспіль Фонд “Просвіта” разом з колективом науковців-педагогів із Києва видають для українського шкільництва у Польщі багатосторінкові зошити-книги вправ з українознавства “Подорож Україною”. Останнє таке видання створено для першого класу початкової школи у двох частинах, де подаються цікаві творчі завдання, різноманітні вправи, які допомагають краще засвоювати рідну українську мову, а також загадки, прислів’я, кросворди та ребуси. Майже у кожному з 13 розділів вміщено художні твори українських письменників – оповідання, вірші, казки. Обидві частини наповнені великою кількістю фотографій та малюнків, оригінально виконано художнє редагування та дизайн. Про що б не вів розмову Марко Сирник, до якого б інтерв’ю його не запрошували, здебільшого він завершував усе питаннями українського шкільництва, аргументовано пояснюючи, що без добре організованої освітньої справи важко зберегти свою ідентичність, а то й зовсім неможливо вижити національній меншині. У нього безліч освітянських турбот, за якими дуже конкретне і необхідне сприяння, допомога директорам і вчителям шкіл, навчальних пунктів української мови, батькам і учням, дітям, які прибувають із охопленої війною України. Український Буквар і Читанка для першокласників, що повинні мати сучасний зміст та зовнішній вигляд, реалізації Стратегії розвитку освіти національних меншин у Польщі, організація і проведення вчительських конференцій та музейних виставок за типом “Переселених з гір” (виставка мініатюр українських церков з Карпат), “Українці у Валчі 1947—2017”, збірник сценаріїв “Українські свята”, заснування Українського освітнього порталу у Польщі – ці та деякі інші справи вже закінчено, окремі ще, як кажуть, на стадії завершення. А він береться за нові, виконує і прагне одразу реалізовувати несподівані ідеї. Здається, зовсім недавно повідомляв, звертаючись до всіх зацікавлених, про заснування ним міжнародного науково-освітнього часопису “Інноваційний простір”, а вже два випуски цього оригінального журналу з’явилися на базі електронної платформи Laboratori- um-Przestrzen Innowacji.Сирник і тут веде свою незмінну лінію, прагнучи науково-освітню сферу розглядати крізь призму інноваційних підходів. Природно, що саме фундація “Просвіта” стала видавцем “Інноваційного простору”, над заголовком якого впізнаємо яскраву емблему Маркового дітища: на тлі сонячних променів і розгорнутої книги постає рік 1868-ий, з якого й починалося світової слави Всеукраїнське Товариство. Журнал, об’єднуючи науковців і освітян-практиків з усього світу, створює сприятливе середовище для плідного діалогу, обміну досвідом, розроблення і втілення спільних проєктів, уміщує статті, наукові розвідки, дослідження, що мають широкий тематичний діапазон і практичний інтерес: від онтології минулого до діарійного простору мовної особистості, від інтердисциплінарного в сучасній історіографії до оцінки якості навчання в середніх школах, що проводять вивчення мови національної меншини. Засновуючи Фонд “Просвіта”, Марко Сирник передбачив ще одну дуже важливу складову його діяльності – здійснення культурно-просвітницької роботи, зокрема проведення масових фестивальних заходів, присвячених українській культурі. Починаючи з 1995 року, в рамках ОУП існував фестиваль під назвою “Зустрічі з українською культурою”, що організовувався разом з “Рідною мовою”. Років десять тому стало зрозуміло, що такі “Зустрічі” (нехай навіть тримісячного терміну) виросли з культурного заходу місцевого значення, піднімаючись на регіональний рівень. Бургомістри кількох містечок разом з маршалком Західнопоморського воєводства, побувавши у Валчі на підсумкових концертах і переконавшись у високій художньо-мистецькій майстерності багатьох творчих колективів та виконавців, вирішили запросити й до себе ці дивовижні “Зустрічі”, які з тих пір стали Мандрівним фестивалем української культури. — Така назва фестивалю, — пояснює його постійний організатор і опікун Марко Сирник, — відповідає нинішній суті: він вже не прив’язаний до одного чи двох місць, а здійснює переїзди від одного села до іншого, від маленького містечка до великого міста. Його тепло зустрічають не лише в Західнопоморському, Любуському, Сілезькому, інших воєводствах, — мало не по всій Польщі. Оскільки поняття і зміст культури значно ширші концертно-виконавської діяльності, то було б добре розсунути фестивальні рамки, залучивши до нього відомих акторів українського театру та кіно, поетів і сатириків, художників з персональними виставками. Задумів на майбутнє є багато. На відкритті одного з останніх фестивалів, у якому брали участь Академічний ансамбль пісні й танцю “Черкаський народний хор” та гурт “Будьмо!” з Івано-Франківська, Марко сказав прості і зрозумілі всім слова: “Часто мене запитують, чому організовуємо концерти, зустрічі з талантами з України, коли там триває війна. Тоді відповідаю, що саме цим ми боремося за рідну і завжди дорогу для нас українську культуру, українську мову, українську ідентичність та можливість подальшого їхнього розвитку”. Вдивляюся у вольове і водночас спокійне обличчя, доброзичливий погляд людини, впевненої у своїх діях, яка з гідністю подвижника українства активно й повсякденно захищає інтереси й права, вивищує людські цінності всіх, хто належить до національної меншини у сусідній державі. Марко Сирник так само гідно, гордо і незалежно стояв у Бельведерському палаці, коли десять років тому тодішній президент Польщі Броніслав Коморовський вручав йому Срібний хрест заслуги. Того дня велика група лідерів української національної меншини отримала державні нагороди, чим було визнано заслуги кожного у польсько-українській співпраці та успіхи в громадській і професійній діяльності. А минулого року Марка Сирника, подвижника українства з Валча, відзначив нагородою міністр освіти за видатні досягнення у навчальній та освітній роботі, зокрема за спеціальні заходи на благо дітей та молоді з України, які проживають у Польщі через збройний напад росії на Українську державу. Став лавреатом нагороди “Валецькі ангели” і Фонд “Просвіта” за безкорисливу допомогу нужденним, зокрема постраждалим від війни в Україні. Нагороди завжди приходять і неодмінно знаходять тих людей, які, не вагаючись, з першого поклику віддають свій талант, знання й уміння на службу, благополуччя і потреби тим, кому вони вкрай необхідні.
