Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №14 за 2026 рік

16 с. · 41 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 14 (1342), 9—15 квітня 2026 ВАЛЕНТИНА ГАЛИЧ

районного об’єднання товариства “Просвіта” доктор педагогічних наук, професор, дійсний член Національної академії педагогічних наук України, академік Міжнародної слов’янської академії імені Яна Амоса Коменського Георгій Філіпчук. Щиро вдячний за довіру та відзнаку. Переконаний, що лише спільними зусиллями, єдністю та щоденною працею ми зможемо зберегти й примножити українську ідентичність, зміцнюючи нашу державу для майбутніх поколінь. Власн. інф. міг би бути встановлений монумент гетьману Павлу Скоропадському, а на іншому кінці бульвару – пам’ятник Симону Петлюрі, тоді як центральним елементом ансамблю вже є пам’ятник Михайлу Грушевському. На його переконання, такий підхід дозволив би створити цілісну історичну композицію, яка б демонструвала державницьку тяглість української історії та формувала зрозумілу систему національних символів у міському просторі. Водночас історик наголосив, що будь-які рішення щодо подібних об’єктів мають ухвалюватися через публічне обговорення та прозорі конкурси, оскільки йдеться не лише про благоустрій, а про формування ідентичності столиці. У підсумку Алфьоров висловив думку, що Київ як столиця країни, що перебуває у стані війни, має особливу відповідальність за те, які смисли закладаються в її публічний простір, і не може дозволити собі архітектурну “беззмістовність”, яка є небезпечною в довгостроковій перспективі. Нагадаємо, у Києві планують реконструювати громадський простір на розі бульвару Тараса Шевченка та вулиці Хрещатик. За інформацією українських медіа ІРИНА ЗЕЛЕНЕНЬКА МИКОЛА ТИМОШИК
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

До єдності та щоденної праці

Як заклик до дії в редакції прочитали допис у соціальних мережах начальника Вижницької районної військової адміністрації Сергія Чеботаря. Як відгук на важливу в Чернівецькій області подію – просвітянський форум з нагоди 140-річчя відкриття перших українських читалень товариства “Руська Бесіда” на Вижниччині. Про цей захід у попередньому номері тижневика змістовно написав Георгій Філіпчук. Доповнюємо розповідь про подію словами Сергія Чеботаря: – Мав честь отримати найвищу нагороду Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка – медаль “Будівничий України” за вагомий особистий внесок у справу українського національного відродження, розбудову та зміцнення української держави. Особливо цінно, що нагороду мені вручив під час засідання Вижницького вол “нейтральним” об’єктом фактично створює “сіру зону”, де зникає зміст і втрачається логіка історичної тяглості. “Фонтан – це як перейменувати вулицю Леніна на Абрикосову. Щось нейтральне: мовляв, потім прийде інша влада, навіщо возитися? Так створюються “сірі зони”, а свідомість молодого покоління залишається без орієнтирів”, – зазначив Алфьоров. За його словами, подібні рішення можуть виглядати як естетичне благоустрійне оновлення, але насправді вони впливають на формування колективної пам’яті міста, яке має чітко артикулювати власну історію, особливо в умовах війни. На думку пана Алфьорова, центральні локації столиці повинні нести державницький і символічний зміст, а не залишатися архітектурно нейтральними просторами, які не пояснюють історичний контекст місця. Він також запропонував альтернативне бачення розвитку цієї ділянки Хрещатика як цілісного меморіального простору, пов’язаного з добою Української революції 1917–1920 років, де кожен елемент мав би окреме символічне значення. Зокрема, Алфьоров вважає, що на місці колишнього пам’ятника Леніну 10–11 ОКСАНА ТЕБЕШЕВСЬКА
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Не фонтан!

Ідея установити фонтан на місці знесеного пам’ятника Леніну в центрі Києва викликала різку реакцію в Інституті національної пам’яті. Голова УІНП Олександр Алфьоров заявив, що такі рішення розмивають історичні сенси міського простору. Він вважає, що столиця не може дозволити собі “нейтральність” у питаннях пам’яті під час війни. Плани київської влади облаштувати фонтан на перетині Хрещатика та бульвару Тараса Шевченка, на місці демонтованого пам’ятника Леніну, стали предметом публічної дискусії, яка швидко вийшла за межі архітектурного питання і перетворилася на суперечку про символи, ідентичність та історичну пам’ять столиці. Голова УІНП, історик і майор запасу Олександр Алфьоров назвав ідею небезпечною та такою, що не відповідає умовам країни, яка веде війну, наголосивши, що простір у центрі Києва не може бути позбавлений чітких історичних орієнтирів. Він акцентував, що спроба замінити ідеологічно навантажений сим- 12–13 ЕДУАРД ОВЧАРЕНКО
Суспільство · “Унікальна постать духовного, етичного, націєтворчого виміру, яка зіграла значиму роль у зрощенні і збереженні української ідентичності”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

був “такий український чоловік, котрий би сильно зберігав свою віру і рідну мову, а своєю освітою і духовними спосібностями стояв на рівні з поляками”. Саме тому він формував такий зміст освіти в Київській колєгії, який передбачав добротне знання не менше трьох мов (рідної, латинської, грецької); опанування граматикою, арифметикою, геометрією, астрономією, фізикою і метафізикою, філософією, риторикою, поезією і віршуванням, музикою і нотним співом, богослов’ям і гомілєтикою; вивчення наук від Аристотеля до Квінтіліана і Цицерона… Умотивованих та здібних для освітньої справи учнів Могила збирав звідусіль, не вибираючи між багатими і бідними, багато з яких проживала в бурсі, яку “тоді удержував своїм накладом Петро Могила”. Після Київської колєгії заснував він і другу школу у Вінниці, а при братстві відкрив також монастир та друкарню, даруючи для їхньої підтримки своє