Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Спадщина · “Війна не повинна дати нам забути, що ми люди і повинні зберігати пам’ять про наше минуле”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

“У Києві, де вгору гнеться вулиця…” Незагублені історії про Будинок РОЛІТ

Слово Просвіти, №13 за 2026 рік

Надія НАУМОВА, наукова працівниця Музею історичного центру міста Києва Будинок, відомий у Києві як РОЛІТ (скорочено від робітники літератури), було побудовано у 1934 р. Тут відомі представники української радянської літератури мешкали зі своїми сім’ями і писали свої твори – то була їхня робота. У Будинку жили письменники, чиї імена увійшли до словників і хрестоматій, твори яких вивчалися у школі: Максим Рильський, Володимир Сосюра, Михайло Стельмах, Олесь Гончар. А були й ті, чиї імена згодом вилучали з шкільних програм, бо влада вважала їх авторів ворогами народу, тому ув’язнювала, ато й розстрілювала. Робітники літератури різнилися за віком, вихованням, соціальним походженням, талантом, мали різні характери, а в Будинку вони були просто сусідами. Коли столицю перенесли з Харкова до Києва, то Спілка письменників теж переїхала до столиці. Письменникам треба було десь жити, було вирішено збудувати кооперативний будинок (на зразок Харківського “Слова”). Тут було здійснено переклад українською мовою поеми Шота Руставелі “Витязь у тигровій шкурі” – Микола Бажан, написано “Слово про рідну матір” – Максим Рильський, “Вершники” – Юрій Яновський, “Дуже добре”, “Десятикласники” – Олександр Копиленко, “Мир хатам, війна палацам” – Юрій Смолич, драму “Ярослав Мудрий” – Іван Кочерга, “Собор” – Олесь Гончар, “Лебедина зграя” – Василь Земляк, вірш “Любіть Україну” – Володимир Сосюра, а ще поезії “Знову цвітуть каштани… (Київський вальс)”, “Пісня про рушник” – Андрій Малишко. Платон Майборода тут теж жив недовго, у квартирі Малишка. Кооперативу виділили місце майже в центрі Києва. Колись вулиця називалася Фундуклеївською, на честь київського цивільного губернатора Івана Фундуклея, перед тим – Кадетською. А 1919 р. (Київ був попереду всіх) їй дали ім’я леніна – ще за життя “вождя світового пролетаріату”. Забудова ж почалася у ХІХ ст. згідно з новим генеральним планом. Перші відомі будівлі тут: анатомічний театр Київського університету (нині Музей медицини). У 1901 р. на розі з Володимирською зведено нову споруду Міського театру. А на початку вулиці були перша в Києві жіноча гімназія – Фундуклеївська, а також знаменита колегія Павла Галагана. Для Будинку обрали гарне місце на схилі Святославового яру, де ще не було високих споруд, лише затишні, типові для тодішнього Києва дерев’яні будиночки з садочками і палісадниками, які вже поступалися місцем новій забудові. Архітектори Василь Кричевський і Петро Костирко добре продумали, яким має бути гідне помешкання для “інженерів людських душ”, покликаних виховувати нову радянську людину. Вони мали тут творити, не переймаючись побутом. Архітектурний проєкт у стилі модного конструктивізму мав також українські риси, якими відомий зодчий Василь Кричевський завжди прикрашав свої споруди. Щоправда, через брак коштів авторам довелося не раз переробляти початковий задум, і згодом їхнє творіння настільки відрізнялося від первісного проєкту, що митці були незадоволені. Письменники, які з нетерпінням чекали на житло, організовували суботники і працювали просто як підсобні робітники. У грудні 1934 р. почалось заселення Першого корпусу по вул. Ю. Коцюбинського (нині знову Тимофіївська). Будинок мав п’ять під’їздів – 60 двокімнатних і трикімнатних квартир. 6 чотирикімнатних помешкань з телефонами та всіма побутовими вигодами призначалися для начальства, керівників СП. А от кухні в усіх були крихітними – 2,5 квадратних метра. Передбачалося, що майстри пера та їхні сім’ї дружно обідатимуть і вечерятимуть у спільній їдальні. Згодом почали будувати новий корпус РОЛІТу, за поліпшеним проєктом архітектора М. В. Сдобнєва, – один під’їзд і 14 квартир, на 4 і 5 кімнат. На останньому поверсі була мансарда з просторою верандою – для зборів, зустрічей або урочистих подій. Її з часом облюбували художники для майстерень. Тут присутній один важливий момент. Зібравши письменників під одним дахом, їх легше було контролювати: певні обов’язки виконували спеціально найняті консьєржки, які знали про мешканців все. Кожна спостерігачка мала звітувати перед відповідними органами: хто вдома, хто куди пішов, хто до кого приходив. У дворі елітного житла був споруджений двоповерховий будинок для обслуги: слюсарів, сантехніків, двірників і кочегарів. Напочатку у цьому будинку було пічне опалення. У кожній квартирі була кімната для домашньої працівниці, вона мала окремий вихід. Але в трагічний час політичних репресій і гонінь на все українське деяким мешканцям знаменитої споруди, як ворогам народу, довелося переходити в інші, майже непридатні для життя помешкання. Упродовж років Будинок РОЛІТ відображав складний шлях української літератури і її творців. А тут були конформізм, зрада, підлість і ницість, бо у помешканнях писалися не лише знамениті літературні твори і панегірики вождям, а й доноси на колег і друзів. Звинувачення, чистки, щоденні звістки про арешти – ось чим жили мешканці РОЛІТу. Вночі не спали, бо саме після півночі, чи вдосвіта з під’їздів виводили ворогів народу, тих, хто не хотів іти проти своєї совісті. Три хвилі сталінських репресій пережили не всі, дехто більше не повернувся ніколи. А деяким першим кооператорам не довелося навіть пожити в нових квартирах: Степан Васильченко помер у 1932 р. Письменники Григорій Косинка, Олекса Влизько, Євген Плужник були репресовані перед новосіллям. Є. Плужник, одним із перших вступив до кооперативу і заплатив гроші за житло. Його турбувало, чи увійдуть у квартиру придбані заздалегідь улюблені меблі, і він, вимірявши їх, побіг у свою ще неофіційну квартиру. Повернувся звідти веселий і повідомив дружині: “Стане, стане!”