Нашого цвіту... · “Нагороди завжди приходять і неодмінно знаходять тих людей, які, не вагаючись, з першого поклику віддають свій талант, знання й уміння”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Великоднє вітання

Дорогі друзі! Від імені Товариства Української Мови (ТУМ5США) щиро ві5 таємо вас і ваших рідних із Великодніми святами і бажаємо ско5 рого миру для України та її народу. Молимо Всевишнього захисти5 ти воїнів України від ворожих нападів. Стараємося в різні способи допомагати Україні: через полі5 тичні та урядові можливості і гуманітарну поміч. Багато наших друзів американців також щедро жертвують на поміч Україні. Надіємося, що мирне життя знову скоро прийде для народу України! Христос Воскрес! Воістину Воскрес! Віра БОДНАРУК, голова Товариства Української Мови (ТУМ-США)
Спадщина · “Війна не повинна дати нам забути, що ми люди і повинні зберігати пам’ять про наше минуле”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

стійно з котом Степаном. Тетяна Миколаївна любить своє помешкання, вона згадує: “Я народилася і виростала у цьому будинку, у квартирі на 3-му поверсі, пам’ятаю його мешканців з дитинства. Мій батько Микола Шпак загинув у Києві в перший рік окупації міста. Він партизанив на Житомирщині і прийшов до Києва за завданням дістати шрифти та обладнання для друку листівок, зайшов додому побачити свою сім’ю, своїх дівчат. У ті роки окупації в наших квартирах уже жили працівники гестапо, бо письменники були на фронті, чи в евакуації. Нас, трьох дітей з матір’ю, виселили в інший будинок на цій самій вулиці, яка тоді називалася Театральною. Батька взяли гестапівці, поза сумнівом, за чиїмось доносом. Хтось мав знати про його приїзду справах підпільної партизанської боротьби. Ми так і не дізналися, де ж його розстріляли, можливо, у Бабиному Яру. Тоді мені було 5 років. У житті кожної людини є миттєвості, які з особливою гостротою закарбувалися у пам’яті з самого дитинства. Після визволення Києва ми знову повернулися в наш дім, з якого я ходила до 58-ї жіночої школи, де навчалися дочки письменників – мої подруги Валя Малишко і Слава Собко”. У цій скромній однокімнатній квартирі – на стінах поштові листівки з видами Києва, сімейні фотографії, подаровані Тетяні Миколаївні картини, портрет молодого красеня з білявим хвилястим чубом – поета Миколи Шпака. Він так хотів побачити свою дружину Зінаїду і доньок, що знехтував небезпекою, яка йому загрожувала. А вони з вікна (це було інше помешкання) востаннє його побачили. Нещодавно Тетяна Лебединська видала книгу про свого батька Миколу Шпака, проілюстровану знімками тих часів. Будинку № 68 по нинішній вулиці Богдана Хмельницького виповнюється 92 роки. У 1970 р. на його стіні була встановлена меморіальна дошка, яка засвідчила його унікальність. Відповідно до наказу Міністерства культури і туризму України від 24.09.2008 №1001/0/16-08 “РО- ЛІТ” має статус пам’ятки архітектури, історії та містобудування, охоронний номер №508-Кв. Проте сьогодні переважна більшість сучасних мешканців жодного стосунку до літератури і до мистецтва не мають. Новим власникам квартир і офісів на першому поверсі муляли очі колишній будинок для обслуги і два каштани перед ним, посаджені колись вірними друзями
Спадщина · “Війна не повинна дати нам забути, що ми люди і повинні зберігати пам’ять про наше минуле”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

“У Києві, де вгору гнеться вулиця…” Незагублені історії про Будинок РОЛІТ

Надія НАУМОВА, наукова працівниця Музею історичного центру міста Києва Будинок, відомий у Києві як РОЛІТ (скорочено від робітники літератури), було побудовано у 1934 р. Тут відомі представники української радянської літератури мешкали зі своїми сім’ями і писали свої твори – то була їхня робота. У Будинку жили письменники, чиї імена увійшли до словників і хрестоматій, твори яких вивчалися у школі: Максим Рильський, Володимир Сосюра, Михайло Стельмах, Олесь Гончар. А були й ті, чиї імена згодом вилучали з шкільних програм, бо влада вважала їх авторів ворогами народу, тому ув’язнювала, ато й розстрілювала. Робітники літератури різнилися за віком, вихованням, соціальним походженням, талантом, мали різні характери, а в Будинку вони були просто сусідами. Коли столицю перенесли з Харкова до Києва, то Спілка письменників теж переїхала до столиці. Письменникам треба було десь жити, було вирішено збудувати кооперативний будинок (на зразок Харківського “Слова”). Тут було здійснено переклад українською мовою поеми Шота Руставелі “Витязь у тигровій шкурі” – Микола Бажан, написано “Слово про рідну матір” – Максим Рильський, “Вершники” – Юрій Яновський, “Дуже добре”, “Десятикласники” – Олександр Копиленко, “Мир хатам, війна палацам” – Юрій Смолич, драму “Ярослав Мудрий” – Іван Кочерга, “Собор” – Олесь Гончар, “Лебедина зграя” – Василь Земляк, вірш “Любіть Україну” – Володимир Сосюра, а ще поезії “Знову цвітуть каштани… (Київський вальс)”, “Пісня про рушник” – Андрій Малишко. Платон Майборода тут теж жив недовго, у квартирі Малишка. Кооперативу виділили місце майже в центрі Києва. Колись вулиця називалася Фундуклеївською, на честь київського цивільного губернатора Івана Фундуклея, перед тим – Кадетською. А 1919 р. (Київ був попереду всіх) їй дали ім’я леніна – ще за життя “вождя світового пролетаріату”. Забудова ж почалася у ХІХ ст. згідно з новим генеральним планом. Перші відомі будівлі тут: анатомічний театр Київського університету (нині Музей медицини). У 1901 р. на розі з Володимирською зведено нову споруду Міського театру. А на початку вулиці були перша в Києві жіноча гімназія – Фундуклеївська, а також знаменита колегія Павла Галагана. Для Будинку обрали гарне місце на схилі Святославового яру, де ще не було високих споруд, лише затишні, типові для тодішнього Києва дерев’яні будиночки з садочками і палісадниками, які вже поступалися місцем новій забудові. Архітектори Василь Кричевський і Петро Костирко добре продумали, яким має бути гідне помешкання для “інженерів людських душ”, покликаних виховувати нову радянську людину. Вони мали тут творити, не переймаючись побутом. Архітектурний проєкт у стилі модного конструктивізму мав також українські риси, якими відомий зодчий Василь Кричевський завжди прикрашав свої споруди. Щоправда, через брак коштів авторам довелося не раз переробляти початковий задум, і згодом їхнє творіння настільки відрізнялося від первісного проєкту, що митці були незадоволені. Письменники, які з нетерпінням чекали на житло, організовували суботники і працювали просто як підсобні робітники. У грудні 1934 р. почалось заселення Першого корпусу по вул. Ю. Коцюбинського (нині знову Тимофіївська). Будинок мав п’ять під’їздів – 60 двокімнатних і трикімнатних квартир. 6 чотирикімнатних помешкань з телефонами та всіма побутовими вигодами призначалися для начальства, керівників СП. А от кухні в усіх були крихітними – 2,5 квадратних метра. Передбачалося, що майстри пера та їхні сім’ї дружно обідатимуть і вечерятимуть у спільній їдальні. Згодом почали будувати новий корпус РОЛІТу, за поліпшеним проєктом архітектора М. В. Сдобнєва, – один під’їзд і 14 квартир, на 4 і 5 кімнат. На останньому поверсі була мансарда з просторою верандою – для зборів, зустрічей або урочистих подій. Її з часом облюбували художники для майстерень. Тут присутній один важливий момент. Зібравши письменників під одним дахом, їх легше було контролювати: певні обов’язки виконували спеціально найняті консьєржки, які знали про мешканців все. Кожна спостерігачка мала звітувати перед відповідними органами: хто вдома, хто куди пішов, хто до кого приходив. У дворі елітного житла був споруджений двоповерховий будинок для обслуги: слюсарів, сантехніків, двірників і кочегарів. Напочатку у цьому будинку було пічне опалення. У кожній квартирі була кімната для домашньої працівниці, вона мала окремий вихід. Але в трагічний час політичних репресій і гонінь на все українське деяким мешканцям знаменитої споруди, як ворогам народу, довелося переходити в інші, майже непридатні для життя помешкання. Упродовж років Будинок РОЛІТ відображав складний шлях української літератури і її творців. А тут були конформізм, зрада, підлість і ницість, бо у помешканнях писалися не лише знамениті літературні твори і панегірики вождям, а й доноси на колег і друзів. Звинувачення, чистки, щоденні звістки про арешти – ось чим жили мешканці РОЛІТу. Вночі не спали, бо саме після півночі, чи вдосвіта з під’їздів виводили ворогів народу, тих, хто не хотів іти проти своєї совісті. Три хвилі сталінських репресій пережили не всі, дехто більше не повернувся ніколи. А деяким першим кооператорам не довелося навіть пожити в нових квартирах: Степан Васильченко помер у 1932 р. Письменники Григорій Косинка, Олекса Влизько, Євген Плужник були репресовані перед новосіллям. Є. Плужник, одним із перших вступив до кооперативу і заплатив гроші за житло. Його турбувало, чи увійдуть у квартиру придбані заздалегідь улюблені меблі, і він, вимірявши їх, побіг у свою ще неофіційну квартиру. Повернувся звідти веселий і повідомив дружині: “Стане, стане!”