Нашого цвіту... · “Найбільше важливих документальних матеріалів щастило віднайти за 700 кілометрів від Велча: на українській землі”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Із висот рідного і завжди дорогого Чим живе і як діє один з подвижників українства у ближньому зарубіжжі
Слово Просвіти, №13 за 2026 рік
Василь ГУБАРЕЦЬ
Долю людини, як часто кажуть, визначають зірки, а точніше: сузір’я – ціла група близьких одна до одної яскравих зірок, що об’єднані спільною назвою. Цю істину, відому з давнини, можна почути, або прочитати ще й у такий спосіб: людина народилася під щасливою зорею, а тому, мовляв, має бути неодмінно щасливою. Життя ж підказує приземлену мудрість: одних сподівань на зоряні удачі замало, треба самому будувати своє життя так, щоб воно ставало повноцінним, складалося з бажаного результату, успіхів у всьому, до чого є покликання. За таким принципом живе і діє на польській землі один з подвижників українства, педагог-просвітянин, науковець і культуролог Марко Сирник. Він народився і виріс на Помор’ї в українській сім’ї, яку було насильницьки переселено польською комуністичною владою (при потуранні й байдужості кремлівських вождів) із рідної Західної Бойківщини (із сіл Веремінь (батько) та Середнє село (мати), що поблизу містечка Лісько). З болем у душі Марко розповідає про те, що його батьки, діди і прадіди – автохтонні українці, які нікуди не виїжджаючи (аж до злощасної акції “Вісла” у 1947 році), жили собі в горах, а незалежно від них змінювались держави: то вони були під Австро-Угорщиною, то під Польщею, згодом (з 1939 р.) – під Німеччиною, а з 1944 р. – знову під Польщею. У район повітового міста Валч на Помор’ї, де зараз мешкає Марко, того страшного 1947- го привезли майже 2700 українців з Любачівщини, Надсяння, частково Підляшшя, Західної Бойківщини, Лемківщини. Депортованих розвозили по селах (у містах залишати заборонялося) відповідно до встановленої норми: в одній громаді мало бути не більше 10 відсотків українців. Таким чином акцію “Вісла” було чітко сплановано на повну асиміляцію української національної меншини в Польщі. Тривало це мало не ціле десятиріччя. Та незважаючи на суворі, справді драконівські правила та заборони, підступні дії польської комуністичної влади, українці-переселенці поволі організовувались, прагнули відродити рідну мову і пісню, предковічні обряди, церковне життя і, звичайно, освіту. Через якийсь час навіть починаються приховані повернення людей на рідні землі, а щоб зупинити цю хвилю, а також з метою взяти під контроль протестні процеси, що відбувалися в українській громаді, особливо в пору “політичної відлиги” у Польщі, влада змушена була дозволити обмежене навчання українською мовою. Тоді ж виникли перші парафії греко-католицької церкви, а з червня 1956 року засновується Українське суспільно-культурне товариство, з’являється тижневик “Наше слово”, згодом – квартальник “Наша культура”. На думку властей, все це однозначно мало стабілізувати перебування українців на нових землях поселення. Розповідаючи про це, Марко час від часу повертається до спогадів тих днів, коли з друзями – дітьми українських переселенців залучався до діяльності першого національного суспільно-культурного товариства. — Як студенти, ми почали створювати українські секції при польських студентських організаціях, що бралися за проведення культурно-мистецьких патріотичних заходів. Спеціальний літній рейд “Карпати” мав глибокий зміст, оскільки його програмною суттю були мандрівки рідними землями, з яких незаконно силою зігнали наших батьків. Ці перші літні мандрівки українських студентів, символічно названі рейдом, не сподобались багатьом, у тому числі й декому з УСКТ, яке на той час потрапило під вплив комуністів і було повністю контрольоване владою. Тому саме представники української молоді почали активно виступати проти угодовськопримиренських дій і вчинків Товариства, і де тільки з’являлася нагода, перебирали на себе керівництво його структурами на місцевому рівні. Головою гуртка УСКТ в Любліні обрали Марка Сирника. Це було для нього почесно, але й дуже відповідально: довелось не тільки детально обдумувати зміст і спрямованість конкретних заходів, а й гуртувати навколо