Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №14 за 2025 рік

16 с. · 30 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 14 (1297), 10—16 квітня 2025 Нові лавреати Огієнківської премії

Микола ТИМОШИК, професор У Житомирі під очільництвом голови комітету з премії Івана Огієнка Павла Мовчана відбулося засідання з вибором лавреатів 2025 року цієї престижної в Україні та за кордоном премії. У результаті зацікавленого обговорення й правдивого голосування лавреатами визнано: у галузі “Громадсько¤політична та духовна діяльність”: - о. Роман Грищук, протоієрей ПЦУ, військовий капелан (с. Глибока на Буковині); - Іван Заєць, український політик і громадський діяч (Київ); у галузі науки: - Григорій Васянович, доктор педагогічних наук, професор (Львів); - Сергій Присухін, доктор філософії, доцент (Київ); у галузі літератури: - Дмитро Чистяк, письменник, перекладач, доктор філологічних наук, професор (Київ); у галузі освіти: - Микола Васьків, доктор філологічних наук, професор (Київ); у галузі мистецтва: - Микола Климович, народний художник України, майстер витинання справжніх мистецьких шедеврів соломкою (м. Овруч на Житомирщині). Оскільки це не офіційне повідомлення, а моє особисте як члена комітету, дозволю собі невеликий коментар щодо перших двох лавреатів зі списку достойників. Про інших ще буде нагода сказати похвальні слова. Донедавна маловідомий поза межами Буковини молодий священник Роман Грищук за останні два роки став впізнаваною знаковою особистістю в соціальних мережах (зосібно Ютуб, Інстаграм, Фейсбук). Дивовижний факт: його мудрі, гостро проникливі до зневірених сердець простих українців, високо патріотичні, розважливі, переконливі звернення збирають направду мільйони переглядів та сотні тисяч відгуків. Йдеться про його чітко окреслену позицію щодо руйнівної діяльності в Україні московської церкви, уперто-відданих “русскому міру” тисяч її священників та й про тих наших, хто тотально збайдужів і розчарувався у процесах державотворення в Україні. Завдяки його рішучій просвітницькій діяльності православна Буковина як недавній бастіон “русского міра” все активніше повертається в лоно української, національної за первинною сутністю, церкви. Це Воїн Світла, посланий в Україну духом Великого Митрополита Іларіона (Огієнка). Це його сподвижник, щирий і відданий продовжувач чи не найголовнішої справи патрона цієї премії – не українізації, не декомунізації, а саме відмосковлення України. Суголосною справі життя Івана Огієнка виглядає й багаторічна та багатогранна діяльність на захисті і ствердженні Української України Івана Зайця. Особисто завдячую Іванові Олександровичу за сприяння виходу в світ Огієнкового “Містечка Брусилова та його околиць” – рукопису, який пролежав у забутті цілих 100 років та віднайдений мною в архівних закутках колишніх спецфондів. І ще 20 років упорядник цього легендарного рукопису безуспішно шукав у високих владних кабінетах небайдужих державників, які би уможливили друк цієї книги-легенди. Не знайшов таких. Але на житейській дорозі трапився Іван Заєць. Ця книга вийшла накладом 2000 примірників. Достойно є!
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Про реальні загрози

Днями з ініціативи Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка у приміщенні інформагенції “Наголос” відбувся круглий стіл на тему “Реальна загроза геноциду української нації та необхідність консолідації українців усього світу”. У своєму вступному слові голова ВУТ “Просвіта” Павло Мовчан наголосив, що доки в світовій політиці існуватиме тренд на зближення Трампа з путіним, – ми в небезпеці. На думку промовця, в нинішньому складі Верховної Ради немає сил, які відстоювали б національну безпеку, виходячи з інтересів України. На думку Павла Мовчана, тільки ЗСУ є головною проукраїнською силою в країні, що протистоїть російській агресії. Політик, заслужений юрист України Микола Голомша зазначив, що Україна опинилася серед монстрів авторитарних режимів, а Білий дім повторює риторику кремля, бо не називає путіна агресором. Водночас пан Голомша вважає, що американський народ мудріший за своїх правителів і контакти на рівні громадянського суспільства треба розширювати. Що ж до наших внутрішніх проблем: досі голосу українського народу ніхто не чує, а відтак партіям та іншим формуванням треба об’єднуватися на узгодженій учасниками громадсько-політичній платформі і брати відповідальність на себе. Голова Українського фонду миру, народний депутат України кількох скликань Людмила Супрун закликала дотримуватися чинної Конституції України, де записано, що надра належать народові і ніхто з посадовців не може одноосібно ними розпоряджатися. Так само, за словами пані Супрун, ніхто не може узурпувати владу, бо тих, хто це намагався робити, народ завжди ставив на місце. “Наразі під час жорстокої російської агресії державі треба зберегти життя своїх громадян. Не забуваймо про двадцять тисяч дітей, насильно вивезених до росії, – це офіційно, а скільки неофіційно, а що стало з дітьми і дорослими в зруйнованому Маріуполі”, – зазначила Людмила Супрун. Військовослужбовець ЗСУ Юрій Федоренко зауважив, що питання справедливості в суспільстві є актуальним, бо поруч себе на фронті він не бачить дітей депутатів, представників так званої еліти. Він закликав присутніх сформувати чітку програму дій, що робити далі, як жити після нашої перемоги. “Зробіть так, щоб я і такі, як я, залишилися в цій країні після війни”, – сказав пан Юрій. Продовжуючи тему розмови, перший заступник голови ВУТ “Просвіта” Георгій Філіпчук зазначив, що маємо в країні не просто кризу, а демографічну трагедію. За його словами, попри те, що влада ігнорує запити людей, не комунікує з народом і не пояснює своїх дій – саме громадські організації мають доносити своє бачення ситуації. “Ходіння в народ ніхто в нас не може забрати”, – сказав Георгій Філіпчук. На заході також виступили Іван За¤ єць, Василь Марочко, Сергій Присухін, Кирило Стеценко, Євген Букет, Володи¤ мир Ніс, Сергій Мельничук, Дмитро Ломачук та інші науковці і громадські діячі. Учасники дійшли згоди активно працювати над створенням громадсько-політичної платформи. Під час зустрічі Павло Мовчан виконав почесну місію – вручив премію імені Івана Огієнка за 2024 рік заслуженому художнику України Василю Красьосі (на фото). Вітаємо! Власн. інф.
Подвижники “Просвіти” · “Справа вчителя, скромна лише зовні, є однією з величезних справ в історії”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

державотворення, яку Борис Степанишин свого часу окреслив всеосяжним висловом: “Хто має школу – той має народ”. Але таку добротну духовну, інтелектуальну, національну школу, вважав Степанишин, треба безупинно зрощувати, творити, оберігати. Бо нічим іншим, як невтомною, одержимою і творчою працею, її не сформувати. Ця високоетична поведінкова норма не покидала його впродовж усієї життєтворчості. Недарма життєвим кредо цього непогамованого і посправжньому народного Просвітника і Педагога був заклик Франка: “Кождий думай, що на тобі міліонів стан стоїть, що за долю міліонів мусиш дати ти одвіт”. Оскільки любов до професії не приходить нізвідки, сама по собі, її треба плекати, ростити, особливо, коли ти Вчитель, вмонтований у найбільш складну суспільну модель “людина – людина”. Тому й нагадував передусім у середовищі професійного цеху народну мудрість, що “вивчитися можна на будь#кого, а вчителем треба стати”. Творячи в цій важливій науково-освітній та культурно-духовній ніші, він завжди відчував усім серцем велику громадянську відповідальність за формування творчого й патріотичного Вчителя, акцентуючи на його значущій місії, словом і ділом стверджуючи істинну теорію видатного Я. А. Коменського, що “справа вчителя, скромна лише зовні, є однією з величезних справ в історії”. Оцей правдивий корифей української словесності Борис Степанишин залишається назавжди в пам’яті не тільки як талановитий Мислитель, Педагог, Літературознавець, але й як винятковий взірець Працелюба для сучасників. Саме цінність праці він ставив в основу національної освітньої системи, сприяючи розвитку й становленню особистості, за-
Подвижники “Просвіти” · “Справа вчителя, скромна лише зовні, є однією з величезних справ в історії”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Світильник українського духу

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України 3 квітня. Перелюднена зала камерної та органної музики в місті Рівному. Святошна академія, приурочена 100-річчю Бориса Стефанишина – знакового українського Просвітника, Педагога, Будителя народної душі, пам’яті, совісті, захисника національної школи, професора, лавреата Державної премії України в галузі науки і техніки. Звучать Слово, Музика, витають Музи, створюючи щемну емоційну атмосферу спогадами, правдивими розповідями, поетичними римами й людським серцебиттям. Дивовижна гармонія сцени й зали, де музи творять незбагненну чуттєву гаму, котра, здається, вмістила всіх тих, хто здатен сприймати урочисте дійство “серцем”. Шанобливе й щире звертання до високоповажної громади Івана Вєтрова – голови обласної організації ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, головного організатора цього високоетичного і патріотичного дійства. Насправді, адже вшановують великого Українця, який усім своїм єством упродовж свого стражденного життя доводив собі і сущим на рідній (часто не своїй) землі, що нашою найвищою цінністю є Україна. За те значиме й закличне Шевченкове “Свою Україну любіть” він боровся, ним жив і творив. Саме такий світоглядний стрижень огранив увесь його життєтворчий простір, з дотриманням староветхого заповіту: “За чином, згідно зі своєю дорогою людина знайде заплату”. Звичайно, ніхто не зможе краще оцінити його тернисту дорогу, аніж найближчі друзі, побратими, всі, хто близько жив, співпрацював і співпереживав разом із Борисом Ільковичем. У газеті “Слово Просвіти” від 3–9 квітня 2025 р. надруковано низку цікавих матеріалів до сторіччя від дня народження Бориса Степанишина з промовистим заголовком: “Любив рідний край і пристрасно жадав щастя неньці- Україні та був заанґажований нею”. Своїми думками, спогадами, оцінками ділилися Катерина Сичик, заслужений працівник освіти України, голова ГО “Рівненське міське об’єднання товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка”, Євгенія Борейко-Гладунова, своєрідний літописець Рівненського обласного об’єднання товариства “Просвіта”; Лілія Овдійчук, професорка кафедри української мови та літератури ПВНЗ “Міжнародний економіко-гуманітарний університет ім. академіка Степана Дем’янчука”. Спільним знаменником цих дописів було розуміння суспільної значимості Освіти для націєбезпечуючи результат, що змінює людину на краще. Саме в праці, у полоні критичного і креативного мислення він сприймав статус школяра, студента. Недарма його дисертаційна робота 1975 року була на тему “Система самостійної роботи учнів з літератури та її вплив на ефективність навчального процесу”. Воля, характер, рішучість, невтомність, моральне самовиховання були для нього глибокими якісними характеристиками, які разом з інтересами творили Людину. Професор Степанишин у складних тодішніх умовах формував таке мистецтво освіти, що опиралося на необхідну молоді життєву практику, моральність, етику, громадянськість, характер, ні на мить не покидаючи думки про надзвичайну україноцентричну місію школи, університету, які мусять бути за змістом і філософією діяльності національними. Блискучий методист, лектор, оратор, учений-новатор він ніколи не вважав, що молодь можна виховати закликом “роби, як я сказав”, а тільки на основі істинного педагогічного принципу – “роби, як я”. Особистий прикладу праці, чині, громадянській позиції, у ставленні до найвищої цінності – України. Людина енциклопедичного розуму, багатосторонньої обізнаності й інтересів, що охоплюють різноманітні галузі знань, був і є світочем для рідних краян, для українства, який жертовно й безкомпромісно сповідував у науці, освіті, просвітительстві, громадському житті велику національну Ідею, огранену Шевченковим заповітом: “Свою Україну любіть”. Тому на святковій академії дуже слушним було нагадування зі Святого Письма (від Матвія) Духівником ПЦУ, що “не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла…”. Ця мудра істина спонукає багатьох тих, хто передусім несе відповідальність за виховання Нації, наші школи, університети, заклади післядипломної педагогічної освіти й академічні інституції, не ховати світильник “Степанишинової правди”. Адже в багатьох академічних педагогічних словниках (“Український педагогічний словник”, 1997; “Енциклопедія освіти”, 2008; “Освіта дорослих”, 2014; “Український педагогічний словник”. Вид. друге, 2011), навчальних посібниках для студентів та викладачів на кшталт “Історія української школи і педагогіки” не міститься, на жаль, жодного інформаційного посилу про цього високого рівня вченого-педагога, блискучого методиста, громадського діяча, невтомного працівника на ниві української національної освіти. Однак не на часі ремствувати, бо це світле ім’я продовжує нині животворити. Повертаючись у Київ після дводенного перебування на Рівненщині разом з Іваном Зайцем, стали учасниками дещо несподіваної й обнадійливої телефонної розмови з професором Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича Володимиром Антофійчуком, який, дізнавшись про наше перебування на заходах з вшанування Б. Степанишина, з особливою пошаною відгукнувся про Бориса Ільковича: “Славний педагог і визначний український філолог. На нашому факультеті ми за його працями навчаємо студентів…” Справді, ідеї, ідеали, творіння і мрії Степанишина не велено нікому віддаляти від суспільства та від національної Освіти (“нової української школи”), особливо в часи нинішньої екзистенційної війни з московитами за наше священне право жити. Бо він – з Народу і все земне життя був зі своїм Народом. Свідченням такої високоетичної педагогічно-просвітницької дії слугують, насамперед, його унікальні (понад 50!) книги, монографії, навчальні посібники, що є безцінним науково-педагогічним скарбом, який ніби в позачассі, не втрачає своєї суспільної значущості. З кінця 50-х років, розпочавши писати на сторінках періодичних видань (загалом вийшло понад 500 статей), він став відомим і затребуваним у багатьох зарубіжних часописах (польських, болгарських, словацьких, канадських). Якось Ніла Волошина, докторка педагогічних наук, професорка, член-кореспондент Національної академії педагогічних наук України справедливо назвала Степанишина “велетом у методиці викладання української літератури”. Очевидно, мав рацію викладач української літератури Рівненського державного гуманітарного університету Дмитро Кравець – редактор-упорядник книги “Борис Степанишин. Спогади, матеріали, бібліографічний покажчик”, який зазначав, що такого підручника, написаного Степанишиним з методики викладання української літератури, ніхто не зробив. А ще він був особливим не тільки творцем, але й читачем, а тому щорічно в Рівненській державній обласній бібліотеці мав читацький формуляр №1. У цій же бібліотеці нині зберігається цінна колекція Бориса Степанишина, що складається з 279 книг, яка містить рідкісні літературознавчі та мовознавчі праці, твори з суспільних наук, мистецтва, художньої, політичної літератури, характеризуючи в значній мірі його натуру. Але важливо, що в колекції містяться творчі доробки самого автора, які достовірно висвітлюють його важливі світоглядні, науково-педагогічні, громадські аспекти життєдіяльності. До честі Бібліотеки в серії “Славетних земляків” ще 2012 року видано бібліографічний покажчик його праць “Жив на чатах духовного ренесансу”. Ніби й випадково, але вихід у світ цього покажчика став своєрідною не тільки світоглядною, але й суспільно-політичною відповіддю на той безглуздий і хибний нормативний документ МОН України під назвою “Концепція літературної освіти”, розроблений напередодні (2011 року). Тоді на 20-му році Незалежности доморощені “поводирі” кремлівського розливу просували
Незабутні · “Вони захищали, оберігали, зрощували, творили Україну своєю одержимою працею, відвагою і любов’ю”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

зовсім інші “вартісні” орієнтири, аніж те, що впроваджував Степанишин, оскільки шкільну, університетську молодь змушували пізнавати не духовні й творчі пласти “Розстріляного відродження” чи “шістдесятників”, а “ідеали” чужинського рузькомірства. Адже в цій “концепції” імперативно утверджувалася світоглядна руїнна пастка для нашої молоді, оскільки там, зокрема, звучало: “Особлива роль належить російській літературі як художньо# словесному надбанню, у тісній взаємодії з яким протягом декількох століть формувалася українська література, а також з урахуванням того місця, яке займає російська література у загальнолюдській системі духовно#культурних цінностей”. Тож те, проти чого завжди протестував Степанишин, чомусь раптом ставало офіційною освітньою політикою, яка формувалася на московських болотах. Слава Богу, ненадовго. У зміст мовно-літературної освіти все настійливіше повертаються знання, цінності, ідеали, які бережно зрощував і віддавав молоді цей знаковий учений-педагог, що, за словами почесної просвітянки Тетяни Піяр, є “одним із великих Українців, яким пишається Рівне”. І не тільки. У Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського в основних фондах зберігається науково-педагогічна, літературознавча спадщина цього нескореного й надзвичайно талановитого Просвітника, передовсім напрацювання часів Незалежности, і вона величезна. Праці Степанишина засвідчують обшири і змістову глибину його діяльності, що по праву мають бути віднесені до золотого фонду педагогічної спадщини України. Бо навіть розроблена ним методика викладання української літератури в школі стала принципово новим підходом у дидактиці, оскільки спиралася на власний досвід, повагу до гідності особистості і національного “Я” школяра. Проте лише 1991 року він був поновлений на роботі у званні професора кафедри української літератури РДПІ, а 1995-го Борису Степанишину присуджена Державна премія України в галузі науки і техніки за підручник “Українська література” для 9 класу. Його великою заслугою є те, що в смутні часи денаціоналізації і бездержавності він дав відповідь як педагог державницького мислення, що випереджає час, на запитання – “яким має бути підручник з української літератури?”. Саме за українську ідею Степанишина ганьбили і принижували, а 1982-го, позбавивши всіх звань і наукових ступенів, “совєти” прогнали його з університету за “буржуазний націоналізм”. головування в Харківському обласному об’єднанні ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка в 2013–2014 рр., протягом якого були відбиті неправомірні посягання деяких популярних тоді радикальних партій і організацій, вирішувались нагальні юридично-судові, господарські, фінансові, організаційнодокументарні питання, зокрема пов’язані з захистом від місцевої українофобської влади. Постать пана Кравціва підкреслює тяглість і соборність національно-визвольної боротьби, захист українськості Харкова в часи повсюдної русифікації з кінця 60-х по кінець 80-х рр. і в подальші десятиліття. Ми висловлюємо глибокі співчуття родині та друзям Ігоря Івановича. Він залишиться в нашій пам’яті як патріот, борець, принципова, порядна людина, інтелектуал і професіонал. Нехай його душа спочиває в мирі. Від громади Харківщини – Анатолій Кіндратенко, Ярослава Касіян
Незабутні · “Вони захищали, оберігали, зрощували, творили Україну своєю одержимою працею, відвагою і любов’ю”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Пам’яті просвітянина Ігор Іванович Кравців (24.09.1938 – 12.03.2025)

Але Людина такого гарту, яка зазнавала неймовірних поневірянь, репресій і переслідувань, не переставала творити. Є книга М. Горного “Українці Холмщини і Підляшшя. Видатні особи ХХ століття”, присвячена і Борисові Степанишину, в якій зазначається: “Дисиденти у ті часи були цілком беззахисними і політично безправними, їм “не довіряли” навіть посад кочегарів”. Однак попри все, він зберіг особисту й національну гідність, силу поборювати зло, високу інтелігентність, правдивість, творчу снагу і головну життєву якість – любов до України. Завжди вірив у торжество правди і справедливості, жив духом боротьби та протесту проти системи, що зневажає національну культуру, рідну мову, українськість в освіті й науці. Його палке, високої культури слово, патріотична позиція, невтомна дія задля української справи й досі є чутними, коли на порядку денному нині вивищується значимість виховання національної свідомості українства – єдиного, солідарного і незборимого. Бо жив Шевченковим заповітом, що “Та воля та правда одна, і відрізняться тільки імена”. Тому з такою відданістю громадянського обов’язку включився в період українського ренесансу у боротьбу за національні права, свободу, державність рідного Народу. Сотворені Шевченкове Товари# ство Української Мови, “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Народний університет, обласна організація Народного Руху України, виборювання права на Українську Церкву, збір коштів на спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку та багато інших державницьких справ, в яких була і значима частка ідей Степанишина, його енергії, інтелекту, праці, української любові. У цих благородних діяннях варто згадати багатьох його побратимів по духу, особливо Василя Червонія – високодостойного лицаря в обстоюванні Держави, Рідної Мови, Української Церкви, національної Ідентичности. Відвідавши ці пам’ятні місця, помолились у величному Свято- Покровському соборі в Рівному за Воїнів, за Бориса Степанишина, за Василя Червонія, який похований поруч з Митрополитом Рівненським і Острозьким Даниїлом (Чокалюком), побувавши перед цим на міському кладовищі – місці вічного спочинку Бориса Степанишина. Віддаймо шану цим великим Українцям своєю пам’яттю і повагою. Вони захищали, оберігали, зрощували, творили Україну своєю одержимою працею, відвагою і любов’ю. Слава гідним українським Синам! Слава Україні! З глибоким жалем повідомляємо про смерть нашого заслуженого сподвижника Ігоря Івановича Кравціва, який пішов із життя на 87-му році внаслідок інсульту. Ігор Іванович народився і проживав у Харкові, закінчив Харківський інженерно-будівельний інститут, досягнув вершин майстерності за фахом, тривалий час працював головним інженером проєктів у харківській філії “УкрНДІпроєктреставрація”, брав участь у відновленні знакових харківських пам’яток, зокрема Успенського Собору, Головпоштамту, Гімназії №6, отримав статус ветерана праці. Тема захисту й утвердження української мови, національної гідності й ідентичності, боротьби за волю України червоною ниткою пройшла через левову частину життя Ігоря Івановича, після того як у 30 років дивом прокинулась і розвинулась тверда і послідовна національна самосвідомість. У цей період, 1968–1972 рр., пан Ігор перевчив себе зі звичної російської й перейшов на повну досконалу україномовність у загалом русифікованому місті, виготовляв і поширював серед знайомих матеріали з критикою національної, соціальної та зовнішньої політики КПРС, вів відповідні розмови й листування, і навіть змінив нав’язане батькам русифіковане закінчення свого прізвища з “-ов” на “-ів”. Не дивно, що ці активні національні та громадянські прояви зрештою не лишились непоміченими КГБ, відтак пана Кравціва арештували й засудили (показо- Людмила ЛОБАЧОВА, м. Житомир Фото авторки Традиційно 28 березня патріотично налаштовані житомиряни приходять із квітами та прапорами до Преображенського Собору, на території якого поховані Омелян Сеник та Микола Сціборський. Так і цьогоріч. Представники Житомирського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта”, ОУН та ветерани з ГО “Житомирська обласна спілка учасників бойових дій та осіб з інвалідністю внаслідок війни “УВО”” вдень народження Миколи Сціборського вшанували пам’ять видатного діяча ОУН, теоретика українського націоналізму, автора “Націократії” та “Нарисів проєкту Основних Законів (Конституції) Української Держави”, почесного громадянина Житомира. Імпровізований мітинг розпочав голова ОУН на Житомирщині Андрій Іванюк, розповівши про життєві дороги Миколи Сціборського, його неоціненні здобутки для української нації та трагічну загибель разом із однодумцем Омеляном Сеником у рідному місті. У 2014 році на території собору, який досі належить московському патріархату, містяни та представники однієї з націоналістичних сил замість скромного дерев’яного хреста встановили ошатний пам’ятник. Спогадами поділився голова Житомирського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта”, заслужений журналіст України Святослав Васильчук: “У часи РУХу ми з однодумцями во, що пан Ігор домігся ведення попереднього слідства і суду українською мовою) за “антирадянську агітацію і пропаганду” до 5 років таборів суворого режиму, які в 1972–1977 рр. відбував як політв’язень на Уралі та в Мордовії. У таборах Ігор Іванович брав участь в акціях протесту і боротьбі за громадянські й національні права, а після звільнення в 1977–1988 рр. запроваджував українську мову в технічну документацію на роботі, за що він і родина зазнавали утисків, конфліктів, принижень, загроз звільнення і ув’язнення за “неробство”. У 1988–1991 і в подальші роки Ігор Іванович брав активну участь у заснуванні й роботі харківських Української Гельсінської Спілки, Народного Руху України за перебудову, Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, “Меморіалу”, Товариства “Спадщина”, Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих. У 1990 р. був учасником створення, членом Ради і Проводу (1991) Української Республіканської Партії, очолював її Харківську обласну організацію в 1990–1993 рр. Пан Кравців був депутатом Харківської облради 1-го скликання 1990–1994 рр., брав участь у численних ініціативах і акціях на захист українських інтересів. Останнім розділом громадської діяльності пана Ігоря стало
Незабутні · “Вони захищали, оберігали, зрощували, творили Україну своєю одержимою працею, відвагою і любов’ю”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Вшанували видатного житомирянина

розпочали відновлювати пам’ять про видатних земляків, тоді вперше прозвучали імена Омеляна Сеника і Миколи Сціборського. На території собору не було нічого, навіть горбика, ми визначили приблизно місце поховання та встановили дерев’яного хреста. Через кілька місяців московити його спиляли, ми встановили надгробок – теж знищили. Але ми все одно приходили і клали туди квіти. Коли в 2014-му представники тодішньої влади встановили цей пам’ятник, московські пописька заборонили нам приводити для служби українського священника... Ми щороку приходимо сюди в день народження Миколи Сціборського 28 березня та в день загибелі 30 серпня”. Болючу тему патріотизму підняв Михайло Сліпченко, просвітянин, заступник голови ГО “Житомирська обласна спілка учасників бойових дій та осіб з інвалідністю внаслідок війни “УВО””. 28 березня 2014 року він брав безпосередню участь у відкритті пам’ятного знаку. “Громадо, хочу наголосити на явищі використання деякими громадянами національної ідеї для втілення своїх шкурних інтересів. Подивіться навколо, їх тут немає зараз. Сьогодні біля цього знаку зібралися ті, хто без пафосу прийшов вшанувати пам’ять достойних. Ми маємо аналізувати події близькі в часі та робити висновки”, – зазначив Михайло Сліпченко. Територія Преображенського собору досить велика, поруч – сквер, він потребує не просто оновлення, а відновлення історичної справедливості. Більше присутнім розповів Геннадій Махорін, краєзнавець, доцент Поліського національного університету, заступник голови Житомирського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта”. “Цей сквер – колишнє кладовище, де в 1919 році ховали вояків армії УНР. Нашому поколінню потрібно на території скверу встановити Хрест пам’яті воякам УНР. Це потрібно зробити, незважаючи на складні реалії сьогодення, – зазначив Геннадій Махорін і продовжив розповіддю про ще одну працю Миколи Сціборського, про яку часто забувають: – Коли журналісти запитують про історію створення Конституції, я завжди наголошую на тому, що одним із авторів проєкту Конституції був Микола Сціборський. Як правило, він випадає з цього переліку, тому потрібно постійно наголошувати, що уродженець Житомира за 72 години склав “Нариси проєкту Основних Законів (Конституції) Української Держави””.
Письменник і час · “Кожен чтить тепер себе патріотом. Коли стало модно, чого б ні. Будьте ласкаві сказати: а де і ким ви були з 80 по 91?”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

творильна зона мозку – вони нічого стратегічного створити не можуть; пи…діти можуть, скільки завгодно, створити – ніколи. Кам’яна сокира. Ця істина майбутнього зараз нісенітниця. Але це говорить тільки про правдивість Істини, а її бачення як нісенітниці – на очах сліпих. Нісенітниця, що все зробили ті, хто прибилися на розбір шапок. Коли, в дозволений момент, тільки й потрібно було правильно проголосувати у ВР. Комуністи – їх з кегебістами була абсолютна більшість – проголосували з переляку, що їх судитимуть за підтриманий путч ГКЧП, а решта, що розкриються їх зв’язки з КГБ. Пилина не спала ні з тих, ні з тих. Натомість їх засипало золотим дощем всього радянського багатства. За два дні до того17 я написав заяву проти ГКЧП, – її підписали декілька молодих, в т. ч. Цибулько, Римарук, Лавренюк, – і пішов від Кулінарки на гору, в Спілку, збирати далі підписи. На вулицях і там не було ні-ду-ші: ні кгб-трибуна Я-ворівського, ні кгб-закладуна Павличка, ні яскравого, дорогого нашого, Івана Федоровича18, ні всіх інших ікон президій того й подальшого часу. Нікогісінько-нікого. Це було 23, початок 24 серпня. Коли у Москві зіграли відбій, всі раптом знов стали героями, з’явилися серед окрилених мас і орлами по їхніх мітингоспинах злетіли знов на трибуни, в президії, на сцени. В період 22, 23, початок 24 серпня 1991 Київ, Хрещатик був спорожнілий, як одна покинута траншея. Нас, тих, хто ждали танків Варєннікова, було під Кулінаркою п’ятеро: художники Соловйов і Кошляк, Цибулько, Ульяненко і я. Дуже рідкі перехожі заскакували перекусити – котлету й каву – і різко зникали. Ніхто не затримувався, хоч завжди там гайдабурила осіння зграя вічно неприкаяних митців, журналістів, стукачів і просто доходяг. Тюрма й дурдом на пересилці. Тоді – нікого. Ті дні я пам’ятаю краще від вчорашнього, дні, які поміняли історію, дні, завдяки яким одні пішли у невідання, а так мало причетні стали героями. топтали й знищили. І тим, що пропихали себе, покоління гнилодесятників, одпихнуло одібраних Богом і пропихнуло тих, хто були добрані сатаною. Кожен чтить тепер себе патріотом. Коли стало модно, чого б ні. Будьте ласкаві сказати: а де і ким ви були з 80 по 91? Як і чим посприяли цьому. Торжеству патріотизму. Ато за стіл є всі, а принести, хто? Який ваш внесочок у свободу і Незалежність? Га? Я щось не чую. Коли робилося Все, вас не було, а коли зробилося, ви прибилися – і стали вітями, петями, юлями, мулями, шоблами навколо вас, облесниками у вишиванках, це ж нічим уже не загрожувало, показний патріотизм. Я пам’ятаю Перший Збір КУНу21, перші збори всього. Я пам’ятаю, де були офіси партій, товариств, опозиційних видань і атмосферу там. Ви щось розкажете про це? Ви, хто стали її іконами, проясніть, звідки ви взялись? Лжеспасителі України. І лжеспасуни, що облестили її, стали вбивцями колись обнадієної країни. Який ваш стосунок до народження Держави, який ваш внесок? Вся ця комунолепра, вчасно переповзши з системи в систему, з годівниці до годівниці, тільки повнішої і з дорожчим харчем, вся ця гниль, що потім розпродала значну економіку світу і віддала за спасибі атомну зброю, понині сіяє світочами на збіговиськах-конференціях, сяє діамантами запонок в білосніжних сорочках, щось лепече про неньку і свою люпов, вся ця діамантова лепра, порушивши ядерний світовий баланс зробила неуникною війну з переходом в атомну. Із них, переляків з пелюшок, були такі політики й далекозорці, як із заячих бібрахів кулі. Їх пхало і пропихало одне і те ж відомство, і це зрозуміло кожному, хто жив тоді. Цілковито залежні, цілковито підконтрольні, прозлодюжені наскрізь, незалежні тільки від совісті й співчуття народові, вони поробили себе батькунами Незалежності і подосі жирують на її шиї. Де ви були тоді? Легендуни свого патріотизму, героїзму й історичної ролі. І де тепер ті, звідки все починалося: письменники, журналісти, критики, мовознавці. Їх ніхто не знає і не пам’ятає. Бо вони ніхто в цій – своїй – Державі. Такого антидобору, пропихання одних, ні до чого не годних, тільки улесно брехати, обіцяти й красти, і відпихання інших, чесних, совісних, здібних, богобоязних, навряд чи бачила історія. Цей антидобір, гіршого з гірших, найпідлішого з підлих, і призвів до засилля держбанди, яка представляє себе Державою. Будучи геноцидарнею народу і всього кращого в ньому. Їх несправедливо звинувачують в корупції, поборах. Це неправильно. Це все одно, що винуватити лиса в тому, що він душить курей. Вовка – що загризає диких кіз і овець. Це природнє право в природньому світі. Без страху Бога. І правильно роблять, що потім нагороджують себе званнями, грамотами, орденами. Мільярдами з держказни. Це ми дурні, що дали їм обдурити себе і ввірити їм, лисам у хліві, над всією птахофермою владу. Це ми, а не вони, передали їм свободу і Незалежність у приватну власність. Тепер вони галдять від свободи ймення, а від
Письменник і час · “Кожен чтить тепер себе патріотом. Коли стало модно, чого б ні. Будьте ласкаві сказати: а де і ким ви були з 80 по 91?”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Художник і Бог

Євген ПАШКОВСЬКИЙ Продовження. Початок у ч. 13 за 2025 р. Добре пам’ятаю тих двох і себе тоді – нічого особливого зовні. Недолюблювати ту систему у нас було достатньо причин. Ми всі були ізгоями без найменших перспектив; ми всі були не од світу, що й потвердилось життям, за винятком одного, того, кого вже нема. В пізньому віці, вже після Незалежності, він мав сім’ю. Вони всі були дотичні до літератури. Я ніколи не назву цих імен, щоб не творити навколо них ореолу. Нехай думають так, як прийнято. В цьому випадку буде справедливим: блаженні, хто помиляються. Так буде краще. Недолюблювати – це дуже літературно сказано. Ми не мали майбутнього, в тих умовах, в тій системі, жодного місця; ми не найшли себе ні в тій, ні в новій, духовній копії попередньої; вже правлять онуки тих, що відпихали нас тоді і перекрили все. Справа не в ненависті – енергія ненависті, як низька частота не породжує нічого – справа в сильному надбажанні нового, як виходу всім, в здібності лобного мозку формувати мислеобраз, інформу. Справа в дарові творця. Ті двоє також були початкуючими літераторами. Як це відбувається в дійсності, як Енергія Думки, Слова, сильного бажання переростає в реальність, стане зрозуміло в майбутньому. Факт Бога є фактом: все поставало з мислі і акумуляції, а ніяк не інакше. Події є проєкцією уже сформованої інформи16. Безпосередньо перед самою Незалежністю відбулася акція, якій приділили політичну увагу, але вона несла іншу, енергетичну, складову, і стала Іскрою в кімнату з газом. Потім у Незалежності зайшлося сотні батьків – усі самозванці. Нове творилося з творчого середовища, з чистих потенційних творців, як правило, письменників, наділених творчою Енергією. Без неї ніщо нове й значне, в принципі, неможливе. Нове не робиться бухгалтерами й економістами, технарями і науковцями, партфункціонерами мертвої системи; в них неробоча 24 вечором ми обмивали подію в “Півнику” біля стадіону “Динамо”19. Вже було велелюдно й тісно, на вулицях – гуляння. За одним столом, ближче до дороги, були Римарук, Герасим’юк, Соловйов, Цибулько, я. Народ все прибував, яєчні зі шкварками, білими грінками й сардельками все меншало. Ігор курив люльку з ароматним тютюном, набиваючи її з пачки, і був, як завжди, стримано веселим, тільки в очах додавалось блиску. “Наливай, старий”, казав мені. Посада дістати в будь-який час закріпилась за мною надовго. Тоді гроші не значили нічого, значило достати. Знати підхід до грузчиків в гастрономі, барменів, стражників під рестораном. Прийти з пляшкою означало більше, як зараз з мільйоном. Ігор курив і не хмелів. Випити міг багато і ніколи не бути п’яним; чим більше веселилась компанія, тим більше мовчав і дививсь, як з висі, с короткочасності свого життя. Десь по десятій вечора, добряче на газах, ми з Цибульком завалили до Марти на Карла Маркса – передати їй підписану заяву на “Свободу”, вона була кореспонденткою її. Там, вальяжний, в славі опозиціонера, сидів у кріслі Дмитро Понамарчук, тоді наближений до Чорновола. Заява вже була неактуальною. Я стільки потратив часу на пошук і вговорення підписантів. …Ніхто всерйоз не розумів, що сталося. Раділи, що провалився путч, і нам з Цибульком потрібно було валити далі. Щоб десь прибитися на нічліг. Нам там були не вельми раді. Куди б ми не приходили, Цибулько ставав душею компанії. Всі переключались на нього. Його втихомирлива, ведмежа аура всіх примирювала, агресія вивітрювалась, всі починали жартувати і підколювати, він хитро-лагідно посміхався, як гігант-дитя. Та в той вечір ми були лишні. Я забрав з холодильника нами принесену половину півлітри, Володька, вже роздобрілий, не хотів іти; я витяг його з лабет Свободи, злий на неприйняття заяви, на марно потрачений час, і ми пішли в ніч, не знаючи, що вона триватиме подосі. Десь у 85-му, в Інституті літератури, пам’ятаю обговорення прози Микитенка і Медведя. Олексій читав напам’ять своє оповідання “Коли сивіє каміння” – про голод. Страшна крамола тоді. Здається, так і не видане потім. Ті, хто потім стали демократорами, все вислухали, все зрозуміли, всі принишкли, ніхто нічого не сказав. Щоб сказати потім, куди треба. Унікумів, що могли читати напам’ять сторінки прози, поезії, я знав декілька. “Володя, почитай”, казав Загребельний за широким, гостинним столом у Кончі, і Сизоненко, одсвічуючи масивною лисою головою, читав Коцюбинського, Л. Костенко. Було йому тоді за вісімдесят. Суперпам’ять він отримав після поранення в голову й місяця коми в останні дні війни. Зараз молоді, з двома дипломами, здорові, як бугаї, гидують вчитати сторіночку, “гулюва булить”. Гроші в ній підраховувати не болить. Дещо пізніш запам’яталася така сцена в Спілці письменників: на зборах, де висувався кандидатом в депутати Вєрховного Совєта СССР Гончар, Олексій Микитенко знов вискочив, як Пилип з конопель: – Олесю Тегентійовичу! – Дозвольте вам дати доручення на з’їзд. – Будь ласка, Олексію, – прозвучало від Президії. – Олесю Тегентійовичу, поставте, дуругий наш, там питання про керівну роль партії. Чи, може, пора її відмінити? І ввести, врешті-решт, багатопартійність? Тут в залі запала тиша, немов оніміло саме повітря, немов воно стало аміаком і кляпом забило роти. За мить оговтавшись, зірвався в президії Павличко, ще хтось, всі разом щиро і полум’яно заприсягалися в любові до Партії, в одностайному засудженні провокатора. Всі. Ніхто не підтримав відповідної заяви. Це так вони любили волю і незалежність. І фарс, що й дотоді був нудотним фарсом, став карикатурою на фарс. Потім з ЦК КПУ їм була спущена вказівка: заснувати Рух за перебудову комуністичної партії України. Після зборів одного з старших і відомих тоді прозаїків спитали, “ви там були?”, “я в сумнівних акціях участі не приймаю”, голосно, на весь вестибюль Спілки сказав він. Потім за перебудову й за партію скоротили і вийшов Народний Рух. Перші установчі документи я сам бачив, коли після Путчу трусили ЦК Комсомолу, нині МЗС. Так само створювалися інші, керовані КГБ-КПСС структури, партії, банки, все. На з’їзді Руху у 89-му, Павличко в ролі Наполеона, з наглістю старого закладуна трибунив: – Якщо ви будете кричати регламент, то можете вставати і йти додоми. Я хочу вам сказати, що Леонід Макарович телефонував мені і Драчу напередодні, і займався нашими організаційними справами. Мене тут учора звинуватили, що 99% нас за КПСС. Я говорив і зараз скажу: ми за співробітництво з Партією. Цей Секретаріат, який ми обрали, і газету, яку постановили назвати народною, ми без співпраці з Партією, не зможем зрушити. Якщо ви проти, то вже можете йти, або ми підем. Мене з Леонідом Макаровичем ніщо не зв’язує, тільки те, що я йому даю слово, це вже традиція… Товариші, я дякую Леоніду Макаровичу за його виступ. Ми тут зібралися і створили Народний Рух. Ми хочемо співпрацювати з Партією, її кращими силами, і, конкретно, з Леонідом Макаровичем Кравчуком20. Коли я бачу лицемірство нинішнє, цей трагіфарс під личиною свободопатріотизму, я бачу його через призму того, з відстані літ, і цей є найгіршою проекцією. Трагіфарс кривляк не взявся на порожньому місці: його вдобрили своїм лицемірством всі кгбнезалежники, всі комутанти, як добре сказав один із них. Тих, хто не були ними, були одиниці і їхня поодинокість не стала критичною масою. Тих, хто як всі, був легіон і вони, в гризні за владу, за місце у ВР годівниці – інших вже не було – всіх їх відпихнули, роз-
Письменник і час · “Якщо в народі нема об’єднавчого начала Бога, в ньому не буде постійної загальноєднавчої Любові – і буде сто гетьманів на кв. м”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тих, хто її робив, не зосталося і наймення. Коли міняється система, необхідно різко змінити всю правлячу верхівку, весь панівний клас, всіх представників мертвої ідеології. Це суто медичний процес. Для цього й була задумана люстрація. Яку перетворили в профанацію. Тепер ті, хто збиткувалися з мене й винуватили у виклику війни, сміялися, знущалися, “а хто буде визначати? ти хто такий”, з піною кричать про люстрацію. Вони визначають її. Все перейменувати, всіх руйначів країни зберегти недоторканими. Колишні комуністко-комсомолки прозріли під бомбами. Збільшення бомб може взагалі призвести до просвітлення. Зовнішня люстрація є збереженням влади Зла. Потрібно Зло прибрати. Від Зла очиститись, та це не входить у плани Зла. Якщо при зміні системи вчасно не буде змінена правляча верхівка і панівний клас, якщо віджиле, мертводухе, старе перелізе в нову систему і буде мімікрувати під неї, і перехопить процес оновлення, новій системі, устрою хана. Це тіло з трупною кров’ю, мертвим духом. В людині є система блютуз: все, вписане в її інформаційній людині, вона передає людям. Дух інших неусвідомлено копіює її. І вони стають такими, як вона. Це дозволяє отрупаторам отрупнити все. Ціна їх влаштованого життя, смерть нового. Люстрація, яка мала на меті наповнення влади чесними людьми, тим і вадила безчесним, кому влада і держава були засобом існування. Ніяка країна їм не боліла й не була потрібна, інакше як для паразитування. Ціна їх панського життя – смертельна загроза державі. Вони влаштувались, облаштувались, пристосувались, виріс цілий владний клас, загинуло те нове й краще, що передбачалось. Тепер люстрація – як мертвому припарки. Мертве завжди підміняє суть профанацією. І все, що воно робитиме, буде нею. Справжнє робиться чистим помислом і горінням Бога. Саме цього в ньому і нема. Тепер, коли кияни обурюються, “в Росії всі однакові: що путінці, що непутінці, нас бамбят!”, дозвольте спитати вас: – Чого ви не говорили цього сорок років тому? Чому мені в Києві з 79-го, 80- го всюди казали “гаварі, скатіна? па чілавєчіскі?” Знаєте скільки, ні? Мільйони раз. Бог і послав їх, витрусити душу. ЦЕ Його Слова, а не мої фантазії. В усіх інших випадках Бог діє по тому ж принципу: десь хтось волає про справедливість, десь хтось терпить горе, нещастя, приниження, образи. Страждає. Мучиться ні за що. Бог прийде і витрусить душу. Затямте всі. У 89, після гостин у мене біля Будинку кіно, ми пішли прогулятись Хрещатиком, і вийшовши з переходу, навпроти Бесарабки, Кононович затягнув, “Степан Бандера, він на чужині, він повернеться, звільнить Україну”, був вечір, малолюддя, нас ніхто не здав. Але ніхто й не підспівав. А потім р-раз – і всі стали патріотами. *** В листопаді 90-го, після провокації з полковником Григор’євим, посадили Хмару. У квітні наступного року його випустили. Кравчук і ті, хто його садили, під кінець життя хизувалися патріотизмом. Атмосфера Києва була, як і всі 80-ті, якщо не гіршою. Це з плином днів усе прикрасили і всіх освятили. Хмара мешкав в готелі. Навколо нього створили атмосферу найбільшої прокаженості. Зайти до нього було, як зараз сказати щось позитивне про Росію. Надвечір’ям одного дня двоє журналістів і я зайшли провідати. В пригаслому номері, спиною до вікна, сидів Толя Лупиніс – його тюремний товариш. Хмара з виголеним лицем, чистими синіми очима і пильним поглядом, сидів за столом, спиною до східної стіни, як завжди прямий. З нами була пляшечка. Що таке пляшечка на п’ять чоловік? Ми погомоніли й розійшлись. На виході нас ждали п’ятеро, як шкафи, омоновців; нічого не питаючи, прямо у вестибюлі, почали крутити. Тим двом вдалось вирватись і втекти. Один із них був провокатором22. Я не збирався нікуди втікати. Мене вирубили, навіть не пам’ятаю як, втратив свідомість і отямився в Лєнінському роведе23. Катували “ластівкою” – заламуванням тіла і зв’язуванням рук і ніг за спиною – і били ногами й чим попало десять годин. Ластівку довго витримати неможливо. Я втрачав свідомість від дикого болю й вогню в переламуваному хребті. Я і до того мав пошкодження хребта. Але звідти я виніс болі в хребті на все життя. Коли розв’язали й ненадовго відійшли, я вскрив вену, приготовленим на такий випадок лезом. Тепер уже били, вимагаючи лезо; крові прибувало; приїхала швидка, “заберіть, мене вб’ють”, наклали пов’язку і хутко вшились. Тепер мене били десятьма чобітьми з надзвіриною люттю. Били, насміхалися, “пі-сака, бля,” і особливе задоволення їм приносило тягати по підлозі і витирати мною мою кров. Протримавши кілька діб, відвезли на суд і, щоб приховати побої, – все тіло було в басамугах, все лице, як один запухлий синяк, – припаяли 10 діб. Суддя, яка мене і не тільки мене, судила, можливо ще жива, спиною не мучиться, совістю – тим більш, і отримує солідну пенсію від української Держави: заслужену винагороду за те, що вона її вбивала в лиці всіх нас. Ніщо її не болить, а я прошу смерті, і ніяк не здохну. Ніхто її не люстрував і люструвати не збирався, як і сотні тисяч таких по всій системі. Правопорядку диявола. Начальник РОВД, який керував катівнею, так само на заслуженій генеральській пенсії. Від української Держави, яку він так само вбивав. Ті, хто ламав, катував, тягав по крові – на полковничій. І, збираючись на Незалежність і по відомчих святах, вони п’ють за Незалежність, п’ють за Україну, п’ють за своє здоров’я. П’ють і плачуть від любові до них. Саме собою зрозуміло, я не отримую нічого від Держави і давно не п’ю. І так само клянеться в любові й плаче вся їх система кгб-мвдсудів-прокуратур-тортур і таємних виконавців, плачуть і рвуть сорочки тисячі людогубців, свято вірячи в свій тепер непогрішизм, патріотизм. На них, а не на тих, кого вони затортурували, обезглавили й закопали, працює тепер українська Держава. А ті, хто вболівали, страждали, боролись за неї, совість її і Любов, або вже згнили, або ще животіють і живцем догнивають. Абсолютна закономірність. Тих, хто насправді були Україною, в Києві 80-х – початку дев’яностих, тих, хто не належали до перелічених груп, хто не гнулись і не боялись, і той заряд передали всім, можна перелічити на пальцях двох рук. Їх, переважно уже нема. Коли їх хоронили, загиблих наглою смертю, лицеміри клялись, що знайдуть і покарають вбивць. Старшина українців з комуністів і клонів стала нацдемократами, засідала в президіях, велесловила, обіцяла і нічого не робила. Реальна влада була не у них. Вони були декорацією. Кожне ганило і ненавиділо одне одного, кожне носило себе гетьманом, без цього ніяк, кожне думало про свій, а не держави інтерес. Але згуртовані ще попередніми структурами, дружньо лізли і лізли до влади. Тяга властолюбства і пов’язаного з нею зиску – єдине, що єднало і надихало їх. Є два типи влади: влада для Добра народу і влада владарювання і собі Добра. Перша тут не існувала і, навряд, чи заіснує скоро. Вже виріс цілий психотип першого типу влади. Духовних нащадків хапуг, убивць, закладунів, катів. Звідки взятись другому? Він що, з неба впаде. Навіть якщо й впаде, його тут виправлять дуже скоро. Полковник Григор’єв благополучно доріс до генерала. Коли він вмиратиме, йому не збиратимуть, як Хмарі, гроші на лікування, його лікуватимуть в його системі, свої в образу не дадуть. Та він і забезпечений на віки. Коли в 2014 скубли Беркут, я не злорадствував, бо знав: Суддя Справедливий і Непідкупний видав на Гнів їх систему. За все, що чинили в ній роками. Таких випадків, як убивство Гонгадзе, було сотні24. Це камера тортур, залякувань, фальсифікацій справ, конвеєр смерті, переступу не вбий25, а ніякий не правозахист. І це неможливо викорінити, коли в суспільстві нема страху Бога. Відповідно, нема й прозорливості. І підпорядкування Йому Одному. Тоді кожне саме по собі, саме собі бог, і чим дурніше, тим більший бог. Богіла просто. Тоді все дурне, страшне, в оперті на тайну владу, лізтиме у владу – Я Главний! – тоді, як все чесне, справедливе, підготовлене Богом правити, гнитиме в канаві. ЯГлавне, на рогачах кгб та його наступників, пролізе в піч, щоб нічого не робити, тільки надуватись і красти, а чесне, совісне, призване добродіяти, тихцем згниє, а разом з ним і народ. Тупе, парнокопитне, нагле, голосніше гупатимиме, в оперті на рогачі, його зв’язки й фінанси, і стоятиме враження Ве-ли-к-кої діяльності і спасьби країни. А те, що хотітиме спасти, ніколи не проб’ється і нічого доброго не вдіє. Ніхто і не здогадається про таку можливість. Цілком іншої історії. Рогата сила завжди буде в виграші, але її не побачать, побачать тих парнокопитних гупал, кого вона заносила, їх заплюють і замінять, рогачі просунуть нове, в програші буде народ і історія. Вона зупиниться – і тоді її перезапустить Бог. Ті, хто нас вбивали, в чинах великих, не злазять з екранів, ведучі їм заглядають в рот і остапів несе ще дужче; вони дуже-дуже патріотичні, дуже-дуже націоналістичні, все знають, все коментують, все пояснюють, одного не скажуть: як до такого дійшло? Якщо в народі нема об’єднавчого начала Бога, в ньому не буде постійної загальноєднавчої Любові – і буде 100 гетьманів на кв. м. Всі рогаті. Прийшлі од рогатого з ангельськими голосами, рисами й манерами; так, як людям подобається. Їх постійно піаритимуть, нав’язуватимуть, аж поки не влюблять людей. Позірно вони будуть на стороні людей. Ганитимуть владу, казатимуть те, що людям подобається, те, що їм болить, вчасно стануть найбільшими патріотами, демократами, лібералами, як доти ставали комуністами, комсомольцями, імперцями, будь-ким, все, що на часі, буде їх коником, “мої найкращі”, співатимуть, “мої любі”, і всі віритимуть їм, як Я-ворові, одному з них. Жінки особливо вмліватимуть од їхнього співу. Під регіт Рогатого. Поки ви плачете, з вас в пеклах сміються і копитами б’ють. За декілька днів до того, як його вибрали, я і ще двоє зустрічалися з ним: о-о-о, як він клявся, божився, що все поміняє в Спілці, приведе нові сили, наведе Порядок, все робитиме для Товариства, для всіх. В перший день обрання привів дружків, старих подонків, все розікрав і благополучно здох. У Спілці тепер руїна, книг на д. н. 0,1%, нема Поліклініки, нема Літфонду, нічого нема. Чорта підійміть – і спитайте де? Ви ж разом його просунули, разом хвалили, покривали, берегли, разом пили і гукали йому гей-гей. “Де все?” І так буде завжди, з усіма маловірами, без страху Божого, без Любові Його, так буде з всіма себелюбами, що обов’язково западуть на облесників. В них не буде Нічого. Вони зруйнують Все. Для чого й послані. Люблячий, сповнений Любові, ніколи не говорить – затямте, жінки, – він любить. Він Хрест несе і віддає з себе Христову Кров, Святу Любов. А ви хочете від сатани. Таких катувань, як в Лєнінському, в мене було не одне, а безліч, були й кращі, з більшими знущаннями, побоями, приниженнями, і працювали там далеко не іншопланетяни. Один з розпіарених потім дисидентів, – ікон борні за Незалежність, – признався потім, “а мене в КГБ і тюрмах ніколи не били”, вперше йому досталось уже при Ющенкові. “Треба провести люстрацію”, сказав я йому в холі Спілки письменників в 92 році. “А що це таке?” І ці люди збиралися будувати Державу. Так і проспівали її в казках діда Панаса на УТ. Більшого від них не вимагалось. Погріли кості в Президіях, як діди на печі, полялякали перед масовкою й розійшлись. Більшого їм було не треба. Є Україна, Є! Ганж українства: поговорити і ніколи не робити. Говоріння вважається ділом. Від нього отримують насолоду, як і жінки, насолоду вербального задоволення, а не задоволення від благої і корисної діяльності. От чому поговорили і розійшлись у них норма. Істота на низькій енергії отримує задоволення від розмов, задоволень тілесності, всіляких збочив, а ні скільки від історичної і духовної діяльності. Для неї це така ж абстракція, як і Бог. Вона може обвішатись хрестами з лікоть, прикрасити себе патріотизмом, лібералізмом, будь-чим, слово Бог, її не заторкує, як коня орган. А де нема Бога, нема й Історії по причині відсутності Його Енергії. Їм не хочеться робити те, що вимагає від них Бог – Історія це завжди поступ – їм хочеться гріти кості в достатку й славі, поговорити і розійтись. Щоб на завтра повторити те ж саме. Це біороботи спалення Енергії, а не принесення Йому Користі. Від роботів, щоправда, більше користі. Загострення говірні й шаленого щастя особливо відбувалося під час виборів. Концерт енергоспалення тривав роками. Не вистачало одних, на біс вимагали других, третіх. Художник Люциферов, серйозний художник, малював їм новий банер і плакат. Всі ці роки це був його, Люцифера план. План Бога тут не цікавив нікого. Вони навіть не знали і не здогадувались, що існує такий. Кращий план був їсти, пити, злягатись; простий і невибагливий, його, Люциферова, план. Всі разом, під його марення, під те, як купити кращу машину, розвести собі райок, спалювали богодану для іншого Енергію. Одні пропивали, другі галділи, треті розпорошились внаслідок образ і чвар – тепер це було 0-енергетичне народонаселення. Дух Бога вийшов із нього, як із пробитої велокамери; тепер вони могли збиратись і вволю говорити тільки від похорон до похоронів. Настала Ніч з відповідним притягнення сил мороку. Зненацька на бабок напала енергетична зима і вони поклякли на очереті. Енергетично і духовно влада і населення, як і їхній поступ, є одне ціле. Це ціле, його рух історією, відбувається не завдяки партіям і тому, що називалось Рух – це ціле рухається одним: наснагою Бога, Його Енергією. Поки вона є в мережі людства, Локомотив рухається, коли зникає, ви хоч лопніть, його не зрушите. Маси, народи, історія приводяться в рух одним, Енергією. Яка і Є Сущий, Від якої існує Все. Якою рухається все, від електронів до метагалактик. Художник Люциферов, як ніхто, посвячений в такі істинні знання духовного світу; це для дядьків з печі вони ніщо. Художник малює в їхній уяві те, принадне їм, земне, природнє, рідне, що подразнює й лестить їхнім почуттям, художник розпалює хіть простонародного і більшого земним не треба. Аби було як у всіх. Що більше, то краще. Це і вважається кращим життям. На це воно і йде. Мета Бога, вимоги Його до людей, не цікавлять абсолютно нікого. Який Бог, коли нам і так добре. ___________ 16 Інформації у вигляді Форми. 17 Я пізно приїхав в Київ. 18 Драча. 19 Зараз Лобановського. 20 “Три дні весни вісімдесят дев’ятого” Київ, 2000. 21 Конгресу Українських Націоналістів. 22 Тут і далі дані Бога. 23 Тепер Старокиївське. 24 Дані Бога. 25 Вихід 20.13. Далі буде.
Герої не вмирають! · “Клята війна потрощила усі плани, родину розділила, безжалісно, наче рашистський КАБ, розірвала на шматки усе старанно створене”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Коли душа згорає на попіл