. Мав заселитися 11 грудня. Але Євгена “взяли” в квартирі на Прорізній 4 грудня 1934-го, на очах у дружини та її сестри. Поцілувавши їх на прощання, він пішов униз сходами в супроводі трьох чоловіків у формі, захопивши з собою вузлик, що стояв напохваті. Такі вузлики були чи в кожного мешканця РО- ЛІТу. Оповідають, що Микола Бажан завжди мав напрасовані штани біля ліжка, бо хотів гідно зустріти працівників органів, неу спідньому. Письменники, які уникнули арешту, “зробили висновки”, упокорилися, рішуче стали на шлях оспівування соціалістичної дійсності, продовжували жити і писати тут свої твори. У деяких зних згадано і цей будинок: Леонід Первомайський – “Коли у червні почалась війна…”, С. Голованівський – “У Києві, де вгору гнеться вулиця…”, В. Малишко – “Наш добрий дім..”. Багато хто залишив спогади, сповнені сумної експресії у приватних листах, з яких можна зрозуміти скільки бід, розчарувань може витримати людина. Будинок письменників є рекордсменом за кількістю меморіальних дошок (29), які відзначають його знаменитих мешканців. Першу дошку було встановлено 1958 р., останню – 2011-го. Загалом у будинку жили біля 130 осіб. У 60-х роках, як продовження Будинку, добудували новий – для членів Спілки письменників. Уже не кооперативний. Багато хто з квартирантів згодом змінили помешкання, перебралися у нові. Власний будинок побудував Максим Рильський у Голосієві, дехто переїхав у кращі, квартири, як Павло Тичина, Микола Бажан, Юрій Смолич. Олександр Корнійчук перебрався з Вандою Василевською на дачу Ватутіна (нині вул. Січових стрільців). Лише окремі письменники прожили тут все життя, тут і померли: Леонід Вишеславський, Микола Руденко, Михайло Стельмах, Іван Микитенко, який приїхав сюди зі своїм шестилітнім сином Олегом. Олег Микитенко став редактором журналу “Всесвіт”, прожив 90 років, з цього будинку і його провели в останню дорогу. Настали інші часи, і імпозантний будинок більше не приваблює так, як колись. Але в деяких квартирах ще живуть родичі і нащадки відомих мешканців: дружина Олеся Гончара 99-літня Валентина Данилівна, родичі Олександра Копиленка, Олександра Новицького, Олега Микитенка. У квартирі № 15 живе донька українського поета з Житомирщини Миколи Шпака Тетяна Лебединська. Так склалася доля, що її робота і життя були пов’язані з Петербургом, але щороку вона проводила місяці у Києві, організовувала конференції, редагувала наукові збірники. Зараз вона живе тут по- Андрієм Малишком і Максимом Рильським. Під ними за столиком, на якому часто стояла невелика пляшечка, одного травневого вечора під свічками розквітлих каштанів і були написані слова “Київського вальсу”. Щоранку під цими деревами Остап Вишня гуляв зі своїм песиком Гаєм. Тетяна Лебединська, звертаючись до різних поважних інстанцій, відстояла ці каштани, видала календар, присвячений тим, хто жив тут, організувала конференцію, присвячену відомим мешканцям РОЛІТу. Нині традиційно для нашого часу перший поверх та підвал будинку займають нотаріальна контора, хімчистка, перукарня іще різні анонімні контори. Занедбане допоміжне приміщення декілька разів уже виставлялося на продаж (адже тут можна відкрити ще один ресторан, чи салон краси, або ж гральний заклад). І до каштанів знову приступали з сокирами і пилками. А вони щороку навесні зацвітають з новою силою і бережуть пам’ять про тих людей, що проходили цим двором, йдучи на роботу, відпочивали тут вечорами, вели дружні розмови, жартували, співали, ділилися думками, радощами і болями. І творили. Скільки людських історій, анекдотів, що тут і складалися, чули ці стіни і літні дерева, які пережили війну і тяжкі повоєнні роки! І ніхто й не подумав, щоб їх зрубати, аби обігріти квартири. Хто ж нині опікується Будинком РОЛІТ? Та ніхто в принципі. У невеликій споруді у дворі, яка поволі розвалюється, можна було б створити філію Музею літератури міста Києва чи літературну кав’ярню, де відвідувачі могли б згадати “курс української радянської літератури”, який колись викладався у школах і вузах. Є про що подискутувати. Проблема збереження історико-архітектурного середовища міста Києва – болюча й актуальна в наші дні – візуально постає на прикладі не лише цього будинку. Але ця особливо болюча. Коли бачиш пошкоджені меморіальні дошки (з деяких зняті бронзові літери), незатишний, заставлений автівками двір, веранду з вибитими вікнами, запущений палісадник перед будинком, контейнери зі сміттям під каштанами, то питаєш себе: як же ми живемо? Розуміємо, що зараз іде жахлива війна. Але ця війна не повинна дати нам забути, що ми люди і повинні зберігати пам’ять про наше минуле. Інакше яке майбутнє нас чекає?..
Шевченкіана · “– Ви – Творець! Істинний, улюблений Кобзар, якому безмежно й навічно вдячний український народ! Спасибі, спасибі вам!” · с. 13сторінка оригіналу ↗

Розмова з Тарасом Шевченком про небесне світило та земну вербу, приурочена до Вербної неділі

Жанр розмови з Тарасом Шевченком започатковано в тижневику “Слово Просвіти” в березні 2024 року. Йдеться, звісна річ, про розмову уявну, зате Шевченкові тексти справжні, не зачеплені чужим “ніже яким словом”. З його Щоденника, листів, поезій, повістей… Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Люблю розмовлять, як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою…” – На початку славнозвісної поеми “Гайдамаки” ви, дорогий Тарасе Григоровичу, подарували дивовижні слова небесному супутнику Землі, нічному світилу Місяцю… – …І ти, білолиций, По синьому небу вийдеш погулять, Вийдеш подивиться в жолобок, криницю І в море безкрає і будеш сіять, Як над Вавилоном1, над його садами, І над тим, що буде з нашими синами; Ти вічний без краю!.. Люблю розмовлять, Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою, Співать тобі думу, що ти ж нашептав… – Мабуть, у світовій поезії подібної величі й краси не зустрінеш… Узагалі у ваших поетичних творах лексема “місяць” зустрічається 25 разів! Вже перший відомий твір – балада “Причинна” – з п’ятого рядка розповідає, що в негоду над Дніпром широким, який горами хвилю підійма… – І блідний місяць на ту пору Із хмари де5де виглядав, Неначе човен в синім морі То виринав, то потопав. – А далі в тексті, коли широкий Дніпр угомонився, а вітер ліг біля моря відпочить, звучить нечуване запрошення місяця, котрий так і сяє, до щирої української сім’ї… – Місяченьку! Наш голубоньку! Ходи до нас вечеряти… – Поет Шевченко називає місяць “ясним”, “червоним” і “круглим”, “круглолицим”, а ще “щербатим”… А я хотів би нагадати щирому автору Щоденника, як 28 липня 1857 року ви записали про своє гостювання у знайомого “до сходу ледве надщербленого місяця”. Перевірив – і справді тієї ночі був практично повний місяць… Будьте ласкаві, перекажіть короткий запис від 10 липня, коли перебували в “поганому настрої сумної душі”, бо вітер перешкоджав прибуттю човна зі звісткою про волю і збуджував тугу. Та ще монотонний дрібний дощик ішов увесь день аж до появи на темному небі вузького серпа молодого місяця, що в липні 1857-го народився таки буквально напередодні… – Вітер усе той же. Туга та ж сама. Дощ продовжує омивати новий місяць. Такі довгі люб’язності тут із ним рідко трапля5 ються. – Поет залишався поетом… Але за вашим, пане Тарасе, Щоденником можна було б складати місячний календар… А хто у вашій поезії, дорогий Тарасе Григоровичу, проміжний між небесним світилом і земною вербою, хто з’єднує всіх воєдино? – Зорі сяють; серед неба Горить білолиций; Верба слуха соловейка, Дивиться в криницю… – Але у вас, народний Поете, й людське серденько нерозривне з істинно рятівним соловейком… – Нехай думка, як той ворон, Літає та кряче, А серденько соловейком Щебече та плаче… “І сонце гляне – рай, та й годі! Верба сміється, свято скрізь!” – Якщо на небі – місяць, а проміжний – соловейко, то на землі – верба. Вони духовно сполучені в перших рядках уже згаданого твору – в баладі “Причинна”, де “Сердитий вітер завива, / Додолу верби гне високі…”. У Шевченкових поезіях верба згадується 30 разів! До речі, навіть у контексті Вавилону в “Давидових псалмах” (19 грудня 1845 року)… – На ріках круг Вавилона, Під вербами в полі, Сиділи ми і плакали В далекій неволі І на вербах повішали Органи глухії2… – Про народженого Ісуса в поемі “Марія” (1859) сказано несподівано й невідворотно… – У Нілі скупанеє спить У пелюшках долі, під вербою, Дитяточко… – У моєму сприйнятті без верби не були б історично вагомими й пелюшки високої Ісусової долі… Озвучте, дорогий український Поете, хоча би рядок із вірша “На вічну пам’ять Котляревському” (1838), в якому верба згадується, здається, тричі… – І сонце гляне – рай, та й годі! Верба сміється, свято скрізь! – А ще – з поеми “Сон”… – Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють. Меж ярами над ставами Верби зеленіють. – Справді, Шевченкова верба виросла з української ментальності… Якось одразу стає вповні зрозуміло, чому в Україні та й інших слов’янських країнах саме вербові гілочки символізують пальмове гілля, яке встеляло в’їзд Ісуса Христа в Єрусалим… Тому надто цікаво, як вдалося вам, наполегливий Тарасе Григоровичу, виростити вербу в… Новопетровському укріпленні. – У 1850 році, коли мене супроводжува5 ли з Орської фортеці в Новопетровське ук5 ріплення, це було в жовтні місяці, в Гур’єві5містечку я на вулиці підняв свіжу вербову палку й привіз її в укріплення, і на гарні5 зонному городі уткнув її в землю, та й забув про неї; навесні вже го5 родник нагадав мені, сказавши, що моя пал5 ка росте. Вона дійсно ростки пустила, я ну її поливати, а вона – рости, і зараз вона буде вершків шість товщи5 ною в діаметрі і при5 наймні саженів три ви5 сотою, молода і роз5 кішна; правда, я на неї й води немало вилив, зате тепер, у вільний час я з дозволу фельдфебеля, жуїрую собі в її густій тіні… – Ваша верба, дорогий Тарасе Григоровичу, приворожила найкращих поетів і не тільки… Скажімо, письменник і літературознавець Богдан Лепкий ще у 1914 році написав вірш “Шевченкова верба”: Коли на чорний шлях ступав, Ішов на прогнання в неволю, Галузку вербову підняв Обчімхав і забрав з собою. У видатного українського поета Дмитра Павличка також є вірш “Шевченкова верба”: …Оця тужлива деревина Йому нагадувала рідний край На засланні. Вона слізьми пустиню Перетворила на родючий ґрунт! А ось великий Іван Драч про Тарасову вербу: Де форт Петровський? Пагони вербові З посадженого твого деревця Пішли у світ маршрутами любові… Дозволив собі, пане Тарасе, вибрати кілька нотаток про вербу з вашого Щоденника3: “Сиджу або лежу мовчки цілими годинами під моєю улюбленою вербою…” (17 червня 1857 року); “лежав під вербою, слухав іволгу…” (18 червня); “заснув під своєю фавориткою вербою…” (11 липня); “прийшовши на город, приліг утомлений під своєю заповітною вербою…” (15 липня); “до самого обіду лежав під вербою і читав…” (18 липня). Двадцять першого липня, коли нарешті прийшла звістка про звільнення з заслання, добряче відсвяткували цю довгождану подію: “Від трьох годин пополудні до трьох годин попівночі під вербою з Фіалковським пили чай і лимонівку…” Через тиждень 28 липня: “Після обіду я звичаєм здрімнув трохи під вербою…”. Щоправда, не посмів я, щиросердний Тарасе Григоровичу, процитувати ваш запис від 19 липня… – Ніч місячна, прекрасна, і я не переніс свій табір у бесідку, залишивши його під вербою… Але мені на лице вискочила холод5 на жабка, і я прокинувся… – Тоді вже розкажіть і про іншу подібну пригоду, а я зауважу вашими словами: “Оце й розкажемо в пригоді, а ви записуйте, не шкодить…”. – Курчата своїм нестерпним цокотін5 ням мене розбудили… І мало того, що біга5 ють біля тебе, кокочуть. Ні, треба ще то5 бі на лице вскочити та за ніс ущипнути… Розбуджений так невчасно чубатеньким нахалом, я встав… – Неймовірно! Умієте ви, Тарасе Григоровичу, з байдужим виглядом розповідати зворушливі історії… Та й взагалі, в якому щоденнику зустрінеш такі щирі подробиці? Повертаючись до того, як була видбана в “безкінечній безлюдній пустелі” (ваші слова!) розкішна верба, що фактично стала уособленням України в засланні, скажу, дорогий пане Тарасе, – ви зробили справді богоугодну справу… – Верба моя часто нагадує мені легенду про розкаяного розбійника, який одного разу прийшов зі своєю величезною дубиною, оку5 тою залізом, до праведного самітника й просить у нього сповіді, а ні, то, каже, вб’ю… Але гріхи його були настільки великій жахливі, що той не зміг одразу накласти на нього єпитимію і просив у грішника три дні для роздумів і молитви. Розбійник пішов у ліс і через три дні повернувся. Ну що, ка5 же, старче Божий, придумав ти що5небудь хороше? Придумав, відповідав праведник, і вивів його з лісу в поле на високу гору, вбив, як кіл, страшну дубину в землю і велів грішнику но5 сити ротом воду з глибокого яру й полива5 ти свою жахливу палицю, і тоді, каже, від5 пустяться тобі гріхи твої, коли з цього смертоносного знаряддя виросте дерево та плід принесе. Сказавши це, праведник пішов у свою келію, а грішник взявся до роботи. Минуло кілька років, схимник забув уже про свого духовного сина. Одного разу він у хорошу погоду вийшов із лісу в поле погуляти; гуляє в полі і в розду5 мі підійшов до гори… зійшов на гору – і що ж відкрилося його враженому погляду? Найчудовіше грушеве дерево, покрите зеле5 ними плодами, і під деревом у тіні відпочи5 ває старець з довгою до самих п’ят боро5 дою, як у святого Онуфрія. Схимник упізнав у ветхому старці свого духовного сина і смиренно підійшов до нього за благословен5 ням, тому що він уже був праведником біль5 ше від самого схимника… – Як по правді сказать, велемудрий Кобзарю, то я надзвичайно вражений цією легендою, найперше тому, що ви вклали в неї свою живу, щиру, чисту, праведну душу… Хоча відчуваю, говорячи вашими словами, “тяжкую душі печаль…”. – Верба моя також виросла й укриває мене в спекотний день своєю густою тінню, а відпущення гріхів моїх нема та й нема! Але-то був розбійник, а я… – Ви – Творець! Істинний, улюблений Кобзар, якому безмежно й навічно вдячний український народ! Спасибі, спасибі вам! А про вашу вічно живу вербу скажу ще й високими словами незабутнього Бориса Олійника: Верба, злеліяна в добу глуху, Вросла в зеніт, немов зелена віха, На нашім тричі праведнім шляху. ____________ 1 Вавилон – столиця ранньорабовласницької держави Вавилонії в Месопотамії. 2 Ідеться про те, що полонені євреї шукали розради в музиці та співах під вербами в околицях Вавилону та про духові музичні інструменти, на яких євреї відмовлялися грати. 3 Одразу прошу суто притомного сприйняття маловідомих, рідкісних і незвичайних свідчень Тараса Григоровича, зібраних у цій статті. Вони стосуються завершальних тижнів його заслання, коли режим перебування було неймовірно пом’якшено, і роблять ще виразнішим історичне зізнання засланця: “Бодай і ворогові моєму лютому не довелося так каратись, як я тепер караюсь…”. К. Трутовський. Новопетровське укріплення. Шевченко під вербою. 1885 р.
Пошта “СП” “Життя людське, як той пух”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ши і знявши з голів здорові сірі пухові хустки, які тоді були дуже в моді, жінки залишалися вже в простих, але в яскраво заквітчаних шалінках. Ті шалінки у свій час носили по хатах і розпродували цигани. Отже всідалися, всі запрошені мамою, хто куди хтів. Се починалася невелика толока – дерти піра. Зараз такого не побачиш ні в їднім кіні. Їй-бо нє! Роздавала мама всім, все шо мала для того дєла. Комусь велике решето, комусь менше сито, а декому і биґуляні коробки. В середину в ті ємкості встелялися чистенькі пеленочки. А з комірчини приносилися великі торби, набиті тим піром, шо обскубувалося з порубаних раніше качок. От і починався процес – дерлося піра. Шумно, гамірно, з усілякими балачками. Але кожнісіньке пірачко від маленького і до великого ретельно обдиралося з двох боків від корінчика і залишався їден чистий пух. Се тра було бачити! Якої неймовірної ніжности і пухнастости народжувався з-під жіночих рук той качиний пух. І ту роботу тра було робити з дуже мнягкими рухами, бо пух той був, здається, ніжнішим навіть за хмаринки небесні. В наших Сиворогах з того унікального, найбілішого в світі пуху, виготовлялися найпухкіші подушки і перини. На тому добрі люди не то шо спали, люди купалися як в найтепліших хвилях спокою і гойдалися в любовних обіймах і в наймнякіших снах. Якось-то опинилася в цій компанії і Женька, Квітки Ївана. А то така сусідка, одна на всі Сивороги, що любила ще й добре джухнути чемерґесу, градусів у п’ятдесять. Дере вона зі всіма то піра і тут, нема-нема, як залоскоче шось в її носі і вона зі всьої сили, як гахне пчихом раз, а далі, не стримавшись, ше два рази. Матка боска! Всьой той найніжніший пух, злетів по всій хаті, аж до стелі, мнягесенько розпорошився і на всі мамині вазони і на постелі і всім цьоткам на голови і на їхні шалінки... – Женька! – накинулась на неї Люба Тимкова. – На-то ти маєш клепку в голові чи нє! А Галька Христинина, джухнутій Женці, одним махом припаяла: “Якшо в голові нема, то в сраці не позичиш!”. Хто над тим всім сміявся, а хто навіть жалував Женьку, а вона собі дерла піра, шкірила зуби і всьо повторювала: “О, таке дуже! На-а нє! Гайда, дівки, не пездеренькайти”. Тож поки дерлося в теплій хаті піра, про шо тільки там не говорилося. І плели вже такі банделюхи, шо всі або реготали, або тяжко бідкалися і навіть плакали, якшо згадували тими балачками шось раниме. От сміялися, наприклад, з Василя зо скали. Бо Василь той дуже добродушний чоловік, але одного дня так закортіло йому випити чарку і, не маючи її, він пішов до одної дуже слабої цьотки Ганьки. Вона і сама вже не раз просила Василя прийти до неї і перекласти рівненько камняного мура, бо той завалився. Але Василь ше той був кліґер. Шоб його ніхто не впізнав, особливо його жінка, шо він таким способом заробляє собі на чарку, то він шо втнув, ага? Він вдягнувся в довгу спідницю самої цьотки Ганьки, на голову намотав її хусту і гайда до роботи. Всі хто проходили чи проїжджали тяжко ся дивували, бо як се така слаба і така немічна Ганька і дивино ти ся, які штуки каміння гепає аж на самого високого мура. Отакево! А з тих реготливих балачок перейшлося і на іншу. Ох, люди добрі, зовсім на іншу балачку…Розказували старші жінки, шо вже після голодовки 47-року, приїхали в наш Сиворівский колгосп, який активно тоді розвивався, приїхали дві молоденькі практикантки-ветеринарки. Прибули з Херсону, колгосп їм виділив якусь стару хатину. Працювали не довго, всього кілька місяців. І коли почалися осінні холоди, вони наніч добре напалили собі в грубі і полягали спати. Ніхто і не знав, що треба було дівчатам підказати як правильно користуватися грубою. А дівчата не досвідні, та ще й з міста… Лягли спати і не перекрили каглу, лом духовного зв’язку з українськими традиціями. Особливістю заходу стала його благодійна місія: створені писанки після яка поєднана була з п’єцом. Через ту злощасну каглу вся хатина наповнилася чадним газом… Дівчата спали, але то вже був їхній останній сон… На ранок страшна звістка пролетіла болем і страхом по всьому селу. Усі розводили руками, а сказати було нічого. Вдарили телеграми батькам… Але так як ніякої зворотної відповіді не дочекалися, вирішили усе підготувати до похорону. В столярній майстерні виготовили для дівчат дубовину. І дубовина та була найстрашніша за всю історію краю. Була вона широкою і одразу на двох молоденьких покійниць. Одягнули їх в чисті одежі, а під голови їм поклали подушечки з наймнякішого білого пуху. З похованням не тягнули, бо невимовно боляче було довго дивитися на таку трагедію. Проводжали юних дівчаток в останню путь усім селом. І вже коли зарили могилу, усі раптом здригнулися від страшного крику двох жінок, які з двома чоловіками, задихавшись, підіймались на гору, на якій і розташований наш цвинтар. То прибули батьки дівчат, які буквально на якусь годину не встигли на то погребіння. Плач і крик тих матусь розривав людські серця… і саме небо. Короткий осінній день швидко згасав у сірих сутінках. Але з головою колгоспу і з громадою, вбиті горем батьки узгодили, що одразу наступного ж дня, селяни розриють свіжу могилу, аби батьки могли бодай глянути на рідних дітей востаннє. Тож коли засяяв новий день новим світлом, і коли розривши могилу, розпечатали дубовину, усі присутні заціпеніли від суцільного жаху… Вся дубовина всередині була засипана білим пухом. Нещадно роздерті були ті подушки, а посинілі руки дівчат, так і застигли, вп’явшись в скуйовджені волосся одна одній… В земли, на якийсь короткий час, дівчата ожили від страшного чаду. Тож, виходить, поховали їх живими… А оживши, повмирали від задухи вдруге. Забрали бідні батьки дубовину з тілами дітей і вже потім, люди казали, захоронили їх десь в своїх краях. Життя людське, як той пух, як то піра… Піра… Ніц невідомо, якими життєвими вітрами, коли і куди кого може занести. освячення будуть передані нашим захисникам волонтерами, як великодні обереги та знаки підтримки від жителів Вітовщини. Захід відбувся у співпраці з Мішково-Погорілівською громадою. Організаторами виступили ГО “Вітовське українське товариство” та ГО “Українське товариство “Просвіта” Миколаївщини”. Дякуємо майстрині за проведений майстер-клас, за щирість, натхнення та бажання ділитися знаннями про давнє українське мистецтво писанкарства. Завдяки таким заходам зберігаються і відроджуються народні традиції, передається духовна спадщина нашого народу. Такі зустрічі вкотре доводять, що українські традиції живуть від покоління до покоління. Саме через такі ініціативи у бібліотеці зміцнюється громада та зберігається культурна спадщина краю.
