Герої не вмирають! · “Клята війна потрощила усі плани, родину розділила, безжалісно, наче рашистський КАБ, розірвала на шматки усе старанно створене”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Коли душа згорає на попіл
Слово Просвіти, №14 за 2025 рік
Валентина ХОМЕНЧУК-БРЯЗГУНОВА
Найкраще у цьому світі королям та принцам. Живуть собі, не знаючи ні біди ні горя, довкруг – суцільне блаженство, розкіш, вишуканість, шляхетність, небачена повага, коли при першому згадуванні цього монаршого титулу навіть прості смертні квапляться зняти капелюха, вклонитися, промовляючи з пошаною: “Ваша Величність”. Так було споконвіків, так є і нині. Але сьогодні моя розповідь буде про Королів, які ніколи не носили корони, не мали палаців, прислуг у жодному поколінні, перед ними ніхто не кланявся, але їх завше любили й шанували люди, передусім, за доброту, працьовитість, щирість, чесність, вірність слову та любов до України. Іродом ці Королі з Хорова, що неподалік княжого Острога на Рівненщині. Не знаю, чи бував колись на тутешніх землях якийсь монарх, але прізвище це досить поширене у селі. Тут навіть є королівська гора з-під якої б’є джерело, і його воду п’ють як лікувальну.
З Маутхаузена – в Караганду Мене наразі зацікавили ті Королі, що жили минулого століття на хорівських хуторах, ген-ген за селом, на межі з грем’яцькими землями – Іван та Ганна й семеро їхніх дітей. Тут Івана застала Друга світова, але не на фронт покликала, а загнала у німецьке рабство. Остарбайтером гнув спину на господаря, терплячи щоденно приниження, знущання, а коли терпець увірвався, вилами сперезав німця (така вже вдача в українця: не сприймав неправди і неволі). За що й опинився ще у страшнішому рабстві – в концтаборі Маутхаузена. Вернувся додому на рідний хутір, відслуживши ще й два роки у червоній армії, у 47-му, щоб орати-засівати поле, одружитися, милуватися синами Сашком та Федею й боротися за незалежність своєї землі. Свобода, воля – у крові Королів не одного покоління. Дід Дмитро служив у петлюрівському війську УНР. Іван швидко знайшов стежку до лісових хлопців УПА (розносив записки, “грипси”, за вказаними адресами), але енкавеесівці напали на слід і не погладили по голові – репресували, аж в Караганду запроторили. І хтозна де було важче: у фашистських чи сталінських концтаборах. Вижив Іван, вдома на нього чекали дружина з дітьми і не менш каторжна робота у совєцькому колгоспі. Усе це мені розповів третій син його, Юрій: – Наш батько був вічним конюхом, та й мама не знала просвітлої години: дім, діти, город, колгоспна ланка. Батька ми не часто бачили вдома, особливо навесні, коли треба було сіяти-садити. Вся надія на коня й плуга. Найперше сусідам, вдовам треба допомогти, а тоді вже – на свій город. Така ось у мого батька філософія. Ми допомагали вдома: копали, сапали, пололи, косили, воду носили, дрова рубали, корови пасли, менших бавили... І коли перебралися у село, і коли я вже мав власну сім’ю, не забував про свої обов’язки: мало не щовесни й щоосені приїжджав садити, копати картоплю, поміг колодязь викопати, щоб мамі легше було воду носити. І синочків Вітю та Олексійка з собою брав. Діти дуже любили їздити з дідом на конях селом – збирати по дворах молоко у бідони, чи рушати до лісу, в поле у жнива... Так склалося, що старші королівські хлопці ходили до Хорівської школи, а це з хуторів неблизький шлях. Менших віддали до Острога, до школи-інтернату. Юрій із вдячністю згадує роки навчання тут: вчителів, громадську активність, мрії підкорити моря й океани. Він добре вчився, займався спортом і бачив себе капітаном далекого плавання. Але
