Слово многоцінне · “Абсолют постає медіумом, всюдисущим, всеприсутнім, в окопах, поряд із воїнами, на позиціях”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Хто за Господнім плечем?
Слово Просвіти, №14 за 2026 рік
Ірина ЗЕЛЕНЕНЬКА, кандидатка філологічних наук, доцент кафедри української літератури Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського
Книга “За Господнім плечем” (2025) Станіслава Новицького – це не лише чергова збірка лірики поета-воїна, не лише новітня сповідальність автора, втомленого від експериментів долі та власних ініціацій, а своєрідна екзальтація в Бозі, музична, живописна, кінестетична (уній і славень, і хорал, і ноктюрн, і романс, і образок, і портрет, і шкіц, і екскіз). Тут і монолог, і діалог, але і той, і той – у неоднорідності своїй, тут панує спазматичність у космогонічних плетивах-переплетеннях настільки, наскільки можна, і кожний пасаж настільки закритий, наскільки можна й не можна, кадрування без табу й з урахуваннями канонів. Бо читачеві належить спостерегти й визначити, хто ж перебуває за Господнім плечем. Ліричний суб’єкт? Народ, випробування якого не завершуються? Найрідніші ліричного суб’єкта? Україна? Чи все суще? Усе найсутнісніше? Досліджень, присвячених поезії Станіслава Новицького, як і розвідок щодо літератури третьої хвилі визвольних змагань, чимало. Серед актуальних: огляди Юрія Коваліва, Дмитра Дроздовського, Тадея Карабовича, Тараса Пастуха, Ірини Зелененької, осібні та у співавторстві, а також Тетяни Яковенко. Якщо книга лірики “Передмовчання” була кваліфікована бібліографами як підсумок відносно безбунтарських років життя Станіслава Новицького, то “За Господнім плечем” – це те, чого автор і сам від себе не очікував, вихід із власної резервації, розкриття власної герметики й аборигентства на тлі зиґзаґів, спіралей і петель двадцять першого століття. У ній невагомість і ваговитість авторських рефлексій, метастаз насолоди, відречень і передречень, аж до самозречень, аж до переходу через квантовість, безмір молодого ризикантства й багатовимірність споглядання світу, перепромацування простору, ніби в дозорі, ніби в розвідці, ніби на межі навколишнього й вакууму, ніби навколо все й ніщо, бо війна (метафорично детермінована через символізм чорної нитки, окоп, крик, могилу, ніч, кров тощо): чорна нитка навколо нікого немає світло далеке за нашим тривожним вікном знаєш ще будуть за ними такі ж молоді небеса будуть за ними чужі та не пізнані сльози (Тут і далі цитати за: Новицький С. За Господнім плечем. Поезії. Київ.: Український письменник, 2025. 124 с.). Поезії, уміщені в книзі “За Господнім плечем”, як і ті, які були вміщені в попередніх виданнях (“Акафіст коня” (2020), “Полудень” (2021), “Воскресіння віт” (2021), “Розуміння простору” (2022), “Крони дерев холодні” (2022), “Фронтальне скло” (2022), “Передмовчання” (2022), “Із молитовника осені”
(2024), “Коріння дощу” (2024), “Кора снігу” (2024)), друкувалися в медіа, у періодичних виданнях, оприлюднювалися в усемережжі, перебували під ступеневою авторською редакцією. Символічною є присвята Борисові Гуменюку, про пророків, які зчищають глину з автоматів (у книзі чимало промовистих присвят). Книга, що складається з рефлексійних плетив, капілярів, нервів та емоційних ткань, демонструє глибину переживань щодо змін у світоглядній картині, і зрушення в душі поета, і досвід піхотинця, де внутрішній монолог – то рухомий, то перебуває у статиці, то на васальних позиціях у стосунку до самості, то інтонація переграє себе, маркуючи експеримент, то наполягає на терміновому переродженні, то на втаємниченні перед світом, то на демонстрації оголених імперативів, вибудуваних на платформі націософії та на світоглядних пазлах, на уявленні про добро і зло, де події та явища – у випадкових невипадковостях, в образно-символічному континуумі. Поетова закоханість у природу, у світ не деформується під впливом війни, але змінюється ракурс, поет уже не в лоні матері-природи, а мислить про переродження, а тому образно-символічні плетива в малюнках пейзажів мають характер мазків, штрихів, схем. Поетові пристрасті маркують розкоші української природи, а техніка набуває етюдності, а не залишається на рівні портретування. Про це свідчить, до прикладу, поезія “Вечір”: вечір котиться у золотій траві зове до вічности сновідінь і видив світу цього Автор часто вдається до неоромантичного завуальовування смислів за формою снива: наснилось що прокинувсь