Пошта “СП” “Життя людське, як той пух”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Піра

Сергій ФАЙФУРА То ше тра добре приловчитися, шоби зарубати качку, та ше й зарубати правильно. Особливо, коли ти жиєш на сім світі ше йно вісім років. Се вже тобі дорослому страшно дивитися, як колят, наприклад, свиню і коли вона верещит так, шо аж вуха закладає. Або коли телятко мають зарізати, то ти тікаєш аж в садок, шоб не видіти, як його за задні ніжки підвішуют до крепкої гіляґи на горісі. Хоч воно і не кричит, не мекає, а тільки сопе, звісивши свою, пахучу молоком голову. Шоправда теля пресильно вилуплює на сей сьвіт здивовані свої вочи, з гарним таким, синим відблиском. І дивитися в такі вочи, ох, не просто. Але коли ти ше малий, але вже хочеш робитися як тато, хочеш бути як всі дядьки, то нема-нема, ти і за здорову косу хапаєшся, шоби вже косити, або лапнеш своїми рученятами молоток і ґлендзаєш ним по наковальні і вдаєш таку міну, ніби ти шось там тяжко важне виклепуєш, ага. А ше, коли дурна курка всралася на порозі коло шопи, ти проганяєш її ногов, крепко сплюнувши десь убік і приговорюєш як натуральний дядько: “Ану, марш звідси! А дивино ся яка задріпанка!” Тож в юному своєму віці качок рубати, було зовсім не шкода. Ну, правда страшновато все ж якось робилося та і серденько калатало, але то не від шкодування за качками, а від того, що ти такою хоч і кровавою роботою, але стверджуєшся, як молодий хадзяїн на обістю. Бо ж, люби боже правду, ти усім чим можеш, допомагаєш мамі з татом, ти ж бачиш як вони тяжечко трудяться, аби нас трох дітей прогодувати. Під вечір табун криволапих наших качок причалапує з річки додому. А шуму, а тріскотні від них на всьо подвіра. Заганяю кілька качок в курник, там лапаю якусь одну з них, решту випускаю до компанії. Мама чи тато тим часом насипают в довге корито їм качачого їдла, мілко насіченого бурачиння з ґрисом або з кукурудзянов муков. Всьой табун накидається на їдло, голодна тріскотня враз припиняється і починається тріскотня тими ж дзьобами, але вже тріскотня насичення смакотою. Тільки чути специфічне їхнє Лілія ПОЛКОВНИЧЕНКО, завідувачка Бібліотеки-філії №18 ЦМБ ім. М. Л. Кропивницького, м. Миколаєва У Бібліотеці-філії №18 ЦМБ ім. М. Л. Кропивницького м. Миколаєва відбувся теплий та натхненний майстер-клас з писанкарства, присвячений Великодню, який провела мисткиня, інспекторка з питань культури відділу освіти, культури, молоді та спорту Мішково-Погорілівської громади Наталія Феник. Учасники зустрічі – просвітяни Корабельного району міста Миколаєва, члени ГО “Вітовське українське товариство”, яке віддавна є колективним членом ГО “Українське товариство “Просвіта” Миколаївщини”, – мали чудову нагоду доторкнутися до українських традицій, дізнатися більше про символіку якесь увакання. Талуют так, шо аж вОла на їхніх шиях надуваються. І тих веселих качок ніц не цікавит, що вже лапи і крила, одної з них у мене в їдній руці, а в другій востра сокира. Тра сказати, шо курку рубати простіше, бо вона лекша, але, зараза, сильно пазурами царапається , чогось. Краще всього рубати гусака. Ооо, там шия довга, як ковбаса, там не промахнешся. А от білесеньку качку, добре викупану на річці, тра цюкнути таки правильно. І все ж хвилюєшся не менше як та качка, але в тому дійстві є ніби якась важлива місія. Як то пояснити не знаю, вірніше тоді не знав. Крепко стиснувши в лівій руці качині лапи і крила, кладу її білу голівоньку на дровітню. Якусь мить бачу, як в її маленькому блискучому оці відображаються рожеві хмарки надвечір”я, кілька раз тихо погладжую її по гладенькій голівонці, переводжу своє дихання і… занісши над качкою сокиру, вся рожевість надвечір”я для качки зникає назавжди. З цього моменту вона вже не птаха, вона вже їдло. А крім їдзеня, вона ще і – піра. Десь серед зими, коли надворі робіт мало, починається особливе дійство. Гуп-гуп, попід хату, починают сходитися цьотки. Хто в битих валянках, хто в шитих, але на порозі всі ретельно віничком обмітают з валянок скрипучий сніг, який випадав тоді по пояс і вже в сінях скинувши і рівненько склавши коло драбини свої галоші, входять до хати. А в хаті теплота, в грубі добре напалено, всі цьотки червонощокі після морозу, всі якісь веселі, здорові і зично галдят про всіляку всілячину на всю хату. На сю подію мама скликала жінок по вісім, а то і десять. Нашу хату тато вибудував високу і гарну, великими своїми вочимавікнами вона дивиться саме наполудне, тож світлом хата вся аж заливається. Роздягаючись, знімают цьотки з натруджених своїх плечей шуби, пальта, дохи, а хто і ватні куфайки. Розкрутив-
Пошта “СП” “Життя людське, як той пух”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Відроджуємо традиції

писанкових орнаментів та власноруч створити писанку – символ життя, весни та відродження. На початку зустрічі завідувачка бібліотеки, голова ГО “Вітовське українське товариство” Лілія Полковниченко розповіла присутнім про історію виникнення писанки та традиції писанкарства в Україні. А також презентувала виставку-інсталяцію “Світ української писанки”, на якій були представлені книги про звичаї та традиції українського народу та видання, присвячені мистецтву писанкарства. На майстер-клас були запрошені та завітали відомі просвітянки Корабельного району: майстриня вишивки Ганна Шаховал та поетеса, волонтерка Анна Ханович. До заходу також долучилися члени бібліотечного творчого об’єднання “Райдуга”, бібліотекарі та відвідувачі. Майстриня Наталія Фе-ник поділилася з учасниками секретами писанкарства: розповіла про техніку приготування фарб, ознайомила з традиційними орнаментами та символами, а також продемонструвала технологію роботи з писачком. Після цього учасники розпочали кожен свою творчу роботу, вкладаючи в писанки добрі побажання та світлі думки. Під час майстер-класу панувала щира, тепла та творча атмосфера. Кожна створена писанка стала маленьким витвором мистецтва та симво-
Театр · “Театр – це музичний бутік, де ти можеш купити на будь-який смак музичний настрій”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

про те, що на репетиції було обмаль часу, а в мене ще залишилося багато нереалізованих ідей. – Ви працюєте відразу у трьох музичних театрах. А як доля звела саме з Національною оперетою України? – Багато ходив до цього театру дивитися виступи моєї майбутньої дружини Катерини Ясенчук. Подумав, а чому б і самому не спробувати співпрацювати з цим театром. Мені подобається те, що вони роблять. І це стосується не лише опери, а й мюзиклу та оперети. Катерина познайомила мене з головним диригентом театру Сергієм Дідком і він запросив мене на прослуховування. Першою була роль графа Тасіло в опереті Імре Кальмана “Графиня Маріца”. Відтоді минуло два роки. Також я граю майора Медвина у мюзиклі “Людолови”, Дона Хуана Педро в сарсуелі “Шафранова троянда”, Селянина в опері Карла Орфа “Місяць”. Для того, щоб співати в операх, мюзиклах, оперетах, треба володіти різними видами співу. І, звісно, академічним. – Які творчі плани маєте? – Сподіваюся, що скоро виконаю пару нових партій у Національній опері України. Зараз над цим працюю. А в Київській опері (Київському муніципальному академічному театрі опери та балету) у наступному сезоні готується кілька прем’єр з дуже сильними назвами. Але нехай це поки що залишиться маленькою таємницею. – Як устигаєте грати відразу втрьох театрах? – Дуже люблю співати й працювати. До того ж в Україні, на жаль, залишилося дуже мало співаків. І театри шукають можливість співпрацювати з тими людьми, які їм потрібні. Катерина Ясенчук, викона' виця ролі Донни Ельвіри: “Вже з макіяжу та зачіски моєї героїні можна зрозуміти, що вона на межі безумства, близька до психічного захворювання. Вона не може змиритися з тим, що Дон Жуан її зрадив. Як відомо, у Дон Жуана були тисячі жінок, але тільки Донна Ельвіра їздила за ним від міста до міста. Вона ним одержима, це сенс її життя. Це, мабуть, найбільш трагедійний з усіх персонажів опери. Зі смертю коханого Ельвіра втрачає сенс життя. Це стокгольмський синдром, коли жертва захоплюється своїм кривдником і ставить його на п’єдестал. Мені шкода свою героїню. Якби я зустріла її в житті, якби вона була моєю подругою, близькою людиною, я підтримувала б її як жінка жінку. Щодо ролі я розуміла, що мені буде складно. Особливо, враховуючи те, що досить складна декорація. І на цю декорацію ми вийшли буквально за кілька днів до прем’єри. Дехто з акторів травмувався, не всі витримували шалений темп. Адже щодня зранку до ночі співати оперу – це справжній виклик. Проте я лишилася задоволена. Але немає меж досконалості. І я з нетерпінням чекаю нових показів, щоб відкривати в Ельвірі якісь нові грані, вдосконалювати той фундамент, який ми разом побудували. Зараз працюю над вводом на роль Розалінди в опереті Йоганна Штрауса “Летюча миша”. Роль дуже цікава і складна. Готуюся”.