. Мав заселитися 11 грудня. Але Євгена “взяли” в квартирі на Прорізній 4 грудня 1934-го, на очах у дружини та її сестри. Поцілувавши їх на прощання, він пішов униз сходами в супроводі трьох чоловіків у формі, захопивши з собою вузлик, що стояв напохваті. Такі вузлики були чи в кожного мешканця РО- ЛІТу. Оповідають, що Микола Бажан завжди мав напрасовані штани біля ліжка, бо хотів гідно зустріти працівників органів, неу спідньому. Письменники, які уникнули арешту, “зробили висновки”, упокорилися, рішуче стали на шлях оспівування соціалістичної дійсності, продовжували жити і писати тут свої твори. У деяких зних згадано і цей будинок: Леонід Первомайський – “Коли у червні почалась війна…”, С. Голованівський – “У Києві, де вгору гнеться вулиця…”, В. Малишко – “Наш добрий дім..”. Багато хто залишив спогади, сповнені сумної експресії у приватних листах, з яких можна зрозуміти скільки бід, розчарувань може витримати людина. Будинок письменників є рекордсменом за кількістю меморіальних дошок (29), які відзначають його знаменитих мешканців. Першу дошку було встановлено 1958 р., останню – 2011-го. Загалом у будинку жили біля 130 осіб. У 60-х роках, як продовження Будинку, добудували новий – для членів Спілки письменників. Уже не кооперативний. Багато хто з квартирантів згодом змінили помешкання, перебралися у нові. Власний будинок побудував Максим Рильський у Голосієві, дехто переїхав у кращі, квартири, як Павло Тичина, Микола Бажан, Юрій Смолич. Олександр Корнійчук перебрався з Вандою Василевською на дачу Ватутіна (нині вул. Січових стрільців). Лише окремі письменники прожили тут все життя, тут і померли: Леонід Вишеславський, Микола Руденко, Михайло Стельмах, Іван Микитенко, який приїхав сюди зі своїм шестилітнім сином Олегом. Олег Микитенко став редактором журналу “Всесвіт”, прожив 90 років, з цього будинку і його провели в останню дорогу. Настали інші часи, і імпозантний будинок більше не приваблює так, як колись. Але в деяких квартирах ще живуть родичі і нащадки відомих мешканців: дружина Олеся Гончара 99-літня Валентина Данилівна, родичі Олександра Копиленка, Олександра Новицького, Олега Микитенка. У квартирі № 15 живе донька українського поета з Житомирщини Миколи Шпака Тетяна Лебединська. Так склалася доля, що її робота і життя були пов’язані з Петербургом, але щороку вона проводила місяці у Києві, організовувала конференції, редагувала наукові збірники. Зараз вона живе тут по- Андрієм Малишком і Максимом Рильським. Під ними за столиком, на якому часто стояла невелика пляшечка, одного травневого вечора під свічками розквітлих каштанів і були написані слова “Київського вальсу”. Щоранку під цими деревами Остап Вишня гуляв зі своїм песиком Гаєм. Тетяна Лебединська, звертаючись до різних поважних інстанцій, відстояла ці каштани, видала календар, присвячений тим, хто жив тут, організувала конференцію, присвячену відомим мешканцям РОЛІТу. Нині традиційно для нашого часу перший поверх та підвал будинку займають нотаріальна контора, хімчистка, перукарня іще різні анонімні контори. Занедбане допоміжне приміщення декілька разів уже виставлялося на продаж (адже тут можна відкрити ще один ресторан, чи салон краси, або ж гральний заклад). І до каштанів знову приступали з сокирами і пилками. А вони щороку навесні зацвітають з новою силою і бережуть пам’ять про тих людей, що проходили цим двором, йдучи на роботу, відпочивали тут вечорами, вели дружні розмови, жартували, співали, ділилися думками, радощами і болями. І творили. Скільки людських історій, анекдотів, що тут і складалися, чули ці стіни і літні дерева, які пережили війну і тяжкі повоєнні роки! І ніхто й не подумав, щоб їх зрубати, аби обігріти квартири. Хто ж нині опікується Будинком РОЛІТ? Та ніхто в принципі. У невеликій споруді у дворі, яка поволі розвалюється, можна було б створити філію Музею літератури міста Києва чи літературну кав’ярню, де відвідувачі могли б згадати “курс української радянської літератури”, який колись викладався у школах і вузах. Є про що подискутувати. Проблема збереження історико-архітектурного середовища міста Києва – болюча й актуальна в наші дні – візуально постає на прикладі не лише цього будинку. Але ця особливо болюча. Коли бачиш пошкоджені меморіальні дошки (з деяких зняті бронзові літери), незатишний, заставлений автівками двір, веранду з вибитими вікнами, запущений палісадник перед будинком, контейнери зі сміттям під каштанами, то питаєш себе: як же ми живемо? Розуміємо, що зараз іде жахлива війна. Але ця війна не повинна дати нам забути, що ми люди і повинні зберігати пам’ять про наше минуле. Інакше яке майбутнє нас чекає?..

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин