Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На часі · “Їх віра виростала з болю й слабкості, одначе прагнула бути незламною, як сталь. У цьому було щось героїчне й трагічне водночас”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Націоналізм і ми

Слово Просвіти, №14 за 2025 рік

Вадим ВАСИЛЕНКО Цей есей був написаний 10 ро# ків тому, взимку 2015#го, за рік після російської окупації Криму й частини Донеччини та Луганщини. Редакція одного з видань відкинула його як надто контроверсійний. Написане пішло в архів, де проле# жало десять років під вагою сприйнятої невчасності. Стиль письма автора, його уявлення і спосіб аргументації за ці роки, звісно, змінилися. Та, попри це, ключові тези, сформульовані тоді, зокрема ті, що стосуються полі# тичної маргіналізації націоналізму в Україні, передусім внутрішніх – історично зумовлених – незгод і су# перечностей, які спотворили його в суспільному сприйнятті, варті найширшого обговорення в світлі подій, що розгорнулися 24 лютого 2022 року. Немає сумніву: за останнє десятиліття націоналізм вийшов за межі локального явища й набув нових, світових масштабів, ставши, можливо, провідною тенден- Друзям-націоналістам, із якими доля звела мене в Києві на марші УПА 2010 і на Майдані 2013-14, а також усім тим, хто знає, що шлях не завершується там, де зупиняються інші Націоналізм, як привид, блукає сучасним світом, нерідко перетворюючись на пугало, якому приписують усі реальні та уявні біди. Але хіба він – лише релікт минулого, музейний експонат, якому місце серед раритетів? Можливо, це те дзеркало, в якому відбиваються наші приховані страхи і сподівання? Націоналізм – це спроба знайти відповіді на питання такі ж прості, як і складні водночас. Хто ми? Звідки? І куди йдемо? Це і спадок, і виклик. Вічна напруга між необхідністю оберігати і прагненням змінювати. Чи є націоналізм самодостатньою ціллю, чи лише потягом, що мчить крізь тунель історії до станції, яка може виявитися і осяйною метою, і міражем, що мигне і зникне? Що довше відкладається час прибуття, то тривожнішим здається шлях. Колії, як артерії, розтинають простір, але, що робити, коли кінцеву станцію вже викреслено з мапи? Мандрівка може стати нескінченною, а то й перетворитися на пастку, що відбирає сили, іноді й життя. Але, можливо, справа не в станції, а в пасажирах? Українська інтелігенція початку ХХ століття відкидала націоналізм, немов химеру, яка не вписувалася в її прогресистські уявлення про світ, а його проповідників робила ізгоями та самогубцями. Утопія загірної комуни, виплекана в уяві мрійників, що були ладні обернути на попіл себе і світ довкола заради ілюзорного цією нинішнього часу. Очевидно, в цій хвилі відродження націоналізму на європейському (а віднедавна – і на американському) материку – в різних його іпостасях – не варто шукати безпосередніх історичних аналогій: кожна доба формує власні передумови, які породжують не один, а кілька можливих варіантів розв’язання її вузлової проблеми. Питання про те, чому ці загальноєвропейські зміни фактично не позначилися на світогляді українського громадянства, – особливо болісне й гостре. Націоналізм як ідеологія, що була рушієм державотворення, після 1991 року не мав інституційної спадкоємності й реального впливу на формування української політичної системи. Далися взнаки і репресії проти націоналістичного руху в СРСР, які тривали до самого моменту його розпаду, і розрив між націоналістичними традиціями різних частин країни: на Заході вони спиралися на вибірково-спрощену і зведену до нагально-прагматичних потреб ідеологічну спадщину ОУН, ана Сході мали розрізнений, переважно культурницько-просвітницький характер. Та й формальна незалежність не призвела до зміни політичного класу: державний апарат, освіта, культура й медіа залишалися під контролем колишньої партійної номенклатури, котра сприймала націоналізм як чужорідну й небезпечну ідеологію. Брак політичної волі майбутнього, здавалася реальнішою за саму реальність, і їй було принесено в жертву все. Те, що нагадувало про вчорашній день, стало пережитком, якого слід було позбутися. “Це що горить: архів, музей? / – а підкладіть-но хмизу!..” – з ентузіазмом відгукувався на запити нового – “чугунного”, за його власним визначенням, – ренесансу автор “Золотого гомону”. “А що це за хрест, нестерпимий тягар на душі у народу – Минуле твоє! – вигукував його сучасник із псевдонімом Блакитний. – Вогню ж! / Динаміту! Хай зникне Минуле в ім’я Будучини! / Церкви старовинні – в повітря! / Вишневі садки – під сокиру! / Прорвати Карпати тунелем! / Динамітом – пороги Дніпрові!”. Одначе полум’я революційної стихії зжирало не лише артефакти минулого, а й самих паліїв: письменників, художників, режисерів, що приміряли на себе ролі “інженерів людських душ”, але самі ставали жертвами Великого Експерименту. Передбачення “азіатського ренесансу”, який мав вивести пригноблені – “неісторичні” – народи на нові висоти, відсунуло націоналізм у тінь історії – в цій тіні опинились і самі народи, а деякі з них – до останнього – зникли з лиця землі з усім своїм багатовіковим набутком так, ніби їх ніколи й не існувало. На згарищі історії мало постати нове, не Боже, а рукотворне місто-сад, у якому люди, вирвані з корінням, повинні були пустити – за вказівкою згори – пагони в ґрунт, що не належав їм, під штучним світлом, що замінювало сонце. Гібридизація націоналізму з комунізмом виявилася сценарієм до самовбивства – як героїчного, так і трагікомічного. Микола Хвильовий, співець загірної комуни, прагнув урівноважити “надо очищення влади закріпив у ній стару радянську бюрократію, яка, змінивши гасла та символіку, зберегла і вплив, і механізми управління – малосумісні з логікою національного самоутвердження. Зміна декорацій не означала зміни принципів: не відбулося ні критичного перегляду засад, ні усвідомлення нової ролі, ні перевизначення напрямку й мети – куди й навіщо йти. Не зайве нагадати: у вирі економічного колапсу, гіперінфляції та масового безробіття питання національної тожсамості багато кому здавалися несуттєвими, а врешті були витіснені на маргінес самовиживання – людей, що говорили про ідейну боротьбу, здебільшого сприймали як вуличних пророків – зі співчуттям, подивом або й відвертим презирством. Чимало українців, переживши досвід радянської репресивної системи, відчували стійку відразу до будь-яких радикальних ідеологій, – а націоналістичні рухи сприймалися не як чинник національного відродження, а як загроза демократичному поступу й навіть перешкода для входження країни в “глобалізований” світ – без націй і кордонів. Та й сам український націоналізм був немонолітним. Угрупування, що йменували себе націоналістичними, не мали розвиненої організаційної структури й суспільної підтримки для встановлення політичного домінування, а що гірше – волі, а можливо, інстинкту до ціональну ідею” зі соціалістичним ідеалом, допоки не постав перед єдиним вибором, що залишився йому: натиснути на курок. Дехто пішов тим самим шляхом, обравши кулю як останній аргумент у суперечці з історією чи як спробу уникнути вироку, а може, і ганьби. А ті, кому забракло відваги для спротиву, поквапилися перелицюватися, тішачи себе ілюзією, що нова подоба – лиш

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин