Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №14 за 2006 рік

16 с. · 45 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації · slovoprosvity.com.ua · с. 1сторінка оригіналу ↗

УКРАЇНА ПОТРЕБУЄ ЗАМІНИ ЕЛІТ

Леонід Кравчук і Віктор Медведчук, Володимир Литвин і Віталій Кононов, Олександр Зінченко і Валерій Пустовойтенко, Владислав Каськів і Віктор Пинзеник, Петро Симоненко і Наталія Вітренко результати останніх виборів можуть вважати власною поразкою. Кілька десятків політичних “авторитетів” розвалилися, як карткові будиночки. Це чіткий сигнал, що українське суспільство потребує зміни еліт. ВТРАТА ДОВІРИ Офіційні результати виборів усе ще не оголошені, а судові процеси щодо їх оскарження ще й не розпочалися, але чимало ще вчора авторитетних україн! ських політиків уже змирилися з дум! кою, що це “крапка”. Іншим доведеться змиритися з цим за якийсь час. Про те, що “процес пішов”, свідчать кілька гучних відставок і їхніх анонсів, зроблених за останні дні. Голова політ! ради Партії “Пора” Владислав Каськів першим із політиків під час прес!кон! ференції взяв на себе частину вини за неподолання партією трипроцентного бар’єра й пообіцяв подати у відставку після оголошення офіційних результа! тів виборів. Того ж дня, не очікуючи офі! ційного оголошення виборчої поразки, подав у відставку з посади голови пар! тії СДПУ(о) Віктор Медведчук. У четвер голова виконкому СДПУ(о) і заступник голови партії Юрій Загородній подав заяву про відставку з займаних посад. Згодом у пресі з’явилася інформація про те, що 29 березня політрада Партії Зелених усунула Віталія Кононова від керівництва партією, яку той очолював із 1992 року. Хто буде наступним, — покажуть найближчі дні. Про те, що процес внутрішньої бо! ротьби проходить у таких, здавалося б, авторитетних лідерів політичних сил, як Володимир Литвин (учорашній Голова Верховної Ради і лідер блоку свого іме! ні), Олександр Зінченко (розвінчувач корупції в оточенні Президента Ющен! ка і лідер Партії патріотичних сил) чи Валерій Пустовойтенко (улюблений прем’єр Кучми, лідер блоку НДП) — говорить той факт, що з моменту оголо! шення даних екзит!полів вони упро! довж тижня практично не з’являлися на телеекранах і нічого не коментували. Інша категорія “опущених” автори! тетів — це ті, що відмовляються визна! ти свою поразку, а піднімають галас про фальсифікацію виборів. Наприк! лад, Вітренко, котрій так і не вдалося подолати 3 % бар’єр, чи лідер колись найчисленнішої парламентської фрак! ції комуніст Петро Симоненко. У принципі, на цей момент практич! но вже всі партії — і ті, що перемогли на виборах, і ті, що програли, — встигли заявити про підкрадання конкурентами голосів їхніх виборців. Усі звинувачу! ють усіх: Партія реґіонів України — БЮТ і НСНУ, НСНУ — БЮТ і ПРУ, БЮТ — НСНУ і ПРУ. Соціалісти й комуністи зви! нувачують у виборчому злодійстві всі три великі партії і блоки. Однак справжнє обурення і рішу! чість боротися за повернення вкраде! них голосів виявляють ті політичні си! ли, які не подолали виборчого бар’єра. Про своє невизнання леґітимності виборів уже заявили дві групи партій і блоків. В один і той самий час у Києві на одній прес!конференції зібралися представники партій “Віче”, НДП та блоків Литвина й Пора!ПРП, а на іншій — представники ще близько десяти політичних сил, серед яких Блок Кар! мазіна, “НРУ за Єдність” Бойка, партії “Патріоти України” і т. ін. На обох прес! конференціях звучали однакові звину! вачення на адресу влади й поки що не! формальних переможців виборів. Представники політичних сил, які прог! рали на виборах, вважають, що великі партії ще до проведення змовилися за! пустити механізми фальсифікації ви! борів — кожен у тому реґіоні, хто де контролює адмінресурс. Цілком можливо, що “агентура” ве! ликих партій на виборчих дільницях та! ки “общипала” малі партії, але це не за! перечує головної тенденції — ради! кального спаду їхнього авторитету в суспільстві. Спад авторитету в суспільстві — проблема не лише малих політичних сил. Адже неповних 6 відсотків Олек! сандра Мороза означає, що, незважаю! чи на залучення ним нового ресурсу у вигляді кількох “червоних директорів” великих підприємств із тисячами робіт! ників, підтримка в суспільстві соціалістів практично не зросла. Юлія Тимошенко може пишатися, що довіра до неї серед українців вища, ніж до “любих друзів”, але разом із тим нижча, ніж у “проффе! сора”. Та й сам “переможець” парла! ментських перегонів — Віктор Янукович — не може не бачити, що віддані йому голоси — це далеко не те “посполите ополчення” сходу і півдня країни, яке бу! ло ще півтора роки тому. Їх усіх може тішити в цій ситуації єдине, що лідером у втраті народної довіри став Президент Ющенко, кот! рий із “героя революції” все впевнені! ше перетворюється на “героя анекдо! тів”. Адже тільки дурень не розуміє, що оті неповні 14 відсотків, набрані прав! дами й неправдами “Нашою Украї! ною”, — показник популярності Прези! дента, котрий на старті цього процесу користувався довірою майже 80 від! сотків громадян. Отже, висновок, який можна зро! бити з результатів цих виборів, досить очевидний — українці не хочуть уже слухати тих політиків (і лівих, і правих), яких вони чують уже майже 15 років. Сам факт того, що вони з однаковими гаслами беруть участь у всіх виборах і що блокують доступ до сфери політики молодим чи новим постатям, дратує виборця щораз більше. Та й тих, хто називає себе “новими”, але не пропонує якихось нових ідей, на! род вважає просто “вискочками”. У середовищі інтелігенції, інтелек! туалів усе популярнішою стає фраза про те, що українське суспільство пере! росло українську еліту. Чим і коли це за! кінчиться для тих, хто нині офіційно зак! ріпив свій “елітарний статус” теоретич! но на найближчі п’ять років, прогнозу! вати поки що не береться ніхто. Натомість можна спрогнозувати, що будь!яка політична сила, котра хоті! ла б не тільки “дожити” до наступних виборів, а й мати на них хоча б якісь шанси на перемогу, повинна якнай! швидше запропонувати суспільству нові підходи до питань державного розвитку, а також нові “голоси”, котрі б ці підходи публічно озвучили. Володимир ПАВЛІВ z Стор. 8 Клейноди Богдана Стор. 9 “...а ймення зорі тій Полин” Стор. 10 Благовіщення Стор. 12

ВИБОРИ ЗАВЕРШИЛИСЯ, БОРОТЬБА ТРИВАЄ

ПОПЕРЕДНІ РЕЗУЛЬТАТИ Під час нинішніх парламентських виборів, на противагу тому, що було під час минулих президентських перегонів, Центральна виборча комісія спрацювала, попри незалежні від неї складнощі нинішньої кампанії, відмінно: попередні (в електронному варіанті) результати були підбиті чітко, прозоро й демократично. Журналісти могли стежити за ходом підрахування голосів на електронному табло буквально посекундно. Уже на вечір 30 березня країна знала повністю, що відбулося на виборчих дільницях 26 березня, хоча поєднання виборів до Верховної Ради й місцевого самоврядування, довжелезні списки суб’єктів виборів створювали небувалі труднощі при підрахунку голосів. Нижче — попередні результати голосування за електронною версією ЦВК і дані Національного екзит-полу (попереднього анонімного опитування на виході з виборчих дільниць), що його провели три солідні соціологічні структури: Фонд “Демократичні ініціативи”, Київський міжнародний інститут соціології й Український центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова (було опитано 18 тис. осіб на 300 виборчих дільницях. Похибка від 0,5 % до 3,2 %). Суб’єкти виборчого процесу Звичайно, ні дані ЦВК, ні результати екзит-полу не можуть замінити остаточних офіційних підсумків голосування: вони будуть оголошені після отримання й обробки ЦВК усіх протоколів територіальних виборчих комісій, завірених мокрою печаткою. Однак вони навряд чи суттєво змінять наведену таблицю й розташування суб’єктів виборів за ранжиром. Отож можна робити попередні висновки. По-перше, як відзначають майже в один голос вітчизняні й зарубіжні спостерігачі (навіть із СНД), а також усі блоки й партії, які брали участь у кампанії, вибори в Україні відбулися демократично. Уперше за всі роки Незалежності. На користь цього твердження свідчать і дані екзит-полу, які відрізняються від результатів ЦВК у межах задекларованої похибки. Екзитпол засвідчив, що цього разу соціологи реабілітували себе, провівши опитування об’єктивно, грамотно й чітко. Отже, загалом нова влада й Президент особисто зробили все можливе, щоб не допустити тих масових зловживань і фальсифікацій, якими були позначені минулі президентські вибори. По-друге, як і передбачалося за соціологічними опитуваннями, на перше місце вийшла Партія реґіонів на чолі з Януковичем та Ахметовим, здобувши майже третину голосів українських виборців східно-південних зросійщених реґіонів. Її лідери вважають цей результат великою перемогою, та коли вийти за формальні межі й порівняти з результатами президентських перегонів, на яких ті ж сили згуртувалися навколо того ж таки Януковича-кандидата, то побачимо, що вони отримали значно менше голосів виборців. Дані попереднього остаточного підрахунку голосів ( %) По-третє, найпотужніші сили Майдану — блоки “Наша Україна” та БЮТ — сумарно мають 36,21 %, а коли додати до цього ще й голоси близьких політичних сил, блоків Костенка—Плюща (1,87 %) та ПРП-Пора (1,47 %), то разом за “помаранчевих” віддано 39,55 % голосів виборців, і перевага над реґіоналами становитиме понад 7 відсотків. По-четверте, нищівної поразки — й це вельми прикметно — зазнали комуністи, які ледь-ледь подолали тривідсотковий бар’єр, хоча свого часу мали тверду підтримку третини українського електорату. Навіть порівняно з президентськими виборами, на яких кандидував компартійний лідер Симоненко, нинішній результат майже вдвічі менший. Це пояснюється не тільки тим, що фізично зменшується комуністичний електорат, а й тим, що значну частку голосів у комуністів відібрали реґіонали, які так само використовували сумнозвісну мовну карту, орієнтацію на Росію й соціальну демагогію, але напористіше й енергійніше провели кампанію. НЕСПОДІВАНКИ ПЕРЕГОНІВ Найперша і прикра несподіванка, безумовно, — це третє місце “Нашої України”, якій соціологи Кількість здобутих депутатських мандатів Дані Національного екзит!полу ( %) пророкували принаймні друге, і досить вагома перевага над нашоукраїнцями блоку Юлії Тимошенко. Прикро, що сили, які були серцевиною Майдану, розколовшись, так і не зуміли об’єднатися в процесі кампанії і пішли нарізно. До того ж нашоукраїнці штучно, не зовсім демократичними методами створили нову партію з громіздкою назвою “Народний союз “Наша Україна”, в яку безуспішно намагалися загнати партнерів по Майдану. Багато хто з відомих політиків був розчарований такими діями. Тож коли постало питання формування партійного списку, виявився дефіцит відомих постатей, тим більше, що Ющенко відмовився очолювати список, цілком слушно вважаючи себе Президентом усієї країни, а не однієї партії. Щоб виправити становище, в першу п’ятірку вирішили включити не політиків, а просто популярних осіб, упізнаваних в обличчя, — переможницю Євробачення Руслану й телеведучу Ольгу Герасим’юк. Однак це, як бачимо, не допомогло. Тим більше, що й сам список ряснів пересічними, невідомими загалові постатями, а деякі були відомі з негативного боку й викликали цілком зрозуміле несприйняття у виборців. До того ж нашоукраїнці мляво і невиразно вели агітаційну роботу: перший номер списку прем’єр Єхануров, боячись звинувачень у використанні адмінресурсу, самоусунувся від ведення кампанії, інші виявили свою нездатність. Додаймо до цього значні помилки, яких припустилася нова влада, сумнівні газові угоди з Росією, інфляцію та зростання цін на продукти — і матимемо те несприятливе тло, на якому розгорталася передвиборна боротьба “Нашої України”. На противагу нашоукраїнцям, Юлія Тимошенко і її прихильники провели кампанію енергійно й винахідливо, зосередившись на нищівній критиці промахів своїх колишніх друзів по Майдану. Сама лідерка блоку, харизматична Юлія Тимошенко, створила собі імідж розумної, ділової й активної поборниці інтересів простих людей, яку незаслужено звільнили з поста прем’єр-міністра й не дали довести до логічного завершення її добрі справи. Вона обрала безпомильну тактику: на словах декларуючи підтримку Президента Ющенка і перекладаючи всю вину на його оточення, насправді ж усією логікою публічних виступів і фактажем підводила слухачів до висновку: в усьому винен ніхто інший, а Ющенко. Невинні очі, схвильований тембр голосу, а де треба — ледве стримувана артистична сльоза довершували справу. У такій ситуації нелегко було відділити правду від звичайнісінької демагогії, і люди вірили навіть у неймовірні речі. Та хоча б як там, а бютівці домоглися першості в перегонах серед “помаранчевих”: спільні симпатії та голоси перерозподілилися на користь блоку Юлії Тимошенко. Друга несподіванка — провал блоків “Народна опозиція” Н. Вітренко й “Народного блоку Литвина “Ми”, які, за прогнозами соціологів, мали б бути прохідними. Не виключено, що прогресивна соціалістка ще подолає тривідсотковий бар’єр, якщо при офіційному підбитті підсумків набереться додаткових 0,07 % (17 тисяч голосів) до її результату. “Народна опозиціонерка” своєрідно провела кампанію, обрушуючи на межі лайки нищівну критику на голову “антинародної” влади, та істерично кричачи про міжнародну змову проти неї (кляті американці стали впоперек дороги, навіть із Китаю телефонували). І майже докричалася свого — якоїсь мізерії забракло, щоб прорватися до парламенту. Що ж до блоку Литвина, в якому зібрано чи не найбільше кучмістів, то, до честі виборців, вони зуміли розібратися в сутності і блоку, і його лідера. Певно, фатальну роль тут зіграла діяльність Спікера у Верховній Раді, коли, попри награний образ миротворця, він нерідко виконував роль руйнівника стабільності. Вочевидь, не додали популярності Литвинові звинувачення його, згідно з записами Мельниченка, в причетності до справи Ґонґадзе, а також оприлюднення сумнівного факту здобуття ним статусу учасника бойових дій. Повного краху зазнав опозиційний блок “Не так!” із колись провладною Соціал-демократичною партією України(о) Віктора Медведчука й Леоніда Кравчука. Тут, як мовиться, вийшло так, як мало вийти: блок ледь набрав один відсоток голосів, тобто за нього проголосувало майже удвічі менше людей, ніж задекларовано членів СДПУ(о). Третя, навіть не несподіванка, а прикрість — провал націонал-демократів і націонал-патріотів, які — уже вкотре! — замість об’єднати сили вирішили пробиватися до парламенту дрібненькими групками. У результаті — чи не вперше — у Верховні Раді ці сили не будуть представлені. ПОРАЗКА ОБ’ЄДНУЄ, ПЕРЕМОГА — НАВПАКИ Поки ЦВК підбиває остаточні офіційні підсумки виборів, український політикум обговорює можливості створення коаліційної парламентської більшості, оскільки жоден із переможців не має для цього достатньої кількості мандатів. За новою Конституцією, для створення більшості й формування уряду відводиться два місяці: якщо за цей час депутати не зможуть упоратися із завданням, Президент має право розпустити парламент і призначити нові вибори. Найлогічнішою була б більшість, створена силами Майдану — бютівцями, нашоукраїнцями й соціалістами, які сумарно мали б 243 мандати. Це була б більшість, що ґрунтувалася б на близьких, якщо не спільних, ідеологічних засадах. У цьому випадку реґіонали й комуністи мали б піти в опозицію — разом це 207 депутатів. Та реґіонали, які стали фактичними переможцями перегонів, претендують стати серцевиною створення більшості, залучивши до цього “Нашу Україну” — разом 267 можливих голосів у парламенті. Настрої у “Нашій Україні” розділилися. Значна частина згодна єднатися з БЮТ на умовах, що саме бютівці, які набрали найбільше голосів серед “помаранчевих”, пропонують свою кандидатуру на прем’єра. Зрозуміло, що цією кандидатурою має бути Юлія Тимошенко, яка спить і бачить себе на цьому посту, власне й кампанію проводила під лозунгом — народ обирає прем’єра. Інша частина нашоукраїнців не проти єднатися з БЮТ, але категорично проти прем’єрства Тимошенко. Президент, схоже, також не в захопленні Фото Г. Оборської Фото Г. Оборської бачити прем’єром Юлію Тимошенко, уряд якої він не так давно відправив у відставку. Тому з уст деяких лідерів “Нашої України” чути обережні натяки, що блокування з реґіоналами можливе заради єдності (не-розколу) України, звичайно, за певних поступок останніх. Це ще більше “заводить” Юлію Тимошенко, й вона, піддаючи різкій критиці можливість створення блоку “Наша Україна”—Партія реґіонів, усе гучніше, переходячи межу політичної культури, вимагає для себе прем’єрського крісла. Отже, ситуація склалася напружена: з одного боку, переможці не можуть добитися єдності, створення більшості під загрозою; з другого — Президентові зовсім не хочеться розпускати парламент: ще одних виборів бюджет країни не витримає без кризових наслідків. Поки що “Наша Україна” зволікає з підписанням об’єднавчого меморандуму, мотивуючи тим, що ще немає остаточних офіційних результатів виборів. БЮТ же навпаки — прагне негайного підписання. Це ще один парадокс нашого політичного життя: ті, що розкололи “помаранчеві” сили, тепер стали палкими адептами їхнього об’єднання. Реальність така, що “помаранчева” парламентська більшість має бути створена, що, попри небажання декого бачити Юлію Тимошенко у прем’єрському кріслі, доведеться з цим змиритися. Звичайно, волюнтаристські замашки й непередбачуваність леді Ю можуть завдати великої шкоди, та через це треба пройти. Гірший варіант — блокування з реґіоналами. Навряд чи це сприятиме єдності України: Україну може об’єднати тільки ефективна соціальна політика. А як поєднати з українськими інтересами сепаратизм під машкарою федералізації, надання російській мові статусу другої державної, орієнтацію на “старшого брата” — все те, що обстоюють реґіонали? Якби таке об’єднання відбулося, багато хто розцінив би це як зраду Майдану і, звичайно ж, такий крок передусім ударив би по позиції Президента. А поки переможці не можуть об’єднатися в парламентську більшість, аутсайдери виборів, які не змогли подолати 3-відсотковий поріг, об’єднуються. Спочатку чотири блоки та партії, а згодом уже шістнадцять заявили, що їхні голоси украдені, що вибори сфальшовані і що треба негайно перерахувати всі бюлетені заново. Такі вимоги не ґрунтуються на правових засадах і свідчать про надзвичайно низьку політичну культуру українського політикуму, який не спроможний вигравати і не вміє гідно програвати виборчі бої. Ці вимоги риторичним запитанням прокоментував голова ЦВК Ярослав Давидович: “Як перераховувати те, що ще не пораховане?” Що ж, до театру політичного абсурду українцям не звикати. z Віталій КАРПЕНКО Партія реґіонів 32,12 31 186 БЮТ 22,27 23,9 129 Блок “Наша Україна” 13,94 15,5 81 СПУ 5,67 5,4 33 КПУ 3,66 3,3 21 Блок Вітренко 2,93 2,9 0 Блок Литвина 2,43 2,7 0
Політика 3 · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

являв, що кожна держава виходить із власних інтересів. Розумію інтерес Польщі щодо проведення в Україні ще однієї патріотичної, на їхню думку, акції. Адже ж там, можливо, швидко відбудуться дострокові парламентські вибори і потрібно грати на патріотичних почуттях. Проте не розумію у цьому інтересів України. Єдине, що відрадно, — це те, що Президент України не брав у цьому заході участі, хоча спочатку була інформація, що Глава української держави 1 квітня відвідає Львів. Якби він прибув до Львова, то це тільки підлило б масла у вогонь його опонентів і призвело до низки нових запитань, на які нинішня влада не зможе дати відповіді. Чи величання на українській землі того, хто не дозволив Україні розправити крила, є виявом сили, чи черговим свідченням слабкості? Участь президента Польщі в презентації ораторії “Обіти Яна ІІ Казимира”, яка відбулася в Кафедральному римо-католицькому соборі у Львові, змушує підняти ще одну нерозв’язану проблему і заявити, що тепер черга за польською стороною. Вважаю, що за участю Президента України у Холмі мала б відбутися урочистість, яка засвідчила б, що таму ХІІІ сторіччі був столичний град держави — попередниці сучасної України. Доки цього не станеться, будьякі розмови про духовне єднання та історичне примирення українського й польського народів завжди викликатимуть сумніви. Адже, за свідченням очевидців, нинішні власники храму, у якому в Холмі (за історичними даними) спочиває прах короля Данила, роблять усе, аби там якомога рідше ступала нога українця. Звичайно, український владний істеблішмент поки що не поспішає відновити українську присутність у Холмі, столиці короля Данила Галицького. z Світослав МАРКІВ
Політика 3 · с. 3сторінка оригіналу ↗

ВИЯВ СИЛИ ЧИ ЧЕРГОВЕ СВІДЧЕННЯ СЛАБКОСТІ?