власне село Позняківку, дві лаврські волости, давав гроші на будівництво, допомагав учителям і учням, споряджав за власний кошт на навчання в європейські університети українську молодь. У церковних справах він був ревнивим поборником своєї незалежної (передовсім від москви) предківської Церкви. Костомаров пише: “Могила заявляв, що бажає повернути українську Церкву до давного благочестя і що цю ціль можна осягнути собором духовних і світських людей”. Цій меті слугували його вчені труди, зокрема знаменитий “Требник Петра Могили”, виданий 1646 року. Однак духовний “ренесанс” та різного роду реформації здійснювалися, на жаль, у певних межах, дозволених владою суверена, яким на той час був польський король і сейм, що обстоювали свої (католицько-польські інтереси). Нічого кращого не могло очікувати українську духовність, якби вона перебувала тоді під опікою “православної” москви, де (за Гоббсом “Про християнську державу”) монарх московитів був реальним главою церкви. Адже та цивільна і духовна влада люто ненавиділи все українське – церкву, освіту, науку, книгу… Так, 1626–1627 рр. вони викинули з усіх церков книги українського стародруку, замінюючи московськими, а цар михайло разом зі своїм “патріархом” наказав публічно спалити всі українські книги, зокрема й “Учительне Євангеліє” Ставровецького, яку через 10 років, уже будучи митрополитом, Могила знову передруковував староукраїнською. Цими інквізиторськими актами вандалізму розпочиналася велика “крадіжка” (1686) Укра-
Суспільство · “Унікальна постать духовного, етичного, націєтворчого виміру, яка зіграла значиму роль у зрощенні і збереженні української ідентичності”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Просвітник національного Духу

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України О земле, велетнів роди! П. Тичина Від чистого четверга до Великодня добрі відчуття спонукали не додавати до цього непомірно спаскудженого неправдою, насильством і людиноненависництвом світу захекане белькотіння інфослужок про “месійність” наділених надмірною владою владців та їхні “добрі” наміри. Бо зазвичай гучатимуть, не перестаючи, лише задавнені фарисейські байки, що нібито розв’язані цими сюзеренами війни і вселенські трагедії творені заради “миру”, який, очевидно, зрозумілий і вигідний лише їм. Насправді оці нелюди, починаючи з путлєра, представлені нині в ложі “сильних світу сього”, заради наживи, владарювання і “геростратової слави”, які готові загубити земну цивілізацію, ніколи не повинні мати хоча б якусь найменшу довіру чи співчутливу про себе згадку. Це про таких узурпаторів сказано в Святому Письмі, що “вони переступили закони; змінили устави; зламали вічний заповіт” та вчинили рукотворне горе для мільйонів людей, відібравши у них природне право на життя. Але попри все ще не втрачена “олюднененість” людей, що благоговіють перед світлом, відкидаючи темряву. Такі завжди будуть народжувати високі емоції добра, щоби відчувати, думати, надіятися й відповідно чинити. Тоді в серцях і думках підсвідомо відбувається пошук тих цінностей, ідеалів, які є своєрідними оберегами для твого Роду, Народу, Держави, віруючи в те, що таки колись “гнана правда” здолає зло. Подібні світовідчування, контраверсійні запитання й відповіді ні на мить не покидали мого сприйняття змісту і настроєвості VІІ Міжнародної науковопрактичної конференції “Митрополит Петро Могила: маловідомі сторінки життя”, що напередодні Великодніх днів відбулась в Ірпіні, в Державному податковому університеті. Унікальна постать духовного, етичного, націєтворчого виміру, яка зіграла свого часу значиму роль у зрощенні і збереженні української ідентичності. Природно постає питання, а яким чином історія чотирьохсотлітньої давнини може нині слугувати національній справі, безпеці і зросту Народу, що веде екзистенційну війну із сучасним московським ординством. Наскільки є суголосними й актуальними тогочасні ідеї та діяння, обрамлені життєтворчістю Петра Могили, вартісними для “перекладу” на мову сучасних реалій. Тим паче, що минули століття, а донині ще домінують крайні полярні погляди щодо особистості цього безперечно визначного діяча. Нічого дивного, адже створити єдину персоналізовану оцінку Могили в Україні, Молдові, Румунії, Польщі, росії не тільки неможливо, але й недоцільно, оскільки кожен переслідує власні національні інтереси, трактує по-своєму історичну роль цього духівника, просвітника, вченого і будівничого. І хоча це ім’я доволі знане в професійних середовищах України та низки інших країн, однак часи нинішні спонукають усе частіше навертатися до нього як особистості, котра чимало зробила для утвердження саме української соборної ідеї, духовної незалежности, національної культурности і освіти. Не вдаючись до аналізу суджень та умовиводів у ракурсі названих національно-державних спільнот, варто визнати, що в Україні існують переважно два концептуальні погляди на образ митрополита. Перший: Петро Могила – “великий будівничий, гарячий соборник, учений-реформатор, натхненний український патріот”. Другий: “Митрополит Петро Могила – чужинець, не міг бути українським патріотом. Його чинність не була просякнута національним духом”. Очевидно, що Петро Могила ще й зараз недостатньо осмислена і навіть суперечлива постать в українській історії. Можна знайти чимало полярних оцінок щодо цієї непересічної Особистості. Але заради збереження правдивого пізнання слід керуватися доконаними фактами, обираючи для цього сутнісні критерії. А вони були сущими в українському середовищі ХVІІ століття, коли вирувала Хмельниччина і розпочиналася коротка, але славна ера Івана Мазепи. Чимало маловідомих сторінок життя Могили висвітлено і в сучасному збірнику матеріалів ІІІ Міжнародної Могилянської конференції 2020 року (Соколенко О., Мельничук Ю.). Проте серед багатьох оцінок особливий інтерес представляє точка зору професора С. Гаєвського (Сильвестра), єпископа Лубенського УАПЦ, Сіднейського, архієпископа Мельбурнського та Австралійсько-Новозеландського УАПЦ, який, зокрема, активно провадив Служби Божі, приурочені трагедії Голодомору-геноциду українського народу, щоби людство нарешті усвідомило її масштабність. 