Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Для Ірини Жиленко, поезія — “рай слів” і водночас образ досконалого світу, що є метою існування людини на Землі”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

ССВВІІТТЛЛОО ННЕЕЗЗААХХІІДДННЕЕ ІІРРИИННИИ Ж ЖИИЛЛЛЕЕННККОО

Слово Просвіти, №14 за 2011 рік

Дмитро ЧИСТЯК Слово ліричне за природою своєю покликане зафіксувати, утривалювати ті миті, коли дій# сність ніби перевершує себе, ко# ли після емоційного виплеску в довкіллі ніби вчувається відгомін іншої музики, одсвіт іншого світ# ла, коли у медитативному прозо# рі у мить із позірного світу мате# рії ми прозираємо у світ духов# ний. Власне, вся архаїчна лірика (чи то давньогрецька елегія, чи-то японське хоку, а чи високе не# бо доби Тан у Китаї) обертається довкола швидкоплинного вра# ження, коли відчуваєш усепри# сутність миті, але як важко озву# чити у слові мову отого духовно# го світла, оту музику внутрішню, що резонує з довколишньою!.. Поетична одіссея Ірини Жи# ленко триває понад 45 років, від# коли за тоненьку книжечку “Со# ло на сольфі” (1965) радянська критика піддала її необґрунтова# ному остракізмові за (уявіть ли# шень!) надмірний песимізм юнацької душі, яка насмілилася без фальшу передати муки пер# шого кохання, вчутися душею в осінній краєвид, коли “літа кора# бель гойднувся розпачливо // і тихо поплив за вічною течією”, і зрештою, мабуть, найбільше — за початки фантасмагоричної поетики, якій іще не доводилося “вихлюпувати сни дощенту”. Відтак, прислухавшись до крити# ки, але заразом перетривавши юнацьку “світову скорботу”, в подальших збірках (“Автопор# трет у червоному”, 1971; “Вікно у сад”, 1978; “Концерт для скрип# ки, дощу і цвіркуна”, 1979; “Дім під каштаном”, 1981; “Ярмарок чудес”, 1982; “Останній вулич# ний шарманщик”, 1985; “Дів# чинка на кулі”, 1987) поетеса здобулася на неповторний голосу нашій та й світовій поезії (я не боюся таке казати, бо то щира правда). Поетика цього періоду сповнена екстатичного залюб# лення у світ сущий, аж до ото# тожнення з іншими його — оду# хотвореними — сутностями (“плаття моє білосніжно розквіт# ло — // біжу по воді нареченою світла. // На мить (чи на віч# ність?) розмаяло втому // квіту# чою гілкою, сонцем і громом. // Я — світло, я — вітер, я — біг на піску, // Я — дріж золотий, що проймає ріку”). Вже в “Автопор# треті…” авторка навдивовижу точно збагнула, що варто відчути тотожність із духом речей, явищ, стихій — і слово писатиме нею “оди до радості”, або ж невідво# ротність (“з кожним днем земля добріша. // Наслухає, дише, жде…”) і воднораз світлу красу переходу у вічність (“дворик наш зірками занесе…” або ж “у сиву безконечність поля // свою ко# нечність переллю”). Адже поет — лише медіум, посередник поміж світом цим і енергетичними ім# пульсами множинних світів ду# ховних, “в цьому домі, повному досад” він “не людина”, він — “вікно у сад”. Сад тутешній і вод# ночас сад, у якому проблискує світіння Едему. Але велика заслуга Ірини Жи# ленко в тому, що вона не обме# жилася простою фіксацією мо# ментів вічного, а постала деміур# гом: силою фантазії витворила численні пресвітлі казкові образ# ки, спершу в межах ліричної мі# ніатюри, коли “Під золоті пре# люди Ліста // Ішли на місто бронтозаври”, а згодом — у шир# ших і навіть ліро#епічних полот# нах (“Городок у табакерці”, 1979; “Ярмарок чудес”, 1982; “Місяць на золотій гілці” та “От історія — так історія”; 1985) захимерила фантасмагоричними андерсеніа# нами, гофманіанами, вагантіана# ми із проекцією у теперішнє. Го# лодні спудеї й закохані місяці, торговці щастям і водограї Роз# битого Серця, летючі скрині й непов’янні троянди потверджу# ють: життя — безперестанні на# пливи#мотиви дива, і духовний світ може найсірішу буденність “сонцесяйних програм” пере# творити на фонтанування світла над часом і простором. Увесь творчий доробок письменниці спрямований саме на пошук — захопливий, зворушливий! — гармонізації між зовнішнім і внутрішнім, пошук Дому, в яко# му можна оселитися маленьким гномом допоки світу. Але хибним буде звинувачення у “міщан# стві”, егоцентризмі, “втечі від життя”, адже саме моделювання нових світів створює смислооб# рази, які матеріалізуватимуться у подальшому — тобто додає світла до апокаліптичного присмерко# вого світу. Із подальшої творчості Ірини Жиленко видно, що душі дедалі важче знаходити гармонію із зов# нішнім. Чорнобильська ката# строфа відлунює “Днем гніву” у збірці “Чайна церемонія” (1990): “Сіється дощик. На цвіт і на плід. // Дощ по якому — ні цвіту, ні плоду. // Доброї ночі! На тися# чу літ. // Сонце заходить. Востан# нє заходить”. І аж до розпачли# вого: “Все було гарним у нашому світі, // все було марним. І мар# ним був Бог”. Гадається, стан фрустрації неподоланний, однак уже в поемі “Чайна церемонія” таки стверджується неперебут# ність поетового саду, чистих пра# образів, вимріяних його уявою. Книжка “Вечірка у старій винар# ні” (1994; Шевченківська пре# мія) — це тло сатиричних інвек# тив супроти здегенерованого політичного й суспільного життя (“А титани знов грома# дять гори. Знов обвали. Знов земля мала”), де поетові за# лишається місце декласова# ного елемента, поруч із бджілками, гномами, хіпі, пияками та безхатьками. Але ж титани#карлики#злодюжки з А#ПЕ#ТИТом — усе це мер# твотний карнавал, який не має жодної влади над внут# рішнім раєм, який кожен ла# ден створити собі сам. Для Ірини Жиленко — це дім#яй# це#рай#це, де “колядують ді# ти. Над кожним — срібне крило”, де “душі інтеліген# тні”, Шопен і Гофман, Шагал і Моцарт, і ще, і ще… Поеми “Тихе віяння”, “Ілюзіон” (1994), “Танучий сон з дощем у Версалі” (1999) та “Флірт із метеликом” (2003) — за фор# мою — зразки вишуканого постмодерного колажу, але за змістом — висока проба піз# нього модернізму, позначена ви# рішенням конфлікту профанно# го та сакрального у плані інтеріо# ризації духовного й матеріально# го досвіду з подальшим есенцій# ним проживанням. Можна ска# зати, що такий самий творчий метод культивувався авторкою іза радянських часів, однак тоді критичні настрої виводились у підтекст, а згодом внутрішня напруга в поезіях зросла, а тому трагічне сучасне дедалі сильніше проривається через фантасмаго# ричне позачасове. Але Ірина Жи# ленко — стоїчний епікуреєць, і їй вдається стримувати ентропію темряви. Здавалося, “втеча в мистец# тво” вдалася. Поезії “Цвітіння сивини” (2003) — чисті зразки осінньої лірики, “написані по світлу — світлом // і тишею по тишині”. Боротьба й замирення зі старістю, коли відгоряє все тлінне і залишається тиха краса вечорова (“І вогнище горить, як серце Світу. // І гріється Господь в його теплі”), подеколи з рапто# вим передчуттям зими та біди (“І, нагло загасивши свічку, // Самотність виповнила світ…”). Але у фіналі поетеса знову від# криває завісу незмінного кредо: “Я бачу вічність так: довічно сніг іде. Зелена лампа світиться не# втомно. // І ти вже знаєш: крім твойого дому — // немає більше вічності ніде”. Це і є той внут# рішній дім, невіддільний від до# му матеріального, вимріяний у єднанні зі світовим началом (“ми ж тільки Божі сни!”), оселення в якому відбувалося від першої збірки, і повернення до якого відбудеться з переходом у віч# ність (адже за ділами, думками і мріями нашими оселить нас во# на). Але сталося непоправне, і цикл “Сльоза за сльозою” (2004—2010), орфічний трен за чоловіком, Володимиром Дроз# дом, розпросторив трагедію осо# бисту до космічних масштабів (“Було колись всесильне літо — // Закону смертності протест. // Нас боронило од небес // І Бо# жого кровопролиття. // Тепер ніхто не захистить. // І крові Бо# жій литись, литись…”), суголос# ну зі смертю природи і омертвін# ням самотньої душі (“Я не живу. Я просто піч топлю”; “Не самі приходять дні. Їх приносять у труні”), якій уже ніби несила по# вернутись до внутрішнього саду# раю (“Золотий метелик над горо# дом // Натомився відганяти смерть”). Але поволі#поволі ви# яснюється темрява сірих днів і темних ночей, і дорога душа ози# вається білим лебедем “в ряснім кущі жасмину, навесні, // коли ще жодна квітка не опала”, і по# вертається давнє відчуття, що вічність — поруч, що все одухо#

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин