Пишуться вірші... · “Я знаю, вчора Ти Ще був звичайним хлопцем, А нині – ти Герой”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Літопис серця в час Великої війни
Слово Просвіти, №14 за 2025 рік
Володимир АНТОФІЙЧУК
Поетичне слово в епоху війни набуває ваги, гідної металу, і світла, здатного розтинати темряву. У сучасній українській літературі помітно вирізняється творчість Олени Рєпіної – поетеси, громадської діячки, культурної менеджерки, капеланки, яка зуміла поєднати дар слова зі щоденним служінням. Її поезія – не лише рефлексія на події війни, а глибоко пережите осмислення людської присутності у вогні національної драми. Це літопис серця, написаний з передової, з окопів, з тилу, з капеланської тиші, з шепоту молитви й гідності. Народившись на Буковині, у селищі Глибока, Олена Рєпіна здобула фах філолога в Чернівецькому університеті й упевнено йде шляхом просвітянки, письменниці й воїна світла. Її вірші друкують провідні українські та міжнародні видання, вони звучать на публічних заходах, на фронті, у шпиталях і в храмах. Коли поезія не просто проголошує, а конвертується у дрони, форму, волонтерську допомогу – вона стає чимось значно більшим за текст. Вона стає справжнім чином дії. Саме такою є поезія Олени Рєпіної – відзначена, визнана, жива. Цикл “Я хочу, щоб ти знав…” – це метафізична книга нашої доби, де слово постає як хоробрий побратим, як плащ капе-
Олена РЄПІНА
Із циклу “Я хочу, щоб ти знав…” *** Кожен день Незалежності – немовля на твоїх руках, У тугім сповитку твого серця З любові і криці, Ти колишеш його у загравах, важких боях, Твоє світле ім’я – Захисник, Захисниця. І якщо достигають сади, І вирує життя, Прокидається світ, І розвиднює днина по кромці – Це тому, що солдат Обережно тримає дитя – В зашкарублих долонях Щоранку вигойдує сонце. І вдивляється в личко – вітає це чудо з чудес, І спресовано біль всіх утрату сталевому стержні, Бо у цім немовляті Знаходить нарешті сенс: Із колиски всміхається той, хто і є Незалежність.
Воїнові Світла Бо вся наша міць і сила, Маневри і віражі Карбуються у горнилі Твоєї, Солдате, душі. І всі наші сподівання І порухи до мети – Від першого по останній – Можливі, тому що Ти!
Допоки стоїш в окопах І дивишся у приціл, Смакує нам вдома доти Щоденний наш хліб і сіль. І доти ранкове сонце Свій пише на небі вірш, Допоки ти плавиш стронцій – За всіх на нулі стоїш.
І сплять у колисках діти,
лана, як благовіст. У цих віршах поетеса не просто проголошує істини війни – вона відкриває сакральну структуру спротиву, у якій особисте переплавлюється в загальнонаціональне, а сльоза – в клейнод. Кожен текст циклу – це фреска, де на тлі болю проростає ніжність. Вірш, який відкриває добірку, малює Незалежність у вигляді немовляти – беззахисного, але світлого, з великим майбутнім. Український солдат уособлює собою материнську постать, яка вигойдує новий день, нову історію, нову надію. В цій метафорі світла, що прокидається в зашкарублих долонях, звучить архетип: сила не у зброї, а в любові, що тримає світ на собі. Поезія “Воїнові світла” є своєрідною гімнографією сучасного українського лицаря, душа якого – горнило надії нації. Солдат тут – не лише виконавець наказу, а міфологічна вісь, на якій тримається ранкове сонце, хліб, діти, сад. Це він, обпалений окопами, є носієм гармонії й права на весну. У вірші “Братові” авторка зосереджує увагу на погляді – очах, що стали єдиним вічним свідком війни. Тут погляд має силу мемуарної фотографії, він пронизує фронтові ландшафти, вбирає в себе зради й вір-
Й сади розквітають скрізь, Бо ти в цім непевнім світі Пресвітлу тримаєш вісь. Налипло болото кляте, Скривилася борозна? Ми – поруч. І нас – багато. Вкраїна у нас одна.
