Молода країна · “Кожен на своєму місці – зі скальпелем у руках, з книжкою чи з волонтерським набором – має докладати максимум зусиль”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Борімося – поборемо. Нам Бог помагає!
Слово Просвіти, №13 за 2026 рік
Гончара часів Другої світової війни дослідити його генетичну спорідненість із сучасною українською фронтовою літературою”, зокрема з авторами-комбатантами Борисом Гуменюком і Павлом Вишебабою. Дослідниця робить переконливий висновок, що “фронтовий текст Олеся Гончара постає як історія внутрішніх змін людини, як художнє осмислення екзистенційного досвіду війни; воєнний досвід був для автора фундаментом усього його індивідуального стилю, а це дає змогу вважати його засновником модерного українського фронтового письма, яке поєднує документальність із філософським узагальненням і має прогностичний потенціал”. Перспективною видається й теза, за якою “концепція “внутрішнього собору” постає відповіддю на зовнішній хаос війни, що дозволяє розглядати фронтовий текст Олеся Гончара як модель духовної стійкості”, а також узагальнення, що може стати орієнтиром для значно ширшого дослідження: “Виявлена тяглість художніх стратегій свідчить про
Зоряна ДЕРКАЧ, м. Тернопіль
Нині, коли Україна проходить через горнило найважчих випробувань, слова “Борітеся – поборете!” перестали бути просто рядком з підручника літератури. Вони стали професійним кредо, особистим маніфестом і щоденною молитвою. Для студентів Тернопільського національного медичного університету імені Тараса Шевченка (ТНМУ) творчість Шевченка – це не архівна класика, а жива сила, що допомагає тримати скальпель, виходжувати поранених та вірити в деокупацію рідних домівок.
Михайло Максімчук: хірургія надії та шлях додому крізь “тринадцятий минало” Михайло Максімчук, студент 4-го курсу медичного факультету, несе у собі біль і силу своєї малої батьківщини. Він народився у славних Олешках, що на Херсонщині, – місті, яке сьогодні перебуває під важкою окупацією. Для Михайла Шевченківське “Борітеся – поборете” – це не абстрактний заклик, а конкретна ціна свободи, яку щодня сплачує його батько. Найрідніша людина Михайла зараз перебуває у лавах Збройних Сил України. Його місія чітка: відвоювати рідну землю, звільнити Олешки, дати сім’ї можливість нарешті повернутися додому, до свого отчого порога. Михайло змалку знав творчість Кобзаря, але з роками вона набула нових, майже пророчих сенсів. Його улюблений твір – “Мені тринадцятий минало”. Здавалося б, дитяча поезія, сповнена пасторальних образів, але саме вона викликає у студента найсильніші емоції. “Чому саме він? Важко відповісти однозначно, – ділиться думками Михайло. – Але щороку в ці березневі дні, коли вшановуємо Кобзаря, мені хочеться перечитувати саме ці рядки. Можливо, тому, що вони про ту втрачену ідилію, про чисту любов до землі, яку в нас намагаються відібрати. Шевченко писав у часи кріпацтва, і дивовижно, наскільки актуальним він є наявність спільного “генетичного коду” фронтової літератури: лаконічні “плюси” Павла Вишебаби та суворі свідчення Бориса Гуменюка відтворюють ті самі смисли, що й фронтові нотатки Олеся Гончара, – цінність кожної миті життя, прірву між фронтом і тилом, мовчання як форму захисту від травми: сучасні автори-фронтовики фактично розшифнині. Ті самі проблеми, той самий ворог, ті самі наміри поневолити нас. Але й та сама незламність”. Михайло каже, що тепер слова Пророка на слуху в кожного: від малечі до сивочолих воїнів у задимлених окопах. Військові, відбиваючи пекельні атаки, крізь стиснуті зуби повторюють: “Борітеся – поборете, вам Бог помагає!”. Це універсальний код витривалості. Вибір майбутньої спеціалізації у Михайла теж продиктований часом – ортопед-травматолог. Він не шукає легких шляхів у медицині. Його мета – бути там, де він найбільш потрібний. Студент планує проходити інтернатуру в одній з прифронтових військових лікарень. “Прагну бути ближче до фронту, допомагати нашим захисникам. “І чужому научайтеся, і свого не цурайтеся”, – писав Шевченко. Але сьогодні я певен: треба робити ставку на своє, рідне. Розвивати нашу медицину, популяризувати нашу культуру. У мене була і є можливість виїхати за кордон, де небо спокійне. Але воно не рідне. Я зробив свій вибір на початку повномасштабної війни й нізащо його не зміню”, – твердить Михайло Максімчук. Михайло не один — уся його група складається з вимушено переміщених осіб. Їх об’єднує спільна мрія: повернутися на вільну Херсонщину, де “врага не буде, супостата”, а буде мирне майбутнє.
Оксана Дидик: мистецтво як духовний протез і “Кавказ” як дзеркало сучасності Оксана Дидик, студентка 4-го курсу спеціальності “Фізична терапія, ерготерапія”, розглядає боротьбу через призму відновлення – як фізичного, так і духовного. Її батько також на ровують й актуалізують семантичні моделі, закладені Олесем Гончаром понад 80 років тому”. Радіємо, що Альона Войтович планує продовжити студії цієї актуальної та перспективної теми під час роботи над майбутнім дисертаційним дослідженням, отже, заповідається на нові відкриття… Лавреатка цьогорічної премії фронті. Для Оксани творчість Шевченка стала невід’ємною частиною особистої терапії. Вона переконана: мистецтво – це особлива форма зброї, яка не вбиває, а дає сили жити. Мистецтво не має калібрів, але воно має слово, звук та образ, – розмірковує Оксана. – Воно не тікає від болю, а осмислює його. Коли людина знаходить вірш, який відгукується в її душі, вона відчуває, що не одна у своїх переживаннях. Це і є та внутрішня опора, яка дозволяє тримати стрій”. Для Оксани найактуальнішим твором Кобзаря нині є поема “Кавказ”. Студентка вважає її справжнім пророцтвом. У спробах ворога знищити нашу ідентичність вона впізнає ті самі методи, які описував Шевченко понад півтори століття тому. Лицемірство агресора, який виправдовує руйнування “вищими цілями”, звучить нині так само огидно, як і тоді. “У “Кавказі” Шевченко викриває тих, хто несе “порядок” через кров і вогонь. Але головна ідея твору – незламність народів. Образ Прометея, якого щодня дзьобає орел, але не може випити його живу кров, – це ми, українці. Ми втрачаємо найкращих, нам боляче, але наш дух неможливо знищити. Слово Шевченка змінює свідомість, а свідомість – це те, що робить нас непереможними”. Оксана наголошує, що боротьба має бути не лише фізичною, а й духовною. Як майбутня реабілітологиня, вона розуміє: щоб вилікувати тіло, потрібно мати волю до життя. Творчість допомагає впорядковувати думки, проживати біль і не дозволяти йому руйнувати людину зсередини. “Слова “Борітеся – поборете” – це неу номінації “Публіцистика” Аліна Тітова із Миколаєва презентувала до фондів Національного музею літератури України свою фундаментальну книгу художньо-публіцистичної документалістики “Незламний та нескорені. Миколаїв – місто героїв”, звірившись, що навіть мусила піти з посади помічниці судді для роботи над збіркою унікальних свідчень (понад п’ятдесят інтерв’ю!) про тих, хто захищав рідне місто, підтримував волонтерський рух, тримав оборону від російської навали в різних сферах життєдіяльності Миколаєва: лікарів, волонтерів, рятувальників, робітників комунальних служб, освітян, підприємців, культурних діячів, працівників державних структур. Як зворушливо підсумувала студентка Одеської юридичної академії, а тепер – і перспективна журналістка-документалістка, “щоночі я молюся за тебе, Миколаєве, звертаючись до Бога та твого покровителя – Святого Миколая. Щодня я хвилююсь за тебе, але вірю: ти витримаєш, ти впораєшся, бо ти – Миколаїв!
просто заклик до дії, це нагадування про те, що справжня перемога починається всередині людини. Творчість дозволяє залишатися людьми навіть у найтемніші часи”. Аліна Кнапик: від шкільних читань – до прапорів пам’яті та місії Червоного Хреста Аліна Кнапик, студентка 3-го курсу факультету медсестринства, родом з мальовничої Білогородки, що на Хмельниччині, пройшла шлях від дитячого захоплення поезією – до активного волонтерства. Вона згадує, яку молодших класах гордо цитувала “Причинну” та “Садок вишневий коло хати”, відчуваючи дивну, ще не до кінця усвідомлену, гордість за те, що такий Пророк – українець. Нині для Аліни Тарас Шевченко – це не лише про культурний скарб, а про обов’язок. Трохи більше року тому в її родину прийшла велика біда: на полі бою безвісти зник її хрещений батько. Ця особиста трагедія стала поштовхом до масштабної волонтерської діяльності. Дівчина не могла сидіти склавши руки. Аліна почала брати участь в акціях пам’яті, знайомитися з волонтерами з усієї країни. “Ми виготовляли великі прапори, на яких розміщували фотографії безвісти зниклих героїв. Ці стяги нині мандрують за кордоном – в Європі, Америці, аби світ бачив обличчя нашого болю й знав, скільки зла приніс ворог на нашу землю”, – зазначає Аліна. Чорним днем для студентки стало 19 листопада – день, коли ворожа ракета вбила й скалічила багатьох людей у Тернополі. Саме тоді Аліна прийняла остаточне рішення: вона мусить робити ще більше. Дівчина приєдналася до команди Червоного Хреста, підписала офіційні документи й тепер поєднує навчання з важ-
Єдине та неповторне “місто на хвилі”…”. Дякуючи пані Аліні за цінний подарунок до фондової колекції, вчена секретарка Національного музею літератури України Оксана Твердохліб подякувала організаторам і за те, що вшанування дня народження Олеся Терентійовича й нових “гончарівців” п’ятий рік поспіль відбувається саме у стінах бібліотеки Колегії Галагана, де ніби вчувається відлуння кроків Івана Франка, Агатангела Кримського та стількох інших Майстрів Слова – попри всі лиха війни, тож маємо надію, що така зустріч неодмінно справдиться й у ювілейний, 30-й рік Міжнародної німецько-української літературної премії імені Олеся Гончара. Віримо, що так і буде, знову напровесні, у день Олеся Гончара, у пору абрикосового цвітіння, як заповідає в найтяжчі часи молоде слово Юлії Гупалюк: “дерево абрикосове наше – // перетерті із пам’яттю неврожаї. // люблю // тебе // якщо не заперечуєш // аби я // лишилася кісточкою // у твоїй тіні // щоб нагадувати щоночі // про майбутні сонцестояння”…
кою, але вкрай важливою волонтерською роботою. Для Аліни зараз особливо резонують рядки Кобзаря, які звучать, як напуття для кожного медичного працівника та волонтера, поеми “Сон”: Раз добром нагріте серце, Вік не прохолоне! та з поезії “До Основ’яненка”: Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине... От де, люде, наша слава, Слава України! Аліна переконана: медсестринство – це не лише про процедури чи маніпуляції. Це про здатність співпереживати й боротися за кожне життя, навіть коли здається, що сили вичерпані. Саме в цьому вона вбачає виконання заповіту Шевченка. Спадщина, що гартує крицю Михайло, Оксана та Аліна – це три різні грані одного покоління. Покоління, яке зустріло 212-ту річницю Кобзаря не у святкових залах, а в лікарнях, волонтерських центрах і з думками про фронт. Що ж робить слова Тараса Шевченка такими живими у 2026 році? Мабуть, те, що він не просто писав вірші, а він формулював рецепт національного виживання. “Борітеся – поборете” – це формула, де зусилля помножені на віру завжди дорівнюють перемозі. Для студента-медика боротьба – це боротьба за здоров’я нації. Для волонтера – це боротьба за пам’ять. Для кожного з нас – це боротьба за право бути господарем у власній хаті, де, за пророцтвом Тараса, обов’язково “буде син, і буде мати, і будуть люде на землі”. Цьогорічні Шевченківські дні – це чергове нагадування: ми не маємо права на втому. Ми не маємо права покладатися лише на когось іншого. Кожен на своєму місці – зі скальпелем у руках, з книжкою чи з волонтерським набором – має докладати максимум зусиль. Лише так зможемо вибороти наше вільне небо. Лише так ми станемо гідними нащадками того, хто присвятив усе своє життя мрії про незалежну Україну.
Березень в українському календарі – це не просто початок весни. Це час, коли ми зві# ряємо свій внутрішній компас з ритмом серця нашої нації. Цьогоріч відзначили дві особ# ливі, магічні у своїй символіці дати: 212 років від дня народження (9 березня 1814 року) та 165 років від дня смерті (10 березня 1861 року) Тараса Григоровича Шевченка. Вели# кий Кобзар прожив лише 47 років – критично мало, але цілком достатньо, щоб змінити хід історії та закласти підмурівок нашої ідентичності.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