Валентина ХОМЕНЧУК-БРЯЗГУНОВА Найкраще у цьому світі королям та принцам. Живуть собі, не знаючи ні біди ні горя, довкруг – суцільне блаженство, розкіш, вишуканість, шляхетність, небачена повага, коли при першому згадуванні цього монаршого титулу навіть прості смертні квапляться зняти капелюха, вклонитися, промовляючи з пошаною: “Ваша Величність”. Так було споконвіків, так є і нині. Але сьогодні моя розповідь буде про Королів, які ніколи не носили корони, не мали палаців, прислуг у жодному поколінні, перед ними ніхто не кланявся, але їх завше любили й шанували люди, передусім, за доброту, працьовитість, щирість, чесність, вірність слову та любов до України. Іродом ці Королі з Хорова, що неподалік княжого Острога на Рівненщині. Не знаю, чи бував колись на тутешніх землях якийсь монарх, але прізвище це досить поширене у селі. Тут навіть є королівська гора з-під якої б’є джерело, і його воду п’ють як лікувальну. З Маутхаузена – в Караганду Мене наразі зацікавили ті Королі, що жили минулого століття на хорівських хуторах, ген-ген за селом, на межі з грем’яцькими землями – Іван та Ганна й семеро їхніх дітей. Тут Івана застала Друга світова, але не на фронт покликала, а загнала у німецьке рабство. Остарбайтером гнув спину на господаря, терплячи щоденно приниження, знущання, а коли терпець увірвався, вилами сперезав німця (така вже вдача в українця: не сприймав неправди і неволі). За що й опинився ще у страшнішому рабстві – в концтаборі Маутхаузена. Вернувся додому на рідний хутір, відслуживши ще й два роки у червоній армії, у 47-му, щоб орати-засівати поле, одружитися, милуватися синами Сашком та Федею й боротися за незалежність своєї землі. Свобода, воля – у крові Королів не одного покоління. Дід Дмитро служив у петлюрівському війську УНР. Іван швидко знайшов стежку до лісових хлопців УПА (розносив записки, “грипси”, за вказаними адресами), але енкавеесівці напали на слід і не погладили по голові – репресували, аж в Караганду запроторили. І хтозна де було важче: у фашистських чи сталінських концтаборах. Вижив Іван, вдома на нього чекали дружина з дітьми і не менш каторжна робота у совєцькому колгоспі. Усе це мені розповів третій син його, Юрій: – Наш батько був вічним конюхом, та й мама не знала просвітлої години: дім, діти, город, колгоспна ланка. Батька ми не часто бачили вдома, особливо навесні, коли треба було сіяти-садити. Вся надія на коня й плуга. Найперше сусідам, вдовам треба допомогти, а тоді вже – на свій город. Така ось у мого батька філософія. Ми допомагали вдома: копали, сапали, пололи, косили, воду носили, дрова рубали, корови пасли, менших бавили... І коли перебралися у село, і коли я вже мав власну сім’ю, не забував про свої обов’язки: мало не щовесни й щоосені приїжджав садити, копати картоплю, поміг колодязь викопати, щоб мамі легше було воду носити. І синочків Вітю та Олексійка з собою брав. Діти дуже любили їздити з дідом на конях селом – збирати по дворах молоко у бідони, чи рушати до лісу, в поле у жнива... Так склалося, що старші королівські хлопці ходили до Хорівської школи, а це з хуторів неблизький шлях. Менших віддали до Острога, до школи-інтернату. Юрій із вдячністю згадує роки навчання тут: вчителів, громадську активність, мрії підкорити моря й океани. Він добре вчився, займався спортом і бачив себе капітаном далекого плавання. Але “Принц” вітає “Да Вінчі” з нагородою на заваді юначій мрії стала батькова біографія – клята Караганда. Тому вступив на англійське відділення до Вінницького педінституту. Але ж юнак так прагнув приміряти моряцьку тільняшку. І приміряв, і носив її з гордістю – служив у морській авіації, милувався морем з-під хмар. Англійська мова для оператора повітряної розвідки дуже знадобилася. Сільський хлопець, який бачив лиш ставок, річки Ревуху, Горинь, тепер купався у Чорному морі мало не щодня: Севастополь став його другим рідним домом. Тут зустрів кохання, Галину, тут народилися у них сини. І батько, старий Іван Король, не раз гойдався на чорноморських хвилях. Пишався сином, який гордо ніс звання офіцера ВМС, а з настанням незалежності України утверджував на Кримському півострові українську мову, традиції рідного народу. Був і директором школи, і вчителем – намагався прищеплювати кримським дітям любов до української мови, організовував українські школи, класи, поїздки школярів з південного узбережжя до західних регіонів, домігся щоб Кабмін України сприяв просуванню програми навчання кримських випускників у вишах Львова, Тернополя, Луцька, Острога. Саме Юрію Івадом очолив ГО “Кримське братство”, долучався до проведення патріотичних акцій на півострові, сприяв діяльності бахчисарайської “Просвіти” й ГО “Український дім”. Служив в українському війську, як і належало громадянину України за її Конституцією. Що й казати, таким сином батько не міг не пишатися, утім, душа боліла за його майбутнє. Зрештою, життя самого проукраїнського до останнього подиху Юрія Короля було під прицілом ФСБ, тож 16 березня 2014 року, в день проведення “зеленими чоловічками” у Криму референдуму, батько з сином залишили півострів. Віктор вернувся до Тернополя. І одразу долучився до лав 6-го добровільного батальйону територіальної оборони “Збруч”, де був старшим стрільцем. Юрій Іванович знайшов прихисток у Маріуполі, працював в українській школі №33. Війною 2014 року повіяло над усією Україною: ті ж “зелені чоловічки” заполонили наш Донбас й на вустах у всіх з’явилася абревіатура АТО. Як учасник тернопільського осередку добровольчого українського корпусу “Правий сектор” Віктор готувався до бою: у 2017 році поїхав до Франції, щоб стати до лав французького легіону й перейняти іноземний досвід. І невдовзі він йому знадобився: через три роки доброволець Віктор Король воював у складі 1-ї штурмової роти “правосеків”, якою командував Дмитро Коцюбайло – легендарний Герой України з позивним “Да Вінчі”. Тут Король став “Принцом”, сміливо йшов у бій, ніколи не ховався у кущах, не лишав у біді побратимів. У 2020-му удостоївся медалі “За оборону Авдіївки” та нагрудного знаку “За особливу службу” ІІІ ступеня командувача Сухопутних військ ЗСУ. Понад усе він мріяв звільнити рідний Крим: вернутися додому, продовжити налагоджений меблевий бізнес (замовників не бракувало ів Тернополі, і на південному узбережжі). Зрештою вже пора думати про сім’ю, дітей. Батьки давно хотіли онуків. Та клята війна потрощила усі плани, вона й родину розділила, безжалісно, наче рашистський КАБ, розірвала на шматки усе те, що так старанно вибудовував батько усе життя: мама Галина (росіянка з народження) з молодшим сином Олексієм залишилися в окупованому Криму. Від сім’ї – глибока вирва. новичу Королю у 2002 році довірили очолити товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка у Бахчисараї. Він із вдячністю згадує Сергія Савченка, Павла Власенка, Петра Вольвача, будівничих кримської “Просвіти”, які допомагали йому в Бахчисараї, друзів із просвітянської газети “Дзвін”, видавництва “Таврія”. До чого не брався, завше йому напуттям були батькові слова: “У житті, сину, найважливіша – повага людей”. “Принц” – побратим “Да Вінчі” Яблуко від яблуні недалеко котиться. Це стосується і Юрія Івановича, і його синів, особливо старшого, Віктора. Він ніби йшов батьковими стежками-слідами: такий же цілеспрямований, старанний, наполегливий, мотивований, щирий, принциповий, відважний, добрий, із загостреним відчуттям справедливості. І понад усе любив Україну, за яку віддав своє життя. Віктор наче копіював батькові вчинки, думки, слова. З дитинства хлопчика манили мандри, пригоди: з п’яти років зачитувався творами Дюма, інколи крадькома від батьків під ковдрою, підсвітлюючи сторінки ліхтариком. З нього міг би бути журналіст чи навіть письменник. Обожнював природу: обціловував мало не кожну квіточку, оберігав жучків у травах, на стежках. А що море любив! Міг день і ніч сидіти на березі, плавати, пірнати за рапанами. Своїм почувався змалку на плацу, тримаючи стрій поруч із татовими підопічними, у садочку, у школі був першим борцем за правду, захисником несправедливо покараних друзів. Королівська кров нуртувала в юнакові й коли одним з перших приїхав навчатися у Тернопільський технічний університет імені Івана Пулюя. Це місто стало місцем його громадянського, патріотичного гарту – тут познайомився з членами Правого сектора й став його активним учасником. І не на словах, а на ділі. Разом з молодшим братом, з яким (так сталося) закінчували Луцький технічний університет, були на київських Майданах, зго- Виступ Віктора Короля перед ліцеїстами в Острозі Невдовзі прийшла велика війна, яка жорстоко убивала тисячі людей, руйнувала міста, села. У Маріуполі українська школа Юрія Короля перетворилася на руїну. Тут ставало дедалі небезпечніше. Окупанти нюхом відчували хто є хто, а коли ще й у телефоні учителя знайшли фото сина у пікселі ЗСУ, приставили дуло до скроні. Дивом врятувався з полону. Вертався в Україну довго, через Грузію. Додому, до батькової хати їхав... Віктор сумлінно воював, звісно на війні, не обходиться без суперечок, непорозумінь – воїнаправдолюба переводили то до артилеристів, то до піхотинців. Він мав різні військові обов’язки: був стрільцем-помічником гранатометника, старшим навідником, оператором управління, старшим медиком. “Принц” до останніх своїх днів залишався вірним присязі. Він пишався своїм командиром, бойовим побратимом, з яким воював на Авдіївському, Бахмутському Куп’янському, Лиманському, Покровському напрямках. Батько знав Дмитра Коцюбайла не лише зі слів сина – був присутній в Авдіївці на прийнятті присяги й нині свято береже 10 її заповідей, які син носив біля серця. Воїнів об’єднувала не лише любов до України, а й до мистецтва. Віктор бачив у дошці не просто матеріал для своїх ексклюзивних меблевих гарнітурів, кухонь, тумбочок, а й для прекрасних сувенірів. Напередодні 30-річчя незалежності України перша штурмова очікувала багато гостей і навіть поважних. Чим же їх здивувати? Віктор запропонував вирізати з дерева емблему “Вовків Да Вінчі” як магніт для холодильника чи просто прикрасу. На ранок 200 сувенірів були готові. Дмитро Коцюбайло потис руку батькові й обняв побратима. Юрій Іванович просився у штурмову бригаду “Да Вінчі”, мовляв, я ж військовий, знадоблюся. Але роки не дозволили – до сьомого десятка наближається. А він так хотів бути ближче до сина. Батько шукав сина на лінії фронту Юрій Іванович уважно стежив за бойовим шляхом Віктора. Траплялося, що той по кілька днів-тижнів не виходив на зв’язок. Хвилювався, молився, ночі і дні ставали суцільними муками, душа згорала на попіл і оживала, коли нарешті чув у слухавці: “Тату, привіт!”. “Живий!” – серце розривалося від радості, яку не можна описати словами. Але якось, у кінці серпня минулого року, коли готувався до нового начального року (він викладав англійську мову в Оженинському ліцеї), батьківське серце стрепенулося від довгої мовчанки сина. Він був на Селидовському напрямку.
Пошта “СП” · “Він поволі вертається до вічних земних клопотів у рідному селі, щораз себе запитуючи: “Хто мені скаже, як тепер батькові жити без сина?..”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Не роздумуючи, написав заяву на звільнення й помчав на Донбас самотужки шукати сина, бо ні у штабі бригади, ні командир її не могли прояснити ситуацію. Батько не знаходив собі місця. Потягом дістався Покровська, а звідти – подекуди під шквальним вогнем попутними авто, пішки. Допомагали всі хто міг: військові, капелани, чеські журналісти згодилися підвезти (після вони знімуть фільм про те, як батько шукав на війні сина). Він нутром відчував, що його Вітя у небезпеці. На запитання, як плануєте далі рухатися, відповів, не роздумуючи: “Куплю велосипед та й поїду. Розумієте, я маю знайти сина”. І, слава Богу, знайшов: знесиленого, худого, пораненого, контуженого, у якомусь лахмітті замість знайомого пікселя – ледь стояв на ногах. Далі була “швидка допомога”, евакуація до шпиталю у Дніпро, лікування, одужання. Батько не випускав синову долоню зі своєї, як колись, коли ще Вітя був маленький – чи то на севастопольському пляжі, чи по дорозі до Бахчисарайської школи, до Хорова на канікули до діда Івана й бабусі Ганни або у кримське село Відрадне до батьків дружини... Після такого поранення можна вважати, що війна для сина закінчилася, та у Віктора давно було інше рішення і ніякі вмовляння тут не допомогли б . “Тату, я маю повернутися до своїх, я там дуже потрібний”. Полагодив авто, зібрав речі й вирушив до Покровська. За кілька днів з трьома побратимами були на позиції біля Нововасилівки, визначеній командиром (згодом її назвуть “королівською”). І одразу в бій. Ворог скаженів, сили нерівні. Перший поранений, другий стікає кров’ю – перев’язав обом рани. Відбивався, аж поки сам не впав... Себе врятувати не встиг. Наступного дня батько отримав скорботне повідомлення: “Ваш син Король Віктор Юрійович з позивним “Принц” загинув як Герой 29 грудня 2024 року біля села Нововасилівка на Донеччині, захищаючи Україну від російських окупантів”. Навіки сорокалітній На “щиті” Героя Віктора Короля привезли у батькове село у Різдвяні свята, відспівали його у тутешньому храмі Петра й Павла, куди маленького онука не раз приводила баба Ганна до причастя. Тут він попрощався з любим дідом Іваном – примчав із Запорізького напрямку на похорон всього на кілька годин. Іншої останньої дороги додому у Воїна не було. Усе село вийшло зустрічати його. На Водохреще не знайти польових маків, якими тут зазвичай влітку стелять дорогу одно- Батько і син Королі. Зустріч у Рівному сельцям, що загинули на війні, – її встелили гілочками смерки аж до церкви. Вона потопала у таких розкішних трояндах, які пахли увесь тиждень і зворушували душі прихожан до сліз. Їх би на весілля, на вінчання... Біля труни зібралася велика родина, та серед найрідніших був лиш батько, який скидався на сивого виснаженого журавля, що втомленим крилом намагався востаннє огорнути тіло сина. Сльози вкотре спалювали душу, яка голосила, ридала, але мовчки. Після панахиди йому хотілося так багато розповісти про Віктора, та промовив кілька слів: “Його зірочка зійшла над Чорним морем, а яскраво горіла й згасла над усією Україною” і серце стиснулося від болю... Син знав, що може загинути будь-якої миті. У війни немає обраних, любимчиків – скосила уже тисячі найкращих, найталановитіших, найвродливіших, декотрі навіть не встигли нажитися, закохатися, стати батьками, як командир Дмитро Коцюбайло. Віктор нишком на фронті плекав мрію, що колись “Да Вінчі” з дружиною Аліною й дітками приїдуть на море до нього у Севастополь... Дуже важко пережив втрату бойового друга. І про своє весілля думав, вродливий хлопець не був позбавлений уваги красивих дівчат, навіть у свати ходив, але ту єдину не зустрів, не встиг приміряти вишиту нею сорочку й стати на весільний рушник, народити батькові онуків. Ой, скільки б він міг би зробити для України!.. Навіки залишився сорокалітнім “Принцем”. Юрій Іванович бідкається, що у канцелярії війни десь загубилися подання на військові звання й нагороди сина. Та то таке – головне, щоб ім’я Героя не загубилося у людській пам’яті. Колись, після війни, неодмінно буде відновлено музей 1-ї штурмової роти “Вовків Да Вінчі”, який створили у Новогродівці не без участі “Принца”, і батько віддасть в експозицію синові речі, нагороди, світлини, на яких Віктор суворий, усміхнений і навіть щасливий поруч з тими, кого любив та шанував. Там буде чимало фотографій його бойових побратимів. Світлочолі усміхнені парубки, котрі стали месниками, вічно дивитимуться з них у наші душі. Батько приїжджатиме на могилу сина у Національному військовому Пантеоні Героїв України у Гатному під Києвом, де має поховати прах, виконати останній заповіт – розвіяти його над Чорним морем – не має можливості. А поки він поволі вертається до вічних земних клопотів у рідному селі, щораз себе запитуючи: “Хто мені скаже, як тепер батькові жити без сина?..”. с. Хорів – м. Київ
Пошта “СП” · “Він поволі вертається до вічних земних клопотів у рідному селі, щораз себе запитуючи: “Хто мені скаже, як тепер батькові жити без сина?..”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Пісня Івасюка – поміж нас