КУЛЬТУРНА ЕКСПАНСІЯ Подією, у якій мав чи духовну, чи політичну потребу взяти участь президент Польщі, була реалізація українсько-польського культурного проекту — презентація ораторії “Обіти Яна ІІ Казимира”, які він склав у львівському римо-католицькому соборі 1 квітня 1656 року. Приїзд до Львова 1 квітня з одноденним неофіційним візитом президента Польщі ще осмислюватимуть історики й політологи. Одна з особливостей приїзду — велика увага до нього з боку української преси. І водночас у головних телевізійних новинах Польщі не знайшлося місця для висвітлення цієї події. Це пов’язано з конфліктом між владою і пресою, який існує в Польщі через необачні висловлювання влади на тему преси. І на цьому прикладі бачимо вагу преси у суспільстві та суть громадського телебачення. Для нас цей приклад повчальний тому, що не всі знають, чим були львівські обіти короля Польщі Яна ІІ Казимира. Уважно вчитуючись у сторінки історії, бачимо, що ці обіти — не лише молитва. Це була низка політичних декларацій особи, яка відіграла ключову роль у тому, що Україна за часів Богдана Хмельницького не змогла стати повноправним суб’єктом міжнародного права, себто державою. Тому маю великий сумнів, чи справді презентація ораторії “Обіти Яна ІІ Казимира” за участю першої посадової особи польської держави у Львові сприятиме українсько-польському духовному єднанню й історичному примиренню обох народів, як наголошують організатори заходу. А тому спробуймо поглянути на політичний аспект цієї події, виходячи з українських інтересів. Початок правління короля Яна ІІ Казимира припадає на період визвольної війни українців під проводом Богдана Хмельницького. Унаслідок змови ЄВРОРЕАЛІЇ У лютому 2005 року Україною та ЄС було затверджено спільний три! річний План дій. Щоправда, ані па! ритетністю, ані збалансованою двосторонністю він не позначений: на 90 % передбачені Планом заходи Україна має виконувати в односто! ронньому порядку. Але, відверто ка! жучи, нарікати на ЄС наразі не дово! диться, адже План дій — документ, витворений у рамках так званої Єв! ропейської політики сусідства, що, як відомо, ані членства в ЄС, ані створення зони вільної торгівлі з ЄС без укладення спеціальних угод не ставить собі за мету. У далекому 1994 році ЄС уклав з Україною Угоду про партнерство й співпрацю, яка на сьогодні застаріла і морально, і нор! мативно. Ця Угода, по суті, деталізо! ваний, розгалужений перелік захо! дів і вимог, що мають бути зреалізо! вані в інтересах ЄС у зв’язку з поя! вою на міжнародно!правовій арені нової кволої країни на Сході. Таким чином, успішність та ефек! тивність виконання Україною Плану дій, безперечно, суттєво вплине на переконливість українських євроар! гуметів у 2008 році. Результати уря! дового моніторингу виконання Плану дій у 2005 році полишають непевне враження. З одного боку, українські чиновники прозвітували про вико! нання більш як третини запланованих заходів та ініціатив. З іншого боку, непродуктивність і нерезультатив! ність роботи попереднього україн! ського парламенту просто вражає. Взагалі життєво важливо усвідомлю! вати, що євроінтеграція на рівні здій! снення державної політики — це не кольоровий біг!борд із зірочками й знаками оклику, це копітка, марудна щоденна праця всіх органів держав! ної влади спільно з інституціями гро! мадянського суспільства. Євроінтег! раційний поступ як такий — це тисячі кроків в одному напрямку. поляків із московитами українці програли цю війну. Потім була ще одна змова, яка відбулася також за правління Яна ІІ Казимира — Андрусівське перемир’я 1667 року. Його наслідком було падіння польської держави за 130 років. Про це перемир’я Наталія Полонська-Василенко у своїй історії України пише: “Переповнював чашу терпіння договір, укладений Москвою з Польщею 1667 року в Андрусові без участи українських представників. За цим договором Правобережна Україна переходила до Польщі, а Лівобережна — до Москви. Київ на два роки залишався під владою Москви, а після того також переходив до Польщі”. Звичайно, історії ніхто не може змінити. І сваритися з приводу історії — справа вельми немудра. Однак не можна її не враховувати за сучасної ситуації, при формуванні сучасної політики. Коли російський політик Жириновський уже не вперше заявляє, що “скоро Польща й Росія поділять Україну”, то певні проблеми, які додають йому аргументів, не варто порушувати. І не тільки з огляду на дурниці цього кремлівського спецречника, а на те, що тими дурницями живиться не одна сотня громадян України. Адже ж у нинішній, непростій для України ситуації, помітна частина її мешканців факт возвеличення на українській землі такої негативної в українській історії постаті сприйме негативно. А це ніяк не збільшить прихильників європейської інтеграції нашої країни. І попередній, і нинішній президенти Польщі заявляли, що Польща зацікавлена в європейській інтеграції України і прагне бути речником цього процесу. А чому ж вона робить кроки, які не сприяють ростові в Україні європейських настроїв, сіють у людях сумнів? Міністр закордонних справ України Борис Тарасюк неодноразово за- ПРОЩАННЯ Україна — перша в світі держава, яку двічі за три місяці свого президентства відвідує Президент Польщі. 28 лютого і 1 березня він був з офіційним візитом у Києві, а 1 квітня на один день був у Львові для участі, як наголошує МЗС України, у культурному заході. Хоча відомо, що кожен закордонний візит глави держави завжди — політична подія.
Політика 3 · с. 3сторінка оригіналу ↗

ОСТАННЄ СЛОВО ДЕПУТАТА (ВР УКРАЇНИ IV СКЛИКАННЯ)

У вівторок, 4 квітня, завершила свою роботу Верховна Рада кучмівсько-революційного періоду. Щоправда, ці ж депутати вирішили зібратися ще раз — 26 квітня, але зустріч буде присвячена не законотворчості, а відзначенню 20-ліття Чорнобильської трагедії. На завершення своєї чоти! рирічної діяльності депутати ВР IV скликання таки зробили одну добру справу — їм удало! ся відмінити ними ж нещодав! но схвалений статус “недотор! канності” для депутатів місце! вих рад. Натомість, частина народ! них депутатів ставила перед собою на цьому засіданні зов! сім інше завдання: досягнення з одного боку безперспектив! ної, а з іншого — життєво важ! ливої для них мети. Йдеться про спробу тих депутатів, котрі разом зі своїми політичними силами не здобули шансу під час парламентських виборів потрапити до наступної Вер! ховної Ради, переглянути ре! зультати виборів. А конкретні! ше — провести повний пере! рахунок “голосів”. Жодні аргументи ЦВК, МВС, міжнародних і вітчизня! них спостерігачів про наяв! ність окремих порушень, але відсутність системної фальси! фікації під час цих виборів не змогли переконати ображених поразкою депутатів. Тому на останньому робочому засідан! ні Верховна Рада таки заслуха! ла звіт Тимчасової комісії з мо! ніторингу за виборами, прове! ла дискусію з приводу реаль! ності чи нереальності перера! хунку голосів і навіть постави! ла на голосування проекти постанов із цього питання. Од! нак жоден із проектів, котрий передбачав перерахунок голо! сів виборців, так і не підтрима! ла більшість. Як тільки тема перерахунку голосів втратила актуальність, депутати пішли на тривалу пе! рерву, а групи “народної під! тримки”, котрі з самого ранку на підходах до Верховної Ради розмахували прапорами пере! можених на виборах партій, розсіялися по Маріїнському парку. Формально засідання Вер! ховної Ради не закривали аж до вечора. Частина народних депутатів вешталася коридо! рами парламенту, сподіваю! чись, що приїде Президент Ющенко, і вони зможуть йому поскаржитися на свою проб! лему. До останньої хвилини не було також рішення, проводи! ти чи не проводити вечірнього засідання ВР — усе було прив’язане до того, приїде Президент чи ні. Але надії окремих депута! тів на “диво” були марними. Адже Президент ще раніше за! явив, що вибори пройшли без фальсифікацій, а отже, жодної поважної причини для перера! хунку голосів немає. Тож на прощання депутати могли по! чути від Президента лише: “Дякую. До побачення. Всі вільні”. Володимир ПАВЛІВ z
Політика 3 · с. 3сторінка оригіналу ↗

ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ

На 2008 рік заплановано підписання нового Довгострокового договору про співпрацю України з Європейським Союзом. Очевидно, що результати цьогорічних парламентських виборів суттєво вплинуть на переговорно-дипломатичні позиції напередодні такої вкрай важливої для української євродолі події. План дій Україна—ЄС поставив перед українським парламентом завдання прийняття десятків законів і кодексів, які мають наблизити Ук! раїну до славнозвісних копенгаген! ських критеріїв членства в ЄС. Нато! мість у 2005 році Верховна Рада спромоглася на прийняття заледве кількох законів. Звісно, навколосо! тівські баталії і виборчі перегони від! няли всі сили й час у народних об! ранців. Отож основний масив євро! інтеграційної законотворчості пере! носиться на 2006—2007 роки. Інши! ми словами, всі наші євроінтегра! ційні сподівання мають бути зверне! ні до Верховної Ради 5!го скликан! ня. Серед законів, прийняття яких повинно бути інтенсифікованим (як! що ми не хочемо, щоб у 2008 році Україна знову опинилася в одній низці з Тунісом, Марокко та Сирією), як це є в рамках Європейської полі! тики сусідства, значаться і багато! страждальні законопроекти “Про парламентську опозицію в Україні”, “Про Кабінет Міністрів України”, “Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади”. На поточний момент українські дипломати в переговорному процесі з ЄС обстоюють укладення в 2008 ро! ці так званої Угоди про асоціацію, тобто Угоди про асоційоване член! ство України в Європейському Союзі, що має засвідчити реальність пов! ноправного членства України в ЄС хоч би й у віддаленій перспективі. Зрозуміло, що Угода про асоціа! цію була б вершинним досягненням української зовнішньої політики. Її альтернативами є Угода про пар! тнерство та співпрацю в рамках Єв! ропейської політики сусідства, та! кож, імовірно, Угода про асоціацію зони вільної торгівлі, аналогічна тій, яку уклали з ЄС Ісландія, Ліхтен! штейн, Норвегія й на двосторонньо! му рівні Швейцарія. Останній варі! ант теж вельми непоганий, але така Угода унормовує лише певний рі! вень міжнародної економічної інтег! рації, що передбачає, як мінімум, створення зони вільної торгівлі, але не закріплює перспектив повно! правного членства. Поки що євро! пейського авторитету українського Президента й помаранчевого за! барвлення українського уряду до! сить, щоб українські дипломати по! чувалися впевнено, висловлюючи свої амбітні пропозиції. Проте в глянцевих брюссель! ських коридорах нашорошено очіку! ють офіційних результатів парла! ментських виборів. Сформована з “Нашої України”, БЮТу, Соціалістич! ної партії України парламентська більшість і урядова коаліція була б ав! томатичною пролонгацією сьогоден! них акцентів україно!єесівського по! літичного діалогу. Парламентська більшість та урядова коаліція за учас! тю Партії реґіонів або ж Комуністич! ної партії з підписанням Угоди про асоціацію з ЄС у 2008 році не сумісні. Отак 2008 рік може стати роком втрати українських євроілюзій, ро! ком болючого зіткнення з невбла! ганними єврореаліями. Але варто зважити на те, що, згідно з новою редакцією Конституції України, кан! дидатуру міністра закордонних справ разом із кандидатурою мініс! тра оборони до Верховної Ради Ук! раїни вноситиме, на відміну від реш! ти урядових портфелів, не Прем’єр! міністр, а Президент. Отже, преро! гатива визначення зовнішньої полі! тики України зберігатиметься за Президентом. Якщо за результата! ми парламентських виборів буде сформовано опозиційну до Прези! дента парламентську більшість та урядову коаліцію, то українська єв! роінтеграція може стати такою ж розмінною монетою, якою свого ча! су став вступ до СОТ. І навіть важко уявити, які євроаномалії можуть постати в таких євродисінтеграцій! них умовах. У цілому ж, попри всі виборчо! коаліційні розрахунки, доля україн! ської євроінтеграції глибинно зале! жить від формування та розвою сильної української нації. Досвід країн Центрально!Східної Європи, які на сьогодні вже є членами ЄС, засвідчує — процес євроінтеграції перебуває у прямій залежності від націєтворення, і останнє є її голов! ною екзистенційною умовою. z Жанна БЕЗП’ЯТЧУК
Суспільство і ми · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ний філософ!енциклопедист Дені Дідро ще 200 років тому висловив припущення, що саме спадко! вість визначає суспільну долю лю! дини: “Тепла кімната, прикраше! на маленькими баночками. На кожній із них наклейка: вояки, по! садовці, філософи, поети… Є ба! ночки з королями, баночки з придворними, з повіями…” Не маючи гадки про молекули — но! сії генетичної інформації, філо! соф писав навіть про посуд, у яко! му їх можна зберігати. У наукових дослідженнях так сьогодні й ро! биться (хоча баночки не схожі на ті, в яких тримають сметану). Італієць Чезаре Ломброзо (1835—1909) вважав, що є люди, які народжуються з активними “центрами злочинності й убивств” у мозку, відтак тюрма — їхня не! минуча домівка. Висновок? Роз! пізнати, знищити чи принаймні каструвати приречених на зло! чин. “Хайль Гітлер!” У третьому рейху “злочинних дегенератів ви! нищували систематично — на жаль, нікому не спало на думку розпочати це з Гітлера. На щастя, реальна ситуація спадковості й криміналу не є аж такою похму! рою. В таблиці наведені об’єднані матеріали про кримінальну пове! дінку близнюків, оприлюднені провідними генетичними центра! ми світу. Отже, двійники (однако! вий генотип, третій стовпчик) час! тіше, ніж двійнята (половина то! тожних генів, третій стовпчик), подібні щодо конфлікту із законом (відповідно 68 % та 28 % випад! ків). Істотним є поділ на засудже! них уперше і рецидивістів. Пове! дінка останніх більше залежить від спадкових чинників: подібність двійників ушестеро (77 % : 12 %=6) більша, ніж двійнят. Чи мусимо погодитися з Д. Дідро та Ч. Ломброзо? Не поспішаймо. Дивлячись на небо, бачимо, що Сонце обертається навколо Зем! лі, але знаємо, що світило стоїть, а “бігає” наша планета. Генетичні
Суспільство і ми · с. 4сторінка оригіналу ↗

ДВОЄ В ОДНІЙ КОЛИСЦІ

Приємно дивитися на два однакових личка в дитячому візку чи за шкільною партою. Двійні народжуються приблизно 1 раз на 100 пологів, трійні — 1 раз на 1000. Газети часто повідомляють про народження 4, 5 і навіть 7 немовлят, але це виняткові випадки. До речі, останнім часом зросла кількість багатоплідних вагітностей при лікувальному використанні деяких гормональних препаратів, що має за мету усунення безплідності; після перших пологів бездітна сім’я стає багатодітною. Це можна сприймати як подарунок долі. Але лікарям є над чим працювати, щоб запліднення після їхнього втручання було більш керованим. ЩО МОЖУТЬ І ЧОГО НЕ МОЖУТЬ ГЕНИ? Багатоплідність — поширене явище в тваринному світі. Назагал — чим менші розміри тіла, тим більше малюків народжується. Це наслідок природного добору, спрямованого на виживання. Ма! ленькі тварини мають багато во! рогів і часто гинуть, відтак для збе! реження біологічного виду їхній приплід мусить бути численним. У вищих мавп (горила, шимпанзе, оранг) багатоплідність є певним відхиленням — як і в людини. Але відхиленням не хворобливим, а зумовленим “біологічною пам’ят! тю” про еволюційних предків. Звична багатоплідність у зай! ців чи лисиць зумовлена тим, що в кожному статевому циклі з яєчни! ків у матку виходять багато (3—7, а в домашніх свиней до 15—18) яйцеклітин — носіїв материнської генетичної інформації. Злиття кожної з них із генетичним пос! ланцем від батька — сперматозо! їдом — є початком розвитку від! повідної кількості ембріонів. Таким є механізм дво! чи ба! гатоплідної вагітності в жінок. Двійнята, які народжуються при розвитку зародків із кількох яєчок, із генетичної точки зору не відріз! няються від братів!сестер, народ! жених поодинці. Вони мають по! ловину спільних генів. За рахунок іншої половини можуть відрізня! тися зростом, кольором волосся чи очей, схильністю до музики чи математики і т. ін. Іншою є ситуа! ція, коли запліднене яєчко всупе! реч звичному перебігу вагітності розділяється навпіл, і з кожної його половини започатковується окремий ембріон, а зрештою на! роджується не одна, а дві дитини. Маючи на 100 % тотожні гени, такі близнюки в усьому однакові. Їх називають двійниками. Оскільки стать дитини визначають гени, то двійники завжди або хлопчики, або дівчатка. Їх не розрізняють то! вариші, вчителі — і навіть рідний батько плутає, хто з них Галя, а хто Оксана. Лише матері — таким зрячим є материнське серце! — за якимись дрібненькими відмін! ностями упізнають кожного з од! нієї колиски. Виховання близнюків має пев! ні особливості. Річ у тім, що такі діти схильні створювати ізольова! ний колектив: самі з собою роз! мовляють, самі з собою граються. Трапляється, що їхні ігри і навіть мова незрозумілі іншим дітям. Та! ка замкненість на собі гальмує ро! зумовий розвиток, отже, — її тре! ба уникати, якомога раніше долу! чаючи близнюків до ширшого ди! тячого товариства. Якщо йдеться про двійників, то певні проблеми виникають че! рез їхню абсолютну подібність. Деякі батьки підкреслюють її тим, що вдягають обох в однакові кос! тюмчики чи пальтечка, заплітають однакові стрічечки. Відтак у під! літковому віці діти можуть мати проблеми з самоідентифікацією — усвідомлення своєї окреміш! ності, унікальної особистості. Не підважуючи взаємне замилування двійників, їхню схильність кокету! вати чи й пишатися своєю подіб! ністю, треба м’яко формувати в них почуття самостійності, індиві! дуальної людської вартісності. Це повинно допомогти кожному в до! рослому житті. Генетиків близнюки цікавлять із наукової точки зору. Ось, скажі! мо, такий парадокс: двійники! юнаки побралися з двійниками! дівчатами, обидві пари народили собі дитинку — то діти ці будуть не двоюрідними, а генетично рідни! ми. (До речі, це не вигадана, а ре! альна ситуація, описана в науко! вих дослідженнях). Але найголов! ніше полягає в тому, що порівнян! ня подібності близнюків дає змогу розв’язання однієї з найважливі! ших задач: якою мірою гени (спадковість) впливають на фізич! ні (зріст, вага, постава, м’язова сила тощо) і психологічні (інте! лект, темперамент) властивості кожного з нас. Ідеться про те, що всі відмінності між двійниками зу! мовлені лише впливом зовнішніх чинників (умов життя), тоді як двійнята відрізняються між собою за рахунок і зовнішніх, і внутрішніх (спадкових) причин. Наслідки досліджень у провідних наукових центрах світу засвідчують, що ге! ни визначають від 10 до 50—70 % найсуттєвіших із точки зору меди! цини й психології індивідуальних властивостей. А така засаднича медико!біологічна характеристи! ка, як тривалість життя, залежить від спадковості приблизно на 30 % (дослідження генетичних впливів на старіння було проведе! не, зокрема, в Інституті геронто! логії; в наших клініках проходили повне медичне обстеження близ! нюки віком від 20 до 80 років). Теоретичне значення науково! го вивчення близнюків очевидне, але його наслідки суттєві й для практичної медицини. Що витікає з того, що найнебезпечніші сер! цево!судинні хвороби (серцевий інфаркт, крововилив у мозок) пев! ною мірою зумовлені спадковіс! тю? Чи кожен, хто успадкував “по! гану” серцево!судинну систему, приречений на ранню смерть чи інвалідність? Ні. Будь!які спадкові механізми реалізуються (або не реалізуються) лише за певних умов. Якщо ви, пані й панове, ма! єте в роду непоодинокі випадки важкої серцево!судинної патоло! гії, якщо інфаркт або інсульт під! стерегли ваших батьків і бабусь! дідусів у молодому віці, мусите на це зважати. Що попові можна, те дякові зась: людина, не обтяжена спадковістю, може собі дозволи! ти і те, і се, але генетична схиль! ність до патології обмежує її мож! ливості. Палити шкідливо, і це стосується всіх, але насамперед кинути цигарку мусять ті, хто має у родоводі серцевий інфаркт чи рак легенів. Кілька слів про гостру пробле! му сьогодення — рак молочної за! лози. Поширеність цього захво! рювання зростає. До цього спри! чиняється, зокрема, зменшення кількості вагітностей і пологів упродовж життя жінок і відмова від годування немовлят материн! ським молоком, яке замінюють штучними харчовими сумішами. Так ось: дослідження близнюків показало достатньо велику пито! му вагу спадковості у виникненні злоякісних пухлин у грудях. Без! надія? Ні: народжуйте й годуйте не з пляшечки, а з материнського єства, і тоді обтяжена спадковість залишиться потенційною загро! зою, яка не матиме реалізації. Іще одна заувага. Вона адресуєть! ся всім жінкам без винятку, але особливо тим, чиї матері чи сес! три мали пухлину в молочній за! лозі: періодичне самообстеження (обмацування грудей) і лікарські консультації обов’язкові. Почина! ти їх треба вже після 40 років, а після 50 вони мусять стати прави! лом. Насамкінець скажу, що дос! лідження близнюків довели: схильність до народження близ! нюків також залежить від спадко! вості. Непоодинокі випадки, коли двох у колисці гойдали і бабуся, і донька, і онука… Хоча вигодувати й виховати двох важче, ніж одно! го, але така спадковість — Божий дар. В ОДНІЙ КОЛИСЦІ — ДВА ЗЛОДІЇ? Зі зрозумілих причин маємо бути обережними, говорячи про генетичне підґрунтя асоціальної (кримінальної) поведінки. Славет!
Суспільство і ми · с. 4сторінка оригіналу ↗

Подібність (+) і розбіжність (:) кримінальної поведінки близнюків (у %) Двійники Двійнята Категорії правопорушників (+) (!) (+) (!) Усі засуджені правопорушники 68 32 28 72 Засуджені вперше 64 36 53 47 Засуджені повторно (рецидивісти) 77 23 12 78

Фото Г. Оборської чинники впливають на ті особли! вості психології, які лише за пев! них умов можуть привести люди! ну до злочину. Наприклад, стій! кість до руйнівної дії алкоголю значною мірою залежить від гено! типу; в свою чергу, алкогольна за! лежність і алкогольна психопатія — одна з передумов криміналу. Але стане чи не стане людина п’яницею, скоїть чи не скоїть п’яний злочин, залежить насам! перед від виховання, освіти й тієї психологічної атмосфери, яку визначають родина, друзі, співро! бітники — зрештою те, що ро! биться в суспільстві. Це стосуєть! ся не лише алкоголізму, а й більш тонких механізмів, які регламен! тують поведінку: збудливість, дратівливість, схильність до “на! копичення образ” (дійсних чи уяв! них), заздрісність, статева орієн! тація тощо мають певний генетич! ний підмурок, на якому — опосе! редковано — може реалізуватися (чи не реалізуватися) конфлікт із законом. Проблема спадковості й пси! хотипу — надзвичайно гостра, ко! ли йдеться про людей при владі. Цитую А. Бєлякова (“Юность вож! дя”, 1934): “1891 год, голод в По! волжье. 21!летний Владимир Ульянов — ЕДИНСТВЕННЫЙ ПРЕДСТАВИТЕЛЬ МЕСТНОЙ ИН! ТЕЛЛИГЕНЦИИ, который принци! пиально выступает ПРОТИВ ока! зания помощи умирающим крес! тьянам. Ленин имел мужество открыто заявить, что последствие голода — нарождение промыш! ленного пролетариата — явление прогрессивное, ибо двигает нас к социализму”. Можемо згадати й старшого брата Олександра, “бомбіста”. Йдеться про т. зв. “сенсорно!логічних екстравертів” (СЛЕ). Характерними їхніми риса! ми є рішучість, схильність до ав! торитарності, працездатність і жорстокий прагматизм, який — за певних обставин — суперечить моралі й закону. Саме такими бу! ли всі “скажені вожді” від Олек! сандра Македонського до Сталі! на, Гітлера й Пол Пота. Одначе до когорти СЛЕ належать і Мойсей (той, що вивів євреїв з єгипет! ського мороку), і Богдан Хмель! ницький (той, що рятував україн! ців від мороку татарського і поль! ського, а завів у російський). Ха! рактер (психотип) лідера — це, зрештою, його робочий інстру! мент. Лісоруб із сокирою і бандит із сокирою — різні персони. z Володимир ВОЙТЕНКО, професор
Мова єдина 5 · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

достатньо укріпилися в знанні своєї мови”. Коли ж порушується така закономірність, і діти з раннього віку вивчають іноземну мову, тоді “з дітей із порядними здібностями виходять напівідіоти, живі пам’ят! ники безглуздя і душевного раб! ства батьків”. Виникає суспільно важливе пи! тання: можливо, талановиті діти мо! жуть у дитинстві вивчати іноземну мову, не завдаючи собі жодної шко! ди? О. Потебня відповідає і на ньо! го. Він піддав ґрунтовному аналізу життя й діяльність відомих талано! витих людей, які змалку вивчали рідну й іноземну мови й не втратили здатності творити рідною (розвива! ти мистецтво, культуру свого наро! ду та ін.). Науковець дійшов одноз! начного висновку, що “в них діяль! ність думки іноземною мовою, без сумніву, відбувалася на шкоду не тільки думки вітчизняною мовою, але і загальної продуктивності”. СУЧАСНА МОВНА КРИЗА І ШЛЯХИ ЇЇ ПОДОЛАННЯ В українському суспільстві триває дивна, багато в чому пара! батьки, педагоги повинні уважно стежити, щоб діти глибоко знали рідну й українську мови, культури і були патріотами Української дер! жави, громадянами якої вони є. У нас ще не виправлене стано! вище, бо російська мова домінує в багатьох сферах життя, зокрема в сімейному і громадському вихо! ванні. Це порушує природні права багатьох дітей!українців і пред! ставників національних меншин України навчатися й виховуватися рідною та державною мовами. Частина ж науковців, а також представники ЗМІ, чиновники від педагогіки хизуються тим, що за кількістю дітей, які вивчають іно! земні мови в дошкіллі й у початко! вій школі, а також за кількістю під! готовки вчителів іноземної мови тривати до конфліктної ситуації, со! ціальних збурень і загострення між! національних відносин. Виникає питання: чи досліджу! ють наші численні науково!дослід! ні інститути АПН України й інші ус! танови, осередки, відділи, ВНЗів! ські кафедри філософії, педагогі! ки, психології тощо соціальні нас! лідки білінгвізму чи багатомовнос! ті сотень тисяч дітей у дошкіллі й початкових класах? Питання, зви! чайно, риторичне. А представники МОН України поспішають розроб! ляти проекти вивчення дітьми зга! даних вікових періодів… кількох іноземних мов. На державному рівні слід прий! няти закони, постанови, які б ство! рювали умови для того, щоб покін! чити з ненауковими підходами до вивчення мов, їх змішуванням у ди! тинстві, потворним суржиком, по! рушеннями конституційних прав ді! тей навчатися рідною і державною українською мовами та забезпечу! вали мовне середовище, що вихо! вує, для дітей усіх вікових груп. Потрібно провести низку нау! кових, науково!практичних конфе! ренцій, “круглих столів”, дискусій, організувати цикл передач, друко! ваних матеріалів у ЗМІ з порушеної проблеми. Давно виникла потреба включи! ти до ВНЗівських програм підготов! ки педагогічних кадрів, насамперед учителів української та іноземних мов, такі теми, як “Закономірності вивчення рідної та іноземної мов”, “Вітчизняні педагоги!класики, ос! вітні діячі про вивчення рідної мо! ви”, “Державна українська мова як найпотужніший чинник зміцнення єдності суспільства”, “Навчання мо! вам: проблеми, суперечності і шля! хи реалізації в дитинстві”, “К. Ушин! ський і О. Потебня про вивчення мов у ранньому дитинстві”, “Дво! мовність і багатомовність у ранньо! му дитинстві: проблеми, супереч! ності і соціальні наслідки” та ін. Необхідно видати масовим накладом праці вітчизняних учених
Мова єдина 5 · с. 5сторінка оригіналу ↗

ПРОБЛЕМИ І СОЦІАЛЬНІ НАСЛІДКИ або ЧИ ДОЦІЛЬНО ЗМАЛКУ ВИВЧАТИ КІЛЬКА МОВ? “Соціальне поневолення б’є по череву, але національне є значно гірше, воно б’є по струнах серця, калічить душу”. Я. Коменський

