Подвижники “Просвіти” · “Справа вчителя, скромна лише зовні, є однією з величезних справ в історії”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Світильник українського духу
Слово Просвіти, №14 за 2025 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
3 квітня. Перелюднена зала камерної та органної музики в місті Рівному. Святошна академія, приурочена 100-річчю Бориса Стефанишина – знакового українського Просвітника, Педагога, Будителя народної душі, пам’яті, совісті, захисника національної школи, професора, лавреата Державної премії України в галузі науки і техніки. Звучать Слово, Музика, витають Музи, створюючи щемну емоційну атмосферу спогадами, правдивими розповідями, поетичними римами й людським серцебиттям. Дивовижна гармонія сцени й зали, де музи творять незбагненну чуттєву гаму, котра, здається, вмістила всіх тих, хто здатен сприймати урочисте дійство “серцем”. Шанобливе й щире звертання до високоповажної громади Івана Вєтрова – голови обласної організації ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, головного організатора цього високоетичного і патріотичного дійства. Насправді, адже вшановують великого Українця, який усім своїм єством упродовж свого стражденного життя доводив собі і сущим на рідній (часто не своїй) землі, що нашою найвищою цінністю є Україна. За те значиме й закличне Шевченкове “Свою Україну любіть” він боровся, ним жив і творив. Саме такий світоглядний стрижень огранив увесь його життєтворчий простір, з дотриманням староветхого заповіту: “За чином, згідно зі своєю дорогою людина знайде заплату”. Звичайно, ніхто не зможе краще оцінити його тернисту дорогу, аніж найближчі друзі, побратими, всі, хто близько жив, співпрацював і співпереживав разом із Борисом Ільковичем. У газеті “Слово Просвіти” від 3–9 квітня 2025 р. надруковано низку цікавих матеріалів до сторіччя від дня народження Бориса Степанишина з промовистим заголовком: “Любив рідний край і пристрасно жадав щастя неньці- Україні та був заанґажований нею”. Своїми думками, спогадами, оцінками ділилися Катерина Сичик, заслужений працівник освіти України, голова ГО “Рівненське міське об’єднання товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка”, Євгенія Борейко-Гладунова, своєрідний літописець Рівненського обласного об’єднання товариства “Просвіта”; Лілія Овдійчук, професорка кафедри української мови та літератури ПВНЗ “Міжнародний економіко-гуманітарний університет ім. академіка Степана Дем’янчука”. Спільним знаменником цих дописів було розуміння суспільної значимості Освіти для націєбезпечуючи результат, що змінює людину на краще. Саме в праці, у полоні критичного і креативного мислення він сприймав статус школяра, студента. Недарма його дисертаційна робота 1975 року була на тему “Система самостійної роботи учнів з літератури та її вплив на ефективність навчального процесу”. Воля, характер, рішучість, невтомність, моральне самовиховання були для нього глибокими якісними характеристиками, які разом з інтересами творили Людину. Професор Степанишин у складних тодішніх умовах формував таке мистецтво освіти, що опиралося на необхідну молоді життєву практику, моральність, етику, громадянськість, характер, ні на мить не покидаючи думки про надзвичайну україноцентричну місію школи, університету, які мусять бути за змістом і філософією діяльності національними. Блискучий методист, лектор, оратор, учений-новатор він ніколи не вважав, що молодь можна виховати закликом “роби, як я сказав”, а тільки на основі істинного педагогічного принципу – “роби, як я”. Особистий прикладу праці, чині, громадянській позиції, у ставленні до найвищої цінності – України. Людина енциклопедичного розуму, багатосторонньої обізнаності й інтересів, що охоплюють різноманітні галузі знань, був і є світочем для рідних краян, для українства, який жертовно й безкомпромісно сповідував у науці, освіті, просвітительстві, громадському житті велику національну Ідею, огранену Шевченковим заповітом: “Свою Україну любіть”. Тому на святковій академії дуже слушним було нагадування зі Святого Письма (від Матвія) Духівником ПЦУ, що “не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла…”. Ця мудра істина спонукає багатьох тих, хто передусім несе відповідальність за виховання Нації, наші школи, університети, заклади післядипломної педагогічної освіти й академічні інституції, не ховати світильник “Степанишинової правди”. Адже в багатьох академічних педагогічних словниках (“Український педагогічний словник”,
1997; “Енциклопедія освіти”, 2008; “Освіта дорослих”, 2014; “Український педагогічний словник”. Вид. друге, 2011), навчальних посібниках для студентів та викладачів на кшталт “Історія української школи і педагогіки” не міститься, на жаль, жодного інформаційного посилу про цього високого рівня вченого-педагога, блискучого методиста, громадського діяча, невтомного працівника на ниві української національної освіти. Однак не на часі ремствувати, бо це світле ім’я продовжує нині животворити. Повертаючись у Київ після дводенного перебування на Рівненщині разом з Іваном Зайцем, стали учасниками дещо несподіваної й обнадійливої телефонної розмови з професором Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича Володимиром Антофійчуком, який, дізнавшись про наше перебування на заходах з вшанування Б. Степанишина, з особливою пошаною відгукнувся про Бориса Ільковича: “Славний педагог і визначний український філолог. На нашому факультеті ми за його працями навчаємо студентів…” Справді, ідеї, ідеали, творіння і мрії Степанишина не велено нікому віддаляти від суспільства та від національної Освіти (“нової української школи”), особливо в часи нинішньої екзистенційної війни з московитами за наше священне право жити. Бо він – з Народу і все земне життя був зі своїм Народом. Свідченням такої високоетичної педагогічно-просвітницької дії слугують, насамперед, його унікальні (понад 50!) книги, монографії, навчальні посібники, що є безцінним науково-педагогічним скарбом, який ніби в позачассі, не втрачає своєї суспільної значущості. З кінця 50-х років, розпочавши писати на сторінках періодичних видань (загалом вийшло понад 500 статей), він став відомим і затребуваним у багатьох зарубіжних часописах (польських, болгарських, словацьких, канадських). Якось Ніла Волошина, докторка педагогічних наук, професорка, член-кореспондент Національної академії педагогічних наук України справедливо назвала Степанишина “велетом у методиці викладання української літератури”. Очевидно, мав рацію викладач української літератури Рівненського державного гуманітарного університету Дмитро Кравець – редактор-упорядник книги “Борис Степанишин. Спогади, матеріали, бібліографічний покажчик”, який зазначав, що такого підручника, написаного Степанишиним з методики викладання української літератури, ніхто не зробив. А ще він був особливим не тільки творцем, але й читачем, а тому щорічно в Рівненській державній обласній бібліотеці мав читацький формуляр №1. У цій же бібліотеці нині зберігається цінна колекція Бориса Степанишина, що складається з 279 книг, яка містить рідкісні літературознавчі та мовознавчі праці, твори з суспільних наук, мистецтва, художньої, політичної літератури, характеризуючи в значній мірі його натуру. Але важливо, що в колекції містяться творчі доробки самого автора, які достовірно висвітлюють його важливі світоглядні, науково-педагогічні, громадські аспекти життєдіяльності. До честі Бібліотеки в серії “Славетних земляків” ще 2012 року видано бібліографічний покажчик його праць “Жив на чатах духовного ренесансу”. Ніби й випадково, але вихід у світ цього покажчика став своєрідною не тільки світоглядною, але й суспільно-політичною відповіддю на той безглуздий і хибний нормативний документ МОН України під назвою “Концепція літературної освіти”, розроблений напередодні (2011 року). Тоді на 20-му році Незалежности доморощені “поводирі” кремлівського розливу просували
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