Братові Вуста посміхаються – Очі питають правди, Тихо тамують утому І тонну журби... Скажеш про дружбу, Очі змовчать про зради: Скільки б вціліло, Якби не було “якби”... Очі все бачили, Очі назавжди знають, Як застигає у тілі Розлючена сталь, Як наш чорнозем, Неспеченим короваєм, Стогне в окопах і родить Вселенську печаль. Очі ввібрали дороги За Часовим Яром, Мічені мінами Вздовж лісосмуг береги, Очі молили небо Й просили кари, Бачили наскрізь, Де друзі, а де вороги... Очі навпроти, Дивляться просто в душу, Скільки чекань зачекалося, Вичахло меж. Очі не мерзнуть Навіть в найбільшу стужу: Трохи терпіння – Очі всміхнуться теж.
*** Наш український страсний тиждень Розпочинається із Небесної Сотні: Вітер надимає синьо-жовті знамена, Сотні вітають сотні новоприбулих – Рай гомонить українською… Шикується Майдан. Бронежилети поверх вишиванок, Каски на світлих головах звитяжців, Видніється і блакитна – Юнак зустрічає побратимів біля райських воріт. Урочисті збори розпочинає Сергій Нігоян, У 2014 з нього розпочалася Небесна Сотня: – Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! – Котиться наростаючою хвилею у Раю. – Боремося! – відлунює аж у безгрішні світи українська канонада з-під Бахмуту. – Беремося, – промовляє серйозно хірург, починаючи операцію воїну. – Не барімося, їдьмо, – кажуть волонтери. – Молимося, – шепочуть устав бомбосховищі ність, тепло і кригу. Це не просто опис – це психологічна анатомія пережитого, де мовчання очей голосніше за будь-яке слово. “Замовляння дрона” – вірш на межі молитви, закляття й техногенної ліричності. Дрон тут – не бездушна машина, а “зоряна пташка”, що несе гнів, правду й оливкову гілку миру. Цей образ виводить реальність війни у нову сферу – сакрально-цифрову, де навіть техніка має крила й душу. У ритуальному вірші про Страсний тиждень України простежується глибока символіка сакрального відродження: Небесна Сотня, Шевченко, Бахмут, Січові Стрільці творять один суцільний майдан у Раю, де точиться розмова між епохами. Це космічна меса, у якій присутні всі – від архангела Михаїла до волонтера з машиною. У цьому хорі звучить голос народу, що пробився крізь смерть до істини. Далі йде поетика ран і слів – вірш, де слово стає перев’язкою, присутність – знеболенням, а серце – єдиним прихистком після вибуху. Це етична поезія дії, де немає абстрактного – усе конкретне, людяне, болюче і високе. Молитва гніву “Після сотні ракет…” є біблійним псалмом-обвинуваченням, де під звуки сирен… – Поборемо, – підхоплюють козацькі старшини. – Поборемо, – потверджують Січові Стрільці. – Поборемо, – запевняють сотенні УПА. Тарас Шевченко пильно вдивляється у бінокль: “Як понесе кров ворожу у синєє море… Давайте, хлопчики, давайте! Нашими сотнями – їхні тисячі!”
*** Коли закінчуються бандаж, бинти і турнікети, Спробуй перев’язувати словами: тугими, еластичними, кровоспинними... Коли біль не піддається, ані трамадолу, ані морфію, Допомагає присутність: легка, ненав’язлива, знеболювальна... Коли вибухає сонце, кришиться атмосфера, плавиться земля, Має залишатися чиєсь серце, Де ти можеш знайти прихисток... Коли сильний пройде крізь вогонь і врятує сотні, Мудрий – віднайде голку і зламає хребет злу, Мужній – стане над прірвою і розсміється ввічі дракону – Має бути той, хто скаже їм, що все – недаремно! Не вмовкай. Благовістуй.
*** Схилився Час, немов бувалий воїн, Ні праця не береться, ані сон – Вже скільки за плечима лютих воєн, А нині – бій за Харків і Херсон! Чи Він для того тут в моря солоні, В степи солодкі лив свободи смак, Ростив дітей у неба на долоні, Щоб сатані віддати просто так?! Залізні коні крешуть в лютім герці, Втікає нечисть на усіх фронтах – Допоки б’ється українське серце, То й Часу там спокійно у світах! То лиш здається, що дівчата й хлопці, Прості й звичайні, ходять поміж нас – То характерники, замішані на сонці, Їх водить Бог, маскований під Час.
Псалом на Переображення Станеш собі під хрещатими зорями, В тиші по пояс поміж берегами, Думаєш: скільки зазнали вже горя ми… Боже, невже це все коїться з нами?
Вечір так мирно цвіркоче і кумкає, Сон засинає на теплім камінні – Та не вдається заснути із думкою: Скільки – долиною смертної тіні?
Яблуком стиглим народиться сонце – Стихли сирени, ущухли тривоги:
Бог постає не як лагідний Отець, а як Суддя. Це пророче слово, звернене не лише до ворога, а й до байдужих, до тих, хто мовчить, зраджує або ховається за нейтральністю. Авторка не боїться правди, вона її вимагає. У віршах “Відповідь Папі”, “Залужний”, “Псалом на Преображення”, “Псалом поминальний” та “Воїнові” розгортається повна палітра сучасної духовності: від осмислення церковного мовчання – до постаті Генерала як скелі, від болю Голгофи – до воскресіння на фронтах. У кожному образі – жива людина, жива віра, жива Україна. І врешті – фінальний жест вдячності: “Я хочу, щоб ти знав…” – це не просто слова до солдата. Це стислий монолог у вічність. Це лаконічна, ніжна, до сліз вірна декларація вдячності тим, хто тримає небо на плечах. Це слово, якого немає в новинах, але яке звучить у кожній матері, доньці, коханій, молитві. Таким чином, поезія Олени Рєпіної – це не тексти “про війну”, це тексти, які ведуть війну – за пам’ять, за світло, за душу України. Це поезія, яка не боїться бути болісною, не боїться бути пророчою, не боїться бути ніжною. Це літературна зброя, загартована любов’ю.
Боже, хай наші дівчата і хлопці Зійдуть в бою на Фавор Перемоги!
Вишли Іллю в огняній колесниці, Вишли Мойсея із посохом правди, Хай заборонять рашистській лисиці Наш плюндрувати святий виноградник.
Глянь, Твоя армія – воїни світла, Вкрий їх шатром переможної днини: З яблуком сонця, на березі літа, В Переображенні Божого Сина.
Псалом поминальний О, воїне, ти йшов свою Голгофу, Ти ніс не на показ – на видих-вдих, Щоб зупинити люту катастрофу, Свободи хрест, і ти його воздвиг! Тебе вітала міць на перехрестях, Тебе боялась лють на рубежах, Як Божий Син, за праве діло честі Ти наганяв на бісів вічний жах… Нехай земля уста свої розверзне І западеться нечисть вся нараз: Бо ти ніс хрест, нехай від нього щезне Бурят, що ніс ганебно унітаз, Рашист, що цілить в площі велелюдні, Чеченський зайда, – біси всіх мастей, Нехай із мізками відсохнуть разом прутні Злочинцям за зґвалтованих дітей… А ти не брав земель чужих нахрапом, За рідний дім стояв у боротьбі – Хай Бог накине синьо-жовтий прапор Й відчинить вічність світлому Тобі!
*** Я хочу, щоб ти знав: Щодня в ранковій тиші, Допоки вихор справ Не пов’язав оков, Допоки тільки Бог У душу тихо дише Про Тебе між сирен Найперша з молитов. А потім рине день, І метушня – по вінця, Із клопотів і справ Тугий буде заміс, Та хочу, щоб Ти знав: Бринить на кожній квітці – Це ти своїм плечем Тримаєш мирну вісь. А в тиші вечорів, Як вляжуться тривоги, І стихнуть голоси, Народжені в юрбі, Мої думки біжать На фронтові дороги: Я дякую Творцю, родині І Тобі... Не для високих слів Тобі підношу сонце, Не для буденних справ Ти вирушив на Схід – Я знаю, вчора Ти Ще був звичайним хлопцем, А нині – ти Герой – Тримаєш з Богом світ!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
