Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Школа перекладу · с. 14сторінка оригіналу ↗

«ЛИЛИК» — ЧИ «КАЖАН»

Слово Просвіти, №14 за 2006 рік

— Які проблеми існують при перекладі з іноземних мов українською? — Одна з найболючіших проблем — словники. Перш за все великі й фахові з різних галузей. Головним чином їх немає. Є хіба українсько-англійський, що склав Ласло Балла, чесько-, болгарсько-український. Усі ж інші — це тоненькі — для школяриків-маляриків. А великих, для дядюг-перекладюг — немає. Переважно переклад здійснюється через російські словники, а вже від них відшукуються українські відповідники. Тобто переклад українською здійснюється з відбігом, відскоком, і ті відскоки бувають не завжди вдалі. А якщо потрібно перекладати якісь фахові терміни, то важко знайти правильні українські відповідники. Зайве казати, що поважніші словники коштують недешево. Наступна проблема — знайти ту книжку, яка потрібна читачеві, на яку буде попит. Зараз слід зважати на покупця. Вгадати з таким твором не завжди вдається. Художні твори (якщо це не якесь розважальне чтиво, не дитяча література, а щось із вершин світової літератури) в сучасних умовах продаються не вельми швидко. Це впливає на наклади. Вони зменшуються. Відповідно зменшується і гонорар, перекладачам доводиться працювати майже задарма. А видавництва… Зараз небагато таких, що в змозі самі видати переклад. Треба шукати додаткові кошти — всі видавці шукають. Ще до проблем перекладу. Є така тенденція серед деяких перекладачів: вони беруть текст, відскановують його, закидають на електронний перекладач, який дає послівний переклад. Машина на граматику, зрозуміло, не зважає. Та й вимагати від електронного перекладача багато не можна — він створений для механічного послівного відтворення тексту. Якщо перекладач совісніший, то після машинного перекладу він той механічний текст перечитає й підправить, а менш совісний, — так абракадаброю і віддасть. Серед видавничого поспільства відоме й таке собі львівське “ноу гау”. Пан прохвесор беруть у видавництва текст зі свого фаху, роздають його на початку семестру студентам (кожному сторінок по 10—20) із наказом перекласти українською. Студенти перекладають свої частки тексту і повертають науковому патрону, а він віддає цей “вінеґрет” видавництву. Деякі видавці, не читаючи того перекладу, видають його. Такі книжки жодної цінності не становлять. Це — макулатура. — Чи закінчуються на цьому проблеми? — Уявіть собі, що ні. В Україні є хороші перекладачі художніх текстів і поезії. Але зараз на цю літературу попит незначний. Тож вони беруться за переклади з інших дисциплін, скажімо, з філософії, психології, соціології, за вузькофахові тексти. Перекладачі, не фахівці в цих галузях, допускають ляпи. Водному філософському творі трапилося слово “горизонт”. Це філософський термін. Він усюди має проходити як “горизонт”, байдуже, скільки разів автор ужив його в реченні — двічі, тричі, хоч п’ять разів. А перекладач подав його водному випадку як “краєвид”, в іншому — “овид”, потім “горизонт”, тобто підійшов до цього по-художньому. А тут по-художньому не можна, треба тільки “горизонт” — і все. Специфіка. У перекладах є й інша ахіллесова п’ята. Це — термінологія. В одному підручнику з соціології трапився мені німецький термін “die verstehende Soziologie”. Російською він звучить “понимающая социология”. У тому підручнику цей термін скалькували з російської і вийшло — “розуміюча соціологія”. Мені переклад цього терміна не сподобався. Тому я поговорив про це з фаховими соціологами й зрозумів, що це “розуміннєва соціологія”, а не понімаюча і не розуміюча. Тобто фаховий текст має перекладати або фахівець із цієї галузі знань, який знає іноземну мову, з якої здійснюється переклад, або слід наймати наукового редактора, що знається на тому предметі. — Чи можна нині говорити про українські перекладацькі школи? — Можна. В Україні історично склалися дві перекладацькі школи — київська й львівська. Київська тяжіє до нормативної мови, львівська — до галицького діалекту. Чому це в галичан превалює — сказати важко, але вони за якийсь там локальний термін чи слово стоять насмерть. Хоча за межами Львова цього слова можуть уже й не зрозуміти. Є така тенденція, так я собі бачу: нормативно так, як у Львові на кухні. Залучати у фахові тексти діалектизми полюбляють не тільки львів’яни. Деякі перекладачі з інших реґіонів України вважають за свій святий обов’язок поставити у переклад слова їхньої рідної місцевої говірки. На мій погляд, це сумнівно й не завжди доречно. Можна вжити якийсь діалектизм, що більш-менш буде зрозумілий із контексту для всіх — від Чорнобиля до Форосу і від Ужгорода до Мілового, — якщо в ориґіналі теж ужито діалектне слово. Але перенасичувати весь текст малозрозумілими для інших людей діалектизмами і крім того ще й вживати їх у фахових текстах вважаю недоречним. Наприклад, трапилося в одному перекладі слово “лилик”. Це — кажан. Навіщо ж уживати не всім навіть у Західній Україні відомого “лилика”, якщо є слово, знане всіма? — Якою мовою слід перекладати твір, написаний у минулих століттях, не якийсь фаховий, а художній, щоб він не втратив стильових і часових ознак? — Це неоднозначне питання, і скажу чому. Треба розуміти, для кого перекладається та книжка. Хто її зараз зрозуміє, якщо її перекласти давньослов’янською або староукраїнською книжною мовою? Гадаю, що невелика група людей, обізнаних з історією мови, “дaвники”, як їх ще називають. Таких людей в Україні небагато. Дві тисячі, може, й не набереться. Основна ж маса читачів знає сучасну мову. Якби мені трапився такий текст, то я б його перекладав на сучасну й зрозумілу для всіх мову зі збереженням певних архаїзмів. Скажімо, є письменник Іван Білик, і його твори “Меч Арея” і “Похорон богів”. Він пересипає тексти архаїзмами, але не для того, щоб викаблучитися, а щоб передати колорит тієї мови й історичної доби. Потім — чи є фахівці, щоб отак узяли й переклали мовою XVII—XVIII століть? І якою — писаною чи живою? Мовою Волині, Наддніпрянщини, Галичини, Закарпаття, Поділля чи Слобожанщини? Гадаю, треба йти назустріч читачеві. Бо якщо потенційний споживач погортає такий переклад і нічого в ньому не зрозуміє, то навіщо йому та книжка? — Як видавництво знаходить перекладача? — Винайм перекладача — це двосторонній акт видавництва й перекладача. Чому видавництво наймає саме цього перекладача? Бо воно його знає. Воно йому довіряє — його інтелекту, фаховості, працездатності. Інших причин не бачу. — Як людина може увійти в перекладацьку сферу? Чи може сама вибрати певний твір, домовитися з іноземними власниками прав на нього, самостійно зробити переклад — і вже з готовим продуктом прийти до якогось із наших видавництв? — Може прийти з готовим продуктом, але домовляється про права тільки видавництво. Із перекладачем власники авторських прав на твір не матимуть справи. Вони співпрацюють тільки з юридичною особою. Хіба якщо перекладач — приватний підприємець. Але чи захочуть із ним мати до діла іноземні партнери — це велике питання. — Хто готує перекладачів? — Перекладачів готують факультети іноземних філологій різних вищих шкіл, або людина сама вивчає мови і робить переклади. Але підтвердити фаховий рівень може тільки виконана робота, і наявний диплом тут — не показник. Можна самотужки вивчити ту чи іншу мову й перекладати якісно. Окрім того, українці, що живуть за кордоном, теж беруться за переклади. Але в якій вищій школі чи на курсах іноземних мов людина б не вчилася, потрібна ще й наполеглива праця, постійне вдосконалення, бо інакше перекладачем не станеш. — Іван Франко однією з вимог до перекладу визначав досконале володіння мовою. Із Вашої особистої практики — чи можливо знати іноземну мову досконало, чи щоразу відкривається щось нове? — Нове з’являється в кожному новому тексті. Сказати, що досконало щось знаєш? Вважаю, щоб таке казати, треба мати сміливість. Адже нічого немає такого, чого не можна було б удосконалити. Досконало знає лише Бог, а людина завжди має що з’ясовувати. Для пізнання немає меж, тут є простір для кожного — будь-де і будь-коли. Але, звичайно, мову, з якої перекладаєш, треба знати. не зрозуміє, хіба хто компетентний звірить з ориґіналом. Якщо у творі є щось таке, що треба передати поіншому, то добросовісний перекладач відчує це й передасть. Відтворити якісь ментальні нюанси можна. Є така річ як примітки. Якщо в тексті не вдається, то це можна зробити в примітках або в додатках. Узяти, приміром, переклад Степана Масляка роману Ярослава Гашека “Пригоди бравого вояка Швейка”. Скільки там приміток? Багато. І вони аж ніяк не зайві, а лише допомагають. Уся ментальність передається там, у додатках або в примітках. — Який переклад можете визначити як еталонний, дуже вдалий? — Вищеназваний: “Пригоди бравого вояка Швейка” Ярослава Гашека у перекладі Степана Масляка. — Що можна сказати про переклади з української іноземними мовами? — Переклади з української на іноземну характеризуються однією фразою: там ще й кінь не валявся. Кілька книжок хтось переклав, та й усе. Франкфуртський книжковий ярмарок після Помаранчевої революції схильний котрийсь із наступних років оголосити роком України і запросити наших видавців. Чудово! Але ж нам ні з чим туди їхати! Можна привезти українські книжки, але ж української там майже ніхто не знає. Російської так само. Тож аби їхати на Франкфуртський книжковий ярмарок, треба мати якісні переклади німецькою, в крайньому разі — англійською. А їх немає. Аби виходити з українськими творами на міжнародний ринок, треба робити переклади. За нас це ніхто не зробить. Так, перекладали декого з наших у Канаді, Штатах. У Німеччині Любка Дереша переклали, й Андруховича кілька книжок. Але будь-яке видавництво на Заході буде друкувати твори українських письменників, лише коли з’ясує, що матиме з того Далеко не всі слушні й новаторські ідеї в різних галузях знань і мистецтва спадають на ум представникам одного народу. З огляду на це певну кількість думок доводиться запозичувати. Допомагають у цьому перекладачі. У перекладацькій галузі є свої складнощі й здобутки. Про це ми й поговоримо з київським перекладачем Віктором РЯБЧУНОМ. Довідка. Віктор Рябчун закінчив факультет іноземної філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Спеціальність — германіст. Працював у київських видавництвах “Дніпро” й “Тандем”, а також у низці медійних структур. Брав участь у перекладі книжки “Класики політичної думки”, переклав книжку німецького філософа Райнгольда Ципеліуса “Держава: історія ідей”. Зредагував переклади: “Класики політичної думки”, “Критика цинічного розуму” Петера Слотердайка, “Загублений” Ганса-Ульриха Трайхеля, “Філософія права” Густава Радбруха, а також книжки “Історія релігій” Лубського та ін., “Військова психологія” Василя Ягупова.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин