Від першої особи · “Все твориться людським духом — який дух, така в нас буде і економіка, армія, освіта і так далі”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
ДУША НЕ ЗАГОВОРИТЬ — НЕ ЗАСПІВАЄ ГОЛОС
Слово Просвіти, №14 за 2011 рік
Хто, як не народний артист України, лауреат Шевченківської премії Анатолій МОКРЕНКО, людина, яка віддала улюбленій справі усе своє життя, може об’єктивно оцінити стан сучасного музичного мистецтва. Його мова, непідробні емоції, пісенні експромти йдуть із глибини серця. Анатолій Юрійович і нині так переймається проблемами української культури, і з такою щирістю вірить у вдосконалення духу людського, що…
— Анатолію Юрійовичу, сучас# ний музичний простір справді пе# ретворився на “пающіє труси”? — На жаль… У сучасному му# зичному мистецтві прикра ситуа# ція. Зараз колосальна диспропор# ція між справжнім мистецтвом і маскультурою, яка більше схожа на антикультуру. Ми все менше користуємося тими скарбами ві# ків народного і класичного мис# тецтва, які дійшли до нас. Непо# коїть те, що мистецтво, придума# не людиною для того, щоб роби# ти її духовно досконалішою, пе# ребуває у стані занепаду. Це по# винне розуміти не тільки сус# пільство, а й держава. Буваючи у класичних закладах мистецтва, мені завжди дуже прикро, що там я не бачу знайомих облич з нашої так званої еліти — і урядової, і Верховної Ради, проте усіх їх ми бачимо на екранах, де ллється рі# кою пошлість. Мені не зрозуміло, чому люди не беруть до уваги те, що їх вивищує. Усе життя вважав, що духовне збагачення людини, людська шляхетність, доброта, співчуття це дуже благородно. А що ми чуємо і бачимо зараз?! На радіо, приміром, домінує розва# жальний момент: то думки, ус# мішки “великих”, які мені не ду# же подобаються, реклама театрів тощо… але це не культура, а рек# лама, яка має бути на вулицях. Одне слово — зараз ми пережива# ємо не стільки економічну і полі# тичну кризу, скільки духовну. — Де ж тоді вихід із цього глу# хого кута? — Я завжди відстоював неза# лежність і суверенність України. Мушу сказати, що за радянських часів, коли був тоталітаризм, культурою держава займалася серйозно, хоч була інша ідеоло# гія. В Україні потрібно усвідоми# ти, що держава повинна займати# ся і соціальною сферою, і еконо# мікою, але культура має бути перш за все. Бо все твориться людським духом — який дух, така в нас буде і економіка, армія, ос# віта і так далі. На жаль, у нас не# має державної політики у куль#
бані… До речі, Олег Ткаченко, який очолює Запорізьку “Про# світу”, також загорівся зробити таке ж свято для сільських шко# лярів, і це прекрасно, бо про сіль# ських дітей треба дбати! Діти в цьому віці дуже солідарні, вони радо займаються творчістю, бо поклик іде від серця, від душі… — Нині класичне мистецтво зазнає численних трансформацій, те ж відбувається і з народною піснею. Як Ви ставитеся до різно# манітних модернізацій? — Я взагалі оці модернізації не сприймаю і категорично проти цього. Бо треба пізнавати те гли# бинне, що було колись, те, що дійшло до нас. Мене, наприклад, дуже хвилює тенденція, яка від# бувається у сучасній опері. Опе# ра, яка народилася в Італії, дала високі взірці мистецтва, нині мо# дернізується. У мене таке вра# ження, що Європа, де створили оперу, сама її і нищить. Видатний тенор сучасності Пласідо Домін# ґо, директор і диригент двох аме# риканських опер у Вашингтоні та Філадельфії, також стверджує, що в Європі, на превеликий жаль, тенденція модернізації опери заходить аж надто далеко, і опера має найбільшу перспекти# ву в США. Я співав у 40 операх провідні баритонові партії, цього не розумію, бо опера — це роману музиці, це роман і епоха! Як можна його модернізувати?! От, наприклад, років три тому була поставлена у нашому театрі опера “Фауст”. Це ж середньовічна епоха, яку треба передати у вико# ристаних інтонаціях і в костю# мах. Так ні, одягнули всіх вико# навців у камуфляжні костюми… Причому надто примітивно і на# туралістично, я послухав дві кар# тини, піднявся і пішов, бо не мо# жу… Це ж мій театр, де колись бу# ли прекрасні оперні вистави! Або на знаменитому каналі класичної музики “Меццо” опера “Борис Годунов”. Мені шкода мого това# риша Анатолія Кочергу, дивлюся
— співає, говорить інтонаціями тієї епохи у сучасному костюмі — це ж еклектика! А ми говоримо про гармонію часу у творчості. Якщо ми будемо модернізувати, то не відчуємо цієї гармонії! Це ж страшна еклектика, оцей епатаж вносить у душі людей таке сум’яття, вони нічого не розумі# ють, у них просто крадуть гармо# нію. Це жахливо. А народна піс# ня… Та не треба її чіпати! Те, що було, перетворювати на кашу?! Знаєте, мене дивує, що немає спротиву. Модернізація — це ни# щення скарбів. — А поверхове ставлення до кобзарського мистецтва… — Так було ще за радянських часів. Якщо хочеш збагнути, хто ти і звідки, то є кобзарське мис# тецтво. Я їжджу додому у свої Терни через село Лавіркове. І там якось зустрівся з одним банду# ристом на прізвище Рочок. Він увесь час жалівся, що ніхто його не запрошував у школу до дітво# ри… Бо кожен художник має свою місію, і перш за все треба починати з дітей… Я говорив#го# ворив з ним, записував думи, яків нього є, можу сказати, що це один із могікан. І думаю собі, що треба організувати йому або вис# туп на телебаченні, або на радіо — хай пограє талановита людина, хай її послухають! Але як я не на# магався, нічого не вийшло! Всю# ди наштовхувався на глухоту… Оце тривожний симптом і тен# денція, що ми переходимо на примітивну розважальність. — Нерідко українські таланти губляться на творчому шляху, за# лишаючись за бортом визнання. Анатолію Юрійовичу, чому ми ма# ємо такі нестримні потоки за кордон? — Бо нині мистецтво потріб# не і водночас непотрібне. Дуже часто золоті голоси, і мої колеги, і мої учні затребувані за кордо# ном, а у нас, на превеликий жаль, їх ніхто не знає. Згадую, якого ве# ликого удару завдано мистецтву,
коли відбувалися перебудовчі процеси. Я був тоді директором театру. Ті роки були найтяжчими у моєму творчому житті. Держава зовсім не фінансувала театр. А тоді виникла можливість виїж# джати усім за кордон, ну і, як то кажуть, повалили люди. Театр — це ж 1300 талановитих людей, яких збирали звідусіль! Я думав, як стримати цей потік, як не доз# волити розбігтися театру?! Бо то# ді дуже багато людей виїхало. У нас по півроку не давали зарплат# ні. Артисти балету, які трудяться до сьомого поту, просто непри# томніли на сцені. Я дуже вдячний Віктору Ющенку, який тоді був головою Національного банку. Тричі я звертався до нього, і він був єдиний тоді, хто допоміг. Нині також багато виїхало, бо немає підтримки, допомоги — суцільна глухота і байдужість. Алея дуже щасливий, що справжні таланти є! Мої учні — наче про# довження моєї місії, яка розпрос# торюється по всьому світу. Це прекрасні голоси — Володимир Опенько, Михайло Киришев, Геннадій Ващенко, Андрій Гоню# ков, Олександр Мілєв, Сергій Скочеляс… Справжня гордість! — Останнім часом тексти пі# сень стають дедалі примітивні# шими. Що відбувається? — Просто зараз нема лідерів. У наш час були два безсумнівні лідери, на яких орієнтувалися всі інші — це Платон Майборода та Олександр Білаш. Ставлення до цього змінилося. Зараз деякі спі# ваки самі пишуть тексти до пі# сень, хоча не мають до цього здіб# ностей. Це свідчить про деграда# цію. Олександр Білаш написав 11 чудових поетичних збірників. Він жодного свого вірша не взяв у пісню, а брав поезії Дмитра Пав# личка, Михайла Ткача, Максима Рильського, Андрія Малишка, тобто вибирав перлини. Тому і пісні які були! Людина ж коли слухає, то бачить у тому своє жит# тя, виникають світлі асоціації, святі почуття. А зараз що?! Та ми продаємо своє мистецтво, свою мову, свою душу! Продаємо Укра# їну з “тельбухами”, продаємо її душу! Мене нещодавно дуже вразив Павло Мрежук, який по першій програмі радіо заспівав пісню “Сирота”, знаєте, я заплакав — бо нарешті якась правда! А потім чую — за ним співає Іван Попо# вич пісню про Бандеру “Степане, Степане, за що тебе вбито?” Я відкрив очі і думаю: “Боже мій, це ж колосальна подія!”. То ж навколо співають “бажання#ко# хання”, поезії немає, сміття і го# ді, і раптом — оці дві пісні!
Спілкувалася Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
