Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Доля на тлі історії “...аби наша пам’ять не змерзла, як тундра”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Слово Просвіти, №14 за 2011 рік

Слово Просвіти, №14 за 2011 рік

тися з близькими, якщо такі є в сусідніх та& борах. Ще нам дозволили десять днів від& почивати і написати прохання про поми& лування. Після такої розмови комісія ви& летіла до Москви. Через десять днів ми вийшли на роботу. Як тільки опинилися поза зоною, до нашої колони під’їхали чорні воронки. Військові, що повиходили з них, зупинили колону й заарештували весь наш штаб і помічників штабістів, що керували боївками під час страйку. Все це сталося раптово й несподівано. Колона на роботу не пішла, а розвер& нулася і з конвоєм повернулася в табір. У таборі в’язні знову оточили людським кільцем усю зону, знову поставили варто& вих і підняли на бараках чорні прапори. Всі бригадири й підрядчики, що раніше приєдналися до страйку, в зону не вві& йшли, а залишилися поза нею. Вони зна& ли, що їх там чекає. Зону залишили й свід& ки Єгови. Всі ті, хто був у зоні, вирішили не кори& тися, а боротися до смерті. Перед барака& ми дівчата викопали глибоку спільну мо& гилу. Понад місяць тривав наш страйк. По& гане харчування, постійні алярми призве& ли до того, що багато дівчат уже не могли підніматися — настільки були хворими і виснаженими. Ми, як могли, допомагали їм із кухні їжею. Всі працівники кухні теж були учасниками страйку, але залишалися на своїх робочих місцях. Їхнє завдання бу& ло годувати хворих і виснажених дівчат і тих, що стояли в обороні й на варті. Все це робилося таємно. Так нам вдавалося під& тримувати ледь палаючий вогник життя у страйкуючому таборі. Проминав місяць у цьому щоденному напруженні. Недуги й голод збільшували кількість жертв. Ті, що ще трималися на ногах, кріпилися. Мо& рально нас підтримували чоловіки з сусід& нього табору. За допомогою металічної труби, використаної як рупор, вони пере& давали нам вісті про те, що робилося в ін& ших таборах і просили нас не коритися. На початку червня 1953 року табірне началь& ство згуртувало під своєю командою вій& ськові частини, конвої й комсомольські групи та використало їх для розгрому страйкарів таборів. 7 липня 1953 року на свято Івана Купа& ла, в день Різдва Івана Хрестителя дійшла черга й до нас. Вранці того дня нашу зону почали оточувати тісним кільцем комсо& мольці з металічними прутами в руках. За ними, з собаками, ставав конвой, а по& жежні машини почали під’їжджати до озе& рець і набирати воду. Наші вартові на дахах бараків підняли крик і всі, хто міг ще три& матися на ногах, швидко стали у наперед визначену позицію, і їхня лава заступила дорогу комсомольцям і конвою. Вони здійняли такий галас, що мешканці Но& рильська повилазили на дахи будинків, щоб побачити, що коїться в зоні. Тим часом в’язні, які були в резерві, побачивши, що пожежні машини напов& нюють водою, за лічені хвилини винесли з бараків брезентові хідники з підлоги і прикрили ними два перших ряди оборон& ців зони, що встигли повернутися спина& ми до комсомольців і, обнявшись, щільно скріпили кільце захисту. По рупору на& чальство закликало нас зняти чорні прапо& ри і здатися, але ніхто на це не звернув ува& ги. У цей час в’язні з сусіднього табору розвалили паркан і з’єдналися з нами. Їх& ній вчинок укріпив наш дух, підбадьорив. Водночас зникли чорні прапори з наших бараків, що збило з пантелику начальство, яке подумало, що ми здаємося. Але за кілька хвилин чорні прапори замайоріли на високому бараку сусіднього табору. Роз& лючене нашим вчинком керівництво дало команду поливати нас холодними струме& нями води з пожежних машин. Водяний шквал, як під час зливи, вдарив у спини, голови й ноги в’язнів. Ця людська лава то пригиналася до землі, то знову піднімала& ся й вирівнювалася. Рев голосів двох тисяч в’язнів не стихав, а лунав ще сильніше. Нарешті озерця вичерпалися, й водяна атака пожежних машин припинилася. Во& да стікала з одягу полонених, з їхніх тіл. Усі були мокрі до нитки, приголомшені й зму& чені. Водночас відчували гордість, що ви& тримали натиск і ніхто не просив пощади. Мотори машин загуділи й вони почали від’їжджати від зони. Крик обурення ув’язнених не припинявся. Один із конво& їрів крикнув до дівчат, щоб не раділи, бо пожежні машини поїхали до ТЕЦ по гаря& чу воду. Провід негайно зреагував, резерв швидко виніс із бараків покривала, плащі, куфайки і все, що було під руками, щоб за& хистити тих, хто стояв у кільці. Прикрили їх і брезентовими хідниками. Поки маши& ни набрали гарячої води, оборона вже була готова. За кілька хвилин в’язнів накрила водяна хвиля окропу. Не надовго тим по& ливальникам стало води, баки на машинах — це не озера, але те, що вони наробили, важко уявити. Гарячі струмені води потрапляли на обличчя, руки, ноги, на спину, ошпарю& вали окропом голе тіло. Нестерпний біль Емілія Стасюк: “Якби можна вернутись в ті часи, я діяла б так само” від опіків, важкість мокрого, розпареного одягу, кількагодинне