Наталія МОРОЗ, в. о. директора Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка Минулого року фонди Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка поповнилися колекцією мистецьких творів українських художників “Івасюк. Я хочу, щоб збулась Любов. Стежками його пісень” (автор проєкту – львів’янка Олена Білоус). Неймовірні роботи Володимира Патика, Галини Отчич, Оксани Андрущенко, Марії Гупало, Вікторії Шатковської, Ігоря Колісника, Олени Білоус, Євгена Безніска, Олени Яросевич, Олександра Охапкіна, Романа Яціва, Богдана Салія, Віталія Гайдара, Ольги Федорук, Костянтина Марковича, Тараса Лозинського, Оксани Романів-Тріски допомагають кожному, хто залюблений у мистецтво, вкотре збагнути неймовірну силу таланту Володимира Івасюка через призму живопису, іконопису, графіки, витинанки, петриківського розпису. У подальшому плануємо знайомити буковинців та гостей нашого міста з творами провідних українських художників із ошатної мистецької колекції. Витинанка Марічки Гупало “Івасюк” зачарувала співробітниць нашого колективу та відвідувачів нашого закладу, бо наповнена світлом, яскравістю та філософією буття молодої, але вже знаної художниці. Портрет “Івасюк” виконаний у техніці давнього народного мистецтва витинанки, але з авторськими інноваціями. Споглядаючи його, відчуєте бурхливі потоки водограю, гарячий кленовий вогонь і мереживо доріг, і блакитне світло погляду з вічності, і писанку, і звичайно ж, квіт червоної рути. Художниця “прагнула зобразити Володимира Івасюка як модернового і актуального співака, в стилі поп-арт, підкреслити його фанковість і моє пошанування і захоплення як митцем”. Традиційно до дня народження композитора, Героя України, Шевченківського лавреата в Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка відкривається виставка митців з різних куточків України. З нагоди 76-ї річниці Володимира Івасюка (1949–1979) увазі друзів та гостей у виставковій залі музею представили виставку витинанок “Пісня буде поміж нас” незалежної художниці, магістра богослов’я Марічки Гупало зі Львова. Захоплена витинанкою Марія Гупало народилася і живе у Львові. Закінчила Український католицький університет. За фахом Марія викладач богослов’я, викладає низку курсів на філософсько-богословському факультеті університету, а також окремі курси для студентів інших спеціальностей. Її цікавить зв’язок між релігією, етикою та збереженням навколишнього середовища. Проводить дослідження в галузі екобогослов’я – галузі, яка тільки зароджується в Україні. Захоплення витинанкою проявилося у 2013 році. Відтоді Марія створює роботи у цій техніці. У якийсь момент, натхненна іншою місцевою художницею, Марія винайшла свій стиль – монументальну витинанку. Художниця постійно шукає нові форми вираження, техніки вирізання та обробки паперу, нові види матеріалів, експериментує з різними етнічними, історичними та сучасними стилями, а також з об’ємними формами. У композиції своїх робіт вписує писанкові взори й елементи вишивки з різних регіонів України, застосовуючи їх глибинну символіку для кращого вираження ідеї, закладеної у той чи інший твір. Також Марію захоплюють декоративні стилі початку минулого століття: арт-деко, модерн, авангард. Серед улюблених художників – Альфонс Муха, Густав Клімт і Егон Шіле. Її роботи є в колекції благодійного мистецького проєкту “Молитва до митрополита. Софія”. Зараз мисткиня зосереджена на роздумах про війну в Україні та про те, як її переживають українці: переселенці та позбавлені домівок; військові та їхні родини; люди, яких війна травмувала фізично чи морально; жертви російського тероризму та звірств. Вона зображає, як українці захищають своїх дітей, свої цінності, те, що є найдорожчим у їхньому житті, не втрачаючи при цьому людського обличчя. Колекція Марії Гупало “Пісня буде поміж нас” зібрана з витинанок, створених у 2021–2023 роках. Це фантазійні жіночі персонажі, які втілюють образи з пісень Володимира Івасюка, одягнені в строї з різних регіонів України або в сукні, натхнені писанковими взорами, також представлені роботи – рефлексії на події в Україні. На виставці представлено 25 робіт майстрині, серед яких є роботи до пісень Володимира Івасюка: “Пісня буде поміж нас”, “Червона рута”, “Водограй”, “Я піду в далекі гори”, “Літо пізніх жоржин”, “Запроси мене у сни” та “Два перстені”. Марічка Гупало не змогла приїхати на відкриття персональної виставки у Чернівцях, але у наших гостей була можливість послухати її чуттєве, емоційне, патріотичне відеовітання. До переможної весни Пісня “Мить” (вірші і музика Святослава Вакарчука) прозвучала пам’яті Володимира Івасюка, пам’яті усіх героїв, які віддали найдорожче – своє життя у боротьбі за Україну у виконанні Тетяни Ткач, керівниці гурту “Карпати” Центрального палацу культури міста Чернівці. Із привітальним словом виступили Віктор Павлюк, заслужений економіст України, політик, мер міста Чернівці 1991–1994 років та чоловік рідної молодшої сестри Володимира Івасюка Оксани Івасюк; Ольга Денисова; завідувачка науково-експозиційного відділу Чернівецького обласного художнього музею; Ніна Зорій, проректор з виховної роботи БДМУ; Олена Пономаренко, голова Чернівецького відділу “Союзу українок” та Сидонія Москалюк, членкиня ВГО “Союз українок”. Володимир Вознюк, поет, письменник, завідувач літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської, співавтор пісень Володимира Івасюка зачитав поезію, присвячену композитору, пригадав про їхню дружбу, а натомість отримав у подарунок пісню “Відлуння твоїх кроків” (вірші Володимира Вознюка, музика Володимира Івасюка) у виконанні чарівної та талановитої Тетяни Ткач. А окрасою заходу стала “Пісня буде поміж нас” (вірші і музика Володимира Івасюка). У день народження генія української пісні в Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка побувало чимало шанувальників творчості мистця з різних областей України та студентська і учнівська молодь: голова Студентської ради Назарій Харук із членами студентської ради БДМУ, учні Чернівецького ліцею № 19, Чернівецького ліцею № 14, студенти ВПХУ № 5, які із захопленням оглядали вражаючі роботи художниці, та натхненно співали “Червону руту”. Надзвичайно важливо, що українська молодь у сучасних реаліях країни співає пісні Володимира Івасюка, виконує його інструментальні мелодії, вивчає багатогранну творчість та надихається нею. Справді, у щастя – тільки своя неповторна і переможна весна. Знайдеться сонце-рута, “жовтий лист спаде і виросте зелений”, задзвенять дзвінкі водограї і ми, українці, будемо у полоні пісень завжди сучасного, ліричного і патріотичного Володимира Івасюка. Україна понад усе і пісня Володимира Івасюка повсякчас поміж нас.
Письменники і час · “Нове покоління української літератури – є! Вчитаймося в ці твори – це нове життя, новий ритм, нові взаємини”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Нові, 28-мі гончарівці: з вертикалей – на горизонт чуттів

Дмитро ЧИСТЯК, Олександр БАЛАБКО Доброю традицією стало відзначення в день народження Майстра, 3 квітня, лавреатів Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара у гостинних стінах Національного музею літератури України. 28 років поспіль вручається молодим авторам до 30 років ця відзнака, заснована 1996-го німецькими меценатами Тетяною Куштевською, Дітером Карренбергом та Національною спілкою письменників України. Премія традиційно присуджується за номінаціями “Роман”, “Мала проза”, “Поезія”, “Публіцистика”, “Літературознавча праця, присвячена творчості Олеся Гончара”. На конкурс приймаються як друковані, так і не оприлюднені твори українськомовних авторів, які мешкають в Україні та за кордоном. Попри воєнну агресію, журі, до якого входять відомі письменники, науковці й культурні діячі Тетяна Куштевська, Наталія Бйорнер, Валентина Гончар, Леся Гончар, Олександр Балабко, на чолі з Дмитром Чистяком, ретельно розглянуло всі надіслані рукописи, серед яких було чимало талановитих (тому сподіваємося на участь авторів наступними роками) та прийняло одностайне рішення з відзначення найталановитіших. У затишній залі бібліотеки Колегії Галагана зібралися численні шанувальники творчості Олеся Терентійовича – культурні та громадські діячі, письменники, науковці, журналісти, творча молодь. Зі зворушливим вітальним словом звернулася до них дружина письменника Валентина Данилівна: “Це говорить Валентина Гончар, дружина Олеся, мені 98 років, я переживаю другу війну. Але. Я щиро вітаю вас і дуже сподіваюся, що житимете ви літературою надалі усе своє життя. Кажу з висоти своїх літ – воно того варте. Війна перейде, вірю. Розправляйте свої крила. Живіть і “творіть на всю Душу”, як казав Олесь. Благословляю”. Зболене, але наснажливе слово пролунало і від меценатів премії з Німеччини – від Дітера Карренберга й Тетяни Куштевської, зокрема такі слова: “Мусимо вшанувати світлу пам’ять Тараса Іллі, талановитого молодого поета, лавреата нашого конкурсу 2013-го року. Він загинув на фронті 2024-го. Тяжко і боляче про це говорити. Але мертві живі доти, доки є живі, які пам’ятають про них. Маємо оприявити антологію з творами наших лавреатів, це вже буде четверта збірка, після попередніх трьох нами виданих. Ів такій збірці неодмінно будуть вірші Тараса Іллі, унікального стиліста, чудового таланту… Наш тяжкий воєнний час – час, коли воюють не країни, точиться війна між Диктатурою та Демократією, і наша доба висвітлює долі молодих українських письменників та мислителів. Попри травматичний життєвий досвід, вони пишуть, працюють, шукають нові формати слова. І про війну також. Зрілим автор стає, коли розуміє мову горя, якій віриш. Нове покоління української літератури – є! Вчитаймося в ці твори – це нове життя, новий ритм, нові взаємини, новий модус існування мовлення… Особливість нової літератури – в тому, що вона не втратила ідентичності, але вкарбовується у світовий мистецький контекст. Епоха молодих – це епоха надій, і передусім – надія на побудову демократичної правової України, про яку писав Олесь Гончар у щоденнику 8 серпня 1986 року так: “Любов до України – це було понад усе, і не шкодуємо, що для цього жили”. Нашим лавреатам ми зичимо подальших творчих успіхів, писати такі твори, аби стилістично, емоційно, інформативно вражали би не лише читацькі, але й професійні кола! Нехай із-під пера молодих авторів витворюються справді нешаблонні явища! Вчіться, працюйте, а ми, меценати й шанувальники української літератури, будемо вірити у вас і підтримувати далі! Слава Україні!”. До речі, торік Тетяна Куштевська видала книжку про видатних українок – від княгині Ольги до наших сучасниць, де подано художній портрет і Валентини Данилівни Гончар, видання мало неабиякий успіх у німецьких читачів і, маємо надію, після війни вийде у світ українською… На вручення цьогорічної Премії завітали знакові діячі української культури, які спільно з ведучими Дмитром Чистяком і Олександром Балабком вручили нагороди новим лавреатам. У номінації “Велика проза” за роман “Портер чи Айріш Стаут” перемогу здобув киянин Іван Бережний, який після здобуття медичної освіти перебуває на службі в лавах Національної гвардії України, тож нагороду одержала його дружина Інна Гамалія. Авторська проза – розкуте, актуальне й інтелектуальне письмо, з численними інтертекстуальними “слідами” з розмаїтих культурних традицій, де фантасмагоричні елементи та психологічна глибина героїв розгортають поетику несвідомого в захопливій поліфонії уявного, це мандрування розмаїтими світами в пошуку вирішення родової травми й осягнення самості, одне слово, письмо – проблемне та перспективне, яке заповідається на нові відкриття. До вручення нагороди долучився відомий письменник і мистецтвознавець, голова Творчого об’єднання драматургів Київської організації Національної спілки письменників, професор, заслужений діяч мистецтв України Василь Неволов, який висловив багатолітнє захоплення творчим генієм Олеся Гончара, наголосив на актуальності його доробку в умовах російської агресії, потребі в ширшій популяризації його творчості, поділився спогадами про спільну роботу та завірив у готовності подальшої підтримки молодих талантів, зокрема в журі Міжнародного конкурсу “Гранослов” Національної спілки письменників України, оголошення якого саме стартує днями. У номінації “Мала проза” цього року переміг Владислав Петренко з Харкова за добірку оповідань “Екран”. Філософ за освітою, автор дисертації “Феномен посередності в контексті масової культури та сучасних технологій”, Владислав Вадимович викладає курси української та світової культури, а також історії журналістики в Навчально-науковому інституті філософії та освітньої політики Українського державного університету імені Михайла Драгоманова. Ці кілька фактів із життєпису автора потверджують широчінь його наукових і творчих інтересів – тому в експериментальних, лірично-екстатичних і гостро-експресіоністичних оповіданнях відлунюють Гайдн і Гагарін, розбурхані ритми крові та медитативне вглибання у трансцендентне, екранна стереоскопічність. Вітаючи молодого прозаїка, відомий культуролог, есеїст, кінознавець, заслужений діяч мистецтв України, член-кореспондент Національної академії мистецтв України Сергій Тримбач відзначив кінематографізм його художньої мови, заохочуючи до написання кіносценаріїв, а також згадував спілкування з родиною Гончарів, сусідів у легендарному письменницькому будинку “Роліт”, відзначав ту першорядну роль, яку відіграв видатний письменник і громадський діяч у відновленні незалежності України, запросив на перегляд документальних фільмів у Будинку кіно до 130-річчя Максима Рильського, де закарбувалися й слова Олеся Терентійовича. У номінації “Поезія” цього року визначили двох лавреатів. Максим Чурков із Дніпра переміг зі 157-сторінковою збіркою поезій “Сік вишні”. Автор, за освітою український і германський філолог, відзначений на престижних літературних конкурсах “Гайвороння” (2020) та “Смолоскип” (2024) – у постійному пошуку, експериментує з розмаїтими ритмами, структурами, темами (“кожен крок мій – до terra incogni- ta”), з розкішним і ламаним римуванням, із зоровими ефектами та мистецькими ремінісценціями, перекладаючи “погляд з вертикалей на горизонт чуттів”, творить постійно рухливе зображення мандрівника-мисливця за оригінальним і сутнісним. Вітаючи лавреата, фундаментальний філолог і мистецтвознавець, почесний громадянин Києва і почесний академік Національної академії мистецтв України, заслужений діяч мистецтв України, професор КНУ імені Тараса Шевченка Юрій Мосенкіс зауважив, що висока місія сучасних письменників і вчених-гуманітаріїв – відновлення історичної справедливості, служіння національним інтересам, протидія ворожим наративам, адже і науковий пошук, і мистецькі відкриття мають показати глибину самобутньої європейської традиції України, і в цьому контексті – звернення до творчості Олеся Гончара, переосмислення його доробку, його громадського чину видається надзвичайно актуальним: тому і створення Музею-форуму Олеся Гончара з ініціативи родини письменника, і заснування гончарознавчої наукової теми з ініціативи академіка НАН України Станіслава Довгого – важливі ініціативи, які варто продовжувати. Ще одна лавреатка в номінації “Поезія” за збірку поезій “Слізно до саду” Вікторія Краснікова приїхала на вручення з Варшави, де здобуває освіту у Вищій школі економіки на факультеті менеджменту за спеціальністю “маркетинг”. Як зауважила авторка, “для мене важлива сенсорика, передовсім візуальна образність, сприймаю вірш як своєрідний метафоричний опис реальності, того, що ми можемо побачити або відчути інакше, прагну доторкнутися до самої сутності речей, передаючи тактильність, звуки, запахи, зорові образи, символіку кольорів словами, через які можна осягнути барви, форми, текстури, гру світла та особистих переживань”. А й справді, авторська збірка “Слізно до саду” – натхненне, але й вивірене за архітектонікою (“при крилі осяйного місяця // стане видко мармур твоєї зали”) конструювання трансцендентного саду, до і після потопу, де линвою образності зір простягається від “літньої риболовлі в передмісті” – аж до керамічно-блискучої поверхні води, “де збігаються усі лінії”. Вітаючи лавреатку і колегуполоністку, відомий поет, перекладач і журналіст, голова Творчого об’єднання поетів Київської організації Національної спілки письменників України, заслужений діяч мистецтв України і заслужений працівник культури Польщі Станіслав Шевченко згадав про різноманітні заходи за участю Олеся Гончара, які залишили пам’ятні враження, зокрема в буремні часи відновлення незалежності України, коли його моральний авторитет став визначальним для вельми багатьох, про ту провідну роль, яку відіграла в державотворенні Національна спілка письменників України, висловивши надію, що цю відповідальну роль переберуть на себе й надзвичайно талановиті молоді літератори. У номінації “Публіцистика” журі відзначило добірку “Щоденник війни” Марії Максим’як із Вінниці: молода авторка вразила неординарною оптикою зображення воєнного лихоліття від імені Війни, у конфлікті з якою вияскравлюється незламність українського духу, над якою не має влади навіть смерть, і відбувається поступове вияснення самої сутності справедливого спротиву. Ось чому Війна стверджує: “Але хочу розповісти маленький секрет – на жменю прісної води серед бурхливого океану – в мені присутні: любов, шляхетність, звитяга, гідність, мужність… Якби тільки я не “зчитувала” їх з людських сердець, коли втілювалась, якби тільки ці відчуття не були мені знайомі… – я б так не “страждала”. Проте не шкодую, що мені відомий цей бік. У мені – не тільки насилля і беззаконня. У
Письменники і час · “Творчий шлях триває. Як і віра у власні можливості та перемогу України”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

мені ще відповідь Правди, котра як не зараз, то пізніше злетить до небес”. Вітаючи лавреатку, відома журналістка, мистецтвознавиця, есеїстка, педагогиня Галина Дацюк згадала роки навчання у Кременці, де за намовою викладачки із захватом відкрила для себе заборонений “Собор” Олеся Гончара, а з літами дедалі ясніше впевнювалася, що саме такі унікальні постаті, як Олесь Терентійович, і досі невтоленним світлом тримають небо України, побажавши і молодим письменникам продовжувати ці тернисті, але сутнісні шляхи. Ведучі вечора Дмитро Чистяк і Олександр Балабко також радо запросили до слова лавреата Гончарівської премії 2022-го року, уже відомого поета Віталія Білозора, упорядника знакової антології молодої поезії “Ніжний вал”, а віднедавна – члена Національної спілки письменників України, який метафорично зауважив, що київська вулиця Олеся Гончара насправді виявляється тяжкою для долання вгору, як і творче горосходження українського літератора. До речі, до церемонії також долучилися інші лавреати премії попередніх років – журналіст і літературознавець Захар Зіненко, поет і прозаїк Богдан Гасюк, публіцист і літературознавець Дмитро Коляденко, інформаційний партнер конкурсу, письменник і журналіст, керівник громадської організації “Культурно-видавничий проєкт “Читомо”” Олександр Мимрук та інші. Директорка ж Музеюфоруму Олеся Гончара (що розташувався у стінах Навчально-наукового інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка) Дар’я Білокобильська закликала всіх відвідати цей неповторний заклад, у якому гуртуються численні творчі особистості, а також запросила на Гончарівські читання, що мають відбутися в ньому 10 квітня. Як зауважила вчений секретар Національного музею літератури України Оксана Твердохліб, вшанування дня народження Олеся Терентійовича й нових “гончарівців” саме в стінах бібліотеки Колегії Галагана, де досі чути відлуння кроків Івана Франка, Агатангела Кримського, – вже стало доброю традицією, попри всі лиха війни, тож маємо надію, що зустріч за рік відбудеться неодмінно. Віримо, що так і буде, знову напровесні, у день Олеся Гончара, як заповідає в найтяжчі часи молоде слово Вікторії Краснікової: “не озирайся // тільки не озирайся // позаду довга нитка // що має зимно-зелену тінь // вона розітне міста // розітне квадрати та ромби кам’яних плит // ходу людей // тривожне чекання біля світлофорів // а ще пудру солончаків // суглинний ґрунт // легкозаймисті родовища торфу // й буроземи виноградників // розітне // та стане ледь помітною // тільки я бачитиму її усюди // відчуватиму // як проходить холодною зеленою рікою // крізь брязкальце стремінцевого м’язу // за барабанною перетинкою // як розливається лискучими брижами нот // на тремтінні гілок ренетів // мільйонами знайомих голосів // знайомих пауз // щоб урешті впасти додолу // ковтуном тиші // тож навіть стоячи тут // десь далеко-далеко // я почую // якщо біля дому // з’явиться яблуневий цвіт // я прийду”…
Письменники і час · “Творчий шлях триває. Як і віра у власні можливості та перемогу України”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Сорок п’ять років творчого шляху

Альона РАДЕЦЬКА, завідувачка сектора регіональної і правової інформації Хмельницької обласної універсальної наукової бібліотеки, секретар Хмельницької обласної організації НСПУ 29 березня Хмельницька обласна організація НСПУ відзначила 45-річчя з часу заснування. Саме цього дня, 1980 року, з ініціативи тодішнього голови Спілки письменників України Павла Загребельного на теренах Хмельниччини була створена письменницька організація, яка до цього входила до складу Вінницької обласної письменницької організації. Тоді до новоствореної організації увійшло дев’ять письменників: Василь Баженов, Броніслав Грищук, Петро Карась, Аполлінарій Мацевич, Григорій Храпач, Микола Мачківський, Анатолій Ненцінський, Микола Сумишин та Микола Федунець. Очолив організацію Броніслав Грищук. У січні 1986-го головою Хмельницької обласної організації НСПУ було обрано Миколу Федунця, який очолював її понад двадцять років. Пізніше головами письменницької організації були Ростислав Балема (2007–2010 рр.) та Василь Горбатюк (2010–2017 рр.). З 2017 року письменницький осередок очолює Петро Маліш, секретар – поетеса Альона Радецька. Майже щороку організація поповнюється новими членами. Станом на 1 січня 2025 року їх нараховується 47. Це і поети, і прозаїки, які розвивають та популяризують українське художнє, документальне, публіцистичне слово. На жаль, вісімнадцятеро відійшли у засвіти. Четверо літераторів сьогодні стоять на захисті нашої держави – це Юрій Сорока, Артур Закордонець, Ростислав Балема та Михайло Цимбалюк. Письменники Хмельниччини стійко тримають волонтерський фронт. Особливо варто відзначити активність Оксани Радушинської зі Старокостянтинова, яка разом із Творчою сотнею “Рух до Перемоги” постійно перебуває серед воїнів-захисників, підтримує їх і словом, і матеріально. Наталія Поліщук наразі перебуває за кордоном, у м. Саламанка (Іспанія), і щоразу долучається до акцій на підтримку України. Як журналістка веде програми, у яких розповідає про культурне розмаїття нашої країни, разом із дітьми-переселенцями вивчає твори наших авторів, постійно підтримує зв’язок із письменницькою організацією, проводить онлайн-зустрічі та презентації своїх книг. Також волонтерською діяльністю займаються поетки Лідія Ярохно і Любов Сердунич. Олена Іськова-Миклащук, дружина військовослужбовця, не лишається осторонь і займається волонтерською діяльністю, а нещодавно заснувала свій бренд одягу “Верба” у селі Вербівці Шепетівського району, чим допомагає та підтримує дружин і рідних воїнів-захисників. Члени Хмельницької обласної організації НСПУ часто організовують літературно-мистецькі зустрічі й творчі вечори. Зокрема, проведено Всеукраїнський літературно-мистецький фестиваль “Зернослово” в районах, спільно з Хмельницьким обласним літературним музеєм, “Слово єднає” до Дня міста з наступним випуском альманаху під такою ж назвою. Письменники беруть участь у заходах, які проводять бібліотеки міста й області, міське управління культури, заклади середньої та вищої освіти. Мають хмельницькі письменники і свій літературно-публіцистичний альманах “Південний Буг”, який видається з 2018 року. Тут друкуються твори авторів-краян та літераторів з інших областей України, зокрема, у рубриці “Наші гості”. Помітне місце займають також рубрики “Поезія”, “Проза”, “Нові імена”, “Молода муза”, “Краєзнавство”, “Рецензії”, “Незабутні” та інші. За сорок п’ять років творчої дороги написано та видано декілька сотень книг. Десятки з них відзначено міськими, обласними, всеукраїнськими та міжнародними преміями. Особливо активно заявляють про себе літератори Олена Іськова-Миклащук, Оксана Радушинська, Ольга Ткач, Ольга Саліпа, Василь Горбатюк, Марія Дем’янюк, Наталія Мазур, Людмила Весела, Віталій Міхалевський, Анатолій Ненцінський, Альона Радецька, Людмило за родинним іменинним столом, як би сердечно частував усіх господар і обов’язково щось читав із нового, ненадрукованого!.. ла Рудковська, Микола Руцький, Любов Сердунич, Степан Шкапій, Ніна Шмурікова-Гаврилюк, Лідія Ярохно. Від 2014 року до Дня пам’яті Миколи Федунця вручається обласна літературна премія, котра носить його ім’я. Вона присуджується за кращу поетичну збірку, що відзначається високим художнім рівнем, яскравими мовними засобами, новизною та вирізняється оригінальністю форм і мотивів. Серед лавреатів: Олександра Ванжула, Ніна Шмурікова- Гаврилюк, Анатолій Ненцінський, Неоніла Яніцька, Віталій Міхалевський, Микола Мачківський (посмертно), Ростислав Балема, Ольга Ткач та Михайло Цимбалюк. Переможцями літературного конкурсу “Коронація слова” у різні роки були Оксана Радушинська, Олена Іськова-Миклащук, Юрій Сорока, Ольга Саліпа, Артур Закордонець, Василь Горбатюк та Людмила Савчук, яка, на жаль, уже відійшла у засвіти. У числі переможців молодіжного літературного конкурсу “Гранослов” – Олена Ткачук та Іванна Василевська. Серед письменників є лавреати обласної літературної премії імені Тараса Шевченка, міської – імені Богдана Хмельницького. Секретар обласної організації НСПУ Альона Радецька у 2023 році стала стипендіаткою Президента України, а Оксані Радушинській у 2024 році відповідно до Указу Президента України призначено дворічну державну стипендію. Сорок п’ять – рубіж уже не молодості, але ще й далеко не старості. Творчий шлях триває. Як і віра у власні творчі можливості та перемогу України. Натомість лише барвисті квіти торкнулися меморіальної дошки уособленням пам’яті і шани про незабутнього Івана.
Письменники і час · “Творчий шлях триває. Як і віра у власні можливості та перемогу України”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Не забули майстра пера

Інна ГОНЧАР Новодністровці шанують, цінують і бережуть світлий спомин про почесного громадянина Новодністровська Івана Семеновича Нагірняка в 76-й земний день народження, а вже 11-й рік без вас, наш майстре слова і славний земляче. Біля меморіальної дошки на БНТД “Молодіжний” звучали слова пошанівку від міської голови Наталі Цимбалюк, головного інженера Дністровської ГАЕС і земляка Анатолія Жука, директорки КУ “Новодністровський історичний музей” Наталі Кримняк, колеги й послідовниці Інни Гончар, щирого друга і побратима Валентина Кушніра. І водночас линули слова болю завчасної втрати, бо так багато зосталося за тим обірваним, мов нитка, вересневим днем… Низький уклін дорогому земляку і товаришу по перу був адресований від колег по Національній спілці письменників України та Національній спілці журналістів України, а також лавреатів міської літературно-мистецької премії імені Івана Нагірняка Інни Гончар, Інни Руснак та Олени Богуцької. А як би щедро та гостинно бу-
На часі · “Їх віра виростала з болю й слабкості, одначе прагнула бути незламною, як сталь. У цьому було щось героїчне й трагічне водночас”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

влади. Їх політичні вимоги здебільшого зводилися до культурництва й ніколи не сягали засад державної політики, устрою влади, економічної моделі чи механізмів перезаснування інституцій – тобто всього того, що й визначає націоналізм як державотворчу потугу, а не лише як емоційний жест. Внутрішня розрізненість породжувала недовіру, множила конфлікти й протиборства, ослаблювала і без того кволі, ще й нездатні діяти злагоджено – єдиним фронтом – сили. Понад те, провідники націоналістичних організацій і самоназвані вожді часто страждали на вузьколобість і пиху, впадали в демагогію і показну риторику, а нерідко – чи то з недалекоглядності, чи з умислу – самі підточували довіру до ідей, які сповідували чи то лише вдавали, що сповідують, – все це й чимало іншого знецінювало сам націоналістичний дискурс, перетворюючи його на декларацію без політичної ваги. Дискредитації націоналістичних рухів неабияк сприяли російські дезінформаційні кампанії, котрі цілеспрямовано творили образ українського націоналізму як примітивного, відірваного від реальності й небезпечного для “звичайної людини” явища, – вся російська медіа-машина працювала на його демонізацію, і ця інформаційна війна (в яку Україна навіть не вступила, програвши її без жодного бою) посилювала суспільну підозру й відчуження від нього. Ще вчора – імперська провінція, Україна залишалася в гравітаційному полі колишньої метрополії: Москва, за поодинокими тимчасова маска. Проте система не потребувала масок, а перемелювала всіх без розбору, не зважаючи ні на колишні заслуги, ні на гнучкість переконань: пристосуванці та ревнителі ідеї опинилися в однаковому становищі перед механізмом, що не потребував вірних – лише слухняних. Реванш міжвоєнного часу годиться порівняти з недбалим лікарем, який, замість оперувати винятками, і далі диктувала їй політичний курс, формувала культурні орієнтири і впливала на мислення значної частини її мешканців. Усе це мало довготривалі й, у багатьох аспектах, незворотні наслідки. Брак послідовної національної політики гальмував формування української тожсамості, особливо на Сході та Півдні, створивши сприятливий ґрунт для поступового, але неухильного реваншу колишньої метрополії, – війна, що спалахнула в 2014 році, стала не лише результатом зовнішньої агресії, ай розплатою за три десятиліття зумисного уникання від вирішення основного – національного – питання. І що найгірше – це питання – з причин, які й досі перебувають поза суспільним обговоренням, і з наслідками, які ми всі – наочно і щоденно – проживаємо, так і не стало наріжним каменем державної політики. Цей текст – не аналіз націо# налізму як історичного чи соціо# культурного феномену, а своєрід# ний психоемоційний еквівалент такого аналізу. Він друкується без жодних доповнень або змін (попри спокусу осучаснити його новим ма# теріалом) – таким, яким і був на# писаний 2015#го, з усіма його оче# видними вадами – слідами тодіш# нього світосприймання. Написане залишається свідченням настроїв і думок десятирічної давнини, а та# кож спробою розглянути націона# лізм поза ідеологічними і політич# ними спрощеннями, нехай і в образ# но#метафоричному ключі. Бо, зрештою, те, що було сказано для себе, колись може бути сказано й для інших. глибоку рану, злегка прикривав її бинтами, не помічаючи, що під ними розростається гангрена. Український націоналізм був відповіддю на поразку державотворчих інспірацій, а його носії нагадували секту, яка ревно оберігала власне вчення, звівши його до однієї спрощеної формули: свого, протиставленого всьому чужому. Своє було святинею, недоторканною і вічною, чуже – загрозою, яку слід було викорінити. У будь-який спосіб і за будь-яку ціну. Це була віра, що не терпіла сумнівів. Догмат, який не підлягав оскарженню. Відступників і єретиків, як у кожній ревній громаді, таврували як зрадників і переслідували, іноді вбивали. Усвідомлюючи власну приреченість на ізоляцію, українські націоналісти плекали в собі культ сили – не маючи її, а намагаючись переконати себе в її наявності. Їх віра виростала з болю й слабкості, одначе прагнула бути незламною, як сталь. У цьому було щось героїчне й трагічне водночас: віра, яка зростала на ґрунті втрати, і сила, народжена зі страху власного безсилля. Тоталітарні імперії марширували Європою, як хижаки, що вичікували слушного моменту для нападу. Запах крові, трупного смороду і страху стояв у повітрі. Світ розсипався на уламки, і кожен шукав у ньому порятунку. У цьому хаосі “неісторичні” народи мали розчинитися в чужих імперіях і щезнути назавжди або довести власне право на існування. Зайве нагадувати, як і кому це право слід було доводити і що в цьому випадку вважалося правом, а що – існуванням. Пристати до того чи того табору, щоб убивати інших під чужими прапорами, в чужих шинелях і за чужі держави, що не лишали “неіс- Ораціо Джентілескі “Алегорія громадського добробуту”, інша назва “Щасливе суспільство, яке перемогло нещастя” (1624)
На часі · “Їх віра виростала з болю й слабкості, одначе прагнула бути незламною, як сталь. У цьому було щось героїчне й трагічне водночас”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Націоналізм і ми

Вадим ВАСИЛЕНКО Цей есей був написаний 10 ро# ків тому, взимку 2015#го, за рік після російської окупації Криму й частини Донеччини та Луганщини. Редакція одного з видань відкинула його як надто контроверсійний. Написане пішло в архів, де проле# жало десять років під вагою сприйнятої невчасності. Стиль письма автора, його уявлення і спосіб аргументації за ці роки, звісно, змінилися. Та, попри це, ключові тези, сформульовані тоді, зокрема ті, що стосуються полі# тичної маргіналізації націоналізму в Україні, передусім внутрішніх – історично зумовлених – незгод і су# перечностей, які спотворили його в суспільному сприйнятті, варті найширшого обговорення в світлі подій, що розгорнулися 24 лютого 2022 року. Немає сумніву: за останнє десятиліття націоналізм вийшов за межі локального явища й набув нових, світових масштабів, ставши, можливо, провідною тенден- Друзям-націоналістам, із якими доля звела мене в Києві на марші УПА 2010 і на Майдані 2013-14, а також усім тим, хто знає, що шлях не завершується там, де зупиняються інші Націоналізм, як привид, блукає сучасним світом, нерідко перетворюючись на пугало, якому приписують усі реальні та уявні біди. Але хіба він – лише релікт минулого, музейний експонат, якому місце серед раритетів? Можливо, це те дзеркало, в якому відбиваються наші приховані страхи і сподівання? Націоналізм – це спроба знайти відповіді на питання такі ж прості, як і складні водночас. Хто ми? Звідки? І куди йдемо? Це і спадок, і виклик. Вічна напруга між необхідністю оберігати і прагненням змінювати. Чи є націоналізм самодостатньою ціллю, чи лише потягом, що мчить крізь тунель історії до станції, яка може виявитися і осяйною метою, і міражем, що мигне і зникне? Що довше відкладається час прибуття, то тривожнішим здається шлях. Колії, як артерії, розтинають простір, але, що робити, коли кінцеву станцію вже викреслено з мапи? Мандрівка може стати нескінченною, а то й перетворитися на пастку, що відбирає сили, іноді й життя. Але, можливо, справа не в станції, а в пасажирах? Українська інтелігенція початку ХХ століття відкидала націоналізм, немов химеру, яка не вписувалася в її прогресистські уявлення про світ, а його проповідників робила ізгоями та самогубцями. Утопія загірної комуни, виплекана в уяві мрійників, що були ладні обернути на попіл себе і світ довкола заради ілюзорного цією нинішнього часу. Очевидно, в цій хвилі відродження націоналізму на європейському (а віднедавна – і на американському) материку – в різних його іпостасях – не варто шукати безпосередніх історичних аналогій: кожна доба формує власні передумови, які породжують не один, а кілька можливих варіантів розв’язання її вузлової проблеми. Питання про те, чому ці загальноєвропейські зміни фактично не позначилися на світогляді українського громадянства, – особливо болісне й гостре. Націоналізм як ідеологія, що була рушієм державотворення, після 1991 року не мав інституційної спадкоємності й реального впливу на формування української політичної системи. Далися взнаки і репресії проти націоналістичного руху в СРСР, які тривали до самого моменту його розпаду, і розрив між націоналістичними традиціями різних частин країни: на Заході вони спиралися на вибірково-спрощену і зведену до нагально-прагматичних потреб ідеологічну спадщину ОУН, ана Сході мали розрізнений, переважно культурницько-просвітницький характер. Та й формальна незалежність не призвела до зміни політичного класу: державний апарат, освіта, культура й медіа залишалися під контролем колишньої партійної номенклатури, котра сприймала націоналізм як чужорідну й небезпечну ідеологію. Брак політичної волі майбутнього, здавалася реальнішою за саму реальність, і їй було принесено в жертву все. Те, що нагадувало про вчорашній день, стало пережитком, якого слід було позбутися. “Це що горить: архів, музей? / – а підкладіть-но хмизу!..” – з ентузіазмом відгукувався на запити нового – “чугунного”, за його власним визначенням, – ренесансу автор “Золотого гомону”. “А що це за хрест, нестерпимий тягар на душі у народу – Минуле твоє! – вигукував його сучасник із псевдонімом Блакитний. – Вогню ж! / Динаміту! Хай зникне Минуле в ім’я Будучини! / Церкви старовинні – в повітря! / Вишневі садки – під сокиру! / Прорвати Карпати тунелем! / Динамітом – пороги Дніпрові!”. Одначе полум’я революційної стихії зжирало не лише артефакти минулого, а й самих паліїв: письменників, художників, режисерів, що приміряли на себе ролі “інженерів людських душ”, але самі ставали жертвами Великого Експерименту. Передбачення “азіатського ренесансу”, який мав вивести пригноблені – “неісторичні” – народи на нові висоти, відсунуло націоналізм у тінь історії – в цій тіні опинились і самі народи, а деякі з них – до останнього – зникли з лиця землі з усім своїм багатовіковим набутком так, ніби їх ніколи й не існувало. На згарищі історії мало постати нове, не Боже, а рукотворне місто-сад, у якому люди, вирвані з корінням, повинні були пустити – за вказівкою згори – пагони в ґрунт, що не належав їм, під штучним світлом, що замінювало сонце. Гібридизація націоналізму з комунізмом виявилася сценарієм до самовбивства – як героїчного, так і трагікомічного. Микола Хвильовий, співець загірної комуни, прагнув урівноважити “надо очищення влади закріпив у ній стару радянську бюрократію, яка, змінивши гасла та символіку, зберегла і вплив, і механізми управління – малосумісні з логікою національного самоутвердження. Зміна декорацій не означала зміни принципів: не відбулося ні критичного перегляду засад, ні усвідомлення нової ролі, ні перевизначення напрямку й мети – куди й навіщо йти. Не зайве нагадати: у вирі економічного колапсу, гіперінфляції та масового безробіття питання національної тожсамості багато кому здавалися несуттєвими, а врешті були витіснені на маргінес самовиживання – людей, що говорили про ідейну боротьбу, здебільшого сприймали як вуличних пророків – зі співчуттям, подивом або й відвертим презирством. Чимало українців, переживши досвід радянської репресивної системи, відчували стійку відразу до будь-яких радикальних ідеологій, – а націоналістичні рухи сприймалися не як чинник національного відродження, а як загроза демократичному поступу й навіть перешкода для входження країни в “глобалізований” світ – без націй і кордонів. Та й сам український націоналізм був немонолітним. Угрупування, що йменували себе націоналістичними, не мали розвиненої організаційної структури й суспільної підтримки для встановлення політичного домінування, а що гірше – волі, а можливо, інстинкту до ціональну ідею” зі соціалістичним ідеалом, допоки не постав перед єдиним вибором, що залишився йому: натиснути на курок. Дехто пішов тим самим шляхом, обравши кулю як останній аргумент у суперечці з історією чи як спробу уникнути вироку, а може, і ганьби. А ті, кому забракло відваги для спротиву, поквапилися перелицюватися, тішачи себе ілюзією, що нова подоба – лиш
На часі · “Ті, що пройдуть крізь цю війну, вийдуть із неї не лише переможцями, а й носіями нового духу”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

торичним” народам ні імені, ні голосу, – тілами, кинутими в заграву світової пожежі належало їм заплатити ціну за власну “неісторичність”. Мораль утратила свої мірила. Жити означало вбивати, і вижити мав той, хто вб’є найбільше. А ті, що відмовлялися іти на бійню в колоні чужих військ, прирікали себе на роль фантомів, які волають у темряву. Післявоєнна депресія принесла не лише злигодні і втрати, а й крах ілюзій: націоналізм став символом невдачі, образом лицаря без обладунків, посміховищем на ярмарку людської метушні. Расові теорії, які імітували науковість, нагадували смертоносний алхімічний напій, що обіцяв безсмертя, але замість цього перетворював усе на прах. Технологічний прогрес, покликаний стати вершиною гуманізму, виявився спільником середньовічної жорстокості. Концтабори, як чорні діри в серці цивілізації, поглинали людяність, залишаючи після себе лиш жах і попіл. Націоналізм скидався на воїна, який із власної волі чи під примусом – цього ніхто, звичайно, не з’ясовував – став катом, привиддям марно спаплюжених ідеалів. Як лицар, що зганьбив свій герб, він блукав післявоєнною Європою і викликав не співчуття, а страх і сором. Його колишня слава тепер здавалася облудною – як позолота на зотлілому дереві, що обсипається при першому дотику. Замість героїчного епосу його очікував бурлеск, а замість слави – глузування натовпу. Кожен його порух був приречений на нерозуміння. Його голос – як дзвін, що тріснув од наміру власного звучання, нагадував про те, що могло би бути, але чого не сталося. Від нього вкотре і, нерідко, з огидою відвернулися. Українські повстанці доклали нелюдських зусиль, аби повернути йому занедбану гідність, але їхні поодинокі рейди нагадували постріли в темряві – відчайдушні сигнали тим, хто їх не чув або не хотів чути. Зізнайтеся, Ви добре знали, що виходу звідси не було. Як із петлі, затягнутої навколо шиї. Над голо# вою гупали важкі кирзові чоботи, скавуліли собаки, уривчасті ко# манди шмагали ніч, як ударами ба# тога. Вас було шестеро. На голову сипалася промерзла земля, і щось важко гупало в грудях, і щось під# ступало до горла. Ніхто з вас не сказав ані слова, та кожен – ви це раптово усвідомили тоді – понад усе хотів жити і чіплявся за думку про життя, як потопельник за со# ломинку. А може? Ви зціпили зуби, щоб не крикнути – зі страху, з від# чаю чи з холоду, що пройняв вас якимось скаженим болем. А коли ляда зверху відчинилася… Шість голих тіл того дня при# везли в село і виставили, як опуда# ла, на впізнання. Старі й спрацьо# вані, обпечені сонцем, як підгорілі хлібини, зморшкуваті, як дубова кора, і білі, як молоко в дійниці. У кожному тілі зяяла темна дірочка. Ревіли мотори і вили, рвучи на собі волосся матері. Чоловіки стояли мовчки, потупивши погляди в зем# лю. У когось тремтіли руки, а хтось одводив погляд, щоб не диви# тися й не бачити. Зі сорому чи зі страху, вам це було байдуже. Ви дивилися на них широко розплюще# ними живими очима сіро#землис# того кольору, і на ваших посинілих губах запеклася посмішка. Наприкінці сторіччя націоналізм опинився на загумінку, як артефакт, закинутий у комірчину історії. Він став набутком групи марґіналів. Його суть розщепилася на дві такі ж подібні, як і відмінні одна від одної, істоти: одна приваблювала обіцянкою автентичності, інша ж відштовхувала надлишком агресії. Не ввійшовши у владні кабінети, він вийшов на вулиці, але і там не знайшов ні єдності, ні сенсу. Ті, що називали себе націоналістами на Заході, не знаходили спільної мови з тими, що йменували себе так на Сході: їх розділяли й історія, і географія. Як дві паралельні течії, вони ніколи не сходилися і завжди дивилися врізнобіч. А часто й говорили різними мовами. Роз’єднаність проявлялася навіть у символах і віруваннях. Одні культивували войовниче християнство, другі заглиблювалися в печери неоязичництва. Чи могла така роздробленість створити цілість? Український націоналізм, подібно до міфу про двійників, був приречений воювати сам із собою, допоки світ змінювався без нього. Ідея, яка могла стати консолідуючою, перетворилася на ще одну лінію розламу. Ви кажете: Ми не боїмося са# мотності, бо самотність – це не втрата, а віднайдення. Ми не про# симо дозволу, бо той, хто просить, упосліджує себе. Ми не схиляємося перед богами натовпу, бо натовп визнає лише підкорення. Світ, роз# кроєний на шмаття загальних прав, обов’язків та істин, прагне усереднити, уподібнити нас до чо# гось, змусити кожного стати “од# ним із” і щезнути серед хибних мі# рил і ваг. Ми зневажаємо загальне й відкидаємо його, як непотріб. Ми підносимо унікальне – те, що ви# різьблено силою волі, загартоване боротьбою, освячене вірністю. На# ші обличчя добре видно в натовпі, наші помисли ясні, а слова – чітко карбовані. Ми не прагнемо рівнос# ті, бо немає нічого більш безглуздо# го, ніж розорювати гори, щоби зрівняти їх із долинами. Ми не прагнемо справедливості, бо спра# ведливість – це коли швидкому підрізають крила, щоб він не випе# реджав кульгавого. Ми прагнемо пульсу, ритму, гону – того, що не розкладається на формули й не піддається сухій логіці цифр і зако# нів. Маса рухається у своїй злаго# дженості, як ріка, що вийшла з бе# регів, і тягне за собою все: слабке, безлике й мертве. Ми ж шукаємо твердь під ногами. Російська експансія стала для Останні кілька років Січеславська “Просвіта” активно працює над створенням освітньо-культурних просторів, породжуючи ініціативи, що допомагають людям соціально адаптуватися та розвивати свою творчість. Студія Інтерактивного театру стала однією з таких ініціатив. У рамках програми “Culture Helps/Культура Допомагає”, що реалізується за підтримки Європейського агентства з питань освіти і культури (ЕАСЕА), у партнерстві з ГО “Інша Освіта” та Tandem gGmbH, ми розвиваємо Студію Інтерактивного театру, яка базується на методиці плейбек-театру. Ця ініціатива спрямована на надання психологічної підтримки через мистецтво театральної імпровізації. Діяльність проєкту зосереджена на реагуванні на надзвичайні ситуації для внутрішньо переміщених осіб в Україні. Керівником проєкту є Сергій Тютюнник, голова Січеславської “Просвіти”, аспірант кафедри психології та педагогіки Університету імені Альфреда Нобеля. Дарія Коротенко відповідає за українського націоналізму випробуванням на зрілість і життєздатність, змусивши всі його фланги й табори бодай на певний час забути про внутрішні незгоди, – боротьба за самовиживання не залишала простору для розбрату. Гасла, символи і традиції, які ще вчора видавалися книжково-абстрактними, стали життєво необхідними в окопах, на барикадах, на лініях розмежування й оборони. Кличі, яких колись не дочували, виявилися затребуваними. І не тому, що їх нарешті почули, а тому, що їх не можна було більше не чути. Війна – це мова, якою говорить історія. А ця війна означила момент народження нового українця – людини, котра не шукає компромісу з тим, що приречене, і для якої боротьба – це не обов’язок, а modus vivendi. Ті, що пройдуть крізь цю війну, вийдуть із неї не лише переможцями, а й носіями нового духу. Війна з Росією відмежувала тих, хто бачить і проживає її, від тих, хто говорить про неї з безпечної відстані; тих, хто виборює майбутнє, від тих, хто розмірковує, чи варто за нього боротися; тих, хто творить історію власноруч, від тих, хто лише шукає вигідного місця в ній. Вона поставила крапку в безглуздих суперечках про “радикалізм” і “крайнощі”, бо там, де боротьба ведеться за саме буття, надмірним може бути лише страх. Але один із парадоксів української реальності в тому, що націоналіст, хоч і здобув символічне визнання як воїн, поза війною мовби й не існує. Простір, відведений йому, в суспільному уявленні звузився до бойового окопу. Нормою для нього стала смерть, а не життя. Задля ритуалу смерті суспільство готове ставити йому монументи і виголошувати в його честь промови, та за межею смерті націоналіста позбавлено власного місця. Це місце вирвано в нього з-під ніг. У цьому – прикра й небезпечна суперечність: суспільство визнає націоналіста як жертву і героя, але не приймає його як співтворця майбутнього; ба більше, у своєму лицемірстві вимірює життєствердність націоналістичної ідеї кількістю покладених життів, а не спроможністю створити простір, у якому би ця ідея закоренилася і проросла. Ти пам’ятаєш: дивився на всіх цих людей, що зібралися навколо, і жоден із них не викликав у тебе до# віри. Випадкові, розгублені, наче опинилися тут не зі своєї волі, вони перекидалися кривою російською, і в кожному їх слові чулося щось непри# родне, наче сама мова душила їх. Хто з них спокусився на заробіток, а кого привів сюди страх? Дехто неспокійно переступав із ноги на ногу, вдивляючись у власні стопта# ні черевики, ніби шукав у них відпо# відь на питання, яких боявся. Інші ж пробігали очима по одягу й облич# чях, ніби намагалися запам’ятати кожного чи шукали когось, на кого можна було б обпертися, але нато# мість зустрічали такі ж спусто# шені й невизначені погляди. Ти сто# яв непорушно. За випрацюваною звичкою замаскував своє презир# ство під байдужість. Ти знав, не всі вони прийшли сюди за власними пе# реконаннями. Але це вже не мало значення. Кожен із них мусить зро# бити те, що мусить. І ніхто не міг сказати, повернеться він, чи ні. І чи буде куди повертатися. Націоналізм, доведений до фанатизму, завжди містив у собі зерно апокаліпсиса – як дерево, коріння якого вростає не в твердь, а в провалля. У ХХ столітті він кидав у горнило війн народи і стирав із лиця землі міста і села. Та навіть серед згарищ могло пробитися життя. Атомна доба докорінно змінила цю логіку. У тіні ядерного гриба боротьба між народами перестає бути питанням перемоги чи поразки – вона стає питанням існування. Це створює глибоку суперечність: технологічний прогрес дав людству змогу знищити себе, але не навчив, як уникнути цього. Людина користується здобутками цивілізації, побудованої на раціональному мисленні, та все ще керується ірраціональними уявленнями про світ. Розрив між рівнем технологічного розвитку й духовною незрілістю робить сучасну людину всесильною і безпорадною водночас. Ми стоїмо на роздоріжжі, де один шлях веде в морок, а інший – у невідомість. Перший – імперський націоналізм – черпає свою силу з ядерного страху і живиться вірою в те, що сама лише сила виправдовує її застосування. Він не визнає іншої логіки, крім домінування, й іншої істини, крім власної. Він із фанатичною впертістю утверджує все, що вважає притаманним для своєї нації, і водночас – у дивній суперечності зі самим собою – проповідує заперечення національного як основоположний принцип. Він не потребує самостверджуватися всередині власної нації, бо давно сприймає її як даність, а не завдання, – його амбіції спрямовані назовні: не на те, щоби злитися з чужим, а щоб поглинути його й зробити продовженням себе. Саме тому він проголошує себе понаднаціональним, мовляв, національне – вже пройдений етап історичного розвитку; натомість у суті – зберігає і культивує його як інструмент своєї влади, мобілізації і впливу. В агонії він іноді скидає маску універсальності й повертається ad fontes – до релігійно-мілітарного пафосу, пройнятого духом апокаліптики, що вилущений із тієї ж “національної” душі, яку він нібито вже подолав. Йому байдуже, що зостанеться після пожежі, яку він сам щосили роздмухує, – головне, що в ній згорять його реальні чи уявні вороги. Саме цим шляхом нині йде Росія, судомно стискаючи в руках свою останню зброю – страх. Її ракети ще не здійнялися в небо, а їхні тіні вже лягли на світ. І світ боїться – не могутності, а божевілля. Другий шлях – це націоналізм антиколоніальний. Він не заперечує боротьби, але відкидає війну як самоціль. Не підкорює, а виборює право бути. Не знищує, а захищає. Не тримається за релікти минулого, а всеціло спрямований у майбутнє. Але чи може він утвердитися у світі, де перевага належить не тому, хто прагне будувати, а тому, хто здатен випалити все дощенту? Сьогодні нас привчають боятися війни більше, ніж утрати власного “Я”. Більше, ніж приниження. Більше, ніж пристосування. І навіть більше, ніж смерті. Світ, що вже раз зазирнув у безодню ядерного пекла, нині сахається самої тіні спротиву, бо кожен поштовх може здатися кроком до прірви. Першим і останнім. Але чи означає це, що він і справді в безпеці? Чи не перетворюється цей страх на мовчазну згоду з несправедливістю? І чи не стає перемога привілеєм тих, хто не вагається погрожувати армагедоном, знаючи, що це – спрацює? Ця новочасна логіка – ніби дзеркальне заперечення старого римського імперативу: “Fiat iusti- tia, pereat mundus!”. Тепер же все навпаки: щоби світ не загинув, справедливість має поступитися. Ба більше – бути витісненою, знеціненою, знищеною. Бо справедливість, що не гнеться, – загроза виживанню. Найбільшу ж небезпеку в цій логіці становить не злочинець, а той, хто називає речі своїми іменами. Світ без війни можливий, та чи можливий він без боротьби? Чи здатне людство зректися взаємопоборювання за місце під сонцем, якщо сама природа не знає рівноваги без протистояння? І якщо міжнаціональні конфлікти неминучі, то яким має бути націоналізм у новій – ядерній – реальності? Епоха розщепленого атома не означає кінця націоналізму, а вимагає його оновлення. Він більше не може бути сліпим поривом, а має стати ідеологією і сили, і відповідальності. Якщо в минулому націоналізм визначав міць народів, то нині від нього залежить їхнє виживання.
На часі · “Ті, що пройдуть крізь цю війну, вийдуть із неї не лише переможцями, а й носіями нового духу”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Студія Інтерактивного театру

програмний компонент та керує командою тренерів. Дарія Коротенко, керівниця команди тренерів: “Для мене цей проєкт – не просто мистецтво, а спосіб допомогти людям знайти голос, висловити свої емоції та інтегруватися в нове середовище. Ми працюємо з різними історіями, і кожна з них особлива. Бачити, як люди розкриваються та знаходять підтримку, – це неймовірно надихає. Сергій Тютюнник, керівник проєкту: “Психологічна підтримка – це ключовий елемент нашої роботи. Через театр учасники не просто грають – вони проживають свої історії, що допомагає їм впоратися з емоційним навантаженням. Ми створюємо безпечний простір, де кожен може бути почутим. Плейбек-театр не є психотерапією в традиційному розумінні, але його потенціал у цьому напрямку величезний. Хоча театр не ставить за мету вирішення проблем, він має психологічний вплив, що може допомагати людям відновлюватися та знаходити внутрішній баланс”. Олена, учасниця студії: “Я ніколи не думала, що зможу виступати перед людьми. Але завдяки плейбек-театру я знайшла спосіб виразити свої почуття і отримати підтримку. Це місце, де я можу бути собою. Важливо, що тут кожен відчуває себе прийнятим, немає страху бути незрозумілим чи засудженим”. Студія Інтерактивного театру продовжить свою діяльність, розширюючи формат занять та залучаючи нових учасників. Сергій Тютюнник, голова Січеславської “Просвіти”: “Завдяки підтримці програми “Culture Helps” ми змогли перетворити цю ініціативу на сталий проєкт, що став частиною нашої постійної діяльності. Тепер це не просто експеримент чи тимчасовий захід, а довготривала робота, спрямована на підтримку людей, які цього потребують”. Власн. інф.
Суспільство “Перемога на фронті – це наша праця в тилу”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

розповіла в сюжеті і кореспондентка “Інше ТВ”. Тетяна Олійник – студентка 3 курсу Навчально-наукового Інституту журналістики та історичного факультету Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка, їй всього 19 років. Однак ментально – це дуже доросла і свідома людина, ініціатор та організатор таких інтелектуально-просвітницьких та патріотичних акцій, як “Хто такі українці і чого вони хочуть”, “Врятуємо мову – мова врятує нас”, “Сила жіночого духу” тощо. Тому її з цікавістю слухали і юні миколаївці, і люди старшого віку, які прийшли на творчу зустріч. Для авторки – це перший візит в наше місто, але доволі успішний: вона провела тут дві презентації своїх книжок, і до презентації у “Файті” книги про Романа Шухевича “закінчились” – їх розібрали на першій. У межах проєкту “Читай” жителі Броварської громади на Київщині можуть безоплатно отримати дві книжки. Це стало можливо завдяки ГО “Броварська громада” Сергія Богуцького. Про це повідомляє “Трибуна – Бровари”. Безкоштовно надають: книги про війну, історію та культуру України; біографії відомих особистостей; дитячу літературу; книги іноземними мовами. У Рівненській облраді відбулася урочиста презентація факсимільного видання Дубенського Євангелія XVI ст. – унікальної рукописної пам’ятки української духовної спадщини. За інформацією сайту “Слово про слово” книгу представив директор Державного історико-культурного заповідника м. Дубно Леонід Кічатий. “Цьогоріч виповнюється 533 роки з часу першої писемної згадки про Євангеліє. Це справжній духовний скарб, створений приблизно п’ять століть тому в бібліотеці монастиря Чесного Хреста в Дубно. Його використовували не лише для богослужінь, а й для нотування важливих подій”, – зазначив пан Кічатий. Серед українських жінок під тимчасовим захистом у Польщі знижується кількість тих, хто планує повернення в Україну після завершення війни. Згідно з новим дослідженням Педагогічного університету в Кракові, у жовтні 2024 року 42% респонденток висловлювали намір повернутися, нині ж таких лише 31%. Водночас: 61% готові повернутися тільки після повного завершення війни; 40% – після припинення бойових дій, але не раніше. У віці 90 років померла народна артистка України, акторка Львівського Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Таїсія Литвиненко. Про смерть Таїсії Литвиненко 6 квітня повідомив у Facebook її син Назар Стригун. Підготував Ігор ЗОЦ
Суспільство “Перемога на фронті – це наша праця в тилу”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Виконавча директорка Центру протидії корупції Дар’я Каленюк повідомила, що Міністерство оборони України досі не отримало озброєння за контрактами на суму понад 51 мільярд гривень. Зобов’язання по них були укладені впродовж 2022–2023 років. Про це експертка розповіла в етері “Еспресо”. Вона додала, що переважна частина коштів від 51 млрд грн була виведена за кордон. Натомість зброї для потреб ЗСУ за цими контрактами до України не постачали. “У Міністерстві оборони навіть не спромоглися надати нам відповідь щодо позовів, які вони подали, щоб повернути витрачені кошти. Ці кошти були виведені переважно за кордон, утім зброя за контрактами так і не надійшла”, – підсумувала Каленюк. Народний депутат України кількох скликань, громадський діяч Микола Томенко на своїй сторінці у Фейсбуці висловився з приводу виходу нового підручника: “Історія України” для 11 класу: шкільний підручник чи ЗЕ-партійна агітка?! Тут мої колеги викладачі й вчителі звернули увагу на цікавий новий підручник з історії України для 11 класу. Вперше прочитав про нього в статті Марії Воротило. Тож і я вирішив переглянути, як автори описують період нашої історії від 1946 до 2024 року. Про історичні неточності, особливу повагу до російськомовних діячів культури та ігнорування знакових особистостей національної культури, неповну або спотворену інформацію щодо політичного життя країни іншим разом. Наведу лише один приклад. Автори розповідають про наші об’єкти в ЮНЕСКО і чомусь пропонують школярам лише частину із загального переліку. Чому? Але найбільше вражає політична заанґажованість творців підручника для старшокласників. Якщо порівняти періоди життя новітньої України через діяльність всіх президентів, то впадає в око неприкритий пафос щодо визначного “реформатора”, “дипломата” і “воєначальника” Зеленського та його команди. Про діяльність інших президентів – коротка інформація і 2-3 фото. Про президента Зеленського – розлогий матеріал і… 8 світлин. Одна з найпоказовіших у цій пафосності авторів підписана так: “Президент Володимир Зеленський, прем’єр-міністр Денис Шмигаль, голова фракції “Слуга народу” Давид Арахамія, керівник Офісу Президента Андрій Єрмак і його радник Михайло Подоляк записали відеозвернення біля будівлі Офісу Президента та повідомили, що залишаються в Києві виконувати свої обов’язки. 25 лютого 2022 р.” Щоправда, на фото Арахамії та Шмигаля побачити не вдається! Але найпоказовіше завдання для школярів під цим фото: “Висловіть думку про важливість цього кроку для стійкості України на початку широкомасштабного вторгнення Росії”. Ще один приклад провладної гнучкості творців “Історії України” бачимо в розділі про діяльність Верховної Ради часів Леоніда Кравчука та Івана Плюща. Цей період проілюстровано 9-м фото Зеленського, який виступає у Верховній Раді зі Стефанчуком у президії?! І, звісно, “підручник” підтверджує ілюстраціями з Єрмаком, Стефанчуком, Рєзніковим… кому ми зобов’язані дякувати за наше “щасливе майбутнє”. І найголовніше. У шкільний підручник доречно вносити періоди завершених циклів історії та відповідно – відпрацьованих каденцій Президентів. Воно і логічніше, й справедливіше. А так виходить, що хотіли написати шкільний підручник, а вийшла ЗЕ-партійна агітка!” Журналіст-розслідувач Юрій Ніколов відгукнувся щодо підручника “Історія України” для 11 класу дописом у Фейсбуці: “Про всяк випадок – ось вам про гроші на цей підручник. Його продають зараз в інтернеті по 546 гривень. І це несусвітня ціна від бариг видавництва “Ранок” Круглова. Бо держава лише у грудні замовила “Ранку” виготовлення цього підручника по ціні 135 грн. При цьому вже й заплатили 11 млн грн за 83-тисячний тираж”. До 31 березня чиновники всіх рівнів подали щорічні декларації про доходи. Редакція NV проаналізувала фінансові звіти міністрів, які працювали в уряді у 2024 році, та визначила топ-5 найбільш заможних серед них. У розрахунок увійшли не лише особисті доходи посадовців, а й заробітки їхніх родин, дивіденди, банківські відсотки, роялті, подарунки та інші активи. 1. Олексій Чернишов – віцепрем’єр та міністр національної єдності. Лідер рейтингу із загальним доходом 37,5 млн грн. Більшість суми – це зарплата з Нафтогазу (25,1 млн грн), банківські відсотки (6 млн), дохід від продажу майна, ОВДП та урядова зарплата. Дружина додала ще понад 2 млн грн. 2. Микола Сольський – ексміністр агрополітики. За 2024 рік сім’я Сольського заробила 25,4 млн грн. Основні джерела: продаж цінних паперів, дивіденди та зарплата. Дружина отримала соцвиплати та страхові. 3. Олександр Камишін – ексміністр стратегпрому. Колишній глава Мінстратегпрому задекларував 15,8 млн грн, зокрема від операцій із цінними паперами, купонного доходу, зарплати, гонорарів і банківських відсотків. Діти отримали по 1 млн грн як забезпечення. 4. Дмитро Кулеба – ексміністр закордонних справ. Його родина заробила 11,7 млн грн. Сам Кулеба мав зарплату, підприємницькі доходи, роялті та подарунок. Його партнерка принесла левову частку — понад 8 млн грн. 5. Денис Шмигаль – прем’єрміністр. Шмигаль задекларував 9,7 млн грн, з яких лише 1,2 млн – його особиста зарплата. Решту – підприємницькі доходи, продаж майна та пенсія дружини Катерини. Зарплати народних депутатів України зросли в середньому на 9–10 тисяч гривень щомісяця. Про це повідомила парламентська аналітикиня Руху “Чесно” Софія Лазарова в ефірі телеканалу “Київ 24”. Особа Кирила Дмитрієва – гендиректора Російського фонду прямих інвестицій, що наразі представляє країну-агресора на перемовинах з американцями, – перебуває в центрі уваги. Та незлим тихим словом згадують його в Україні не тільки через це, але й через житлову аферу, яку він намагався провернути у себе на батьківщині – у Києві. Тут у столиці досі живе й працює в Інституті клітинної біології та генетичної інженерії НАН України 77- річний батько перемовника Путіна – відомий науковець-біофізик Олександр Петрович Дмитрієв, йому ж належить кілька земельних ділянок на території Київської області, пише “Телеграф”. Дипломат, народний депутат України кількох скликань Роман Безсмертний на своїй сторінці в Фейсбуці зізнається, що не очікував, що американці здатні вийти на такий волелюдний мітинг протесту, але вони це зробили! “Це ж як треба було начудити Трампу, щоб викликати таку реакцію. І це всього за 2,5 місяці при владі”, – зазначає дипломат і далі пише: “5 квітня в США пройшло 1400 протестних акцій проти політики президента Трампа. Загальне об’єднуюче гасло “Руки геть!”. А далі вже працювала народна творчість: “Руки геть від демократії”, “Руки геть від Гренландії”, “Руки геть від Канади”, “Руки геть від книг”, “Руки геть від наукових розробок”, “Руки геть від ветеранів”… Можна ще довго перераховувати. Відчувається, що за загальнонаціональним протестом сильне організаційне ядро: офіційно, як організатори, зареєструвалися понад 150 громадських об’єднань. Дісталося всій команді новообраного президента США, як у центрі, так і на місцях. Найбільше на плакатах писали про двох – Трампа і Маска. В цей час президент Трамп грав у гольф у своїй резиденції в Мар-а-Лаго. Символом протесту став перевернутий прапор США, який символізує те, що люди не сприймають ту Америку, яку їм пропонує Дональд Трамп. Протестувальники тримали на мітингах прапори України, а серед вимог йшлося про необхідність допомоги Україні”. В Україні вперше видадуть ліцензовану манґу “Атака титанів”. Її випустять у межах нової співпраці ARTBOOKS з найбільшим японським видавництвом Kodan- sha, яке заснували у 1909 році. Про це виданню #ШОТАМ повідомили в ARTBOOKS. “Атака титанів” – це постапокаліптична історія, яку написав Хаджіме Іса-яма. У ній розповідають про виживання людства за стінами, що захищають їх від велетенських монстрів-титанів. Манґа стала одним із найуспішніших японських творів й отримала адаптацію в аніме, фільмах і відеоіграх. В Україні перші томи манґи планують надрукувати в першій половині 2025 року. Як відомо, манґа – це комікси, створені в Японії або японською мовою. Український фільм “2000 метрів до Андріївки” здобув нагороду на Копенгагенському міжнародному фестивалі документального кіно CPH:DOX, що проходив із 19 по 30 березня 2025 року. Ця стрічка, друга повнометражна робота режисера та військового журналіста Мстислава Чернова, перемогла в категорії F:ACT AWARD, яка відзначає документальні фільми на стику журналістики та кінематографа, повідомляється на сайті фестивалю. Світова прем’єра фільму відбулася на кінофестивалі Sundan- ce, де його відзначили за найкращу режисуру. Європейська прем’єра відбулася 24 березня в Копенгагені, після чого відбулася сесія Q&A з продюсеркою фільму Рейні Аронсон-Рат. Сам Чернов не зміг особисто прийняти нагороду, оскільки працює над новим проєктом, але у своєму відеозверненні наголосив на важливості документування війни. Журі CPH:DOX зазначило: “Ми присуджуємо нагороду F:ACT фільму “2000 метрів до Андріївки” не тільки тому, що це конфлікт біля наших дверей, а тому, що це шедевр кінематографа. Автор наближає реальність до нас, створюючи антивоєнний фільм, який змушує задуматися про гідність кожного втраченого людського життя”. Стрічка розповідає про бої за село Андріївка під Бахмутом, зокрема про участь 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ. На відміну від “20 днів у Маріуполі”, який документував жахіття війни для цивільних, новий фільм Чернова зосереджується на українських військових. Робота над картиною тривала 1,5 року, а музику до неї написав дворазовий лавреат премії “Греммі” Сем Слейтер. “Перемога на фронті – це наша праця в тилу”, – переконана Тетяна Олійник, яка 4 квітня у Просторі підтримки захисників “Файта” презентувала дві свої книжки – “Ним усі захоплювалися” та “Формула української перемоги”. Про молоду авторку
Пам’ятаємо! · “Автор понад 50 технічних патентів з виробництва кінознімальної апаратури і засобів мобільного зв’язку, зокрема дизайну “Motorоla”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

пам’ятника є символічним. Вона допомогла нам видати збірку спогадів жертв Голодомору – “Пам’ять народу: геноцид в Україні голодом 1932–1933 років”, упорядником якої була О. Веселова. Наполегливість і повсякденна робота наших колег у США, особливо Фундації українського геноциду за участі М. Міщенка, М. Кочерги та їхніх однодумців, увінчалися успіхом. 7 листопада 2015 р. відбулося відкриття гранітної стели у Вашингтоні з написом: “У пам’ять про мільйони невинних жертв штучного голоду в Україні, спланованого та вчиненого сталінським тоталітарним режимом”. Прикро, але в Україні точилися запальні дискусії довкола меморіалу у Вашингтоні. Йшлося про внесення до напису кількості жертв – від 7,5 до 10 і більше мільйонів українців. Фундація наполягала щонайменше на 10 млн, але українська влада пішла на суперечливий “компроміс”, замінивши абстрактним текстом. Подібні дискусії тривають довкола 10,5 млн жертв Голодомору, тому що існує етноментальна опозиція з вимогою – не більше шести мільйонів, а краще 3,9 млн осіб. Навіть десятки тисяч полеглих українців у російсько-українській війні не зупиняють їхнього ідейного неприйняття науково-правової експертизи про 10,5 млн осіб. Пан Микола знав про ці ганебні “дискусії”, але стан здоров’я не дозволив активно протистояти. У 2014 р. він склав повноваження голови Фундації, яку очолив М. Кочерга. Фундація українського геноциду активно підтримувала ідею спорудження Меморіалу жертв Голодомору у Києві. Культурно-освітню ініціативу поширювала “Просвіта” на чолі з Павлом Мовчаном, який у вересні 2003 р. вимагав від влади спорудження святого капища жертовної нації. На сторінках часопису “Слово Просвіти” М. Міщенко закликав уряд і Президента України В. Ющенка розпочати конкурс на кращий проєкт Меморіалу. Мені довелося брати участь в обговоренні проєктів, контактувати з нашими колегами з Фундації. Її активісти щиро вітали ухвалення Закону України №376-V “Про Голодомор 1932–1933 років в Україні” 28 листопада 2006 р., а також відкриття Меморіалу жертв Голодомору 22 листопада 2008 р. Ми перемогли прихильників автократизму і тоталітарно-колоніальних практик, приставши до сил Добра, увічнивши пам’ять жертв геноциду українців. Пан Микола відійшов у вічність. Можливо, на небесах зустрінеться зі своїм земляком Артемом Зубенком – журналістом, громадським діячем, хорунжим Запорізького корпусу Армії УНР, учасником першого Зимового походу. Він похований у м. Бавнд-Брук штату Нью-Джерсі (США). Його історична постать фігурує у залі відомих людей Гадяцької територіальної громади і села Малі Будищі. Краєзнавці Миргородщини мають знайти поважне місце і для свого славного земляка, українського Едісона, винахідника, патріота Миколи Семеновича Міщенка.
Пам’ятаємо! · “Автор понад 50 технічних патентів з виробництва кінознімальної апаратури і засобів мобільного зв’язку, зокрема дизайну “Motorоla”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Микола Міщенко: згасло земне життя українського Едісона

29 березня 2025 р. у Чикаго на 91-му році життя помер Микола Семенович Міщенко – громадський діяч, фаховий інженер, засновник Фундації українського геноциду (Чикаго, США), козацького духу і високої моралі українець. Він уникав зайвих слів, тому що мав безліч невідкладних справ. Я двічі зустрічався з ним у США (2003 та 2006 р.), відчував його щиру любов до України, яку вимушено покинув 80 років тому разом із батьками. Бог дав Миколі Семеновичу довгого віку для звитяги і щасливого земного життя, але довелося пройти крізь терни й митарства, зберігаючи віру Христову і українську ментальність. Спочивайте з миром. Василь МАРОЧКО, професор, почесний голова Національної асоціації дослідників Голодомору-геноциду українців Народився 23 грудня 1934 р. у селі Малі Будищі Гадяцького району на Полтавщині. Село розкинулося біля річки Псел, аза 2,5 км течією – славетний Гадяч, колишнє полкове містечко козацької держави. Сусідні села – Сари (з протилежного боку річки), а південніше у напрямку Великих Сорочинців – багатостраждальне село Лютенька. На його долю випало чимало випробувань: у 1920 р. більшовики спалили 1100 будівель, придушуючи селянське повстання, у роки Голодомору село мало 2200 дворів (близько 9 тис. осіб), а колгоспникам видавали по 200 грамів хліба. Чверть жителів села померли від штучного голоду. Колгосп імені Шевченка відчув на собі усі застереження Кобзаря стосовно злодіянь московітів. Примусова колективізація, злочинна політика розкуркулення та Голодомор забрали тоді третину сільського населення Гадяцького району, аза деякими підрахунками – майже половину – упродовж 1932–1936 рр. Його батьки були не лише свідками, але й жертвами більшовизму. Вони не могли покинути село в умовах тотальної ізоляції. Сусідня Лютенька була розіп’ята на “чорній дошці”: 6 грудня 1932 р. її жителі опинилися в соціальній резервації, позбавлені хліба, продовольства, промислових товарів (гас, сіль, сірники), а 25 січня 1933 р. ЦК КП(б)У зняв селян з “дошки”, але залишив хлібозаготівлі для індивідуального сектора. Подібний терор голодом торкнувся і селян Малих Будищ, тому батьки Миколи відчули його руйнівний тиск, зачаїли гнів і ненависть до комуністичного режиму. У червні 1941 р. Микола мав піти до школи, але війна перекреслила школярські мрії. Окупація тривала два роки (район було звільнено у вересні 1943 р.), але родина не стала чекати “визволителів”: у 1943 р. вона залишила Україну. Їхали волами, кіньми, потягами, “гоп-стоп”, але досягли Європи. У 1947 р. Микола з батьками перебував у таборі для біженців в Австрії, а трохи згодом виїхали до Бразилії, боячись депортації в СРСР. Освіту здобував за обставинами перебування, тобто в таборі біженців, на еміграції. Працював бібліотекарем у Хліборобсько-освітньому союзі штату Парана. Доводилося важко заробляти на життя, ризикуючи захворіти тропічними недугами у джунглях Бразилії, занурюючись по пояс у багнюку. Обирався членом Українського товариства “Соборність” в місті Сан-Паулу. У 1958 р. виїхав до США, погодився служити у війську, щоб потім мати соціально-політичні права, адже не полишав мрії про навчання. Два роки служби у стратегічному відділі Повітряних сил США (1959–1961). По завершенню здобув технічну освіту, влаштувався інженером-конструктором в компаніях “Zenith”, Bell&Howell, покликав до себе батьків. Кмітливий і винахідливий український юнак, який опанував англійську мову, почав підкорювати Америку. Працював інженером, науково-технічним радником компанії “Motorola”, одружився з українкою, мав родину. Автор понад 50 технічних патентів з виробництва кінознімальної апаратури і засобів мобільного зв’язку. Сотні тисяч власників телефону “Motorоla” не здогадувались, що його технічний дизайн – це винахід Миколи Міщенка. Внутрішні стіни його помешкання прикрашають патенти – поєднання інтелекту, професійної зрілості і житейської мудрості. Справжній український Едісон. Обставини склалися так, що йому вдалося уникнути двох радянських голодоморів: народився в післягеноцидний рік, а в повоєнний голод 1946–1947 рр. не залишився у рідному селі. Перебуваючи у таборах для біженців, 15-річний підліток не знав про існування свого однофамільця – М. Міщенка, який писав у діаспорній пресі про руйнівний вплив голоду на психіку людини, про формулювання у 1949 р. терміна “голод як метод терору”. Наш Міщенко сподівався на батьків і власні сили. Від них довідався про злочини більшовизму, а, ставши “на ноги”, присвятив своє життя увічненню пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій в Україні. Микола Міщенко прислужився громадському комітету сприяння Конгресовій комісії США, яку очолював Джеймс Мейс. Американський історик тепло відгукувався про пана Миколу. Громадська активність українців Америки завжди була проявом їхньої національно-патріотичної і морально-християнської позиції. Вона не сприяла їхньому кар’єрному просуванню, а інколи заважала, навіть шкодила, тому що американське суспільство було різнобарвним, не жило проблемами українців. Для пересічного американця Голодомор – щось далеке і чуже. Тому доводилося формувати громадську думку, працювати з конгресменами, сенаторами, щоб привернути їхню увагу до трагедії українського народу, а не лише до Голокосту. Відповідальна і свята меморіальна місія, яку свідомо і наполегливо виконував Микола Семенович. Діяльність Комісії громадських зв’язків з Україною, яку у 1989–1991 рр. він очолював, сприяла демократизації суспільства, культурно-духовному відродженню. Голова парафіяльної управи Українського православного кафедрального собору Святого князя Володимира в Чикаго, обов’язки якого пан Микола виконував у 1991–1993 рр., був довіреною особою усієї громади. Вона обрала його, визнавши моральні якості та заслуги. Українська діаспора – суперечливе об’єднання, представлене різними ідеологічними уподобаннями, поколіннями, але ментально пов’язане з українською культурою та історією. Обрання керівником громадської організації – жест довіри, визнання авторитету і готовності служити національній ідеї. Особисто бачив прояв щирої поваги американських українців до Миколи Семеновича, перебуваючи у храмі Святого князя Володимира у Чикаго, на громадських зібраннях. Символічно, що гадяцького козака обрали отаманом Вільного Козацтва в Чикаго (2000–2004), ніби воскресли славні історичні часи. Насправді йшлося про духовні традиції, ідейні та просвітницькі пріоритети. Пан Микола особисто надавав допомогу школам району, рідному селу, коли вперше повернувся до близьких серцю околиць, переповнених водами Псла у весняну повінь. Людей з інженерним складом мислення вирізняє прагматизм, готовність до конкретних дій задля досягнення мети і завдання. Обраний до складу Українського конгресового комітету штату Іллінойс (2002–2003), пан Микола прагнув поширення правди про Голодомор, просування цієї теми до шкільного курсу з історії в американських школах. У програмах уже діяли уроки з історії Голокосту, тому доводилося переконувати не лише сенаторів штату, а й домагатися визнання Голодомору-геноциду Конгресом США. Він очолював тоді Фундацію українського геноциду (1998–2014), тому зосередився на політично-правових та меморіальних аспектах цієї важливої справи. Асоціація дослідників голоду-геноциду 1932–1933 рр., яку мені доводилося очолювати певний час, тісно співпрацювала з нашою автономною філією у Чикаго. У червні 2003 р. Микола Міщенко запросив мене та мою колегу Олександру Веселову для участі в міжнародній конференції, яка відбулася в Урбана- Шампейн (університет за 200 км від Чикаго). Учасниками зібрання були письменники Іван Драч, Дмитро Павличко, математик, ректор Київського педагогічного інституту Микола Шкіль, відомий мовознавець Павло Гриценко, а також українські, американські, французькі учені. Ми провели секційне засідання, але присутні в залі два Миколи – Міщенко та Кочерга – переймалися конкретною темою: пошуком американських фірм, які в роки Голодомору торгували українським хлібом та сільськогосподарською сировиною, а також реалізували золото-брухт системи “Торгсин” (побутове золото голодних українців). Вони наполегливо просили мене ретельно дослідити означені проблеми. Золото в обмін на хліб, забраний в українських селян сталінськими сатрапами в Україні. Ніхто тоді не підозрював, що минуле повернеться в потворних формах: російська агресія проти України, наслідки позбавлення її ядерного потенціалу у 1994 р., унеможливлення відповідної компенсації за втрату четвертого ядерного потенціалу у світі, торгівля рідкоземельними мінералами в обмін на визнання химерних боргів за американську військову допомогу. Минуле повернулося, але не фарсом, а черговим ошуканством українців. Дивний “лендліз”: плати, якщо хочеш вижити. Тепер розумію усю важливість нашої розмови в Урбана-Шампейн стосовно комерційної діяльності американських фірм у 1932–1933 рр., а також “друга” Леніна – американського бізнесмена Хаммера – довкола радянського антикваріату. Заснована в Чикаго Фундація дослідження Голодомору-геноциду, яку до 2014 р. очолював М. Міщенко, переймалася поширенням історичної правди у США про українську трагедію. Основна увага була зосереджена на кількох пріоритетних напрямках: міжнародне визнання Голодомору геноцидом українського народу, спорудження Меморіалу Голодомору-геноциду у Києві, встановлення меморіального знаку у Вашингтоні. Фундація на чолі з паном Миколою наполегливо вимагала від американського політикуму належного вшанування полеглих українців від штучно організованого голоду: постійні звернення у пресі, зустрічі з сенаторами і конгресменами, громадські заходи. 15 листопада 2005 р. Палата представників Конгресу США, а 29 вересня 2006 р. і Сенат ухвалили рішення про виділення ділянки землі у Вашингтоні для спорудження меморіального знаку. Він мав постати неподалік Капітолія і Верховного суду. 2 грудня 2008 р. відбулося освячення місця за участі української церкви. Будівництво мав профінансувати уряд України, що було цілком логічно і морально, але уряд В. Януковича відмовився. Згодом “президент” з двома “ффе” у науковому званні заперечив акт геноциду українців у промові на сесії ПАРЄ. Завдяки фінансової підтримки Фундації нам вдалося спорудити та встановити 7 серпня 2012 р. пам’ятник жертвам Голодомору у Миргороді. Він розташований біля залізничного вокзалу міста, куди привозили померлих від голоду селян. Батьки Миколи не раз бували на вокзалі у 1933 р., тому фінансування Фундацією
Пишуться вірші... · “Я знаю, вчора Ти Ще був звичайним хлопцем, А нині – ти Герой”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Літопис серця в час Великої війни

Володимир АНТОФІЙЧУК Поетичне слово в епоху війни набуває ваги, гідної металу, і світла, здатного розтинати темряву. У сучасній українській літературі помітно вирізняється творчість Олени Рєпіної – поетеси, громадської діячки, культурної менеджерки, капеланки, яка зуміла поєднати дар слова зі щоденним служінням. Її поезія – не лише рефлексія на події війни, а глибоко пережите осмислення людської присутності у вогні національної драми. Це літопис серця, написаний з передової, з окопів, з тилу, з капеланської тиші, з шепоту молитви й гідності. Народившись на Буковині, у селищі Глибока, Олена Рєпіна здобула фах філолога в Чернівецькому університеті й упевнено йде шляхом просвітянки, письменниці й воїна світла. Її вірші друкують провідні українські та міжнародні видання, вони звучать на публічних заходах, на фронті, у шпиталях і в храмах. Коли поезія не просто проголошує, а конвертується у дрони, форму, волонтерську допомогу – вона стає чимось значно більшим за текст. Вона стає справжнім чином дії. Саме такою є поезія Олени Рєпіної – відзначена, визнана, жива. Цикл “Я хочу, щоб ти знав…” – це метафізична книга нашої доби, де слово постає як хоробрий побратим, як плащ капе- Олена РЄПІНА Із циклу “Я хочу, щоб ти знав…” *** Кожен день Незалежності – немовля на твоїх руках, У тугім сповитку твого серця З любові і криці, Ти колишеш його у загравах, важких боях, Твоє світле ім’я – Захисник, Захисниця. І якщо достигають сади, І вирує життя, Прокидається світ, І розвиднює днина по кромці – Це тому, що солдат Обережно тримає дитя – В зашкарублих долонях Щоранку вигойдує сонце. І вдивляється в личко – вітає це чудо з чудес, І спресовано біль всіх утрату сталевому стержні, Бо у цім немовляті Знаходить нарешті сенс: Із колиски всміхається той, хто і є Незалежність. Воїнові Світла Бо вся наша міць і сила, Маневри і віражі Карбуються у горнилі Твоєї, Солдате, душі. І всі наші сподівання І порухи до мети – Від першого по останній – Можливі, тому що Ти! Допоки стоїш в окопах І дивишся у приціл, Смакує нам вдома доти Щоденний наш хліб і сіль. І доти ранкове сонце Свій пише на небі вірш, Допоки ти плавиш стронцій – За всіх на нулі стоїш. І сплять у колисках діти, лана, як благовіст. У цих віршах поетеса не просто проголошує істини війни – вона відкриває сакральну структуру спротиву, у якій особисте переплавлюється в загальнонаціональне, а сльоза – в клейнод. Кожен текст циклу – це фреска, де на тлі болю проростає ніжність. Вірш, який відкриває добірку, малює Незалежність у вигляді немовляти – беззахисного, але світлого, з великим майбутнім. Український солдат уособлює собою материнську постать, яка вигойдує новий день, нову історію, нову надію. В цій метафорі світла, що прокидається в зашкарублих долонях, звучить архетип: сила не у зброї, а в любові, що тримає світ на собі. Поезія “Воїнові світла” є своєрідною гімнографією сучасного українського лицаря, душа якого – горнило надії нації. Солдат тут – не лише виконавець наказу, а міфологічна вісь, на якій тримається ранкове сонце, хліб, діти, сад. Це він, обпалений окопами, є носієм гармонії й права на весну. У вірші “Братові” авторка зосереджує увагу на погляді – очах, що стали єдиним вічним свідком війни. Тут погляд має силу мемуарної фотографії, він пронизує фронтові ландшафти, вбирає в себе зради й вір- Й сади розквітають скрізь, Бо ти в цім непевнім світі Пресвітлу тримаєш вісь. Налипло болото кляте, Скривилася борозна? Ми – поруч. І нас – багато. Вкраїна у нас одна. Братові Вуста посміхаються – Очі питають правди, Тихо тамують утому І тонну журби... Скажеш про дружбу, Очі змовчать про зради: Скільки б вціліло, Якби не було “якби”... Очі все бачили, Очі назавжди знають, Як застигає у тілі Розлючена сталь, Як наш чорнозем, Неспеченим короваєм, Стогне в окопах і родить Вселенську печаль. Очі ввібрали дороги За Часовим Яром, Мічені мінами Вздовж лісосмуг береги, Очі молили небо Й просили кари, Бачили наскрізь, Де друзі, а де вороги... Очі навпроти, Дивляться просто в душу, Скільки чекань зачекалося, Вичахло меж. Очі не мерзнуть Навіть в найбільшу стужу: Трохи терпіння – Очі всміхнуться теж. *** Наш український страсний тиждень Розпочинається із Небесної Сотні: Вітер надимає синьо-жовті знамена, Сотні вітають сотні новоприбулих – Рай гомонить українською… Шикується Майдан. Бронежилети поверх вишиванок, Каски на світлих головах звитяжців, Видніється і блакитна – Юнак зустрічає побратимів біля райських воріт. Урочисті збори розпочинає Сергій Нігоян, У 2014 з нього розпочалася Небесна Сотня: – Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! – Котиться наростаючою хвилею у Раю. – Боремося! – відлунює аж у безгрішні світи українська канонада з-під Бахмуту. – Беремося, – промовляє серйозно хірург, починаючи операцію воїну. – Не барімося, їдьмо, – кажуть волонтери. – Молимося, – шепочуть устав бомбосховищі ність, тепло і кригу. Це не просто опис – це психологічна анатомія пережитого, де мовчання очей голосніше за будь-яке слово. “Замовляння дрона” – вірш на межі молитви, закляття й техногенної ліричності. Дрон тут – не бездушна машина, а “зоряна пташка”, що несе гнів, правду й оливкову гілку миру. Цей образ виводить реальність війни у нову сферу – сакрально-цифрову, де навіть техніка має крила й душу. У ритуальному вірші про Страсний тиждень України простежується глибока символіка сакрального відродження: Небесна Сотня, Шевченко, Бахмут, Січові Стрільці творять один суцільний майдан у Раю, де точиться розмова між епохами. Це космічна меса, у якій присутні всі – від архангела Михаїла до волонтера з машиною. У цьому хорі звучить голос народу, що пробився крізь смерть до істини. Далі йде поетика ран і слів – вірш, де слово стає перев’язкою, присутність – знеболенням, а серце – єдиним прихистком після вибуху. Це етична поезія дії, де немає абстрактного – усе конкретне, людяне, болюче і високе. Молитва гніву “Після сотні ракет…” є біблійним псалмом-обвинуваченням, де під звуки сирен… – Поборемо, – підхоплюють козацькі старшини. – Поборемо, – потверджують Січові Стрільці. – Поборемо, – запевняють сотенні УПА. Тарас Шевченко пильно вдивляється у бінокль: “Як понесе кров ворожу у синєє море… Давайте, хлопчики, давайте! Нашими сотнями – їхні тисячі!” *** Коли закінчуються бандаж, бинти і турнікети, Спробуй перев’язувати словами: тугими, еластичними, кровоспинними... Коли біль не піддається, ані трамадолу, ані морфію, Допомагає присутність: легка, ненав’язлива, знеболювальна... Коли вибухає сонце, кришиться атмосфера, плавиться земля, Має залишатися чиєсь серце, Де ти можеш знайти прихисток... Коли сильний пройде крізь вогонь і врятує сотні, Мудрий – віднайде голку і зламає хребет злу, Мужній – стане над прірвою і розсміється ввічі дракону – Має бути той, хто скаже їм, що все – недаремно! Не вмовкай. Благовістуй. *** Схилився Час, немов бувалий воїн, Ні праця не береться, ані сон – Вже скільки за плечима лютих воєн, А нині – бій за Харків і Херсон! Чи Він для того тут в моря солоні, В степи солодкі лив свободи смак, Ростив дітей у неба на долоні, Щоб сатані віддати просто так?! Залізні коні крешуть в лютім герці, Втікає нечисть на усіх фронтах – Допоки б’ється українське серце, То й Часу там спокійно у світах! То лиш здається, що дівчата й хлопці, Прості й звичайні, ходять поміж нас – То характерники, замішані на сонці, Їх водить Бог, маскований під Час. Псалом на Переображення Станеш собі під хрещатими зорями, В тиші по пояс поміж берегами, Думаєш: скільки зазнали вже горя ми… Боже, невже це все коїться з нами? Вечір так мирно цвіркоче і кумкає, Сон засинає на теплім камінні – Та не вдається заснути із думкою: Скільки – долиною смертної тіні? Яблуком стиглим народиться сонце – Стихли сирени, ущухли тривоги: Бог постає не як лагідний Отець, а як Суддя. Це пророче слово, звернене не лише до ворога, а й до байдужих, до тих, хто мовчить, зраджує або ховається за нейтральністю. Авторка не боїться правди, вона її вимагає. У віршах “Відповідь Папі”, “Залужний”, “Псалом на Преображення”, “Псалом поминальний” та “Воїнові” розгортається повна палітра сучасної духовності: від осмислення церковного мовчання – до постаті Генерала як скелі, від болю Голгофи – до воскресіння на фронтах. У кожному образі – жива людина, жива віра, жива Україна. І врешті – фінальний жест вдячності: “Я хочу, щоб ти знав…” – це не просто слова до солдата. Це стислий монолог у вічність. Це лаконічна, ніжна, до сліз вірна декларація вдячності тим, хто тримає небо на плечах. Це слово, якого немає в новинах, але яке звучить у кожній матері, доньці, коханій, молитві. Таким чином, поезія Олени Рєпіної – це не тексти “про війну”, це тексти, які ведуть війну – за пам’ять, за світло, за душу України. Це поезія, яка не боїться бути болісною, не боїться бути пророчою, не боїться бути ніжною. Це літературна зброя, загартована любов’ю. Боже, хай наші дівчата і хлопці Зійдуть в бою на Фавор Перемоги! Вишли Іллю в огняній колесниці, Вишли Мойсея із посохом правди, Хай заборонять рашистській лисиці Наш плюндрувати святий виноградник. Глянь, Твоя армія – воїни світла, Вкрий їх шатром переможної днини: З яблуком сонця, на березі літа, В Переображенні Божого Сина. Псалом поминальний О, воїне, ти йшов свою Голгофу, Ти ніс не на показ – на видих-вдих, Щоб зупинити люту катастрофу, Свободи хрест, і ти його воздвиг! Тебе вітала міць на перехрестях, Тебе боялась лють на рубежах, Як Божий Син, за праве діло честі Ти наганяв на бісів вічний жах… Нехай земля уста свої розверзне І западеться нечисть вся нараз: Бо ти ніс хрест, нехай від нього щезне Бурят, що ніс ганебно унітаз, Рашист, що цілить в площі велелюдні, Чеченський зайда, – біси всіх мастей, Нехай із мізками відсохнуть разом прутні Злочинцям за зґвалтованих дітей… А ти не брав земель чужих нахрапом, За рідний дім стояв у боротьбі – Хай Бог накине синьо-жовтий прапор Й відчинить вічність світлому Тобі! *** Я хочу, щоб ти знав: Щодня в ранковій тиші, Допоки вихор справ Не пов’язав оков, Допоки тільки Бог У душу тихо дише Про Тебе між сирен Найперша з молитов. А потім рине день, І метушня – по вінця, Із клопотів і справ Тугий буде заміс, Та хочу, щоб Ти знав: Бринить на кожній квітці – Це ти своїм плечем Тримаєш мирну вісь. А в тиші вечорів, Як вляжуться тривоги, І стихнуть голоси, Народжені в юрбі, Мої думки біжать На фронтові дороги: Я дякую Творцю, родині І Тобі... Не для високих слів Тобі підношу сонце, Не для буденних справ Ти вирушив на Схід – Я знаю, вчора Ти Ще був звичайним хлопцем, А нині – ти Герой – Тримаєш з Богом світ!
Подія року · “Театр став для нас сокровенним емоційним укриттям. Коли нам боляче до сліз, ми потребуємо підтримки і просто усмішки”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Ліки для зранених душ