1947 року він видав твір під назвою “Заповіт Петра Могили”, присвячений 300-літтю смерті видатного українського діяча ХVІІ століття. У “Вступній розправі” (передмові) вже самим епіграфом “О земле, велетнів роди!” Гаєвський заклав сутнісне ставлення до життєвих діянь Петра Могили, хоча для об’єктивности автор дає тлумачення двох версій усталених оцінок, які домінували в тодішньому українському середовищі, радячи при цьому обожнювачам та огульним критикам єдину пораду – “говорити до людей фактами та документами”. Для самого автора (як і більшості) прийнятним є перший варіант у ставленні до Могили – одержимого, відданого і жертовного Просвітника, що трудився і творив на благо українського народу. Професор Гаєвський передусім із цих міркувань формує найбільш вагомий доказ духовної високості його справ, насамперед митрополичої діяльності впродовж 14 років (як Архиєпи* скопа, Митрополита Київського, Галицького і всієї Руси), обґрунтовуючи, що складений ним Заповіт – то є “урочиста пісня всеохопної любові до українського народу”. Опертя на таку характеристику є етично і політично виправданим, адже життєвий шлях Гаєвського завжди вибудовувався на україноцентричних засадах, він був державником, активним учасником національно-визвольних змагань, секретарем Державної канцелярії Директорії, викладачем “Огієнківського” Кам’янець-Подільського державного українського університету, засновником і першим секретарем Київського будинку вчених, репресований більшовиками 1922, 1933–1934 рр. В’язень сталінських тюрем, заарештований 1933 р. у справі УВО та висланий до Середньої Азії. Слід визнати, що саме від таких дослідників до народу доходили правдиві вістки, які віками затолочувалися, виполювалися пожадливими московитами, коли неможливо було пізнати “що ми?.. Чиї сини? яких батьків?..” Поцупивши з України її історію, культуру, мистецтво, церкву, вони перетворювали на “руськіх” усіх її визначних духовних діячів. Як приклад, у московській “Энциклопедии православной святости” (1997, т. 2) Нестор Літописець є саме тим, хто написав “историю Руси” (чит. росії) та заклав основи “для русского летописания”. А про Київського митрополита Іларіона (ХІ ст.) радянська енциклопедична “наука” стверджувала: “Иларион, др. рус. писатель, первий киевский митрополит из русских с 1051 г.” (СЄС, 1982). Навіть М. Костомаров у своїй багатотомній академічній роботі “Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей” (1874) зараховує київського митрополита Петра Могилу до визначних діячів росії. Нема чого дивуватися, адже крадіжка історії для московитів давно стала своєрідною “національною” традицією. Їхній професор Архангельський на початку ХХ століття в своїх лекціях з історії літератури визнавав, що москва з ХV століття живе “чужим добром”, що не тільки в ХІV, але й в ХV століттях стоїть нижче Києва ХІІ століття щодо літератури, тобто “Київ випереджав своєю культурою москву на цілих три століття”. Не маючи свого власного культурного доробку, тоталітарний кочовий улус загарбував, привласнював чуже, передовсім українське. Як зазначав І. Огієнко, “на москві на науку завше поглядали скоса, вважали її за діаволів плід”. Дикість і безграмотність панувала по всій московії. Показово, що навіть священники їхні не вміли ні читати, ні писати. Колись ще на Стоглавому московському соборі (1551) постановили, щоб хоча б висвячені попи “грамоти вміли”, правда, не сподіваючись, що це можна здійснити – “учится им негде”. Натомість, про високий розвиток нашої національної культури, зокрема в першій половині ХVІІ століття, пише І. Огієнко: “Це вік нашого письменства, культури, української науки. Київ став їх Афинами, Парижем, “розумною головою”. А Павло Алеппський зазначає, що українці “кохаються в науках, є знавцями риторики, логіки і всякої філософії”. Без перебільшення, на сторожі цього національного багатства стояв Петро Могила. Він був його творцем і оборонцем цих скарбів, духовним об’єднувачем Українського Народу, закладаючи надійний підмурівок його Ідентичности, духовної Суверенности. У Львові 1918 року в друкарні Наукового товариства імені Шевченка вийшла книга вже згадуваного М. Костомарова “Історія України в життєписях визначнїйших єї діячів”, яку переклав О. Барвінський “відповідно розвиткови нашої мови”. У передньому слові Барвінський напише: “…Нехай сучасна суспільність на взірцях визначних діячів з минувшини кріпить свого духа до народолюбивої праці для будучини України”. У ній на 495 сторінках тексту серед описів про 15-х відомих діячів України (Князь Володимир Святий, Яр. Володимирович, Преподобний Теодозій Печерський, Князь Володимир Мономах, Данило, К. Острозький, П. Могила, Б. Хмельницький, Галятовський, Славинецький, Баранович, Туптало, Мазепа) є ІХ розділ, присвячений Петру Могилі (“Київський Митрополит Петро Могила”). Ґрунтовна розвідка Костомарова містить оцінки, які відображають високість місії цього невтомного духовного Просвітителя. Він пише, що “посів кинений Могилою в Києві, розкішно виріс не для самого Києва, не для самої України, а для цілого українського Світу”. Найвищим завданням свого життя Могила вважав “виховання покоління оборонців української віри і української народности”, а проти чужинців та іновірців виставив високу освіченість своїх учнів, “учених і зручних борців за українську Церкву, що вміли б поражати ворогів їх власним оружєм”. Ідеалом Митрополита
Суспільство · “У ці святошні дні наші думки, серця і надії з тими Будителями, які творили й оберігали Духовність нашої незборимої Нації”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

