Такі вони, просвітяни · “Народ, позбавлений тривалий час власної державності, “будився” голосами духовних поводирів”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Край, де “Дух руський ся збудив…”
Слово Просвіти, №13 за 2026 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
“Хто горнеться до чужого, того Бог карає”. Високе етичне слово С. Воробкевича видимо-невидимо оторочувало знакову подію, що напередодні Вербної неділі відбулась у Вижниці на берегах стрімкого і вічно живого Черемоша. Обшир цього дійства сягав далеко – від долин до верховин, зібравши звідусіль багатьох достойних людей, невтомних і чесних просвітянських трударів (разом зі своїми провідниками І. Стринадком та І. Дердою). Відзначали 140-річчя відкриття перших українських читалень товариства “Руська Бесіда” на Вижниччині, нагадуючи про діяння тих славних предків, що були творцями й оберегами українського відродження на своїх прадавніх землях, які так часто упокорювалися чужинцями. То були важкі й безпросвітні часи. Іван Франко писав: “Австрія, що до марта 1848 р. дрімала мов замерзлий ставок, національно прокинулася”. Як зазначав у своїй фундаментальній праці “Буковинська Русь” професор Чернівецького університету професор С. Смаль'Стоцький, на Буковині діяли одинаки на кшталт Федьковича і Воробкевича, що переймалися ідеєю народною. Щоби “оживити” народ українськістю, то зовсім малочисельна національна інтелігенція потребувала “поштовху”. “Сей товчок, – писав згадуваний Смаль- Стоцький, – вийшов від владики Гакмана” в жовтні 1868 року на весіллі в Товтрах. Саме там розпочала свою ходу буковинська “Просвіта” (Руська Бесіда), тоді прозвучали вікопомні, але ще далекі від народу ідеї, що “Українці забажали жити своїм осібним життям”, саме тоді новою силою заклекотало в серцях і душах “почуття відрубности і почуття єдности з прочою Руссю”. А невдовзі після цього пророчого дзвону, коли чутним став клич “Короля Карпат” Лук’яна Кобилиці, коли знову “заговорив” голос підавстрійського українства і дух “весни народів”, у січні 1869 р. 200 делегатів у Чернівцях створили національну “Просвіту” (“Руську Бесіду”), поборюючи надалі впродовж 14 років важку виразку москвофільства, щоби “запанувала в “Руській Бесіді” одноцїльність і самосьвідомість народна”. Тоді (1869 р.) С. Воробкевич напише поетичний твір “Збудилась Русь”: Чом красна Буковина Звенить від гучних нут, Від гір Карпат високих І аж по синій Прут?.. То з тихої могили Дух руський ся збудив… Вісти, що Рідне Слово, Той милий скарб усім, Шумить5гуде і в нас вже Так сильно, мов той грім!.. Справді, буковинці з-над Дністра, Прута і Карпат у ті непрості часи заговорили голосом Соборної України. Бо вже через місяць після утворення крайової “Просвіти” вони стали вимагати від “онімеченого” Буковинського Сейму, щоби діловодство дублювалося українською мовою. Але просвітнє товариство “Руська Бесіда” як ніяка інша громадсько-політична сила усвідомлювало, що не “чужі запомоги” ставатимуть помічними для українців, а тільки власна праця. Тому на зламі ХІХ–XX століть тут уже діяли 9 регіональних філій та 150 читалень, ставши в краї важливими осередками національної культурно-просвітницької діяльності. Народ, позбавлений тривалий час власної державності, “будився” саме голосами цих духовних поводирів, жертовно обстоюючи своє природне право, дароване Творцем, на Рідну Мову, Національну Пам’ять, Традицію і Віру. Одним із таких небагатьох “відважних, наполегливих та темпераментних” просвітників у цьому мальовничому, але уярмленому краї гір і запінених берегів Черемоша й Прута був отець Степан Маланчук. Його слово і чин були значимими і повчальними для простих людей. Адже в той смутний період знекорінення українців, яких налічувалося на Буковині понад 268 тисяч, відбувалося повсюдно – у школі, церкві, публічному і державному просторі. Відомий громадський діяч Е. Пігуляк, виступаючи 1898 року на Народному віче в Чернівцях, зазначив, що найважніша справа нашого народу – “добути собі щирих священників” та вчителів. Бо “руске слово прогнане з наших церков,
консисторії і резиденції, написів наших ніхто не вздрить, нашого слова не почує, чуже священство помагає визискувати наш народ до останку”, а в українську гімназію відраджують дітей посилати, називаючи її “уніатською”. Ушанування пам’яті цього визначного протоієрея розпочали з Гімну України та хвилини мовчання за тими, хто віддав своє життя за нашу свободу. Як і тоді, 1936 року, на ювілей 40-річчя душпастирства Маланчука, коли 12 священників відправляли службу, у Свято'Миколаївському храмі села Виженки (місце поховання) відбувався молебень за українських Воїнів, справедливий мир в Україні, а заупокійну літію у співслужінні духовенства Вижницького благочиння звершив єпископ Чернівецький і Буковинський Феогност. Для людини сторонньої постає питання: а чому цьому скромному й непогамовному духівнику, якого доля часто кривдила та кидала в різні закутки його рідної Буковини, приділяється така увага і шана в школі, церкві, громаді? Очевидно, без зайвої метафоричності відповідь отримали ще в ті далекі часи, коли тут, у Підгір’ї, в Чорногузах, Банилові, Іспасі, Вижниці почали відкриватися перші українські читальні. Тоді 1886 року газета “Буковина” писала, що не досить бути священником, здійснюючи богослужіння, охрещення, поховання, а треба бути апостолом правди і науки, бути розсадником науки, ширити просвіту та на5 вчати добру…
Саме такою надзвичайно затребуваною для тих часів (як і для нинішніх) чеснотою володів Степан Маланчук, уможливлюючи його просвітницьку місію та плідну співпрацю з визначними просвітителями, народними навчителями – С. Воробкевичем, О. Поповичем, С. Смаль' Стоцьким, Е. Пігуляком, Т. Семанюком. На цьому розмаїтому тлі великих і малих справ, доброго і злого ставлення до українства торувалася життєтворчість цього невтомного будителя людських душ. Однак просвітницька праця у Підгір’ї, творення українських читалень, саме становлення особистості Маланчука містилися на стрижневій духовній і світоглядній опорі, що була спільним знаменником для “живих і ненарожденних” у цьому зеленому краї. Цією всеприсутньою основою слугував Тарас Шевченко. Шевченкознавство стало неформальною і визначальною, глибоко народною “ідеологією” онтологічного буття українства. Серед “переднього” ряду спочатку Шевченко полонив Федьковича, який 1862 року вже “читав Шевченка і так собі його вподобав, що почував себе як в раю, читаючи його”, а через рік під його впливом змінив римо-католицьку віру на православну, прийнявши нове ім’я Юрій (Георгій). Шевченко, як наріжний камінь національної будови, став упізнаваним і бажаним у кожній українській хаті Буковини з його правдою і пророчою вірою. Оте Тарасове звернення “…прочитайте знову / Тую славу. Та читайте / Од слова / Не минайте ані титли, / Ніже тієї коми” набуло особливої ваги для наступного покоління українців, до якого належав і Степан Маланчук. Проповідуючи для народу Святе Письмо, він мостив правдиву кладку між минувшиною і будущиною добрими знаннями, моральною і патріотичною просвітою, поза якою не уявляв шляху до “доброї слави / Слави України”. Тому дарований від Центральної “Просвіти” “Кобзар” очільнику Вижниччини С. Чеботарю сприймався усіма присутніми як найзаповітніше Євангеліє для “нової” української школи. Шевченкове Слово (як і Федьковичеве) обрамлювало сенси, мрії і надії багатьох активних діячів національно-культурного життя. Отримавши сан священника після навчання на теологічному факультеті Чернівецького університету, ставши членом Українського дому імені Ю. Федьковича та правління товариства “Руські православні священники на Буковині”, він повністю віддався справі підтримки й утвердження в усіх життєвих нішах української мови, національної культури, традиції і віри. Проповідуючи Боже слово в буковинських церквах, будучи добре освіченим, отець Степан ревниво виконував апостольські настанови, усвідомлюючи особливу значущість, що “в Церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою!”. Ставши у своєму краї великим поборником Рідної Мови,
яка залишалася найбільшим скарбом для політично, культурно й соціально упокореного народу, без якої він радше був би “мертвим”, аніж “живим”, цей духовний просвітник зберіг себе в народній пам’яті необмосковленим, неонімеченим, необусурманеним чужинцями. Тим самим проявив себе гідним учнем, послідовником ідеалів визначних земляків – П. Могили і Ю. Федьковича, свято оберігаючи все рідне і традиційно народне. Бо ті знаменні слова, сказані професором С. Смаль-Стоцьким на ювілеї 25-річної літературної праці Федьковича, що “до великого відродження нашого народу він перший поклав могучу, сильну, віковічну підвалину – рідне слово”; що “нам нема чого відділюватися від рідних братів в Україні, бо ми один нарід, одна наша мати, одна наша