“Жоден політик світу, ані жоден політичний письменник не зробив у політиці стільки, скільки Гоголь”. Василь Розанов · с. 11сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «НОТАТКИ ПИСЬМЕННИКА», с. 10
НОТАТКИ ПИСЬМЕННИКА
Слово Просвіти, №14 за 2007 рік
шальну роль перебрала на себе психопатологія. Чи думав письменник по-українському? Вочевидь — і по-українському також. Непереборне відчуття рідної мовної стихії (разом з індивідуальним забарвленням власного таланту) визначили стиль письменника, найважливішими ознаками якого є невідповідність синтаксичним і лексичним канонам Карамзіна та Пушкіна (1) і тотальна, — до рівня смислових атомів — іронія (2). Російська критика розкололася в ставленні до першої позиції. Мова Гоголя (яка невдовзі стала питомою ознакою російської в її літературних і побутових реалізаціях) викликала скепсис — від легких жартів щодо хахлацтва до повного неприйняття. Іронія, з систематичними протуберанцями в сатиру, також провокувала шалений спротив, коли йшлося про тих “проживателей”, дозволяючи відчувати свою однозначну великодержавну зверхність. Ось вам Пузатий Пацюк із “Ночі перед Різдвом”: “…ничего не работал, спал три четверти дня, ел за шестерых коса-рей и выпивал за одним разом почти по целому ведру. Притом шаровары, которые носил он, были так широки […] что ног было совершенно незаметно, и казалось — винокуренная кадь двигалась по улице”. Який тут лібералізм, яка філософія, звідки необхідність “отторгнуться от России”? Як не сумно, навіть “передова інтелігенція” — здебільшого — симпатизувала українцям у межах, визначених спільністю слов’янських і православних коренів, водночас вважаючи лише себе головними носіями слов’янськоправославних ідеалів, поставленими Богом над іншими. Еволюцію Гоголя в цій системі координат можемо прослідкувати за двома варіантами “Тараса Бульби”. Ось передсмертні слова полковника в першому виданні повісті (1835): “— Прощайте, паны-браты, товарищи! — говорил он. — Вспоминайте иной час обо мне. Об участи моей не заботьтесь […] Да глядите, прибывайте на следущее лето опять, да погуляйте хорошенько!”. А ось “Тарас Бульба”—2 (1842), через сім років: “— Прощайте, товарищи! — кричал он им сверху. — Вспоминайте меня и будущей же весной прибывайте сюда вновь да хорошенько погуляйте! Что, взяли, чертовы ляхи? […] Постойте же, придет время, будет время, узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!” Втім — з тієї ж фінальної сцени: “Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая бы пересилила русскую силу!”. І йдеться не про плутанину, пов’язану зі, сказати б, нелегітимним поширенням назви (Київська) “Русь” на Московію: Гоголь написав саме те, що хотів; коли сьогодні там (де нафта і газ) що-небудь називають “русским”, то мають на увазі “своє” — з київськими храмами і філософами включно. Якщо патетика в фіналі “Тараса Бульби” принаймні виправдана героїчним жанром повісті, то погляньмо на “Мертві душі” (1842). Шахрай і пройдисвіт Чічіков покидає сторінки першого тому, густо заселеного різними монстрами, страшненькими через свою буденність. Сам перекупник мертвяків задрімав у бричці; дрімає й кучер Сєліфан, а слуга “За всё” Петрушка хропе — аж картуз загубив. І… р-раз! “И какой же русский не любит быстрой езды? […] Эх, тройка! птица тройка, кто тебя выдумал? […] Не так ли и ты, Русь, что бойкая необгонимая тройка несешься? […] …и, косясь, постораниваются и дают ей дорогу другие народы и государства”. Звідки ентузіазм,
якщо все, написане Гоголем перед останньою сторінкою “Мертвих душ”, не обіцяє нічого (і підпадає під стерту, але змістовну формулу “сміх крізь сльози”)? Він помиляється, казали з одного боку; він злісний наклепник, кричали з іншого. Хай так; визнаємо Росію взірцем тодішнього і прийдешнього благоденствія. Але ж письменник сам не бачив, не малював і — виходить — не визнавав її такою; звідки мажорний фінал “Мертвих душ”? Аванс?.. Одним із віддзеркалень життєвої й творчої трагедії Гоголя є те, що доля не дарувала йому здатності справедливо поціновувати свої твори. Радше бідний, ніж багатий; негарний; претензійно й без смаку вбраний, він приїхав з Полтавщини до Петербурга з нечіткими планами щодо майбутньої кар’єри. Попрацювавши писарем у двох департаментах, без успіху спробувавши найнятися в актори, Гоголь зрештою взявся писати. Робив це по-діловому, міркуючи над тим, як малоросійською екзотикою зацікавити тутешній приморожений бомонд — і (насамперед!) заробити трохи грошенят. Перо слухалося його рації, але мало і свою, неконтрольовану логікою, волю: геній пробивався з підсвідомості, на власний розсуд добираючи слова і гуртуючи їх у діамантове намисто. Успіх “Вечорів на хуторі…” (а пізніше циклу “Миргород”) Гоголя і втішив, і здивував, бо цю роботу він робив легко і — так йому здавалося — по-ремісницькому (зокрема — запозичуючи фольклорні мотиви в німецьких казкарів і в своїх попередників по цеху “малоросійська словесність”). Коли так його хвалять за “дурниці”, то… Експериментальні й дуже нерівноцінні “Петербурзькі повісті” слугували прологом до справжнього (думав Гоголь). Справжніми він начебто визнав “Ревізора” й “Мертві душі”, але на той час, коли робота над ними була завершена, патологічний демон уже володів душею письменника, змушував нехтувати написаним раніше і маніакально зосередитися на продовженні “Мертвих душ”. Це мало бути Слово, яке не поступиться Біблії. Месіанство, дидактичність і резонерство стали сутністю розмов і листів Гоголя (а останні пізніше перетворилися на матеріал психіатричних експертиз). “Вибрані місця…” мали стати попередньою презентацією ідеології 2-го тому “Мертвих душ”. Провал цієї книги (та її захоплене сприйняття реакційними колами) здивували Гоголя — і фактично знищили його. Божевілля вкладало в пальці перо і змушувало дописувати державницькі дурниці — приший кобилі хвіст — до нової версії “Тараса Бульби”, до “Мертвих душ”; так виникли “Русский царь” і “птица-тройка”. Геній, проте, знав своє і штовхав перо писати правду. Геній переміг: письменник спалив рукопис і вмер. Він збожеволів не через конфлікт між українським і неукраїнським складниками своєї душі: цей конфлікт зумовлений хворобою Гоголя. Те Слово, яке він чув у голові, повинно було ощасливити все людство, якби пощастило його записати. Московський цар мав слугувати письменникові помічником, силоміць запроваджуючи знайдене ним Добро, бо — так бачилося — ні воля, ні освіта, ні релігія не годні були це зробити. “Він — негідник”, — сказав про Гоголя Толстой. “Він — хворий”, — сказав Чаадаєв. “Він геній, він герой”, — скажемо сьогодні ми, пам’ятаючи, як згоряв письменник разом із своїм рукописом. Самотній, нещасний, великий Гоголь… Отже, знімається кіно… “Тарас Бульба” (1835) чи “Тарас Бульба” (1842)? Між першим і другим варіантом — велика різниця. Другим — детальніше прописаний, має більший обсяг, і в ньому немає тих нісенітниць щодо устрою Січі, яких Гоголь припустився спершу — не до кінця з’ясувавши для себе, що пише героїку, а не карнавал. У переробленій версії вже не 30, а 120 тисяч козаків під проводом Тараса Бульби рушають на ляхів (що надихає, скажімо, на масштабнішу режисуру батальних епізодів). У варіанті 1842 р. зрадник Андрій стає командиром у польському війську і зустрічається з батьком у бою, а не ховається за чужими спинами, як і раніше. Нарешті, у виданні 1835 р. Тарас Бульба гине, можна сказати, буденно; не має під собою вогнища і не має виграшної сцени, в якій проголошує і “православную русскую веру”, і “русскую силу”, і “Русской земли царя”. Обмеживши поле зору вимогами кінематографічного ремесла, можна однозначно зупинитися на переробленій версії. Якщо ж ідеться про щось більше, ніж ремесло… Що тут скажеш? Кіно знімається на “православные русские деньги”; поживемо — побачимо. У статті використано фраґменти з книги “Гоголь, Геній та божевілля”, роботу над якою я розпочав разом із сином Олександром (1958—2005) і яку сподіваюся завершити.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
