Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №14 за 2011 рік

16 с. · 35 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 14 (599), 7—13 квітня 2011 ДОНБАС: ЗАЧИСТКА ШКІЛ ТРИВАЄ ЧЧИИЯЯ ЗЗЕЕММЛЛЯЯ — — ТТООГГОО ЙЙ ВВЛЛААДДАА

Вадим МИЦИК, директор Тальнівського районного музею історії хліборобства, етнолог Кожному народу, як етнічній цілісності, відведено своє місце на землі. Дано розум у голову, душу в тіло і силу в руки. Живи, твори, працюй. Український народ одвіку живе і господарює на землях П’ятиріччя — між Дунаєм, Дністром, Дніпром, Дінцем, Доном. Річки дають воду для Життя. Ці землі щедро і плідно забезпечують народ святим Хлібом. Хліборобство, за висновками академіка В. Вернадського, створило “велику культурну біохімічну енергію, за допомогою якої людство змінило впродовж 20 тисяч років, якщо не більше, поверхню планети. Сім-вісім тисяч років тому назад ми маємо перші могутні держави хліборобського характеру і перші великі міста”. Все життя українського народу пов’язане із землею. У ній наша історія і культура, етногенетичний зв’язок із предками, наше господарювання у світі й священна пожива. Земля нам є рідною. Вона — наша мати. Відомий поет і публіцист Олег Ольжич писав, що “український характер є в основі своїй хліборобський”. І в цьому “суттєві передумови такої життєвої постави українського народу, виплекані тисячоліттям його культури. А саме в життєвій поставі криється вся позитивна вартість (хліборобського) характеру українця! Нею зумовлена вся його снага і творчість!” У статті “Український міт” він розкриває те невичерпне джерело життя і творчої сили, яке є найосновнішою ознакою “української культури, а саме: її зв’язаність з землею. Земля виступає у нас з такою силою, що певне психічне наставлення (нехай вільно буде назвати його “космічним”) каже декому шукати українського міту в землі”. Кожному народові, як і кожній людині, Богом відведено своє місце на землі, на котрій жили і живуть предки, батьки. Тому воно й зветься — земля батьків, Батьківщина, Вітчизна — вітча земля. Її плекають, відстоюють і від ворога загребущого, і від сусіда завидющого. Тим більше таку землю, як наша. За запасами чорноземів у світі Україна посідає одне з чільних місць. Наша держава має територію в 60355000 гектарів, серед яких 26566000 гектарів займають чорноземи — 44 відсотки. Під сільськогосподарські угіддя задіяно 23198000 гектарів. Родючість української чорноземлі чи не найвища у світі. Врожайності сприяють кліматичні умови. Давньої пори в міжріччі Дунаю-Дністра- Дніпра розвивалася ціла низка культур, зокрема хліборобських: Кукрецька, Буго-Дністровська. В мідно-кам’яному віці тут розквітла Трипільська цивілізація. Чим пояснити привабливість цих земель та культурний розквіт життя на них? За визначенням дослідника духовної історії України Олексія Братка-Кутинського, Наддніпрянщина і Наддністрянщина є єдиним місцем на планеті, де ширина чорноземної зони сягає 500 кілометрів. Саме в ній забезпечуються сталі врожаї та висока якість злаків, городини й садовини. Науковець з’ясував, що “значний масив українських земель з часу появи на земній кулі перших наземних рослин та перших тварин ні разу не був затоплений водами морів чи океанів. Це означає, що протягом сотень мільйонів років тут зберігався і нагромаджувався родючий ґрунт та послідовно розвивався найбагатший у світі генетичний фонд”. Звідси “розселялися на новоутворені суші флора і фауна, а разом з нею і людність. Це означає, що саме терен України є тим містичним місцем планети Земля, на якому відбувається передача естафети знань, що послідовно змінюють одна одну рас земної кулі: лемурійської, атлантичної, арійської. Це означає нарешті, що саме ця земля мала породити сільське господарство нової раси, …спонукати їх до землеробства”. У цьому вся цінність землі і сутність хліборобства як нової технології життя. Хоч би які історичні культури розвивалися на землях України, але найосновнішою культурою залишається культура хліборобства. Хліборобство витворило такі основні риси українського народу, як працьовитість, щиру і щедру вдачу, любов до світу і людей, дало могутній духовний струмінь для творчості — обрядової, пісенної, мистецької. Наша рідна земля — це наше найбільше благо у світі. З нею ми пов’язані і душею, і працею, цебто усім життям усіх поколінь, які жили, живуть і будуть жити й примножувати добро й красу на ній. Водночас вона є і причиною багатьох нещасть. Деякі держави у різні віки намагалися загарбати і родючі землі, і життєвий простір українського народу — Польща, Туреччина, Австрія, Угорщина, Румунія, а надто Росія. Споконвіку наш народ тільки й бореться, аби відстояти “землю, волю і кращу долю”. Щоб забрати в українців землю, змінюється тактика й засоби. Її роздали людям у вигляді паїв і тут же гендлярі від політики квапляться її скупити (див. “Земельний кодекс України”). Але щось не виходить у політичних гендлярів, і на продаж землі раз ураз накладалася заборона. Черговий наступ на українську землю — територію — робить нинішня влада. Мовляв, треба ж чимось поповнювати бюджет. Таке собі хитромудре виправдання. Для людей створюють умови, щоб унеможливити продуктивне господарювання. Дали землю, але нема техніки для обробітку. Якщо вона є, то нема запчастин. Для прикладу. На 68 фермерських господарству Тальнівському районі (Черкащина) є лише десять комбайнів. Трактори такої давності, що їх мабуть і на металобрухт не приймуть. Фото Олеся Дмитренка Коли все є, то бракує пального. Під час весняних робіт, жнив, при збиранні врожаю восени пальне щоразу злітає в ціні. Створюється ситуація, щоб люди позбувалися землі. Гендлярі, які загарбали підприємства, цілі галузі, за безцінь скуповують основне багатство українців — землю. Юридично і навічно. І не просто як засіб для господарювання, а як територію. Оскільки гроші знаходяться в руках некорінного населення, то одного разу ми прокинемося, як писав Тарас Шевченко, “на нашій не своїй землі”. Хутчіш скупити землю хочуть ті антиукраїнські сили, які сплять і бачать нашу землю своєю, а Україну — бездержавною. У цьому руслі відбувається боротьба з українською мовою. Але ж і земля, і мова дані Богом. Тому виступати проти них, — це не тільки боротися з народом, а оголошувати війну Богові. Перш ніж махлювати, як продавати землю, краще подумати, як про неї піклуватися, доглядати так, щоб вона була родючою і на ній зростали дорідні врожаї. Адже земля є живим організмом із міріадами мікроорганізмів. Процес наростання ґрунту дуже повільний — один сантиметр за триста років. Проте руйнування при нехлюйському ставленні у сто разів швидше: за три роки знищується один сантиметр родючого ґрунту. Коли кажуть про купівлю-продаж землі, пригадуються відомі факти, як ізраїльтяни свого часу скуповували у палестинців землю. Заволоділи нею на юридичних підставах. І що тепер робиться? Непримиренна війна і помста. Гендлярів у політиці запитую: Як можна продати Історію? Як можна продати Пам’ять? Як можна продати Могили предків? Як можна продати Любов? Як можна продати Край, відведений Богом? Як можна продати Душу? АЛЬТЕРНАТИВА АНАТОЛІЯ КІНДЕРЕВИЧА ГАРМОНІЯ ЧАСУ В ТВОРЧОСТІ ХРЕСНИЙ ШЛЯХ ЕМІЛІЇ СТАСЮК З ІМЕНЕМ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА
Події, факти, коментарі · “Земельне питання для українців, безперечно, доленосне. Для кожного особисто і держави в цілому”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ку, що приватна власність на зем# лю є головним гальмом подаль# шого розвитку агровиробництва США. Звичайно, мораторій на про# даж землі відмінять. Відповідні закони ухвалять. Але є великий сумнів, що на користь пересічних українців — власників трьох#чо# тирьох гектарів. Досвід недалеко# го минулого з ваучерною прива# тизацією ще на пам’яті багатьох. Сподіватися на проукраїнські по# літичні сили в парламенті можна, але толку від того мало. На що ще можна сподіватися, то це на го# лос громадської думки, на свідо# мість громадян… Як на тих бабусь#пенсіонерок із села на Київщині, що над Дніп# ром. Не продали вони свої паї “фермеру”, і не тому лишень, що з нього нікудишній господар зем# лі. А ще й тому, що довідалися: гектар набагато гіршої за родю# чістю землі в Західній Європі коштує в межах 24 тис. євро. За чіткого й гарантованого дотри# мання законодавчих вимог до го# дувальниці. І захисту їх, мешкан# ців села, прав та інтересів. І май# бутнього їхніх дітей… Отож коли котромусь із влас# ників паю закортить необдумано спекатися прабатьківської спад# щини, то щоб потім не довелося самому собі дорікати: бачили очі, що продавали, плачте, хоч…
Події, факти, коментарі · “Земельне питання для українців, безперечно, доленосне. Для кожного особисто і держави в цілому”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

БАЧИЛИ ОЧІ, ЩО ПРОДАВАЛИ…

Микола ЦИМБАЛЮК Фото Олеся ДМИТРЕНКА Тисячу доларів, тобто вісім тисяч гривень за чотири гектари родючої землі! Таку ціну пропо# нує бабусям#пенсіонеркам один хитромудрий фермер у віддале# ному (100 км від столиці) районі Київщини. І земля не яка#не# будь, не де#небудь, а в живопис# них місцях, на берегах Дніпра. А що вже казати про ціни на землю у тій же Житомирській, чи Рівненській, чи Вінницькій, чи інших областях, де бідність та безробіття дійшли загрозливої межі. За даними офіційної ста# тистики, близько п’яти мільйонів пенсіонерів отримують пенсію 900 грн. Безперечно, що тотальним зу# божінням українців користують# ся спритні земельні шахраї. Вони свого добиваються, тим паче, щой держава сприяє цьому чергово# му злочину проти її громадян. Як результат: одні від бідності, інші від незнання справжньої вартості землі, ще інші, втамовуючи апе# тит на “капусту”, таки продають із молотка безцінний батьків# ський спадок. Нині чинне законодавство за# бороняє продаж земель сільсько# господарського призначення. Але це не перешкода для мож# новладців — їхній правовий нігі# лізм давно став живильною бруд# ною тванюкою, з якої вони не один рік тягнуть багатомільйонні рибки. Однак навіть у них є ба# жання легалізувати викрадене, здобуте в бідарів обманним шля# хом. Не проти поживитися на го# рі українського селянина і за кор# доном. Та й ситуація зі станом і перспективами вітчизняної еко# номіки, насамперед сільського господарства, вимагає реальних, але продуманих змін. Депутати кожного скликання Верховної Ради України порушували зе# мельні питання, продовжували мораторій на продаж. Одне сло# во, в Україні давно назріла зе# мельна реформа. Нещодавно від# булися парламентські слухання “Земля в українській долі: ситуа# ція у земельній сфері, законодав# че забезпечення земельних відно# син та практика його реалізації”. Розмаїття думок і позицій, враховуючи мотиви “за кадром”, нічого нового не додали. Одні виступали проти продажу землі, наприклад, Ольга Голобородько, директор виробничого колективу “Синюха” з Кіровоградщини: “90 відсотків людей вважає, що землю взагалі не потрібно прода# вати”. Інші (з учасників слухань) обстоювали пришвидшені темпи розробки і ухвалення “Закону про ринок землі” та “Закону про земельний кадастр”. Земельне питання для україн# ців, безперечно, доленосне. Для кожного особисто і держави в ці# лому. Зразків світового досвіду більш ніж достатньо. Приміром, запровадження ринку землі без обмежень у Болгарії і Румунії призвело до втрати тамтешніми сільськогосподарськими вироб# никами своєї землі. Натомість обачніше підійшли до цього пи# тання Франція, Німеччина, Анг# лія, де земля концентрується в руках держави. Бездумний про# даж землі, як сказав екс#голова Верховної Ради Олександр Мо# роз, назавжди залишить нам, на# шій державі принизливу роль обслуговування світового ринку сировиною, дешевою робочою силою і т. д. “Тоді треба чесно сказати людям, — не покривив він словом, — ми будемо 51 шта# том США, або провінцією чи ав# тономією Російської Федерації, чи Ізраїлю, чи якоїсь іншої краї# ни, інакше не буває”. Це не дешева страшилка соці# аліста, тут він як ніколи близький до істини. 10,5 мільйонів гектарів українських земель на сьогодні зосереджено в руках кількох осіб. Три перших місця посідають “Ук# раїнські аграрні інвестиції” (Сті# вен Дженнінгс) — 330 тис. га, ММК ім. Ілліча (Ринат Ахметов) — 225 тис. га, “Нафком#Агро” (син екс#президента Леоніда Кравчука) — 200 тис. га. Деякі ог# лядачі називають серед інших ро# сійського прем’єра Владіміра Пу# тіна. Цей список можна продов# жити, але варто зазначити, що ті# ньовий — набагато численніший. І не менш багатий. Зняття мора# торію відкриє всі шлюзи для іно# земного “інвестора”. Народний депутат Володимир Стретович мав рацію, коли говорив, що ще шість років тому американські фінансисти в рамках Бостонського проекту акумулювали значну суму — мільярди дола# рів для купівлі україн# ської землі. Гадаю, усі розуміють: не з метою допомоги підняти на ноги світову житницю. Перепродаючи землю, спритні ділки сподіва# ються заробити на вто# ринному ринку близь# ко 400 мільярдів дола# рів(!), половина — 150—200 із них — пот# рапить до кишень ко# рупційних чиновників і фінансових посеред# ників. До речі, саме американські еконо# місти дійшли виснов#
Події, факти, коментарі · “Земельне питання для українців, безперечно, доленосне. Для кожного особисто і держави в цілому”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

ДРУГИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК. ЗЕМЕЛЬНИЙ

Леонід ЛІЩИТОВИЧ Прогнози щодо фінансової кризи невтішні. Наш порятунок — у рішучих діях, спрямованих на зміцнення аграрного потенціалу України. Бо, зрештою, для нас це найреальніший шлях до відрод# ження вітчизняної економіки. Але в нас багато перешкод — немає цивілізованого земельного законодавства, а яке є — працює, наче через пень колоду тягне. Приміром, у країні практично не працює сучасна кадастрова систе# ма. Триває мораторій на право землевласників вносити свою землю до статутного фонду агро# підприємств. Водні ресурси роз# глядаються у більшості випадків як “землі під водою”. Результати відомого проекту Світового банку щодо створення кадастрової сис# теми також не виправдовують на# дій. Крім того, практично зупине# на розробка проектів землеустрою для створення ефективних агро# підприємств, бо основні зусилля обласних інститутів землеустрою досі спрямовані на “паювання зе# мель”. А проблеми зрошення сільгоспугідь (і забезпечення тва# ринництва водою) взагалі переда# но до “небесної канцелярії”. На цьому тлі багато років три# ває пустопорожня балаканина про створення земельного банку. Бан# ку, який би забезпечив реальні ме# ханізми консолідації різноманіт# них ділянок, особливо земельних часток#паїв, у потрібні для товар# ного землеробства поля і сівозмі# ни. Світовий досвід переконує, що саме таким шляхом ще можна врятувати наше сільське госпо# дарство. Кожне українське село, де сьогодні процвітає згубна для чорноземів оренда й суборенда зе# мельних ділянок, призведе до за# непаду соціально#культурної сфе# ри, житлового будівництва тощо. Відомо, що сьогодні саме місцеві ради визначають (за чималі хаба# рі) цільове призначення земель і схему організації території. При цьому цинічно ігноруючи вимоги Закону України “Про землеустрій” щодо проекту землеустрою, а не проекту відведення ділянки. Як наслідок — в Україні найнижча ефективність використання квад# ратного метра території. Однако# вісінька ситуація і з використан# ням та охороною прісної води. Для вдосконалення викорис# тання та охорони земельних і вод# них ресурсів треба негайно ство# рювати потужний Національний земельно#водний фонд України. База для цього є — 26 державних госпрозрахункових інститутів зем# леустрою та 10 водогосподарських проектних інститутів. Викорис# тання Фондом сучасної геоінфор# маційної системи для поточного моніторингу стану земельних і водних ресурсів за допомогою су# путникового телекомунікаційного зв’язку дасть змогу отримати ко# лосальний господарський ефект. Стара совєтська організація уп# равління ресурсами й досі не доз# воляє навести лад у країні з най# кращими у світі землями. Для ті# ньових ділків це вигідно. Щоб зробити перші кроки до цивілізо# ваного ринку землі, багато не тре# ба — скромне інвестування та від# повідні державні рішення. Тоді Земельно#водний фонд може за# працювати за три місяці! Результати не забаряться. Ін# вестиційний клімат суттєво по# ліпшиться. Зросте ефективність використання та охорони землі і води, що в умовах глобальної кризи життєво важливо. Фахівці#землевпорядники та водні інженери Національного земельно#водного фонду здатні будуть проектувати сучасні агро# підприємства. Проблема морато# рію сама кане в Лету. Бо продава# тимуть (і треба) не землю, а агро# підприємства разом із землею і водними квотами. При Національному фонді нарешті необхідно створити су# часне сховище земельно#водних баз даних і знань України. Вони, як відомо, є стратегічною інфор# мацією, основою майнової без# пеки і гарантованого господарю# вання наших громадян. Читачі запитають: навіщо ще один фонд? Річ у тім, що відмін# ність запропонованого фонду від Фонду держмайна України в тому, що останній створювався для про# дажу (приватизації) старого май# на. Земельно#водний фонд мусить виконувати консолідацію земель# них і водних ресурсів. І поєднува# ти це з проектами сучасних агро# підприємств, які згодом будуть запропоновані інвесторам. Таким чином, оригінальні творчі проек# ти дозволять не тільки зробити ефективнішим агровиробництво, а й суттєво піднімуть вартість про# дажу навіть занедбаних земель. Проект закону України “Про На# ціональний земельно#водний фонд України” вже є. Тут детально розписані законодавчі основи ді# яльності такого фонду. Скажу од# не: за роллю у державі і правами він мусив би бути аналогічним Національному банку України.
Читацьке віче · “Ми часто лаємо суспільство чи владу, не запитуючи себе: що ти вчора чи сьогодні зробив для власної держави?” · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

борцями за незалежність України; відсто& ювали українське слово, культуру, історію, традиції.., чи тепер, коли опинилися у ста& ні індиферентних до України, а то й від& вертих українофобів… тих, що послідовно, крок за кроком, планомірно знищують усе, що стосується національного: історію, культуру, мову і, за великим рахунком, українську державу. Як можна охарактеризувати поведінку людини, яка на словах ратує “за україн& ські бібліотеки в Москві, навіть у Парижі ів Брюсселі” і в той же час “в упор” не ба& чить, що робиться з українською книж& кою на Батьківщині?! Як можна заклика& ти і нібито відстоювати свободу слова і закривати очі на згортання українських програм на радіо, ТБ?! Як можна бути християнкою і пропонувати Президенту передати Софію Київську Московському Патріархату, не бачити, як крок за кроком реалізовується план знищення в Україні Київського Патріархату. Як можна патріо& тично закликати “до співпраці на благо України” і спокійно спостерігати, як цю Україну гублять… Хіба Ви не з тими, хто сьогодні в Україні переслідує молодих патріотів, звільняє із посад національно&орієнтованих керівни& ків, закриває українські школи, переписує нашу історію, створює спільно з росіянами “правильний” підручник, по частинах здає державу Україну, а її духовні, історичні, ма& теріальні цінності передає під вплив, воло& діння чужоземним “бізнесменам”? Уже йдеться і про передачу національної святині — фундаменту Десятинної церкви — Мос& ковському Патріархату під нове будівниц& тво вже їхнього храму. Ви, Ганно Миколаївно, не з тими, з ким би стояв В. Чорновіл, Олесь Гончар, а нині — Ліна Костенко… Ви — з табачніка& ми, бузинами, балогами, стоянами… і кор& ніловими. Чи пасує Вам, людині з галицької ро& дини, в цей критичний для України час бути поряд із такими особами? Здається, Тарас Чорновіл згадав “чиїх батьків ми ді& ти”, згадайте і Ви. Шануймося! бізм верховодить парламентом, на місцях процвітає “дишлократія”. Вихід один: скоротити Верховну Раду до 225 чол. (по одному депутату від округу). Треба простий механізм відкликання. Вони мусять працювали згідно з Трудовим кодексом як усі громадяни, а не за вигаданим ними регламентом. Тоді менше буде такого радіоприниження, не буде сміття в історії, не буде людей, які б, не знаючи мови, керували нами. Все українофобське, що ллється з вуст “законоборців”, ніколи не приживеться, помикається і згине. Через “Слово Просвіти” хочу звернутися до президента Віктора Федоровича Януковича: зробіть нормальне державне радіо! Де наше суспільне радіомовлення? Поверніть нам канал “Радіо Культура”! Чому в нас усе тоне в корупції, запроданстві, безвідповідальних обіцянках? Яскраві бомонди, офшорні зони, щорічний приріст мільярдерів свідчать, що гроші (зароблені нами!) у держави є. Впевнений: рано чи пізно накопичена потенційна енергія перейде в кінетичну. А тим часом живімо і радіймо, бо життя — то не одні лише проблеми, воно ще й прекрасне. А для цього, зокрема, мені щоранку треба чути Гімн нашої держави і слухати радіо “Культура”. Чи ми так і скнітимемо безликими?
Читацьке віче · “Ми часто лаємо суспільство чи владу, не запитуючи себе: що ти вчора чи сьогодні зробив для власної держави?” · с. 3сторінка оригіналу ↗

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ГАННИ ГЕРМАН (СТЕЦІВ)

Зиновій ГАЄЦЬКИЙ, голова Пустомитівського районного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, Львівська обл. Довго збирався написати Вам, Ганно Миколаївно, і все відкладав. Думалося, а може, все ще складеться, зміниться на кра& ще. Та бачу, що навпаки — все йде до гір& шого.Те, що людина змінюється — явище закономірне. Лише одна людина вдоскона& люється, витискає із себе рабську суть, прогресує, інша, навпаки, — деградує. Ваш інтелектуальний рівень у мене сумнівів не викликає. Щодо морального, то він мене хвилює найбільше, як людину, що знає Вас зі шкільної парти. Так сталося, що в 1969— 1971 роках я вчителював у Колодрубівській СШ і навіть один рік був класним керівни& ком у Вашому класі (щоправда, уроків у ньому мені чомусь не дали). Нещодавно, виступаючи у програмі С. Шустера на Першому національному каналі, Ви чомусь заявили, що 1970 року “я навчалася в одній із львівських шкіл”. Ви що, соромитеся зізнатися, що навча& лись у Колодрубах? Зрештою, то дрібна де& таль і не варто акцентувати на цьому. Я запам’ятав Вас — тендітна, висока, не по літах розвинута дівчина була активістом, справжнім лідером у класі. Імпонували ме& ні і Ваші батьки, особливо батько Микола. Деякий час він працював бульдозеристом у нас у Лісневичах. Коли на вихідні я повер& тався додому, то нерідко зустрічав його на дорозі в начищеному до блиску оранжевого кольору тракторі з охайними і чистими фі& ранками на бокових вікнах. А ще мене вра& жало, що сам тракторист — у краватці, в бі& лосніжній сорочці, як справжній інтелігент — сидить за кермом важкої машини. Таким він мені і запам’ятався, акуратним, інтелі& гентним і, як мені казали, порядним чоло& віком. І дуже жаль, що він так рано покинув цей світ. Мені здається, був би він живим, і Ви були б іншою… Минали роки, Ви стали відомою жур& налісткою. Багато чого про Вас, як і про інших своїх учнів, я не знав, але відомос& ті, які я вичитував, слухав про Вас, мене радували. Ваші репортажі, публічні вис& тупи, заяви, зрештою — діяльність на ра& діо “Свобода”, сповнювали мене, як вчи& теля, почуттям гордощів. Так, так. Може, я не мав права, і не моя то була заслуга, але тішився, що серед моїх вихованців були такі безстрашні, волелюбні й розум& ні учні. Мої переконання в цьому укріпилися, коли випадково зустрівся з Вами 1989 року у видавництві “Вільна Україна”. Справа втому, що мою статтю “Ще раз про мову на& роду, на землі якого живем” ніяк не нава& жувалися друкувати. З “Ленінської моло& ді” мене відфутболили до “Львовской правды”, а ті пропонували перекласти статтю російською, але й після перекладу знову відсилали до редакції “Ленінської молоді”. І тоді за справу взялися Ви і стат& тю опублікували. 12 квітня 1990 р. ми обирали голову об& ласної ради. Пригадую, яку гарячкову ді& яльність Ви розвинули, агітуючи за В. Чорновола. Мене й моїх товаришів від Руху і від Товариства української мови ім. Т. Шевченка не треба було агітувати. Я був переконаний і впевнений у кандидатурі В. Чорновола і без агітації. Але Ваша пози& ція все ж імпонувала. А в перерві, перед го& лосуванням Ви, хоч і не були депутатом, виступили з заявою і розповіли про конфі& денційну розмову з оперуповноваженим МВС УРСР полковником В. Баранцем про наміри “взяти управління Львівською об& ластю під свій контроль”. — Але ж це веде до громадянської вій& ни, — зробили висновок Ви тоді, — і що у відповідь полковник В. Баранець був гото& вий до цього. І знову Ваша громадянська позиція ме& не порадувала. У той час Ви, прогресивна журналістка, ще не були політиком, але у великій політи& ці вже крутилися. Саме як журналістка, Ви про задоволення культурних потреб душі. Моя подруга з двома дітьми вже котрий рік не може приїхати до нас погостювати, бо чоловік працює на “швидкій” за мізерну платню. Ще одна моя подруга зараз живе в Норвегії. Вона спеціаліст у сфері кіноіндустрії (поїхала з країни вже років із п’ять). Але не це найсумніше. Половина моїх друзів також збираються виїздити за кордон. Назавжди. В Австралію, в Чехію, на Кіпр. І це при тому, що вони досвідчені спеціалісти кожен у своїй сфері й отримують нормальні зарплати. Причина — вони не бачать власної перспективи у майбутньому. Це змушує їх шукати щастя в інших соціально стабільних країнах. Багато освічених, працьовитих, по-доброму амбітних українців мусять залишати все і шукати щастя за межами України. Я хотіла б бути оптимісткою, але… здобули прихильність В. Чорновола і пев& ний авторитет. Не хочу вживати зачовгану фразу “втерлись у довір’я” до нього як Го& лови облради, депутата Верховної Ради і не& забаром одноосібного Голови Руху. Відомо, що В. Чорновіл спочатку не був прихильником перетворення цієї гро& мадської організації в партію, справедливо вважаючи, що “перетворення Руху в пар& тію завдало б непоправної шкоди справі національного визволення”. Бо Рух тоді об’єднував усі опозиційні до влади сили. Але через деякий час В’ячеслав Максимо& вич перетворив Рух на політичну партію. Нині ми можемо тільки здогадуватися, під чиїм впливом і де проходили свій вишкіл особи з найближчого Рухівського оточен& ня. “Крім Ганни Герман, — згадує Грицько Гайовий, — можна згадати й деяких його (В. Ч.) соратників вищого рангу — примі& ром, триразового міністра юстиції в різних урядах, кожен із яких не був рухівським, або компартноменклатурного “міжнарод& ника”. Тож нам залишається тільки здога& дуватися, що нашіптували та до чого спо& нукали ці улесливомовчазні “професіона& ли”… й до якого фінішу довели самого В’ячеслава Максимовича”. Яким же прикрим було моє здивуван& ня, коли побачив Ваше прізвище не серед колишніх, як мені здавалось, однодумців, а в протилежному таборі, вже радником В. Януковича. — Хоч би де я працювала, завжди пра& цювала за великі гроші, — приголомшили Ви своєю відповіддю і колег журналістів, і всіх нас. Годі було оговтатись від потрясін& ня. А подальшу Вашу діяльність інакше як зрадою не назвеш. Ваші публічні виступи, заяви, бурхлива діяльність у період перма& нентних виборів як “адвоката” далеких від національних інтересів осіб примушували задуматися. Коли ж Ви були щирою: тоді, коли захищали Свободу, стояли поряд із
Читацьке віче · “Ми часто лаємо суспільство чи владу, не запитуючи себе: що ти вчора чи сьогодні зробив для власної держави?” · с. 3сторінка оригіналу ↗

ДОПЕКЛИ!

Олексій МАКСЮТА, 73 роки, шахтар, Дніпропетровська обл. Шановна редакціє, пишу вам, бо допекли. Відпрацювавши у шахті, переселився в село. Щоранку, вмикаючи радіоприймач, хочеться “подякувати” тим, хто так розтринькав наш радіопростір, у якому все є, крім українського, по якому можна вивчати мови народів світу. На нашому Першому національному радіоканалі одні перешкоди: шипить, тріщить, глухне. Яким же треба бути homo sapiens, щоб так нахабно шкодити людям. Мабуть, боїться правди, думає, що виб’є нас із колії, та ми після цього тільки злішими станемо. Іде тиха війна проти нас, живемо не своїм життям. Чи, може, щоб жити, треба дозволу питати? Чому деякі “людці” намагаються зазирнути під підошву сусіда, чи не прилип там долар, і не дбають про своє? На українській землі я з діда-прадіда, гени мої полтавські. Перший канал для мене рідний, а мене вантажать” російськими й донецькими новинами, які мені не цікаві. Я хочу чути свої, дніпропетровські обласні, які відсутні в ефірі. Чому? Із усіх владних гілок найпекучіша для нас — це законотворча: непомірно роздута, безвідповідальна, голосують один за трьох, користуються царськими пільгами, на словах добродії, а життя показує протилежне, ло-
Читацьке віче · “Ми часто лаємо суспільство чи владу, не запитуючи себе: що ти вчора чи сьогодні зробив для власної держави?” · с. 3сторінка оригіналу ↗

Я ХОТІЛА Б БУТИ ОПТИМІСТКОЮ…

Ганна ОБОРСЬКА, художниця, Київ Останнім часом багато говорять про національну ідею, про те, як будувати країну, за якими принципами. Як на мене, постулати національної ідеї досить прості. Бо коли суспільство будують за принципом виховання поколінь на кращих національних традиціях, якому прищеплюють такі прості життєві істини як добро, сімейні цінності, повага до старших, любов до батьківщини, то результат не забариться. А ще треба, щоб змалечку людину виховували відповідальною. Адже ні президент, ні сусід або друг не зробить за тебе те, що ти сам мусиш зробити. Ми часто лаємо суспільство чи владу, не запитуючи себе: що ти вчора чи сьогодні зробив для власної держави? Чому довкола культивуються одні лише споживацькі настрої? На покоління кінця минулого століття постійно нарікають, хоча серед них чимало національно свідомих, розумних і активних, які прагнуть працювати й бути корисними для суспільства. Але чи є у них вихід або альтернатива, судіть самі… Моя подруга — кваліфікований фахівець у сфері архітектури. Якось, уже маючи за плечима не один проект із прекрасними результатами, приходить вона до замовника з власними ультрасучасними розробками. У відповідь чує, що якийсь там похилого віку Панас Григорович не буде це робити, бо він шанована людина, тому й креативність молодих спеціалістів не для них. Надворі ХХІ століття, життя змінюється, як у калейдоскопі. І дивно чути, що молодим не всюди у нас, виявляється, дорога: людей не беруть на роботу чи просто нехтують їхніми здібностями. То гірка істина, що майже 90 % наших людей переймаються тільки тим, як прогодувати власну сім’ю. А що вже говорити Фото Ганни Оборської
Гаряча тема · “Донеччани переконуються, що Партія Регіонів не покращить їхнього життя ні сьогодні, ні завтра”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

ЯК ПАРТІЯ РЕГІОНІВ НА ДОНЕЧЧИНІ ІГНОРУЄ РІШЕННЯ СВОГО ПРЕЗИДЕНТА

Марія ОЛІЙНИК, м. Донецьк Перед цим теж робив вигляд, що не відає, що твориться в його рідній та найзрусифікованішій об# ласті й Президент України Віктор Янукович, показово вимагаючи від прем’єр#міністра Миколи Аза# рова та міністра освіти Дмитра Та# бачника офіційної відповіді щодо ситуації, яка склалася із закрит# тям українськомовних шкіл. Як повідомила прес#служба Януковича, Президент зазначив, що закриття шкіл є для нього “дуже болючим” питанням. “У деяких випадках ця тема занадто політизується — робиться наго# лос, що закриваються школи зде# більшого з українською мовою навчання. Так це чи ні — я хотів би на це питання отримати відпо# відь від міністра освіти та прем’єр#міністра України. Офі# ційну дайте мені відповідь”, — наголосив Янукович. Чи є тут політика, запитуєте ви? Звичайно, є. Антиукраїнська, антинародна політика, яку про# водить на Донеччині багато років — керівна і правляча партія — Партія Регіонів. Часом — нібито всупереч намірам та обіцянкам Президента. Саме В. Янукович запропонував оголосити на дер# жавному рівні 2011#й роком осві# ти та інформаційного суспільс# тва, 2012#й — культури та відрод# ження музеїв, 2013#й — роком фі# зичного здоров’я та екології то# що. Рік освіти тільки розпочався, як громадськість (у першій поло# вині січня) дізналася про ліквіда# цію шкіл, яку регіональна влада назвала чомусь “оптимізацією”. Коли начальники районних і міських відділів освіти почали повідомляти на зборах директо# рам шкіл про ліквідацію в тому чи іншому районі шкіл, то не поси# лалися на будь#які документи. А почалася ця ліквідація/оптиміза# ція із закриття школи №111 у Петровському районі м. Донецька з українською мовою навчання. Цю, третю в Донецьку, школу з українською мовою навчання 1995 року допомогла відкрити всеукраїнська громадськість: із Чернівців привезли експонати для обладнання світлиці та укра# їнський одяг для першого класу; Львівська, Івано#Франківська та Тернопільська області забезпечи# ли школу підручниками. * * * Щойно стало відомо, що го# лова Донецької обласної держав# ної адміністрації ще в липні 2010 року створив робочу групу в ос# новному із начальників управ# лінь, яким було доручено запро# понувати об’єкти для оптиміза# ції, а насправді — ліквідації бюд# жетних установ області. Вже 15 жовтня 2010 року всі пропозиції було узагальнено в “Регіональній 18 березня відбулася зустріч іні# ціативної групи батьків ЗОШ №15 із заступником губернатора Луган# ської області паном Мірошни# ком Р. В., начальником обласного управління освіти пані Цимбал І. І., представниками міської влади на чолі з міським головою Філіповою М. В. та журналістами телеканалів ЛОТ, ІРТА, ЛУЧ і місцевої преси. Про цю зустріч нас попередили за добу, нікого з учителів та інших батьків не запросили. Нас знову звинуватили в тому, що нібито наші дії не узгоджені з іншими батьками, які нас не підтримують. Під час бе# сіди знову пропонували написати заяви про перехід до інших шкіл, дорожній карті щодо оптимізації мережі бюджетних установ та ви# датків місцевих бюджетів на їх ут# римання”, складеній для вико# нання Декларації цілей і завдань бюджету#2011, схваленої поста# новою Кабінету Міністрів Украї# ни від 19.04.2010 №315. Отже, гілки влади всіх рівнів — від сіль# ських і аж до Кабінету Міністрів України — знали про недостатній рівень планового фінансування навчальних закладів освіти, зок# рема в Донецькій області — 80 %, але ретельно приховували від громадськості ці плани, бо саме тоді Партія регіонів боролася за перемогу на місцевих виборах. Після виборів, 3 лютого До# нецька ОДА повідомила ЗМІ, що 2011 року в області планується закриття 26 загальноосвітніх шкіл (2,5 % від загальної кількос# ті шкіл), загальна проектна по# тужність цих шкіл — 7182 учні, фактична наповнюваність — 2099 учнів. Таким чином, середня на# повненість кожної з них 30 %. “Життя похитнуло однознач# ність ідеї “поки існує школа, доти живе село”. Сьогодні при оптимі# зації мережі шкіл ми маємо витри# мати розумну рівновагу, певний ба# ланс: не просто зберегти або ре# формувати мережу шкіл, а насам# перед забезпечити якість освіти в них”, — сказав начальник управ# ління освіти і науки Донецької обл# держадміністрації Юрій Соловйов. Це ще одна брехня про якість, коли немає фінансування. Батьки дітей, підтримані “Просвітою”, “Фронтом змін”, ЗМІ, розпочали мітинги#протести. У відповідь розпочався тиск на батьків, учите# лів і дітей, навіть, як це сталося в українськомовній школі №111 м. Донецька, — із залученням дільничного міліціонера Євгена Федотенкова, який разом із ди# ректором школи Світланою Ба# бенко показово, порушуючи нав# чальний процес і Кримінальний кодекс України, викликав непов# нолітніх дітей з уроків для допиту в її кабінеті. Батьки 240 учнів, які навчаються українською мовою в десяти класах школи, потужність якої становить 57 %, а не 30 %, не розуміють, чому їхню першу в цьо# му районі українськомовну школу ліквідують, тож пишуть заяви в райраду, міськраду, держадмініс# трацію… аж до Президента Украї# ни. Педагогічний колектив та батьки звернулися до депутата ВР за списком Партії Регіонів — ви# пускника цієї школи Юрія Чер# ткова. Відповіді жодної, натомість 31 березня 2011 року на сесії Пет# ровської районної ради прийнято рішення закрити цю школу. А 4 квітня Будьоннівська райрада прийняла рішення про закриття української школи №121. Оста# точне слово — за Донецькою місь# кою радою. Така ж ситуація в інших міс# тах і районах області. Наприклад, у м. Макіївці заплановано лікві# дувати 8 шкіл. Незважаючи на звернення, протести, прохання, пікетування, 25 березня сесія Ма# кіївської міської ради одноголос# но підтримала рішення про лікві# дацію 4 українськомовних шкіл №3 (с. ім. Кірова), №100 (с. Крас# ний Октябрь, де навчаються діти ще з прилеглих трьох селищ с. Липове, с. Лісовий, с. Велике Оріхове), в Советському — №27 (с. Красний Партизан) і №94 в Червоногвардійському районах Макіївки. І байдуже, що ці на# вчальні заклади є єдиними ост# рівцями культури й громадського життя в шахтарських селищах. Усе решта — лікарні, дитячі са# дочки, палаци культури — вже знищено. Дороги відсутні. Із мі# льярдів гривень, які були виділе# ні на закриття шахт і на створен# ня робочих місць у цих селищах, не направлено жодної копійки. Суцільне безробіття. А за високи# ми загорожами власних маєтків наші можновладці не бачать за# недбаних селищ. І чути навіть про їхні проблеми не хочуть. Ось цитата зі звернення батьків шко# ли №100 I#II ст. “…МЗШ №100 знаходиться на відстані 20 км від центру міста, окрім школи, на те# риторії наших селищ немає жод# ного культурно#освітнього цен# тру. Демографічне становище да# них населених пунктів погір# шиться, тому що не буде школи. Фінансове становище багатьох молодих сімей не дає можливості змінити місце проживання. От# же, діти та підлітки чотирьох се# лищ будуть віддані “вулиці”… Переведення учнів МЗШ №100 в ЗОШ №99, 102 істотно послабить взаємозв’язки сім’ї і школи, бо між селищем Н. Крин# ка (де розташовані школи) та с. Красний Октябрь ускладнене транспортне сполучення. Батьки не завжди зможуть відвідати школу, батьківські збори, а відпо# відно, і стежити за успішністю своїх дітей. Переконливо просимо враху# вати труднощі, які створює тери# торіальна розкиданість мікрора# йону МЗШ №100 і не допустити її закриття”. Не почули. Закрили. Тепер батьки звернуться за захистом сво# їх конституційних прав до суду. Батьки учнів спецшколи №2 в м. Донецьку, яку збираються оп# тимізувати, теж не здаються. Во# ни написали листи з проханням допомогти врятувати навчальний заклад послам США — Теффту, Великобританії — Тернер, а та# кож представнику ЄС в Україні — Тейшейре. “Школа спеціалізуєть# ся на вивченні англійської і ні# мецької мов. Вона знаходиться в самому центрі Донецька. Через її зручне розташування влада ухва# лила рішення закрити школу і продати будівлю і землю, щоб одержувати прибуток під час Єв# ро#2012”, — пояснюють батьки. Вони пишуть, що перебува# ють у відчаї. “Ми просимо Вас зобов’язати владу не закривати школу, а в разі їх відмови, анулю/ вати права України на проведення Євро/2012”. Ось так реалізується програма Віктора Януковича “Україна для людей” та “курс глибоких реформ та системної модернізації країни” в рідній йому області в 2011 — ро# ці освіти. Наразі вже прийнято рішення сесій міських рад про закриття з 1 вересня 2011 року 8 шкіл у До# нецькій області. Школа №111 закрита 31 березня 2011 року тільки райрадою і це рішення мо# же не підтримати Донецька місь# ка рада й почути голоси людей, які вибрали їх. Ліквідовано 2 Бу# динки дитини в Артемівську та Горлівці. Є плани “оптимізувати” лікарні. На черзі ще 17 шкіл. Таке враження, що влада До# неччини вирішила отримати де# сятки мільярдів із державного бюджету на проведення Євро# 2012 за рахунок ліквідації бюд# жетних установ: шкіл, лікарень, поліклінік, забуваючи, що за пе# реписом 1989 року в Донецькій області мешкало 5 млн 311 тисяч 800 осіб, Сьогодні ж — 4 млн 443 тисячі. А влада, збільшивши собі заробітні плати, продовжує ціле# спрямовано надшвидкими темпа# ми знищувати і грабувати. Іншо# го вона не знає. Але є надія, що, створюючи ініціативні групи із захисту своїх закладів, нарешті донеччани пе# реконаються, що Партія Регіонів не покращить їхнього життя ні сьогодні, ні завтра. І справедливо проголосує проти них. прохання ознайомитися з матері# алами справи, спочатку нас за# просили на 1 квітня, але потім за# телефонували й повідомили, що зустріч відкладено на невизначе# ний термін. 2 квітня ми підготували від# криті листи до Президента Украї# ни, Прем’єр#міністра та керів# ництва Генеральної прокуратури і Служби безпеки України з про# ханням розглянути й вирішити наше болюче питання про за# криття школи. Також ми пропо# нуємо зробити соціальний сайт, на якому викладати всі новини щодо проблеми закриття шкіл в Україні. Боротьбу продовжуємо. Міністр освіти й науки, молоді та спорту України Дмитро Табачник у березні цього року під час виступу на “годині уряду” у Верховній Раді назвав політичними інсинуаціями розмови про скорочення кількості шкіл з українською мовою навчання. Міністр заявив, що шкіл з українською мовою навчання побільшало. “Попри політичні інсинуації довкола цього питання, можу сказати, що в 2008—2009 роках українською мовою навчалися 81,1 відсотка учнів, а в 2010—2011 роках — 82,2 відсотка”, — сказав міністр. Правда, не уточнив Табачник, у яких регіонах сталося таке сильне “зростання” аж… на 1,1 %. А не може не знати наш міністр-регіонал, що гостра проблема зі здобуттям освіти державною мовою існувала й досі існує у східних і південних регіонах. Бо якраз восени 2003 року Табачник приїжджав до Донецька допомагати ліквідувати школу з українською мовою навчання №36 у Ленінському районі.
Гаряча тема · “Донеччани переконуються, що Партія Регіонів не покращить їхнього життя ні сьогодні, ні завтра”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

ББООРРООТТЬЬББУУ ППРРООДДООВВЖ ЖУУЄЄМ МОО

У “Слові Просвіти” неодноразово друкувалися матеріали про спроби закриття українських шкіл на Донеччині та Луганщині. Ситуацію в ЗОШ №15 у м. Красний Луч коментують представники ініціативної групи батьків цієї школи. дорікали, що наші заяви “опорочи# ли город, облили грязью на всю Ук# раину”. Ніяких звітів, актів, обіця# них нам про підсумки роботи комі# сій не надали. У приватній бесіді знову пообіцяли, що справу розслі# дує контрольно#ревізійна комісія, що перерахують наповнюваність шкіл міста згідно з діючими нині Санітарними нормами. 29 березня прокуратура міста надала письмову відповідь на на# шу заяву. Проте зміст цього листа копіює всі попередні відповіді нашої рідної влади. Знову нас пе# реконують, які гарні ті школи, в яких навчатимуться наші діти, що вартість навчання в ЗОШ №15 вища, ніж в інших навчаль# них закладах, що, згідно з актами обстеження, ремонт будівлі ви# магає багато коштів. Але все це не відповідає дій# сності. Школи, до яких пропону# ють переводити наших дітей, — це ЗОШ №4 зі змішаною росій# сько#українською формою нав# чання та ЗОШ №29, яка не має програми поглибленого вивчен# ня української мови. На наше
Гаряча тема · “Закрито одразу три українські школи в місті Макіївка на Донеччині”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

ДДЕЕУУККРРААЇЇННІІЗЗААЦЦІІЯЯ ЗЗАА ММУУРРООММ ВВІІІДДППИИССООКК

Голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, народний депутат України Павло МОВЧАН направив низку депутатських звернень і запитів, щодо тривожної ситуації зі збереженням українських шкіл на Донеччині і Луганщині. Ось відповіді на ці запити і звернення. Кабінет Міністрів України Народному депутатові України П. М. МОВЧАНУ Шановний Павле Михайловичу! Розглянувши Ваш запит щодо закриття навчальних закладів з українською мовою навчання ум. Донецьку, повідомляємо. За інформацією Донецької облдержадміністрації, у регіоні проводиться систематична робота щодо утвердження державної мови, її всебічного розвитку і функціонування. В області діє 750 загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання, що становить майже 70 відсотків їх загальної кількості. Шкіл з російською мовою навчання — 230. Навчанням українською мовою охоплено 150 986 учнів, що становить майже 47 відсотків їх контингенту. У м. Донецьку проводять навчання українською мовою 34 загальноосвітні навчальні заклади. Крім того, у 48-ми навчальних закладах з російською мовою навчання функціонують 245 україномовних класів. Усього в місті державною мовою навчається 17 205 учнів (понад 26 відсотків загальної кількості учнів міста). Звернень батьків щодо порушення прав дітей навчатися українською мовою не надходило. За дорученням Донецького міського голови питання стосовно оптимізації мережі навчальних закладів у м. Донецьку вивчається на рівні районних рад, зокрема розглядається можливість закриття загальноосвітніх шкіл №№121, 2, 111, 154, із них — з українською мовою навчання тільки школа №111. Питання, що стосується закриття Донецької загальноосвітньої школи №136 в 2011 р., не розглядається. Оптимізація мережі навчальних закладів в області не пов’язана з мовою навчання, а здійснюється залежно від демографічної ситуації, наповнюваності шкіл, стану будівель та матеріально-технічної бази тощо. За інформацією Донецької облдержадміністрації, питання стабільного функціонування системи освіти, забезпечення рівного доступу до якісної освіти кожній дитині, раціонального використання бюджетних коштів на утримання навчально-виховних закладів перебуває на постійному контролі. 3 повагою, Прем’єр/міністр України Микола АЗАРОВ Міністерство освіти і науки України Народному депутату України Мовчану П. М. Шановний Павле Михайловичу! Оскільки, згідно зі статтею 14 Закону України “Про освіту”, питання функціонування та розвитку мережі загальноосвітніх навчальних закладів належить до повноважень місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, його розгляд доручено управлінням освіти і науки Донецької та Луганської обласних державних адміністрацій. За інформацією управління освіти і науки Луганської обласної державної адміністрації, у 2010/2011 навчальному році у Луганській області функціонують 298 (42,2 %) шкіл з українською, 156 (22,1 %) — з російською, 252 (35,6 %) — з кількома мовами навчання (у 2004 році: відповідно — 236, 174 , 354). Щорічно відсоток охоплення навчанням українською мовою в навчальних закладах області зростає. Так, якщо у 2004 році він становив 29,5 %, то у 2011 році — 48,5 %. У м. Красний Луч функціонують 12 шкіл з українською, 4 — з російською та 14 — з кількома мовами навчання. Державною мовою навчаються 62 % учнів шкіл міста та 64 % учнів перших класів. Згідно з… (йде перелік нормативних актів — ред.) сесія Краснолуцької міської ради прийняла рішення від 28.12.2010 №20 “Про припинення юридичної особи: Краснолуцької загальноосвітньої школи І—ІII ступенів №15 Краснолуцької міської ради Луганської області”. Діяльність зазначеного навчального закладу припиняється після завершення 2010—2011 навчального року. При цьому повідомляємо, що загальноосвітня школа №15 з українською мовою навчання побудована у 1985 році, її проектна потужність становить 1176 учнівських місць. Проте станом на 01.01.2011 р. у ній навчаються лише 240 учнів, завантаженість приміщень становить 20,4 %, наповнюваність класів — 16 учнів. Після закриття вищезазначеної школи учні будуть переведені до загальноосвітніх навчальних закладів №29 та №4, які знаходяться утому ж мікрорайоні. Загальноосвітня школа №4 з кількома мовами навчання побудована у 1980 році. Проектна потужність 1176 учнівських місць, навчаються 437 учнів (наповнюваність 38 % від проектної потужності), наповнюваність класів — 22,2 учні. У школі 13 навчальних кабінетів, 9 комп’ютерів, електронна бібліотека, є підключення до мережі Інтернет. Спеціалізована школа №29 з поглибленим вивченням окремих предметів побудована у 1994 році. Навчання здійснюється на державній мові. Проектна потужність 1296 учнівських місць, станом на 01.01.2011 навчаються 376 учнів (наповнюваність 29 % від проектної потужності), середня наповнюваність класів — 20,0 учнів. У закладі 13 навчальних кабінетів, 15 комп’ютерів, є підключення до мережі Інтернет, електронна бібліотека, мультимедійні засоби навчання. Школи №29 та №4 мають більш потужну матеріально-технічну базу та більш професійний кадровий потенціал. Отже, погіршення умов для виховання та отримання якісної освіти українською мовою учнями загальноосвітньої школи №15 не відбудеться. У поточному навчальному році у м. Донецьку у 34 загальноосвітніх школах навчання здійснюється українською мовою, у 48 закладах з кількома мовами навчання функціонують 245 україномовних класів. Усього в місті державною мовою навчаються 17 205 (26,5 %) учнів. На даний час, згідно з дорученням Донецького міського голови, питання оптимізації мережі навчальних закладів у м. Донецьку вивчається на рівні районних у м. Донецьку рад та на розгляд сесій не виносилися. Оптимізація мережі закладів освіти в області здійснюється на підставі демографічної ситуації, наповнюваності шкіл, стану матеріально-технічної бази будівель, витрат на їх утримання в умовах недостатнього фінансування галузі, географічного розміщення тощо. При проведенні оптимізації буде обов’язково зберігатися мова навчання учнів та вивчення ними іноземної мови. Зважаючи на важливість порушених питань, Міністерство направило листи головам Луганської обласної державної адміністрації, Донецької обласної державної адміністрації та Донецькому міському голові, в яких наголосило, що при прийнятті рішень про ліквідацію та реорганізацію навчальних закладів необхідно попередньо провести відповідну роботу із забезпечення належних умов навчання та виховання учнів, у тому числі й збереження мови навчання; досягти узгодження всіх питань з батьками та завчасно вирішити питання працевлаштування педагогічних та інших працівників. З повагою, Голова комісії з реорганізації Міністерства Б. Жебровський х х х Аналогічне роз’яснення щодо Луганщини, зокрема міста Крас# ний Луч, надіслала Луганська об# ласна державна адміністрація. х х х Ще один депутатський запит П. Мовчана був направлений мі# ністру внутрішніх справ України А. Могильову. Йшлося про те, наскільки правочинними є дії по# садовців, які закривають школи, а також про те, що на представ# ників громадськості, які виступа# ли на захист українських шкіл, чиниться тиск, протиправні дії. У своїй відповіді на запит міністр, зокрема, відписався так: “За результатами здійсненої перевірки прийнято рішення про відмову в порушенні кримінальної справи у зв’язку з тим, що на момент прийняття рішення в матеріалах перевірки відсутні докази, які вказують на ознаки злочинів”. х х х На прохання нашої газети ко# ментар до цих відповідей дає Голо# ва ВУТ “Просвіта”, народний де# путат України Павло МОВЧАН: — До моєї сфери діяльності, як народного депутата України, належать, окрім законотворення, також реагування на листи, звер# нення виборців. У свою чергу я також направляю депутатські звернення і запити. Звернення робиться від імені депутата, а за# пит голосується в парламенті і по# дається як рішення парламенту. Що можна сказати щодо цих відповідей на звернення та запи# ти? Гадаю, читачі нашої газети са# мі все бачать. Всі ці відповіді є просто риторикою, замість кон# кретної справи, типовими від# писками в дусі радянських часів. Хотілося б вірити, що все так і є насправді, як написано у відпо# відях посадовців, але об’єктивно ситуація протилежна. Йде наступ на все українське, триває зачи# щення території від етнічного ук# раїнського елементу напередодні тотальної приватизації землі, на# передодні “велико# го переселення на# родів”, яке плану# ється провести до# сить швидко. х х х З а л и ш а є т ь с я додати, що бук# вально днями, вже після цих гарних відписок з урядових структур, було таки закрито українську школу №111 у До# нецьку. За кілька днів до цього було закрито одразу три українські школи в місті Макіївка на Донеччині. Процес триває…
Гаряча тема · “Закрито одразу три українські школи в місті Макіївка на Донеччині”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

НОВІ ЛАУРЕАТИ ПРЕМІЇ ім. ОЛЕКСИ ГІРНИКА

28 березня — у день народ# ження Олекси Гірника — ке# рівні органи Ліги українських меценатів і Київського фонду ім. Олекси Гірника “Україн# ським дітям — українське сло# во” розглянули пропозиції, що надійшли від громадських ор# ганізацій та окремих громадян щодо присудження премії ім. Олекси Гірника. Ця премія присуджується за вагомий вне# сок в українське національне відродження та значні успіхи в національно#патріотичному вихованні дітей і молоді, при# щепленні їм патріотичного ставлення до української мови. Лауреатами премії ім. Олекси Гірника за 2009— 2010 рр. стали: Іван ВАКАРЧУК — ректор Львівського національного університету ім І. Франка, по# передній міністр науки і освіти України; Павло ГРИЦЕНКО — ди# ректор Інституту української мови Національної академії наук України; Оксана ЛЕВКОВА — ди# ректор Всеукраїнської громад# ської організації “Не будь бай# дужим!”; Марія ОЛІЙНИК — зас# тупник голови Донецького об# ласного об’єднання Всеукраїн# ського Товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Публічне вручення премії відбудеться 22 травня ц. р. Учасники спільного засі# дання висловили глибоку стур# бованість нестримним поси# ленням зросійщення україн# ського радіо# і телевізійного простору, зухвалими намаган# нями звузити сферу вжитку ук# раїнської мови в українській загальній і вищій освіті, за# криттям українських шкіл, го# нінням на українську націо# нальну Церкву. Такого наступу на національні права українців за 20 років Незалежності ще не було. Асиміляція українців під росіян, яка упродовж трьох століть була метою російського царизму, несподівано стає дер# жавною доктриною нинішньої влади вже в самостійній Украї# ні. Саме тому українцям варто згадати про подвиг українсько# го патріота з прикарпатського містечка Калуш, нині Героя України Олекси Гірника, який на знак протесту проти русифі# кації українців спалив себе 21 січня 1978 р. біля могили Тара# са Шевченка. Виконавчий директор Ліги українських меценатів Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ; Голова Правління Київського благодійного фонду ім. О. Гір/ ника “Українським дітям — українське слово” Юрій ГНАТКЕВИЧ
Молода країна · “Майбутнє — не за байдужими, а за тими, хто виявляє активну життєву позицію”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

ННААРРООДДЖ ЖЕЕННІІ ННЕЕЗЗААЛЛЕЕЖ ЖННІІССТТЮ Ю

Ірина ГУБЕНКО: “БУТИ ПАТРІОТОМ ЗАРАЗ НЕ ПОПУЛЯРНО” Цікаво побувати в різних куточках світу, побачити інші культури, але постійно жити хотіла б в Україні, мені тут все рідне, зрозумілі мова, ментальність. Хоча знаю, що за кордоном у молоді набагато більше перспектив, тому я не засуджую тих, хто прагне жити в іншій країні. Переважно спілкуюся українською, так розмовляють мої рідні і більшість друзів. В університеті це необхідність. З тими ж знайомими й друзями, що звикли до російської, розмовляю російською. Обидві мови вважаю рідними. Приказка “Моя хата скраю…” характеризує наш менталітет не з найкращого боку. Високопосадові особи не бажають відповідати за свої не завжди правильні вчинки, тому й не вирішуються проблеми з медициною, освітою, культурою та ін. Замало сподіватися на краще, але якщо проблеми будуть вирішуватися, то жити в Україні бажатимуть і молодь, і старше покоління. Щоб змінити світ на краще, кожен має почати із себе, а не сподіватися на долю, Бога чи випадковість. Особисто я прагну бути освіченою, культурною українкою. Віддавати належне державі за те, що вона зробила для мене, оберігати природу та любити Україну просто за те, що я тут народилась. Євген ЖУРАВЕЛЬ: “МОЖЕМО СТАТИ РАБАМИ РОСІЇ” Я хочу жити тільки в Україні. Переїжджати нікуди не збираюся. Хіба що тільки на заробітки, і то ненадовго. Спілкуюся вдома українською, з деякими друзями — російською, з іншими — українською, залежить від того, якою мовою говорить мій співрозмовник. Терпіти не можу політиків. Хоча я молодий, але вже скоро у самого будуть діти, і я хвилююся за їхнє майбутнє. Всюди корупція, люди продажні, освіта вища — то тільки назва, що вища. Якщо у якогось дурня багатий тато, ось йому вища освіта і гарантована… Моє гасло: “Україна починається з тебе!”. Закликаю друзів шануватися, не бути свиньми, звісно ж, передусім дивлюся за собою. Вважаю, що найбільша загроза для України — Росія. З нашим президентом скоро ми можемо стати її рабами… Микола БОЙКО: “СПІЛКУЮЧИСЬ УКРАЇН8 СЬКОЮ, ПІДКРЕСЛЮЄМО НАШУ ВИХОВАНІСТЬ” Після закінчення ВНЗ планую працювати в Україні. Хоча сьогодення показує, що в країні не все гаразд. Але комусь же треба бути “вдома” і якоюсь мірою впливати на розвиток країни! Виїздити з України бажання поки що не виникало, й думаю, що в подальшому нічого не зміниться в моєму світогляді. Мова спілкування в нашій країні Фото Олеся Дмитренка — проблемне питання, яке потребує негайного вирішення — і державою, і суспільством! Держава повинна дати поштовх розвиткові рідної мови та мовам народних меншин через різноманітні соціальні програми за допомогою суспільних інституцій та організацій. Спілкуючись рідною мовою, підкреслюємо нашу вихованість, культуру, духовність. У родині спілкуюся українською. З дитинства батьки навчили мислити та робити висновки рідною мовою. У навчанні спілкуюся різними мовами, якими володію. Об’єктивним фактором у цьому випадку є підхід до людей: люди різні — різні мови. Як краще співрозмовнику — російською чи українською — так і підлаштовуюсь. Головне — мати бажання до спілкування та зближення. Анастасія БАБІЙ: “В УКРАЇНІ НЕ ЗАВЖДИ І НЕ СКРІЗЬ ЗРУЧНО СПІЛКУВА8 ТИСЯ УКРАЇНСЬКОЮ” Мені б хотілося жити і працювати в Україні. Життя в чужій країні має багато неприємних нюансів. Проте, зважаючи на рівень розвитку нашої держави, не впевнена, що відмовилася б переїхати в якусь цивілізовану країну. Вдома, на навчанні і з друзями переважно спілкуюся українською, бо мені так зручно. Я вважаю, що в питаннях мови не повинно бути принциповості, у своїй країні повинно бути зручно спілкуватися рідною мовою. На жаль, в Україні не завжди і не скрізь комфортно розмовляти українською. За 20 років ми чогось та й досягли: сьогодні можна знайти нормальну роботу, купити українське видання чи почути на Хрещатику Цього року відсвятковують своє 20-річчя ті, хто народився в незалежній Україні, 1991 року, а нині дивляться на державу з позицій третього тисячоліття. Хто, як не вони, ровесники незалежності, можуть об’єктивно і неупереджено, без політичної заангажованості сказати, що для них значить незалежна Україна? Молоді українці розповідають, як їм живеться в молодій державі, чи не планують вони виїхати за кордон, чи переймаються політичними подіями. А ще розмірковують над тим, що для них значить рідна мова. державну мову. Проте вважаю, що за такий проміжок часу могли б досягти більшого. Через хаос у державі ми не маємо жодних гарантій, впевненості чи прав. Наша держава не виконує свого головного призначення — захищати своїх громадян. Євгеній КРИСАТЮК: “НЕМАЄ ЗНАЧЕННЯ, ЯКОЮ МОВОЮ СПІЛКУВАТИСЯ” Думаю, що в майбутньому працювати і розвиватися буду в Україні, бо це — моя батьківщина, і тут відчуваю себе комфортно, як кажуть, у своїй тарілці! Щодо закордону: залежить від того, як складеться життя, обставини. Якщо в цьому буде необхідність, то чому б і не поїхати? У родині — всі члени сім’ї спілкуються на суржику. З друзями порізному, залежно від кола. На навчанні — українською, бо потрібно добре знати рідну мову. Для мене не має великого значення, якою мовою спілкуватися, у різних ситуаціях підлаштовуюсь під інших, щоб всі чітко розуміли, про що йдеться. За роки незалежності у державі не бачу досягнень, а тільки нинішню владу, яка не дбає про український народ, а думає про себе і багато обіцяє. Звісно, є деякі зміни, але це все незначне порівняно з тим, що робиться в державі, дуже соромно за нинішню владу, за її ставлення до людей. Для розвитку України я міг би зробити все, що в моїх силах. Усі, хто знає український народ, може сказати, що українці добрі, чуйні, співучі й веселі! За це я люблю Україну і свій народ! Спілкувалася Наталія АНТОНЮК АВТОРИТЕТНА ДУМКА
Молода країна · “Майбутнє — не за байдужими, а за тими, хто виявляє активну життєву позицію”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

«НАША МОЛОДЬ НЕ МАЄ МОВНОЇ СТІЙКОСТІ»

Лариса МАСЕНКО, професор НаУКМА З наведеної добірки бачимо різне ставлення молодих людей — ровесників української дер# жавності до своєї країни та свого місця в ній. Переважає все ж оп# тимізм, адже молоді властиво сподіватися на краще майбутнє. Очевидно, що таке майбутнє — не за байдужими, а за тими, хто виявляє активну життєву пози# цію, керуючись принципом “Ук# раїна починається з тебе!” Але прикро вражає інше — позиція молодих людей у виборі мови спілкування. Адже надії на зміну мовної ситуації в зросійще# них містах пов’язуємо передусім із активізацією українськомовно# го спілкування в молодіжних се# редовищах. З історії відродження інших народів відомо, що розши# ренню сфер вживання своєї націо# нальної мови сприяє поява в аси# мільованих містах активних груп молодих людей, які своєю прин# циповою мовною поведінкою ут# верджують право упослідженої в колоніальний період національ# ної мови на панівні позиції у сво# їй державі. Подібні процеси від# булися і в міських середовищах України в період українізації 20#х років, але невдовзі їх перервав більшовицький терор. Натомість наведені інтерв’ю засвідчують відсутність у нашої молоді такої важливої для зміни мовної ситуації риси, як мовна стійкість. Абсолютна більшість опитаних молодих людей перехо# дить у спілкуванні з української мови на російську, пристосовую# чись до співрозмовника: “Спіл# куюсь тією мовою, яку краще ро# зуміє мій співрозмовник”; “я спілкуюся у повсякденному жит# ті російською мовою, однак на навчанні — винятково україн# ською”; “з тими знайомими й друзями, що звикли до росій# ської, розмовляю російською”, “для мене не має великого зна# чення, якою мовою спілкуватися, у різних ситуаціях підлаштовую# ся під інших, щоб всі чітко розу# міли, про що йдеться”. Очевидно, що хибне уявлення про потребу толерантності у мов# ній поведінці прищеплюють мо# лодим людям наші засоби масо# вої інформації, зокрема телеві# зійні канали, якими володіє не національна, а компрадорська буржуазія. Крім того, й у школах та ви# щих навчальних закладах далеко не всі педагоги належать до сві# домої частини українства, як свідчать про це і деякі з наведе# них інтерв’ю, і студентські есеї, опубліковані в моїх “Нарисах з соціолінгвістики” (К., 2010). Водночас поява таких громад# ських молодіжних організацій як “Не будь байдужим!”, “Відсіч”, “Студентське братство” і подіб# них, які велику увагу приділяють завданню дерусифікації і виклич# но демонструють мовну стійкість у всіх протестних акціях, дають надії на майбутнє подолання пост# колоніальної залежності країни від Росії.
Особлива думка · “Атомні структури повинні бути під контролем громадськості — це головна умова надійності”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

сяч жертв.) Візьмімо Фукусіму в Японії. Як можна так планувати й будувати, не заклав& ши в сейсмоактивній зоні дизельні насоси для охолодження зупиненого реактора, а все задіяти тільки на електриці? Електрики немає — і все. А де автономна система, що забезпечує надійність? Читаємо М. Карпана “Мирний атом” про Чорнобильські події: “Потрібно тільки знайти і розчинити у воді тонну борної кислоти. Потім за допомогою пожежних подати її в сектор реактора із Землі навісом”. Це були думки М. Карпана, а японські пожежники гідрантами також навісом подають воду з борною кислотою. А чому немає потужних стаціонарних дизель& них систем для цієї процедури? Хіба в Япо& нії немає солярки? Не продумано, не закла& дено в проект. Це, звичайно, дикунство, але воно, як бачимо, є і дорого обходиться насе& ленню. Атомні структури повинні бути під контролем громадськості — це головна умо& ва надійності, а не демонстрування таблиць, де ймовірність вибуху математично обґрун& тована і дорівнює 10&8. Тепер щодо подій у Японії: стрижні& поглиначі нейтронів опущені, реактори залиті водою з борною кислотою — най& сильнішим поглиначем нейтронів, але все ж реактори тліють. Відбувається реакція. За всіма канонами класичної фізики її не повинно бути. У чому ж справа? А справа втому, що кипіння і випаровування води, тобто її фазові переходи, виділяють де& структуруючі потоки ∆τ+, які ділять спон& танним діленням новоутворені нестійкі ядра цезію-137 та стронцію-90 всередині твелів. Вони при спонтанному розподілі виділяють 2—3 повільних нейтрона, які одразу ж поглинаються плутонієм-239 або ураном-235 для вимушеного поділу. Виму& шений поділ дає вихід енергії і реактори не гаснуть, а тліють. Що робити? Як із цим упоратися? Необхідно подати в активну зону структуруючі потоки ∆τ –, які припи& нять спонтанне ділення ядер стронцію і цезію — і джерело повільних нейтронів ви& черпається. Потоки можна подати через металеву обшивку реактора, бо метал для цих потоків не перепона. Борна кислота не проникне всередину цирконієвих твелів і не поглине повільних нейтронів. Установки, які ми можемо розробити, ліквідували б цю проблему в лічені хви& лини. Тепер щодо України. Після виходу книги (Киндеревич А. В., Махмудов А. Г., “Что происходит в “Саркофаге”? Альтерна& тива “Укрытию ІІ”, Донецк, Донбас, 2001 г.) за запитом депутата Верховної Ради М. А. Павловського (нині покійного), 12 жовтня 2001 року я робив доповідь на семі& нарі для працівників зони ЧАЕС. Я допо& вів про зростаючу пилегенерацію всереди& ні об’єкта “Укриття” і вимагав узяти проби аерозолю на радіоактивність і попередив про можливе самозапалювання мимовіль& Закінчення на стор. 9
Особлива думка · “Атомні структури повинні бути під контролем громадськості — це головна умова надійності”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

ВСЕСВІТ, ЗЕМЛЯ І ЛЮДИ

Анатолій КІНДЕРЕВИЧ, член&кореспондент Міжнародної академії інформатизації Видатний науковець ХХ століття В. І. Вернадський створив учення про ноосферу — людську та іншу свідомість, поширену в межах планети Земля, про обопільний вплив свідомості людини на Землю і свідомості Землі на людину. Багато науковців світу, зокрема І. Яницький, пропонують розглядати Зем& лю як живу розумну істоту, як клітину, що володіє властивостями саморегуляції, зба& лансованості й свідомо реагує на екологіч& ні та соціальні безчинства людського сус& пільства на планеті. Висмоктування нафти і газу, риття кар’єрів і котлованів, знищен& ня дерев, забруднення атмосфери і води — це все агресивні вчинки людства, на які Земля відповідає землетрусами, повенями, ураганами, торнадо. Саморегулятивні можливості Землі приго& ломшливі: відновлення рослинності після пожежі незбагненний, незрозу& мілий науці дезактива& ційний вплив, коли ра& діоактивне забруднення заплави річок Прип’яті і Дніпра було дезактиво& вано дією мулу&сапропе& лю Київського моря. Чорнобиль і Фукусіма вкотре доводять: всупереч запевненням про надійність атомної енергетики науковці володіють неповними і неточними знаннями і в ядерній енергетиці, і в геофізиці. Так звана офіційна фізика занадто відстала від тих вимог, які висувають технології та вимага& ють умови життя на Землі. Як автор Теорії поля, котрий отримав багато практичних результатів, поясню висловлені мною тези детальніше. СПРАВЖНІ ПРИЧИНИ ЗЕМЛЕТРУСІВ Нам доводилося багато разів чути, що причинами землетрусів є наповзання текто& нічних плит одної на одну й створення в зо& ні їхніх зіткнень силових зусиль, які призво& дять до землетрусів. Вказують, що епіцентр землетрусу знаходиться на глибині, скажі& мо, 40 кілометрів і т. д. Такі твердження аб& солютно хибні. Бо як у системі поглядів класичної фізики пояснити той факт, що геофізики фіксують після кожного землетру& су зменшення тривалості доби? Так було піс& ля землетрусу на Суматрі і під час останнього землетрусу в Японії 11 березня 2011 року: тривалість доби зменшилася на 1,7 мікро& секунди. Інакше кажучи, після кожного землетрусу Земля збільшує швидкість сво& го обертання. Звідки тоді береться енергія? Класичні фізики цього не знають. Але ж вони “моляться” на закон збереження енергії, а тут він явно порушується. У рамках Теорії поля пояснення дуже прості й логічні. Всесвіт, всупереч А. Ейн& штейну, не порожній. Він має рівень ент& ропійного часопростору ∆Ф=4πGM=0,5√HM=2,6·1040 і гравітаційну щільність MH=9·1031 кг/с. За рахунок колапсу мас у Всесвіті рівень ентропійного часопростору збільшується. Це виражається у зростанні числа Хаббла Н, яке зараз дорівнює H=2,8·10&18 1/с, але поступово неухильно збільшується. При цьому відбувається інфляція маси зі швид& кістю mH=2,8·10&18 1/с·1 кг=2,8·10&18 кг/с. Тобто, маса втрачає свою масивність. Під впливом гравітаційної щільності Всесвіту Земля збільшується в розмірах так, що її екватор збільшується за рік на 41 санти& метр. (Це вже підтверджено американця& ми 2000 року за допомогою лазерних при& строїв.) Це є причиною тектонічних роз& ломів і дрейфу материків, які встановив ще Альфред Вегенер. Земля за рік зазнає інф& ляції маси на ∆M=6,4·1024 кг·2,8·10&18· 3,15·107= =5,6·1014 кг. Результуюча маса залишається досить точ& ною і зміни відбуваються десь у чотирнад& цятих порядках, але все&таки це познача& ється і на міцності ядра, і на швидкості обертання Землі. Адже енергія обертання Землі, що дорівнює E=0,5MЗω2R2 З, зали& шається незмінною і, якщо зменшується її маса, то кутова швидкість збільшувати& меться. Так воно і відбувається. Причиною всього цього є дія Всесвіту. Тепер про ядро Землі. Питома щіль& ність ядра дорівнює 25 г/см3 проти серед& ньої щільності 5 г/см3. Відстані між атома& ми в кристалічному залізо&нікелевому ядрі не 10&10 м, як на поверхні, а напевно 10&11 :– 10&12 м. Ядро теж прагне збільшити свої розміри під дією поля Всесвіту. І ось, коли Земля, скажімо, пролітає між планетами, що вишикувалися в ряд (парад планет), то вона отримає удар гравітаційних потоків по ядру. Цей удар спричинить на зовніш& ній оболонці ядра перехід кристалів мета& лу від розмірності 10&11 м до 10&10 м у тому місці, де по ядру вдарив гравітаційний по& тік. Вивільнюється енергія міжатомних зв’язків. Це величезна енергія, що дорів& нює енергії десятків водневих бомб. Щось подібне відбувається при замерзанні води: енергія міжатомних зв’язків при переході від води до льоду розриває чавунну трубу. Саме в цьому місці ця відщеплена повер& хня ядра вдарить по мантії і повздовжньою жорсткою хвилею дійде до того місця під корою Землі, де з мантією контактує рідка магма. Повздовжня хвиля перетворюється на фонтан магми, який б’є по корі Землі. (Це місце називається епіцентром земле& трусу.) Якщо він перебуває під материко& вим щитом, то це слабкі поштовхи, якщо ж у вузлах розлому кори, то відбувається відчутний струс ґрунту. Оскільки це фізич& не явище зумовлене причинами, направ& леними зовні, то можна розробити датчи& ки, які приймуть гравітаційний удар зовні і вкажуть місце, куди і в які координати Землі вдарить повздовжня хвиля, що йде від ядра. Хмара повільних нейтронів у ре& зервуарі з металевого урану-238 буде тонко реагувати на гравітаційний удар, що йде зовні, і фіксуватиметься нейтронними датчиками, як дія Всесвіту на ядро Землі. Тобто, є можливість із випередженням на 1—2 години точно вказати місце можливо& го епіцентру землетрусу. Це швидкодіюча електронно&оповіщувальна система. ОФІЦІЙНА НАУКА ВІДСТАЄ... Через 110 років із часу відкриття радіо& активних елементів і досі класична фізика не знає реальної причини α, β, γ&розпаду. Пояснення α&розпаду через тунельний ефект неправильне: при розпаді ядра час& тка α летить не до ядра, а від нього! До чого тут бар’єр, де ж цей бар’єр, щоб через ньо& го тунелювати? Догматизована загальною теорією від& носності офіційна наука відчутно відстала в питаннях ядерної фізики, тому фізики& ядерники користуються неповними й не& точними знаннями, які, наприклад, приз& вели до вибуху Чорнобильського реактора. Так, класична ядерна фізика вважає, що жодні фізичні та хімічні процеси не вплива& ють на активність радіоактивного елемен& та і його період напіврозпаду. Теорія поля, створена мною, доводить, що це не так. Сотні мільйонів років тому, коли гравіта& ційна щільність Всесвіту була нижчою, фі& зичних елементів було близько тисячі, але всезростаюча гравітаційна щільність Все& світу розформовує елементи. Зараз при да& ному значенні числа Хаббла елементів за& лишилося трохи більше ста, а їхніх ізотопів — трохи більше п’ятисот. Причому останні праворуч 50 ізотопів розпадаються спон& танним розпадом. Створивши технічний пристрій, що дає вище значення гравітацій& ної щільності, так звану камеру інтенсифі& кації фізичних процесів, ми освоїли техно& логію прискореної дезактивації радіоактив& них елементів. Так, період напіврозпаду це& зію-137, який дорівнює 30,2 року, ми зміни& ли до 98 годин. Проведено сотні експери& ментів за прискореною дезактивацією стронцію-90, цезію-137, америцію-241, мо& лібдену-99, калію-40 та ін. Контрольний експеримент проводили за участі двох док& торів наук із Курчатовського інституту. Го& ловою комісії був академік Б. В. Болотов (Акт експертизи від 25 жовтня 2005 року). Вивчивши події і дані про вибух четвер& того блоку АЕС, я дійшов висновку, що ви& бух реактора стався від того, що фізики не знали багатьох явищ, тобто керувалися не& повними знаннями. Вся справа в тому, що при включенні в РБМК системи АЗ&5 стрижні, падаючи вниз, витісняють воду і спричиняють кавітаційні явища і явища фазових переходів. При цьому водою ви& промінюються потужні деструктуруючі по& токи ∆T+. Ці потоки миттєво викликають спонтанне ділення ядер стронцію-90, і це& зію-137 — свіжо утворених і нестійких внутрішньо твелів. Розпадаючись спонтан& но, кожне таке ядро виділяє 2—3 повільних нейтрона, які одразу поглинаються ядрами урану-235 для вимушеного поділу, тому від& бувається різке збільшення потужності ре& актора, а зональні датчики повільних ней& тронів не показують їхнього зростання. На 9&й секунді потужність реактора зросла у 80 разів і він вибухнув. При цьому зональні датчики нейтронів, що стоять поза твела& ми, ніякого зростання нейтронів не фіксу& вали. Але фізики не знають цього явища й досі. Так, на реакторах РБМК (у Росії їх 17) встановили систему швидкого опускання стрижнів (за 2 секунди замість 18 секунд, що було на 4&му блоці в Чорнобилі). Але я відповідально заявляю: якщо, не дай Бог, число стрижнів в активній зоні стане менш як 20 і якщо затримається опускання стрижнів АЗ&5 до 9 секунд — кожен реак& тор вибухне як Чорнобильський через за& значену вище причину. КОРПОРАТИВНІ ІНТЕРЕСИ Атомні структури шляхом введення низ& ки внутрішніх законів (таємність, допуск) та інструкцій вийшли з&під контролю громад& ськості. А це призводить до страшних катас& троф, за які розплачується суспільство. (Після 25 років аварії на Чорнобилі 500 ти&
Першодрук · “Автор дає своє парадоксальне і пророче бачення того, що може статися з Україною в майбутньому...” · с. 8сторінка оригіналу ↗

Юрій ЩЕРБАК «ЧАС СМЕРТОХРИСТІВ» (МІРАЖІ 2077 РОКУ) Фраґмент з роману

Продовження. Початок у ч. 13 за 2011 р. 4. 15 квітня 2077 р. Абсолютно таємно Один примірник Особисто Його Ясновельможності Гетьману України, Генералу армії Кузьмі- Данилу Махуну Повідомлення особливої державної ваги Інформую Вас, що Закордонна інформаційна служба Державної Варти України (ЗІС ДерВару) з дозволу ГЕПРУ взяла з 2075 року в оперативну розробку начальника Другого (науково-технологічного) управління військової розвідки ЗСУ полковника Гайдука І. П. Гайдук І. П. народився 12 лютого 2027 р. в Києві, закінчив спеціалізовану комп’ютерну школу, навчався в Київському політехнічному університеті, факультет систем управління ракетами. Проявив себе здібним інженером, має два винаходи. Під час румунської агресії (2048—2052 рр.) служив у військовій розвідці, став кадровим офіцером ВІРУ. Закінчив Розвідувальну Академію Збройних Сил ім. генерала Є. Марченка (2055 р.), отримавши звання капітана. У 2057 р. в рамках студентських обмінів за рішенням керівництва Міноборони (К-Д Махун) і ДерВару (Ю. Мережко) був направлений до Конфедерації держав Північної Америки на навчання до МІТ — Массачусетського Інституту Технології, відділення космічних технологій, управління і зв’язку, де увійшов до 10-ти найкращих студентів. Доктор філософії, доктор інженерних наук. Після закінчення МІТ, перебуваючи на території КДПА, займається розвіддіяльністю під прикриттям посади виконавчого директора Українсько-американського Бюро з науково-технологічних обмінів. У 2058 р., будучи студентом МІТ, вступив у інтимний зв’язок з американською громадянкою, студенткою того ж інституту Ширлі Мак Доул, яка згодом, через 3 роки, стала дружиною майбутнього президента КДПА Ендрю Ван Лі і на сьогоднішній час є одним з найвпливовіших сенаторів конфедерації. Наявні в ЗІС ДерВару дані свідчать, що Ширлі Мак Доул ще в студентські роки стала агентом Центральної служби безпеки Конфедерації під псевдо “Бейбі” і в ході інтенсивних контактів завербувала Гайдука І. П., якому було дано псевдо “Ікар”. Створюючи видимість успішної діяльності зі збирання на користь Української Держави інформації щодо найновіших науково-технічних розробок у сфері передачі інформації та нових видів озброєнь (проекти “Водограй”, “Черепаха”, “Койот”, “Ластівка” та інші), Гайдук І. П., працюючи на Конфедерацію, завдав величезної шкоди обороноздатності УД, вітчизняній науці і техніці. Доведено, що Гайдук І. П. сприяв передачі американцям таких перспективних проектів вітчизняного оборонно-промислового комплексу, як новий вид пального для твердопаливних ракет морського і космічного базування SS-32 та SS-52, антикорозійне покриття для морських платформ стратегічного призначення, надчутливі радарні установки типу “Мантія”, нові принципові розробки газотурбінних і плазмових двигунів та інше (список злочинно-зрадницьких дій Гайдука І. П. додається окремо). Передаючи ці та інші технології й вироби своїм американським хазяям, Гайдук І. П. став на шлях особистого збагачення, накопичуючи на підставних рахунках у Панамі значні суми грошей близько 60 млн глобо. Гайдук веде аморальний спосіб життя, перебуваючи у позашлюбному зв’язку з касиркою банку “Континентал” Ліндою Кенворсі, агентом бразильської розвідки, яку використовує для проведення незаконних грошових операцій. Наявних у Державної Варти фактів достатньо, щоб викрити зрадницьку антидержавну діяльність Гайдука І. П. У зв’язку з вищесказаним пропоную: — негайно відкликати Гайдука І. П. з Конфедерації під переконливим приводом (підвищення по службі); — негайно заарештувати його, коли прибуде до Києва, і висунути офіційні звинувачення; — створити спеціальний військовий трибунал для суду над Гайдуком І. П.; — як виняток, засудити Гайдука І. П. до аргентинської страти — шляхом викидання з літака на висоті 5000 м над священною українською землею; Нагородити агентів ЗІС ДерВару (псевдо “Імператор”, “Сокира”, “Шахіст”), що сприяли викриттю Гайдука І. П. Директор Державної Варти України Юлій Мережко Резолюція на документі: п. Клинкевичу В. Я. Гайдуку І. П. присвоїти чергове військове звання генерала-хорунжого, відкликати до Києва. Гетьман К. Д. Махун. 16.04.2077 5. Гайдук увійшов до великої зали з дзер& калами, трьома сяючими люстрами й чис& ленними фарфоровими китайськими ва& зами на пристінних столиках і роялі, в яких стояли розкішні білі й рожеві гладіо& луси. “Штучні”, — швидко оцінив Гайдук, — бо жодна з тендітних пелюсток не зі& в’яла, квіти були одноманітно урочисті, наче в казковому мальованому фільмі. Перша леді Конфедерації Держав Північної Америки — Сполучених Шта& тів, Канади і Мексики — сенатор Ширлі Ван Лі чекала його, привітно посміхаю& чись і першою простягаючи долоню для рукостискання. Вона майже не змінила& ся з тих часів, лише її гарненьке обличчя королеви студентських балів утратило акварельну свіжість й нечіткість напів& тонів молодості й було промальоване гострим пером часу та косметичних опе& рацій. Але від цього не стало менш гар& ним. Найвродливіша сенаторка за всю історію Америки. — Рада вас бачити, містере Гайдук, — вона продовжувала чарівно посміхатися, хоча її погляд здався йому стурбованим. Її колись розкішне, непокірне темно&каш& танове волосся стало світлим, акуратно зачесаним і сплетеним ззаду в дульку, як у балерини. Він згадав Лару. — Сенатор Ван Лі, це велика честь для мене — ваше запрошення і зустріч. — Гай& дук від хвилювання почав ледве підбирати навіть банальні англійські слова привітан& ня. Потім спромігся на цілком щирий комплімент: — Ви виглядаєте значно молодше, ніж… — Ніж коли? — розсипалась легким сміхом перша леді Конфедерації. — Ніж тоді, коли ми натирали носа Джорджу Істмену. — Боюсь, що цей ніс вже зовсім зник, — сказала Ширлі, запрошуючи Гайдука сісти на спеціальну двомісну “лавсітку”, оббиту темно&червоною, з синіми смуж& ками, тканиною, яку так полюбляли у бу& динках офіційного Вашингтона, стилізо& ваних під ХVІІІ століття. Ширлі сіла зліва від Гайдука на спеці& альному кріслі, позаду від неї на стільці умостилася Марта Джеферсон із записни& ком у руці, яка теж подала свій голос: — Істмену нещодавно приварили но& вий ніс. З надтвердого сплаву. — Я чула, що ви від’їжджаєте з Вашин& гтона, — продовжила Ширлі і Гайдук по& бачив, як правою долонею вона торкнула& ся лівого ліктя — ознака занепокоєння. — Від імені президента і сенату Конфедера& ції я хочу подякувати вам за ваш вклад у розвиток українсько&американських від& носин. Президент високо цінує ваші зу& силля і просив переказати вам його най& кращі побажання. Досвід останніх років випробувань засвідчив, наскільки плід& ною була наша співпраця у сфері науки і технологій. Вас буде не вистачати у Ва& шингтоні. Гайдук згадав, як казилися вони від кохання, щойно познайомилися, коли заселилися в сусідні кімнати в житловому комплексі Саузгейт на березі Чарлз&рі& вер, з якого відкривався вид на старий Бостон. Ширлі, чарівна темноволоса американка з Нової Англії, вразила серце молодого Гайдука, який вмить забув усі свої клятви спецназу, українській розвід& ці і самому собі — тільки вчитися в най& кращому університеті світу, зосередитись на головному — на системах управління ракетами, а не відволікатися на випадко& ві сексуальні зв’язки. Забув усі настанови капітана контррозвідки Юлія Юліанови& ча Мережка про те, що перший відвідувач до його кімнати, перший приятель&сту& дент, перша дівчина в ліжку і перший знайомий у студентському барі будуть агентами Національного управління контррозвідки Центральної служби без& пеки Конфедерації. І що обов’язково він матиме свого персонального “куратора”. Про всі попередження і настанови вмить забув Гайдук, коли у двері його кімнати постукала Ширлі Мак Доул і попросила допомогти їй полагодити комп’ютер. Ви& явилася студенткою другого року курсу 21F — іноземні мови і література, пере& важно іспанська, але цікавилася також російською, українською і польською мовами, навіть намагалася щось йому го& ворити на дивній суміші слов’янських мов, від чого він починав сміятися і обій& мами й поцілунками зупиняв потік її слів: він заздрив її англійській витонче& ній мові білих аристократів Нової Англії — цьому останньому заповіднику лінгвіс& тичної архітектури шекспірівських часів, що гинув під навалою індійсько&китай& сько&мексиканських акцентів і комп’ю& терних варварських сленгів, які залива& ли американський континент. Пізніше Ширлі зізналася йому, що її збуджує його дивовижний акцент і його голос — наче занесений з далеких євразійських степів. Тоді вона ще слабко уявляла, де лежить Україна. А він не міг уявити, ким стане вона. — Чи ви вже знаєте, де працюватимете в Києві? — спитала Ширлі. — Ще не знаю. Спочатку відпочину, займуся риболовлею на Дніпрі. А потім знайду роботу. Колись він розповідав їй, що більш за все на світі ненавидить риболовлю. Вона не забула, бо кинула швидкий погляд і її права долоня знову торкнула лівий лікоть. — Маю високу честь, — встала зі свого крісла Ширлі, — від імені президента Конфедерації Держав Північної Америки нагородити вас пам’ятною грамотою. Гайдук підвівся, розуміючи, що бачить Ширлі востаннє в житті. Перша Леді пе& редала йому папку у синій сап’яновій об& кладинці з грамотою. — Прошу також, — промовила, чарів& но посміхаючись, Ширлі, — передати від мене подарунок дружині вашого прези& дента… Вашого військового лідера… — Гетьмана, — підказав Гайдук. — Гетьмана. Пані Наталі. Я й досі зга& дую її гостинність у Києві. Гайдук взяв з її рук досить важкий па& кунок, обгорнутий папером з зображен& ням Білого дому та рожевою стрічкою з бантом. За папером вгадувалось щось тверде — шкатулка, мабуть. Гайдук ви& струнчився, як справжній генерал, навіть каблуком притопнув. — Успіху вам, — Ширлі міцно стисну& ла його руку, наче не хотіла відпускати. Гайдуку здалося, що в очах сенаторки зблиснули сльози. — Я проведу вас, — сказала Марта Джеферсон. Рожевощокий гігант виструнчився, як тільки вони вийшли з покоїв першої леді й віддав честь. “Чого підхопився цей бевзь?” — подумав Гайдук. Тому, що поба& чив грамоту президента Конфедерації в моїх руках? Чи в них такий протокол — ві& тати відвідувачів, коли ті назавжди вихо& дять з Білого дому? — Можете не перевдягатися, — сказа& ла Марта, підтримуючи його за лікоть су& хенькою рукою. — Візьміть це на пам’ять. Ваш одяг уже в автомобілі… Гайдук хотів заперечити, що ніякий ав& томобіль його не чекає, але Марта, міцно вчепившись в нього, вивела з Білого дому до паркінгу, захищеного “Птеродакти& лем”, і тихо, але рішуче сказала: — Вас хочуть убити. Вам треба негайно тікати. Нічого не питайте. Вас відвезуть до Канади, де сядете в літак. Відкрийте пакет. Єдине прохання — ні, не прохаю, благаю вас: з вами поїде моя племінниця Божена. Вона також летить до Києва. Подбайте про неї. Буду навік вам вдячна. Вона… — кивнула вбік Білого дому, — вас кохає. Все ще. Прощайте. Не забудьте відкрити па& кет. Марта Джеферсон майже вштовхнула розгубленого Гайдука в чорний броньова& ний лімузин з номерами Білого дому. В задній частині лімузина замість багажника стояла кулеметна турель і сидів стрілець — як у старовинних бомбардувальниках з дитячих комп’ютерних ігор. Крізь затем& нені вікна лімузину нічого не було видно — ні поліцейських “черепах”, ні сірих з коричневими дверима кебів&таксівок, ні бомжів, що лежали на травниках Лафаєт& парку. Тим більше не можна було побачи& ти дрона&кілера, що виблискував на сонці, причаївшись біля світлофора, яким керу& вала охорона Білого дому. Дрон скидався на звичайну камеру поліцейського сте& ження за вуличним рухом. Вмостившись на задньому сидінні лі& музину, Гайдук занурився в темряву. Зго& дом побачив ледь помітну підсвітку підло& кітників, кришталевих стаканів міні&бару, кольорові вогники пульту управління зв’язку. Погляд його вперся в темну пос& тать, що нерухомо стовбичила на перед& ньому сидінні, лицем до Гайдука. — Ви Божена? — здогадався він. Постать ствердно кивнула головою. Лімузин різко рвонув, всі розмови припи& нилися. Далі буде.
Особлива думка · “Використовуючи ядерну енергетику, людство неповно й неточно прогнозує наслідки природних і техногенних катаклізмів”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «ВСЕСВІТ, ЗЕМЛЯ І ЛЮДИ», с. 7

ВСЕСВІТ, ЗЕМЛЯ І ЛЮДИ

Закінчення. Початок на стор. 7 ної ланцюгової реакції (СМЛР). Проби доставили в Інститут ім. Хлопіна в Санкт& Петербурзі, де мої передбачення підтвер& дилися. На 15&річчя аварії готувалася Між& народна конференція в м. Славутичі, присвячена перетворенню зони ЧАЕС на підприємства зі складування і збереження радіоактивних відходів АЕС Європи. Але тематику конференції змінили і стали го& ворити, що ми, мовляв, точно не знаємо, що відбувається в “Укритті”, об’єкт пот& рібно демонтувати, паливо вилучити, але немає грошей, досвіду та ін. Моїм двом до& повідям, які я надіслав на конференцію і які стосуються стану палива в ОУ, ходу не дали. Але, слава Богу, я був радий і тому, що зону ЧАЕС не завалили радіоактивни& ми відходами з усієї Європи. 2009 року вийшла книга А. В. Киндере& вич, Г. С. Маракуца “Еще раз о “Саркофа& ге” К., ЭКМО, в якій я спростовую шале& ний доказ фахівця МНТЦ А. Сухоручкіна про принципову неможливість виникнен& ня СМЛР в об’єкті “Укриття” (2001 р.), розглядаю сценарії можливого обвалення даху ОУ та його повного руйнування, до& воджу, що ОУ — це машина з виробництва дрібнодисперсного субмікронного пилу. Звертаю увагу на те, що в цьому пилові від& бувається осідання важких частинок плу& тонію вниз (а його там 1000 кг) і що у вод& ному розчині плутоній-239 може створити мінімальну критичну масу (0,5 кг плуто& нію-239 і 6 літрів води) потужністю вибуху 1000 тонн тринітротолуолу. Відправляю книги Президентові, в Кабмін, у Верховну Раду. Реакції жодної. З матеріалів, на які я натрапив 2007 року (Фролов В. В. “Аномальное событие 27—30 июня 1990 года в Чернобыльском объекте “Укрытие”// Препринт ФЭИ, ФЭИF2279, Обнинск, 1992 г. — 18 стр. и Фролов В. В. “Аномальный инцидент 27—30 июня 1990 года в объекте “Укрытие” “Чернобыльской АЭС” // Атомная энергия — 1996 г., вып. 3, стр. 216—219), дізнаюся, що СМЛР уже неодноразово запалювалася на четвертому поверсі, але її гасили азотно&кислим гадо& лінієм. У відповідь на мої книги чиновник МНС В. Холоша надіслав сердитого листа: до нас більше не звертайтеся. Ось вони, небезпечні подвійні стан& дарти атомників — заперечення 2001 року принципової неможливості СМЛР і, вияв& ляється, вже 11 років (із 1990 року) ведеть& ся боротьба з нею на 4&му поверсі об’єкта “Укриття”. Так, справді, СМЛР запалю& ється на четвертому поверсі, де активність 1440 р/год, багато цезію-137 та стронцію-90, але мало ядерно&подільних матері& алів. Вони в розплаві палива пішли вниз. Тому подвоєння потужності цієї реакції відбувається за 40 хвилин. Але якщо СМЛР запалиться на третьому чи другому поверсі об’єкта “Укриття”, то її не встиг& нуть загасити, бо потужність подвоювати& меться в мілі& або мікросекунди. Єдиний вихід — поетапне виймання ядерно&по& дільних матеріалів. Моя команда фахівців напрацювала різноманітні способи і методи прискоре& ної дезактивації радіоактивних відходів. Вони запатентовані в США і є п’ять патен& тів України. Про стан об’єкта “Укриття” існує низка публікацій у пресі, зокрема статті журналіста О. Диканя в газетах “Слово Просвіти” і “День”, стаття покій& ного режисера Ю. Іллєнка в газеті “Слово Просвіти”. Депутат В. Яворівський пору& шував це питання у Верховній Раді й роз& повідав у двох радіопередачах “Двадцять хвилин із Володимиром Яворівським” про те, що треба негайно починати роботи зі знешкодження об’єкта “Укриття”. На підставі всіх напрацювань і матеріа& лів я розробив “Проект відродження зони ЧАЕС” і подав його голові Комітету з пи& тань екологічної політики природокорис& тування та ліквідації наслідків Чорнобиль& ської катастрофи А. Семинозі. У цьому до& кументі йшлося, зокрема, про таке: “Необ& хідно зазначити, що до 1994 року у Верхов& ній Раді працювала комісія з питань Чор& нобильської катастрофи, а в Кабінеті Мі& ністрів було однопрофільне міністерство — Мінчорнобиль. 1996 року було організова& но НАЕК “Енергоатом”, але після зупинки третього енергоблоку ЧАЕС, зона ЧАЕС була підпорядкована Міненерго та МНС. Проте Міністерство надзвичайних ситуа& цій має зовсім інші функції — державно& аварійно&рятувальні служби. Це є законо& давчим абсурдом, оскільки Конституція Ук& раїни не передбачає, щоб Міністерство уп& равляло територією (зоною ЧАЕС). Ще більш абсурдним стала передача в МНС Чорнобильської АЕС, СВЯП31 (сховище від& працьованого ядерного палива) та об’єкта “Укриття”. Управління найскладнішими завданнями Чорнобильської зони, стану СВЯП31, СВЯП32, об’єкта “Укриття” пе& рейшло в руки некомпетентних людей, де всього два-три фахівці. Крім того, МНС фі& нансується винятково “під аварію”, відтак чиновники зробили все для того, щоб чергова катастрофа сталася — тоді МНС отримає засоби для її ліквідації. Цей правовий абсурд і професіональний нігілізм необхідно зруйнува& ти і створити в Кабінеті Міністрів про& фільне Міністерство, де накопичувати& муться гроші, сили і способи ліквідації проб& лем зони ЧАЕС, необхідно, аби проблеми зони ЧАЕС підлягали профільному Комітету Вер& ховної Ради. Поки цього не зробимо, жодного вирішення проблем зони ЧАЕС, могильників, об’єкта “Укриття” не буде”. Але А. Семинога відправив цей проекту МНС, звідки я отримав відповідь В. Хо& лоші, що нічого із запропонованого мною з цього питання не робитиметься, оскіль& ки, на його думку, це антинауково. Увагу громадськості України та Європи я акцентую на тому, що у мокрому сховищі СВЯП&1 накопичено 25 тисяч твелів, ви& тягнутих із реакторів ЧАЕС, а це 5 тонн плутонію-239, а у відстійнику знаходиться ще 5 тисяч твелів — це ще тонна плутонію. У самому об’єкті “Укриття” — 1 тонна плутонію-239 і 2 тонни урану-235. Таким чином, загалом 7 тонн плутонію-239 і 2 тонни урану-235. Критична маса плутонію-239 — 14 кілограм, урану-235 — 57 кілограм. Кожен може порахувати, на якому ядерному, не& контрольованому арсеналі ми сидимо. Геофізики стверджують, що в умовах підвищеної сейсмоактивності в зоні Вранча (Румунія) може статися землетрус у 8 балів. У Києві та Чорнобилі — буде п’ять балів. Нинішнє “Укриття” такого землетрусу не витримає і завалиться. Як наслідок цього, на висоту 500 метрів підніметься 12 тонн радіоактивного дрібнодисперсного пилу загальною активністю 1017 Бк. З цією бідою людство не впорається. Більш небезпечного місця, ніж проммайданчик ЧАЕС на планеті немає. Там працюють воістину “таланови& ті” люди. Іноді страшно від їхнього непро& фесіоналізму. Побудували СВЯП&2 для збе& Фото з Інтернету: зруйновані реактори АЕС “Фукусіма(1” ЩО ПРОПОНУЄМО МИ рігання сухих радіоактивних відходів, але зберігати в них ці відходи неможливо. На все це витратили 100 мільйонів народних коштів. “Конфайнмент”, за який ратують чиновники зони ЧАЕС, — дуже невдала конструкція, яка нічого не дасть. Моя команда фахівців ще 2001 року запропонувала об’єкт “Укриття” охопити легким сферичним каркасно&купольним покриттям (СККП). У цьому пристрої за& кладені технології поетапної дезактивації всіх матеріалів об’єкта “Укриття”, а також води першого контуру, що знаходиться в підвальних приміщеннях, і поетапного де& монтажу існуючого “Укриття”. Будівельне сміття та матеріали демонтованих конс& трукцій також будуть дезактивовані до тла. Це унікальні технології, яких немає у світі, і якби будівництво СККП розпочали ще десять років тому, жодні землетруси та об& вали конструкції “Укриття” вже не були б страшні. Ми вже звикли відзначати ритуальною традицією день 26 квітня. У ЗМІ (на один день) піднімають галас, де чиновники зо& ни ЧАЕС доповідають про великі діла, про будівництво СВЯП&2 та ін., минулого року — про запуск заводу з переробки радіоак& тивних відходів (який розпочне роботу аж через шість років). Загалом працюють як класичний ІБД (імітатор бурхливих дій). Потім про все це на рік забувають. Що& правда, під час візиту президента Віктора Януковича в ООН транслювали відеосю& жет, озвучуваний технічним директором про те, що вже розпочали будівництво конфайнменту: забивати палі, без проекту, без грошей. Мовляв, знай наших! Цього року на ці “торжества” запрошений Гене& ральний секретар ООН пан Ді Мун. Тільки дуже бентежить думка: що ж атомні струк& тури можуть запропонувати світовій гро& мадськості крім великого бажання тринь& кати величезні гроші, видаючи на&гора не& дієздатних мутантів — виродків на кшталт СВЯП&2? Ми пропонуємо: 1. Змінити стратегію ставлення до об’єкта “Укриття”, вважаючи його не об’єктом, який потребує лише реконструкції, а ядерно-небезпечним об’єктом із непередбачуваними чинниками вибухового запуску, який приховує у собі загрозу для всієї Європи. 2. На віддалі 20 кілометрів від промзони по гілці Чернігів—Овруч побудувати завод прискореної дезактивації радіоактивних матеріалів, де будуть використані наші технології прискореної дезактивації радіоактивних матеріалів усіх видів. 3. Питання видалення з промзони радіоактивних матеріалів із СВЯП-1 та СРРВ (сховище рідких радіоактивних відходів) потрібно вирішувати в першу чергу, до початку проведення будь-яких робіт, біля об’єкта “Укриття”. 4. Проведення всіх робіт у зоні ЧАЕС має контролювати громадськість. 5. Збудувати і ввести в експлуатацію комплекс сферичного каркасно-купольного покриття (СККП) на кільцевому фундаменті. Він має багатоцільове призначення: а) забезпечить зміцнення вентиляційної труби і повне її зняття; б) убереже від атмосферних опадів і поширення в навколишнє середовище радіоактивного пилу; в) забезпечить часткову і повну прискорену дезактивацію радіоактивних елементів у зонах їхнього залягання в ОУ; г) забезпечить підняття на поверхню твердих радіоактивних матеріалів із чотирьох зон їхнього залягання в будь-якій їхній формі; д) забезпечить звільнення першого контуру від води, отруєної тритієм з мінусових (підвальних) горизонтів ОУ задля її прискореної дезактивації на заводі; е) здійснить повний демонтаж усіх завалів ОУ від усієї споруди ОУ; ж) здійснить повну прискорену дезактивацію до фону вузлів та агрегатів ядерного реактора і всього будівельного сміття. У СККП включено для реалізації не менше шести проектів прискореної дезак& тивації РАВ, захищених патентами Украї& ни та США. У світі працює 435 блоків АЕС. У біль& шості з них закінчується термін експлуата& ції. Питання дезактивації, демонтажу й утилізації цих блоків суперактуальне. Ці проблеми може вирішити СККП із його технологіями прискореної дезактивації. Саме він може довести цикл демонтажу до “зеленої галявини”. ПРО ФУКУСІМУ, АЕС НІМЕЧЧИНИ ТА ІНШІ АЕС Абсолютно очевидно, що у Фукусімі необхідно застосувати не “Саркофаг”, а СККП. Це дасть змогу дезактивувати й де& монтувати пошкоджені реактори протягом 5—6 років. Щодо німецьких АЕС: небезпечні бло& ки потрібно дезактивувати й демонтувати. Крім того, у світі накопичено понад 1 млн тонн радіоактивних відходів АЕС. Тільки наші технології прискореної дезактивації РАВ приберуть цей небезпечний матеріал і відкриють друге дихання АЕС. Від редакції. Ця публікація — ще одна спроба привернути увагу громадськості та науковців до неординарних поглядів і нау& кових розробок Анатолія Кіндеревича що& до всесвітньоважливих проблем дезакти& вації та демонтажу небезпечних і пошкод& жених блоків АЕС. Те, що ми нині спосте& рігаємо в японській Фукусімі, ще раз стверджує на думці: використовуючи ядер& ну енергетику, людство неповно й неточно прогнозує наслідки природних і техноген& них катаклізмів. То чому ж ми такі байду& жі, а то й агресивні до тих, хто мислить інакше, ніж авторитетна більшість? Чому щось нестандартне чи альтернативне в науці, мистецтві, літературі викликає злий опір, несприйняття, натяки на анормаль& ність? Згадаймо Дж. Бруно, панове, і хай нам буде соромно за цензора чи інквізито& ра в собі (“Шукайте цензора в собі!” Л. Костенко), якому зручніше відкинути невідоме й лякаюче, аніж задуматися над тим, що світ змінюється і навіть постійні величини та авторитети підпадають під ці зміни. Ми звертаємося із цією публікацією до урядових, владних, наукових структур — їхні відповіді надрукуємо на сторінках “Слова Просвіти”.
Від першої особи · “Все твориться людським духом — який дух, така в нас буде і економіка, армія, освіта і так далі”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

турній сфері, а перемагає, звісно, той, хто має гроші. — Нині у молоді зневажливе ставлення до народної пісні. Ана# толію Юрійовичу, на Вашу думку, як повернути інтерес до автенти# ки? — Це справді проблема. Моє покоління виховувалося по#ін# шому. Навіть у післявоєнну роз# руху, бува, вийдеш увечері в село — а скрізь лунає спів дівчат і хлопців. Хто виріс у такій симфо# нії, той цінує цю красу, бо це від# чуття своїх коренів. Народну піс# ню треба поширювати. Я провод# жу конкурси молодих співаків у Шостці. У своєму рідному селі Терни на Сумщині вже удев’яте 7 травня відбудеться конкурс, який набрав неабиякої сили. Це хоро# ша справа, бо село залишене на# призволяще, і молоді просто ні# чим зайнятися, тим більше, якщо любов до творчості виховується з дитинства, то вона невіддільна від людини протягом усього жит# тя, все одно людина буде займа# тися якимось видом мистецтва. Мене завжди запрошують на фестиваль імені Бориса Гмирі в Лебедині. Я на таких концертах стільки для себе відкриваю. Там надзвичайні колективи — це просто незабутньо! Ось наприк# лад, у той час, коли у нас ще спі# вало тріо сестер Байко, я чув там такі колективи, і думаю собі: “Боже мій, і їх не знають у Києві, їх не знає Україна!” Це та глибин# на, справжня народна краса! За# раз молоддю ніхто не займається, школа її не виховує, а просто викладаються дисципліни. А все ж починається з дитинства. Тому я започаткував фестиваль#кон# курс “Співаймо разом!” Кількість учасників збільшилася у п’ять ра# зів, з’їжджається близько тисячі дітей у моє село. Причому, я на# полягав на тому, щоб конкурс відбувався саме у Тернах, бо були різні пропозиції керівників, щоб у райцентрі, або в області. А я сказав, що принципово хочу, щоб у моєму селі. Мені дуже жаль сільських дітей, які просто занед#
Від першої особи · “Все твориться людським духом — який дух, така в нас буде і економіка, армія, освіта і так далі”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

ДУША НЕ ЗАГОВОРИТЬ — НЕ ЗАСПІВАЄ ГОЛОС

Хто, як не народний артист України, лауреат Шевченківської премії Анатолій МОКРЕНКО, людина, яка віддала улюбленій справі усе своє життя, може об’єктивно оцінити стан сучасного музичного мистецтва. Його мова, непідробні емоції, пісенні експромти йдуть із глибини серця. Анатолій Юрійович і нині так переймається проблемами української культури, і з такою щирістю вірить у вдосконалення духу людського, що… — Анатолію Юрійовичу, сучас# ний музичний простір справді пе# ретворився на “пающіє труси”? — На жаль… У сучасному му# зичному мистецтві прикра ситуа# ція. Зараз колосальна диспропор# ція між справжнім мистецтвом і маскультурою, яка більше схожа на антикультуру. Ми все менше користуємося тими скарбами ві# ків народного і класичного мис# тецтва, які дійшли до нас. Непо# коїть те, що мистецтво, придума# не людиною для того, щоб роби# ти її духовно досконалішою, пе# ребуває у стані занепаду. Це по# винне розуміти не тільки сус# пільство, а й держава. Буваючи у класичних закладах мистецтва, мені завжди дуже прикро, що там я не бачу знайомих облич з нашої так званої еліти — і урядової, і Верховної Ради, проте усіх їх ми бачимо на екранах, де ллється рі# кою пошлість. Мені не зрозуміло, чому люди не беруть до уваги те, що їх вивищує. Усе життя вважав, що духовне збагачення людини, людська шляхетність, доброта, співчуття це дуже благородно. А що ми чуємо і бачимо зараз?! На радіо, приміром, домінує розва# жальний момент: то думки, ус# мішки “великих”, які мені не ду# же подобаються, реклама театрів тощо… але це не культура, а рек# лама, яка має бути на вулицях. Одне слово — зараз ми пережива# ємо не стільки економічну і полі# тичну кризу, скільки духовну. — Де ж тоді вихід із цього глу# хого кута? — Я завжди відстоював неза# лежність і суверенність України. Мушу сказати, що за радянських часів, коли був тоталітаризм, культурою держава займалася серйозно, хоч була інша ідеоло# гія. В Україні потрібно усвідоми# ти, що держава повинна займати# ся і соціальною сферою, і еконо# мікою, але культура має бути перш за все. Бо все твориться людським духом — який дух, така в нас буде і економіка, армія, ос# віта і так далі. На жаль, у нас не# має державної політики у куль# бані… До речі, Олег Ткаченко, який очолює Запорізьку “Про# світу”, також загорівся зробити таке ж свято для сільських шко# лярів, і це прекрасно, бо про сіль# ських дітей треба дбати! Діти в цьому віці дуже солідарні, вони радо займаються творчістю, бо поклик іде від серця, від душі… — Нині класичне мистецтво зазнає численних трансформацій, те ж відбувається і з народною піснею. Як Ви ставитеся до різно# манітних модернізацій? — Я взагалі оці модернізації не сприймаю і категорично проти цього. Бо треба пізнавати те гли# бинне, що було колись, те, що дійшло до нас. Мене, наприклад, дуже хвилює тенденція, яка від# бувається у сучасній опері. Опе# ра, яка народилася в Італії, дала високі взірці мистецтва, нині мо# дернізується. У мене таке вра# ження, що Європа, де створили оперу, сама її і нищить. Видатний тенор сучасності Пласідо Домін# ґо, директор і диригент двох аме# риканських опер у Вашингтоні та Філадельфії, також стверджує, що в Європі, на превеликий жаль, тенденція модернізації опери заходить аж надто далеко, і опера має найбільшу перспекти# ву в США. Я співав у 40 операх провідні баритонові партії, цього не розумію, бо опера — це роману музиці, це роман і епоха! Як можна його модернізувати?! От, наприклад, років три тому була поставлена у нашому театрі опера “Фауст”. Це ж середньовічна епоха, яку треба передати у вико# ристаних інтонаціях і в костю# мах. Так ні, одягнули всіх вико# навців у камуфляжні костюми… Причому надто примітивно і на# туралістично, я послухав дві кар# тини, піднявся і пішов, бо не мо# жу… Це ж мій театр, де колись бу# ли прекрасні оперні вистави! Або на знаменитому каналі класичної музики “Меццо” опера “Борис Годунов”. Мені шкода мого това# риша Анатолія Кочергу, дивлюся — співає, говорить інтонаціями тієї епохи у сучасному костюмі — це ж еклектика! А ми говоримо про гармонію часу у творчості. Якщо ми будемо модернізувати, то не відчуємо цієї гармонії! Це ж страшна еклектика, оцей епатаж вносить у душі людей таке сум’яття, вони нічого не розумі# ють, у них просто крадуть гармо# нію. Це жахливо. А народна піс# ня… Та не треба її чіпати! Те, що було, перетворювати на кашу?! Знаєте, мене дивує, що немає спротиву. Модернізація — це ни# щення скарбів. — А поверхове ставлення до кобзарського мистецтва… — Так було ще за радянських часів. Якщо хочеш збагнути, хто ти і звідки, то є кобзарське мис# тецтво. Я їжджу додому у свої Терни через село Лавіркове. І там якось зустрівся з одним банду# ристом на прізвище Рочок. Він увесь час жалівся, що ніхто його не запрошував у школу до дітво# ри… Бо кожен художник має свою місію, і перш за все треба починати з дітей… Я говорив#го# ворив з ним, записував думи, яків нього є, можу сказати, що це один із могікан. І думаю собі, що треба організувати йому або вис# туп на телебаченні, або на радіо — хай пограє талановита людина, хай її послухають! Але як я не на# магався, нічого не вийшло! Всю# ди наштовхувався на глухоту… Оце тривожний симптом і тен# денція, що ми переходимо на примітивну розважальність. — Нерідко українські таланти губляться на творчому шляху, за# лишаючись за бортом визнання. Анатолію Юрійовичу, чому ми ма# ємо такі нестримні потоки за кордон? — Бо нині мистецтво потріб# не і водночас непотрібне. Дуже часто золоті голоси, і мої колеги, і мої учні затребувані за кордо# ном, а у нас, на превеликий жаль, їх ніхто не знає. Згадую, якого ве# ликого удару завдано мистецтву, коли відбувалися перебудовчі процеси. Я був тоді директором театру. Ті роки були найтяжчими у моєму творчому житті. Держава зовсім не фінансувала театр. А тоді виникла можливість виїж# джати усім за кордон, ну і, як то кажуть, повалили люди. Театр — це ж 1300 талановитих людей, яких збирали звідусіль! Я думав, як стримати цей потік, як не доз# волити розбігтися театру?! Бо то# ді дуже багато людей виїхало. У нас по півроку не давали зарплат# ні. Артисти балету, які трудяться до сьомого поту, просто непри# томніли на сцені. Я дуже вдячний Віктору Ющенку, який тоді був головою Національного банку. Тричі я звертався до нього, і він був єдиний тоді, хто допоміг. Нині також багато виїхало, бо немає підтримки, допомоги — суцільна глухота і байдужість. Алея дуже щасливий, що справжні таланти є! Мої учні — наче про# довження моєї місії, яка розпрос# торюється по всьому світу. Це прекрасні голоси — Володимир Опенько, Михайло Киришев, Геннадій Ващенко, Андрій Гоню# ков, Олександр Мілєв, Сергій Скочеляс… Справжня гордість! — Останнім часом тексти пі# сень стають дедалі примітивні# шими. Що відбувається? — Просто зараз нема лідерів. У наш час були два безсумнівні лідери, на яких орієнтувалися всі інші — це Платон Майборода та Олександр Білаш. Ставлення до цього змінилося. Зараз деякі спі# ваки самі пишуть тексти до пі# сень, хоча не мають до цього здіб# ностей. Це свідчить про деграда# цію. Олександр Білаш написав 11 чудових поетичних збірників. Він жодного свого вірша не взяв у пісню, а брав поезії Дмитра Пав# личка, Михайла Ткача, Максима Рильського, Андрія Малишка, тобто вибирав перлини. Тому і пісні які були! Людина ж коли слухає, то бачить у тому своє жит# тя, виникають світлі асоціації, святі почуття. А зараз що?! Та ми продаємо своє мистецтво, свою мову, свою душу! Продаємо Укра# їну з “тельбухами”, продаємо її душу! Мене нещодавно дуже вразив Павло Мрежук, який по першій програмі радіо заспівав пісню “Сирота”, знаєте, я заплакав — бо нарешті якась правда! А потім чую — за ним співає Іван Попо# вич пісню про Бандеру “Степане, Степане, за що тебе вбито?” Я відкрив очі і думаю: “Боже мій, це ж колосальна подія!”. То ж навколо співають “бажання#ко# хання”, поезії немає, сміття і го# ді, і раптом — оці дві пісні! Спілкувалася Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Про-читання · “Для Ірини Жиленко, поезія — “рай слів” і водночас образ досконалого світу, що є метою існування людини на Землі”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

творене довкілля розгортається, мов янгольські крила, а серце стає його відбиттям. Глухий крику потойбіччя прорвав стіну “тиші тиш” лише щиро залюбленим єднанням зі світом, у якому теп# ліє і відлетіла душа. У невеличкому циклі “Світло вечірнє” з однойменної збірки (К.: УВ “Пульсари”, 2010) Ірина Жиленко не лише повертається до вечірнього світла життя, а й знаходить (сподіваюся, остаточ# ну) відповідь на зв’язки між ни# нішнім і вічним. Поетеса підня# лася над смертю болем, а над бо# лем — світлом (“я тільки коло світла // навколо болю. І його лу# на”), і їй відкрилися (чи радше вона відкрила те, що лежало у глибинах її “я#світу”) візії розма# їтих світів духовного (“Там, на лаві, старенька, якої нема. // Бі# ля неї дівчатко, якого іще не# має”). І знову — відкрите багато років тому відчуття: “Літній день виходить з берегів // і розлива# ється на цілу вічність”, бо світ “громами // сміється над нами — // нині, // і завтра, // і вічно”, а душа людська — його неперебут# ня частка, альфа і омега: “все із мене почалось // і закінчиться — зі мною”. А ще ж є Поезія. Ота, що повертає світові красу, ота, що нашептала Ірині Жиленко ці парадоксальні слова: “На світі іс# нує тільки Поезія, і нічого, крім Поезії. І землю нашу Господь сотворив задля поезії, як виног# рад — задля вина. Все інше — тлін і зникання…”. Парадокс цей вияснюється у “Світлі вечірньому”. Дозволю собі ще дві цитати: коротшу й довшу. “Сонце заходить. // Від# ходимо ми. // Та — як найвищі віконця // — вірші мої, недосяж# ні для тьми, // будуть відлуню# вать сонце”. “Помру. Зачиниться вікно у сад. // Але, можливо, за# лишиться сад, // Коли ж і сад по# лине в небеса — // залишаться слова “Вікно у сад” (…) Колись промовить Бог: “Вікно у сад…” — // запломеніють синню небе# са. // І білий сад зійде на землю знов. // І в білий сад розкриється вікно. // І жінка з мирним іме# нем Ірина // прокинеться і при# гадає рими. // Це буде в квітні. Аркуш на столі, // перо і чай в зе# леній піалі. // Щовіку сад мій бу# де воскресать // з веління трьох вічноквітучих слів. // І кожну вічність буду я писать // про світ# ле щастя жити на землі”. На по# чатку я зауважував, що слово по# етичне за природою своєю — опис#прозирання миті у вічне ду# ховне життя. Додам, що воно водночас — потужний енерге# тичний потік, що ладен матеріа# лізувати образи, закладені в тек# сті. Вочевидь, для Ірини Жилен# ко, як і для Поля Валері, поезія — “рай слів” і водночас образ до# сконалого світу, що є метою існу# вання людини на Землі. Але на# віть після переходу по той бік енергія слова творитиме світло, несучи світові енергію автора — Бога і його слухача й записувача — Поета. Тому навіть після мож# ливого апокаліпсиса, творячи новий світ#Едем, Господь ректи# ме світлим поетичним словом, ожививши в ньому всіх світло# носних поетів. Нова ілюзія? Радше, призабу# та істина, якою живе кожен ве# ликий Поет: “ПІСЕНЬКА НІ# КОЛИ НЕ КІНЧАЄТЬСЯ — // ОСЬ ЩО НАЙЧУДЕСНІШЕ В ЖИТТІ”.
Про-читання · “Для Ірини Жиленко, поезія — “рай слів” і водночас образ досконалого світу, що є метою існування людини на Землі”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

ССВВІІТТЛЛОО ННЕЕЗЗААХХІІДДННЕЕ ІІРРИИННИИ Ж ЖИИЛЛЛЕЕННККОО

Дмитро ЧИСТЯК Слово ліричне за природою своєю покликане зафіксувати, утривалювати ті миті, коли дій# сність ніби перевершує себе, ко# ли після емоційного виплеску в довкіллі ніби вчувається відгомін іншої музики, одсвіт іншого світ# ла, коли у медитативному прозо# рі у мить із позірного світу мате# рії ми прозираємо у світ духов# ний. Власне, вся архаїчна лірика (чи то давньогрецька елегія, чи-то японське хоку, а чи високе не# бо доби Тан у Китаї) обертається довкола швидкоплинного вра# ження, коли відчуваєш усепри# сутність миті, але як важко озву# чити у слові мову отого духовно# го світла, оту музику внутрішню, що резонує з довколишньою!.. Поетична одіссея Ірини Жи# ленко триває понад 45 років, від# коли за тоненьку книжечку “Со# ло на сольфі” (1965) радянська критика піддала її необґрунтова# ному остракізмові за (уявіть ли# шень!) надмірний песимізм юнацької душі, яка насмілилася без фальшу передати муки пер# шого кохання, вчутися душею в осінній краєвид, коли “літа кора# бель гойднувся розпачливо // і тихо поплив за вічною течією”, і зрештою, мабуть, найбільше — за початки фантасмагоричної поетики, якій іще не доводилося “вихлюпувати сни дощенту”. Відтак, прислухавшись до крити# ки, але заразом перетривавши юнацьку “світову скорботу”, в подальших збірках (“Автопор# трет у червоному”, 1971; “Вікно у сад”, 1978; “Концерт для скрип# ки, дощу і цвіркуна”, 1979; “Дім під каштаном”, 1981; “Ярмарок чудес”, 1982; “Останній вулич# ний шарманщик”, 1985; “Дів# чинка на кулі”, 1987) поетеса здобулася на неповторний голосу нашій та й світовій поезії (я не боюся таке казати, бо то щира правда). Поетика цього періоду сповнена екстатичного залюб# лення у світ сущий, аж до ото# тожнення з іншими його — оду# хотвореними — сутностями (“плаття моє білосніжно розквіт# ло — // біжу по воді нареченою світла. // На мить (чи на віч# ність?) розмаяло втому // квіту# чою гілкою, сонцем і громом. // Я — світло, я — вітер, я — біг на піску, // Я — дріж золотий, що проймає ріку”). Вже в “Автопор# треті…” авторка навдивовижу точно збагнула, що варто відчути тотожність із духом речей, явищ, стихій — і слово писатиме нею “оди до радості”, або ж невідво# ротність (“з кожним днем земля добріша. // Наслухає, дише, жде…”) і воднораз світлу красу переходу у вічність (“дворик наш зірками занесе…” або ж “у сиву безконечність поля // свою ко# нечність переллю”). Адже поет — лише медіум, посередник поміж світом цим і енергетичними ім# пульсами множинних світів ду# ховних, “в цьому домі, повному досад” він “не людина”, він — “вікно у сад”. Сад тутешній і вод# ночас сад, у якому проблискує світіння Едему. Але велика заслуга Ірини Жи# ленко в тому, що вона не обме# жилася простою фіксацією мо# ментів вічного, а постала деміур# гом: силою фантазії витворила численні пресвітлі казкові образ# ки, спершу в межах ліричної мі# ніатюри, коли “Під золоті пре# люди Ліста // Ішли на місто бронтозаври”, а згодом — у шир# ших і навіть ліро#епічних полот# нах (“Городок у табакерці”, 1979; “Ярмарок чудес”, 1982; “Місяць на золотій гілці” та “От історія — так історія”; 1985) захимерила фантасмагоричними андерсеніа# нами, гофманіанами, вагантіана# ми із проекцією у теперішнє. Го# лодні спудеї й закохані місяці, торговці щастям і водограї Роз# битого Серця, летючі скрині й непов’янні троянди потверджу# ють: життя — безперестанні на# пливи#мотиви дива, і духовний світ може найсірішу буденність “сонцесяйних програм” пере# творити на фонтанування світла над часом і простором. Увесь творчий доробок письменниці спрямований саме на пошук — захопливий, зворушливий! — гармонізації між зовнішнім і внутрішнім, пошук Дому, в яко# му можна оселитися маленьким гномом допоки світу. Але хибним буде звинувачення у “міщан# стві”, егоцентризмі, “втечі від життя”, адже саме моделювання нових світів створює смислооб# рази, які матеріалізуватимуться у подальшому — тобто додає світла до апокаліптичного присмерко# вого світу. Із подальшої творчості Ірини Жиленко видно, що душі дедалі важче знаходити гармонію із зов# нішнім. Чорнобильська ката# строфа відлунює “Днем гніву” у збірці “Чайна церемонія” (1990): “Сіється дощик. На цвіт і на плід. // Дощ по якому — ні цвіту, ні плоду. // Доброї ночі! На тися# чу літ. // Сонце заходить. Востан# нє заходить”. І аж до розпачли# вого: “Все було гарним у нашому світі, // все було марним. І мар# ним був Бог”. Гадається, стан фрустрації неподоланний, однак уже в поемі “Чайна церемонія” таки стверджується неперебут# ність поетового саду, чистих пра# образів, вимріяних його уявою. Книжка “Вечірка у старій винар# ні” (1994; Шевченківська пре# мія) — це тло сатиричних інвек# тив супроти здегенерованого політичного й суспільного життя (“А титани знов грома# дять гори. Знов обвали. Знов земля мала”), де поетові за# лишається місце декласова# ного елемента, поруч із бджілками, гномами, хіпі, пияками та безхатьками. Але ж титани#карлики#злодюжки з А#ПЕ#ТИТом — усе це мер# твотний карнавал, який не має жодної влади над внут# рішнім раєм, який кожен ла# ден створити собі сам. Для Ірини Жиленко — це дім#яй# це#рай#це, де “колядують ді# ти. Над кожним — срібне крило”, де “душі інтеліген# тні”, Шопен і Гофман, Шагал і Моцарт, і ще, і ще… Поеми “Тихе віяння”, “Ілюзіон” (1994), “Танучий сон з дощем у Версалі” (1999) та “Флірт із метеликом” (2003) — за фор# мою — зразки вишуканого постмодерного колажу, але за змістом — висока проба піз# нього модернізму, позначена ви# рішенням конфлікту профанно# го та сакрального у плані інтеріо# ризації духовного й матеріально# го досвіду з подальшим есенцій# ним проживанням. Можна ска# зати, що такий самий творчий метод культивувався авторкою іза радянських часів, однак тоді критичні настрої виводились у підтекст, а згодом внутрішня напруга в поезіях зросла, а тому трагічне сучасне дедалі сильніше проривається через фантасмаго# ричне позачасове. Але Ірина Жи# ленко — стоїчний епікуреєць, і їй вдається стримувати ентропію темряви. Здавалося, “втеча в мистец# тво” вдалася. Поезії “Цвітіння сивини” (2003) — чисті зразки осінньої лірики, “написані по світлу — світлом // і тишею по тишині”. Боротьба й замирення зі старістю, коли відгоряє все тлінне і залишається тиха краса вечорова (“І вогнище горить, як серце Світу. // І гріється Господь в його теплі”), подеколи з рапто# вим передчуттям зими та біди (“І, нагло загасивши свічку, // Самотність виповнила світ…”). Але у фіналі поетеса знову від# криває завісу незмінного кредо: “Я бачу вічність так: довічно сніг іде. Зелена лампа світиться не# втомно. // І ти вже знаєш: крім твойого дому — // немає більше вічності ніде”. Це і є той внут# рішній дім, невіддільний від до# му матеріального, вимріяний у єднанні зі світовим началом (“ми ж тільки Божі сни!”), оселення в якому відбувалося від першої збірки, і повернення до якого відбудеться з переходом у віч# ність (адже за ділами, думками і мріями нашими оселить нас во# на). Але сталося непоправне, і цикл “Сльоза за сльозою” (2004—2010), орфічний трен за чоловіком, Володимиром Дроз# дом, розпросторив трагедію осо# бисту до космічних масштабів (“Було колись всесильне літо — // Закону смертності протест. // Нас боронило од небес // І Бо# жого кровопролиття. // Тепер ніхто не захистить. // І крові Бо# жій литись, литись…”), суголос# ну зі смертю природи і омертвін# ням самотньої душі (“Я не живу. Я просто піч топлю”; “Не самі приходять дні. Їх приносять у труні”), якій уже ніби несила по# вернутись до внутрішнього саду# раю (“Золотий метелик над горо# дом // Натомився відганяти смерть”). Але поволі#поволі ви# яснюється темрява сірих днів і темних ночей, і дорога душа ози# вається білим лебедем “в ряснім кущі жасмину, навесні, // коли ще жодна квітка не опала”, і по# вертається давнє відчуття, що вічність — поруч, що все одухо#
Доля на тлі історії “Відлунюють кроки їх в серці у мене”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

СПОГАДИ МОЄЇ МАТЕРІ

Олександр СТАСЮК, інженер&будівельник, пенсіонер Ніщо так швидко не минає, як час. Тільки зауважиш, що сонце за& йшло, і пропав день — оглянувся, вже і тижня нема. У праці й сні промина& ють роки, а з ними і все наше життя, наші мрії, надії, вчинки, досягнення і невдачі. Кажуть, що в Бога днів багато — не зробив чогось сьогодні, завтра зробиш. Так, у Бо& га багато, але нам дано мало, та й із тих, що дав Бог, не всі використовуємо для своїх рідних, близьких, для свого народу. Батько й мати наказували, щоб я про це завжди думав і пам’ятав. Вони обоє були добрими для мене й брата Адама, виховували нас працелюбними, патріотами. Батько зароб& ляв на життя, працюючи шевцем, а мати — кравчинею, славною на ціле село. Жили ми в селі Торському Заліщицького району Тернопільської області. Батько й мати, за Польщі, були просві& тянами, любили виступати в драматично& му гуртку, а коли змінилися обставини, стали учасниками повстанського руху. На превеликий жаль, не довго ми, діти, тіши& лися своїми родичами, відчували їхню лас& ку й опіку. 1944 року, після свята Успіння Пресвя& тої Богородиці, маму заарештували енка& ведисти, а в листопаді того ж року вони вбили батька. Залишилися ми сиротами і жили, як прийдеться — де дали нам їсти, там і заночували. Під плотом ніколи не спали, при облавах люди нас завжди хова& ли, опікувалися нами, як своїми. Тоді, зда& ється, був апогей патріотичності й любові нашого народу, його глибокого співчуття до всіх постраждалих і постійної готовнос& ті допомогти їм. Ось про ці якості україн& ців у добу лихоліття хочу розповісти, про що знаю сам і про що довгими осінніми вечорами, від 1993&го до 1994 року опові& дала мені моя мама Емілія Йосипівна Ста& сюк, 1910 року народження. Померла вона 1998&го. Усе почуте від неї я намагався запису& вати. Розумів, що це необхідно, бо підрос& тають нові покоління, які не знають, якою дорогою ціною далася нам ця, хоч і така нетривка, незалежність нашої Батьківщи& ни. Вона ще не укріплена, ще хитка, і за нашу свободу, національну гідність треба й тепер боротися, бо не сплять наші вороги, і в середині України, і за її межами. Вони виступають вкупі зі своїми російськими союзниками, маючи за мету знищення тих невеликих здобутків України, що вона їх досягла за 19 років своєї незалежності. Як& що ми забудемо нашу історичну пам’ять, досвід боротьби попередніх поколінь, не об’єднаємо докупи всі патріотичні сили, то нас чекають ще гірші часи, як у сороко& ві роки минулого століття. Вже у маминій глибокій старості я запитував її, чи жалкує вона за тим, що пропали її молоді літа в си& бірській каторзі. — Ні! — відповідала мені мама. — Не жалкую! Якби можна було вернутися в ті часи, я діяла б так само! Я виконала б свій обов’язок перед Україною, як і десятки ти& сяч моїх сестер і братів! Страждали і гинули в концтаборах ГУЛАГу не лише українці, а й люди інших національностей. Поруч із нашим був пів& торатисячний табір молодих дівчат, засуд& жених на 10 років. У долині — табір, у яко& му відбували свій 25&річний термін пока& рання чоловіки. Скільки народу загинуло в сибірах, знає лише Бог. Але ні від кого з в’язнів я не чула жодного слова каяття. В’язні, з політичних, чинили відповідно до своїх ідейних переконань. “Свобода для Батьківщини або смерть!” — таким було їхнє гасло. — Ти знаєш, що таке Норильськ? — за& питувала мене мама. — Там, у центрально& му Сибіру, три місяці тепла. У червні там весна, у липні — літо, а в серпні вже осінь. Решта дев’ять місяців — зима. Та ще й яка! Мороз 40—50 градусів. Нас, українок, вку& пі з іншими невільницями, поселили в брезентові намети. Вже в кінці серпня їх засипав сніг. Холод наступав. Для захисту від нього всередині наметів поставили за& лізні бочки, підготовлені під печі. В них палили, щоб утримати плюсову темпера& туру і щоб не замерз мокрий робочий одяг. Із двох боків під стінами намету розміщу& валися триярусні дерев’яні нари, на яких спали каторжани, не скидаючи ватних штанів і куфайок. Робочий день тривав дванадцять го& дин. Решта часу витрачалася на те, щоб пройти в колоні на роботу і з роботи, щось поїсти в їдальні: у меню була пшоняна або ячмінна каша, на цілий день пайка хліба, склянка чаю або ячмінної кави. Далі треба було нагріти води в тазику на бочці, поми& тися, попрати, висушити одяг і поспати. Вдосвіта знову на роботу. У брезентовий барак поселяли по дві бригади — до сотні осіб. Склад інтернаціо& нальний, переважно українки, литовки, ла& тишки й естонки. Росіянки були розподіле& ні в кожну бригаду. То були очі й вуха особ& ливих відділів у таборах. Вони доносили на& чальству про все, що чули та бачили серед в’язнів. За це їх призначали бригадирами, десятниками, давали їм легшу роботу. Ці прислужники влади — з колишніх злодійок і розпусниць. Вони і в таборах не змінювали свого способу життя. Щоб по& легшити своє становище, готові були про& дати і рідну матір. Майже весь жіночий колектив катор& жан, п’ятсот осіб, — молоді дівчата й жін& ки до тридцяти років. Старші працювали на обслуговуванні: прибирали в їдальнях, бараках, пральнях і лазнях, у лікарнях. Тих із них, хто провинився, відправляли на бу& дівництво аеродрому, на шахту або на різні будівельні роботи в Норильську. Найтяжчим покаранням для жінок був карцер. Це маленьке, на одну особу, примі& щення, вирубане в льодовій скелі. Його площа — один квадратний метр, висота — два метри. На долівці — дерев’яний піддон із дощок товщиною п’ять сантиметрів. Карцер запирався грубими дерев’яними дверима. Біля нього чергував вартовий і че& рез віконце у дверях спостерігав за покара& ним. Мало хто з ув’язнених виходив звідти живим. Мороз, що надворі і всередині, пай& ка хліба й склянка води на добу, благенька одіж, тісне приміщення, в якому майже не& можливо рухатися, перебування у тому за& капелку до трьох діб — виносили смертний вирок покараному. За час мого ув’язнення у цьому таборі загинуло багато дівчат. Вмира& ли вони і в карцері, й від нещасних випад& ків на роботі та через хвороби. Нам дозволяли написати лише одно& го листа на рік до рідних і одержати від них одну посилку (лише з 15 червня до 15 серпня). Уже йшов восьмий повоєнний рік, а життя в таборах лише погіршувалося. Піс& ля смерті Сталіна наше безвихідне стано& вище навертало нас на думку, що тільки рі& шуча боротьба не на життя, а на смерть може щось змінити. Всі починали розумі& Ці спогади літературно опрацював і надіслав нам наш читач, учитель історії з міста Монастирська Тернопільської області Іван ГУЛЕЙ. А передав йому добрий знайомий Олександр СТАСЮК, мати якого була учасницею відомого Норильського повстання в’язнів. Пан Олександр — просвітянин, 42 роки прожив у Росії, залишаючись українським патріотом. Повернувся в Україну 1991 року, у рідному селі Торському став головою “Просвіти”, допоміг односельцям побудувати три каплиці й церкву, у Будинку культури започаткував музей села, якому подарував свої картини, організував хор, два ансамблі та драмгурток. Нині мешкає в Івано- Франківську. ти, що далі терпіти не можна. Стали нала& годжувати зв’язки не тільки з таборами Норильська, а й із Карагандою та Ворку& тою. Хто цим керував, мені невідомо, але боротьба почалась одночасно по всіх табо& рах Союзу. В нашому таборі за агітацію взялися молода, мудра й грамотна дівчина Тетяна Кревська, дочка священика Леноч& ка, прізвища якої не знаю, та ще кілька дівчат. Вони організували штаб страйку, почали агітацію по всьому табору. Зрозумі& ло, це робилося таємно, бо серед нас було чимало донощиків, які доповідали “кумо& ві” про все. Але за тривалий час перебу& вання разом у неволі кожний знав про ін& шого все, зрадників давно вичислили й ос& терігалися їх. Переважно, то були росіян& ки. Не агітували й свідків Єгови. Вони трималися окремо, ні з ким не контактува& ли. Їх боялися не менше, ніж сексотів. Штаб не тільки готував кадри, а й вста& новлював зв’язки з іншими таборами. По& руч був чоловічий табір, у якому відбували ув’язнення засуджені від 15 до 25 років, аза парканом — півтори тисячі дівчат, за& суджених на 10 років. Треба було налаго& дити координацію дій із ними. Виникла потреба зробити запаси продуктів і ліків. З усім цим штаб впорався добре. Розподіли& ли обов’язки, проінструктували, чиї нака& зи виконувати. Кожен усвідомлював, що той день, коли він повстане проти на& сильства, може бути останнім днем його життя. Всі були готові до смерті й страху вже не відчували. І ось той день — 8 травня 1953 року — настав! Він назавжди за& карбувався у моїй пам’яті! Встали ми рано, поснідали і після снідан& ку зашуміли в один голос — страйк! Довго&довго ми чекали цього слова. Коли ж я його почула, серце почало прискорено битись. Я знала, що маю робити. Бригади на роботу не вийшли. Підрядчики й бригадири намага& лися вивести бригади за зону, але їм це не вдалося. Ніхто з ув’язне& них не послухав їх і кожен зайняв свою позицію біля бараків. Одно& часно з нами застрайкували всі та& бори Норильська, Воркути, Кара& ганди. Разом з українками плечем до плеча стали естонки, литовки, латишки. Усе наше начальство з погроза& ми примушувало йти на роботу. Каторжани стояли на своєму. На роботу не підемо, — казали, — ви& магаємо приїзду комісії з Москви, перегляду наших справ і звільнен& ня з неволі. За роки перебування на катор& зі ми побудували Норильськ, заво& ди, аеродром. Багато наших братів і сестер поклали тут свої голови, війна давно закінчилася, а про нас усі забули. Побачивши, що люди й не во& рухнулися, нам почали обіцяти, що займуться цією справою, а ми щоб ставали до роботи. Але ми не повірили їм і оголосили ще й голодування, попередив& ши начальників, щоб до бараків не набли& жалися, бо будемо оборонятися. Після цього до нас приєдналися брига& дири й підрядчики. Ми повірили, що вони справді пішли з нами, але помилилися. Не такими були ці люди. Зрадники — завжди зрадники, їм своя шкура дорожча за все на світі. Вони залишилися, щоб виконувати завдання начальства — дивитися, слухати й доповідати. Мені доручили залишатися на кухні, дея працювала — готувала окріп і чорну яч& мінну каву, а днювальні розносили її в бара& ки. На початку страйку кухня працювала цілодобово. Варили суп і кашу. Оскільки в’язні оголосили голодування, то на зварені страви при начальстві табору складали акти і зливали в ями. Без їжі на довготривалий страйк розраховувати не могли. На третій день нашої непокори в табір приїхала комісія з Красноярська. Вона ні& чого не вирішила й повернулася назад. Страйк не припинявся. На всіх бараках підняли чорні прапори й поставили варто& вих. Якщо конвой хотів зайти в зону, вар& тові піднімали крик, усі дівчата вибігали з бараків, оточували тісним кільцем свою зону й піднімали такий лемент, що в Но& рильську його чули всі мешканці міста. Конвой тоді від бараків відступав. Із Крас& ноярська ще кілька разів приїжджали ге& нерали з КДБ, але їх в’язні до зони не під& пустили. На дев’ятий день страйку приїха& ла комісія з Москви. Другого дня після приїзду попросили страйкарів направити для переговорів із членами комісії пред& ставників від кожної з національностей, що виявили непокору. Штаб направив лю& дей від українців, литовців, латишів та ес& тонців. Росіянам комісія відмовила, бо во& ни засуджені за зраду своєму народові й за співпрацю з німцями. Комісія попросила кожного представ& ника розповісти, за які провини засуджені в’язні, котрих вони представляють. Вони відповіли: за те, що люди боролися за не& залежність своєї батьківщини, за волю на& роду. Один із генералів, що очолював комі& сію, пояснив, що не може на місці виріши& ти наші справи і займеться ними, повер& нувшись до Москви. А поки що наказав зняти номери, які кожен в’язень мав на спині й на грудях. Також дозволив зустрі& Олександр Стасюк
Доля на тлі історії “...аби наша пам’ять не змерзла, як тундра”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тися з близькими, якщо такі є в сусідніх та& борах. Ще нам дозволили десять днів від& почивати і написати прохання про поми& лування. Після такої розмови комісія ви& летіла до Москви. Через десять днів ми вийшли на роботу. Як тільки опинилися поза зоною, до нашої колони під’їхали чорні воронки. Військові, що повиходили з них, зупинили колону й заарештували весь наш штаб і помічників штабістів, що керували боївками під час страйку. Все це сталося раптово й несподівано. Колона на роботу не пішла, а розвер& нулася і з конвоєм повернулася в табір. У таборі в’язні знову оточили людським кільцем усю зону, знову поставили варто& вих і підняли на бараках чорні прапори. Всі бригадири й підрядчики, що раніше приєдналися до страйку, в зону не вві& йшли, а залишилися поза нею. Вони зна& ли, що їх там чекає. Зону залишили й свід& ки Єгови. Всі ті, хто був у зоні, вирішили не кори& тися, а боротися до смерті. Перед барака& ми дівчата викопали глибоку спільну мо& гилу. Понад місяць тривав наш страйк. По& гане харчування, постійні алярми призве& ли до того, що багато дівчат уже не могли підніматися — настільки були хворими і виснаженими. Ми, як могли, допомагали їм із кухні їжею. Всі працівники кухні теж були учасниками страйку, але залишалися на своїх робочих місцях. Їхнє завдання бу& ло годувати хворих і виснажених дівчат і тих, що стояли в обороні й на варті. Все це робилося таємно. Так нам вдавалося під& тримувати ледь палаючий вогник життя у страйкуючому таборі. Проминав місяць у цьому щоденному напруженні. Недуги й голод збільшували кількість жертв. Ті, що ще трималися на ногах, кріпилися. Мо& рально нас підтримували чоловіки з сусід& нього табору. За допомогою металічної труби, використаної як рупор, вони пере& давали нам вісті про те, що робилося в ін& ших таборах і просили нас не коритися. На початку червня 1953 року табірне началь& ство згуртувало під своєю командою вій& ськові частини, конвої й комсомольські групи та використало їх для розгрому страйкарів таборів. 7 липня 1953 року на свято Івана Купа& ла, в день Різдва Івана Хрестителя дійшла черга й до нас. Вранці того дня нашу зону почали оточувати тісним кільцем комсо& мольці з металічними прутами в руках. За ними, з собаками, ставав конвой, а по& жежні машини почали під’їжджати до озе& рець і набирати воду. Наші вартові на дахах бараків підняли крик і всі, хто міг ще три& матися на ногах, швидко стали у наперед визначену позицію, і їхня лава заступила дорогу комсомольцям і конвою. Вони здійняли такий галас, що мешканці Но& рильська повилазили на дахи будинків, щоб побачити, що коїться в зоні. Тим часом в’язні, які були в резерві, побачивши, що пожежні машини напов& нюють водою, за лічені хвилини винесли з бараків брезентові хідники з підлоги і прикрили ними два перших ряди оборон& ців зони, що встигли повернутися спина& ми до комсомольців і, обнявшись, щільно скріпили кільце захисту. По рупору на& чальство закликало нас зняти чорні прапо& ри і здатися, але ніхто на це не звернув ува& ги. У цей час в’язні з сусіднього табору розвалили паркан і з’єдналися з нами. Їх& ній вчинок укріпив наш дух, підбадьорив. Водночас зникли чорні прапори з наших бараків, що збило з пантелику начальство, яке подумало, що ми здаємося. Але за кілька хвилин чорні прапори замайоріли на високому бараку сусіднього табору. Роз& лючене нашим вчинком керівництво дало команду поливати нас холодними струме& нями води з пожежних машин. Водяний шквал, як під час зливи, вдарив у спини, голови й ноги в’язнів. Ця людська лава то пригиналася до землі, то знову піднімала& ся й вирівнювалася. Рев голосів двох тисяч в’язнів не стихав, а лунав ще сильніше. Нарешті озерця вичерпалися, й водяна атака пожежних машин припинилася. Во& да стікала з одягу полонених, з їхніх тіл. Усі були мокрі до нитки, приголомшені й зму& чені. Водночас відчували гордість, що ви& тримали натиск і ніхто не просив пощади. Мотори машин загуділи й вони почали від’їжджати від зони. Крик обурення ув’язнених не припинявся. Один із конво& їрів крикнув до дівчат, щоб не раділи, бо пожежні машини поїхали до ТЕЦ по гаря& чу воду. Провід негайно зреагував, резерв швидко виніс із бараків покривала, плащі, куфайки і все, що було під руками, щоб за& хистити тих, хто стояв у кільці. Прикрили їх і брезентовими хідниками. Поки маши& ни набрали гарячої води, оборона вже була готова. За кілька хвилин в’язнів накрила водяна хвиля окропу. Не надовго тим по& ливальникам стало води, баки на машинах — це не озера, але те, що вони наробили, важко уявити. Гарячі струмені води потрапляли на обличчя, руки, ноги, на спину, ошпарю& вали окропом голе тіло. Нестерпний біль Емілія Стасюк: “Якби можна вернутись в ті часи, я діяла б так само” від опіків, важкість мокрого, розпареного одягу, кількагодинне стояння під таким натиском виривали з людських грудей крик розпуки від мук і від того, що вми& рають, не добившись свободи. Але їхні муки тільки починалися. Шеренга ком& сомольців, як зграя голодних вовків, на& кинулася на знесилених оборонців. За& лізними прутами почали бити їх по голо& вах, по плечах і руках, били куди попало і виривали зі спільної лави, волочили по землі й передавали конвоїрам, які насилу стримували на повідках розлючених со& бак&вівчарок. Через пару годин від оборонної лави в’язнів — дівчат і жінок — залишився чер& воний вінок пролитої крові й мертва тиша залягла над полем побоїща. Вбитих комсо& мольці стягнули у могильну яму, яку дівча& та самі собі заготували. Хто вони, ці дівча& та? Звідки, з яких міст і сіл України та Прибалтики, скільки їх там полягло, ош& парених перед смертю окропом, тепер не скаже ніхто. Після розгрому страйкарів начальство вчинило суд над тими, хто залишився жи& вий. Із контори винесли столи і лави, нак& рили столи червоними скатертинами, сіли за них і посадили поруч себе сексотів — бригадирів і підрядчиків, що вийшли за зону перед страйком. Почали викликати нас за прізвищами на той свій суд пере& можців над жінками&невільницями, над тими тисячі разів вимученими страждаль& ницями. Сексоти, як прокурори, кожному говорили, яку участь він брав у страйку. Тих, хто керував виступом, відправляли в тюрму. Хто виявляв велику активність у тій нерівній боротьбі — того по стежці праворуч відправляли в інший табір. Простих учасників страйку відправляли по стежці ліворуч, у старий табір. По бо& ках тих стежок стояли комсомольці з за& лізними прутами, якими знову били в’яз& нів. Ті стежки залишилися червоними від пролитої крові. Хто пройшов по них, не забуде того ходу ніколи. Для багатьох вони стали смертельними. Яке ж то багате жни& во зібрала смерть на свято Івана Купала в далекому сибірському Норильськлазі! Як щедро той день був скупаний в україн& ській крові! Страшним він став для нас, а для багатьох останнім у їхньому житті. Молоденьких дівчат, які мали б цього дня на своїй Батьківщині пускати вінки на во& ду, ворожачи про своє весілля, опустили, та ні, вкинули у ями вічної мерзлоти без& іменними й вони пропали безвісти в конц& таборі Сибіру, в неволі. Коли я дійшла до свого бараку, то не почула ні плачу, ні проклять, а тільки ти& хий стогін від ран. Водночас побачила палаючі погляди очей, повні люті й ненависті до тих, що покалічили й повбива& ли їхніх сестер і братів. Зломле& ності духу не виявляв ніхто. Так закінчився наш страйк, але не закінчилися страждання. Ще не раз до того, як отримали свободу, смерть заглядала нам в очі. Через місяць нашу групу, близько чотирьохсот осіб, по& вантажили на баржу і відправи& ли на Материк. Ми раділи, ма& ли надію, що нас звільнять, але лікар, яка принесла нам на до& рогу ліки, попередила, щоб ми не раділи, бо нашу долю вирі& шили по&іншому. Ніхто з нас не хотів цьому вірити, бо що мог& ло бути гіршим від того дня на Івана Купала, який ми пережи& ли й вижили. Нашу баржу причепили до катера, нас загнали в трюми іна варту поставили конвой. За& вели мотор, і катер плавно по& тягнув баржу вниз проти течії Єнісею в бік Красноярська. Не пам’ятаю, скільки ночей і днів ми пливли. Недалеко від Крас& ноярська, біля якихось порогів, посередині річки нашу баржу відчепили від катера, зняли конвой і поїхали. Коли конвоїр покидав баржу, сказав нам, що двері він відкрив, мовляв, рятуйтеся. Баржу течія дуже швидко відносила від берега на сере& дину Єнісею. Ми зрозуміли, що приречені на смерть, що баржа потоне. Охоплені страхом, кинулися на найвищі місця пла& вучої тюрми й почали дуже кричати, блага& ючи про порятунок. На березі нас почули люди. Вони побачили, що баржа без кате& ра пливе посередині величезної ріки, пов& на людей і може затонути, натрапивши на якусь перешкоду. Невдовзі від берега від& плив катер, догнав нашу баржу, взяв її на буксир і притягнув до пристані. Скорень& ко після цього знову з’явився той катер, що нас покинув, із тим самим конвоєм, узяв нашу баржу на буксир і за дві доби притягнув до Красноярська. Тільки там ми усвідомили, що з нами хотіли зробити. Во& ни, наші мучителі, готували нам водяну могилу, коли не добили залізними прутами в Норильську. У Красноярську нас перевезли до тюр& ми. Там усіх ще раз пересіяли й заарешту& вали близько двадцяти дівчат. Їх і залиши& ли у Красноярській тюрмі, а нас потягом перевезли в табір на 61&й кілометр Лен& ської дороги за Тайшетом Іркутської об& ласті. Пробула я там ще багато днів, мала різні пригоди, нові зустрічі й розлуки. До& чекалася звільнення… Завжди прошу Бога, щоб охоронив тих, хто присвятив своє молоде життя боротьбі за свободу. Нічого я більше не чула про мужніх дівчат і жінок із Норлагу, котрі під& няли нас на боротьбу з найстрашнішими карателями, яких знало людство. Де Ви тепер, Таня Кревська, Лєночка та сотні братів і сестер моїх, імена яких час стер із моєї пам’яті. Бережи вас, Боже…
Доля на тлі історії “...аби наша пам’ять не змерзла, як тундра”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

«У НАС НЕМАЄ ІНШОЇ ДОРОГИ…»

Володимир СЕМЕНКО На околиці селища Мєдвєжьєгорська (Карельська АРСР) у сумнозвісному урочищі Сандармосі в жовтні 1937 року на відзначення 20-річного ювілею жовтневої революції (який цинізм!) протягом 27 жовтня — 4 листопада було фізично знищено 1111 в’язнів, із них 190 найкращих представників української інтелігенції. Загалом розстріляно в урочищі близько шести тисяч осіб. Карелія стала для них усіх карою… А їх було тисяча сто одинадцять. Стріляли не в зеків, стріляли у націю — з очима розумними — синіми, карими. Чому саме 1111? Мов голки колючі у скроні ті цифри. Про це добре знав більшовицький антихрист, караючи жертви за каторжну працю! Тримались окремо у час передсмертний, хоч тут їх окремішність всіх поєднала в прообраз держави, яку навіть Сталін не зміг подолати фізичною смертю. Відлунюють кроки їх в серці у мене… У звірів дворуких здригалися руки? Катів привітали, злітаючись, круки на свято криваве те дев’ятиденне… Уява людська на таке неспроможна… Лишилися свідки тих звірських тортурів, аби наша пам’ять не змерзла, як тундра. Змінити історію, звісно, не можна, та пам’ять не вбити. Живі, пам’ятаймо отой Сандермох, що за колом Полярним, де нації цвіт не простий, елітарний ще й досі, спадаючи в душу, витає… * * * Катів у нас багато, жертв — катма. Не всі, але пішли у депутати оті, що мали йти давно за ґрати, тому тюрма — пуста, а в нас — сума. Майдан відбувся? Ні, це тільки знак, освячення суворого Майдану, де ми ущент розіб’ємо кайдани, — пани-братове, має бути так! Інакше нас узують в постоли, і пустять по світах чужих з торбами. Допоки ж, українці, будемо рабами? Коли ж, урешт, прокинемось, коли?
Доля на тлі історії “...аби наша пам’ять не змерзла, як тундра”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

ПАМ’ЯТІ ВАЛЕРІЯ БОЙЧЕНКА

25 березня на 70-му році життя помер поет, перекладач, відомий громадський діяч Валерій Петрович БОЙ% ЧЕНКО. Його перу належать збірки “Іскра”, “Сонячні кола”, “Поліття”, “Багряні колони”, “Широти”, “Світлі ріки”, “Доброта”, “Птахи над полум’ям”, “Правий берег”, “Книга Леля”, збірка віршів для дітей “Який широкий світ!”. Він лауреат Всеукраїнських літературних премій ім. Павла Тичини, ім. Миколи Аркаса, ім. Олександра Олеся. В. П. Бойченко упродовж багатьох років очолював Миколаївську крайову організацію товариства “Просвіта”, був головою редколегії просвітницької газети “Аркасівська вулиця”. Активною громадською діяльністю він зарекомендував себе у товаристві “Меморіал”, у складі Києво-Могилянського братства, в екологічній організації “Зелений світ”, в Українському фонді культури. Миколаївці пам’ятатимуть його і як сподвижника В’ячеслава Чорновола, засновника обласної організації Руху. Просвітяни висловлюють глибоке співчуття близьким, рідним і друзям Валерія Петровича Бойченка. Земля йому пухом і вічна пам’ять. Секретаріат, Центральне правління ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка
Подія року · “Будьте відважними у своїх задумах, прагніть задумів глибоких, великих… велика мета робить велику енергію!” Олесь Гончар · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Фото на згадку — лауреати Міжнародної премії ім. О. Гончара 2011 року ніх п’яти років. А член журі, голова Київської міської орга& нізації НСПУ Віктор Баранов виступив із радикальною, про& те, на мій погляд, давно вже назрілою пропозицією — ре& комендувати до Спілки пись& менників усіх молодих авторів, які в різні роки отримали Між& народну премію ім. Олеся Гон& чара. Це саме та “молода кров”, якої давно вже прагне Спілка письменників. Своїми думками поділила& ся Валентина Данилівна Гон& чар: “У нас дуже талановиті ді& ти. Ми судимо за рівнем тих робіт, які подають на україн& сько&німецьку премію. На жаль, її так і не почали фінан& сувати наші українські “олі& гархи”. Усі кошти, вже 14&й рік поспіль, надають меценати з Німеччини. Хотілося, щоб тут були присутні видавці, які б Традиційно в цій же залі 4 квітня вру& чали ще одну нагороду — Літературну премію імені Олеся Гончара, започатко& вану Міністерством культури і мистецтв України та Національною спілкою пись& менників України 1998 року. Її Лауреа& том цього року став ректор Полтавсько& го національного педагогічного універ& ситету імені В. Г. Короленка, доктор фі& лологічних наук, професор Микола Сте& паненко — наш постійний автор і перед& платник. Він отримав премію за книгу “Літературний простір “Щоденників” Олеся Гончара”, видану минулого року в Полтаві. Ось що розповів Микола Іванович про своє дослідження: “Я поставив собі за ме& ту подати історію української літератури на тлі щоденникової версії Олеся Теренті& йовича, залучивши епістолярій і деякі ар& хівні матеріали. І заяскравіли такі потужні постаті нашого красного письменства, як Павло Тичина, Петро Панч, гроно шістде& сятників, Борис Олійник, Іван Драч, Ліна Костенко, Іван Дзюба. Мені було цікаво
Подія року · “Будьте відважними у своїх задумах, прагніть задумів глибоких, великих… велика мета робить велику енергію!” Олесь Гончар · с. 14сторінка оригіналу ↗

З НОВИМИ «ГОНЧАРІВЦЯМИ»!

Євген БУКЕТ Фото Олеся ДМИТРЕНКА “У ньому була рідкісна в наші дні ці& лісність характеру, чистота помислів і над& звичайна вимогливість до себе. Він був людиною, готовою платити за всіма ра& хунками, як колись говорили про шляхет& них людей”, — так про Олеся Гончара зга& дує жінка, завдяки якій щороку, в його День народження, у стінах Національної спілки письменників України збираються молоді люди, для яких Україна є сенсом життя, а Олесь Терентійович — уособлен& ням любові до батьківщини. Письменни& ця Тетяна Куштевська 1995 року взяла ос& таннє інтерв’ю в Олеся Гончара і за& пам’ятала на все життя його слова про юні таланти, яким уже ніхто не хоче допомага& ти. Через рік, разом із меценатом, громад& ським діячем і бізнесменом Дітером Кар& ренбергом вона заснувала Міжнародну українсько&німецьку літературну премію ім. Олеся Гончара на підтримку літера& турної молоді України та пошанування О. Гончара у світі. “Слово Просвіти” цьогоріч традиційно вже виступило інформаційним спонсором престижної нагороди. До журі надійшло понад півсотні творів, серед авторів яких і обрали лауреатів 2011 року. Число подань майже вдвічі менше, ніж торік, але, як за& значив член журі, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка Петро Перебийніс, “усі вони неперевершені”. Отже, цьогорічними лауреатами стали: У номінації “Поезія” — киянки Кате& рина Міщук (за збірку “Зимописи”) та Ірина Шувалова (за збірку “Ран”). У номінації “Проза” — Олександра Басько (м. Вінни& ця) за роман “Портал” і Олена Козаченко (м. Коломия Івано& Франківської обл.) за “Роман без слів”. У номінації “Літературо& знавство” — Альона Дроздова (м. Луганськ) за літературо& знавче дослідження “Олесь Гончар — редактор власних художніх творів”. Також заохочувальними преміями нагороджені: Олег Андрішко (м. Дніпропет& ровськ) за історичний памфлет “Послання до Ірода”, Тетяна Загоруйко (м. Бар, Вінницька обл.) за літературознавче дос& лідження “Образ пісні у прозі Олеся Гончара”, Вікторія Ті& щенко (с. Острійки, Білоцер& ківський р&н., Київська обл.) за збірку поезій “Якби зорі вміли співати”, Ірина Якубов& ська (м. Львів) за збірку повіс& тей та оповідань “Крик мер& твих”. “Така подія відбувається вперше в мо& єму житті. Я ніколи навіть не думала, що зможу отримати хоча б якусь премію, — ділиться враженнями одинадцятикласни& ця Тетяна Загоруйко. — Але хотілося до& вести, що ти чогось варта, зробити людям добро. Обов’язково приїду сюди й нас& тупного року, щоб просто поспілкуватися з новими “гончарівцями”, моїми одно& думцями”. Дівчина приготувала для Ва& лентини Данилівни Гончар справжній сюрприз — вишитий рушник із портре& том Олеся Терентійовича. Рушник Таня вишивала разом зі своїм учителем Бори& сом Михайловичем Недубським. Цей да& рунок так розчулив присутніх і Валентину Данилівну, що насамкінець урочистостей голова НСПУ Володимир Яворівський і Валентина Данилівна Гончар започатку& вали і вручили Тетяні Загоруйко спеці& альну грошову премію як найоригіналь& нішому лауреату, яку теж пообіцяли зро& бити щорічною. Уже традиційна Премія Всеукраїн& ського Фонду відтворення видатних пам’яток історико&архітектурної спадщи& ни ім. Олеся Гончара, який очолює Герой України Петро Тронько, цього року діста& лася Аллі Адамович (м. Київ) за літерату& рознавче дослідження “Олесь Гончар — повпред миру”. До 15&ліття Премії організатори плану& ють видати збірку творів лауреатів остан& Гості з м. Бару подарували дружині письменника вишитий рушник із портретом Олеся Терентійовича представити цю всю історію поглядом од& нієї людини. Ми звикли до якихось синтезованих викладів, якихось згрупованих помірку& вань. А це версія однієї людини, але люди& ни незвичної — яка стояла над усім цим процесом. Його ми називаємо совістю ук& раїнської літератури. Він незалежно від системи залишався найсвітлішою, най& чистішою постаттю. Кожен із письменників у версії Олеся Гончара постає самобутнім, непереверше& ним. Звісно, є певний жмуток гіркоти, певні докори, що полетіли на їхню адресу з вуст цього митця. Але навіть на цьому тлі ми бачимо монументалізм Ліни Костенко, сміливість духу Дмитра Павличка, помір& кованість Бориса Олійника, суперінтелек& туальність Івана Дзюби, несміливість і смі& ливість Павла Тичини, Петра Панча, який опікувався нашим словом, дбав про його розвій у ті часи. Не знаю, чи мені вдалося точно все пе& редати, але я працював сумлінно і мені ду& же радісно з того, що журі визнало пере& можцем із&поміж претендентів саме мою книгу”. Про нерозривність часів і поколінь, благотворну спадкоємність творчих справі звершень говорив чверть століття тому Олесь Гончар. Його слова і досі палахко& тять у молодих серцях: “Будьте відважни& ми у своїх задумах, прагніть задумів глибо& ких, великих… велика мета робить велику енергію!” випустили у світ твори переможців. Це бу& ла б справжня підтримка молодого автора. Але поки що в нас у країні цього немає. Автори мусять видавати свої твори влас& ним коштом”. Володимир Яворівський і заступник міністра культури України Вікторія Ліснича оголошують лауреата Державної премії ім. О. Гончара — доктора філологічних наук, професора Миколу Степаненка
Шевченкіана · “Філателія виступає інформативним джерелом для пізнання життєвої та творчої долі Поета”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тербурга були літературознавець і фольклорист О. Афанасьєв (1826—1871; конв. 1976, штемп. — Богучар, 23.07.1976), письмен& ник, перекладач О. Плещеєв (1825—1893), який листувався з Шевченком, коли цей був на за& сланні, який переклав російською мовою 9 творів його, допомагав звільнити з кріпацтва поетових родичів (конв. 1975), письменник О. Толстой (1817—1875), який сприяв звільненню Шевченка із заслання (конв. 1967, листівка Ро& сії 1992), композитори М. Балакі& рєв (1837—1910; марка 1956), О. Сєров (1820—1871; конв. 1969), М. Мусоргський (1839—1881; марка 1951, конв. 1964, штемп. — Ленінград, 21.03.1964). М. Му& соргський був першим росій& ським композитором, який звер& нувся до творчості Т. Шевченка, про що схвально відгукнувся В. Стасов. Мали спільних знайо& мих, зустрічалися, взаємно себе поважали, спорідненими були в тематиці творів Т. Шевченка пое& ти О. Кольцов (1809—1842; марки 1959, 1969) та І. Нікітін (1824— 1861; 2 марки 1949, марка 1974). Спорідненим у поглядах і пе& реконаннях з Т. Шевченком був А. Добролюбов (1836—1861; 2 марки 1936, марка 1961, конв. 1985, штемп. — м. Горький, 05.02.1986), який високо цінував українського поета, сприяв пуб& лікації його творів у російському перекладі, статей, присвячених його творчості. Він вважав, що Т. Шевченко “…вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думка& ми, але й обставинами життя був з ним міцно і кровно зв’язаний”. Часто зустрічалися Т. Шев& ченко і скульптор М. Микешин (1835—1896; конв. Росії 2010), який пізніше як скульптор, ху& дожник, як культурно&громад& ський діяч, як автор спогадів сприяв популяризації особистос& ті українського Поета, його твор& чості. “Ще до появи Тараса Гри& горовича із заслання я уже пова& жав його за деякі уривки з його творів, які в списках ходили по руках молоді”, — згадував Мике& шин. Пам’ятник М. Микешину (Смоленськ) зображено на кон& верті 1989 року. У Петербурзі звела доля з Т. Шевченком грузинського пое& та і громадського діяча А. Цере& телі (1840—1915). “Т. Г. Шевчен& ка я бачив тільки раз на своєму віку… Бесіда наша тривала до третьої години ночі. Розійшлися ми друзями… Я вперше зрозумів з його слів, як треба любити батьківщину і свій народ”, — пи& сав Церетелі 1911 року. Портрет А. Церетелі на марці та конверті 1960 р., на марці спільного ви& пуску України і Грузії (2001) по& руч з портретом Шевченка. Крім вище згаданих осіб, на похованні Кобзаря були при& сутні М. Салтиков&Щедрін, М. Некрасов, В. Стасов, тодіш& ній студент, майбутній письмен& ник С. Терпигорєв (1841—1895; конв. 1990). Шевченка в труні намалювали художники М. Ми& кешин, В. Верещагін (1842— 1904; конв. 1967). Таким чином, філателія вис& тупає інформативним джерелом для пізнання життєвої та творчої долі Тараса Шевченка, свідчить про високу оцінку та повагу до його особи з боку оточення. Сприяли цьому і творча геніаль& ність Поета, його відданість ідеї та моралі рідної Батьківщини, і трагізм “відплати” за свої погля& ди й переконання.
Шевченкіана · “Філателія виступає інформативним джерелом для пізнання життєвої та творчої долі Поета”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ПОЗАУКРАЇНСЬКІ ЗУСТРІЧІ ТА ЗНАЙОМСТВА ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Любомир ПИРІГ Закінчення. Початок у ч. 9, 10 за 2011 р. Перебуваючи в Нижньому Новгороді, Т. Шевченко заочно познайомився з російським письменником С. Аксаковим (1791—1859). Сприяв цьому зна& йомству М. Щепкін, який в груд& ні 1857 року привіз Шевченкові від Аксакова книжку “Сімейна хроніка”. Безпосереднє знайом& ство з “чарівним старцем” С. Ак& саковим, з членами його родини, які дуже поважали Шевченка, відбулося в Москві 22 березня 1858 року. С. Аксаков займався деякими видавничими справами Шевченка. Коли у квітні 1861 ро& ку домовину з тілом Поета пере& возили до України через Москву, С. Аксаков був ініціатором орга& нізації громадянської панахиди. Портрет С. Аксакова роботи І. Крамського — на листівці 1991 р. та поштовій марці 1959 року. С. Аксаков був одним із ак& тивних російських слав’янофі& лів. Невідома реакція Т. Шевчен& ка на статтю Аксакова в редаго& ваному ним “Парусе” з пропові& дуванням ідеалів монархізму. Обурений був Шевченко з усіма представниками української пе& тербурзької громади тим, що в переліку запрошених до публіка& ції в “Парусе” представників різ& них національних літератур не названо літератури української. Прибувши до Петербурга, Шевченко уже не застав серед живих деяких своїх друзів і близьких знайомих, але коло но& вих знайомих розросталося. Він відвідує театри, концерти, ху& дожні виставки, бере участь в літературних вечорах. Він стає своєю людиною в домах видат& них діячів культури. У травні 1858 року Шевченко оглянув виставку знайомого йо& му художника О. Іванова (1806— 1858), портрет якого на марці 1956&го, репродукція однієї із картин — на марці 1973 років. До художніх полотен О. Іванова поставився упереджено (лист до С. Аксакова, запис у Щоденни& ку), що, можливо, було інспіро& вано відомим йому стриманим ставленням до цього художника збоку К. Брюллова. Оглянувши цього ж року вис& тавку творів І. Айвазовського, він у листі до С. Аксакова зазначив, що “Айвазовський, на жаль, спа& сував. Він із божественного мис& тецтва сотворив собі золотий ку& мир і йому молиться. Грішно так ображати безкорисливе, непо& рочне мистецтво”. На початку 1859 року Т. Шев& ченко познайомився з відомим уже на той час письменником І. Турге& нєвим (1818—1883) за активного бажання цього знайомства з боку Тургенєва (портрет на двох марках 1943&го і марці 1965 років). І. Тургенєв часто зустрічався з Шевченком, написав про нього спогади, що вперше були надру& ковані в празькому виданні най& повнішого на той час “Кобзаря” 1876 року. Згадка в “Колоколе” про смерть Т. Шевченка була опублікована О. Герценом на прохання І. Тургенєва. У своїх спогадах І. Тургенєв висловлю& ється про Шевченка як про нату& ру “пристрасну, нестримну, при& гнічену, але незламану долею”, як “простолюдина, поета і патріо& та”. Залишив І. Тургенєв словес& ний портрет Поета: “Широко& плечий, приземкуватий, кремез& ний, Шевченко являв собою об& раз козака з помітними рисами солдатської виправки і ломки. Го& лова гостроверха, майже лиса; високий зморшкуватий лоб, ши& рокий так званий “качиний” ніс, густі вуса, звислі на губи, і неве& ликі сірі очі, погляд яких завжди похмурий і недовірливий, інколи набирав виразу лагідного, майже ніжного, і супроводжувався хоро& шою, доброю посмішкою; голос трохи хрипкий, вимова чиста ро& сійська, рухи спокійні, хода по& важна, постать вайлувата і мало елегантна… У високій баранячій шапці, в довгій темно&сірій чу& марці з чорним смушевим ко& міром, Шевченко мав вигляд справжнього малороса…” І. Тургенєв з М. Чернишев& ським активно допомагали у ви& купі з кріпацтва родичів Шев& ченка. Взаємне знайомство Т. Шев& ченка і М. Чернишевського (1828—1889), яке переросло в справжню дружбу, відбулося у 1858—1859 роках, хоча Черни& шевський знав твори українсько& го поета, коли цей ще був у зас& ланні, де Шевченко міг читати статті Чернишевського в журналі “Современник”. Вони часто зу& стрічалися на літературних вечо& рах, Шевченко гостював у петер& бурзькому домі Чернишевських, на їхній дачі в Любані. М. Черни& шевський ставив Т. Шевченка врівень сучасних літераторів Єв& ропи і вважав, що “маючи тепер такого поета, як Шевченко, ма& лоруська література… не потре& бує нічиєї прихильності”. Неда& ремно М. Шагінян у своїй мо& нографії про Шевченка окремий розділ присвятила темі “Шев& ченко і Чернишевський”. Поєд& нували їхні погляди, переконан& ня, за які один уже відбув заслан& ня, а другого воно очікувало. Філателія вшанувала М. Чер& нишевського випуском двох поштових марок (два варіанти зубцівки) 1939&го, по одній марці 1953&го, 1957&го, 1978 років, кон& верта 1978 року (штемпель — Москва, Ленінград, Саратов, 24.07.1978). М. Лєсков (1831—1895), коли особисто познайомився з Шев& ченком (1861), ще не дуже був ві& домим у літературних колах Пе& тербурга. Із творами Поета озна& йомлений був з 1848 року. Його спогад про Т. Шевченка, опублі& кований у березні 1861 року, — один з перших надрукованих творів відомого російського письменника. Він описує свою зустріч з Поетом незадовго до його смерті, похорон, у якому взяв участь. “Значення Шевчен& ка відоме всякому, хто любив рід& не слов’янське слово і був дос& тупним чому&небудь високому, красивому…” Це слова М. Лєско& ва, 2 марки з портретом якого на& дійшли в обіг 1956 року; 150&річ& чя від дня народження його вшановано випуском конверта (1981) і пам’ятковим штемпелем (м. Орел, 16.11.1981). Зустрічався Т. Шевченко в Петербурзі з композитором О. Даргомижським (1813—1869; портрет на марці 1963 р.), висту& пав на літературних вечорах з Ф. Достоєвським (1821—1881; марки 1956, 1971 рр.). Ф. Достоєвський знав про Т. Шевченка, ще будучи членом політичного гуртка Петрашев& ського, де ім’я українського пое& та було популярним. 28 лютого 1861 року він проводив Т. Шев& ченка в останню путь на Смолен& ське кладовище. До кола знайомих Т. Шевчен& ка входив також відомий худож& ній і музичний критик В. Стасов (1824—1906), який в одному з листів 1880 р. згадав Поета: “Я його особисто знав, досить бага& то і в різний час розмовляв з ним, глибоко його поважав і цінував”. На двох марках 1957 р. відтворе& но портрет В. Стасова роботи І. Рєпіна 1883 року. У квітні 1858 року в помеш& канні одного з петербурзьких знайомих Т. Шевченко познайо& мився з Л. Толстим (1828—1910) — “графом Толстим”, як він його називав. Ранні твори письмен& ника Шевченко знав ще до того. Л. Толстой “любив поезію Шев& ченка.., захоплювався “Наймич& кою”.., в якій зворушливо опра& цьована вічна тема — сила мате& ринської любові”. Філателія, починаючи з 1935 року, широко відзначила особис& тість Л. Толстого: понад 10 пош& тових марок (1953 р. — портрет за створеним свого часу портретом М. Ге), конверти, пам’яткові штемпелі. Зустрічався Т. Шевченко з М. Некрасовим (1821—1878) на літературних вечорах, у гостях у спільних знайомих. У них були спільні естетично&соціальні по& гляди, але Шевченко чомусь не сприймав творчості Некрасова, про що свідчить його запис 11.04.1858 р. у Щоденнику. М. Некрасов ставився до україн& ського поета з високим пієтетом, брав участь у вшануванні його пам’яті, написав вірш “На смерть Шевченко”. Виступаючи експер& том у справі видання творів Пое& та, М. Некрасов писав: “Шевчен& ко був поет глибоко і виключно національний… Завдяки його пое& зії було зображене народне життя рідної йому України…” Створений І. Крамським портрет М. Некрасова — на двох поштових марках 1946&го, ще один портрет на марці 1971 року. Серед знайомих Т. Шевченка в колах творчої інтелігенції Пе&
Народні майстри · “Епоху Трипілля називають “Золотим Віком Людства”. Це був час мирних хліборобів, селян, будівельників, тваринників, ткачів і гончарів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ВЕЛИКА МАТИ ТРИПІЛЛЯ

Тетяна МАГДЕЙЧУК Ці слова Наталії Бурдо, археолога й науковця, дослідника Трипіль& ської культури, автора книги “Сакральний світ Трипільської цивіліза& ції” дуже актуальні й нині, коли українці самостійно будують свою країну, будують майбутнє для своїх дітей. Вивчивши й сис& тематизувавши величезну кількість арте& фактів, зібраних археологами багатьох країн, Наталія Бурдо все ж головне місце в розвитку Трипільської культури відводить Жінці. Багато науковців називають епоху Трипілля “Золотим Віком Людства”. Це був час мирних хліборобів, селян, буді& вельників, тваринників, ткачів і гончарів. І в яких землях Східної Європи археологи не знаходили б кераміку трипільців, це бу& ли в основному скульптурні зображення жіночих фігурок. Знаходили й рештки по& суду, моделі храмових споруд і жител, фі& гурки різних тварин, дуже рідко чоловічі фігури. Зображення жінок вражають на& ших сучасників. Чому вони без рук, без облич, чому їхні тіла вкриті загадковими символами? Здається, нам ніколи не зро& зуміти стародавніх скульпторів. І все ж на& уковці змогли розгадати багато таємниць трипільських майстрів, таємниці симво& лічних зображень на посуді, ритуальних посудинах, на жіночих скульптурках. Наталія Бурдо: “До наших днів дійшло багато міфів, вірувань, ритуалів, пов’яза& них із божеством землі — Великою Ма& тір’ю, яка є джерелом усього живого у сві& ті. На нашу думку, аналіз трипільських ма& теріалів дає змогу стверджувати, що в цен& трі духовної будівлі Трипільської цивіліза& ції перебувала Велика Богиня. Її численні іпостасі втілюються у різноманітні образи, а різні аспекти було відображено у магіч& них символах. Археологи знаходять серед трипільських матеріалів образи БогиніFДі& ви, БогиніFКорови, БогиніFЗмії і БогиніF Птахи. Великою Богинею була БогиняF Місяць, Велика Мати, МатиFЗемля”. Образ Великої Матері надихнув і на& шу сучасницю, народного майстра Укра& їни з реконструкції трипільської керамі& ки Людмилу Смолякову на створення ці& лої галереї скульптур трипільських жі& нок. У майстерні “Сонячний ключ” ми бачимо десятки жіночих фігурок. Одні сидять на тронах&бичках, інші стоять на підлозі й полицях, одні — об’ємні, інші Фото Юрія Тимочко — пласкі. Дуже зворушливий вигляд ма& ють вагітні жінки на тронах&бичках. Усі скульптури з різним орнаментом, або розфарбовані глиняними фарбами&анго& бами. Серед них ви не знайдете однако& вих. Тіла скульптур вкриті символами, що несуть у собі глибокий давній зміст. Один із головних елементів орнаментів — спіраль — символ вічного руху й онов& лення. Багато фігур стоять із піднятими руками в молитовних позах. Як правило, у більшості жіночих скульптур рук майже немає, замість них — конусні виступи. На думку деяких археологів, схематичне зображення конічних виступів зображу& ють самі руки, складені на животі або грудях. А складені на животі руки відпо& відають схематичному зображенню жі& нок із чашами в ритуальній позі “молит& ва про дощ”. Є і скульптура жінки з ча& шею, піднятою над головою. Тож не див& но, що однією з головних іграшок три& пільських малят була лялька — зменшена копія жіночих фігур, берегинь роду. Де& які науковці припускають, що трипіль& ські діти, як і сучасні, грали в “дочки& матері” з ляльками, наслідуючи дорос& лих. Крім глиняних ляльок, були і ляль& ки&мотанки з ниток, трави, квітів, зерна. Лялька, зроблена з ниток льону або ко& ноплі, вважалася сакральною. Та все ж головними своїми роботами Людмила вважає: 1. Жіночу скульптуру заввишки 1,5 м — збільшену копію трипільської пласти& ки з різним орнаментом, встановлену на даху Київського обласного археологічно& го музею в селі Трипілля. Ілюстрація цієї скульптури представлена в “Енциклопе& дії Трипільської цивілізації”, виданій 2004 року. 2. Шість жіночих фігур, що сидять на тронах&биках та утворюють “Стіл згоди”. Скульптури встановлені 2002 року у дворі музею “Прадавня Аратта — Україна” в се& лі Трипілля. Фігури вкриті неповторюва& ним різним орнаментом, висота кожної близько метра, вага — близько 200 кг. 3. Скульптуру жінки, одну з централь& них експозицій Міжнародного етно&фес& тивалю “Трипільське коло&2009”, що від& бувся у Ржищеві, і яка стала символом фестивалю. Фотографія цієї скульптури представлена на афіші фестивалю. Необхідно зазначити, що Людмила Смолякова присвятила своє життя вив& ченню Трипільської культури, чудово знає історію цього періоду, технологію стародавньої гончарної майстерності, виконала близько 3000 реконструкцій і представляла їх на численних виставках в Україні та за кордоном. Її вироби дуже близькі до оригіналів і є ланкою між му& зейними археологічними знахідками і сучасністю, допомагають побачити всю красу відновленої трипільської керамі& ки. Людмила завжди відкрита для тих, хто цікавиться давньою історією своєї країни, її міфами і легендами. Усі її ре& конструкції трипільських жінок — це глибокий і нерозривний зв’язок Великої Матері, Богині — втілення жіночої сут& ності — з жінками всього світу, давнього й сучасного. “Духовний світ давно вже зниклої Трипільської цивілізації — джерело вічності. А можливо, й національної ідеї, яку так наполегливо прагнуть віднайти сьогодні в Україні. Шукати ту ідею можна по-різному, адже ідея не матеріальна субстанція і доступна всім. Але робитимемо так, як робили наші далекі предки: міцно триматися споконвічної традиції, підтримувати гармонію хоч би власного світу й протистояти безодні хаосу, вшановувати нашу рідну землю, бо вона — наша Мати”. Шість жіночих фігур, що сидять на тронах(биках та утворюють “Стіл згоди”. Скульптури встановлені 2002 року у дворі музею “Прадавня Аратта(Україна” в селі Трипілля. Фігури з різним орнаментом, висота кожної близько метра, вага — близько 200 кг
Народні майстри · “Епоху Трипілля називають “Золотим Віком Людства”. Це був час мирних хліборобів, селян, будівельників, тваринників, ткачів і гончарів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ПЕРЕДПЛАТА НА 20116й Ви — зі “Словом Просвіти”, бо це — ваша газета! ВВааррттііссттьь ппееррееддппллааттии

1 1 0 1 4
Народні майстри · “Епоху Трипілля називають “Золотим Віком Людства”. Це був час мирних хліборобів, селян, будівельників, тваринників, ткачів і гончарів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. ((зз ддоосссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии)):: ннаа 11 ммііссяяццьь 4 грн 77 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 13 грн 71 коп. ннаа ппііввррооккуу 25 грн 77 коп.
Народні майстри · “Епоху Трипілля називають “Золотим Віком Людства”. Це був час мирних хліборобів, селян, будівельників, тваринників, ткачів і гончарів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

АНОНС

Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступники головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК
Народні майстри · “Епоху Трипілля називають “Золотим Віком Людства”. Це був час мирних хліборобів, селян, будівельників, тваринників, ткачів і гончарів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Поштовий індекс — 30617, сторінка 63 в “Каталозі”

Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН Відділ культури Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47 Відділ літератури Марія КУЧЕРЕНКО 270-55-57 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Кореспонденти Наталія АНТОНЮК, Уляна ВОЛІКОВСЬКА Черговий редактор Марія КУЧЕРЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10%Б, м. Київ, 01001 E%mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301214 Наклад у квітні — 20 000 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016
Емблема «Просвіта»Просвітянин