Закінчення. Початок у числі 13 за 2006 р. ПОГЛЯДИ О. ПОТЕБНІ НА ВИВЧЕННЯ РІДНОЇ ТА ІНОЗЕМНОЇ МОВ До золотого фонду вітчизняної науки належать праці видатного українського філософа, психоло! га, мовознавця і педагога О. По! тебні (1835—1891). Він реалізував глибоке й широкомасштабне дос! лідження проблем мови й мовлен! ня, розкрив закономірності засво! єння рідної мови й розвитку мис! лення та духовності підростаючих поколінь. О. Потебня значно по! глибив педагогічні й психологічні аспекти процесу вивчення рідної та іноземної мов. За О. Потебнею, рідна мова — єдина, нічим не замінна умова іс! нування народу, нації, тому не можна допускати, щоб інша мова під будь!яким приводом і в будь!я! кій формі гальмувала, витісняла чи заміняла оволодіння “дітьми нації” своєю рідною мовою. Він перекон! ливо доводив, що вивчення і знан! ня двох мов змалку не означає во! лодіння дитиною двома система! ми зображення і повідомлення. О. Потебня вважав: коли мова школи відмінна від мови сім’ї, то, як правило, шкільне й сімейне життя дитини не має нормальних, гармонійних взаємозв’язків. Він доводив, що в таких умовах сімей! не життя і школа “будуть зіштовху! ватися і боротися одне з одним”. На глибоке переконання нау! ковця, “чужомовна школа завжди готує зі свідомості учнів вид палім! псеста (грецьке слово, що означає рукопис, написаний на пергаменті по стертому, найціннішому тексту — Ю. Р.). Порівняння свідомості ді! тей із палімпсестами — дуже вда! ле, наочно доводить гальмівний, часто руйнівний вплив російської мови навчання на розвиток інте! лекту, моралі, душі й волі мільйонів українських дітей. Упродовж останніх століть один зміст і механізми мислення, сформовані в дошкіллі наших дітей рідною, українською мовою, у ро! сійськомовних школах замінялися іншим змістом і механізмами мис! лення, притаманними російській мові. При цьому “пропадало” кіль! ка років пізнання, багато внутріш! ніх ресурсів дітей або зводилися нанівець, або деформувалися. У листі до О. Штейн учений під! дає різкій критиці чужомовну за! гальноосвітню школу, яка ґрунту! ється на двомовності чи багато! мовності. Російські класичні гімна! зії, де кожен учень був зобов’яза! ний вивчати 4—5 мов, О. Потебня називав “ідіотськими”. Він рішуче засуджував звичай, моду росій! ських дворян організовувати вив! чення їхніми дітьми змалку однієї чи кількох іноземних мов. Це було дуже шкідливо для нормального розвитку дітей, бо інакше “з такого виховання не виходила б така пе! реважна кількість дурнів”. У статті “Мова і народність” О. Потебня пише: “Ознайомлення учнів з іноземними мовами має починатися тільки тоді, коли вони ПРАКТИЧНИЙ ДОСВІД Студенти факультету дошкільної освіти та практичної психології Слов’янського педагогічного університету вивчають спецкурс “Методика навчання дітей української мовив дошкільних закладах з російськомовним режимом”. Одна з інтерактивних форм роботи, яка тут зарекомендувала себе, — “круглий стіл”. Нещодавно такий “круглий стіл” було проведено з теми “Активізація українського мовлення в умовах білінгвізму”. Участь взяли студенти 4 курсу заочного відділення нашого факультету. Тут обговорювалися питання: чи потрібні Україні дві державні мови; Конституція України про доксальна мовна ситуація. Нега! тивним, навіть загрозливим для виховання підростаючих поколінь, національної безпеки України є те, що продовжують діяти імперські функції російської мови. У періоди дошкілля й навчання в початкових класах діти змушені засвоювати 3—4 мови. Такий стан речей — ве! личезний руйнівний чинник, меха! нізм затуманення свідомості со! тень тисяч дітей, витіснення духов! них першоджерельних засад, ко! ренів патріотизму і громадян! ськості, які мають формуватися лише рідною, українською дер! жавною мовою. В умовах нашої країни діти на! ціональних меншин мають спершу навчатися і виховуватися рідною мовою, а через деякий час (най! частіше науковці називають 3—3,5 роки) оволодівати й державною українською мовою. При цьому наша країна вже випередила… Ве! ликобританію, Німеччину, Францію та інші цивілізовані країни. Те, що такі “лінії випередження” супере! чать здоровому глузду, положен! ням вітчизняних і зарубіжних уче! них, педагогів замовчується і підда! ється забуттю. Праці, ідеї Б. Грін! ченка, М. Драгоманова, Г. Ващенка, С. Русової, І. Огієнка, О. Потебні, К. Ушинського та інших учених про недоцільність і навіть шкідливість вивчення іноземних мов у ранньо! му віці відомі дуже вузькому колу педагогів і батьків. Їхні поодинокі голоси тонуть у морі кон’юнктури, вузького розрахунку й ефемерного прагматизму й не можуть подолати “розкрученого” кимось шаленого ажіотажу, культу мови “старшого брата” й західноєвропейських мов. Антинаукова ідея про другу дер! жавну (офіційну) мову в нашій краї! ні є, по суті, провокаційною і може К. Ушинського, Г. Ващенка, Б. Грін! ченка, І. Сікорського, І. Огієнка, О. Потебні, С. Русової, а також за! рубіжних учених В. Гумбольдта, А. Дістервега, І. Канта, Бодуена де Куртене та інших, у яких на євро! пейському рівні розв’язуються по! рушені в цій статті проблеми. Чим більша увага приділяється вивченню іноземної мови, тим більшою мірою необхідно стиму! лювати учнів глибше вивчати рідну державну мову, культуру Батьків! щини, щоб чужомовні елементи не витісняли цінностей, святинь укра! їнського народу і щоб мислення, діяльність і творчість дітей та мо! лоді не мала на собі “іноземного тавра” (К. Ушинський). І тут цілю! щим еліксиром духовного здо! ров’я учнів і студентів є знання з українознавства. Адже україно! знавча наукова інформація по! глиблює корені духовності, фор! мує патріотизм і громадянськість, виробляє стійкий імунітет проти будь!яких соціальних, моральних і духовних негараздів, хвороб. Треба організувати глибокі нау! кові дослідження проблем розвит! ку й виховання дітей, які в різні ві! кові періоди (дошкілля, молодший, середній і старший шкільний вік) вивчають рідну, державну україн! ську й іноземну (чи кілька) мови. Від МОН України та АПН Украї! ни батьки, вчителі, інші представ! ники громадськості чекають актив! них і рішучих дій, кроків, а не даль! шого замовчування і нехтування такими фундаментальними проб! лемами. Варто проводити активну про! світницьку роботу серед батьків, широкої громадськості з метою по! ліпшення мовної атмосфери в сім’ї, забезпечення умов для фор! мування в них наукових поглядів на критерії визначення національнос! ті, рідної мови та питання вивчення іноземних мов. Треба домогтися глибокого розуміння батьками, пе! дагогами того, що, з одного боку, рідна мова — найпотужніший засіб пробудження й розвитку задатків, здібностей і талантів дітей, вихо! вання в них національної свідомос! ті, гідності, глибоких патріотичних і громадянських якостей. З іншого боку, — в науково невиважених обставинах чужа мова може бути засобом гальмування розвитку ді! тей, прищеплення їм рис відступ! ництва від рідного народу, забуття історії предків, замулення першо! джерел творчості тощо. Коли спільними зусиллями владних структур, органів освіти, просвітянських осередків, педаго! гів і батьків будуть зроблені успіш! ні кроки в науково обґрунтованому вивченні дітьми рідної та іноземної мов, діти виростатимуть добрими й гуманними, оригінальними й са! мобутніми людьми, глибокими патріотами й активними громадя! нами незалежної України. Націо! нальний характер дітей, їхні при! родні обдаровання засвітяться яскравими гранями. z Юрій РУДЕНКО, доктор педагогічних наук, професор НПУ імені М. Драго! манова, академік АНВШ України підготовка вихователів до роботи в умовах білінгвізму. Студенти обмінялися досвідом роботи зі створення мовного режиму дошкільного закладу та розвивального мовленнєвого середовища. В кінці засідання учасники “круглого столу” прийняли відповідні рекомендації. Обговорення актуальних проблем у формі зустрічі-дискусії дає можливість виробляти у студентів відповідальне ставлення до власної майбутньої педагогічної місії і до себе як носія української мови й національної культури. z Любов КРАЙНОВА, доцент кафедри дошкільної педагогіки
Мова єдина 5 · с. 5сторінка оригіналу ↗

 УМОВАХ БІЛІНГВІЗМУ

В окремих реґіонах України, у тому числі й на Донеччині, Луганщині, у Криму склалися особливі мовні обставини у зв’язку з різноманітними історичними процесами, внаслідок яких громадяни багатонаціональних територій використовують для міжособистісного спілкування переважно російську мову. Тому залучення дітей, починаючи з дошкільного віку, до цінностей державної мови, якою, згідно зі ст. 10 Конституції України, є саме українська, — важлива педагогічна та культурологічна проблема. функціонування мов у державі; мовнокультурна ситуація в Україні і в Донбасі; двомовність у дошкільному віці; умови успішного оволодіння дітьми другою мовою; засоби, форми та методи навчання дітей української мови; лінгводидактична
«Просвіта» сьогодні · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ва” й інших, до проведення яких “Просвіта” долучалася, переможці яких отримали в подарунок наші книги й аудіопродукцію. Товариство “Просвіта” видало й нову продукцію. Це компакт-диски “Українські народні казки”, серія навчально-ігрових програм “Дитяча колекція”, комп’ютерні ігри “Історія України” і “Мандрівники та невідомі землі”, розраховані на дітей до 13 років, за допомогою яких діти у формі гри вивчають історію України, а також подорожують надзвичайно цікавими місцями, знайомляться з чудернацькими тваринами й різноманітними рослинами, потрапляють у відкритий космос і проходять поверхнями Місяця й Марса. Ці ігри дають змогу дітям зрозуміти, як утворилися материки і як творилася історія. Тут уміщено безліч ребусів, загадок, кросвордів. У пригоді і дітям, і вихователям, й учителям також стануть аудіокасети “Чудотворець Миколай, на всякий час помагай”, що допоможе краще пізнати улюблене свято Миколая, організувати його в себе, вивчити народні пісні, колядки, приказки й каламбури, а також народні ігри, легенди, відомі з історії українського народу. Аудіокасета “Дозвольте колядувати, Христа-Бога прославляти” доносить до дітей колядки, щедрівки, зимові пісні, українські різдвяні піснеспіви, які легко запам’ятовуються дорослим і дітям. Багато хто вже має нашу продукцію, а для тих, хто ще не отримав чи не знає, як це зробити, я пропоную звертатися до Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка з листом-замовленням і в установленому порядку отримати цю продукцію за документами строгої звітності. про створення Катеринослава (зараз — Дніпропетровськ) як “третьої столиці” Російської імперії? Для певних політичних сил це могло б стати зручним фундаментом для обґрунтування ідей, подібних до “південно-східної автономії”. Координатор історичних програм “Інституту суспільних досліджень”, кандидат історичних наук Олег Репан: — Не слід історію виникнення Дніпропетровська зводити лише до указу російської імператриці, бо це несправедливо відтинає дуже важливу для нашого краю історичну складову — козацтво. Минулого року група місцевих істориків, докторів і кандидатів історичних наук звернулася до міськради з пропозицією вести родовід сучасного Дніпропетровська не від Катеринослава, а від його попередника — міста Новий Кодак, перша згадка про яке датована 1650 роком. На середину XVIII століття в Новому Кодаці мешкало близько 3 тисяч осіб, це був адміністративний, військовий, торговельний центр великої території — Кодацької паланки. У Новому Кодаці була дерев’яна церква в ім’я Святого Миколая. То чому ж покровителем Дніпропетровська, де чи не кожен третій має козацьке прізвище, не зробити Святого Миколая чи шановану козаками Богородицю? Ірина ШОВКОВЕЦЬ, м. Дніпропетровськ z
«Просвіта» сьогодні · с. 6сторінка оригіналу ↗

ЗАМОВЛЯЙТЕ — ОТРИМАЄТЕ!

НАШІ ВИДАННЯ Протягом 2004—2005 рр. “Просвіта” провела значну роботу з видання українських книг, аудіопродукції й розповсюдження її по всій території України. Хто не знайомий із нашими книгами, я скажу, що ми видаємо дитячу, краєзнавчу, історичну, мовознавчу й художню літературу. Особливої популярності набули словники: “Короткий тлумачний словник української мови”, “Російсько-український словник”, “Термінологічна лексика” (автор Ніна Шило) й чи не найвідоміший словник-довідник з українського слововживання “Україна в словах”, адресовані учням загальноосвітніх гімназій, ліцеїв, можуть бути корисними вчителям, студентам і всім охочим до вивчення української мови, пізнання культури українського народу. Ці книги видані в 2004 році й уже повністю безкоштовно передані бібліотекам і школам України. На них було дуже багато замовлень, але перевагу ми надавали південним і східним областям України, хоча велика кількість цих книг була передана і в інші області. Що стосується дитячої літератури, ми видали 2 види збірників українських народних казок: “Яйцерайце” й “Українські народні казки”, а також “Українська абетка” й “Українська цікава абетка”, форма випуску — настільна гра; “Тарасове перо”, “Славетні імена України”, “Казки та легенди Криму” — автор Євген Білоусов, та посібники “Дитячі ігри і розваги”, “Виручалочка” — упорядкував Ігор Січовик. Усі ці книги були розповсюджені по всій Україні, передані тим бібліотекам і навчальним закладам, керівники яких зверталися до нас із замовленнями. На сьогодні ми ще маємо ці книги і їх можна замовляти. Для дітей видано також програмні твори, які необхідні кожній школі: “Гомерова Іліада”, “Гомерова Одіссея”, “Міфи давньої Греції”, “Вінок. Українська читанка”. Загалом за останні 2 роки “Просвіта” безкоштовно передала близько сімдесяти п’яти тисяч книг і сорока тисяч компакт-дисків. Порядок передачі такий: ми надіслали листи головам усіх обласних державних адміністрацій із ГОСТРИЙ СИГНАЛ Інформація про те, що Свята Катерина Великомучениця вважається покровителькою нашого міста (так це в ім’я святої, виходить, старався коханець імператриці Катерини ІІ, “найсвітліший князь” Потьомкін?!), стала несподіванкою. Як і прагнення нової влади в особі пана Єханурова вшанувати її пам’ятником. У досить цікавому становищі опинилася дніпропетровська громадськість. Усі знають жінку на ім’я Катерина з короною на голові (саме такий вигляд має триметровий бронзовий пам’ятник, створений скульптором Юрієм Павловим) як російську імператрицю Катерину ІІ. А от про визначну роль в історії нашого краю Святої Катерини Великомучениці з давнього єгипетського міста Олександрія більшість чи не вперше почула саме у зв’язку з планами встановити пам’ятник на її честь… Доктор історичних наук Ірина Ковальова: — Я була дуже здивована, почувши по телебаченню, що покровителькою Дніпропетровська є Свята Катерина Великомучениця. Ніде в літературі, у тому числі дореволюційній, я не зустрічала згадок про це. Чому ж тоді не святий Анд-повною інформацією про видану нами літературу й аудіопродукцію з повним її переліком, а також прохання отримати її для бібліотек своєї області. Багато областей відгукнулися й отримали нашу видавничу продукцію. Так, наприклад, до бібліотек і навчальних закладів Луганщини надійшло близько 3000 книг, Черкащини — 1560, Донеччини — 2500, Сумщини — 4000, Кіровоградщини — понад 2000, Одещини — 3500, Дніпропетровщини — 5500, Житомирщини — 4500, Хмельницька область отримала — 5300. Передача літератури постійно триває і цифри змінюються, зростають. Про аудіопродукцію. Це компакт-диски й аудіокасети “Етнічна музика України”. Збірники етнічної автентичної музики зі звучанням навколишнього простору того реґіону України, в якому зібрані рештки традиційної музичної культури, яка може відійти у забуття, якщо не підтримувати її, не зберігати, — ось для цього й заснований цей проект із 14 частин, кожна з яких уміщує пісні конкретного реґіону, району, селища чи села. Інший не менш цікавий проект “Перлини Української культури”, випущений на п’яти CD-дисках. Сюди входить: народна музика, академічна музика, образотворче мистецтво України та музеї, заповідники, бібліотеки, пам’ятки історії та архітектури. Кожен CD містить тематичний матеріал, багатий ілюстрований ряд, який супроводжується музичними фраґментами. Режим пошукової роботи дисків проекту дозволяє робити ефективний вибір інформації в географічному, хронологічному, тематичному варіантах. Інформація подана двома мовами: українською й англійською. Наведена вище аудіопродукція, мультимедійний компакт-диск “Кобзар”, про який неодноразово писала газета, та “Витоки” Павла Мовчана передавалися в такому ж порядку, як і книги, і з не меншим успіхом розійшлися по Україні. Найбільшу їх кількість отримала Хмельницька область, — близько 8000, близько 3000 отримали Луганська й Херсонська області, 4000 — Сумська, по 1000 отримано Республікою Крим, Одеською областю, Дніпропетровською, Рівненською, Чернівецькою, Житомирською, Харківською, Чернігівською. Усі інші області отримали близько 2000 дисків. До Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка надійшло чимало подяк і листів вдячності від організацій, відділів культури, освіти, що мали змогу збагатити фонди своїх бібліотек нашою продукцією. Багато слів вдячності прозвучало на адресу Товариства від батьків, діти яких стали переможцями наших конкурсів: “Шевченко в моєму серці”, “Диво калинове” ім. Дмитра Білоуса, “Палітра українського сло- ЗАХОДИ До редакції “Слова Просвіти” надходить багато листів із проханням повідомити про те, які нові книги й аудіопродукція вийшли? Як їх можна отримати? За яким принципом вони розповсюджуються? На ці питання відповідає працівник Секретаріату центрального правління Світлана ФЕЩЕНКО.
«Просвіта» сьогодні · с. 6сторінка оригіналу ↗

ТВОРЦІ РІДНОГО СЛОВА І СВЯТА

У Білій Церкві відбуваються заходи, присвячені рідній мові. Організатор — голова міської районної організації Всеукраїнського об’єднання “Просвіта” Володимир ІВАНЦІВ. Подією для міста став літератур! но!музичний вечір у музично!драма! тичному театрі імені П. Саксаган! ського за участю акторів, письменни! ків, артистів і членів міських культу! рологічних товариств національних меншин у міжнародний день україн! ської мови. Володимир Іванців зак! ликав відстоювати державну мову як важливий інтегруючий чинник, під! креслив, що національні меншини, які є в Україні, повинні підтримати ук! раїнців, аби дати відсіч проросій! ським силам, що нав’язують нам ро! сійську мову як другу державну. У лі! тературно!музичному вечорі взяли участь провідні актори театру. Заслу! жений артист України Володимир Рєпін познайомив присутніх із твор! чістю відомого білоруського поета Максима Богдановича. Він прочитав його вірш “Погоня” у перекладі Воло! димира Іванціва. Дуже сподобалася глядачам гумореска у виконанні за! служеного артиста України Миколи Кам’ярука. Відома глядачам акторка Анжеліка Кісліцина прочитала вірш свого батька — Анатолія Кісліцина “Благодарю тебя, земля Тарасова”. Піднесено й урочисто пролунала в залі пісня “Соборний дзвін” у вико! нанні Романа Вдовики, написана по! етом Володимиром Іванцевим і ком! позитором Михайлом Олійником. Дуже артистичним і безпосереднім був виступ вихованців Будинку ху! дожньої творчості Наталі Яценко і Ро! мана Косяка. Вони — активісти студії “Живе слово”, якою керує Галина Ца! рик. Оплесками й гучним сміхом зус! тріли глядачі гуморески у виконанні автора — поета!гумориста Володи! мира Дідківського. Капела бандурис! тів БДАУ подарувала українські на! родні пісні. Привернув увагу присут! ніх і виступ вихованок із польського класу ЗОШ №11 Валентини Рибчен! ко й Ольги Андрійчук із Центру поль! ської освіти і культури, які прочитали вірші про рідну мову і про Батьківщи! ну. Виступили також представники інших культурологічних товариств національних меншин. А наступного дня учні ЗОШ № 1 (директор В. Д. Жежіль) зустрічали в себе київ! ського гостя — Євгена Голибарда. Творчу зустріч із письменником орга! нізували два товариства — міське об’єднання “Просвіта” і міський Центр польської освіти і культури. Для подальшого й глибшого вивчен! ня мови письменник подарував уч! ням Центру польської освіти і культу! ри книги й підручники. Увечері в Центральній бібліотеці відбулася презентація книжки В. Іванціва “Подолання синдрому Гоголя”. В аудиторії зібралися пись! менники, науковці, педагоги, пра! цівники бібліотек і молодь міста. По! ет Петро Розвозчик детально зупи! нився на композиції цього твору, а також розповів про творчість лауре! ата міської премії імені І. Нечуя! Левицького Володимира Іванцева. Він познайомив із творами, написа! ними цим поетом і публіцистом у різні часи. Багато теплих слів почув того дня автор і від своїх колишніх колег із заводу “Білоцерківсільмаш”, зок! рема про роботу в багатотиражці цієї організації. Після творчої зустрі! чі Володимир Іванців частину накла! ду своєї книги передав у бібліотечну систему, а також шкільним бібліоте! кам. Завдяки просвітянам ми стали учасниками справжнього творчого свята, зустрічей з українськими лі! тераторами, митцями, шанувальни! ками літератури та білоцерківською молоддю. z Таїна БРАТЧЕНКО, м. Біла Церква
«Просвіта» сьогодні · с. 6сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

КАТЕРИНА ЗРУЙНУВАЛА СІЧ, КАТЕРИНА СТАЛА БЕРЕГИНЕЮ?