Театр · “Театр – це музичний бутік, де ти можеш купити на будь-який смак музичний настрій”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

За лаштунками Дон Жуана

У Національній опереті України відбулася прем’єра опери “Дон Жуан” В. # А. Мо# царта у режисурі Станіслава Іванова. Покази вистави здійснюються за підтримки Посольства Австрійської Республіки в Києві. Едуард ОВЧАРЕНКО Світлини Анатолія Федорціва Це не лише історія одного авантюриста, а дзеркало суспільства. Суспільства, яке багато говорить, але мало діє. Яке готове засуджувати зло, проте нерідко толерує його, прикриваючись ваганнями, сумнівами та нескінченними міркуваннями про те, хто і наскільки постраждав. У цій історії Дон Жуан постає не стільки суб’єктом, скільки об’єктом: через нього ми бачимо страх людей взяти на себе остаточну відповідальність, здійснити вирок, зламати коло бездіяльності. Він – продукт колективної слабкості, уособлення спільної відмови діяти там, де це необхідно. Це опера, яка одночасно зачаровує, розважає, ставить незручні питання й не залишає байдужими. Напередодні прем’єри був прес-підхід, під час якого відбулося розширене обговорення постановки за участі режисера, диригента та творчої групи. Пропонуємо уривки з виступів його учасників. Богдан Струтинський, Гене' ральний директор-художній ке' рівник Національної оперети України, народний артист Украї' ни: “Свого часу ми обрали для нашого театру модель, що це буде театр широкого профілю. У Національній опереті має звучати музика, і не потрібно обмежуватися якимось окремим жанром, приміром, жанром оперети. Це оперета, опера, мюзикл, музично-драматичні вистави – величезний ряд різних жанрів, які сьогодні представлені у нашому театрі. У нас йшов “Севільський цирульник” Россіні, зараз йде опера “Місяць” Карла Орфа, і ми не збираємося зупинятися щодо постановок класичних і навіть сучасних опер. Опера тримає оркестр, вокалістів. Вона й надалі матиме чільне місце в репертуарі Національної оперети України як жанр. Ми й надалі розвиватимемося у цьому напрямку і привчатимемо до цього жанру глядача. Театр – це музичний бутік, де ти можеш купити на будь-який смак музичний настрій. Якщо говорити про оперу “Дон Жуан”, то її прем’єра відбулася у 1887 році в Празі. Відтоді ця тема не дає спокою. Багато творів на цей сюжет є і в українській літературі. Зокрема, “Камінний господар” Лесі Українки. А перший український переклад тексту опери “Дон Жуан” здійснив Микола Лукаш. Ця робота була поставлена у Національній опері України Іриною Молостовою. Щасливий з того, що сьогодні відбувається постановка цієї опери у стінах Національної оперети України. Цей матеріал народився у Станіслава Іванова та Сергія Дідка. У нас були різні роздуми, врешті пристали до цього матеріалу. Мені у “Дон Жуані” подобається саме містифікація, яка пов’язана з лінією Командора. У Моцарта – це баланс голосів, глибина і насиченість цих голосів. І щодо сюжету. Як би людина не жила, вона повинна повертатися до моральних законів. “Дон Жуан” – це чудовий міф-урок для наступних поколінь. Раніше у нас була тісна співпраця з Посольством Австрії в Україні. Наприкінці минулого року вона відновилася. Нещодавно відбувся вечір Штрауса, на який приїздив диригент з Відня. Нині прем’єра це одночасно виклик і свято. Український театр сьогодні виходить на сцену, бо до нас приходить глядач. Це говорить про утвердження життя, про те, що культура займає своє місце. А театр – це складова культури. Думаю, що кожен глядач, який виходить з вистави, залишається з новими смислами. І це йому допомагає далі проживати нелегкі часи. Слава українському театру. Слава Україні!” Роберт Мюллер, Надзвичай' ний і Повноважний Посол Авс' трії в Україні: “Я завжди радий бути в Національній опереті України. Я став фанатом цього театру. Вражений багатошаровістю матеріалу та якістю. Щасливий, що сьогодні буде вистава з австрійським дотиком, австрійським почерком. Дякую вам за ініціативу і що вона була втілена у життя. Я не так давно взнав, що один із синів родини Моцартів тридцять років свого життя прожив у Львові, де був одним із засновників музичного об’єднання. Це ще одна ланка, яка споріднює культурне життя Австрії та України. У період загарбницької агресії Росії проти України такі культурні події як сьогодні є актом спротиву проти цієї агресії. Наше посольство та культурний форум намагаємося зробити культурний внесок у цій боротьбі проти агресії”. Станіслав Іванов, режисерпостановник: “У Моцарта мене зацікавила тема суспільства, яке оточує Дон Жуана. Суспільства, яка породило зло і толерує його. Власне це той світ, в якому ми зараз живемо. При всіх намаганнях знищити зло, люди шукають у ньому вигоду. Прем’єра – це як політ у космос, невідомо, хто повернеться назад. Як і над кожною виставою працювалося і важко, і весело, і цікаво. А якщо репетиції йдуть легко, значить ти туди не все вклав. Наша вистава – це абсолютно класична постановка без особливих сучасних інтерпретацій. У цьому був виклик. Можна було осучаснити цю історію. У нас було п’ять концепцій “Дон Жуана” і ми зупинилися саме на класичній історії з вкрапленням класицизму, дель арте та ін. Це класика, якою вона має бути”. Сергій Дідок, диригент-постановник: “Вокалісти дуже раділи цьому матеріалу, бо є що поспівати. У нас принципове рішенні фіналу першої дії. Сподіваюся, що глядач це оцінить. Ми трішечки змінили мізансцену. Але все так гармонійно з’єднано, що не відчувається зміна музичного матеріалу. У цьому році 270-ліття від дня народження Моцарта. І наш театр долучився до ювілею своєю постановкою. Вважаю, що “Дон Жуан” – одна з найкращих світових опер. Ми взяли за основу празьку версію Моцарта. Трішечки скоротили деякі речитативи, щоб дія розвивалася швидше. Максимально зберегли динамічність всіх мізансцен і всієї драматургії опери. З нами вже не вперше співпрацює заслужений артист України Тарас Бережанський (Лепорелло). Дуже талановитий актор. У ролі Командора у нас народний артист України Сергій Ковнір, в іншому складі заслужений артист України Володимир Тишков. Це провідні баси. А опера “Дон Жуан” потребує саме потужного чоловічого складу”. А після одного з показів ми мали можливість поспілкуватися з учасниками проєкту. Отже, їм слово. Олександр Киреєв, заслуже' ний артист України, виконавець ролі Дон Жуана: – На роль Дон Жуана мене запросив головний диригент театру Сергій Дідок та режисерпостановник Станіслав Іванов. Це титульна роль, а для баритона ще й знакова. З режисером Станіславом Івановим я працював вперше. До цього бачив його виставу за творами Михайла Коцюбинського у Національній опереті. Робота мені сподобалася. Станіслав молодий і активний режисер. Як на мене, він дуже талановитий і, що важливо, хоче чути музику. Він постійно просив нас співати, повторювати номери, які є в опері “Дон Жуан”, а вже потім починалися самі репетиції. Вважаю, що Станіслав добре підходить для оперної режисури. Видно, що це йому подобається. Для постановки опери був дуже короткий термін. Але всі старалися. Зізнаюся, було весело. (Усміхається). Дон Жуан, як мені здається, розуміє, що його кінець дуже близький. І він хоче спробувати все, що є в цьому світі. Це людина, яку ніхто не зміг врятувати. Додав до цього образу такі особисті риси характеру, як життєрадісність, любов до життя, впевненість. У виставі працює моя дружина Катерина Ясенчук, яка грає Донну Ельвіру. Ельвіра пробувала врятувати Дон Жуана, але в неї теж нічого не вийшло. Класно, що ми можемо працювати разом і вдома, і на сцені. Це полегшує процес роботи. Звісно, бути разом 24/7 складно, але, водночас, круто. Також круто, коли в тебе є надійний партнер, який тебе завжди підтримає в будь-якій ситуації. Справа в тому, що Станіслав Іванов такий режисер, який продовжував щось шукати до кінця репетицій. Ти приходиш і тобі партнер Артем Курінний все пояснює. У виставі задіяний мій однокурсник Тарас Бережанський. Це вже не перша опера Моцарта, яку ми пройшли разом. Його розумієш з погляду. Вважаю, що Тарас – велике надбання для Національної оперети. На сьогодні це один з найкращих басів України. Також до участі у виставі запросили двох басів з Національної опери України – Сергія Ковніра та Володимира Тишкова, які співають Командора. Теж вийшло круто. Віталій Іванов (Дон Оттавіо) великий професіонал. Людина, яка може співати і оперу, і мюзикл, і естраду. Він може легко взяти будь-яку високу ноту. Ще до участі у проєкті був запрошений Олексій Піголенко (Мазетто). Це теж ігровий бас. Донна Анна – Ольга Федоренко і Катерина Левицька. Вони різні за своїм темпераментом, але обидві прекрасні співачки. Також хотів би згадати Валентину Фролову, яка старанно працювала над образом Церліни. Нова постановка опери “Дон Жуан” це більш класичне виконання. Особисто мені подобається як класичне, так і осучаснене виконання. У всьому є своя краса. А на кожне виконання є свій глядач. Що стосується роботи над образом Дон Жуана, то вона триває кожну виставу. Я вже згадав
16 Презентація · “Державність – це передусім свідомість народу, його пам’ять, його культура, його віра і його готовність брати відповідальність за свою країну”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

“Українська державність” – журнал про минуле заради майбутнього

Людмила ОПАНАСЕНКО Виданий на ентузіазмі невеликим накладом. Сьогодні видання шукає свідомих меценатів – тих, хто дбає про майбутнє і розуміє цінність правдивої історії. Починаючи з вересня 2025 року, побачили світ три випуски. №1-2 присвячений Трипіллю, провідна тема №3-4 – Велика Скитія. А тепер інтрига: хто той чоловічок, який прикрашає обкладинку журналу “Українська державність” №1 (5) за 2026 рік? Дослідники вважають його волхвом у масці в ритуальному танку (може, гопаку) або воїном у шоломі, його ноги зігнуті, як у вершника. Він із Мартинівського “скарбу”, знайденого в 1907 році на околиці села Мартинівка на Черкащині. Це 116 предметів на місці розселення слов’янських племен, яких у давнину називали антами. Антське царство і його старожитності стали темою чергового випуску “Української державності”. На думку істориків, від антів бере початок наша державність. Ми є спадкоємцями народу антів, які існували у IV–VII століттях нашої ери. Саме в їхньому суспільному устрої, у здатності до самоорганізації та захисту своєї землі закладено витоки нашої державницької традиції. Символічно, що презентація науково-популярного видання відбулася у стінах Будинку митрополита, адже, як наголосила генеральна директорка Національного заповідника “Софія Київська” Неля Куковальська, саме в Софії Київській народжувалася українська державність, наука, культура, зростала наша духовність, а тепер відроджується. Не всі це усвідомлюють, але нам в Україну потрібно повертати наших героїв, наших святих, нашу духовність, мову, бо це фундамент української ідентичності. Цей захід об’єднав добірне товариство науковців і митців, археологів, істориків та представників духовенства, до речі, багато хто зних – автори статей нового журналу. Змістовними та пізнавальними були виступи завідувача кафедри історії світового українства КНУ ім. Тараса Шевченка, професора Володимира Сергійчука та директора Інституту української мови НАН України Павла Гриценка. Головною редакторкою журналу стала Світлана Чорна – дослідниця й авторка, яка проникливо й послідовно вела тему української державності та духовності на шпальтах парламентської газети “Голос України” (2012–2024 рр.) та у своїх книгах. Чому назріла необхідність у виданні? За словами Світлани Чорної, журнал постав із усвідомлення: московщина намагається знищити нашу державу і нас як етнос. І протистояти цьому шаленому пропагандистському натиску ми можемо лише знаннями – правдивими, глибокими, перевіреними. Історія України надзвичайно цікава. Ми ще так мало знаємо про трипільську культуру, про символіку, про Велику Скитію, про антів. Трипілля – це понад п’ять тисячоліть до нашої ери, це витоки, що формують наше розуміння себе. Україна – справді колиска цивілізацій на цій території. І наше завдання – повернути собі правду, пізнати її та зробити частиною сучасної свідомості, наголосила Світлана Феодосіївна. Ініціатор проєкту – Олександр Святоцький, керівник Наукового центру Української державності імені В. Кульчицького. Саме від професора Володимира Кульчицького, викладача Львівського університету імені Івана Франка, ще в далекому 1975 році аспірант Сашко почув: “Не забувайте про нашу багатостраждальну Україну”. Ця настанова пронизала подальшу діяльність правознавця, доктора юридичних наук, професора, академіка НАПрН України Олександра Святоцького. “Нарешті, за триста років система, побудована на брехні, на фейковій історії, втратила контроль над Україною”, – констатував він та окреслив стратегічну мету журналу – висвітлення і популяризація нашої тисячолітньої історії. З благословення Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія до презентації долучились вікарії Київської єпархії єпископ Фастівський Володимир та єпископ Васильківський Єфрем, голова Управління духовної освіти і богословської науки Православної Церкви України протоієрей Олександр Трофимлюк, а також проректор з наукової роботи Київської православної богословської академії протоієрей Віталій Клос. У вітальному листі до творців часопису “Українська державність” Предстоятель ПЦУ наголосив, що війна ведеться не лише за території, а й за пам’ять, ідентичність, за право народу мати власну правду про своє минуле. Українська державність має тисячолітню тяглість від Київської Русі, через княжу добу, козацьку державу, визвольні змагання і до сучасної незалежної України. І дуже важливо, щоб ця історія була розказана правдиво, без чужих імперських міфів і без нав’язування нам чужих історичних наративів, які століттями намагалися позбавити український народ його імені, його історії та його державності. Державність – це не лише кордони, інституції чи закони. Державність – це передусім свідомість народу, його пам’ять, його культура, його віра і його готовність брати відповідальність за свою країну. Митрополит Епіфаній висловив переконання, що цей часопис стане майданчиком для наукової думки, для популяризації правдивої історії України та для формування державницького світогляду, особливо серед молоді. Досі в Україні не було науково-популярного журналу, повністю присвяченого темі української державності, що сьогодні є критично важливою. В умовах війни держава-агресор намагається викривити й привласнити нашу історію, знецінити культуру, мову та саму ідею існування України. “Українська державність” протиставляє цьому знання: розвінчує міфи, доступно й цікаво розповідає правдиву історію, на фактах показує, що українцям є чим пишатися. Це не “сухий” збірник, а ошатний глянець обсягом до 200 сторінок, де зміст і форма в балансі та гармонії. Це журнал, який хочеться мати у школі, в бібліотеці, в домі, у власних руках. Для тих, хто шукає правду, хоче розуміти себе і відчувати: “ми українці автохтонні, ми тут – назавжди”. З питань придбання щоквартального журналу видавці радять звертатися за контактами: [контакт приховано], [контакт приховано] Наостанок прозвучало важливе повідомлення: завідувачка відділу Міжнародної стандартної нумерації видань та електронних ресурсів Книжкової палати України Ірина Погореловська вручила головній редакторці сертифікат з присвоєння номера ISSN журналу “Українська державність”. Це означає, що журнал стає видимим у глобальній базі даних, що спрощує його пошук для бібліотек, видавництв, дослідників тощо.
16 Презентація · “Державність – це передусім свідомість народу, його пам’ять, його культура, його віра і його готовність брати відповідальність за свою країну”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будьяка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Презентація · “Державність – це передусім свідомість народу, його пам’ять, його культура, його віра і його готовність брати відповідальність за свою країну”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин