Шевченкіана · “– Ви – Творець! Істинний, улюблений Кобзар, якому безмежно й навічно вдячний український народ! Спасибі, спасибі вам!” · с. 13сторінка оригіналу ↗
Розмова з Тарасом Шевченком про небесне світило та земну вербу, приурочена до Вербної неділі
Слово Просвіти, №13 за 2026 рік
Жанр розмови з Тарасом Шевченком започатковано в тижневику “Слово Просвіти” в березні 2024 року. Йдеться, звісна річ, про розмову уявну, зате Шевченкові тексти справжні, не зачеплені чужим “ніже яким словом”. З його Щоденника, листів, поезій, повістей…
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Люблю розмовлять, як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою…” – На початку славнозвісної поеми “Гайдамаки” ви, дорогий Тарасе Григоровичу, подарували дивовижні слова небесному супутнику Землі, нічному світилу Місяцю… – …І ти, білолиций, По синьому небу вийдеш погулять, Вийдеш подивиться в жолобок, криницю І в море безкрає і будеш сіять, Як над Вавилоном1, над його садами, І над тим, що буде з нашими синами; Ти вічний без краю!.. Люблю розмовлять, Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою, Співать тобі думу, що ти ж нашептав… – Мабуть, у світовій поезії подібної величі й краси не зустрінеш… Узагалі у ваших поетичних творах лексема “місяць” зустрічається 25 разів! Вже перший відомий твір – балада “Причинна” – з п’ятого рядка розповідає, що в негоду над Дніпром широким, який горами хвилю підійма… – І блідний місяць на ту пору Із хмари де5де виглядав, Неначе човен в синім морі То виринав, то потопав. – А далі в тексті, коли широкий Дніпр угомонився, а вітер ліг біля моря відпочить, звучить нечуване запрошення місяця, котрий так і сяє, до щирої української сім’ї… – Місяченьку! Наш голубоньку! Ходи до нас вечеряти… – Поет Шевченко називає місяць “ясним”, “червоним” і “круглим”, “круглолицим”, а ще “щербатим”… А я хотів би нагадати щирому автору Щоденника, як 28 липня 1857 року ви записали про своє гостювання у знайомого “до сходу ледве надщербленого місяця”. Перевірив – і справді тієї ночі був практично повний місяць… Будьте ласкаві, перекажіть короткий запис від 10 липня, коли перебували в “поганому настрої сумної душі”, бо вітер перешкоджав прибуттю човна зі звісткою про волю і збуджував тугу. Та ще монотонний дрібний дощик ішов увесь день аж до появи на темному небі вузького серпа молодого місяця, що в липні 1857-го народився таки буквально напередодні… – Вітер усе той же. Туга та ж сама. Дощ продовжує омивати новий місяць. Такі довгі люб’язності тут із ним рідко трапля5 ються. – Поет залишався поетом… Але за вашим, пане Тарасе, Щоденником можна було б складати місячний календар… А хто у вашій поезії, дорогий Тарасе Григоровичу, проміжний між небесним світилом і земною вербою, хто з’єднує всіх воєдино? – Зорі сяють; серед неба Горить білолиций;
Верба слуха соловейка, Дивиться в криницю… – Але у вас, народний Поете, й людське серденько нерозривне з істинно рятівним соловейком… – Нехай думка, як той ворон, Літає та кряче, А серденько соловейком Щебече та плаче…
“І сонце гляне – рай, та й годі! Верба сміється, свято скрізь!” – Якщо на небі – місяць, а проміжний – соловейко, то на землі – верба. Вони духовно сполучені в перших рядках уже згаданого твору – в баладі “Причинна”, де “Сердитий вітер завива, / Додолу верби гне високі…”. У Шевченкових поезіях верба згадується 30 разів! До речі, навіть у контексті Вавилону в “Давидових псалмах” (19 грудня 1845 року)… – На ріках круг Вавилона, Під вербами в полі, Сиділи ми і плакали В далекій неволі І на вербах повішали Органи глухії2… – Про народженого Ісуса в поемі “Марія” (1859) сказано несподівано й невідворотно… – У Нілі скупанеє спить У пелюшках долі, під вербою, Дитяточко… – У моєму сприйнятті без верби не були б історично вагомими й пелюшки високої Ісусової долі… Озвучте, дорогий український Поете, хоча би рядок із вірша “На вічну пам’ять Котляревському” (1838), в якому верба згадується, здається, тричі… – І сонце гляне – рай, та й годі! Верба сміється, свято скрізь! – А ще – з поеми “Сон”… – Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють. Меж ярами над ставами Верби зеленіють. – Справді, Шевченкова верба виросла з української ментальності… Якось одразу стає вповні зрозуміло, чому в Україні та й інших слов’янських країнах саме вербові гілочки символізують пальмове гілля, яке встеляло в’їзд Ісуса Христа в Єрусалим… Тому надто цікаво, як вдалося вам, наполегливий Тарасе Григоровичу, виростити вербу в… Новопетровському укріпленні. – У 1850 році, коли мене супроводжува5 ли з Орської фортеці в Новопетровське ук5 ріплення, це було в жовтні місяці, в Гур’єві5містечку я на вулиці підняв свіжу вербову палку й привіз її в укріплення, і на гарні5 зонному городі уткнув її в землю, та й забув про неї; навесні вже го5 родник нагадав мені, сказавши, що моя пал5 ка росте. Вона дійсно ростки пустила, я ну її поливати, а вона – рости, і зараз вона буде вершків шість товщи5 ною в діаметрі і при5 наймні саженів три ви5 сотою, молода і роз5 кішна; правда, я на неї й води немало вилив, зате тепер, у вільний час я з дозволу фельдфебеля, жуїрую собі в її густій тіні… – Ваша верба, дорогий Тарасе Григоровичу, приворожила найкращих поетів і не тільки… Скажімо, письменник і літературознавець Богдан Лепкий ще у 1914 році написав вірш “Шевченкова верба”: Коли на чорний шлях ступав, Ішов на прогнання в неволю, Галузку вербову підняв Обчімхав і забрав з собою. У видатного українського поета Дмитра Павличка також є вірш “Шевченкова верба”: …Оця тужлива деревина Йому нагадувала рідний край На засланні. Вона слізьми пустиню Перетворила на родючий ґрунт! А ось великий Іван Драч про Тарасову вербу: Де форт Петровський? Пагони вербові З посадженого твого деревця Пішли у світ маршрутами любові… Дозволив собі, пане Тарасе, вибрати кілька нотаток про вербу з вашого Щоденника3: “Сиджу або лежу мовчки цілими годинами під моєю улюбленою вербою…” (17 червня 1857 року); “лежав під вербою, слухав іволгу…” (18 червня); “заснув під своєю фавориткою вербою…” (11 липня); “прийшовши на город, приліг утомлений під своєю заповітною вербою…” (15 липня); “до самого обіду лежав під вербою і читав…” (18 липня). Двадцять першого липня, коли нарешті прийшла звістка про звільнення з заслання, добряче відсвяткували цю довгождану подію: “Від трьох годин пополудні до трьох годин попівночі під вербою з Фіалковським пили чай і лимонівку…” Через тиждень 28 липня: “Після обіду я звичаєм здрімнув трохи під вербою…”. Щоправда, не посмів я, щиросердний Тарасе Григоровичу, процитувати ваш запис від 19 липня… – Ніч місячна, прекрасна, і я не переніс свій табір у бесідку, залишивши його під вербою… Але мені на лице вискочила холод5 на жабка, і я прокинувся… – Тоді вже розкажіть і про іншу подібну пригоду, а я зауважу вашими словами: “Оце й розкажемо в пригоді, а ви записуйте, не шкодить…”. – Курчата