їнської Церкви, яка понад 700 років до цього перебувала під юрисдикцією Константинополя. Важливо, що якраз у ті смутні часи української бездержавності Петро Могила, усвідомлюючи значущість цих найсильніших скрепів (віри і мови), опираючись на підримку козацтва і простого народу, зрощував соборність духу для єдності, виховуючи його освітою та наукою, будуючи школи, колегіуми та храми, пишучи і перекладаючи книги староукраїнською мовою, прагнучи створити Київський Патріархат, відновлюючи силу колись єдиної Володимирівської Церкви. Петро Могила, як і його славний учень – митрополит Сильвестр Косів, що навідріз відмовився сприймати Переяславську “зраду” 1654 року, не стали служити москві, а тільки святій ідеї Української Церкви. Тому коли навіть через понад сорок років після смерті Митрополита московський собор проголошує “сугубу, трегубу, многогубу” анафему (1690) на книги вчених Києво-Могилянської Академії, то серед когорти “неугодників” (Ставровецький, Баранович, Галятовський, Славинецький, Радивиловський) був і неупокорений Петро Могила. Мабуть, ота незбагненна емоція серця 25-річного юнака (під час Хотинської битви в польському військовому легіоні), викликана вражаючою козацькою силою і відвагою, остаточно спричинила рішучий вибір майбутнього Митрополита – служити Українському народу. Очевидно, цьому передували також події, які не могли пройти мимо уваги освіченого й доброчесного Петра Могили – творення в Україні братств під орудою П. Сагайдачного і запорізького козацтва; блискучі переможні походи козаків на москву 1618 року; високодостойна просвітницька і благодійна діяльність Галшки Гулевичівни; висвята Константинополем Київської ієрархії 1620 року. До кінця свого земного життя він залишався необмосковленим, неокатоличеним, необусурманеним, а жертовним, відданим українській справі, поборником духовної соборности українства. Таким постає для наших сучасників Петро Могила – захисник і творець української культури, духовності, який, незважаючи на бездержавний статус національного існування українства, успішно продовжував конкурувати з агресивною і дикою московщиною. Тому у ці святошні Великодні дні наші думки, серця і надії з тими Будителями, які творили й оберігали Духовність нашої незборимої Нації. Петро Могила своїми діяннями і чеснотами заслужив не тільки ймення “будівничого”, але й “соборника”. Оскільки духовну соборність він зміцнював тим, що опікувався будівництвом шкіл, храмів, монастирів по всій Україні, створивши струнку систему народно-представницької діяльності, зіткану з усіх станів українства та з найширшою географією творення мережі духовно-просвітницьких центрів. У Заповіті він наголошував про турботу всіх й допомогу всім землям українського народу – від Угорників, Крехова, Гощі (на Заході) до Мгару і Густині (на Сході), включно з Київськими церквами, школами, монастирями та шпиталями, Межигір’ям, Тригір’ям, Скитом, Київською Колегією, Печерським монастирем. А всі свої гроші готівкою, вина та меди, срібло та золото, будівлі, табуни коней, отари овець та худоби, всіляку утварь заповідав віддати на їх утримання, для заснування шкіл і виховання діток. У цій короткій згадці одразу ж формується кілька моральних, громадянських, педагогічних, політичних парадигм. Він прагнув об’єднати розділене чужинськими державами та церквами українство в природну єдинородність, закладаючи підмурівок у майбутній величний клич Нації – “від Сяну до Дону!” Як ніхто інший, уже в ті часи Могила усвідомлював значущість тієї найвищої чесноти, яка називається соборністю духу, виховуючи знедолений народ освітою та наукою, будуючи школи, колегіуми та храми, перекладаючи староукраїнською мовою світову й національну мудрість, борячись за Київський Патріархат і єдину Володимирівську Церкву. Блискучий інтелектуал, випускник Сорбоннського університету вважав найвищим для себе пріоритетом і обов’язком надання народу освіти, науки, доброго виховання, поставивши служіння ідеї української справи на найвищий щабель суспільної моралі. Як великий Просвітитель свого часу, він зумів своєю непогамованою жертовністю служити українському народу, доброчинністю й вірністю вивершити розуміння біблейських істин на постамент людської і Божої шани. Бо, читаючи Євангелію від Св. Марка, усвідомлюєш, наскільки Могила зумів якісно змінити своїм Чином світогляд багатого, освіченого та вихованого юнака, що змалку дотримувався всіх Заповідей Божих, однак не спромігся виконати єдине прохання Ісуса: “розпродай, що маєш, та вбогим роздай”. Юнак, засмутившись, зажурившись, не зумів це виконати та отримав праведне Слово Христа: “Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Божеє Царство ввійти!”. Могила до його Честі, поборовши цю сиву людську слабкість, не поклавши надію життя на багатство, а віддав її любові до народу, сотворив яскраву сторінку в українській історії, замінивши приватний інтерес суспільним благом. Зерно відданости народу, кинуте Духівником у живильний український ґрунт проросло добрим плодом. Благородні справи Могили пізніше помножилися новими благочинними, шляхетними справами, патріотичністю (яка, за Франком, то “труд важкий”). Патріотизм для Митрополита проявлявся не лише в любові до свого народу, в почуттях обов’язку перед ним, але й у відданій і безкорисній праці та боротьбі заради його кращої долі. Із двох доріг, якими міг торувати свою долю цей великий Просвітник української історії, одна пролягала через іспит на вірність, а інша (найлегша) через щедру оплачену службу на чужинців. Петро Могила вибрав першу, не зрадивши, не подавшись “наймитувати за добрий харч”, не обслуговуючи будь-яких сю* зеренів, а вірно віддавав обов’язок Народу, Українській Церкві. Україні. Слава Велетам національного Духу!
Суспільство · “У ці святошні дні наші думки, серця і надії з тими Будителями, які творили й оберігали Духовність нашої незборимої Нації”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Європейські посадовці та аналітики, залучені до формування політики щодо України, вважають, що активна фаза війни може затягнутися щонайменше на півтора-два роки. Про це повідомляє “Українська правда” з посиланням на джерела в інституціях ЄС. За їхніми словами, нинішня ситуація на фронті, темпи постачання озброєння та здатність Росії підтримувати військове виробництво свідчать про те, що швидкого завершення бойових дій очікувати не варто. У Брюсселі визнають: навіть за умови стабільної підтримки України війна переходить у затяжну фазу. Із США вже депортували десятки українських чоловіків – як частину ініціативи президента Трампа щодо посилення міграційної політики. Деяких із висланих згодом затримали під час в’їзду в Україну та мобілізували. Про це йдеться в матеріалі телеканалу CNN. Народна депутатка від фракції “Європейська солідарність” Вікторія Сюмар повідомила, що дохід одного великого телеграмканалу може сягати 20 тисяч доларів на день. Як повідомляє “Детектор медіа”, про це вона сказала під час засідання Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради щодо діяльності анонімних телеграм-каналів. “Поки українські військові інтегрують ШІ у системи управління боєм, російська відповідь виглядає по-своєму елегантно – просто вимикається мобільний інтернет”, – пише у своєму блозі на RegionNews генерал-майор СБУ у відставці Віктор Ягун. Він зазначає: “Фактично росія створила нову концепцію ведення війни: якщо не можеш наздогнати XXI століття – вимкни його. У російських містах уже звична картина: немає інтернету, падає GPS, збоять платежі, не працюють сервіси. І тут починається найцікавіше. Ринок завжди чесніший за пропаганду. Тому росіяни почали масово купувати: рації, кнопкові телефони, паперові карти, офлайн-навігатори. Фактично росія першою у світі почала реальне імпортозаміщення смартфонів… пейджерами”. Віктор Ягун припускає: якщо тенденція збережеться, скоро можна чекати: “повернення таксофонів як елементу нацбезпеки; факс як захищений державний зв’язок; кур’єрів як альтернативу Telegram; оголошення на під’їздах як державну соцмережу”. І найкраща цитата для цього моменту могла б звучати так: “Цифровий суверенітет по-російськи – це коли інтернет є, але краще, щоб його не було”. У лютому 96% гостей телемарафону були представниками влади, тоді як опозицію представляли лише 4% спікерів. Про це свідчать результати щомісячного моніторингу “Детектор медіа”. Зазначається, що представники фракції “Слуга народу”, Офісу президента та Кабміну з’явились в етері телемарафону 44 рази. Тим часом опозиція була присутня за той же проміжок часу лише двічі. Найчастіше слово давали “слугам” (28 етерів), представникам ОП (10 разів) та урядовцям (шість разів). “З опозиційних сил один гість був від партії “Голос” і одна гостя – позафракційна заступниця голови Верховної Ради. Раніше найпопулярнішою опозиційною політичною силою “Єдиних новин” була “Батьківщина”, але після відкриття кримінальної справи проти Юлії Тимошенко її представники зникли з ефіру “Єдиних новин”, – йдеться у повідомленні. Раніше журналіст Євген Лесной, який півтора року працював на одному з телеканалів, що включені до телемарафону, заявляв про обмеження та по суті цензуру в роботі журналістів та ведучих. Він розповідав, що в “марафоні” загалом не вітають жодних спікерів, які критикують владу. У деклараціях за 2025 рік 2783 українських посадовці задекларували криптовалюту. Дані опублікувало спеціалізоване медіа “Incrypted”. Зазначена кількість на понад 30% більша порівняно з попереднім роком. Серед найбільших за кількістю декларантів цього року – працівники Національної поліції та МВС, а також працівники прокуратури. У 2025 році значно зросла кількість декларантів криптовалюти серед військовослужбовців (ЗСУ, ТЦК, Міноборони) – до 245 осіб. Серед криптовласників військові вже обігнали суддів, мерів та депутатів місцевих рад. Поки весь світ обговорює тріумф Шона Пенна на премії Оскар-2026, третій президент України Віктор Ющенко вирішив привітати давнього друга не просто як колегу, а як справжнього побратима. Нагадаємо, актор пропустив вручення статуетки через поїздку до України, повідомляє “Радіо Люкс”. Ющенко опублікував спільне фото з голлівудською зіркою та звернувся до нього з теплими словами, які миттєво розлетілися мережею. Експрезидент не стримував емоцій, називаючи Шона “дорогим козаком” за його незламний характер та щиру відданість Україні. “Щиро вітаю тебе з новим Оскаром! Ти належиш до тих митців, чиї роботи виходять далеко за межі кіноекрану – вони торкаються серця, змушують думати і надихають”, – написав Віктор Андрійович у своїх соцмережах. Ющенко також наголосив, що для українців Шон Пенн – не просто зірка екрана, а людина з великим серцем, яка була поруч у найважчі часи. Нещодавно військовослужбовці 25-ї окремої повітряно-десантної бригади 7-го корпусу швидкого реагування Десантно-штурмових військ у співпраці з музейниками евакуювали кілька половецьких та одну енеолітичну баб з Дніпропетровської області. Пам’ятки тимчасово перевезли до Дніпропетровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького для збереження, розповів в етері Радіо “Накипіло” історик і військовослужбовець групи цивільно-військового співробітництва бригади Валерій. За його словами, музей імені Яворницького має найбільшу в Україні колекцію кам’яної пластики. “У музеї Яворницького зберігається найбільша в Україні колекція кам’яної пластики, зокрема половецької. Там їх загалом понад сто одиниць. Понад тридцять були евакуйовані з Донеччини та Східної Дніпропетровщини”, – розповів він. Ініціативи уряду щодо кешбеку на пальне свідчать про відірваність чиновників від реальних потреб війни та армії. Про це в коментарі i-ua.tv заявив правник, підприємець, експерт з міжнародного фінансового та податкового права, військовий Святослав Дубіна. “Подібні ініціативи демонструють, що частина урядовців не усвідомлює реальних умов війни та потреб фронту. Голова уряду Свириденко знає, що в Україні війна? Вони збираються з цим щось робити? Чи їх все влаштовує? Якщо урядовцям нічим зайнятися, запрошуємо на фронт – тут такі “винахідливі” нам в нагоді”, – зазначив Дубіна. Він наголосив, що на фронті постійно бракує ресурсів і людей, тому військовим доводиться буквально “вигадувати з нічого” рішення для захисту країни. Російська влада продовжує посилювати цензуру, забороняючи книги, у яких критикують війну проти України або порушують незручні для Кремля історичні теми. За інформацією OBOZ.UA, своїм новим наказом Роскомнагляд заборонив 7 книг за “екстремізм, дискредитацію армії, президента та уряду РФ”. До списку потрапила книга українського письменника Дмитра Бєлова “Маленький диктатор”. Підготував Ігор ЗОЦ Фото з відкритих джерел
Пошта “СП” · “Нам потрібна нова література, яка буде антивоєнною, але не антимілітарною”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Артур Дронь: “Нам треба власного голосу”

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка Український, європейський і навіть світовий інформаційно-гуманітарний простір наповнюють новітніми наративами, у яких різними формами і методами нав’язують маніпулятивну концепцію щодо сутності повномасштабної російської війни проти України. Російські “ліберальні” політики й “хороші” журналісти намагаються переконати світову громадськість, що, мовляв, через “війну Путіна” страждають російський і український народи. Ця облудлива теза, мовляв, росіяни за мир, порозуміння і злагоду з “братнім українським народом”, виникла не на голому місці. Про щедрість московської душі чимало написано в російській літературі. Водночас сучасні кремлівські ідеологи й політики спираються також на твори деяких зарубіжних письменників, які описують жахіття війни. Важливий, актуальний ідеологічний аспект цієї проблеми порушив, проаналізував у книжці “Гемінґвей нічого не знає” випускник факультету журналістики нашого Львівського національного університету імені Івана Франка Артур Дронь, який мужньо витримав поранення, Володимир ЗАЇКА, Німеччина Війна невідомо скільки ще триватиме, а інколи хочеться спокою. Елементарної тиші. А не щоденного виття сирен, під які прокидаєшся і засинаєш. Для себе я вже давно усвідомив, що дуже важливо, аби не збожеволіти, час від часу прогулюватися на самоті, посидіти під деревом – без новин, без розмов, без компанії, без телефона, – просто послухати, як шелестить листя, як хлюпоче вода у річці чи ставку, як десь на відстані чути голоси рибалок, як птах летить у небі, як одна думка доганяє іншу в просторі твоєї голови... Якщо навчишся бути наодинці з тишею й уважно спостерігати за всім цим, тоді відкриються перед тобою такі внутрішні світи і багатства, які не оподаткує жодна держава, не зіпсує жодна людина і які не зможе зруйнувати жодна війна. Бо проблеми, як вологі серветки в пачці. Завжди намагаєшся витягти одну, а отримуєш всі одразу. Вибори в Угорщині та Америці – скільки галасу і коментарів. А нам що від цього? Ну виберуть нових або залишать старих. Чи щось зміниться? Війна з рус-зловісні випробування на війні. Тепер він творчо працює. У дискусії з шотландським журналістом Джайзлом Сазерлендом, який під впливом оцінок трагедій Першої і Другої світових війн вважає, що росіяни також жертви кремлівських політиків, Артур Дронь відверто і справедливо наголосив: “Росіяни не заручники режиму, а його автори” [1, с. 99]. Він проаналізував роман Ремарка “На Західному фронті без змін”, зосередившись на психологічному епізоді: головний герой, німецький солдат Пауль, опиняється в окопі з ворогом. Охоплені адреналіном, страхом і злістю, вони б’ються, і Пауль вбиває того, іншого солдата. Він віддихується, заспокоюється, а потім витягує документи вбитого, дізнається його ім’я та прізвище, розглядає фото дружини. Ворог стає для Пауля конкретною людиною, він звертається до мертвого на ім’я, просить вибачення, говорить, що вони з ним схожі, практично однакові. Пауль плаче і шкодує їх обидвох – молодих людей, занапащених безглуздою війною. Політики граються в розподіл територій, а прості хлопці однаково гинуть з усіх сторін. Герой Ремарка більше не відчуває до ворога ненависті. Всі вони – втрачене покоління однакових людей з різними іменами [1, с. 97]. Артур Дронь слушно наголосив, що така “вершинна література про війну” сьогодні для українців не актуальна, бо вона не дає відповіді на глибинні причини екзистенційної війни проти України. Московити=росіяни, які хочуть винищити українську націю, не є втраченим поколінням, про що писав Ремарк. Московський=російський етнос породив новітнього рашиста Путіна, і вони разом вчинили злочин проти людяності. Сучасні московити=росіяни — реальна і потенційна загроза не тільки для України, а й для демократичного і цивілізованого світу. Адже зафіксовано численні випадки, коли вони ґвалтували, а потім вбивали матерів при дітях, ґвалтували самих дітей, навіть немовлят. У школах їхні солдати облаштовують катівні. Московити страчують українських полонених, заживо відрізають їм голови, кінцівки, статеві органи і просто виставляють відео в інтернет. Їхні дружини кажуть, що “дозволяють” чоловікам “розважатися” з українками. Деякі до цього прямо заохочують: треба показати, “що таке русскій мужик”. Є чисельні записи цих телефонних розмов, є фото й відео злочинів, є сотні свідчень на деокупованих територіях. Розповідаючи журналістові Джайзлу Сазерлендові про варварство російських нищителів українськості, Артур Дронь наголосив: “Нехай світ знає: нам байдуже, як їх звати. Яка різниця, що написано в паспорті ворога, який прийшов у твій дім та вбив сім’ю? Він має загинути. Можна скільки завгодно говорити про “війну путіна”, але якщо солдати отримують наказ взяти місто, то можуть робити це без катувань, грабунків і звірств. Та якщо навіть сам путін особисто наказав зґвалтувати і вбити, то людина цього не робитиме. А вони роблять, бо можуть. Гірше – бо хочуть. Ще гірше – бо їм це подобається” [1, с. 98]. Генний код канібалізму московитів=росіян є визначальним у їхній ідеології та політиці. Цю тему порушували під час зустрічі у Львові в лютому 2025 р. Артур Дронь, коли він лікувався після поранення, та французький журскринька Пандори відкрилась (причому, безкарно) руснею ще в далекому 2008 році, коли вона напала на Грузію. А що ж світова громадськість? А нічого! Мовчки проковтнула. Мляво засудила. Трохи поспівчувала. І – все! Хоча могла діяти рішуче і жорстко. Послати миротворців. Відімкнути росію від світової економіки. Накласти нечувані санкції. Причому, негайно. Не зробили... Можна було повністю закрити всі міжнародні кордони, депортувати туристів, вислати їхніх дипломатів. А ще припинити експорт нафти та газу з країни-агресорки, закрити порти для всіх суден, припинити авіасполучення з рашкою. Без жодних глибоких занепокоєнь на словах, без жодних спроб “вигідно продати бізнес у росії”. Залишити московитів в повній ізоляції від цивілізованого світу. На власних підніжних харчах вони б довго не протягли. І не тільки без “ніжок Буша”. А самим сидіти в Брюсселі та чекати делегацій для пеналіст Девід Ді Нота, який готував матеріал про українських військових письменників. Тоді Девід Ді Нота сказав, що Артур Дронь схожий на Ернеста Гемінґвея. Адже вони юними пішли на фронт. Артур Дронь роз’яснив Девіду справжню ситуацію. “Перша світова війна діялася за океаном і не загрожувала письменнику та його сім’ї. Ернест у 19 років вирушив на фронт, щоб стати героєм, він вирушив на пригоду, — зазначив Артур Дронь. – А нам довелось подорослішати і зрозуміти, що фронт вирушив на нас. Що ця війна відбувається тут і вона загрожує існуванню всього і всіх, кого ми любимо. Так, ми з Гемінґвеєм обидва пішли на війну. Але різниця в тому, що я ніколи б не хотів на неї потрапити. Молодий Гемінґвей брав участь у війні, бо хотів. І це була чужа війна, яка не загрожувала його нації. А молоді українці воюють, бо мусять. І ця війна за наше існування, в якій втекти чи здатися — означає загинути цілій українській нації” [1, с. 104]. Роздумуючи над творами Ернеста Гемінґвея, Артур Дронь зазначив: “Я не вважаю, що Гемінґвей неправдоподібно описав війну. Ні, я не думаю, що йому бракує особистого досвіду. І вже точно ні, я не вважаю себе кращим за нього” [1, с. 103]. Артур Дронь наголосив, що їхня спільна юність завершилася. Вони “попрощалися” і пішли в різні сторони стосовно ставлення до війни. “Гемінґвей нічого не знає про російсько-українську війну. Ось і все” [1, с. 103]. Артур Дронь наголосив, що у літературно-мистецькому, журналістському середовищі України має звучати власний голос. “Нам