рій Первозванний? Адже, за церковною традицією, під час подорожі до Києва, несучи світло християнської віри слов’янам-язичникам, він зупинявся неподалік від центральної частини сучасного міста на острові Монастирському. Відвідала острів і київська княгиня Ольга зі своїми супутниками — візантійським єпископом Григорієм і ченцями. Свідченням їхнього перебування може бути візантійська монета, знайдена нещодавно археологом В. М. Шалобудовим. Кандидат хімічних наук Світлана Тир: — Сама ідея, щоб у місті був пам’ятник Святій Катерині Великомучениці, мені подобається. Правда, дещо незрозуміло: планували зробити невеличку скульптуру, яка мала б прикрасити фасад новозбудованого єпархіального центру, — а вона вийшла велика? Де її тепер ставити? Дуже мало інформації. Не було широкого обговорення. Незрозуміло, наприклад, чому створення пам’ятника довірили саме скульптору Юрію Павлову? На які кошти виготовлено статую? Не думаю, що тут є політичний підтекст. Якщо наш митрополит Іриней підтримує цю ідею, я йому довіряю. Настоятель храму на честь Почаївської ікони Божої Матері, протоієрей Валентин Гаврилов: — Православна Церква не має прецедентів встановлення пам’ятників святим і священномученикам, це — католицька традиція. Пам’ятники можна споруджувати на честь героїв християнства, як Жанна д’Арк, проте не в храмі — на вулиці. Так, скульптура на березі Дніпра в Києві увічнює князя Володимира не як святого, а як культурного й політичного діяча. Що ж стосується Катерини ІІ, то наше суспільство розглядає її як особу розпусну, вороже налаштовану проти всього українського, яка до того ж знищила самобутню національну основу нашого краю — Запорізьку Січ. Мені б не хотілося думати, що скульптура святої натякатиме на образ цієї імператриці. Член ради Дніпропетровської обласної організації Партії “Реформи і порядок” Андрій Денисенко: — Встановлення пам’ятника “Святій Катерині” — завуальована спроба здійснити історичну реабілітацію цариці Катерини ІІ, пов’язати з її ім’ям початок культурного освоєння “дикого степу”. Спитаєте, кому потрібне повернення міфу
«Просвіта» сьогодні 7 · с. 7сторінка оригіналу ↗

НЕВМИРУЩИЙ ЛЕСИН ДУХ

На літературній карті України село Косівщи! на Сумського району посідає особливе й знако! ве для Сумщини місце: сюди в травні 1889 року в 18!річному віці на лікування до народної ціли! тельки Параски Богуш приїздила Лариса Пет! рівна Косач — майбутня велика українська пое! теса і громадська діячка Леся Українка. Косівщинська земля свято береже пам’ять про цю подію. Тут вона ходила стежинами села, милувалася різнотрав’ям і квітучим зелом, яке її підлікувало. Роками збирали документи, ма! теріали, свідчення та спогади про перебування поетеси. Так при Косівщинській школі створено музей!кімнату поетеси, який переріс у народ! ний музей, і в ці дні виповнилося 35 років із дня його заснування. Урочистості почалися з покладання квітів до пам’ятника Лесі Українки. Мітинг відкрили директор народного музею Лесі Українки Ніна Михайлівна Тищенко та відповідальний сек! ретар письменницької організації Людмила Ромен. Справжнім святом духовності, рідної мо! ви, співу й поезії стала літературно!мистець! ка композиція, підготовлена учнями школи і студентами Сумського вищого училища куль! тури та мистецтв імені Д. С. Бортнянського. У залі, ніби живий Лесин дух, ніби живий голос співачки “досвітніх огнів” лунав з її поезій, з її листів до коханого, закликаючи нас не кори! тися лихій долі, а ставати до активних дій, бо! ротися за своє життя і завжди бути готовим до саможертовності в ім’я добра, справедливос! ті й волі. Щирими оплесками вітали присутні висту! пи письменників, які подарували не тільки свої поетичні рядки, а й бібліотечку нових видань сумських авторів. Від імені письменницької ор! ганізації голова Олександр Вертіль вручив По! чесну грамоту директору музею Н. М. Тищенко з нагоди 35!річчя. Слова глибокої вдячності прозвучали на адресу директора школи Тетяни Андріївни Гальменко за розуміння виховної ролі життєвого подвигу Лесі Українки і всіляке спри! яння й допомогу музею. Не обійшлося і без по! дарунків. Закінчилося свято екскурсією музеєм Лесі Українки, де свої знання Лесиного родоводу, життя й творчості демонстрували юні екскурсо! води. z Людмила ШЕВЧЕНКО, член обласного правління товариства “Просвіта” НА ЧАСІ
«Просвіта» сьогодні 7 · с. 7сторінка оригіналу ↗

ПЛЕКАЄМО МОЛОДУ ЗМІНУ

АКТУАЛЬНО Сумська філія МАУП стала центром національно-патріотичного виховання молоді, яка готується бути елітою української нації. Формуванню національної свідомості студентів сприяє те, що в академії працюють викладачі-просвітяни, зацікавлені у вихованні патріотів. А ще адміністрація на чолі з директором Олегом Тумаковим — кандидатом філософських наук. Завдяки його турботам затверджені національно-патріотичні заходи й видано указ про використання української мови у ВНЗ. У свято Свободи викладачі академії, заступник голови СОТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка М. Карпенко, кандидат філософських наук В. Артюх та активіст “Просвіти” О. Дубовик провели організаційні збори первинного просвітянського осередку. Членами Товариства стали не тільки викладачі, а й студенти, яким не байдужа доля України. Головою первинного осередку обрано М. Карпенка. Ухвала зборів доповнила заходи національно-виховної роботи. У коридорі приміщення МАУП був вивішений стенд, присвячений трипільській культурі “Трипільська цивілізація — джерело етногенези української нації”. До 60-річчя закінчення Другої світової війни М. Карпенко ознайомив студентів із розділами своєї книги “Велика Вітчизняна чи Друга світова війна?!” та відеофільмом “Між Гітлером і Сталіним”. Молодь ушанувала всіх загиблих за волю України й підтримала вимоги визнати воїнів ОУН-УПА воюючою стороною. Після проведення IV Міжнародної наукової конференції “Єврейсько-більшовицький переворот 1917 року як передумова “червоного терору” та українських голодоморів”, яка пройшла в МАУП у Києві, вирішено провести таку конференцію і в Сумах. z Наш кор.
«Просвіта» сьогодні 7 · с. 7сторінка оригіналу ↗

НА ГОЛОМУ ЕНТУЗІАЗМІ ДАЛЕКО НЕ ЗАЇДЕШ

ОСЕРЕДОК Про свята й будні Запорізького обласного товариства розповідає просвітянин, кандидат технічних наук, голова обласного Конґресу українських націоналістів Василь Федорович ТИМЧИНА. — Нині перед “Просвітою” стоїть надзвичайно відповідальне завдання — проводити виховну роботу серед населення, особливо серед школярів і студентів, прищеплювати національну ідею. Наша держава, на жаль, не вважає за потрібне взяти на себе цю місію. Хоч навіть радянське керівництво розуміло важливість роботи з громадянами для сприйняття ними державної ідеології. Якщо сьогодні ми не розповімо українцям правду про їхню історію, культуру, мову, звичаї, традиції, — як вони знатимуть її? Ось чому в “Просвіті” повинні працювати високоосвічені, досвідчені, патріотично налаштовані люди: вчені, викладачі, вчителі, інженери… — А як же молодь: вона не має такого досвіду? — Безперечно, студентську молодь треба залучати до роботи. До речі, зараз у Запоріжжі йде процес оновлення просвітницької ДИТЯЧИЙ АНСАМБЛЬ Цих симпатичних хлопців я побачив на Всеукраїнському огляді художньої самодіяльності “Просвіти”, який пройшов у Києві. Варіації на теми українських народних пісень у виконанні ансамблю народних інструментів “Криниця” із селища Макошине, що на Чернігівщині, зал зустрів бурхливими оплесками. І не лише за майстерність виконання. А й за безкорисливу любов до народної пісні, без якої за нинішнього бідування сільської культури не може існувати жоден аматорський колектив. “Люди, завдяки яким існують такі творчі колективи, як “Криниця”, заслуговують на вдячність, — каже голова Київського міського об’єднання “Просвіта” Ольга Пугач, яка й запросила юних музикантів на Всеукраїнський огляд. — Я часто буваю у Макошині і знаю, яких величезних зусиль доводиться докладати тамтешнім працівникам культури, аби люди мали цікагромади, ми шукаємо нові кадри для пожвавлення роботи районних осередків. — Які районні організації у Запоріжжі найбільші? — Серед наших найбільших районних організацій варто назвати Мелітопольський осередок під керівництвом завідувача кафедри історії Педуніверситету Віктора Гудзя, Бердянське і Гуляйпільське районні товариства. Так, мелітопольські просвітяни окрім відзначення всеукраїнських свят щорічно вшановують уродженця Мелітополя Дмитра Донцова, проводять безкоштовні екскурсії на Кам’яну могилу. А ось Бердянський осередок нині занепадає. Вести постійну результативну діяльність важко, ентузіазм згасає на тлі малої уваги держави до культурологічних проблем. — Які вектори діяльності освоїло обласне товариство? — Запорізька “Просвіта” традиційно відзначає державні свята, вшановує діячів культури, науки й історії, військових діячів національно-визвольного руху. Масово святкуємо День Незалежності, День української писемності й мови, вшановуємо пам’ять Героїв Крут, день перепоховання Т. Шевченка, проводимо виховну роботу в школах, технікумах, коледжах (відповідальний Василь Федина), працюємо зі студентами. Я, наприклад, виступаю у технічних університетах, — це моє завдання як просвітянина. Наш голова Т. Шевченко залучає до виступів на конференціях, які проводить “Просвіта”, студентів. Не всі, правда, активні, але деякі погоджуються з охотою, продовжують співпрацю з нами. У нас також функціонує бібліотека. — Де розміщується ваша бібліотека? — Ми маємо гарне приміщення, подароване меценатом, громадянином Великобританії. Українець за походженням (родом із Малої Токмачки Запорізької області), пан Пилип Тараненко, якому цьогоріч виповнюється 92 роки, придбав і подарував приміщення під офіс для обласного правління Запорізької “Просвіти”. Відтоді маємо можливість утримувати бібліотеку, приймати гостей, проводити різні заходи. А ознайомив Пилипа Тараненка із діяльністю “Просвіти” мій рідний брат Федір Тимчина, який також мешкав в Англії. — Василю Федоровичу, ми говорили про діяльність Запорізької “Просвіти”. Зупинімося на видавничій продукції товариства. — Сьогодні ми видаємо на пожертви окремих людей газету “Дніпрові пороги”. Шеф-редактор — Тарас Шевченко, редактор — Анатолій Ажажа. На жаль, видання через фінансові труднощі виходить нерегулярно, але не рідше, ніж раз на місяць. Наклад газети невеликий — від 1500 до 2000 тисяч примірників. За рахунок замовників-учених Запоріжжя також видаємо їхні книжки й брошури. На наші звернення кошти на видавничу справу виділяли бізнесмени й керівники приватних підприємств міста. Зрозуміло, ця допомога була одноразовою. — Що, на Вашу думку, може посилити вплив Запорізької “Просвіти” на громадське та культурологічне життя міста й області? — Майбутнє “Просвіти” зумовлене увагою керівництва області й міста до заходів нашої громадської організації. Нам дуже бракує коштів. Самотужки мив Запоріжжі не можемо сплачувати робочі поїздки членів товариства, покривати витрати. Державна підтримка сьогодні дуже потрібна. Якщо держава повернеться до нас обличчям, зрушення на краще буде помітно відразу. Бо на одному патріотизмі й ентузіазмі важко ефективно працювати. z Розмовляла Ольга СКРИПКІНА тися музиці й співу. Та на всіх музичних інструментів не вистачає. Ті, що маємо, на ладан дихають, багато з них принесені з дому, знайдені на горищах. Треба б купити нові, та нема коштів. Як і на костюми. Учасники “Криниці” виступають у тих, які шили двадцять років тому”. На жаль, це джерело духовності у Макошині може пересохнути. Діти займаються у приміщеннях, які не опалюються і стелі яких протікають. Узимку в Будинку культури так холодно, що бібліотеку перевозять до селищної ради. Здавалося б, яка там духовність, яке мистецтво? А у закладі культури, яким керує Наталя Колесник, від бажаючих грати та співати відбою немає. Це свідчить про те, що тут працюють справжні ентузіасти сільської культури. Тільки чи довго існуватиме культура на ентузіазмі? z Олександр ЛИТВИНЕНКО, фото автора
«Просвіта» сьогодні 7 · с. 7сторінка оригіналу ↗

УКРАЇНСЬКА КНИГА НА МОЛДАВАНЦІ

Цей культурний проект — уже третя успіш! на спроба голови Одеського обласного об’єд! нання ВУТ “Просвіта” Галини Дольник створити українську благодійно!просвітницьку культур! ницьку організацію. Молдаванка — Пушкінська — така географія локалізації осередків україн! ської культури в Одесі кінця XX—початку XXI ст. І тепер, полишаючи “Малу Одесу”, ми переїз! димо до самого її центру, звідки українське слово лунатиме голосніше. Наш проект запроваджуватиметься спіль! но з Благодійним Фондом ім. І. та Ю. Лип, під егідою та за підтримки очолюваної видавни! цтвом “Факт” програми “2006 — рік української книжки в Україні”. Проект покликаний створити культурний осередок на базі української кни! гарні в одному з центральних мікрорайонів Одеси — Молдаванки, де найменш розвинена культурна інфраструктура. Планується відкрити спеціалізовану крам! ницю з продажу української книги в оновлено! му й переустаткованому приміщенні, презен! тувати її ЗМІ, провести збори організації “Мо! лодої Просвіти”, залучивши молоду аудиторію — випускників шкіл, студентів одеських ВНЗ. У межах роботи культурницької організа! ції відбуватимуться літературні збори одесь! ких українськомовних авторів, зустрічі з дія! чами українського мистецтва з інших реґіонів, виділення екпозиційних приміщень для мис! тецьких акцій, виставок і презентацій, нала! годження співпраці з мистецькими організаці! ями реґіону й України, організація реґіональ! ного українськомовного мистецького друко! ваного органу, створення безкоштовної за! гальнодоступної бібліотеки української книги тощо. z Просвітяни Одеси
«Просвіта» сьогодні 7 · с. 7сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

НЕ ПЕРЕСИХАЙ, «КРИНИЦЕ»

ве дозвілля, вечори відпочинку та концерти, не забували про величезний духовний спадок, отриманий від попередніх поколінь…” “Назвали ансамбль “Криницею” недаремно. Бо народні пісні, які ми виконуємо,— справжнє джерело духовності, — розповідає керівник колективу Ігор Лебідь. — Ансамбль користується популярністю у юнаків і дівчат, багато з них хотіли б навчи-
Тарасова церква · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Шановна редакціє газети “Слово Просвіти”! Із задоволенням і вдячністю чекаю на кожне число. Вірю, що ваше слово буде почуте співгромадянами, і ви внесете до наших душ ідеї взаєморозуміння, патріотизму і толерантності. Як член товариства “Просвіта” з 1990 р., вважала своїм обов’язком підтримати акцію “Тарасова церква”. Зверталася до членів Билбасівської ЗОШ I—II ст., учителів, мешканців селища із закликом взяти участь у цій акції. Кошти (в сумі 400 грн.) переказала на відповідний рахунок і захворіла. Доручила дітям написати листа до редакції, але діти є діти… Із великим здивуванням і радістю в газеті за 9—15 березня знайшла надрукованим своє прізвище. Але дуже хочу, щоб ви надрукували списки жертводавців. Годі й говорити, осередком яких сил є Донбас, думаю, колонки з прізвищами будуть кращою агітацією для нашого зрусифікованого краю. Дозвольте побажати вам весни в душі й серці, наснаги й любові. З повагою Людмила ВЕЛИЧКО, історик, с. Билбасівка Слов’янського р-ну Донецької обл. СЛОВ’ЯНСЬКЕ МІСЬКЕ ОБ’ЄДНАННЯ ВУТ «ПРОСВІТА» ім. ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Учні Билбасівської ЗОШ I—II ст. Слов’янського р4ну Донецької обл. Кальмар В. 1,00 Журба А. 1,00 Голуб В. 2,00 Слинько Д. 1,00 Свистун Ю. 2,50 Третьяков О. 1,00 Лазаренко В. 2,00 Гусак Р. 0,50 Скрипніченко Р. 2,00 Дереза Б. 0,50 Винокурова Ю. 0,50 Нечитайло Л. 1,00 Остроушко С. 0,50 Нестерчук О. 0,50 Редько Т. 2,00 Білоус О. 2,00 Шевченко О. 1,00 Фоменко І. 2,00 Кононенко М. 1,00 Крейдер В. 1,00 Малик Ю. 1,00 Пугакова С. 1,00 Єфіменко С. 1,00 Ковальов А. 1,00 Швець Т. 1,00 Заращенко І. 0,25 Миронова О. 1,00 Житков М. 0,50 Удовенко І. 0,25 Гафаров О. 1,00 Столярова І. 0,50 Остроушко К. 1,00 Войтенко Я. 0,50 Мамика В. 1,00 Біличенко Р. 1,00 Гаркуша І. 0,70 Коротенко І. 1,00 Нуриєва О. 1,00 Пугакова С. 1,00 Троян О. 1,00 Герасименко О. 1,00 Герасименко Є. 1,00 Герасименко В. 1,00 Орлова Н. 1,00 Примудра В. 1,00 Дерезенко О. 5,00 Цигута А. 2,00 Кіяшко Ю. 2,00 Колоскова Є. 2,00 Корнійчук М. 3,00 Рубан Л. 2,00 Чаус С. 2,00 Безруких Ю. 2,00 Піддубна Я. 5,00 Дереза С. 2,00 Отченаш Ю. 4,00 Мерцалов Д. 1,00 Тронкіна О. 2,00 Столяр А. 1,00 Савенко А. 1,00 Фоменко О. 2,00 Дудник В. 2,00 Фоменко А. 2,00 Торська Ю. 1,00 Скицький О. 1,00 Бабак Н. 2,00 Кононенко Г. 1,00 Макаренко Н. 2,00 Колектив учителів Величко Л. О. 20,00 Цигута О. В. 5,00 Кіяшко О. В. 5,00 Ковкута Н. М. 5,00 Шевченко Т. О. 1,00 Скорик О. П. 1,00 Смирнов Р. Б. 5,00 Коваленко Л. О. 2,00 Ігнатенко О. О. 1,00 Лубенець Г. Ю. 1,00 Приходько Б. О. 4,00 Журавльова В. М. 4,00 Шейко О. С. 5,00 Мусіхіна І. Г. 5,00 Солмиш О. В. 5,00 Литвиненко О. О. 1,00 Дереза Л. В. 5,00 Кіяшко М. П. 5,00 Герасименко Н. Б. 5,00 Ткачова О. В. 50,00 Ткачов Г. Л. 50,00 Щука Г. П. 10,00 Мешканці с. Билбасівка Глущенко Д. П. 1,00 Кучерева В. С. 1,00 Данилюк Л. 1,00 Луянко Н. Н. 1,00 Шарикова Н. С. 1,00 Лазарева З. Й. 1,00 Дудник Є. І. 1,00 Шепталова В. В. 2,00 Стицюра М. І. 3,00 Коваленко Л. С. 1,00 Сарана С. А. 20,00 Руденко А. І. 5,00 Тернова Г. В. 2,00 Коваленко В. В. 5,00 Мирошниченко М. В. 2,00 Киркач О. М. 5,00 Киркач Л. М. 5,00 Омельченко Т. В. 2,00 Ткачева В. В. 2,00 Безруких В. В. 2,00 Кияшко Т. В. 2,00 Борисенко Н. М. 2,00 Міхіна З. І. 2,00 Надимко Л. М. 3,00 Білоусова Н. І. 3,00 Голуб Т. М. 3,00 Чорноіван О. М. 3,00 Мостова Н. Г. 3,00 Горобець О. М. 3,00 Войтенко А. В. 3,00 Шепель І. В. 6,00 Голуб А. А. 3,00 Тітченко Ю. М. 1,00
Тарасова церква · с. 8сторінка оригіналу ↗

ПОЖЕРТВИ НА ТАРАСОВУ ЦЕРКВУ

Продовження. Поч. у ч. 39–52 за 2003 р., ч. 2–9, 11–14, 16–18, 20–2, 28, 30, 32, 34, 37, 39, 41, 43, 45, 51 за 2004 р., ч. 3, 6, 7, 9, 11, 14, 15, 20, 22, 26–28, 29, 32, 35, 39, 42, 45, 52 за 2005 р., ч. 8, 10 за 2006 р. Барабазюк О. Д., м. Заставна Чернівецької обл. 6,23 Барське ДП, м. Муровані Курилівці Вінницької обл. (ч/з Хоптову) 53,00 Білохвост М. А., м. Київ 50,00 Бішко О. Я., м. Львів 100,00 Гімназія м. Кам’янець!Подільський 60,00 Грінка В. І., м. Обертин Івано!Франківської обл. 100,00 Гузар З. Т., м. Луганськ 100,00 Данилюк В. О., м. Тростянець Івано!Франківської обл. 10,00 Мешканці с. Котюжани Мурованокуриловецького р4ну Вінницької обл. (ч/з Н. Г. Шалак) Андрійчук Т. П. 2,00 Афоніна Г. А. 5,00 Безпрозвана Г. М. 2,00 Безпрозвана М. Ф. 2,00 Безпрозвана Н. А. 10,00 Боднаренко В. 1,00 Боднаренко Г. П. 1,00 Боднаренко Н. Й. 10,00 Вавшко Л. П. 10,00 Герасевич Л. І. 2,00 Гетьманчук Г. М. 10,00 Гончарук Б. М. 1,00 Гончарук О. А. 2,00 Гринюк Г. Р. 5,00 Деда М. П. 2,00 Деда О. І. 10,00 Демба А. І. 1,00 Дехтяр Н. С. 1,00 Дорош І. М. 2,00 Залєвська М. Й. 1,00 Залєвська О. Я. 2,00 Зелененька Г. В. 2,00 Казьмірова Т. В. 2,00 Караулова Г. І. 5,00 Коваль Н. В. 2,00 Коропатова Г. С. 20,00 Крутько Н. 3,00 Лаврик Г. П. 2,00 Лангер Г. М. 2,00 Лесєва М. 2,00 Лисак Д. С. 2,00 Маланчук В. І. 3,00 Маланчук М. 1,00 Мельник Н. С. 5,00 Михайловська Г. А. 2,00 Морозюк К. І. 2,00 Морозюк С. М. 2,00 Москальчук Г. 5,00 Овчарук Є. 2,00 Овчарук К. М. 2,00 Овчарук О. М. 2,00 Овчарук О. 2,00 Огородник Є. 5,00 Олійник Н. С. 2,00 Орайло Л. Ф. 2,00 Панченко О. М. 2,00 Пасічник Г. С. 3,00 Патлатюк Г. П. 5,00 Петров В. 1,00 Петровська Л. Д. 2,00 Повісьмак В. І. 4,00 Попович С. В. 10,00 Рогачук М. Г. 2,00 Сваричевська М. М. 1,00 Серветник Т. Г. 5,00 Симань Г. А. 2,00 Скоропад О. П. 5,00 Слободанюк Т. П. 10,00 Сукач В. В. 1,00 Сукач В. П. 5,00 Дубицька Л. В., м. Муровані Курилівці Вінницької обл. 10,00 Дубицький Н. М., м. Муровані Курилівці Вінницької обл. 10,00 Зленко Н. І., м. Чернігів 40,00 Качан Ж. В. 20,00 Клименко Я. І., м. Дніпропетровськ 10,00 Мінін Ю. А., м. Київ 100,00 Міська поліклініка №3 м. Івано!Франківськ 438,92 Мороз О. А., м. Муровані Курилівці Вінницької обл. 7,00 Мурованокуриловецький відділ культури Вінницької обл. (ч/з Кухарик О. П.) 37,00 Мурованокуриловецький відділ освіти Шаргородського р!ну Вінницької обл. 47,00 ООО ВУТ “Просвіта”, м. Луганськ (ч/з Семистягу В. Ф.) 200,00 Петришина Р. Я., м. Запоріжжя 50,00 Петрушенко А. О., м. Шаргород Тесленко О. А. 5,00 Фіяло А. А. 10,00 Халковська В. А. 2,00 Цехмістер О. О. 1,00 Чайковська Г. М. 1,00 Чорноус Л. В. 1,00 Шалак Н. Г. 10,00 + 2,00 (пересилка) Шпаковата К. М. 1,00 Юзишина Л. М. 2,00 Яздовська О. В. 10,00 ВСЬОГО: 252,00 114Б клас Кам’янець4 Подільської гімназії Хмельницької обл. Аветисян К. 2,00 Бабюк Д. 2,00 Бородіна А. 2,00 Даниленко А. 2,00 Жевняк Р. 2,00 Зубік Д. 2,00 Іллясевич О. 2,00 Ільнишена Я. 2,00 Капій Н. 2,00 Кіпніс О. 2,00 Кучер О. 2,00 Лупашко І. 2,00 Мазур О. 2,00 Мартинюк Ю. 2,00 Мельник М. 2,00 Небеснюк А. 2,00 Повознікова І. 2,00 Процюк О. 2,00 Серветник М. 2,00 Сопрун Д. 2,00 Тимчук Ю. 2,00 Ткачук Н. 2.00 Федоришен Д. 2,00 Хорошева І. 2,00 Чарановська Я. 2,00 Класний керівник Драненко В. Г. 10,00 ВСЬОГО: 60,00 РІВНЕНСЬКЕ ОБЛАСНЕ ОБ’ЄДНАННЯ ВУТ «ПРОСВІТА» ім. ТАРАСА ШЕВЧЕНКА (одинадцятий внесок) Парафіяни Тинненської Свято4Богородицької Церкви м. Рівне — третій внесок (ч/з Є. І. Полунця) Ярмошик Г. П. 15,00 Матвійчук С. У. 9,00 Поліщук Т. Ф. 5,00 Гаврилюк Г. В. 15,00 Ніколайчук А. Н. 8,00 Озінь А. 10,00 Царук В. М. 3,00
Тарасова церква · с. 8сторінка оригіналу ↗

Добровільні пожертви “На Кобзареву Церкву”: МБФ “Українська Родина” Р/р №26045200145101 у Подільській філії АКБ “Київ”, МФО 320401, ЗКПО 21709106

Вінницької обл. 35,00 Попова С. М., м. Харків 40,00 Ревенко С. Й., м. Харків 50,00 Рівненське ООВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка (ч/з Кузьмюка І. С.) 510,00 Романів Г. О., м. Калуш Івано!Франківської обл. 50,00 Самойленко Н. М., м. Київ 30,00 Скачко Н. Н., м. Харків 100,00 Сорока В. П. та Сорока Є. М., м. Івано!Франківськ 70,00 СШ с. Виноградне Шаргородського р!ну Вінницької обл. 55,00 Шостак М. М., с. Липівка Миколаївського р!ну Львівської обл. 600,00 Якимець В. П., м. Луганськ 10,00 Якимець, О. В., м. Луганськ 10,00 Яремчишин Б. М., м. Київ 300,00 Ільчук Л. А. 5,00 Корницька М. І. 5,00 Маслак Г. І. 5,00 Воробей Н. Д. 10,00 Ковальчук І. П. 25,00 Гринбока М. Ф. 10,00 Новак І. А. 10,00 ВСЬОГО: 135,00 СТУДЕНТИ 4 КУРСУ ФАКУЛЬТЕТУ ЗДОРОВ’Я, ФІЗКУЛЬТУРИ І СПОРТУ МІЖНАРОДНОГО ЕКОНОМІКО4 ГУМАНІТАРНОГО УНІВЕРСИТЕТУ, м. Рівне (ч/з Василя Вовчанського) Штурмак С. 15,00 Чухна Л. 15,00 Михайлова І. 15,00 Стасюк Л. 15,00 Ларічева Ю. 15,00 Черніховський Я. 10,00 Хома М. 10,00 ВСЬОГО: 95,00 СТУДЕНТИ 4 КУРСУ ФАКУЛЬТЕТУ ЗДОРОВ’Я, ФІЗКУЛЬТУРИ І СПОРТУ МІЖНАРОДНОГО ЕКОНОМІКО4 ГУМАНІТАРНОГО УНІВЕРСИТЕТУ, м. Рівне (ч/з Василя Вовчанського) Васьківський С. Дяченко Р. Моряк С. Корсун О. Козаченко І. Пастушок О. Миронець П. Заулочний П. Ткачук О. Кашуба О. Горчак В. Горковчук Л. Романюк І. Барчук Т. ВСЬОГО: 90,00 Студенти 4 курсу факультету здоров’я, фізкультури і спорту Міжнародного економіко: гуманітарного університету м. Рівне (ч/з Василя Вовчанського) 180,00 Всього студенти цього факультету зробили 6 внесків на загальну суму 735,00 Юрчик О. О., м. Рівне 10,00 ВСЬОГО: 510,00 УСЬОГО НА РАХУНКУ ТАРАСОВОЇ ЦЕРКВИ — 779 468 грн. 60 коп.
Мова єдина 9 · с. 9сторінка оригіналу ↗

ЗАЗИРАЮЧИ В ОЧІ КЛІО

МАНДРІВКИ ІСТОРІЄЮ Ущухли промови урочистої презентації. Відмерехтіли спалахи фотоапаратів. Розбіглися журналісти. У спорожнілій залі запанувала тиша, й історик Юрій Савчук став свідком таїнства: літній чоловік стояв навколішках перед прапором Богдана… Це було 2002 року, коли до Дніпропетровська завітала міжнародна виставка “Гетьманські клейноди та особисті речі Богдана Хмельницького”. Дніпропетровщина — козацький край. Тут розташовувалися п’ять із восьми січей. Тут на Микитиному Розі обрано гетьманом Богдана Хмельницького. Тут мешкають нащадки лицарів, у серцях яких до пори дрімає кипуча українська кров. Тому саме в цьому місті на запрошення громадської організації “Інститут суспільних досліджень” і кафедри історії України Дніпропетровського національного університету відбулася перша презентація книги докторанта Інституту історії Нагай Булава із рога носорога ЛЮБОВНА ІСТОРІЯ У широкій і різнобарвній плеяді представників нашої флори почесне місце займає липа. Це дерево в Україні оповите особливою шаною: липами обсаджували шляхи, дороги, садки, обійстя, замки, храми; крім цвіту і медоносу цінувалася деревина. З неї виготовляли музичні інструменти, різьбили іконостаси, дитячі іграшки, робили речі господарського вжитку. Вельми практичними в побуті були діжечки, видовбані з осердя старих дерев. У липівках (так називалися ці посудини) тримали мед; лікувальний продукт добре зберігався, не втрачаючи впродовж десятиліть своїх смакових і цілющих властивостей. Світло-жовтого кольору, часом зеленкуватий, із ніжним запахом цвіту, липовий мед — кращий серед багатьох сортів: дуже смачний, корисний для здоров’я. Зібраний із липового цвіту мед у народі називають “липцем”. Можливо, й назва місяця пішла від “липцю” — періоду основного медозбору. України НАН України Юрія Савчука “Клейноди гетьмана Богдана Хмельницького” та присвячена козацькій старовині відкрита лекція. Про Богданів прапор, віднайдений Юрієм Савчуком серед багатьох інших козацьких реліквій у стокгольмському Військовому музеї, багато хто чув. Та й бачили його — напередодні інавгурації Президента унікальну пам’ятку привозили в Україну. Це справді велична річ, яка цілком відповідає традиційному уявленню про козацькі прапори — хрест, зірки, півмісяць… Дуже цікавою є шабля з колекції Фундації князів Чарторийських при Національному музеї у Кракові (Польща). Її лезо прикрашає золотий портрет гетьмана й залишки загадкового тексту, як припускають дослідники, українського, але транслітерованого латиницею. У перекладі цей напис приблизно такий: “Що під Зборовом, Збаражем слави заробили / Інші під Берестечком на голову втратили / Не було на ляхів своїх пориватися / І з Берестечка зараз в скок утікати / То би нашій славі не було утрати 1652”. Отже, йдеться про блискучі перемоги, здобуті гетьманом під Зборовом і Збаражем і про сумнозвісну поразку під Берестечком — битву, в якій полонений татарами Богдан не брав участі. Кому належав закарбований на шаблі вислів? Гетьману? Його оточенню? І взагалі — наскільки правильно відчитаний сам напис, який востаннє дослідники бачили на початку ХХ століття? Адже внаслідок трагічних обставин шабля зазнала непоправної руйнації, і на сьогодні напис майже втрачено. Ще більшої інтриги цій історії надає існування шаблі-близнючки, яка зберігається в історичному музеї Національного заповідника “Переяслав”, куди потрапила з надбань відомого колекціонера В. В. Тарновського. На цій шаблі також міститься майже тотожний напис… Прапор Богдана Срібний кухоль із гербом гетьмана Незабутнє враження в душі кожного, хто його побачить, залишає плетений із волової сириці нагай Хмельницького, понад метр завдовжки. Його дерев’яне руків’я в діаметрі — майже чотири сантиметри. Яка ж то повинна була бути людина?! “Коли дивишся на нього, просто дух захоплює, — розповідає пан Юрій. — Ударом такого нагая людину можна навпіл розтяти”. Надзвичайно коштовною річчю, яку теж пов’язують з ім’ям Богдана, є кухоль зі слонової кістки, оздоблений сріблом і перлами. Легенда твердить, що цей кухоль гетьман зробив із людських кісток. Та вражає інше — майстерно зроблена фігурка святого Христофора, що прикрашає його кришку. Замість обличчя у святої людини, яка переносить Христа через багновище, — псяча морда… У книзі докладно оповідається також про шапку Богдана та його “гарнець” (глиняна посудина на зразок відерця), які зберігаються в київському Національному музеї історії України. Розповідається про срібний кухоль, доля якого оповита красивою легендою. Про віднайдений нещодавно у краківському музеї бердиш гетьмана, булаву, виготовлену з рога носорога, чарівну за красою водосвятну чашу (музей у Москві) й інші унікальні речі. Автор книги уважно аналізує джерела, які засвідчують їхню належність гетьману. Кумедна історія трапилася із замком (зберігається у Військово-історичному музеї Санкт-Петербурга), який Богдан Хмельницький нібито подарував царю Олексію Михайловичу на знак вічної дружби та єдності України з Росією. Напис на замку — всупереч легенді — свідчить, що він належав до Башти №5 у Києві, яку збудовано щонайменше через сто сімдесят шість років по смерті гетьмана. До того ж відомо, що Хмельницький і російський цар ніколи не зустрічалися. Гарно оформлену книгу Юрія Савчука приємно тримати в руках. Завдяки тому, що автор познайомився з усіма гетьманськими речами особисто, вона створює ілюзію безпосереднього контакту з пам’ятками. У дечому відчуття навіть кращі, ніж музейні, — ані холодного скла перед очима, ані підозріливих поглядів служителів Кліо. Здається, що зазираєш просто у вічі історії. І навіть не прикро, що більшість цих пам’яток належать музеям Польщі, Росії, Швеції — нехай пропагують там нашу культуру! z Ірина ШОВКОВЕЦЬ Фото Дмитра КРАВЧЕНКА, м. Дніпропетровськ МОЛОДА КРАЇНА
Мова єдина 9 · с. 9сторінка оригіналу ↗

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ ЗМАГАННЯ ПЛАСТУНІВ У ЛУЦЬКУ

“Прийди і змагайся!”, під таким гаслом у Луцьку проходили Всеукраїнські інтелектуальні змагання “ПлаЗма”, влаштовані Національною скаутською організацією України “Пласт”. Цього року за звання інтелектуалів приїхали поборотися понад 50 пласту! нів із різних міст України: Полтави, Рівного, Львова, Тернополя, Вишгорода, Києва. Традиційно захід присвячений певній історичній події, і цього року на суд глядачів було представле! но сучасне трактування легенди про те, як княгиня Ольга жорстоко помстилася древлянам за вбивство свого чоловіка Ігоря. Ще один незмінний пункт програми — брейн!ринг, де за золоту медаль зма! галися 6 команд. Капітани команд також узяли участь у парламентських дебатах на тему “Що важ! ливіше — особиста помста чи державні інтереси?”. У підсумковому заліку звання інтелектуалів і призи здобула команда “Могікани” з Тернополя, друге місце посіла команда “Красиві” зі Львова, а третє — вишгородські “Мудрагелі”. Всі учасники залишилися задоволені дійством, адже захід мав цікаву розважальну програму, зок! рема вечірки, концерт органної музики, багато різ! них забав і навіть заняття з йоги. А в неділю пласту! ни поїхали до Володимира!Волинського й Зимного, де гості з різних міст України ознайомилися з істо! рією цього краю. “ПлаЗма” проходить у Луцьку вже втретє і, за словами її коменданта та ідейного натхненника Кості Яковчука!Бесараба, вже наступного року мо! же остаточно затвердити свій усеукраїнський ста! тус, адже ставить перед собою цілі, актуальні для всієї України: змінити на краще ставлення молоді до інтелектуальних цінностей України та світу, заохоти! ти до активної громадської позиції у справі збере! ження, плекання й розвитку ерудиції та культурного рівня молоді, створити здорове молодіжне середо! вище серед учасників заходу. z Ліна ОСТАПЧУК
Мова єдина 9 · с. 9сторінка оригіналу ↗

ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ПЛАСТУНА РОМАНА ШУХЕВИЧА

Нещодавно пластуни Львова провели низку акцій на вшанування пам’яті Головнокомандувача Української Повстанської Армії Романа Шухевича, також відомого як генерал Чупринка, котрий був вихованцем Пласту. Зокрема відбулася велика рольова гра в Білогорщі й поїздка в Івано-Франківську область до конспіративної хати легендарного генерала. Велика рольова гра складалася з чотирьох ета! пів. На першому етапі пластуни й пластунки віком 10—18 років у складі багатьох команд змагалися між собою у спортивному орієнтуванні, ході по ази! мутах та орієнтації на місцевості. На наступному етапі відбулася власне рольова гра, під час якої пластунів і пластунок було поділено на три різні ко! манди (“українців”, “більшовиків” і “німців”), кожна з яких мала своє завдання. По закінченні гри прой! шло нагородження переможців спортивного орієн! тування, відвідини музею Р. Шухевича та спільна мо! литва. Того ж дня відбулася одноденна мандрівка гру! пи з 25 пластунів у село Княжичі Івано!Франківської області до конспіративної хати генерала. Там плас! туни зустрілися з особистим охоронцем генерала Чупринки паном Любомиром Полюгою та поклали квіти до пам’ятника Роману Шухевичу. Після покла! дання квітів відбулася спільна молитва. z ДОБРА НОВИНА Ярема ДУХ
Мова єдина 9 · с. 9сторінка оригіналу ↗

ЛИПОВА АЛЕЯ ЯК СПОМИН

Як і дуби, липи також досягають поважного віку тривалістю кілька століть. Були вони очевидцями бойових звитяг наших предків, свідками важливих історичних подій. Усі знають про Підгорецький замок на Брідщині. Поблизу нього росте старезна липа з могутніми кронами, а товщина стовбура така, що кілька людей можуть його обхопити. Кажуть, під цим деревом відпочивав Богдан Хмельницький, коли штурмував старовинний замок. Коли 1848 року в Галичині було ліквідоване кріпосне право, то для увічнення цієї події селяни споруджували хрести Свободи. Стоять вони й донині біля церков, при в’їзді в села, обабіч доріг. У багатьох населених пунктах ці пам’ятники обсаджені липами. Але поговорімо про липові алеї, які навіюють лірично-інтимний настрій і зберігають спомин людських почуттів — щиросердних і палких. У селі Куткорі, що неподалік вузлової залізничної станції Красне, росте липова алея, посаджена ще наприкінці XIX століття. Росте як спомин про кохання польської графині Вероніки Лончинської і 23-річного офіцера цісарської армії Станіслава Міцевського. Кохання пристрасне, драматичне і, на жаль, трагічне. Тодішній власник Куткора — польський граф Генріх Лончинський — спорудив для сім’ї добротний палац, заклав парк із рідкісними породами дерев, захоплювався полюванням. Часто гостювали в нього шляхтичі. І хоча маєток не був основним місцем проживання родини графа, але Вероніка, його дружина, дуже полюбляла відпочивати у цьому мальовничому куточку. Неподалік їхнього маєтку, де австро-угорські вояки проходили військовий вишкіл, вона і зустріла Станіслава. Однак щастя тривало недовго. Довідавшись про зраду дружини, розгніваний граф Генріх викликав молодого офіцера на дуель, яка відбулася біля лісу 14 квітня 1877 року. Були і секунданти з Буська. За правилами стріляли із зав’язаними очима. Кидали жереб: право першого пострілу випало графу. Куля, яка влучила в Станіслава, була смертельною. Стікаючого кров’ю офіцера привезли до палацу Лончинських. Його поховали на місцевому цвинтарі, у графській каплиці. Такою була воля Вероніки. Невдовзі вона розлучилася з чоловіком, а на спомин про кохання до Станіслава звеліла посадити по обидва боки дороги з лісу до маєтку липову алею. Місцеві мешканці й досі називають її алеєю кохання. Ігор БІДЮК, с. Йосипівка на Львівщині z
Мова єдина 9 · с. 9сторінка оригіналу ↗

ПОДІЛЬСЬКИЙ РІК КОБЗАРЯ

Завжди особливо урочисто проходять Шевчен! ківські дні в Народному Домі Хмельницького місько! го товариства “Просвіта”. Ось і цього року до 192!ї річниці від дня народження Великого Кобзаря в чи! тальні розгорнута книжкова виставка “Свою Україну любіть”. У світлиці учасникам програми “Просвіти” та всім бажаючим пропонують переглянути відео! фільм “Той, хто прорік націю”. Для хмельницьких просвітян рік 2006!й — це подільський рік у житті Та! раса Шевченка. Отож на ознаменування 160!річчя його перебування в нашому краї спільно з обласним управлінням культури та туризму готується до друку репертуарний збірник “Вокально!музична Шевчен! кіана композиторів Хмельниччини”. Зоя ДІДЕНКО, голова Хмельницької міської “Просвіти” z
Під зорею Полин · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

А на початку травня — нарешті прорвався в Зону майже нелегаль! но. Однак мене легалізували там швидко, коли довідалися, чого я хочу. І за якусь годину — наш вер! толіт уже взяв курс на реактор. Що знімати? У розпеченій не! милосердним травневим сонцем голові (про радіацію тоді я навіть не здогадувався, тому й від сонця не ховався) — не було жодної кон! кретної думки. Тривога млоїла душу й не відо! мо чим — чи страхітливою кількіс! тю стягнутого в невеличкий Чор! нобиль заклопотаного народу й небаченої досі військової техніки, чи невловимим передчуттям, що той уже покинутий корінними чор! нобильцями Чорнобиль катастро! фічно виростає, а то вже й виріс — до планетарних масштабів. Перша вертольотна зйомка зруйнованого реактора відбудеть! ся ось!ось. Вертоліт дужче лопотить над лісом, за яким незабаром має ви! гулькнути труба станції… “Чи не завалилася та труба? І який вигляд під нашим вертольо! том матиме той зруйнований ре! актор?” — намагався я сконцен! труватися бодай на якійсь думці. Про ту найвищу чорнобильську конкретній чорнобильській трубі ознаменував початок невідво! ротних змін, що забезпечили нам появу нових прапорів… І насампе! ред українського… Але тоді, у вертольоті, я прилип до ілюмінатора, а труба ніяк не ви! гулькувала. * * * Раптом вертоліт забурчав сер! дитіше. Набираючи висоту, нахи! лив бік — й те, що я побачив, мене більш ніж здивувало. Якийсь двокрилий монстр за! вис над Поліссям. Два гігантські овальні щити підпирали небо. Обидва виростали з лісу, з однієї точки. Їхні сферичні поверхні ме! рехтіли віддзеркаленим промін! ням. І ніякої труби я не побачив. Я допитувався у льотчика, на! магаючись перекричати гуркіт, мовляв, де ж та труба? А він ніяк не міг второпати, про яку трубу йдеться. І аж по хвилі розсміявся: “Це не ЧАЕС! Це — Чорнобиль!2!” Що таке Чорнобиль:2? Я тоді не знав і знати не міг. Навіть льот! чики, що в ті перші дні активно ско! родили небо над Зоною, про той об’єкт мали лише навігаційну ін! формацію. Мине багато років по аварії, уже давно Союз розпався, а цей об’єкт залишиться суворо засек! речений. Цей гігант своїми розпростер! тими в українське небо щитовид! ними крилами контролював життя на нашій планеті. Технологія його роботи — ней! мовірно складна, а мета — одно! значна: контроль за всім, що підні! малося в небо в будь!якій точці будь!якої частини земної кулі. Мо! гутньої частоти промені, віддзер! калившись од верхніх шарів стра! тосфери, обгинали Землю й зчиту! вали всю необхідну для життєдія! льності радянської імперії секрет! ну інформацію. Що це була за система — важ! ко уявити. Спеціалісти кажуть, ко! ли розбилися американські астро! навти, то Чорнобиль!2 побачив цю катастрофу на екранах своїх рада! рів і доповів у Кремль набагато ра! ніше, ніж дізнався про своє горе Вашингтон. Чи було так, чи то лише легенда про могутність імперії, що впала? А тоді, у вертольоті, мене ціка! вила насамперед правда про зруйнований реактор. * * * Володимир Шевченко й Віктор Кріпченко снували зі своїми кіно! камерами в салоні вертольота, від вікна до вікна, й теж не могли доче! катися: де ж та символічна для зображального образу будь!якої атомної станції труба. ВЕРТОЛІТ НАТУЖНО ДЕРСЯ В НЕБО ВСЕ ВИЩЕ Й ВИЩЕ. Мить та була, може, й коро! тенькою, але для нас тягнулася надто довго. А для мене (у перед! чутті появи в ілюмінаторі станції з її головним символом — трубою) весь той час чекання, чекання яко! гось досі мені невідомого лиха, — як тепер уже я розумію — в тому й полягає сутність чорнобильського часу, — розтягнувся, здавалося, на цілу вічність. Двиготіла броня вертольота, а двигун сухо пихкотів, немов зади! хався від нестачі повітря. Час тяг! нувся, й ситуація ставала схожою на момент, коли кіношника б’є особливий мандраж. Що може так немилосердно дратувати на зйом! ках у непідходящий, як оператори кажуть, момент? Хіба що який! небудь бруд на об’єктиві кінокаме! ри й саме тоді, коли мусиш уже на! тискати кнопку “Старт” перед зйомкою унікальної події, яку ніко! ли не перезнімеш… — ЧАЕС! — крикнув нам льот! чик. Ми зирили кожен у свій ілюмі! натор, але жодної ознаки станції не бачили. Бо вона була прямо по курсу вертольота. У лобовому вікні. * * * Тепер, коли червона бруківка монотонно гойдається в лобовому склі мого автомобіля, немов сим! волічний кадр на поганому екрані, можна навіть поглузувати над со! бою. Той перший виліт заслуговує особливої іронії. Сумної… Але про це трохи згодом. Поліська земля… Латка поля серед лісів, скорі! ше — розорана кінськими плугами чимала лісова галявина. У сухий піщаний ґрунт селяни садять кар! топлю. Не під скибу, що лягає за плугом, а простими лопатами. Ро! бота каторжна. А люди… Важко дивитися, як стара жінка, згорбле! на “знаком питання”, забезпечує собі в цьому лісі життя. Із року в рік… За що їй така доля? Хто і коли про це думав? Село невелике, але городи по! ділені на мізерні грядки. Обабіч дороги обвуглені дере! ва. Чи громовиця торік їх спалила, чи цього року хтось випалював су! ху траву, але чорні скелети диких груш уже ніколи не зазеленіють… Між тими обвугленими дерева! ми й тими зігнутими на своїх горо! дах уповільненими у важких рухах чорними фігурами існує чуттєва ві! зуальна спорідненість… І наша ка! мера не могла цього не помітити… Ліна Костенко помітно спохмурні! ла… Ми терпеливо чекали, коли кі! нооператор нарешті сховає в ма! шину штатив. Скільки часу відведено цьому поліському селу? І невже чорно! бильський час його обвуглить ос! таточно? А вчора, по дорозі на Овруч, ми зупинилися для подібної зйомки в Зоні. Щойно в’їхавши в Поліське, ми вибрали для екрана те, що було типовим для Зони… Це було колись традиційне ра! йонне містечко… Тепер — пустка… Весною тут зараз і не пахло… У Поліському, покинутому людьми, кінооператор зняв по! рожнє лелече гніздо. Ніколи тут не панував європей! ський стиль життя… Навіть неда! лека звідси урбаністична тимчасо! ва Прип’ять, що колись стягнула з усіх радянських атомних станцій силу!силенну народу, далеко не поліського походження, зовсім не вплинула на суть убогого полісько! го життя дочорнобильського пері! оду. Тепер, дивлячись на порожнє лелече гніздо, не відомо, за чим тут можна шкодувати, проте душу чомусь охоплює невимовний сму! ток і тягуча печаль… * * * …Коли вертоліт вивернув свій лівий борт так, що в ілюмінаторі відкрилася для ракурсу кінокаме! ри руїна реактора, Володимир Шевченко різким рухом відслонив навстіж вхідний люк… Разом із гуркотом двигуна в салон вертольота увірвався тугий потік променів… Кожен із нас від! чув той важкий струмінь… І кожен по!своєму ту мить запам’ятав… Невидима сила холодним опі! ком проткнула мені груди, мов не! чутний удар гострого списа. Радіоактивний струмінь, спря! мований реактором в амбразуру відкритих дверей нашого вертольо! та, ми тоді відчули не як символічний образ небезпеки для живої істоти, а як реальний факт кінозйомки. Ми свідомо домагалися, щоб вертоліт кружляв над руїною Чор! нобиля. Хотіли, щоб пілот зайшов іна друге коло… І він виконав обу! мовлені завдання… Я схопився одною рукою за кронштейн ілюмінатора, а другою — обхопив за поперек Володими! ра Шевченка й міцно його тримав, щоб він не випав із кінокамерою крізь відчинені двері. Шевченко торохтів своїм ста! реньким “Конвасом” доти, доки над розпашілим жерлом реактора вертоліт не здійснив перше коло. А потім так само довго у від! критій амбразурі дверей стояв зі своєю кінокамерою і Віктор Кріп! ченко. Вони тоді не шкодували кіно! плівки, бо то був перший кінемато! графічний контакт із радіоактив! ним монстром. Відчутний… І ніхто з нас тоді не знав, що насправді ми знімали. Як і не знали, чи дозволять на! ші зйомки показати людям. Згодом з’ясувалося: зняти фільм про Чорнобиль було набага! то легше, ніж здобути право на по! каз такого готового фільму. Далі буде. z Леонід МУЖУК
Під зорею Полин · с. 10сторінка оригіналу ↗

(Уривок сценарію)