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із соціальних мереж Напередодні головного святкування відкрилася виставка “105 років – 105 вистав”. Вона стала унікальною ретроспективою найзнаковіших вистав, які формували обличчя театру та визначали його стиль. В експозиції – рідкісні фотографії, театральні афіші, оригінальні ескізи костюмів, елементи декорацій та реквізиту. Головною подією ювілейних заходів стала урочиста концертна програма, яка зібрала на сцені видатних акторів театру. Вона стала не лише святкуванням славетної історії, а й своєрідним актом подяки всім, хто був і залишається частиною франківської родини, – глядачам, митцям, працівникам сцени та театральних цехів. Цього вечора сцена Театру Франка ожила завдяки уривкам знакових вистав, музичним номерам, відеохроніці та особливим сюрпризам для гостей. – Хочу почати зі слів подяки нашим воїнам, які роблять цей вечір можливим, – наголосила заступниця керівника Офісу президента України Олена Ковальська. – Але не тільки воїни сьогодні боронять нашу країну, а усі, хто працює, в тому числі й у театрі. Вся мистецька спільнота теж боронить нас і насичує змістом наше життя і те, за що сьогодні борються наші воїни на фронті. Сьогодні Україна ілюструє, наскільки театр значимий для нас нині, ми щодня відчуваємо важливість мистецтва. Український контент повинен розвиватися, маємо пропагувати нашу культуру не лише в Україні, а й за кордоном. Дуже вдячна всім, хто це робить. – Театр Франка став символом стійкості української культури, – переконаний міністр культури та стратегічних комунікацій України Микола Точицький. – Це місце народження шедеврів, яскравих талантів та нових імен. Свою першу виставу театр представив в умовах війни більшовиків та УНР. Історичні паралелі з нашим сьогоднішнім днем очевидні. Четвертий рік Україна протистоїть російській агресії. У ці важкі часи Театр Франка продовжує бути лідером сили українського духу, творчого натхнення і правдивої щирої розмови з суспільством. Моя щира вдячність всім, хто творить сучасний український театр, переосмислює класичні твори української літератури. Особлива подяка театральним митцям, які змінили сцену на передову, костюми на військову форму, аби стати на захист України. Їхня жертовність та любов до своєї країни захоплюють усіх нас. Ми всі з нетерпінням чекаємо їхнього повернення додому. Традиції високої професійної культури отримали сьогодні динамічний розвиток. Те, що робить зараз театр за кордоном, надзвичайно важливо для нас. Він працює на імідж України, допомагає їй стати ближчою і зрозумілішою для Європи. Адже ми не лише географічно, а й культурно її частина. Бажаю вашому театру невичерпної енергії та цікавих творчих проєктів. Нехай сцена буде сповнена життям, а любов глядачів лише зростає. З рук Олени Ковальської та Миколи Точицького високі держав# ні нагороди за вагомий особистий внесок у розвиток національної культури та театрального мис# тецтва, вагомі творчі здобутки та високу професійну майстер# ність отримали актори Націо# нального академічного драматич# ного театру імені Івана Франка Олександр Задніпровський, Ната# лія Сумська, Ірина Дорошенко, го# ловний балетмейстер Київського національного академічного теат# ру оперети Вадим Прокопенко та інші митці. Також актори сто# личних театрів отримали високі звання народних та заслужених артистів України. – Театр – це завжди про щось неймовірно таємниче і дуже близьке, – зазначила віцеспікерка Верховної Ради України Олена Кондратюк. – Магія театру захоплює і дає глибокі емоції та переживання, які ти не зможеш пережити ні в кінозалі, ні при спілкуванні онлайн. Франко казав: “Література кожного народу – найкраще дзеркало його життя”. Вважаю, що театр нашого народу – це найкраще дзеркало його життя. Не можу не згадати Богдана Ступку, який говорив про театр: “Театр – це правдиве життя. Це та ж реальність, тільки в художній формі. Театр – це не втеча від життя, просто людина знайшла його іншу форму”. Український глядач – найкращий у світі. Його подяка і оплески є найвищою нагородою для акторів і меценатів. Ми громадяни однієї країни, і обов’язок кожного зберегти культурне багатство. Вважаю, що люди, які допомагають у цьому, – патріоти України. Ми живемо у страшній депресії, з люттю у серці. Але водночас ця війна дала великий поштовх українському мистецтву і театру зокрема. Люди у ньому шукають розради, надії та віри. Культура під час війни відіграє надважливу роль. Добре розуміємо, що Росія веде війну не лише за території, не лише за ресурси. Це війна “русского міра” проти української ідентичності, нашої мови, нашої культури. Ця війна ведеться на наше знищення. Театр Франка, як і багато інших театрів, ніколи не зупиняв свою роботу. Навіть на початку повномасштабного вторгнення. І сьогодні допомагає боронити українську культуру. Допомагає своїми виставами, зборами для ЗСУ. За останні пів року театр зібрав 55 мільйонів гривень для Сил оборони. Велика подяка художньому керівництву, всьому персоналу театру за вашу творчість, позитивну енергетику, якою ви ділитесь з глядачами. Адже сьогодні потрібно більше позитиву. Також хочу подякувати акторам і працівникам українських театрів, які з перших днів повномасштабного вторгнення стали до лав ЗСУ. – 105 років для людини – це багато, а для театру – самий розквіт, – наголосила заступниця голови КМДА Ганна Старостенко. – Від імені Київського міського голови Віталія Кличка, громади міста Києва вітаю всіх, хто працює в Театрі Франка, усіх, хто дарує нам позитивні емоції, хто у цей непростий час тримає культурний фронт. Кияни пишаються тим, що у нас є такий чудовий театр, авдиторія дуже цінує вашу роботу. Многая літа! – Від театральної спілки, всієї театральної спільноти, зокрема, Театру оперети, вітаю вас з днем народження, – мовив голова Національної спілки театральних діячів України Богдан Струтинський. – Бажаю, щоб завжди ви були такі щасливі, у такій любові, в якій ви є зараз. Театр Франка – це театр, який зшиває країну від самого свого народження. Митці зі Львова і Києва під орудою Амбросія Бучми та Гната Юри зустрілися у Вінниці. Пройшли довгий шлях гастролями Донеччини. Потім працювали у Харкові. Після цього спочатку театр, а за ним столиця України переїхали до Києва. Вітаю славний колектив, щоб були щасливі і здорові. З ювілеєм Театр Франка при# вітав також голова Київської ор# ганізації Національної спілки те# атральних діячів України Олексій Кужельний. Про минуле і сучасне театру розповіли ведучі – народні артисти України Анатолій Гна# тюк та Назар Задніпровський. На великому екрані можна було побачити світлини корифеїв ус# лавленого колективу. Також ві# тання лунали від колег по сцені – колективів Національного акаде# мічного драматичного театру імені Лесі Українки, Київського академічного драматичного те# атру на Подолі та Київського академічного театру юного гля# дача на Липках. Були під час концерту і розва# жальні моменти, але всі подумки поверталися до війни. З екрану з поетичним словом звернулися до глядачів франківці, які зараз пере# бувають на передовій. Наталія Сумська заспівала пісню “Свобода” з легендарної рок#опери “Біла воро# на”. Пристрасно звучали поетичні рядки з вуст Михайла Кукуюка. А Катерина Артеменко подарувала власну пісню “День, коли закін# читься війна”. Завершальним акордом концерту стали слова генерального директора – художнього керівника театру Євгена Нищука: – Сьогодні ми знову пережили неспокійну ніч, ранок, отримали тривожні звістки з фронту. Але ми не відмінили зустріч. Ми знову тут, у театрі. Попри планетарну турбулентність і невідомість, квитки до театру розкуплені до нового року, розплановані гастролі. Адже ми віримо у Збройні Сили України, віримо в театр, віримо в життя. І в цей надважкий час повномасштабної війни театр став для нас сокровенним емоційним укриттям. Коли ми розгублені, коли нам боляче до сліз, ми потребуємо підтримки і просто усмішки. Театральна діяльність завжди переплітається з ілюзіями і мріями. Ми дуже часто промовляємо зі сцени думки великих філософів, драматургів, літераторів, вслухаючись у мудрі крізь віки настанови. А яке щастя відчувається у словах класика: “Ми нарешті перемогли”. Ворог атакує десятками ракет, сотнями “шахедів”, а ми полюємо за квитками на улюблену виставу. Ворог стріляє і наступає, ами, витираючи сльози, усміхаємося і поринаємо в магію театру. Квиток до театру – це прописані ліки для наших зранених душ. Бути в театрі – це бути на боці правди, любові і життя. Ще не один рік будуть досліджувати феномен українського театру під час війни. Ми безмежно вдячні за ці привітання, за підтримку, за відзнаки. Вони теж мотивують. Ми дуже горді з того, що впродовж усього часу (105 років), легендарні франківці плекали нашу культуру й утверджували незламність українського духу. Навіть у часи заборон і переслідування вони доносили ці важливі слова часом другим, п’ятим чи двадцять п’ятим планом. І промовляли: “Ми українці, ми інші”. За ці роки виросла ціла плеяда видатних режисерів, акторів, сценографів. 100 років тому два роки керував театром до від’їзду до Харкова видатний новатор української сцени Лесь Курбас. Радянська система знищила його і його сподвижників. Ця система прагнула не тільки стерти творчі здобутки Курбаса, а й сам факт того, що він тут працював. Але через сто років ми повертаємо у ці стіни імена тих, котрі недотворили, недописали, недоставили. Ми творимо модерний український театр, про який мрів Курбас. Ми змінюємо не тільки український театральний ландшафт, але й впливаємо на розвиток європейського і світового мистецтва. І підтвердженням тому є аншлаги франківців у Франції, Німеччині, Польщі, Чехії, Британії, Швейцарії. Ми виводимо український театр у глобальний простір великого світу. Ми ставимо перед собою амбітні завдання – промовляти до суспільства і бути місіонерами. Закладати ті меседжі, які говоритимуть не тільки про зараз, а й передбачатимуть майбутнє, де звучатиме правдива мова української культурної дипломатії. Наша місія – голосно промовляти до світу, який сотні років Росія насичувала фейками і стимуляторами. Ми маємо виборювати своє не тільки на полі бою, але й у культурному контексті. І завжди нагадувати, що українське – значить актуальне, новаторське, глибинне, сучасне. Натомість творіння “вєлікой і могучєй” – дрібне і завжди крадене. Для нас дуже важливо, що в цей час ми зі славним українським воїнством. Ми його надійне плече підтримки й допомоги. Горді бути лідером у цьому й прагнемо зробити ще більше, щоб наблизити спільну перемогу нашими виставами, концертними бригадами, донатами, зборами. Поруч з нами відповідальний бізнес, який допомагає бути ефективними, реалізувати сміливі ідеї, експериментувати, бути доступними та інклюзивними. Безмежно вдячний всім нашим партнерам, імена яких ми розмістили в холі театру. Наш театр – багатожанровий культурний хаб, який працює з темою пам’яти, історії, сучасності мистецтва. Створює платформу можливостей, впроваджує проєкти реінтеграції ветеранів у цивільне життя методами арттерапії та драмтерапії. Ми реалізуємо програму “Голос театру”, яка має на меті об’єднувати нашу країну. Це голос театрів Маріуполя і Сєвєродонецька, які опинилися без даху. Херсона, Миколаєва, Запоріжжя, Чернігова, Сум і Харкова, які не мають можливості повноцінно творити у свої стінах. Ми відкрили їм свої двері і свої серця. Це є свідченням спільності усієї нашої театральної спільноти і здатності допомогти у найважчий час. Наш театр – це твоє дзеркало, Україно! В якому ти можеш побачити себе красивою, сильною, шляхетною і натхненною до перемог. Тож будемо пліч-о-пліч на сцені, на своїй землі! Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка відзначає 105-річчя. До цієї події театр підготував особливу програму: святковий концерт, унікальну виставку, що розповідає про яскраві сторінки франківської історії, а також майстер-клас, що відкриває завісу театральних таємниць і знайомить із секретами декораторського мистецтва.
16 Вернісаж · “Це не просто виставка, а концентрат духу, незламності, любові до України і, звісно, Таланту від Бога”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

“Скажи мені, хто твій учитель…”

У Київському Будинку вчених відкрилась виставка художниці Марини Соченко – героїчної і харизматичної особистості, патріотки, матері двох Воїнів-захисників, волонтерки, великої подвижниці просвітницької ідеї, заслуженої діячки мистецтв України. Виставка присвячена 100-річчю від дня народження шістдесятника, художника-живописця, учителя пані Марини Віктора Зарецького. Це був вечір теплих і водночас трагічних спогадів про Учителя, про лиховісні часи несвободи у тоталітарній державі, про власні – “через терни до зірок”, про велетів духа Аллу Горську, Василя Стуса… – Дякую всім, хто прийшов на мою виставку, дякую Ользі Зарецькій і всій родині, яка запропонувала провести цей захід, директору і колективу Київського Будинку вчених, які підтримали ідею. Дякую друзям і гостям за теплі слова і побажання, за нашу багаторічну співпрацю і дружбу, всіх вас люблю, глибоко шаную і ціную, – сказала пані Марина. – Душа “повинна перебувати в аурі прекрасного”, любив повторювати Віктор Іванович. Саме така надихаюча атмосфера панувала на відкритті виставки. А ще розмова про мистецтво, про зміст, смисли, мистецькі ідеї, їх практичне втілення і саму кухню мистецтва. Не забуваймо – світом правлять Ідеї. Було відчуття, що ми в майстерні художника – неформально, тепло, в колі друзів. Це була саме та атмосфера, в якій генеруються ідеї. На виставці представлена як ретроспектива усіх віх моєї творчості різних років, починаючи з зовсім ранніх – “Гусячий рай” – і закінчуючи останньою на сьогодні – “Портретом Ірини Фаріон”, так і всіх тем і жанрів, у яких я працюю: портрети, жанрова, історична картина, пейзаж, натюрморт, розпис. Усі ці роботи пов’язані з моїм учителем Віктором Зарецьким, який мене навчив школи і ремесла художника. Життя художника нелегке і загрожене в тоталітарній системі, як і в будь-які часи, коли художник робить всупереч, а не гнеться під неї. “Україна повинна бути тому, що всупереч”, – сказав колись мені вчитель у далекі 80-ті. На цьому і стоїмо, на цьому стоїть наша Армія і вистоїть наш народ. “Всупереч ворогам, бо разом ми велика сила”, – підсумувала пані Марина. “Дивилися, слухали і чули, черпали з глибинного джерела спадщини нашого талановитого народу! У Марини Петрівни кожна робота, як – Пісня, як – Легенда, такий особливий, щемний гомін Душі. Це кроки до нашої Перемоги! Нас – Є!” – написала у Фейсбуці одна з шанувальниць творчості Марини Соченко Ольга Добровольська. Художній керівник театру “Дзеркало” Володимир Петранюк сказав: “Марина Соченко – членкиня Конгресу Українських Націоналістів, Українська майстриня художниця вищого ґатунку. Тож Театр української традиції Дзеркало вітає вірну доньку України з черговим мистецьким здобутком. Слава Нації!”. На думку учасниці хору “Гомін” Лесі Діденко, “тут представлені краса і талант, витонченість і велика любов до України і до її унікальної багатющої культурної скарбниці, з якої пані Марина черпає своє натхнення. Свого часу пані Марина написала і картину, присвячену нашому хору і Леопольду Ященку. Марина Соченко і її чоловік пан Петро Дейлик також співають у нашому хорі, а їхні сини захищають рідну Україну. Це дивовижний вечір серед краси українського мистецтва і людей, однакових по духу. Такі виставки надихають, українська пісня і рідна мова об’єднують, все наповнене світлом і почуттям радості. До того ж тут лунали пісні, що їх співає хор Гомін у виконанні всіх присутніх під акомпанемент нашого концертмейстера. Україна – це світло, а світло – це прояв Бога. Тож нехай Бог буде з Україною!”. Роксолана Хмара, дружина легендарного державника, Героя України Степана Хмари, так відгукнулася про унікальну виставку Марини: “Я завжди знала її як гарну художницю. Вона разом із чоловіком, розмалювали нашу військову капличку в церкві на Аскольдовій. Там ожили, під її пензлем, наші Герої, теперішні і минулі. Вона з часів Революції Гідності, з Майдану, постійно малює наших Героїв – живих і полеглих. А сьогодні я нарешті дійшла на її чергову виставку в цьому році. І знаєте, це правда, що все треба бачити вживу. Я вражена – нею як оповідачкою і її картинами, які бачив і виділив сам Маестро Віктор Зарецький, чоловік Алли Горської, яку знищили комуністи... Пані Марина багато розповідала нам про свого вчителя і натхненника Віктора Зарецького, який був фантастичною людиною і вчителем, говорив афоризмами і був неймовірно начитаним та дуже суворим до учнів. Часто говорив: “Якщо хочеш щось зробити, починай зараз, бо потім – це ніколи!”. Його величезний портрет закривавленої дружини Алли Горської, яку Ангел забирає на небо, не зітреться з пам’яті ніколи, – говорила нам Марина Соченко. На виставці мене ж особливо вразив портрет полеглої за Україну Ірини Фаріон (на фото). А також автопортрет художниці, портрети мами та баби Олени… Кланяюся пані Марині, її мужності і стійкості, адже двоє її синів на війні, молодший пішов захищати Україну, зовсім юним. Її талантові, невичерпному, всеосяжному, який охопив не лише писання картин. Але й уміння любити посправжньому, бути цілісною натурою, дієвою патріоткою”. Виставка Марини Соченко триває. Це не просто виставка, а концентрат духу, незламності, любові до України і, звісно, Таланту від Бога. Підготувала Галина ДАЦЮК
16 Вернісаж · “Це не просто виставка, а концентрат духу, незламності, любові до України і, звісно, Таланту від Бога”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Вернісаж · “Це не просто виставка, а концентрат духу, незламності, любові до України і, звісно, Таланту від Бога”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин