Героям Слава! · “Історії про нестерпний біль, який не здатен вгамувати ані час, ані важливі сенси і навіть всеосяжна, всепоглинаюча любов”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
“Ми знаємо, що ми не повернемось…”
Слово Просвіти, №13 за 2026 рік
Співає авторка проєкту, артистка Оксана Голубцова
Раїса СТОЯН, керівниця студTV “11 поверх”, журналістка, м. Суми було добре, і коли я вже задула свічку, відвернулась, щоб йти, ця ікона падає… Я не могла навіть повернутися…”. Гіркі спогади про найрідніших, без перебільшення, – про найкращих із нас, про жертовність наших воїнів, які віддали найцінніше, заради коханих, діточок, заради того, аби ми звично вранці прокидалися, у спокої смакували каву. І так, як мовить Вікторія Медяник, не тому, що ми такі круті й можемо собі це дозволити, а тому, що нам вибороли таку можливість… На різні роздуми-рефлексії надихає спільна робота викладачів, студентів, музикантів, вокалістів, працівників закладу культури над масштабним, переконані, унікальним відеопроєктом України “Ти в моєму серці музикою спиш…”. Проєкт об’єднав одразу два колективи – Сумської обласної філармонії й кафедри журналістики та філології Сумського державного університету. Виробництво цього чутливого ексклюзивного контенту для платформи YouTube, що триває майже рік, стало можливим за сприяння Відокремленого підрозділу в Сумській області ВГО “Об’єднання матерів і дружин захисників України”. Ідеться про кількагодинний відеоцикл, що складається з одинадцяти свідчень – професійних інтерв’ю матерів та дружин загиблих Ге-
Історії, історії, історії… Про що, власне, ці історії? Звісно, про нездоланну силу почуттів, про нестерпний біль, який не здатен вгамувати ані час, ані важливі сенси і навіть всеосяжна, всепоглинаюча любов, – жодної панацеї, жодних ліків. Це також про спогади, які роз’ятрюють рани, виринаючи десь із найпотаємніших глибин підсвідомості. Водночас, мабуть, і про справжні неефемерні цінності, якими ми одержимі у щоденній плинності та суєтності земного буття. Валентина Потапова – дру' жина загиблого Олександра По' тапова (позивний “Дракон”): “Коли Саша ще навчався, він співав у хорі, у нього був дуже гарний голос, і, я пам’ятаю, це було одне з відряджень… Приєм' ний був вечір дуже, і він так ніж'-но обійняв мене і почав наспіву' вати: “Ніч, яка місячна, зоряна, ясная”... У той момент просто все припинило існування. Зда' валось, що є тільки ми вдвох”. Ольга Булава – мати загибло' го Едуарда Булави: “Колись був такий випадок, що його запро' сили на полювання. Він пішов, але потім сказав: “Ні, я не можу, не можу бачити, як воно дивить' ся тобі в очі... Як його можна вбити?”. Але прийшла війна, ба' чите, все змінилося…”. Яна Голованьова – дружина загиблого Сергія Голованьова (по' зивний “Голова”): “Ми разом по' їхали в Польщу, заробили гро' шей і покликали батьків – прос'-то запросили їх на наше весілля. Усе самі організовували, усе було шикарно. Єдиний момент, я пам’ятаю, зараз вже споминаю: ми їздили фотографуватися, і в мене спала фата… Я пам’ятаю, що так засмутилася, страшенно просто, і кажу, що це поганий знак…”. Валентина Потапова – дру' жина загиблого Олександра По' тапова (позивний “Дракон”): “У нас є ікона вдома… Коли поча' лася війна, я щодня молилася. Її передали нам у спадок. І того ве' чора я молилася особливо силь'-но… Ця ікона, якщо впаде (за все життя вона падала двічі), то це обов’язково буде якась біда… Тобто чогось треба чекати, вона дає знак. І цього вечора я дуже за нього молилася, щоб у нього все роїв, жителів прикордонної з рф Сумщини. Олена Вдовіна – мати загиб' лого Антона Вдовіна (позивний “Америка”): “Я вже була в поло' говій залі, і вже були роди… Ще не встигла його навіть повністю народити, а вже кричу: “Хто?”. А мені радісно так кажуть – хлоп' чик. Ви знаєте, мабуть, пів годи' ни я не ридала, я просто лежала спокійно, а в мене сльози течуть, течуть, течуть... Мені здавалося, що, якщо дівчинка народиться, це буде більш щаслива доля. Я не знаю, чому так було, якісь такі відчуття були…”. Марія Антонова – мати загиб' лого Анатолія Антонова (позивний “Кошеня”): “А потім той кіт, ко' ли ми його впіймали, тому що він звідти не хотів сам злазити, за ним лізли... Потім уже звідти стряхнули, тут було рядно натяг' нуто, і ми вже його піймали. І та' кий доволі великий кіт, він весь переляканий, але він тут же вис' кочив. Це така була пригода… У нього і позивний, коли він був на Донбасі, Кіт. Кот…”. Марина Колінько – дружина загиблого Сергія Колінька (позив' ний “Пельмень”): “Він пішов добровольцем з першого дня. Іна моє запитання сказав: “Я пі' ду”. Сказали: “Так, це твій ви' бір”… З першого дня він захи' щав Суми. Чесно кажучи, хлопці були взагалі на ентузіазмі: голі, босі, без нічого, одне тільки ба' жання… І так вони вистояли, пройшли всю Сумську область – захистили, до одного моменту, коли їм сказали, що треба їхати на підкріплення в Донецьку об' ласть. Вони всі сказали: “Ми знаємо, що ми не поверне' мось…”. Ольга Булава – мати загибло' го Едуарда Булави: “Це, мабуть, був чемпіонат України, і вони виграли його. Він на той момент був чемпіоном України по лати' ноамериканській програмі. Пі' дійшов покійний Литвинов, був такий тренер, він нас привітав, усім сказав, що він молодець. Імені настільки було приємно, таке відчуття, що в мене виросли крила, і я злетіла, піднявши за собою дитину вверх, – настільки гордість така була… …Я спочатку плакала. Казала, як ти підеш, у тебе ж четверо дітей, як? А тоді, думаю, це не кожен переступить через це. Теж була велика гордість за це…”. Мартиролог загиблих Героїв на Сумщині, як і всюди в Україні, здається, не має меж… Із вдячністю та повагою ставимося до тих, хто відмовився від спілкування на камеру, доземний уклін жінкам, які знайшли сили прийти й переповісти свої сімейні історії: Яна Голованьова – дружина загиблого Сергія Голованьова (позивний “Голова”). Валентина Потапова – дружина загиблого Олександра Потапова (позивний “Дракон”). Вікторія Медяник – дружина загиблого Сергія Медяника (позивний “Тихий”). Зінаїда Опанасенко – мати загиблого Володимира Сокири. Анастасія Сухенко – дружина загиблого Вадима Сухенка (позивний “Діджей”). Ольга Булава – мати загиблого Едуарда Булави. Олена Вдовіна – мати загиблого Антона Вдовіна (позивний “Америка”). Христина Голод – дружина загиблого Дениса Голода. Марина Колінько – дружина загиблого Сергія Колінька (позивний “Пельмень”). Марія Антонова – мати загиблого Анатолія Антонова (позивний “Кошеня”). Валентина Шевченко – дружина загиблого Сергія Шевченка (позивний “Малиш”). На превеликий жаль, не судилося, хоча вже й було домовлено, зустрітися з мамою загиблого захисника Дениса Тригуба – Іриною Василівною. Не витримало материнське серце цих нелюдських випробувань війною. Презентація проєкту відбулася на сцені філармонії за участі родин загиблих, містян, представників влади. Того вечора музиканти, вокалісти виконували улюблені мелодії полеглих воїнів сильно… наче востаннє… А глядацька зала не стримувала сліз, емоцій, була щедрою на підтримку, овації. Це був неймовірно зворушливий діалог, своєрідне єднання між усіма учасниками чину пам’яті, покликаного увічнити на скрижалях історії імена наших Героїв. Та й чи могло бути інакше? Ведуча концерту, авторка ідеї проєкту, артистка Оксана Голубцова була відвертою з публікою і не тому, що зобов’язує фах, а тому, що це і її особиста історія. За кілька років жодних звісток від чоловіка з фронту... Оксана Голубцова: “Я пра' цюю над цим проєктом понад півтора року. Змінюються обста' вини, продовжується війна, множаться втрати. Іноді здаєть' ся, що ці пісні вже неважливі... Ія не знаю, що мене надихає на подальші кроки. Хочу, щоб істо' рії, які мені відкрили учасниці проєкту, були почуті не тільки в Україні, але і за її межами. Хочу, щоб загиблі Герої жили в нашій пам’яті не закам’янілими мону' ментами, а щирими посмішка' ми. Хочу, щоб світ знав, що Ук' раїну героїчно захищають люди, у яких було звичайне цивільне життя, як і у кожного з нас. Хочу, щоб ми помічали надзвичайних жінок, які щоранку роблять свій подвиг – продовжують жити “без”, продовжують жити з на' завжди закарбованою у пам’яті цифрою – час, коли востаннє “був у мережі”. Ці жінки йдуть у майбутнє, віддаляючись від тієї цифри, але щоразу повертаються до неї і далі в минуле, коли чують “саме ту” пісню”. Життя наших героїнь відтепер назавжди – “до” та “після”, суцільно спомини про найдорожчі, найсвітліші моменти, вервечки обставин, які передувала трагедії, деталі, емоції, знаки долі, сакральні фрази й улюблена музика – як діалог, що, попри вічність, триває й досі. Марія Антонова – мати за' гиблого Анатолія Антонова (по' зивний “Кошеня”): “Я заходжу до нього в кімнату, а там знову “Тартак” і оця пісня – “Не кажу' чи нікому”. І він мені: “Мамо, ти це знаєш? Виконавець, він заги' нув...”. А там такі слова в цій піс' ні: “Не плач за мною, мамо, ко' ли я загину за свою землю, за Ук' раїну, поплач за мною, сестро, не кажучи нікому, що я вже ніколи не вернусь додому…”. Валентина Шевченко – дру' жина загиблого Сергія Шевчен' ка (позивний “Малиш”): “Він любив усю музику, на телефоні вмикав, кругом вмикав музику. А ось пісню “Не записуйте в ге' рої…” останнім часом найбільше слухав. Він себе не вважав геро' єм, казав: “Я людина, яка має стояти на захисті своєї держави, я не один такий, нас багато. Не треба мені присвоювати Героя, я звичайний громадянин, який зо' бов’язаний захистити свою дер' жаву”. “Ми чуємо вас, хай ви і стали янголами”, – влучніше, аніж словами доцентки кафедри журналістики та філології СумДУ, заслуженої журналістки України Алли Федорини, яка особисто спілкувалася з усіма учасниками проєкту, записувала інтерв’ю, мабуть, і не скажеш. “Ідея Оксани Голубцової народилася з особистого, тому в ній жодної формальності, ні нотки фальші. Мабуть, кажучи про увічнення пам’яті загиблих у війні, ми й повинні не узагальнювати, а згадувати кожну осо-
На сцені — заслужена артистка України Тетяна Ластовецька і Максим Шолох
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