своїм нестерпним цокотін5 ням мене розбудили… І мало того, що біга5 ють біля тебе, кокочуть. Ні, треба ще то5 бі на лице вскочити та за ніс ущипнути… Розбуджений так невчасно чубатеньким нахалом, я встав… – Неймовірно! Умієте ви, Тарасе Григоровичу, з байдужим виглядом розповідати зворушливі історії… Та й взагалі, в якому щоденнику зустрінеш такі щирі подробиці? Повертаючись до того, як була видбана в “безкінечній безлюдній пустелі” (ваші слова!) розкішна верба, що фактично стала уособленням України в засланні, скажу, дорогий пане Тарасе, – ви зробили справді богоугодну справу… – Верба моя часто нагадує мені легенду про розкаяного розбійника, який одного разу прийшов зі своєю величезною дубиною, оку5 тою залізом, до праведного самітника й просить у нього сповіді, а ні, то, каже, вб’ю… Але гріхи його були настільки великій жахливі, що той не зміг одразу накласти на нього єпитимію і просив у грішника три дні для роздумів і молитви. Розбійник пішов у ліс і через три дні повернувся. Ну що, ка5 же, старче Божий, придумав ти що5небудь хороше? Придумав, відповідав праведник, і вивів його з лісу в поле на високу гору, вбив, як кіл, страшну дубину в землю і велів грішнику но5 сити ротом воду з глибокого яру й полива5 ти свою жахливу палицю, і тоді, каже, від5 пустяться тобі гріхи твої, коли з цього смертоносного знаряддя виросте дерево та плід принесе. Сказавши це, праведник пішов у свою келію, а грішник взявся до роботи. Минуло кілька років, схимник забув уже про свого духовного сина. Одного разу він у хорошу погоду вийшов із лісу в поле погуляти; гуляє в полі і в розду5 мі підійшов до гори… зійшов на гору – і що ж відкрилося його враженому погляду? Найчудовіше грушеве дерево, покрите зеле5 ними плодами, і під деревом у тіні відпочи5 ває старець з довгою до самих п’ят боро5 дою, як у святого Онуфрія. Схимник упізнав у ветхому старці свого духовного сина і смиренно підійшов до нього за благословен5 ням, тому що він уже був праведником біль5 ше від самого схимника… – Як по правді сказать, велемудрий Кобзарю, то я надзвичайно вражений цією легендою, найперше тому, що ви вклали в неї свою живу, щиру, чисту, праведну душу… Хоча відчуваю, говорячи вашими словами, “тяжкую душі печаль…”. – Верба моя також виросла й укриває мене в спекотний день своєю густою тінню, а відпущення гріхів моїх нема та й нема! Але-то був розбійник, а я… – Ви – Творець! Істинний, улюблений Кобзар, якому безмежно й навічно вдячний український народ! Спасибі, спасибі вам! А про вашу вічно живу вербу скажу ще й високими словами незабутнього Бориса Олійника: Верба, злеліяна в добу глуху, Вросла в зеніт, немов зелена віха, На нашім тричі праведнім шляху.
____________ 1 Вавилон – столиця ранньорабовласницької держави Вавилонії в Месопотамії. 2 Ідеться про те, що полонені євреї шукали розради в музиці та співах під вербами в околицях Вавилону та про духові музичні інструменти, на яких євреї відмовлялися грати. 3 Одразу прошу суто притомного сприйняття маловідомих, рідкісних і незвичайних свідчень Тараса Григоровича, зібраних у цій статті. Вони стосуються завершальних тижнів його заслання, коли режим перебування було неймовірно пом’якшено, і роблять ще виразнішим історичне зізнання засланця: “Бодай і ворогові моєму лютому не довелося так каратись, як я тепер караюсь…”.
К. Трутовський. Новопетровське укріплення. Шевченко під вербою. 1885 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