“Принц” вітає “Да Вінчі” з нагородою на заваді юначій мрії стала батькова біографія – клята Караганда. Тому вступив на англійське відділення до Вінницького педінституту. Але ж юнак так прагнув приміряти моряцьку тільняшку. І приміряв, і носив її з гордістю – служив у морській авіації, милувався морем з-під хмар. Англійська мова для оператора повітряної розвідки дуже знадобилася. Сільський хлопець, який бачив лиш ставок, річки Ревуху, Горинь, тепер купався у Чорному морі мало не щодня: Севастополь став його другим рідним домом. Тут зустрів кохання, Галину, тут народилися у них сини. І батько, старий Іван Король, не раз гойдався на чорноморських хвилях. Пишався сином, який гордо ніс звання офіцера ВМС, а з настанням незалежності України утверджував на Кримському півострові українську мову, традиції рідного народу. Був і директором школи, і вчителем – намагався прищеплювати кримським дітям любов до української мови, організовував українські школи, класи, поїздки школярів з південного узбережжя до західних регіонів, домігся щоб Кабмін України сприяв просуванню програми навчання кримських випускників у вишах Львова, Тернополя, Луцька, Острога. Саме Юрію Івадом очолив ГО “Кримське братство”, долучався до проведення патріотичних акцій на півострові, сприяв діяльності бахчисарайської “Просвіти” й ГО “Український дім”. Служив в українському війську, як і належало громадянину України за її Конституцією. Що й казати, таким сином батько не міг не пишатися, утім, душа боліла за його майбутнє. Зрештою, життя самого проукраїнського до останнього подиху Юрія Короля було під прицілом ФСБ, тож 16 березня 2014 року, в день проведення “зеленими чоловічками” у Криму референдуму, батько з сином залишили півострів. Віктор вернувся до Тернополя. І одразу долучився до лав 6-го добровільного батальйону територіальної оборони “Збруч”, де був старшим стрільцем. Юрій Іванович знайшов прихисток у Маріуполі, працював в українській школі №33. Війною 2014 року повіяло над усією Україною: ті ж “зелені чоловічки” заполонили наш Донбас й на вустах у всіх з’явилася абревіатура АТО. Як учасник тернопільського осередку добровольчого українського корпусу “Правий сектор” Віктор готувався до бою: у 2017 році поїхав до Франції, щоб стати до лав французького легіону й перейняти іноземний досвід. І невдовзі він йому знадобився: через три роки доброволець Віктор Король воював у складі 1-ї штурмової роти “правосеків”, якою командував Дмитро Коцюбайло – легендарний Герой України з позивним “Да Вінчі”. Тут Король став “Принцом”, сміливо йшов у бій, ніколи не ховався у кущах, не лишав у біді побратимів. У 2020-му удостоївся медалі “За оборону Авдіївки” та нагрудного знаку “За особливу службу” ІІІ ступеня командувача Сухопутних військ ЗСУ. Понад усе він мріяв звільнити рідний Крим: вернутися додому, продовжити налагоджений меблевий бізнес (замовників не бракувало ів Тернополі, і на південному узбережжі). Зрештою вже пора думати про сім’ю, дітей. Батьки давно хотіли онуків. Та клята війна потрощила усі плани, вона й родину розділила, безжалісно, наче рашистський КАБ, розірвала на шматки усе те, що так старанно вибудовував батько усе життя: мама Галина (росіянка з народження) з молодшим сином Олексієм залишилися в окупованому Криму. Від сім’ї – глибока вирва.
новичу Королю у 2002 році довірили очолити товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка у Бахчисараї. Він із вдячністю згадує Сергія Савченка, Павла Власенка, Петра Вольвача, будівничих кримської “Просвіти”, які допомагали йому в Бахчисараї, друзів із просвітянської газети “Дзвін”, видавництва “Таврія”. До чого не брався, завше йому напуттям були батькові слова: “У житті, сину, найважливіша – повага людей”.
“Принц” – побратим “Да Вінчі” Яблуко від яблуні недалеко котиться. Це стосується і Юрія Івановича, і його синів, особливо старшого, Віктора. Він ніби йшов батьковими стежками-слідами: такий же цілеспрямований, старанний, наполегливий, мотивований, щирий, принциповий, відважний, добрий, із загостреним відчуттям справедливості. І понад усе любив Україну, за яку віддав своє життя. Віктор наче копіював батькові вчинки, думки, слова. З дитинства хлопчика манили мандри, пригоди: з п’яти років зачитувався творами Дюма, інколи крадькома від батьків під ковдрою, підсвітлюючи сторінки ліхтариком. З нього міг би бути журналіст чи навіть письменник. Обожнював природу: обціловував мало не кожну квіточку, оберігав жучків у травах, на стежках. А що море любив! Міг день і ніч сидіти на березі, плавати, пірнати за рапанами. Своїм почувався змалку на плацу, тримаючи стрій поруч із татовими підопічними, у садочку, у школі був першим борцем за правду, захисником несправедливо покараних друзів. Королівська кров нуртувала в юнакові й коли одним з перших приїхав навчатися у Тернопільський технічний університет імені Івана Пулюя. Це місто стало місцем його громадянського, патріотичного гарту – тут познайомився з членами Правого сектора й став його активним учасником. І не на словах, а на ділі. Разом з молодшим братом, з яким (так сталося) закінчували Луцький технічний університет, були на київських Майданах, зго-
Виступ Віктора Короля перед ліцеїстами в Острозі
Невдовзі прийшла велика війна, яка жорстоко убивала тисячі людей, руйнувала міста, села. У Маріуполі українська школа Юрія Короля перетворилася на руїну. Тут ставало дедалі небезпечніше. Окупанти нюхом відчували хто є хто, а коли ще й у телефоні учителя знайшли фото сина у пікселі ЗСУ, приставили дуло до скроні. Дивом врятувався з полону. Вертався в Україну довго, через Грузію. Додому, до батькової хати їхав... Віктор сумлінно воював, звісно на війні, не обходиться без суперечок, непорозумінь – воїнаправдолюба переводили то до артилеристів, то до піхотинців. Він мав різні військові обов’язки: був стрільцем-помічником гранатометника, старшим навідником, оператором управління, старшим медиком. “Принц” до останніх своїх днів залишався вірним присязі. Він пишався своїм командиром, бойовим побратимом, з яким воював на Авдіївському, Бахмутському Куп’янському, Лиманському, Покровському напрямках. Батько знав Дмитра Коцюбайла не лише зі слів сина – був присутній в Авдіївці на прийнятті присяги й нині свято береже 10 її заповідей, які син носив біля серця. Воїнів об’єднувала не лише любов до України, а й до мистецтва. Віктор бачив у дошці не просто матеріал для своїх ексклюзивних меблевих гарнітурів, кухонь, тумбочок, а й для прекрасних сувенірів. Напередодні 30-річчя незалежності України перша штурмова очікувала багато гостей і навіть поважних. Чим же їх здивувати? Віктор запропонував вирізати з дерева емблему “Вовків Да Вінчі” як магніт для холодильника чи просто прикрасу. На ранок 200 сувенірів були готові. Дмитро Коцюбайло потис руку батькові й обняв побратима. Юрій Іванович просився у штурмову бригаду “Да Вінчі”, мовляв, я ж військовий, знадоблюся. Але роки не дозволили – до сьомого десятка наближається. А він так хотів бути ближче до сина.
Батько шукав сина на лінії фронту Юрій Іванович уважно стежив за бойовим шляхом Віктора. Траплялося, що той по кілька днів-тижнів не виходив на зв’язок. Хвилювався, молився, ночі і дні ставали суцільними муками, душа згорала на попіл і оживала, коли нарешті чув у слухавці: “Тату, привіт!”. “Живий!” – серце розривалося від радості, яку не можна описати словами. Але якось, у кінці серпня минулого року, коли готувався до нового начального року (він викладав англійську мову в Оженинському ліцеї), батьківське серце стрепенулося від довгої мовчанки сина. Він був на Селидовському напрямку.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