стояння під таким натиском виривали з людських грудей крик розпуки від мук і від того, що вми& рають, не добившись свободи. Але їхні муки тільки починалися. Шеренга ком& сомольців, як зграя голодних вовків, на& кинулася на знесилених оборонців. За& лізними прутами почали бити їх по голо& вах, по плечах і руках, били куди попало і виривали зі спільної лави, волочили по землі й передавали конвоїрам, які насилу стримували на повідках розлючених со& бак&вівчарок. Через пару годин від оборонної лави в’язнів — дівчат і жінок — залишився чер& воний вінок пролитої крові й мертва тиша залягла над полем побоїща. Вбитих комсо& мольці стягнули у могильну яму, яку дівча& та самі собі заготували. Хто вони, ці дівча& та? Звідки, з яких міст і сіл України та Прибалтики, скільки їх там полягло, ош& парених перед смертю окропом, тепер не скаже ніхто. Після розгрому страйкарів начальство вчинило суд над тими, хто залишився жи& вий. Із контори винесли столи і лави, нак& рили столи червоними скатертинами, сіли за них і посадили поруч себе сексотів — бригадирів і підрядчиків, що вийшли за зону перед страйком. Почали викликати нас за прізвищами на той свій суд пере& можців над жінками&невільницями, над тими тисячі разів вимученими страждаль& ницями. Сексоти, як прокурори, кожному говорили, яку участь він брав у страйку. Тих, хто керував виступом, відправляли в тюрму. Хто виявляв велику активність у тій нерівній боротьбі — того по стежці праворуч відправляли в інший табір. Простих учасників страйку відправляли по стежці ліворуч, у старий табір. По бо& ках тих стежок стояли комсомольці з за& лізними прутами, якими знову били в’яз& нів. Ті стежки залишилися червоними від пролитої крові. Хто пройшов по них, не забуде того ходу ніколи. Для багатьох вони стали смертельними. Яке ж то багате жни& во зібрала смерть на свято Івана Купала в далекому сибірському Норильськлазі! Як щедро той день був скупаний в україн& ській крові! Страшним він став для нас, а для багатьох останнім у їхньому житті. Молоденьких дівчат, які мали б цього дня на своїй Батьківщині пускати вінки на во& ду, ворожачи про своє весілля, опустили, та ні, вкинули у ями вічної мерзлоти без& іменними й вони пропали безвісти в конц& таборі Сибіру, в неволі. Коли я дійшла до свого бараку, то не почула ні плачу, ні проклять, а тільки ти& хий стогін від ран. Водночас побачила палаючі погляди очей, повні люті й ненависті до тих, що покалічили й повбива& ли їхніх сестер і братів. Зломле& ності духу не виявляв ніхто. Так закінчився наш страйк, але не закінчилися страждання. Ще не раз до того, як отримали свободу, смерть заглядала нам в очі. Через місяць нашу групу, близько чотирьохсот осіб, по& вантажили на баржу і відправи& ли на Материк. Ми раділи, ма& ли надію, що нас звільнять, але лікар, яка принесла нам на до& рогу ліки, попередила, щоб ми не раділи, бо нашу долю вирі& шили по&іншому. Ніхто з нас не хотів цьому вірити, бо що мог& ло бути гіршим від того дня на Івана Купала, який ми пережи& ли й вижили. Нашу баржу причепили до катера, нас загнали в трюми іна варту поставили конвой. За& вели мотор, і катер плавно по& тягнув баржу вниз проти течії Єнісею в бік Красноярська. Не пам’ятаю, скільки ночей і днів ми пливли. Недалеко від Крас& ноярська, біля якихось порогів, посередині річки нашу баржу відчепили від катера, зняли конвой і поїхали. Коли конвоїр покидав баржу, сказав нам, що двері він відкрив, мовляв, рятуйтеся. Баржу течія дуже швидко відносила від берега на сере& дину Єнісею. Ми зрозуміли, що приречені на смерть, що баржа потоне. Охоплені страхом, кинулися на найвищі місця пла& вучої тюрми й почали дуже кричати, блага& ючи про порятунок. На березі нас почули люди. Вони побачили, що баржа без кате& ра пливе посередині величезної ріки, пов& на людей і може затонути, натрапивши на якусь перешкоду. Невдовзі від берега від& плив катер, догнав нашу баржу, взяв її на буксир і притягнув до пристані. Скорень& ко після цього знову з’явився той катер, що нас покинув, із тим самим конвоєм, узяв нашу баржу на буксир і за дві доби притягнув до Красноярська. Тільки там ми усвідомили, що з нами хотіли зробити. Во& ни, наші мучителі, готували нам водяну могилу, коли не добили залізними прутами в Норильську. У Красноярську нас перевезли до тюр& ми. Там усіх ще раз пересіяли й заарешту& вали близько двадцяти дівчат. Їх і залиши& ли у Красноярській тюрмі, а нас потягом перевезли в табір на 61&й кілометр Лен& ської дороги за Тайшетом Іркутської об& ласті. Пробула я там ще багато днів, мала різні пригоди, нові зустрічі й розлуки. До& чекалася звільнення… Завжди прошу Бога, щоб охоронив тих, хто присвятив своє молоде життя боротьбі за свободу. Нічого я більше не чула про мужніх дівчат і жінок із Норлагу, котрі під& няли нас на боротьбу з найстрашнішими карателями, яких знало людство. Де Ви тепер, Таня Кревська, Лєночка та сотні братів і сестер моїх, імена яких час стер із моєї пам’яті. Бережи вас, Боже…

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин