Доля на тлі історії “Відлунюють кроки їх в серці у мене”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
СПОГАДИ МОЄЇ МАТЕРІ
Слово Просвіти, №14 за 2011 рік
Олександр СТАСЮК, інженер&будівельник, пенсіонер Ніщо так швидко не минає, як час. Тільки зауважиш, що сонце за& йшло, і пропав день — оглянувся, вже і тижня нема. У праці й сні промина& ють роки, а з ними і все наше життя, наші мрії, надії, вчинки, досягнення і невдачі. Кажуть, що в Бога днів багато — не зробив чогось сьогодні, завтра зробиш. Так, у Бо& га багато, але нам дано мало, та й із тих, що дав Бог, не всі використовуємо для своїх рідних, близьких, для свого народу. Батько й мати наказували, щоб я про це завжди думав і пам’ятав. Вони обоє були добрими для мене й брата Адама, виховували нас працелюбними, патріотами. Батько зароб& ляв на життя, працюючи шевцем, а мати — кравчинею, славною на ціле село. Жили ми в селі Торському Заліщицького району Тернопільської області. Батько й мати, за Польщі, були просві& тянами, любили виступати в драматично& му гуртку, а коли змінилися обставини, стали учасниками повстанського руху. На превеликий жаль, не довго ми, діти, тіши& лися своїми родичами, відчували їхню лас& ку й опіку. 1944 року, після свята Успіння Пресвя& тої Богородиці, маму заарештували енка& ведисти, а в листопаді того ж року вони вбили батька. Залишилися ми сиротами і жили, як прийдеться — де дали нам їсти, там і заночували. Під плотом ніколи не спали, при облавах люди нас завжди хова& ли, опікувалися нами, як своїми. Тоді, зда& ється, був апогей патріотичності й любові нашого народу, його глибокого співчуття до всіх постраждалих і постійної готовнос& ті допомогти їм. Ось про ці якості україн& ців у добу лихоліття хочу розповісти, про що знаю сам і про що довгими осінніми вечорами, від 1993&го до 1994 року опові& дала мені моя мама Емілія Йосипівна Ста& сюк, 1910 року народження. Померла вона 1998&го. Усе почуте від неї я намагався запису& вати. Розумів, що це необхідно, бо підрос& тають нові покоління, які не знають, якою дорогою ціною далася нам ця, хоч і така нетривка, незалежність нашої Батьківщи& ни. Вона ще не укріплена, ще хитка, і за нашу свободу, національну гідність треба й тепер боротися, бо не сплять наші вороги, і в середині України, і за її межами. Вони виступають вкупі зі своїми російськими союзниками, маючи за мету знищення тих невеликих здобутків України, що вона їх досягла за 19 років своєї незалежності. Як& що ми забудемо нашу історичну пам’ять, досвід боротьби попередніх поколінь, не об’єднаємо докупи всі патріотичні сили, то нас чекають ще гірші часи, як у сороко& ві роки минулого століття. Вже у маминій глибокій старості я запитував її, чи жалкує вона за тим, що пропали її молоді літа в си& бірській каторзі. — Ні! — відповідала мені мама. — Не жалкую! Якби можна було вернутися в ті часи, я діяла б так само! Я виконала б свій обов’язок перед Україною, як і десятки ти& сяч моїх сестер і братів! Страждали і гинули в концтаборах ГУЛАГу не лише українці, а й люди інших національностей. Поруч із нашим був пів& торатисячний табір молодих дівчат, засуд& жених на 10 років. У долині — табір, у яко& му відбували свій 25&річний термін пока& рання чоловіки. Скільки народу загинуло в сибірах, знає лише Бог. Але ні від кого з в’язнів я не чула жодного слова каяття. В’язні, з політичних, чинили відповідно до своїх ідейних переконань. “Свобода для Батьківщини або смерть!” — таким було їхнє гасло. — Ти знаєш, що таке Норильськ? — за& питувала мене мама. — Там, у центрально& му Сибіру, три місяці тепла. У червні там весна, у липні — літо, а в серпні вже осінь. Решта дев’ять місяців — зима. Та ще й яка! Мороз 40—50 градусів. Нас, українок, вку& пі з іншими невільницями, поселили в брезентові намети. Вже в кінці серпня їх засипав сніг. Холод наступав. Для захисту від нього всередині наметів поставили за&
лізні бочки, підготовлені під печі. В них палили, щоб утримати плюсову темпера& туру і щоб не замерз мокрий робочий одяг. Із двох боків під стінами намету розміщу& валися триярусні дерев’яні нари, на яких спали каторжани, не скидаючи ватних штанів і куфайок. Робочий день тривав дванадцять го& дин. Решта часу витрачалася на те, щоб пройти в колоні на роботу і з роботи, щось поїсти в їдальні: у меню була пшоняна або ячмінна каша, на цілий день пайка хліба, склянка чаю або ячмінної кави. Далі треба було нагріти води в тазику на бочці, поми& тися, попрати, висушити одяг і поспати. Вдосвіта знову на роботу. У брезентовий барак поселяли по дві бригади — до сотні осіб. Склад інтернаціо& нальний, переважно українки, литовки, ла& тишки й естонки. Росіянки були розподіле& ні в кожну бригаду. То були очі й вуха особ& ливих відділів у таборах. Вони доносили на& чальству про все, що чули та бачили серед в’язнів. За це їх призначали бригадирами, десятниками, давали їм легшу роботу. Ці прислужники влади — з колишніх злодійок і розпусниць. Вони і в таборах не змінювали свого способу життя. Щоб по& легшити своє становище, готові були про& дати і рідну матір. Майже весь жіночий колектив катор& жан, п’ятсот осіб, — молоді дівчата й жін& ки до тридцяти років. Старші працювали на обслуговуванні: прибирали в їдальнях, бараках, пральнях і лазнях, у лікарнях. Тих із них, хто провинився, відправляли на бу& дівництво аеродрому, на шахту або на різні будівельні роботи в Норильську. Найтяжчим покаранням для жінок був карцер. Це маленьке, на одну особу, примі& щення, вирубане в льодовій скелі. Його площа — один квадратний метр, висота — два метри. На долівці — дерев’яний піддон із дощок товщиною п’ять сантиметрів. Карцер запирався грубими дерев’яними дверима. Біля нього чергував вартовий і че& рез віконце у дверях спостерігав за покара& ним. Мало хто з ув’язнених виходив звідти живим. Мороз, що надворі і всередині, пай& ка хліба й склянка води на добу, благенька одіж, тісне приміщення, в якому майже не& можливо рухатися, перебування у тому за& капелку до трьох діб — виносили смертний вирок покараному. За час мого ув’язнення у цьому таборі загинуло багато дівчат. Вмира& ли вони і в карцері, й від нещасних випад& ків на роботі та через хвороби. Нам дозволяли написати лише одно& го листа на рік до рідних і одержати від них одну посилку (лише з 15 червня до 15 серпня). Уже йшов восьмий повоєнний рік, а життя в таборах лише погіршувалося. Піс& ля смерті Сталіна наше безвихідне стано& вище навертало нас на думку, що тільки рі& шуча боротьба не на життя, а на смерть може щось змінити. Всі починали розумі&
Ці спогади літературно опрацював і надіслав нам наш читач, учитель історії з міста Монастирська Тернопільської області Іван ГУЛЕЙ. А передав йому добрий знайомий Олександр СТАСЮК, мати якого була учасницею відомого Норильського повстання в’язнів. Пан Олександр — просвітянин, 42 роки прожив у Росії, залишаючись українським патріотом. Повернувся в Україну 1991 року, у рідному селі Торському став головою “Просвіти”, допоміг односельцям побудувати три каплиці й церкву, у Будинку культури започаткував музей села, якому подарував свої картини, організував хор, два ансамблі та драмгурток. Нині мешкає в Івано- Франківську.
ти, що далі терпіти не можна. Стали нала& годжувати зв’язки не тільки з таборами Норильська, а й із Карагандою та Ворку& тою. Хто цим керував, мені невідомо, але боротьба почалась одночасно по всіх табо& рах Союзу. В нашому таборі за агітацію взялися молода, мудра й грамотна дівчина Тетяна Кревська, дочка священика Леноч& ка, прізвища якої не знаю, та ще кілька дівчат. Вони організували штаб страйку, почали агітацію по всьому табору. Зрозумі& ло, це робилося таємно, бо серед нас було чимало донощиків, які доповідали “кумо& ві” про все. Але за тривалий час перебу& вання разом у неволі кожний знав про ін& шого все, зрадників давно вичислили й ос& терігалися їх. Переважно, то були росіян& ки. Не агітували й свідків Єгови. Вони трималися окремо, ні з ким не контактува& ли. Їх боялися не менше, ніж сексотів. Штаб не тільки готував кадри, а й вста& новлював зв’язки з іншими таборами. По& руч був чоловічий табір, у якому відбували ув’язнення засуджені від 15 до 25 років, аза парканом — півтори тисячі дівчат, за& суджених на 10 років. Треба було налаго& дити координацію дій із ними. Виникла потреба зробити запаси продуктів і ліків. З усім цим штаб впорався добре. Розподіли& ли обов’язки, проінструктували, чиї нака& зи виконувати. Кожен усвідомлював, що той день, коли він повстане проти на& сильства, може бути останнім днем його життя. Всі були готові до смерті й страху вже не відчували. І ось той день — 8 травня 1953 року — настав! Він назавжди за& карбувався у моїй пам’яті! Встали ми рано, поснідали і після снідан& ку зашуміли в один голос — страйк! Довго&довго ми чекали цього слова. Коли ж я його почула, серце почало прискорено битись. Я знала, що маю робити. Бригади на роботу не вийшли. Підрядчики й бригадири намага& лися вивести бригади за зону, але їм це не вдалося. Ніхто з ув’язне& них не послухав їх і кожен зайняв свою позицію біля бараків. Одно& часно з нами застрайкували всі та& бори Норильська, Воркути, Кара& ганди. Разом з українками плечем до плеча стали естонки, литовки, латишки. Усе наше начальство з погроза& ми примушувало йти на роботу. Каторжани стояли на своєму. На роботу не підемо, — казали, — ви& магаємо приїзду комісії з Москви, перегляду наших справ і звільнен& ня з неволі. За роки перебування на катор& зі ми побудували Норильськ, заво& ди, аеродром. Багато наших братів і сестер поклали тут свої голови, війна давно закінчилася, а про нас усі забули. Побачивши, що люди й не во& рухнулися, нам почали обіцяти,
що займуться цією справою, а ми щоб ставали до роботи. Але ми не повірили їм і оголосили ще й голодування, попередив& ши начальників, щоб до бараків не набли& жалися, бо будемо оборонятися. Після цього до нас приєдналися брига& дири й підрядчики. Ми повірили, що вони справді пішли з нами, але помилилися. Не такими були ці люди. Зрадники — завжди зрадники, їм своя шкура дорожча за все на світі. Вони залишилися, щоб виконувати завдання начальства — дивитися, слухати й доповідати. Мені доручили залишатися на кухні, дея працювала — готувала окріп і чорну яч& мінну каву, а днювальні розносили її в бара& ки. На початку страйку кухня працювала цілодобово. Варили суп і кашу. Оскільки в’язні оголосили голодування, то на зварені страви при начальстві табору складали акти і зливали в ями. Без їжі на довготривалий страйк розраховувати не могли. На третій день нашої непокори в табір приїхала комісія з Красноярська. Вона ні& чого не вирішила й повернулася назад. Страйк не припинявся. На всіх бараках підняли чорні прапори й поставили варто& вих. Якщо конвой хотів зайти в зону, вар& тові піднімали крик, усі дівчата вибігали з бараків, оточували тісним кільцем свою зону й піднімали такий лемент, що в Но& рильську його чули всі мешканці міста. Конвой тоді від бараків відступав. Із Крас& ноярська ще кілька разів приїжджали ге& нерали з КДБ, але їх в’язні до зони не під& пустили. На дев’ятий день страйку приїха& ла комісія з Москви. Другого дня після приїзду попросили страйкарів направити для переговорів із членами комісії пред& ставників від кожної з національностей, що виявили непокору. Штаб направив лю& дей від українців, литовців, латишів та ес& тонців. Росіянам комісія відмовила, бо во& ни засуджені за зраду своєму народові й за співпрацю з німцями. Комісія попросила кожного представ& ника розповісти, за які провини засуджені в’язні, котрих вони представляють. Вони відповіли: за те, що люди боролися за не& залежність своєї батьківщини, за волю на& роду. Один із генералів, що очолював комі& сію, пояснив, що не може на місці виріши& ти наші справи і займеться ними, повер& нувшись до Москви. А поки що наказав зняти номери, які кожен в’язень мав на спині й на грудях. Також дозволив зустрі&
Олександр Стасюк
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