вечір за моїм вікном Сакралізація й еманація, ініціація та індукція поєднуються а алгоритм, за яким читач ідентифікує зв’язок між собою та природою, між життям і смертю, поміж плинним і незрушним, між динамічним і статичним, між вічним і минущим, між подіями і явищами. А тому природа – колажна у власній міфо-поетиці, у палітрі “барвистого степу”, у якому “осінь догорає білими півниками”, де “хатка з попелу”, а сам поет-воїн несподівано перетворюється на птаха: допий горобчику вечірні сльози степових голосів Християнські й дохристиянські мотиви, горизонтальні й вертикальні позиції у світогляді й відповідні образи демонструють захоплення, із яким автор опонує світові воєн, протиставляючи йому світ любові: подаруй вітер-бо ж повітря меншає подаруй цвітіння яблуні-бо меншає світла в душі Зворотність і циклічність у любовній ліриці – не надто очікувана, але й не схематична: врятуй од світу в якому немає тебе Лабіринти, властиві “Перед-мовчанню”, ледь вловні у книзі “За Господнім плечем”, інтимні інтонації, любовні переживання являють тут чисту естетику, уже без боротьби, відчаю, а зі здобуттям мудрості й духовної основи, маркують собою пісенну дивовижність, піднесену, теплу ніжність, щирість, на яку лишень здатне зболене серце воїна, що не знало рятунку від фатуму: прекраснішого за твій погляд за твої руки нічого немає Хоча за еросом незмінно явним стає танатос, що створює ефект провокації трагісу: навіть коли темрява охолодить мої очі я любитиму твоє сонце і твою сльозу Переповнений відчуттями зустрічей і розлук із коханою, ліричний суб’єкт віршів книги “За Господнім плечем” постає втомленим романтиком, цинічним лише в одному – в аналізі минущості всього, що є: сьогодні збираюсь піти до сонячного проміння збираюсь дійти до тої стежки де ти стоятимеш А тому настрої – змінні, але не занепадницькі, не зникомі у своїй амплітуді остаточно, немає тут нігілізму, радше особиста Сковородистика, не експериментальна, як у Івана Драча, а ейдична, різновекторна емоційно. Саме тому ліричний суб’єкт віршів книги “За Господнім плечем” – одержимий коханням, миттєвостями світу, де все ще можлива близькість із коханою, івона абсолютизується, через шанс на земну любов він пізнає небесну: згадую твої руки чомусь найбільше хочу пригадати твої руки Ініціації, що пов’язані з жінкою, – доленосні; це певна даність, неочікувана, невідворотна й незворотна: я все віддав тобі без жалю нездоланний світе світла і тьми любови і зради сльози небесної і сльози земної я віддав її усміх навіть не залишивши пам’яти Станіслав Новицький стає відвертим, інтонаційно густим, лекальним і лінійним в описі любовного одивнення, він розкриває, як на сповіді, сутність власної відданості, вона абсолютизується, адже автор не сповідує страху перед звірянням у цьому цілому світові, ліричний суб’єкт ладний пожертвувати собою заради життя, щастя й спокою коханої: прихилив до себе її волосся впав у безмежність уяви вмер заради її вічности А неоромантичні протиставлення, виписані на основі сталих світоглядних контрастів, спровокованих світлом і темінню, які ситуативні, підсилюють любовність: “сльози небесної і земної”, “світла і тьми”, “спрага самотності – криниця без води”, “у карих затьмарках черешень”, “хтось уже став могилою, хтось уже став землею”, слугують підкресленням складнощів людських почуттів і взаємин на тлі війни. Циклічність поетичного проявлення, що з кадру життя переходить у поему духу, фіксується навколо ліричного осягнення свободи, у якому перебуває ліричний суб’єкт, слово разом зі своєю божественною природою, у якому злет і падіння автора, національне вистраждане світобачення, тягар історичних випробувань і помилок, осягнення несподівано вибагливої природи й екзальтації на її тлі: спрага самотності криниця без води теж спрагла до холодних доторків Відчуваючи зміни у власному розумінні світового порядку, автор переходить із білого вірша у верлібр, із верлібру в силаботоніку, веде свого читача через враження до розумінь і навспак, не киваючи на простір і час. Те, що залишається незмінним від книги до книги в палітрі автора, – вигадлива мелодійність, де нема суєти, пришвидшення чи сповільнення, а заданий постійний ритм, але з різною кількістю прикрас, за якими щирість і виклик, природність і експеримент, високі почуття й інстинкти, особливості духовних станів і простота буттєвості, моральність і багатства натури:
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
