Народні майстри 13 · с. 13сторінка оригіналу ↗
Народне килимарство ХІХ—початку ХХ ст. — яскрава сторінка в історії українського мистецтва. Як свідчать збережені до нашого часу зразки з першої половини ХІХ ст., Буковина вже тоді мала добре розвинене килимарство і була одним із трьох килимарських центрів в Україні.
Слово Просвіти, №14 за 2006 рік
Виробництво килимів із рос0 линним орнаментом поширилося в ХІХ ст. на Катеринославщині, у північній частині Херсонщини, у східній і західній областях Поділля та Буковини. Цікаві зразки буковинських ки0 лимів XIX ст., оздоблених стилізо0 ваним квітковим орнаментом, ді0 йшли до наших днів. Кілька з них зберігаються у фондах Львівсько0 го музею етнографії і художнього промислу.
Про реалії сучасного кили0 марства Буковини розпитуємо майстра народної творчості, відо0 му килимарницю з села Нагоряни, що на Кельменеччині, Вікторію КИТАЙГОРОДСЬКУ.
“КИЛИМАРСТВО — ВІЗИТІВ- КА КЕЛЬМЕНЕЧЧИНИ”
— Килимарство як ремесло дісталося Вам у спадок від батьків? — Це справді спадок, і не лише від мами, а й від тата, який мав сукнобійню і ткав сукно для всієї округи, та й від усього нашого ро! ду!люду. Мої Нагоряни не мислили себе без ткацтва. Тут не було хати без ткацького верстата. Тому при! родно, що килимарство стало ві! зитівкою Кельменеччини. Довгих зимових ночей ніхто в нас не мар! нував на сон. До третіх півнів тка! ли, а як надворі починало сіріти — бігли в поле. Не йшли, а летіли, аби більше займити. Від мами Ольги мені дістався найбільший спадок — уміння пра! цювати. Вона була ретельною гос! подинею. Ці риси її вдачі, воче! видь, допомогли не тільки вижити, а й поставити на ноги дітей, коли нас у 1947 році осиротив один “добродій” із сусіднього села Ма! карівка. Він убив тата, який повер! тався з війни після відбудови Ле! нінграда. По війні солдатів із захід! них областей демобілізовували не відразу. Тому мамі довелося добре впрягтися, щоб і через сирітство, і через голод, і через колективіза! цію нас трьох витягнути... Щоправ! да, ми й самі, як могли, вчилися жити. І мамину роботу переймали на льоту: вишивку, прядіння, ткац! тво. Перед моїми очима й тепер стоїть мамина ткана верета (з тон! кошерстої волосової пряжі) з пе! ретканими калиновими гронами та зозулями. Мені малій здавалося, що ті птахи ось!ось злетять із чор! ного тла. — Коли Ви вперше стали до ткацького верстата? — Коли вже тримала в’язи (шию). Мама садила мене на колі! на, і ми “удвох” силяли човник із кінця в кінець. Ткали полотно на рушники, сорочки, скатерки, на! лавники, верети. Сировину для цього заготовляли самі — сіяли прядиво, тримали овець. Самостійно я почала ткати в 12 років — зробила свою першу вере! ту. Відтоді почалася моя пора — ткати. Робота за верстатом для мене не робота, а свято душі. Це справжня насолода, коли за кілька годин із простої пряжі з’являються дзвіночки, мальви або ружі. Навіть коли на городі сапаю або ко! рівку доглядаю, чи сіно скла! даю — усе про ті квітки ду! маю. Спочатку вони з’явля! ються в моїй уяві...
“КОЖЕН УЗІР СТВОРЮЄ СВІЙ ЕФЕКТ”
— Який зі способів ткання полюбляєте найбільше й у чому його перевага? — На декоративність ткання значною мірою впли! ває техніка. Кожне сплетіння створює свій декоративний ефект. Наприклад, гладке і рівномірне сплетіння відзна! чається спокійною ритмічніс! тю, різні види скісного (чино! ватого) ткання — “качельця”, “смерічка”, “луска” — (пок! ривають тканину дрібними фігурними мотивами, які ме! рехтливо вимальовуються контурами і надають їй об’ємності. Чиновате ткання повсюдно застосовувалося в одягових тканинах — вовняній і по! лотняній (опинки, запаски, пояси, хустки), а також в інтер’єрних і гос! подарських тканинах. Килими ручної роботи поділя! ються на два основні види: повстя! ні і ткані. Ткані килими виготовля! ють із вовняної пряжі, бавовни, повстяні — із непряденої вовни. У нашому селі ткали верети за! бирані (руками зачіпаються нитки, відраховуються хрестики; човни! ком — це коли дерев’яний човник зі шпулькою несе її з кінця в кінець між двома рядами основи) і на дротах (коли ткання нанизується на товстий дріт, а основа силяєть! ся човником). Усі три способи мені добре відомі, я ними виткала кіло! метри верет.
“ЯК У ПАВЛИЧКОВІЙ ПІСНІ...”
— Кольори відіграють значну роль у декоруванні килимів. Як відомо, у покутських селах понад Дністром переважають багряно-малинові кольори, у селах Наддністрянського Поділля та Буковини — темні, особливо багато чорного. Яким барвам і відтінкам надаєте перевагу? — Як правило, частина килимів іменується за кольором поля (тла), на якому розгортається малюнок. Старовинні роботи були виключно на чорному тлі. Колористість по! мітно зростає наприкінці ХІХ ст., коли у їхнє виробництво вводиться все більше фабричних ниток. У ки! лимарстві з’являються цехи з фар! бування вовни. Народні майстри з величез! ною фантазією оперують багатьма засобами декорування і створю! ють дуже цікаві й неповторні зраз! ки тканин. Наприклад, у покут! ських селах понад Дністром панів! ний багряно!малиновий колір, у селах Наддністрянського Поділля й Буковини переважають темні ко! льори, що згущуються до чорного тону. Якщо вести мову про кольори, з яких починалося наддністрян! ське ткацтво, — то це був чорний і червоний, як у Павличковій пісні.
Саме ними ткали верети (кили! марство з’явилося пізніше). Зго! дом, на початку ХІХ століття, дода! лися коричневий і зелений кольо! ри. А починаючи з 40!х років мину! лого століття, їх прибувало вже навперебій — різних, переважно веселих. У 50—60!х роках минуло! го століття у нас з’явилися килими на білій основі. Одними з перших на Буковині виткали їх ми з сес! трою Вірою та моя вінчальна матка Марія Назарчук. Популярними ста! ли і килими на світло!зеленому, блакитному та кавовому полі. Загалом на квітковий узор ви! користовується дуже багато ко! льорів і відтінків. Гарна майстриня використовує їх, починаючи від півсотні. Скажімо, із зелених тонів має бути темно!зелений, зелений “прямий” (тобто, звичайний), світ! ло!зелений, камінковий (із синю! ватим відтінком), оливковий, горі! ховий, травний (трав’яний) — більш і менш насичений, пастель! ний і яскравий. — Як Ви досягали такої кількості відтінків? Добирали колір пряжі й самі фарбували? — Усі ці відтінки ми підфарбо! вували самі, випросивши у кра! сільників по ложечці потрібних барвників. Можна, звичайно, вико! ристовувати для фарбування і лис! тя горіха, лушпиння цибулі, відвар бузини, бузку, петрового батога, кори дуба, квітів звіробою, скумпії та багато чого іншого. — Чи залежить від функціонального призначення килима його орнамент, композиція, колорит? — Звичайно. Упродовж віків народні майстри знаходили най! кращі співвідношення пластичного перебірного декору з розмірами та призначеннями тканини і вміли по! єднати в цілісні композиції фактур! ні та орнаментально!колористичні ефекти. Значна роль у декоруванні народних тканин належить коло! ристичним рішенням. Їхня харак! терна риса — зведення кількох барв і відтінків до одного панівного тону. Такий прийом відображаєть! ся у народних назвах: наприклад, плахта — “чорнобрива”, “синятка”, “рябенька”, “червонятка”, “золо! тиста” тощо. Гарно зливаються різ! нодібрані кольори в тканинах По! куття, Карпат, Буковини, загальний колорит яких завжди визначається основним кольором тла. У моїх роботах переважають рослинні мотиви, проте люблю і геометричні малюнки, які викорис! товую переважно для доріжок, ве! рет, вузьких і довгих килимів скор! ців, вовняних скатертин, призна! чених для підлоги, оббивання стін (обіця) над лавками та нижньої частини стіни або попід стелею. Найчастіше вони прикрашені гус! тою сіткою з’єднаних між собою квадратоподібних ромбів, зафар! бованих у контрастні чорний, жов! тий, червоний і зелений кольори.
В. Китайгородська (у центрі) з подругами
“МИ З ЧОЛОВІКОМ УСЕ ПОЧИНАЛИ З ГОЛОЇ ЗЕМЛІ”
— Ви все життя займаєтеся килимарством, чи можна десь побачити Ваші роботи? Чи мали Ви персональні виставки? Чи є попит на килими сьогодні? — За своє життя я виткала близько кількох сотень робіт. У моло! ді роки, коли ми з чоловіком усе по! чинали з голої землі, я продавала ба! гато килимів, щоб побудувати хату. Роботи мої купували не тільки в нашому районі, а й у Чернівцях, Бельцях (Молдова), на Хмельнич! чині, Київщині, навіть у Грузії. Були замовлення й на Канаду. Але мені стало шкода розлучатися з робо! тами. Адже вдруге я їх виткати не зможу, це — велика складна пра! ця. Фарбувати нині ніде, прясти нікому. Раніше всю пряжу мені го! тувала моя мама Ольга. Тепер, ко! ли бачу, скільки старожитностей, ікон, картин, сорочок, рушників, кожухів, горботок попливло за кор! дон, замислююся: чому з усіх боків кожен прагне ухопити собі щось краще з нашої України? Дивлюсь, як окремі підприємливі люди вже приїжджають до села, живуть тиж! день!другий і щодня виходять у центр із плакатом: “Скуповую старі вишиті сорочки, скатертини, тайс! три”. І селяни, як потічки, зносять їм усе, бо статки нині в них малі, а платять за це непогано. Воно б і ні! чого, якби все це чудодійство на! ших бабусь, матерів лишалося в українських музеях і приватних ко! лекціях. Але все те багатство їде далі, кажуть, навіть до Італії, Пор! тугалії, Австрії. А ми ніби маємо пишатися тим, що нашого там прагнуть. Але ніхто не замислю! ється: а що залишаємо в спадок тим, хто прийде за нами? Яку істо! рію, культуру по собі залишаємо? Що ж до моїх робіт, то раніше вони виставлялися систематично двічі!тричі на рік під час Різдвяних, Великодніх свят, іноді на тематич! них виставках декоративно!при! кладного мистецтва. У 2000 році була моя персональна виставка в Чернівецькому обласному худож! ньому музеї. Окремі роботи експо! нувалися у Київському музеї архі! тектури та побуту, а також у Москві, Рязані, Кишиневі та Кракові.
“ГОЛОДНІ Й ХОЛОДНІ, МИ ТКАЛИ КАЛИНУ І РУЖІ”
— Чи легко нині займатися килимарством? Адже крім вер! стата потрібна сировина, де Ви
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