ДО 20-РІЧЧЯ ТРАГЕДІЇ …З усіх атомних станцій до Чорнобиля стягувалися найкращі фахівці. Щоденно виникали не! стандартні (нештатні) ситуації, і ці небезпечні головоломки могли розв’язувати найдосвідченіші в атомній галузі спеціалісти. Інженер Прянишников приле! тів із Далекого Сходу. Йому нале! жала ідея контролю за станом зруйнованого реактора. Він за! пропонував у бетонне днище реак! тора вставити датчик, щоб вимі! рювати рівень температурних змін, які коливалися у структурі незгасаючої радіоактивної руїни. Небезпека полягала в тому, що ніхто не знав, що насправді коїло! ся у реакторі після вибуху. А чим могла закінчитися для світу ця тех! нологічна невідомість — добре ро! зуміли всі, але тільки Прянишни! ков додумався лізти під реактор зі своїми приладами. Для того в бе! тонній товщі днища реактора гі! гантськими електродами випекли довгий трубоподібний отвір. У ту тісну дірку, мов у пастку, мусила залізти людина й установити дат! чики, якомога ближче до серцеви! ни розпеченого реактора. І тією людиною, хто поліз у бетонну п’ятиметрову діру, виявився сам Прянишников. Юрій Бордаков знімав цей епі! зод. Час перебування там ліміту! вався на секунди. Тому вони (Пря! нишников і Бордаков), важко диха! ючи, бігли підземними коридора! ми до днища реактора, спустилися драбиною в барбат’єр, де Пря! нишников швидко вдягнув захис! ний скафандр. Юрій усе те ретельно знімав. Раптом Прянишников згадав, що забув узяти секундомір… І Бор! даков одразу вимкнув камеру, зняв із!під зашнурованого рукава спеціального комбінезона свій го! динник і натягнув його на зап’ястя Прянишникову. Годинник на руці мав бути неприкритий, аби можна було стежити за часом, який ка! тастрофічно скорочувався там до таких масштабів, коли секунда ва! жила більше, ніж у звичайних умо! вах година чи навіть цілий день. Бордаков того годинника не вики! нув… Із Зони забрав його додому й іноді навіть носив. До речі, кілька разів нашу відео! камеру не хотіли випускати із Зо! ни. Але наші аргументи щоразу беззаперечно діяли на свідомість дозиметристів: “А чим же тоді зні! мати?” — дивувалися ми щиро, уявивши, як нас обеззброять і за! копають у радіоактивному могиль! нику найдорожче знаряддя нашої праці… Не було тоді в Україні відеока! мер такого класу, як наша. Опромі! нена до такого рівня, що підходити до неї було навіть небезпечно. Як її “не мили” дезактиватори, але вона “світилася” по!чорному й надійно далі знімала. Де вона тепер? Я свідомо поки не цікавився у Юрія, де він дів той історичний го! динник. Ця деталь нині психологіч! но важлива, як правдива реліквія часу… * * * Червона квітнева дорога до мертвого українського села… Чого на цій гранітній гойдалці тільки не згадаєш. І все — стосу! ється Чорнобиля. А хіба ні? Червона дорога біжить поміж лісами. Що ж нам покаже її фі! нал?.. * * * Чорнобиль спіймав мою душу, по кількох днях після аварії. Як і всі українці, я теж нічого суттєвого не знав про катастрофу до кінця квітня. трубу я добре пам’ятав, бо осо! бисто бачив, як у сімдесяті роки її будували. Групу кінематографістів допус! тили колись на те секретне будів! ництво, аби народу показали, що будують під Києвом. Той перший кіносюжет Укр! кінохроніки про будівництво ЧАЕС має назву “Від першого кілка”. Колись, вихваляючись безпеч! ністю реактора чорнобильського типу, його “батько” — академік Александров, кажуть, десь кинув на якусь авторитетну наукову пуб! ліку лаконічну репліку: “Такий ре! актор не страшно й на Красній площі поставити!” До речі, коли ми знімали під! сумковий етап ліквідації аварії, — коли згадані в першому спогаді батальйони “добровольців!резер! вістів” нарешті розчистили “під! борними” лопатами засмічені ра! діаційними викидами дахи станції, то нашим знайомим хлопцям із дозрозвідки заманулося вилізти на ту трубу… Щоб виставити на ній червоний прапор. Як символ… Хай не великої, але перемоги. Іншого кольору прапорів у тодішній нашій державі не було й не могло бути. Ми тоді, в Зоні, всі поміж со! бою обережно жартували: мовляв, думаймо, що цей прапор перемо! ги майорить над Красною площею. Урешті, для мене й для всіх мо! їх знайомих чорнобильців той кон! кретний червоний прапор на тій
Гаряча тема 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Блискучі кружальця компакт-дисків непомітно, але назавжди закотилися в наш побут, витіснивши не лише стрічкові магнітофони, а й традицію слухати живу музику — від троїстих сільських музик до філармонійних концертів. Третє тисячоліття ми стрічали мелодіями з власних, хай і скромних, фонотек, лише побіжно завваживши, що національна музика й національні виконавці в них представлені більш ніж скромно. Що лягає на доріжку слуху нашого обивателя, як формуються його смаки сьогодні, коли в Україні налічується понад півсотні рекордингових компаній, які продукують один мільйон музичних компакт-дисків щомісяця? Статистика свідчить, що CD із репертуаром російських виконавців — понад половину, західні виконавці посідають 40 %, і лише 7—8 відсотків із усієї структури виробництва компакт-дисків відводиться українській музиці всіх жанрів. Якщо зауважити, що на українську душу припадає 0,25 шт. музичних CD на рік (у десятки разів менше, ніж у розвинених країнах світу), то національне — україномовне звучання музичного простору через CD власного виробництва важко означити навіть сотими. Сподівань на прийдешнє також мало: майбутнє покоління сидить за комп’ютерами, користуючись CD-ROMами з різними комп’ютерними іграшками та навчальними програмами, які є нічим іншим, як англомовним продуктом із меню, перекладеним російською мовою або повністю російським продуктом. Українськомовних комп’ютерних іграшок і навчальних програм українською мовою на ринку практично не існує. Справа зроблена: чутливі до попиту оптовики відмовляються від українськомовного продукту, посилаючись на відсутність інтересу до нього серед населення. Про це і не тільки ми ведемо розмову з нашим гостем, намагаючись окреслити проблеми українських рекордингових компаній, що діють в Україні. Знайомтеся: Юрій Михайлович ГАНДЗЮК, директор рекордингової компанії “Атлантик”, яка створює українські мультимедійні проекти і поширює їх в Україні. Компанія існує з 1990 року, і її продукцію можна сміливо назвати якісною, добротною. понується контрафактний продукт, та переймається лише двома моментами: ціною товару та якістю запису. Найпомітнішим елементом піратської інфраструктури залишаються роздрібні торговці, вуличній базарні “лоточники”, однак вони, завдяки масовості та мобільності, успішно проходять крізь облави та “зачистки”, що час від часу влаштовують правоохоронці. До того ж сучасне українське законодавство дозволяє індивідуальним підприємцям (у тому числі й “лоточникам”) не вести бухгалтерського обліку й не сплачувати всіх податків, а лише регулярно оплачувати патент на підприємницьку діяльність. “Піратів” стимулює повна відсутність їх осуду громадською думкою, це й не дивно, якщо взяти до уваги, що і радянська альтернативна “магнітофонна культура”, й сучасне аудіопіратство діяли й діють як свого роду механізм “соціальної справедливості”: втрачають на ньому люди реально чи потенційно багаті (“зірки шоу-бізнесу”), а заробляють не лише “пірати”, а й прості споживачі, які одержують більш-менш нормальний продукт за ціною в кілька разів нижчою від світової. — Від піратства програє видавець легального аудіопродукту (а отже, і його автор), зате виграє його “тиражувальник”. Розвиток бізнесу піратськими методами потребує значно менших витрат та інвестицій, аніж легальними. Безперечно, втрачає на цьому державний бюджет і міжнародна репутація України, тож усі держави з піратством борються, але Україна — дуже мляво й малоефективно. Чому? — Спробуємо окреслити деякі чинники, які породжують високий рівень піратства в країні: перш за все те, що в Україні є попит на недорогу піратську продукцію та низька конкурентоспроможність власної, національної аудіопродукції, навіть на внутрішньому ринку, орієнтація слухача переважно на закордонний товар, неспроможність авторського й виконавчого середовища захистити інтереси правовласників. Поки що відповідні структури держави не здолали високого рівня корумпованості чиновників і правоохоронців. На жаль, можемо говорити й про ненадійність митних бар’єрів, що уможливлює масовий імпорт піратської продукції. А ще визнати наявність вільної й недорогої робочої сили для налагодження роздрібної піратської торгівлі й підпільного “кухонного виробництва”. — Як змінити ситуацію? — Тільки через подолання економічної кризи, істотне піднесення купівельної спроможності населення та рівня його зайнятості, ефективну боротьбу з корупцією в державних органах влади й правоохоронних органах, політику “легалізації”. Має працювати ефективний протекціонізм щодо вітчизняних авторів, виконавців, розширюватися ринок вітчизняних фонографічних продуктів. Ідеться і про правовий протекціонізм, і про фінансову й податкову підтримку, і про сприяння самоорганізації українських правовласників. Варто відзначити, що вже відбувається активізація авторів, виконавців і виробників фонограм, створюються організації колективного управління правами, захисту своїх інтересів. Але: змінити ситуацію на краще може лише цілеспрямована політика нашої держави на підтримку українськомовного продукту. z Розмову записала Любов ГОЛОТА
Гаряча тема 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗

ГОСТРІ КУТИ КОМПАКТ-ДИСКІВ

— Юрію Михайловичу, Ваша продукція — українська? — Судіть самі: 2002 року “Атлантик” дав життя серії “Класичний джаз”, — п’ятнадцять дводискових проектів, і вона була визнана кращою в світі. А українські проекти — “Етнічна музика” з автентичним виконанням, рок-гурти, попсові проекти привернули до компанії увагу тих, хто воліє збирати колекцію національної музики на сучасних носіях. Це музичні серії “Рок-легенди України” в подарунковому виданні — 19 дисків, серія “Українські народні пісні”, яка вже містить 8 дисків, а також сучасна інтерпретація національної традиційної музики, — вже готові 6 проектів. Почалося успішне життя проектів “Українські пісні 70-х”. Сподіваюся, що видамо літопис української естрадної пісні аж до XXI століття. Користується попитом “Музика для релаксації”, “Голоси птахів”, “Звуки природи”, серія “Музика народів світу”, всі інструментальні хіти, — це десятки проектів. — Три роки тому компанія “Атлантик” почала співпрацювати з ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка, благословивши в світ серію “Українська колекція. Етнічна музика України”. — Це п’ятнадцять дисків із записами автентичних виконавців, вони — справжній подарунок для вчителів народознавства, шкіл, музичних закладів, просто меломанів. Разом із “Просвітою” ми організували експедиції в різні куточки України, йдуть нові записи, — час вимагає, аби, не гаючись, ми встигли записати все те, що збереглося в народі, аби народна музика кожного етнічного реґіону була зафіксована на дисках, зберігаючи мистецтво наших прадідів. Етномузикологи України включилися в цю роботу. Є речі просто унікальні: півтора року тому Львівська консерваторія дозволила компанії “Атлантик” використати воскові валики Едісона із колекцією Роздольського початку XX сторіччя, записами, зробленими Лесею Українкою та Климентом Квіткою. Зняти звук із цих валиків нам допомогли в Інституті реєстрації інформації. Ми розробили спеціальний якісний лазерний пристрій, безконтактний, ощадливий до валиків Едісона. Нині зі знятим матеріалом уже працюємо ми. Сподіваємося успішно донести його до сучасників. — Автентична музика має свою специфіку, градацію — навіть не уявляю, як у всій повноті її можна зібрати… — Ми спочатку планували видати 25 дисків — за кількістю областей, але нині бачимо, що дисків буде значно більше. Адже, наприклад, лише Івано-Франківщина має такі збережені багатства, що хочеться зафіксувати кожен район, кожне село… У дев’яності роки я викладав у Політехнічному інституті, читав лекції, захистив докторську дисертацію. Потім поїхав в Америку, де закінчив бізнес-школу. Повернувшись додому, ми створили перший в Україні завод із виробництва компакт-дисків, я деякий час був його директором. Потім був головою Всеукраїнської спілки користувачів об’єктами авторських і суміжних прав, а паралельно займався видавничою справою й виданням переважно українського продукту. Чому? Я зрозумів, що цього немає, і якщо ми цього не зробимо, — ніхто не зробить. Росія просто задавить своїм продуктом: це й російська естрада, й авторське виконання російських колективів і тому подібне. У такій ситуації українські виконавці не можуть конкурувати з росіянами. І п’ять років тому я прийняв таке вольове рішення: видавати українські диски. Це стало справою життя. Я багато їжджу Україною, бачу — рік—два— три, — і все: автентичного фольклору вже не буде, якщо ми не запишемо сьогодні носіїв фольклору, не звершимо цього проекту, який, до речі, з часом стане безцінним. — Скажімо, наше інтерв’ю прочитають у Львові, Чернівцях, Тернополі й захочуть приєднатися до проекту… — По-перше, треба, аби вони виходили на контакт із “Просвітою” або з нами. Адже в супроводжувальному прес-релізі, а фактично — брошурі до проекту “Етнічна музика України” ми описали всі свої проекти. Ми роздавали цю інформацію в Дніпропетровську, Харкові, Одесі, у Верховній Раді, на Форумі видавців… І звідти можна багато взяти. — Час від часу по телевізору ми бачимо, як бульдозер нищить піратські диски… Ці закони, які нині на сторожі авторського права, вони діють? — До речі, про закон, — я був співавтором його. Перший закон прийняли 2000 року — закон про розповсюдження аудіовізуальних творів і фонограм, зараз його доповнено, він має назву “Закон про розповсюдження аудіовізуальних творів — фонограм, відеограм та комп’ютерних програм”. За кордоном один закон — Закон про авторське право та суміжне право, і цей закон треба виконувати. У нас має бути теж один закон про авторське право. І якби ми його виконували, не потрібно було б законів про ліцензування оптичних носіїв, про розповсюдження і таке інше. До речі, якщо б це відслідковувалося, то російський продукт, який використовує сьогодні 300 мільйонів людей, не мав би такого поширення. Недавно був у Львові, запитав у директора магазину Петра Мацкевича: “Чому у вас мало українських дисків?” А він відповідає: “Хочуть слухати “совок”, тому й мало”. Ось чому український проект — це максимум 25 мільйонів покупців. 25 проти 300, ось така співвідносність. — І ще варто додати, що російські диски виготовляють в Україні, тут же поширюють… — Ось у чому річ! Якщо ми зробимо запит: яка кількість мас-медіа була зареєстрована в 2005 році, то побачимо, що 20 % — українських, а 80 % — російських, російськомовних. — Тут доречно поговорити про піратство та боротьбу з ним. — Що таке “піратство”? Звичайно ж, ідеться не про буквальне значення цього слова, а про діяльність поза законом у сфері, пов’язаній зі створенням, поширенням і використанням прав інтелектуальної власності: незаконне копіювання та поширення звукових носіїв без дозволу правовласників у промислових масштабах. Сфера піратства охоплює весь музичний бізнес і фонограмну індустрію України. Так, зокрема для України, за оцінками IIPA (Internatio- nal Intellektual Propert Alliance), втрати від піратства в фонографічній галузі становлять близько 120 млн. доларів на рік, а в галузі відео — понад 40 млн. Усе це оцінки ймовірних втрат, які понесли американські правовласники в Україні, а не загальні оцінки впливу піратства на економіку нашої держави. З огляду на неможливість у більшості випадків отримати прямі достовірні дані (адже самі “пірати” не квапляться подавати інформацію про свою діяльність ані до статистичних, ані до податкових органів), методи оцінки втрат від піратства нагадують способи, що застосовуються для оцінки масштабів тіньової економіки загалом, з урахуванням специфіки галузі. За нашою оцінкою, середній рівень піратства в країні перебуває у межах 60—65 %. Причому в таких містах, як Київ, Одеса, Львів, піратських CD продається приблизно 50 % від загальної кількості, у Донецьку, Луганську, Краматорську — 85—90 %. У деяких реґіонах рівень піратства значно вищий за аналогічні показники у містах і сягає 95 %. Ці музичні диски відрізняються від “фірми” якістю поліграфії, пакуванням, штрихкодами та псевдокопірайтами. Останнім часом набули широкого поширення CD-R диски без поліграфії із музичними записами лише в паперовому або поліетиленовому конверті, які пропонують “лоточники” в підземних переходах, біля метро, на парковках та інших місцях. Це, вочевидь, пояснюється тим, що наш вітчизняний споживач у більшості своїй розуміє, що йому про- Президента В. А. Ющенка зацікавила діяльність директора рекордингової компанії “Атлантик” Юрія Гандзюка
Традиційна культура · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

гочестиве повір’я, що це свято рів! не Великодню: “Яка погода на Благовіщення, така буде й на Ве! ликдень”; “На Благовіщення та на Паску грішників у пеклі не мучать”; “На Благовіщення птиця гнізда не в’є, дівка коси не плете”; “Якщо яка!небудь птиця проспить Благо! віщенську заутреню або в цей день зів’є гніздо, тоді віднімаються у неї крила на кілька днів, і вона не може літати, а тільки бігає по землі, роз! чепіривши крила”. За народними уявленнями, зозуля — єдина пти! ця, яка вила гніздо в цей день, і за це Бог її покарав: вона не має сво! го власного гнізда і підкладає свої яйця в чужі. На Благовіщення при! літають ластівки і лелеки, “бусол знесе перше яйце”. Вірили також, що на Благові! щення, як і на Великдень, сонце грає!переливається різними кольо! рами. Це можна побачити на світан! ку, вийшовши на гору або до річки. Від Введення (4 грудня) до Благовіщення не можна копати землю, “бо земля відпочиває і на! бирається сили”, а від Благовіщен! ня можна працювати на ній, бо в цей день “Бог благословляє зем! лю і всяке дихання” або, як вірили гуцули, “Бог вкладає голову в зем! лю, щоб її розігріти, і від того бу! диться вся звірина, що спала в землі — муравлі, жаби, гади” (Во! ропай, Т. 1, с. 278). “Бог благо! словляє в цей день рослини, і все починає рости. Цвітуть перші вес! няні квіти — проліски, первоцвіт, ряст, сон!трава”, “Як знайдеш у цей день ряст, то зірви, кинь під ноги, топчи й промовляй: “Топчу, топчу ряст, дай, Боже, діждати і на той рік топтати” або “Топчу, топчу ряст, Бог здоров’я дасть!” — тут відгомін поклоніння природі, що рослина має передати свою жи! вотворчу силу людині. “Якщо на Благовіщення, йдучи по воду, дів! чина знайде квітку первоцвіту, то це знак, що цього літа вона заміж піде” (Воропай). Вірили також, що в цей день св. Архангел Гавриїл зо! лотими ключами відмикає небо, щоб дощ землю змочив. Оскільки наші пращури антро! поморфізували всю природу, то особливої уваги удостоїлася земля як жінка!мати, що родить усе зело і древо. Тому ще збереглися відго! лоски цих уявлень у народних по! вір’ях: на Волині і в деяких інших ре! ґіонах вважалося великим гріхом бити землю, особливо до Благові! щення, бо вона нібито була вагітна паростами рослин і трави. У цей час навіть заборонялося вбивати в зем! лю кілки, не можна було розпочина! ти будівництво, городити плоти. Особливою містикою у фольк! лорі овіяний випадок, який трапля! ється дуже рідко, — коли Благові! щення співпадає з Великоднем. Вважалося, що якщо не одправити в церквах Благовіщенську утреню (а вона в тому випадку поєднуєть! ся з Пасхальною Всенічною), то сонце не зійде (такі легенди запи! сала я в своєму рідному селі на Хмельниччині, подібне фіксує й Іван Франко в с. Нагуєвичі). До речі, саме таке співпадіння сталося 7 квітня 1991р., і в той часу Києві можна було почути різні містичні оповіді та передбачення на цей рік. Одні говорили, що він буде важким, апокаліптичним, бо, мовляв, саме в день Благовіщення був розіп’ятий Христос, тож має статися щось особливе, інші ж навпаки, запевняли, що це дуже добре знамення. І що ж — подібно до того, як Христос, розіп’ятий на Хресті, воскрес і розірвав віковічні кайдани смерті, воскресла з попе! лу українська держава, сталося те, чого чекав наш народ ціле тисячо! ліття! Христос воскрес, і воскре! сив наші душі, омивши їх чесною своєю Кров’ю — і Україна воскрес! ла, омившись кров’ю мільйонів му! чеників. Чудо 1991 року — пряме свідчення того, що Україна знахо! диться під особливою опікою Божої Матері, молитвами Якої ми здобу! ли не лише духовне, а й національ! не визволення. z Людмила ІВАННІКОВА
Традиційна культура · с. 12сторінка оригіналу ↗

БЛАГОВІЩЕННЯ Це одне з найбільших дванадесятих свят року, яке за важливістю прирівнюється до Великодня, адже нині — початок нашого спасіння.

Ще в часи Старого Завіту Гос! подь через пророків обіцяв люд! ству визволення з!під влади смерті й рабства гріха, в яке воно потрапи! ло через переступ і непослух. Гріх не був створений Богом і не прита! манний людській природі, тож і спасіння полягає в очищенні, обож! ненні людської природи, в повер! ненні її до первісного стану, до бла! женного перебування у вічності ра! зом із Господом. Незбагненний Бо! жий промисл обрав таку форму спасіння людства як Боговтілення і принесення себе в жертву на викуп за наші гріхи. Для виконання цієї Божої місії необхідно було знайти таку чисту, непорочну й святу Діву, яка була б готова прийняти в своє лоно Самого Господа Невмістимо! го, що створив увесь Всесвіт, що має владу над життям і смертю. Во! на повинна була бути такою чис! тою, святою, наповненою любов’ю, щоб могла вмістити в собі абсолют! ну Чистоту, абсолютну Святість і аб! солютну Любов, бо гріховна люди! на цього не змогла б. І така Діва знайшлась, одна!єдина, серед усіх поколінь і народів — Діва Марія, дочка Іоакима й Анни, від роду цар! ського і архієрейського, Діва, яка Сама стала Храмом, Небесною Брамою, крізь Яку увійшов до нас Господь і крізь Яку ми входимо до раю, Небесною Ліствицею, Яка з’єднала небо з землею, Купиною Неопалимою… — такою провіщали її старозавітні пророки. У статті “Стрітенська свіча цей день осія” (число 7 за 2006 р.) іш! лося про те, як готувала себе Діва Марія, щоб послужити незбагнен! ній тайні Боговтілення, яка прихо! вана навіть від Ангелів. Додам, що, постійно перебуваючи в молитві й добре знаючи Священне Писання, Вона знала й про те, що саме Вона має народити Божого Сина, — і зі смиренням чекала цього дня. Коли ж Їй виповнилося 14 років, архієреї єрусалимського храму, при якому Вона жила, стали примушувати Її переселитися в дім людський і, по! дібно до інших, вийти заміж. Але Марія приголомшила їх тим, що сказала, ніби Вона з дитинства присвятила себе єдиному Богу, і дала Йому обітницю назавжди зберегти своє дівство, і тому ніяк не може поєднатися зі смертним чоловіком, і ніщо в світі не приму! сить Її це зробити! Архієреї здивувалися новизні цієї обітниці, бо досі на всій землі не було дівчини, яка б обіцяла Богу назавжди зберегти своє дівство для Нього, — Вона була першою. Архієреї не знали, як їм повестися з Нею, — вони не могли більше за! лишати Її при храмі, але й не могли заручити насильно з чоловіком, щоб не прогнівати Бога. Тоді, як пишуть різні історики Церкви, особливим одкровенням Божим було вказано заручити Її з Йоси! фом, що був неодружений, для то! го, щоб він оберігав Її чистоту. Жи! вучи в домі Свого обручника, Ма! рія продовжувала безперервну молитву, читала Святе Писання, займалася рукоділлям. Дім Йоси! фа був для Неї храмом, з якого Во! на нікуди не виходила, оберігаючи себе від усього суєтного і гріхов! ного, що є в миру. Через деякий час Господь послав до Неї Архан! гела Гавриїла благовістити про дивне зачаття Сина Божого. Зі страхом і трепетом представ пе! ред Нею Гавриїл, бо вже Вона була не звичайною дівчиною, а Цари! цею Неба і Землі, вищою за всіх Ангелів і Архангелів, — і возвели! чив Її такими словами: “Радуйся, Благодатная! Господь з Тобою! Благословенна Ти між жонами!” (Лк. 1. 26—38). Як навчає святи! тель Петро Могила в “Катехизисі”: “Маєш вірити тому, що це вели! чання не є вимисли людські, але з неба, від Господа Бога прислане через Архангела Гавриїла, який ні! коли б не наважився так Діву вели! чати, коли б не мав щодо того до! ручення від Господа Бога”. “Дух Святий найде на Тебе і сила Виш! нього осінить Тебе!” — промовив Архангел, і коли Марія смиренно відповіла: “Я Раба Господня — не! хай буде Мені по слову твоєму!” — тієї ж миті порушилися закони при! роди, Слово стало Тілом, прийняв! ши в Свою утробу невмістимого Бога, Діва стала Небом, Божим Престолом, Храмом, Сама стала Святеє Святих… Тому й Право! славна Церква навчає, що “Бого! родицю Діву шанувати і звеличува! ти належить не тільки над усіма святими, а й над чинами Ангель! ськими, над Херувимами та Сера! фимами, і після Господа Бога Вона першою гідна честі й пошануван! ня, згідно зі словами Самої Бого! родиці: “Ось бо віднині ублажати! муть Мене всі народи”. Архангел відкрив Діві Марії те, що й родичка Її, Єлизавета, дружи! на первосвященика Захарії, буду! чи в старості, також зачала сина, і вже на шостому місяці. Сповнена Духа Святого, Марія поспішила з Назарета до нагір’я Іудиного, щоб привітати Єлизавету, і як тільки Єлизавета зачула привітання Ма! ріїне, то сповнилася також Духа Святого і сказала, повторивши майже слова Архангела: “Благо! словенна Ти між жонами і благо! словен Плід утроби Твоєї! І звідкіля мені це, що Матір Господа Мого прийшла до мене?” (Лк. 1, 42—43), — тобто першою назвала Її Божою Матір’ю саме Єлизавета, що носи! ла в утробі Іоана Хрестителя, кот! рий через голос і слово Марії прийняв також Духа Святого і за! тріпотів, зрадівши. Отже, Діва Ма! рія, сповнившись Духа, наповняла ним тих, що говорили, — і вже го! ворили вони не від себе, а Дух Святий говорив через них, як і че! рез Архангела. Тим!то й слова, сказані Архан! гелом і дослівно повторені Єлиза! ветою, є словами Духа Святого, а отже, й Самого Господа про Діву Марію. Тож закономірні й слова Самої Діви Марії. “Величає душа Моя Господа, і зрадувався дух Мій Богові, Спасу Моєму, що зглянувся на смирення Раби Своєї — ось бо віднині убла! жатимуть Мене всі народи!” (Лк. 1, 46—48). А згодом і Сам Спаситель підтвердив ці слова, сказані Духом через жінку: “І сталось: як Він ще говорив, одна жінка з народу свій голос піднесла і сказала до Нього: “Блаженна утроба, що носила Те! бе, і груди, що Ти їх ссав!” А Він сказав: “Так!” (Лк. 11, 27—28). Як уже сказано вище, у Старо! му Завіті безліч разів у символіч! них формах явлено образ Пресвя! тої Богородиці. Це про Неї пророчо співав цар Давид!псалмоспівець: “Стала Ца! риця праворуч Тебе, в ризи позо! лочені зодягнена, прикрашена…”, “Вся слава дочки Царя в Ній Са! мій…”, “Пом’яну ім’я Твоє у всяко! му роді й народі…”, “Заради того люди всі вихвалятимуть Тебе і прославлятимуть ім’я Твоє повік віку” (Пс. 44, 10—15; 18). Святий Дух промовляв також і через святих отців Церкви, що в перші віки християнства створили пречудові церковні піснеспіви на прославлення Пресвятої Богороди! ці — тропарі й кондаки Богородич! них свят, догматики й стихири, ір! моси й канони, в яких викладене водночас і православне вчення про Божу Матір, і значення Її подвигу для спасіння людства. Особливо прекрасними, справжніми перлина! ми духовної давньої поезії є канони (молебні, покаянні й подячні) до Пресвятої Богородиці, в яких поруч зі славослів’ям, подібним до Ан! гельського (“Радуйся!”), розкрива! ються старозавітні символи, нат! хненно оспівується пречисте і пре! благословенне вмістилище най! більшої Божої Тайни: Радуйся, зем! ле Ненасіянная; радуйся, Купино Неопалимая; радуйся, Глубино Не! удобозримая; радуйся, Божествен! на Стамно Манни (сосуд із манною небесним хлібом); радуйся, Палато всіх Царя; радуйся, Престоле ог! ненний Вседержителя; радуйся, Цвіте Неувядаємий; радуйся Слад! коуханний Кріне, вірних благоухаяй; радуйся, Кадило Благовонноє і Ми! ро Многоцінноє; радуйся, Чертоже Всесвітлий; радуйся, Огненная Ко! ліснице Слова; радуйся, Одушевле! ний Раю, Древо посреді іміяй жизні — Господа; радуйся, Горо Несіко! мая; радуйся, Руно Орошенноє, Одушевленноє; радуйся, Звіздо яв! ляющая Солнце (тут — Сонце прав! ди, Христа); радуйся, Звізди Неза! ходимия Мати; радуйся, Ключу Царства Небесного — і т. ін. Неможливо без розчулення сприймати ці пречудові твори, нат! хненні Духом Святим, а отже, зі! слані нам Самим Господом як най! досконаліший взірець достойного величання Богородиці, що вища є від усіх Ангелів і від усієї тварі зем! ної й небесної. Тож не дивно, що за цими зразками складалися пізні! ше акафісти до численних чудо! творних ікон Пресвятої Богороди! ці, через які Дух Святий посилав не тільки зцілення від хвороб, а навіть порятунок від ворогів (згадаймо чудо в Почаєві 1675 р., в Новгоро! ді, чуда від Чернігівської Єлецької ікони, Вишгородської, Казанської, Козельщанської, Ахтирської та ін.), молитви й інші духовні пісні (канти, псальми). Справжніми перлинами поезії рясніє давня українська лі! тература XVII—XVIII ст. — це твори Димитрія Ростовського, Феофана Прокоповича, Єпіфанія Слави! нецького, Георгія Щербацького… Однак більшість авторів духовних пісень і віршів залишилися невідо! мими, — творились вони в монас! тирях (зокрема в Києво!Печер! ській і Почаївській лаврах) талано! витими ченцями, священиками, дяками, кліриками, учнями духов! них шкіл. А як неперевершено ос! півав Божу Матір Т. Г. Шевченко! Цеє і славослів’я Матері, Заступниці скривджених, і молитва за долю, рідного народу: Все упованіє моє На тебе, мій пресвітлий раю, На милосердіє твоє, Все упованіє моє На тебе, Мати, возлагаю. Святая сило всіх святих, Пренепорочная, благая! Молюся, плачу і ридаю: Воззри, Пречистая, на їх, Отих окрадених, сліпих Невольників. Подай їм силу Твойого мученика сина, Щоб хрест0кайдани донесли До самого, самого краю. Достойно пєтая! благаю! Царице неба і землі! Вонми їх стону і пошли Благий конець, о Всеблагая! Святкування Благовіщення встановлено Церквою в IV ст. (дата його визначена відрахуванням 9 місяців від Різдва Христового). Ос! кільки це початок нашого спасіння, а Воскресіння (Пасха) — його за! вершення, тож і в народі існує бла! “Благовіщення”. Друга половина XVIII ст. Походить із Борисоглібської церкви Києва
Народні майстри 13 · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

її берете? Ваші килими — це ви! роби з вовни? — Хто любить цю роботу, то — легко. Нікого не примусиш або не прив’яжеш: сядь і тчи. Інша річ, що зникли прядильні й фарбувальні цехи. Раніше наші жіночки возили вовну до Веренчанки, що на Зас! тавнівщині, та й міняли на комбіна! ті на готову пряжу. Або щовівторка і четверга в Бордюзі в нашому Кель! менецькому районі та в Чагрі Гли! боцького району можна було по! фарбувати нитки. Ще й досі перед очима довгі гони дерев’яних жер! дей, на яких сохнуть чорні, червоні, сині, голубі, фіолетові, рожеві, оливкові, гарбузові мотки пряжі. — Від Ваших колег-майстринь доводиться все частіше чути, що сьогодні мистецтво килимарства гине. Якщо це так, то чому? — Донедавна лише в нашому селі у кожній із 200 хат стояли верс! тати. І спочатку каганець, а потім світло горіло цілу ніч. Гойдалися клубки на гачках, а човники бігали між основи. Тяжко ми працювали — вдень і вночі. Але у тій роботі був особливий заряд, толк: по!перше, посіяти, вимочити, видьоргати, спрясти коноплі, фарбувати; а по! друге, виростити з ягняти вівцю, діждати другої весни, постригти її, піпрати вовну, спрясти, пофарбува! ти — і ткати. І то вже було справжнє свято, коли наставали “вирізки” — коли готовий виріб відтинали від основи й виносили у двір на огля! дини. Сходилися сусіди, обгово! рювали все до деталей. Варилися вареники, пригощалися всі — свої і чужі, навіть ті, хто йшов повз двір. Здавалося б, добре тепер жити, бо доволі всього в крамницях, але сумно від того, що все те виробля! ється не в нас, що все те масове і штучне, що доньки не перейняли від матерів їхніх знань і вмінь, що все якось дрібниться і розвіюється. Тривожно й від того, що порожніють наші сільські хати, діти доглядають чуже майно по чужих землях. Ка! жуть, треба виживати... Немає чим дітей годувати... А чим годувала нас малих моя мама в голодному 47!му? Гірким жомом, горобинови! ми малайчиками та своєю присут! ністю. Вона ні на хвилинку не зали! шала нас, хіба що коли змушували йти на лісоповал у бузовицькі ліси. Увесь час була з нами і вчила нас боятися Бога, любити і поважати старших, а головне — працювати. І щораз казала: “Якщо гроші легко приходять, то так само легко й від! ходять”. А тепер всі хочуть легкого хліба і з різних трибун волають про патріотизм, тоді як рідна земля сто! їть по пояс у терняках. — Про що Ви думаєте, коли працюєте за верстатом? І чого хочете від життя? — Я маю все, що треба людині. Але коли працюю, то мимоволі за кожним хрестиком зачіпається якась думка. І це природно, бо кожна людина, коли залишається сам!на!сам із собою, думає про сокровенне, про те, що болить. Я хочу, щоб труд мого покоління не списали на смітник історії. Бо ми, голодні й холодні, — ткали калину й ружі! А що нині вміють ситі й ба! гаті? Як на мене, сьогодні бракує центру, стовпа, до якого нитками була б прив’язана вся родина. z Марія ВИШНЕВСЬКА, м. Чернівці
Народні майстри 13 · с. 13сторінка оригіналу ↗

Народне килимарство ХІХ—початку ХХ ст. — яскрава сторінка в історії українського мистецтва. Як свідчать збережені до нашого часу зразки з першої половини ХІХ ст., Буковина вже тоді мала добре розвинене килимарство і була одним із трьох килимарських центрів в Україні.

Виробництво килимів із рос0 линним орнаментом поширилося в ХІХ ст. на Катеринославщині, у північній частині Херсонщини, у східній і західній областях Поділля та Буковини. Цікаві зразки буковинських ки0 лимів XIX ст., оздоблених стилізо0 ваним квітковим орнаментом, ді0 йшли до наших днів. Кілька з них зберігаються у фондах Львівсько0 го музею етнографії і художнього промислу. Про реалії сучасного кили0 марства Буковини розпитуємо майстра народної творчості, відо0 му килимарницю з села Нагоряни, що на Кельменеччині, Вікторію КИТАЙГОРОДСЬКУ. “КИЛИМАРСТВО — ВІЗИТІВ- КА КЕЛЬМЕНЕЧЧИНИ” — Килимарство як ремесло дісталося Вам у спадок від батьків? — Це справді спадок, і не лише від мами, а й від тата, який мав сукнобійню і ткав сукно для всієї округи, та й від усього нашого ро! ду!люду. Мої Нагоряни не мислили себе без ткацтва. Тут не було хати без ткацького верстата. Тому при! родно, що килимарство стало ві! зитівкою Кельменеччини. Довгих зимових ночей ніхто в нас не мар! нував на сон. До третіх півнів тка! ли, а як надворі починало сіріти — бігли в поле. Не йшли, а летіли, аби більше займити. Від мами Ольги мені дістався найбільший спадок — уміння пра! цювати. Вона була ретельною гос! подинею. Ці риси її вдачі, воче! видь, допомогли не тільки вижити, а й поставити на ноги дітей, коли нас у 1947 році осиротив один “добродій” із сусіднього села Ма! карівка. Він убив тата, який повер! тався з війни після відбудови Ле! нінграда. По війні солдатів із захід! них областей демобілізовували не відразу. Тому мамі довелося добре впрягтися, щоб і через сирітство, і через голод, і через колективіза! цію нас трьох витягнути... Щоправ! да, ми й самі, як могли, вчилися жити. І мамину роботу переймали на льоту: вишивку, прядіння, ткац! тво. Перед моїми очима й тепер стоїть мамина ткана верета (з тон! кошерстої волосової пряжі) з пе! ретканими калиновими гронами та зозулями. Мені малій здавалося, що ті птахи ось!ось злетять із чор! ного тла. — Коли Ви вперше стали до ткацького верстата? — Коли вже тримала в’язи (шию). Мама садила мене на колі! на, і ми “удвох” силяли човник із кінця в кінець. Ткали полотно на рушники, сорочки, скатерки, на! лавники, верети. Сировину для цього заготовляли самі — сіяли прядиво, тримали овець. Самостійно я почала ткати в 12 років — зробила свою першу вере! ту. Відтоді почалася моя пора — ткати. Робота за верстатом для мене не робота, а свято душі. Це справжня насолода, коли за кілька годин із простої пряжі з’являються дзвіночки, мальви або ружі. Навіть коли на городі сапаю або ко! рівку доглядаю, чи сіно скла! даю — усе про ті квітки ду! маю. Спочатку вони з’явля! ються в моїй уяві... “КОЖЕН УЗІР СТВОРЮЄ СВІЙ ЕФЕКТ” — Який зі способів ткання полюбляєте найбільше й у чому його перевага? — На декоративність ткання значною мірою впли! ває техніка. Кожне сплетіння створює свій декоративний ефект. Наприклад, гладке і рівномірне сплетіння відзна! чається спокійною ритмічніс! тю, різні види скісного (чино! ватого) ткання — “качельця”, “смерічка”, “луска” — (пок! ривають тканину дрібними фігурними мотивами, які ме! рехтливо вимальовуються контурами і надають їй об’ємності. Чиновате ткання повсюдно застосовувалося в одягових тканинах — вовняній і по! лотняній (опинки, запаски, пояси, хустки), а також в інтер’єрних і гос! подарських тканинах. Килими ручної роботи поділя! ються на два основні види: повстя! ні і ткані. Ткані килими виготовля! ють із вовняної пряжі, бавовни, повстяні — із непряденої вовни. У нашому селі ткали верети за! бирані (руками зачіпаються нитки, відраховуються хрестики; човни! ком — це коли дерев’яний човник зі шпулькою несе її з кінця в кінець між двома рядами основи) і на дротах (коли ткання нанизується на товстий дріт, а основа силяєть! ся човником). Усі три способи мені добре відомі, я ними виткала кіло! метри верет. “ЯК У ПАВЛИЧКОВІЙ ПІСНІ...” — Кольори відіграють значну роль у декоруванні килимів. Як відомо, у покутських селах понад Дністром переважають багряно-малинові кольори, у селах Наддністрянського Поділля та Буковини — темні, особливо багато чорного. Яким барвам і відтінкам надаєте перевагу? — Як правило, частина килимів іменується за кольором поля (тла), на якому розгортається малюнок. Старовинні роботи були виключно на чорному тлі. Колористість по! мітно зростає наприкінці ХІХ ст., коли у їхнє виробництво вводиться все більше фабричних ниток. У ки! лимарстві з’являються цехи з фар! бування вовни. Народні майстри з величез! ною фантазією оперують багатьма засобами декорування і створю! ють дуже цікаві й неповторні зраз! ки тканин. Наприклад, у покут! ських селах понад Дністром панів! ний багряно!малиновий колір, у селах Наддністрянського Поділля й Буковини переважають темні ко! льори, що згущуються до чорного тону. Якщо вести мову про кольори, з яких починалося наддністрян! ське ткацтво, — то це був чорний і червоний, як у Павличковій пісні. Саме ними ткали верети (кили! марство з’явилося пізніше). Зго! дом, на початку ХІХ століття, дода! лися коричневий і зелений кольо! ри. А починаючи з 40!х років мину! лого століття, їх прибувало вже навперебій — різних, переважно веселих. У 50—60!х роках минуло! го століття у нас з’явилися килими на білій основі. Одними з перших на Буковині виткали їх ми з сес! трою Вірою та моя вінчальна матка Марія Назарчук. Популярними ста! ли і килими на світло!зеленому, блакитному та кавовому полі. Загалом на квітковий узор ви! користовується дуже багато ко! льорів і відтінків. Гарна майстриня використовує їх, починаючи від півсотні. Скажімо, із зелених тонів має бути темно!зелений, зелений “прямий” (тобто, звичайний), світ! ло!зелений, камінковий (із синю! ватим відтінком), оливковий, горі! ховий, травний (трав’яний) — більш і менш насичений, пастель! ний і яскравий. — Як Ви досягали такої кількості відтінків? Добирали колір пряжі й самі фарбували? — Усі ці відтінки ми підфарбо! вували самі, випросивши у кра! сільників по ложечці потрібних барвників. Можна, звичайно, вико! ристовувати для фарбування і лис! тя горіха, лушпиння цибулі, відвар бузини, бузку, петрового батога, кори дуба, квітів звіробою, скумпії та багато чого іншого. — Чи залежить від функціонального призначення килима його орнамент, композиція, колорит? — Звичайно. Упродовж віків народні майстри знаходили най! кращі співвідношення пластичного перебірного декору з розмірами та призначеннями тканини і вміли по! єднати в цілісні композиції фактур! ні та орнаментально!колористичні ефекти. Значна роль у декоруванні народних тканин належить коло! ристичним рішенням. Їхня харак! терна риса — зведення кількох барв і відтінків до одного панівного тону. Такий прийом відображаєть! ся у народних назвах: наприклад, плахта — “чорнобрива”, “синятка”, “рябенька”, “червонятка”, “золо! тиста” тощо. Гарно зливаються різ! нодібрані кольори в тканинах По! куття, Карпат, Буковини, загальний колорит яких завжди визначається основним кольором тла. У моїх роботах переважають рослинні мотиви, проте люблю і геометричні малюнки, які викорис! товую переважно для доріжок, ве! рет, вузьких і довгих килимів скор! ців, вовняних скатертин, призна! чених для підлоги, оббивання стін (обіця) над лавками та нижньої частини стіни або попід стелею. Найчастіше вони прикрашені гус! тою сіткою з’єднаних між собою квадратоподібних ромбів, зафар! бованих у контрастні чорний, жов! тий, червоний і зелений кольори. В. Китайгородська (у центрі) з подругами “МИ З ЧОЛОВІКОМ УСЕ ПОЧИНАЛИ З ГОЛОЇ ЗЕМЛІ” — Ви все життя займаєтеся килимарством, чи можна десь побачити Ваші роботи? Чи мали Ви персональні виставки? Чи є попит на килими сьогодні? — За своє життя я виткала близько кількох сотень робіт. У моло! ді роки, коли ми з чоловіком усе по! чинали з голої землі, я продавала ба! гато килимів, щоб побудувати хату. Роботи мої купували не тільки в нашому районі, а й у Чернівцях, Бельцях (Молдова), на Хмельнич! чині, Київщині, навіть у Грузії. Були замовлення й на Канаду. Але мені стало шкода розлучатися з робо! тами. Адже вдруге я їх виткати не зможу, це — велика складна пра! ця. Фарбувати нині ніде, прясти нікому. Раніше всю пряжу мені го! тувала моя мама Ольга. Тепер, ко! ли бачу, скільки старожитностей, ікон, картин, сорочок, рушників, кожухів, горботок попливло за кор! дон, замислююся: чому з усіх боків кожен прагне ухопити собі щось краще з нашої України? Дивлюсь, як окремі підприємливі люди вже приїжджають до села, живуть тиж! день!другий і щодня виходять у центр із плакатом: “Скуповую старі вишиті сорочки, скатертини, тайс! три”. І селяни, як потічки, зносять їм усе, бо статки нині в них малі, а платять за це непогано. Воно б і ні! чого, якби все це чудодійство на! ших бабусь, матерів лишалося в українських музеях і приватних ко! лекціях. Але все те багатство їде далі, кажуть, навіть до Італії, Пор! тугалії, Австрії. А ми ніби маємо пишатися тим, що нашого там прагнуть. Але ніхто не замислю! ється: а що залишаємо в спадок тим, хто прийде за нами? Яку істо! рію, культуру по собі залишаємо? Що ж до моїх робіт, то раніше вони виставлялися систематично двічі!тричі на рік під час Різдвяних, Великодніх свят, іноді на тематич! них виставках декоративно!при! кладного мистецтва. У 2000 році була моя персональна виставка в Чернівецькому обласному худож! ньому музеї. Окремі роботи експо! нувалися у Київському музеї архі! тектури та побуту, а також у Москві, Рязані, Кишиневі та Кракові. “ГОЛОДНІ Й ХОЛОДНІ, МИ ТКАЛИ КАЛИНУ І РУЖІ” — Чи легко нині займатися килимарством? Адже крім вер! стата потрібна сировина, де Ви
Школа перекладу · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

— Друга умова у Франка — здійснювати переклад тільки з ориґіналу... — Обов’язково з ориґіналу. Обов’язково! Подвійний переклад завжди гірший. Адже певні втрати є і при перекладі з ориґіналу. — Чи можливо в перекладі передати етнічні особливості, ментальне сприйняття? Скажімо, у німців своя ментальна наповненість символів, образів, в українців — своя. Чи трапляється, що після точного відтворення значення слова розумієш, проте, що воно якось інакше звучить, уже коли повністю перечитуєш певний контекстуальний блок, — що там виникає інший зміст, відтінок? — Якщо це розумієш, то тоді ти вже на 90 % знайдеш. Якщо не зрозумієш, то воно пролетить і ніхто якийсь зиск. Інакше — не візьметься. І сподіватися на те, що Захід нас перекладе, — марно. Окрім того єще й економічні чинники. На книжки іноземними мовами в Україні споживачів не так багато. Тобто більшу частину накладу треба буде вивозити за кордон. Це експорт. Аби щось експортувати з України за кордон, потрібно брати ліцензію і спеціальні дозволи. А це ходіння по кабінетах і оплата, оплата, оплата. І все наперед, ще до того, як щось продаси. Українські видавництва зараз не в найліпшому економічному стані. Тому я сумніваюся, що іноземними мовами перекладуть багато. — Тут мала б діяти державна програма? — Так, звичайно. Для популяризації своєї культури за межами країни має бути певна державна програма. Але схоже, що нашій державі це не потрібно. Судячи з того, яким є сучасне книговидання в Україні, держава цим не надто переймається. Чому — не знаю. Говорилося-балакалося чимало, але все є так, як і було, і навіть із кожним роком усе гірше. Кричать, що треба заборонити завезення російських книжок, — а що тоді будемо читати? Адже всі українські видавництва за рік випускають літератури менше, ніж одне російське видавництво середньої руки. На превеликий жаль. Частина українськомовних книжок друкується просто в Росії. — Невже вивільнення простору на ринку готової продукції не сприятиме тому, що наші видавництва запрацюють? — Ринок — це не кількість споживачів, а кількість грошей. Скажімо, книжковий ринок Нідерландів, які за населенням десь у 2—3 рази менші, ніж Україна, у кілька разів місткіший. Бо люди там спроможні купувати. В Україні зараз така ситуація, що ті, хто хотіли б купити книжки, не завжди можуть це собі дозволити, навіть книжки, які потрібні для роботи. Адже спершу потрібно наповнити шлунок, а вже потім читати. Друга важлива річ — усе менше й менше читають. Від книжки від’їдає споживачів телевізор, Інтернет, кафейки, дискотеки, клуби, мобілки... — Чи є якась чітка схема здійснення перекладу українських творів іноземними мовами? — Є. Спершу складається список літератури, виділяються кошти на переклад — і тоді розпочинається робота. Як правило, це робить держава, зацікавлена в популяризації своєї літератури за кордоном. Зараз у перекладацьких програмах задіяні не тільки країни високого достатку. На переклад творів своєї літератури й наукових творів почали вже працювати й бідніші держави. Свої перекладацькі програми реалізують словаки, чехи, мадяри, болгари, словенці, поляки. Маленька Словенія (там населення менше, ніж у Києві) підтримує в Україні переклади своєї літератури. Активно діє в Україні Польський інститут. — Чи може перекладач подати в Польський інститут свою заявку на переклад? — Із перекладачем ніхто справи не має. Заявку в Польський інститут подає видавництво, а вони вже розглядають: співпрацювати з ним чи ні. Інститут формує список книжок для перекладу, і за тим списком видавництво вибирає. Видавництво може запропонувати і власний переклад. Якщо інститут визначить, що його варто фінансувати, то профінансує. Інший шлях — шукати спонсора, який захоче вкласти гроші в цей переклад. Спілкувалася Олександра ТКАЧ z
Школа перекладу · с. 14сторінка оригіналу ↗

«ЛИЛИК» — ЧИ «КАЖАН»

— Які проблеми існують при перекладі з іноземних мов українською? — Одна з найболючіших проблем — словники. Перш за все великі й фахові з різних галузей. Головним чином їх немає. Є хіба українсько-англійський, що склав Ласло Балла, чесько-, болгарсько-український. Усі ж інші — це тоненькі — для школяриків-маляриків. А великих, для дядюг-перекладюг — немає. Переважно переклад здійснюється через російські словники, а вже від них відшукуються українські відповідники. Тобто переклад українською здійснюється з відбігом, відскоком, і ті відскоки бувають не завжди вдалі. А якщо потрібно перекладати якісь фахові терміни, то важко знайти правильні українські відповідники. Зайве казати, що поважніші словники коштують недешево. Наступна проблема — знайти ту книжку, яка потрібна читачеві, на яку буде попит. Зараз слід зважати на покупця. Вгадати з таким твором не завжди вдається. Художні твори (якщо це не якесь розважальне чтиво, не дитяча література, а щось із вершин світової літератури) в сучасних умовах продаються не вельми швидко. Це впливає на наклади. Вони зменшуються. Відповідно зменшується і гонорар, перекладачам доводиться працювати майже задарма. А видавництва… Зараз небагато таких, що в змозі самі видати переклад. Треба шукати додаткові кошти — всі видавці шукають. Ще до проблем перекладу. Є така тенденція серед деяких перекладачів: вони беруть текст, відскановують його, закидають на електронний перекладач, який дає послівний переклад. Машина на граматику, зрозуміло, не зважає. Та й вимагати від електронного перекладача багато не можна — він створений для механічного послівного відтворення тексту. Якщо перекладач совісніший, то після машинного перекладу він той механічний текст перечитає й підправить, а менш совісний, — так абракадаброю і віддасть. Серед видавничого поспільства відоме й таке собі львівське “ноу гау”. Пан прохвесор беруть у видавництва текст зі свого фаху, роздають його на початку семестру студентам (кожному сторінок по 10—20) із наказом перекласти українською. Студенти перекладають свої частки тексту і повертають науковому патрону, а він віддає цей “вінеґрет” видавництву. Деякі видавці, не читаючи того перекладу, видають його. Такі книжки жодної цінності не становлять. Це — макулатура. — Чи закінчуються на цьому проблеми? — Уявіть собі, що ні. В Україні є хороші перекладачі художніх текстів і поезії. Але зараз на цю літературу попит незначний. Тож вони беруться за переклади з інших дисциплін, скажімо, з філософії, психології, соціології, за вузькофахові тексти. Перекладачі, не фахівці в цих галузях, допускають ляпи. Водному філософському творі трапилося слово “горизонт”. Це філософський термін. Він усюди має проходити як “горизонт”, байдуже, скільки разів автор ужив його в реченні — двічі, тричі, хоч п’ять разів. А перекладач подав його водному випадку як “краєвид”, в іншому — “овид”, потім “горизонт”, тобто підійшов до цього по-художньому. А тут по-художньому не можна, треба тільки “горизонт” — і все. Специфіка. У перекладах є й інша ахіллесова п’ята. Це — термінологія. В одному підручнику з соціології трапився мені німецький термін “die verstehende Soziologie”. Російською він звучить “понимающая социология”. У тому підручнику цей термін скалькували з російської і вийшло — “розуміюча соціологія”. Мені переклад цього терміна не сподобався. Тому я поговорив про це з фаховими соціологами й зрозумів, що це “розуміннєва соціологія”, а не понімаюча і не розуміюча. Тобто фаховий текст має перекладати або фахівець із цієї галузі знань, який знає іноземну мову, з якої здійснюється переклад, або слід наймати наукового редактора, що знається на тому предметі. — Чи можна нині говорити про українські перекладацькі школи? — Можна. В Україні історично склалися дві перекладацькі школи — київська й львівська. Київська тяжіє до нормативної мови, львівська — до галицького діалекту. Чому це в галичан превалює — сказати важко, але вони за якийсь там локальний термін чи слово стоять насмерть. Хоча за межами Львова цього слова можуть уже й не зрозуміти. Є така тенденція, так я собі бачу: нормативно так, як у Львові на кухні. Залучати у фахові тексти діалектизми полюбляють не тільки львів’яни. Деякі перекладачі з інших реґіонів України вважають за свій святий обов’язок поставити у переклад слова їхньої рідної місцевої говірки. На мій погляд, це сумнівно й не завжди доречно. Можна вжити якийсь діалектизм, що більш-менш буде зрозумілий із контексту для всіх — від Чорнобиля до Форосу і від Ужгорода до Мілового, — якщо в ориґіналі теж ужито діалектне слово. Але перенасичувати весь текст малозрозумілими для інших людей діалектизмами і крім того ще й вживати їх у фахових текстах вважаю недоречним. Наприклад, трапилося в одному перекладі слово “лилик”. Це — кажан. Навіщо ж уживати не всім навіть у Західній Україні відомого “лилика”, якщо є слово, знане всіма? — Якою мовою слід перекладати твір, написаний у минулих століттях, не якийсь фаховий, а художній, щоб він не втратив стильових і часових ознак? — Це неоднозначне питання, і скажу чому. Треба розуміти, для кого перекладається та книжка. Хто її зараз зрозуміє, якщо її перекласти давньослов’янською або староукраїнською книжною мовою? Гадаю, що невелика група людей, обізнаних з історією мови, “дaвники”, як їх ще називають. Таких людей в Україні небагато. Дві тисячі, може, й не набереться. Основна ж маса читачів знає сучасну мову. Якби мені трапився такий текст, то я б його перекладав на сучасну й зрозумілу для всіх мову зі збереженням певних архаїзмів. Скажімо, є письменник Іван Білик, і його твори “Меч Арея” і “Похорон богів”. Він пересипає тексти архаїзмами, але не для того, щоб викаблучитися, а щоб передати колорит тієї мови й історичної доби. Потім — чи є фахівці, щоб отак узяли й переклали мовою XVII—XVIII століть? І якою — писаною чи живою? Мовою Волині, Наддніпрянщини, Галичини, Закарпаття, Поділля чи Слобожанщини? Гадаю, треба йти назустріч читачеві. Бо якщо потенційний споживач погортає такий переклад і нічого в ньому не зрозуміє, то навіщо йому та книжка? — Як видавництво знаходить перекладача? — Винайм перекладача — це двосторонній акт видавництва й перекладача. Чому видавництво наймає саме цього перекладача? Бо воно його знає. Воно йому довіряє — його інтелекту, фаховості, працездатності. Інших причин не бачу. — Як людина може увійти в перекладацьку сферу? Чи може сама вибрати певний твір, домовитися з іноземними власниками прав на нього, самостійно зробити переклад — і вже з готовим продуктом прийти до якогось із наших видавництв? — Може прийти з готовим продуктом, але домовляється про права тільки видавництво. Із перекладачем власники авторських прав на твір не матимуть справи. Вони співпрацюють тільки з юридичною особою. Хіба якщо перекладач — приватний підприємець. Але чи захочуть із ним мати до діла іноземні партнери — це велике питання. — Хто готує перекладачів? — Перекладачів готують факультети іноземних філологій різних вищих шкіл, або людина сама вивчає мови і робить переклади. Але підтвердити фаховий рівень може тільки виконана робота, і наявний диплом тут — не показник. Можна самотужки вивчити ту чи іншу мову й перекладати якісно. Окрім того, українці, що живуть за кордоном, теж беруться за переклади. Але в якій вищій школі чи на курсах іноземних мов людина б не вчилася, потрібна ще й наполеглива праця, постійне вдосконалення, бо інакше перекладачем не станеш. — Іван Франко однією з вимог до перекладу визначав досконале володіння мовою. Із Вашої особистої практики — чи можливо знати іноземну мову досконало, чи щоразу відкривається щось нове? — Нове з’являється в кожному новому тексті. Сказати, що досконало щось знаєш? Вважаю, щоб таке казати, треба мати сміливість. Адже нічого немає такого, чого не можна було б удосконалити. Досконало знає лише Бог, а людина завжди має що з’ясовувати. Для пізнання немає меж, тут є простір для кожного — будь-де і будь-коли. Але, звичайно, мову, з якої перекладаєш, треба знати. не зрозуміє, хіба хто компетентний звірить з ориґіналом. Якщо у творі є щось таке, що треба передати поіншому, то добросовісний перекладач відчує це й передасть. Відтворити якісь ментальні нюанси можна. Є така річ як примітки. Якщо в тексті не вдається, то це можна зробити в примітках або в додатках. Узяти, приміром, переклад Степана Масляка роману Ярослава Гашека “Пригоди бравого вояка Швейка”. Скільки там приміток? Багато. І вони аж ніяк не зайві, а лише допомагають. Уся ментальність передається там, у додатках або в примітках. — Який переклад можете визначити як еталонний, дуже вдалий? — Вищеназваний: “Пригоди бравого вояка Швейка” Ярослава Гашека у перекладі Степана Масляка. — Що можна сказати про переклади з української іноземними мовами? — Переклади з української на іноземну характеризуються однією фразою: там ще й кінь не валявся. Кілька книжок хтось переклав, та й усе. Франкфуртський книжковий ярмарок після Помаранчевої революції схильний котрийсь із наступних років оголосити роком України і запросити наших видавців. Чудово! Але ж нам ні з чим туди їхати! Можна привезти українські книжки, але ж української там майже ніхто не знає. Російської так само. Тож аби їхати на Франкфуртський книжковий ярмарок, треба мати якісні переклади німецькою, в крайньому разі — англійською. А їх немає. Аби виходити з українськими творами на міжнародний ринок, треба робити переклади. За нас це ніхто не зробить. Так, перекладали декого з наших у Канаді, Штатах. У Німеччині Любка Дереша переклали, й Андруховича кілька книжок. Але будь-яке видавництво на Заході буде друкувати твори українських письменників, лише коли з’ясує, що матиме з того Далеко не всі слушні й новаторські ідеї в різних галузях знань і мистецтва спадають на ум представникам одного народу. З огляду на це певну кількість думок доводиться запозичувати. Допомагають у цьому перекладачі. У перекладацькій галузі є свої складнощі й здобутки. Про це ми й поговоримо з київським перекладачем Віктором РЯБЧУНОМ. Довідка. Віктор Рябчун закінчив факультет іноземної філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Спеціальність — германіст. Працював у київських видавництвах “Дніпро” й “Тандем”, а також у низці медійних структур. Брав участь у перекладі книжки “Класики політичної думки”, переклав книжку німецького філософа Райнгольда Ципеліуса “Держава: історія ідей”. Зредагував переклади: “Класики політичної думки”, “Критика цинічного розуму” Петера Слотердайка, “Загублений” Ганса-Ульриха Трайхеля, “Філософія права” Густава Радбруха, а також книжки “Історія релігій” Лубського та ін., “Військова психологія” Василя Ягупова.
Палітра 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

спокої неба та феєрії кольо! рів: “Пам’яті знайомої кіш! к и ” ( 1 9 9 0 ) , “Сонце крізь тополі”(1990), “Жовта троян! да”(1993). У середині 90!х років мист! киня ставить перед собою проблему пошуку гармонії та класичного ідеалу. В цей час Н. Блізнякова починає викорис! товувати кольоровий картон і темперу: “Лютий” (1994), “Золо! та зима” (1994), “Літо. Катальпа квітне” (1994). Її колоризм стри! маний, але всеохопний. Він пе! реповнює душу мисткині й готує спалах початку 2000!х років. Усе, що художниця надбала в різні періоди, склалося в органіч! не ціле. З’явилося відчуття краси кожного моменту життя і відчуття злету. Вічність долучилася до об! разної будови її творів. Багато! шаровість творчого мислення знайшла чудову мистецьку мета! фору проникнення однієї образ! ної реальності в іншу. Майже од! ночасно виникли акварелі “Зи! мова мелодія” (2003), “Осінь на Хортиці” (2004), “Вулиця вночі” (2004), “Гарний день” (2005), “Проспект” (2005), “Чорнобрив! ці” (2005). Їм властиві віртуозна майстерність і живописна еле! гантність. Досвід, напрацьований в ак! варелі, пані Надія тепер невиму! шено й натхненно використовує в творах, виконаних темперою чи олією. Світ її живопису зберігає визначальне для останніх років відчуття злету, проте емоційно врівноважений, наповнений про! зорим світлом: “Натюрморт з су! хим листям” (2005), “Бузок” (2005), “Натюрморт з польовими квітами” (2005). Динамічними за! лишаються фактури, де колір на! роджується у вихорі фарб: “На! тюрморт з бананами” (2005), “Зима” (2005). Художниця також активно працює в галузі реставрації. Співпраця з запорізькими музея! ми — органічна частина її твор! чості. Надія Блізнякова — надзви! чайно щирий митець. Відчуття злету притаманне не лише її тво! рам. Це якість її життя, яку вона зберегла попри всі випробування долі. z Оксана АЛЕКСЕЄВА
Палітра 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗

НАДІЯ БЛІЗНЯКОВА: ВІДЧУТТЯ ЗЛЕТУ

У виставковій залі Запорізької організації Національної спілки художників України відбулася виставка знаної в Запоріжжі мист! кині, члена НСХУ Надії БЛІЗНЯ! КОВОЇ. Талант її багатогранний. На виставці були представлені живописні твори, акварелі, зраз! ки книжкової графіки, фотофік! сація етапів реставрації. Творча особистість художни! ці формувалася на зламі епох, у контексті надзвичайно насиче! них, спрямованих у світовий мистецький простір пошуків. Па! ні Надія належить до того типу митців, які, відображаючи духов! ний зміст свого часу, розвива! ються за власною, внутрішньо зумовленою логікою. Здобувши мистецьку освіту в Сімферопольському художньому училищі імені М. Самокиша та Київському державному худож! ньому інституті, вона з 1985 року розпочала професійну та творчу діяльність. Образне письмо формувало! ся в міському середовищі. Але в житті великого індустріального Марія Приймаченко все життя прожила в селі Болотня Київської області (у якому й народилася в 1908 році). Здавалося б, де знаходити враження для творчості? Але, мешкаючи в селі, спілкуючись із природою, з рідною землею, людина весь час перебуває серед народних переказів, вірувань, традицій, які воскрешають у її генетичній пам’яті величезний шар багатовікової мудрості й культури. Народна спадщина яскраво проявилася у творчості художниці й трансформувалася завдяки її фантазії в химерні вигадливі образи. Її картини дихають давниною, несуть у собі елементи традиційного українського мистецтва, мають неповторний індивідуальний стиль. Роботи Приймаченко називали навіть “енциклопедією українського села”. Вона малювала на ватмані, картоні, використовуючи акваміста мисткиня завжди шукає живі й вічні прояви буття Приро! ди, співвідносячи з ними перебіг часу і власну долю. Вона міфоло! гізує світ повсякденний і звичай! ний, занурюючись у стихію не! квапливих прогулянок і роман! тичних асоціацій. Її уяву насна! жує зміна пір року, кольорове розмаїття квітів, потаємне життя дерев і птахів. Акварель виявилася пластич! но найбільш співзвучною вразли! вій мистецькій особистості. Тво! рам середини 1980!х років, де, окрім акварелі, використана примхлива штриховка тушшю, властива якість прозоро!ілюміно! ваного міражу. Вони вишукано графічні, з бездоганно організо! ваною ритмікою кольорових плям і незаписаних площин паперу. Подальший шлях художниці спрямований до живописної сво! боди. В акварелях 90!х років “Зо! лота рибка” (1990), “Осінь. Вітер” (1990), “Прогулянка в трав! ні”(1991), “Великдень” (1992) стихія матеріалу вже озивається до стихій всесвіту. Творам цього періоду притаманний прихова! ний драматизм, який відчуваєть! ся в зламаних ритмах дерев, не!
Палітра 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗

ПЛЕНЕР, ЗВЕРНЕНИЙ У МАЙБУТНЄ

Кілька років тому в Запоріжжі наро! дилося мистецьке явище, яке одразу набуло статусу загальнонаціонального. Це Всеукраїнські мистецькі пленери “Хортиця крізь віки”. Починаючи з 2003 року, вони щорічно проводяться на ле! гендарній запорізькій землі. Ідея цього заходу виникла в редак! ційних колах журналу “Образотворче мистецтво” і знайшла діяльну підтрим! ку в керівництва Національної спілки художників України, її Запорізької орга! нізації зокрема. Генератором ідеї був передчасно померлий М. Маричев! ський, котрий під час однієї зі своїх по! їздок до Запоріжжя, глибоко вражений красою Хортиці й тисячолітнім мину! лим запорізького краю, задумав прове! дення пленерів з “історичним змістом”. Справжньою душею пленерів “Хор! тиця крізь віки” стала голова Запорізь! кої організації І. Гресик. Своєю головною метою організато! ри ставлять відродження історичної картини й історичної теми в сучасному українському мистецтві. Ця мистецька акція не має світових аналогій. Художники збираються не ли! ше для творчої співпраці, а й заради створення спільної концепції розвитку сучасного історичного жанру, отриман! ня певних історичних вражень та ідей. Історичний жанр потребує особли! вих умов для розвитку, піклування з бо! ку суспільства й держави. Для виник! нення творів, що нестимуть глибокий історичний зміст, впливатимуть на сві! тогляд широкого загалу, необхідна не лише духовна готовність до цього мит! ця, а й самого суспільства. Адже злет історичного жанру відбувається в особ! ливі часи, за особливої ситуації в сус! пільстві й культурі. Сучасний духовний процес в Украї! ні однією з головних проблем висуває саме проблему відродження історичної теми в різних видах мистецької твор! чості. Неповторність запорізьких плене! рів і в тому, що серед їхніх учасників — не тільки живописці та графіки, а й скульптори, художники декоративно! ужиткового мистецтва, історики й мис! тецтвознавці. Організатори намага! ються залучити до співпраці представ! ників різних реґіональних мистецьких шкіл, митців, які є яскравими творчими особистостями, мають своєрідні світо! бачення і творчу манеру. Це й широко! відомі в Україні та за її межами худож! ники, і ті, хто шукає свої шляхи в мис! тецтві. Глибоко доцільною і невід’ємною від загального річища пленерів стала різноманітна й насичена екскурсійна програма: відвідування багатьох ви! датних історичних, природних та архе! ологічних пам’яток Запорізької області, серед яких колиска козацької слави — острів Хортиця. Безпосереднє зану! рення в прадавнє минуле степового краю, його історичну атмосферу, нові колористичні та ритмічні враження від степових краєвидів, творча праця на пленері наснажували мистецький дух “пленеристів”. Традиційна післяпленерна вистав! ка, яку, до речі, побачили не лише запо! ріжці, а й кияни, окреслила нові тенден! ції розвитку історичної теми в україн! ському мистецтві. Твори, за умовами акції, подаровані Запорізькій організа! ції НСХУ, увійдуть до колекції Галереї сучасного мистецтва, яку планується відкрити в Запоріжжі. Проведення що! річних пленерів “Хортиця крізь віки” — вже традиція. Запорізька організація Національної спілки художників України запрошує до співпраці тих, кому небай! дужа доля історичного жанру в сучас! ному українському мистецтві. z Оксана АЛЕКСЕЄВА, мистецтвознавець
Палітра 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗

СТВОРІННЯ З ДОБРОЇ КАЗКИ

Нині в київській галереї “Арт-блюз” проходить виставка картин української народної художниці Марії ПРИЙМАЧЕНКО. Виставка незвичайна тим, що експонуються роботи з приватної колекції, яких не побачиш у музеях. Експозиція охоплює досить великий період творчості художниці, але найповніше представлені роботи останніх років (1991—1994). Особливе місце серед них посідають картини саме “звіриної серії”, що не мають аналогів у світовому мистецтві. Спеціально до виставки виданий альбом-каталог творів Марії Приймаченко, представлених в експозиції. рель, частіше — гуаш, яка давала насичений щільний колір, несподівані сполучення відтінків. Серед сюжетів її картин — звірі та птахи, квіти, орнаменти, сценки з життя. Про свою творчість художниця казала: “Я люблю малювати, як люди працюють у полі, як молодь іде, наче мак цвіте. Я люблю все живе, люблю малювати квіти, різних птахів і лісових звірів. Одягаю їх у народний одяг, і такі веселі вони в мене, аж танцюють…” Надзвичайна фантазія і по-дитячому розкута уява Марії Приймаченко створювали справжні дива, де все живе мирно співіснувало в гармонії і добрі. Недарма ж найвідоміша серія її творів називається “Людям на добро”, до того ж художниця з успіхом ілюструвала дитячі книжки. Хоча в її творчості зустрічалося багато сюжетів, найоригінальнішими є саме її дивовижні звірі. Тварини раннього періоду її творчості — водночас реальні й міфологічні (адже колись існували культи звірів, і багато відгомонів давніх вірувань збереглося і понині). Ці істоти зображені в незвичайному для них вигляді й місці. Малювала художниця й екзотичних звірів, яких ніколи живцем не бачила: левів, мавп, крокодилів, тому й вони мали фантастичний вигляд. Крім того, Марія Овксентіївна вигадувала для своїх робіт смішні й дотепні підписи-приказки, наприклад, “Стародавній лев подружив із гадюкою”, “Лісова мавпа сміється”, “Собачка Ада не боїться гада”, а розповідь про сюжет чи задум картини перетворювалася на невеличку казкову оповідь. А пізніше, в 70— 80-х роках у її творчості з’являються небачені звірі, вигадані художницею, — чаплун, горботрус, хорун, волезаха… Навіть у похилому віці її фантазія народжувала нові добрі казки. z Катерина ТАРЧЕВСЬКА
Замки України · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ЛЬВІВЩИНА z Далі буде. Підготувала Євгена СЛОБОДЯНЮК Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Ш е ф ! р е д а к то р Павло МОВЧАН Гол о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р ед к о л е г і я Любов ГОЛОТА Ярема ГОЯН Павло МОВЧАН Анатолій ПОГРІБНИЙ Олександр ПОНОМАРІВ Іван ЮЩУК Перший заступник головного редактора, відділ політики Володимир ПАВЛІВ 279!49!47 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278!01!30 (тел/факс) Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК 278!63!69 Відділ мови Олександра ТКАЧ 270!55!57 Відділ літератури Уляна ГЛІБЧУК 270!55!57 Відділ культури Валентина ДАВИДЕНКО 270!55!57 Відділ просвітянської роботи Ольга СКРИПКІНА 279!49!47 Відділ коректури Тетяна МИХАЙЛЕНКО Ірина СТЕЛЬМАХ 278!63!69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278!63!69 Бухгалтерія 279!41!46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10:Б, м. Київ, 01001 E:mail: slovo_prosvity@ukr.net http:// slovoprosvity.com.ua І нд е кс га з ет и “Слово Просвіти” — 30617 Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301214 Наклад — 11700 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовір! ність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. Передплатна ціна, врахо: вуючи поштові послуги: на місяць — 3,29 грн. на 3 місяці — 9,59 грн. на 6 місяців — 19,18 грн. Мабуть, найцікавіший серед замків Львівщини — Олеський за! мок. Біографія цієї споруди досить знакова: тут служив батько Богдана Хмельницького Михайло Хмель, тут народився майбутній король Поль! щі Ян Собеський. Чи не символіч! ний зв’язок “Хмельницький—Со! беський”? Точка дотику — Польща. Один проти неї боровся, інший — зміцнював її могутність. Олесько розташоване на колись важливому перехресті торгових шляхів із Туреччини до Луцька й че! рез Карпати на Волинь. На 50 мет! рів над землею височіє замок, збу! дований у формі овалу. Перша згадка про нього датована 1327 ро! ком. На той час він входив до воло! дінь князя Тройдена. Хоча є версії, що замок побудовано синами (або Андрієм, або Левом) галицько!во! линського князя Юрія Львовича. Фортифікація починає свою історію в момент розпаду Київської Русі на удільні князівства. Ось один із варі! антів виникнення фортеці. Після навали військ Чингісхана відають, що він спілкується ли! ше з дівчатами, які не знайшли свого єдиного. І помічено, що всі дівчата, які були на аудієнції з духом, дуже швидко виходять заміж… Мабуть, він, навчений долею, дає цінні поради. Незважаючи на цей факт, про власника залишилися схвальні характеристики в історичних джерелах. У нього на службі був батько Богдана Хмельницького. Після Даниловича замок перехо! дить до Конецпольських. 1648 року війська під прово! дом Богдана Хмельницького звільнили Олесько і замок від поляків. Конецпольський зму! шений був утікати. Та швидко повернувся назад. Але не мав грошей, щоб відбудувати зни! щений замок. 1681 року Ян Собеський, що народився у цьому замку, ви! плачує борги Конецпольського й відбудовує замок. Як уже зазначалося, у цьому замку народився відомий король Польщі Ян ІІІ Собеський. Його на! родження оповите безліччю чуток і Період 1431—1432 років по! значений повстанням боярів Олеська проти поляків. Замок своїми неприступними мурами захищав повстанців від війська Казимира Мазовецького. Та вже в 1432 році впало останнє га! лицько!руське укріплення. Олеський замок здобули поль! ські війська. І він став власністю Яна з Сєнни, сина Добє! слава. Нащадків цього роду почали називати Олеськими. Не оминула Олеський замок турецько!татар! ська навала, від якої про! тягом ХV—ХVІ століть бу! дівля постійно потерпала. Укріплення були розта! шовані на давньому кор! доні Галичини й Волині. І це ще в князівський пері! од визначило подальшу долю Олеська в часи іно! земної експансії. Боротьба між Литвою, Польщею та Угорщиною у ХІV столітті за вигідний розподіл україн! ської спадщини зумовила важливість Олеська, де роз! межовувалась експансія найближчих сусідів. Тоді битви за Олеський замок як ключ до Волині чи Галичини (Червоної Русі) мали важливе стратегічне значен! ня, і саме тут проходила демарка! ційна лінія державних кордонів. То! му замок відновлювали щоразу. 1605 року Олеський замок стає власністю руського магната Івана Даниловича. З цим іменем пов’яза! на давня легенда. Данилович навіть дружину вибирав так, аби завдяки шлюбу добряче збагатитися. Тож він не розумів почуттів інших. У його дочку Марціану до безтями зако! хався Адам Жолкевський. Та русь! кий магнат не погоджувався на цей союз, бо хотів мати зятя лише з ко! ролівського двору. Зовсім безвихід! ним було становище закоханого, тож під час гри в карти він після чер! гової відмови Даниловича заколов себе кинджалом на очах у всіх. Че! рез самовбивство його не мали права поховати на цвинтарі, тому похо! вали біля самого замку… Відчайдухи, яких цікавість змусила залишитися на ніч у замку, переповіда! ють, що десь між північчю і світанком тіні двох людей блу! кають темними ко! ридорами. Лише відлуння лунає по всіх кімнатах. “Адам”, — кричить дівчина, чує, як її кличе коханий, і йде на відлуння го! лосу, а він — на її. Та ніяк не можуть зустрітися. А ще про привида Адама розпо! монголо!татари повертаються на наші землі під проводом Батия. У 1241 році його війська розгромили давньоруське місто Плінеськ (роз! ташоване за 10 кілометрів від Олеська). Тож утікачі могли закласти основи нового міста й для цього по! будували на підвищенні укріплення. Від 1340 року замок належить литовському князеві Любарту, зго! дом стає володінням польського короля Казимира ІІІ, а вже після польсько!литовської унії (1385 р.) — князя Свидригайла. легенд. Мабуть, не всі поляки зна! ють, що їхній король, який урятував Європу від турецької експансії, мав українське походження. Після війни Петра І зі шведами та його союзу з поляками російські війська протя! гом 1707—1712 років перебували в Олеському замку. Від 1719 року власником замку стає Станіслав Жевуський. Його син Северин (волинський воєво! да) реставрує і перетворює замок на справжнісінький палац. Знач! ної шкоди будівлі заподіяв 15!хви! линний землетрус 23 січня 1838 року. Завдяки директору Львівської галереї мистецтв Борису Возниць! кому Олеський замок відроджуєть! ся. У ньому створено музей. Від 1989 року це філіал Львівської гале! реї мистецтв.
Емблема «Просвіта»Просвітянин