мова”, слугували найвищим дороговказом на життєдайній дорозі Маланчука. Справді, він був глибоко переконаний, що церква, особливо рідна українська мова, відіграють і на перспективу відіграватимуть значущу роль у національному відродженні та національно-визвольних змаганнях українців за Свободу і Незалежну державу. Адже як духовний наставник правдиво “перекладав” слово Святого Письма на тодішню реальність. “Бо коли сурма звук невиразний (чужий) дає, хто до бою готовитись буде?” Сумлінно, натхненно й відповідально продовжував справу просвітництва свого народу як у церковному храмі, так і в миру. 1905 року обраний головою Вижницької філії “Руська Бесіда”, яка, окрім традиційної культурно-освітньої діяльності, стала повсюдно організовувати кооперативні кредитні каси, своєрідні форми народних банків, допомагаючи українському селянству, народним учителям та нужденним. У ділах духовних, освітніх, буденних навчав (за Франком) “чути себе українцями”. Визначальна життєва цінність, за яку його переслідували, ув’язнювали (австрійці та румуни). А перші звільняли від арешту лише за те, що ніколи не був москвофілом. Часто проведені ним служби Божі, відзначення християнських свят, народні віча завершувалися виконанням велично заповітних національних творів: “Ще не вмерла..” та “Не пора..”. Клич “не пора москалеві (і не тільки!) служить… Нам пора для України жить”, з яким жив цей невтомний духовний Просвітник, передався ним наступним поколінням. Сьогодні ця промениста сила була відчутною в “круглій” радівській залі, де зібралися від високої карпатської
Замогили до низинної припрутської Брусниці півтори сотні світлих і святошних людей, що продовжують шляхетну місію своїх видатних земляків. Оберігають і зрощують найзаповітнішу чесноту – Українськість. За неї боролися Довбуш і Кобилиця, Федькович і Загул, славні воїни ОУН–УПА, її гранили красою Гарас і Колотило, оспівували й талановито вшановували сучасники: Миколайчук, Яремчук, Дутківський, Михайлюк, Іванюк, Матіос… Даруйте, але не перелічити знакових постатей, народжених серед мальовничих Карпатських гір, стрімголових Черемошів і верболозого Прута. Сьогодні ця національна Муза животвориться талантом душі і серця, розумом і руками відомих Майстрів та їхніх учнів у Вижниці на кафедрі декоративно'прикладного та образотворчого мистецтва Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, у Вижницькому коледжі прикладного мистецтва імені Василя Шкрібляка, мудролюбним словом митрофорного протоієрея Ілля Кігніцького, педагогами славної Вижницької гімназії, яка невдовзі відзначить своє 120-ліття, невтомною працею вчителів і священників цього краю, перед якими за добрим народним звичаєм завжди треба “знімати капелюха”. Виставка “Просвітницька нива краю: від першої читальні до сьогодення” додала змоги побачити чимало артефактів, літературно-історичних та мистецьких творів, унікальних матеріалів, що свідчать про незламність українського духу та прагнення до знань наших предків упродовж багатьох століть. Однак є найвищий символ української ідеї, завдяки якому продовжує жити у віках Український Народ, Держава, творячи й зміцнюючи повнокровну Націю. Це Український Воїн. Сьогодні з цього краю багато їх полягло, захищаючи Свободу від клятого московита. Зболено лунали в залі слова Матерів цих Синів'Героїв, які попри страшні втрати гідно карбували чутливим словом святий національний заповіт “Свою Україну любіть!”, нагадуючи учасникам зібрання, що їхні діти зрощувалися на ниві “Молодої Просвіти”. У цьому правдивому дійстві містився найбільш вартісний “урок” національно-патріотичного виховання. І немає вищої данини шани, аніж благоговіння перед іменами тих Воїнів, хто з честю і славою повернувся “на щиті”. Бо саме їхніми голосами дзвенить нині на повний голос Шевченкова правда, що “москалі – чужі люде”, саме такі мають моральне право заявити своєму Народу – “Геть москву!”. З усіх життєсфер Української нації. Вірю, що цим воістину віщим кличем суголосно “говоритиме” українська Родина, Школа, Церква і Держава. Бо вистоїмо, здолаємо ординське зло лише “Спільними зусиллями”. Саме з такими щемними чуттями і думками після просвітянського форуму повертав з близької моєму серцю Вижниці до славного “града Кия” – нашої прадавньо вічної духовної і політичної Серцевини. Шана Просвітянам Вижниччини! Слава Героям! Слава Україні!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