себе актив однодумців. Студентські багатолюдні ярмарки у Гданську 80-х років минулого століття також мали свій підтекст і символізм: саме в цьому краю, серед робітників судноверфі, визрівали тоді пам’ятні революційні події. На хвилі заперечення і відмежування від структур провладного Товариства в середовищі молодого покоління українців народжувалися ідеї згуртування та об’єднання всіх українців, які мешкають у Польщі, в одну потужну й діяльну організацію. Можна сказати, своїми конкретними справами такі, як Марко та його друзі, самі вже творили Об’єднання українців у Польщі. З перших днів існування ОУП Сирник став активним членом організації, займаючи спершу посаду члена ради Кошалінського відділення, а через якийсь час члена Головної ради у Варшаві, згодом – члена Головної ради та Головної управи, останніми ж роками працював заступником голови Головної управи ОУП. Жодного дня він не сидів без діла. Організаційної роботи було багато і мала вона різноманітний характер, обсягом своїм зовсім не втомлювала молоду гарячу натуру, а лише спонукала до постійного пошуку відповідей на, здавалося б, надто прості запитання: “Як українцеві найкращим чином утвердити себе духовно в об’єднанні одноплемінників?”, “Чим конкретно і наскільки якісно надасть допомогу національна організація у збереженні самоідентичності українцеві та його нащадкам?”, “Чи легко це зробити українцям, навмисне розсіяним по всій польській території?” Чим глибше Марко вникав у ситуації, що складалися, замислювався над долями людей, з якими доводилось зустрічатися,
тим більше подібних питань з’являлося. І він починав діяти так, як йому підказував внутрішній голос, а по суті, совість, досвід та переконання українського інтелігента, якого батьки з дитинства навчали гуманності і доброчесності, ставили за приклад національних достойників. Будь-яке завдання в структурі керівних органів ОУП Сирник виконував сумлінно, вважаючи зроблене не стільки особливим власним досягненням, скільки спільним важливим напрацюванням для загального добра. Інтересів, пов’язаних з умовами життя та діяльності українства в Польщі, було і залишається в нього дуже багато, та з-поміж усіх – найпекучіше і, мабуть, найважливіше: освіта українських дітей і молоді. Не випадково Марко Сирник, як професійний педагог і старанний та об’єктивний дослідник минувшини, взявся за вивчення історичних освітянських процесів, зокрема українського шкільництва Польщі в роки німецької окупації. Довелося, як кажуть, поковтати пилу по різних архівних сховищах, відкривати невідпорні цифри та факти, часом дивуючись і радіючи, але здебільшого переймаючись болем при порівнянні із сучасним станом української освіти на польських територіях. Найбільше важливих документальних матеріалів щастило віднайти за 700 кілометрів від Велча: на українській землі – у Львівському обласному державному архіві, Львівському міському архіві, державному архіві у Перемишлі. Науково-дослідницька праця “Українці в Польщі 1918 – 1939. Освіта і шкільництво” побачила світ у вроцлавському видавництві “KRYNICA DESIGN STUDIO”/ Здобуті результати освітнього наукового дослідження згодом лягли в основу публікацій у різних періодичних виданнях, збірниках наукових праць, альманахах. Досить характерною в цьому відношенні є стаття “Українське шкільництво Польщі в роки німецької окупації”, вміщена в “Українському журналі” (м. Львів). Автор зі знанням справи, використовуючи конкретний фактаж, аналізує, хоча й не дуже значний (десь близько п’яти років), але дуже показовий, період побудови мережі україномовних освітніх закладів у часи німецької окупації (1939 – 1944), що було особливо характерним для територій, компактно заселених українцями. У статті нагадується про неймовірно жорстку освітню політику міжвоєнної Польщі та її наслідки щодо української освіти, коли “з понад 3500 різного роду шкіл, які існували в останній період Австро-Угорської монархії у Галичині, до 1939 року їх залишилося лише 495”. Тобто за неповних двадцять років тодішня польська влада ліквідувала понад 3 тисячі україномовних шкіл, насаджуючи двомовні, де українська мова вивчалася лише як предмет. Ситуація різко змінилася із початками спонтанної акції по створенню українських шкіл в окупаційні часи (з вересня 1939 р.). Вже березневої пори наступного року “лише на Ряшівщині існувало 575 українських шкіл, які відвідувало 68039 учнів і в яких працювало 878 українських вчителів”. Наголошується в статті й на тому, що “велику увагу німецька окупаційна адміністрація приділяла зокрема розвитку професійного шкільництва”, підкреслюється й таке: “як правило, створенням українських шкіл займалися відповідні українські допомогові комітети, з центром у Кракові”, де дуже ефективно й цілеспрямовано діяв Український центральний комітет, очолюваний Володимиром Кубійовичем. В окремих місцях було відкрито й організовано систематичний навчальний процес в українських гімназіях, технічних і торговельних школах, у вчительських семінаріях. Кілька років тому, під час відзначення 30-ліття утворення Об’єднання українців Польщі, Марко Сирник, розповідаючи про зроблене й досягнуте, детально зупинявся на освітніх питаннях. — Для мене головне, — казав упевнено й переконливо, — це те, що освітяни у різні періоди нашої історії займалися просвітницькою роботою серед української громади у Польщі, аби зберегти у ній національну ідентичність. Про роботу наших учителів треба згадувати не лише у складні часи. У моїй уяві викладач завжди був лідером громади, людиною з великим авторитетом. Такі серед нас були і є. Сьогодні часом забуваємо істину: вчитель показує молодому поколінню життєвий шлях. Тому необхідно нагадати про початки українського шкільництва у Польщі, коли у найменших селах різних регіонів країни ще з п’ятдесятих років минулого століття створювали пункти навчання української мови. Хоча зараз їх вже немає з різних причин, все ж слід їхній залишається не лише в нашій пам’яті. Завдяки копіткій роботі тодішніх освітян ми сьогодні існуємо як українська громада у Польщі. З огляду на сучасні навчальні та виховні проблеми Марко з друзями, а насамперед з рідними братами Іваном, Ярославом та дружиною Христиною розпочали дослідницько-видавничий проєкт “Монографія українського шкільництва у Польщі з 1944 року”. Кожного з цієї родини можна назвати подвижником українства на польській землі: Іван 16 років займав посаду голови Щецінського відділення ОУП, а в останнє десятиріччя розгорнув масштабну акцію най-
Марко Сирник, головний редактор “Освітнього журналу” Фонду “Просвіта” у м. Валч (Республіка Польща)
різноманітнішої допомоги Україні; Ярослав – професор історії Вроцлавського університету, будучи активним членом Українського історичного товариства в Польщі, обіймав посаду головного редактора журналу “Літопис” (Дослідження та матеріали Українського історичного товариства в Польщі), був головним редактором “Українського альманаху”, який видавав Союз українців у Польщі; Христина – голова управи Фонду “Просвіта”, відповідальна за видання та координаторка всієї діяльності Фонду. — Написати книжку на основі архівних матеріалів не так вже й складно, — каже Марко, — але нам дуже хочеться, щоб у ній пролунали живі голоси людей, розповіді про те, що до виселення у 1947 році на наших рідних землях повсюди існували українські школи. У мене зібрано вже багато архівних матеріалів, але чи не найцінніші – це спогади учасників подій минулого, тодішнього освітнього процесу, унікальні фотографії з родинних альбомів. Саме такі повідомлення вже надіслано з Венгожева, Любіна, Бань-Мазурських, Ольштина, Перемишля, Кошаліна. Треба зберегти національні освітні надбання з тих часів аж до 2017 року. Комусь може здатися, що Марко Сирник аж надто занурений у минулі часи українського шкільництва. Тільки ж варто навіть побіжно оглянути велику кількість його гострих статей, інтерв’ю, бесід, вникнути в суть і рівень педагогічних роздумів, щоб зрозуміти стурбованість автора саме нинішньою ситуацією, пов’язаною з обмеженнями, байдужістю, перешкоджаннями. Для цього свої сторінки час від часу надає йому тижневик “Наше слово”, а про характер публікацій цієї теми можуть свідчити одні лише заголовки: “Навчання української мови: крок вперед – три назад”, “Синдром наполовину повної склянки, або пора вже закінчувати”, “Навчання української мови в Польщі 2021, або освіти портрет без прикрас”,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