потрібна нова література, яка буде антивоєнною, але не антимілітарною. Літераремовин. З ними тільки так і треба чинити! Силу вони розуміють і поважають. Умовляння і присоромлення – ні. Такий у них “дикий” менталітет. Укотре Європа (і не лише вона) обрала беззубий варіант. Саме про це написав в мережі відомий журналіст і політолог, а нині військовослужбовець ЗСУ, Кирило Сазонов: “Потужне проросійське лобі в ЄС, передусім в Німеччині, безпорадний миротворець Обама в США. Всі працювали над тим, щоб “помітити” проблему. І продовжували заробляти гроші. А до цього була Чечня. А далі Крим. Донбас. І все це світові лідери мирно проковтнули. Повномасштабна війна в Україні 2022 року. Яка реакція світу? Очікування, пересторога, побоювання агресора. Чи бункерний щур швидко підкорить Україну і впаде у дружню сплячку? тура звикла засуджувати зброю. Але має натомість відокремити тих, хто зі зброєю нападає, від тих, хто зброєю захищається, — зазначив молодий письменник. – Наразі це найкраще зрозуміло нам, українцям. Ми ніколи не відмовимось від вміння стріляти, бо це питання нашої безпеки. І наша література завжди засуджуватиме агресора, але ніколи не висловиться проти зброї. Будь-яка здорова література є антивоєнною. Але відтепер і назавжди в українських заводських налаштуваннях по замовчуванню буде намір дати відсіч цілою нацією, якщо війну проти нас хтось знову розпочне” [1, с. 99—100]. Аналіз, синтез творів Ремарка і Гемінґвея обумовив дуже важливий висновок, що “хорошіє” московські журналісти і письменники та “ліберальні” політики уже почали відбілювати “бідних російських хлопчиків”, бо, мовляв, народ був затьмарений, обманутий і кинутий на забій жорстоким путіним і компанією. “А я боюся, що Європі легше співчувати бідним обманутим хлопчикам, ніж людям, яких ці хлопчики катували” [1, с. 99], — зазначив Артур Дронь. З огляду на таку геополітичну ситуацію, потрібно професійно, логічно, емоційно, компетентно доносити правду про зловорожу, імперську сутність московської ідеології і політики, переконливо показувати природнє право українців бути господарем на своїй Богом даній землі, розвивати і утверджувати українську мову, культуру, духовність, національну ідентичність. 1. Дронь А. Гемінґвей нічого не знає: коротка проза. Львів: Ви' давництво Старого Лева, 2026. — 168 с. Вони справді на це розраховували. Багатьох навіть відверто розлютив успішний спротив України, який був зовсім поза сценарієм. Ну і що? Повна блокада Росії? НАТО в Україні для захисту стабільності у світі? Де воно? Танки не дамо, ракети не дамо (гаразд, дамо, але не бийте по росії), літаки дати не можемо, тому що це загострить ситуацію. А куди її ще далі загострювати?.. Якби не український спротив, російська армія точно вже була б у Варшаві, Празі, Софії та Бухаресті. А може, і в Берліні. Я не дуже ціную готовність Альянсу в даний момент реагувати на проблеми, що швидко розвиваються. Спроба відсидітися і поводити себе тихо – приречені. Гопник стає неввічливим. І подає приклад. Отримайте війну на Близькому Сході зараз. Якщо завтра Китай зайде на Тайвань – ніхто не здивується. І це нікого не жалить”. Що далі? Риторичне запитання знову зависає у повітрі. Не вийшло посидіти в тиші. Бо від реальності нікуди не дітися. Тож залишмо тишу на після війни... Як там казав Єремія в Біблії: “Кожен обманює свого друга, і правди не кажуть: привчили язик свій говорити брехню, лукавлять до втоми...”
Пошта “СП” · “Нам потрібна нова література, яка буде антивоєнною, але не антимілітарною”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Наодинці з тишею

нею після цього не закінчиться. Або почалися чубитися між собою Афганістан та Пакистан, знову запалало на Близькому Сході. Та хіба вперше? Обміни ударами між ними важко назвати несподіваними. Спокуса досягти деяких своїх цілей не поступово, за допомогою дипломатії, а військовою силою – дуже велика. Що ж, вона була, є і буде. Тим більше, що приклад є з кого брати. Події на Близькому Сході – це про власні інтереси, що їм до нас? Просто до якогось моменту лідерам низки держав довелося стримувати свої агресивні бажання. Не через повагу до міжнародних правил і законів. Ми просто хвилювалися за швидку та загальну реакцію світової спільноти. Але ця сама світова спільнота, як у рот води набрала. Світ ще раз переконався в тому, що нині діють не домовленості чи угоди, а право сили. Сильний нападає, а слабкіші мовчать та вичікують: якось воно буде, аби нас не зачепило... Дехто вважає, що росія напала на Україну несподівано. Неочікувано. Підступно. Не тіштеся марними ілюзіями, бо
З роси й води! · “Перебуваючи в бурхливому потоці суспільних по& дій, здатна долати пороги, крутосхили та водоспа& ди на шляху своєї долі та долі своєї держави”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

мудро розставити акценти в долях своїх героїв, з іншого – громадянку, патріотку, що боляче сприймає несправедливість, байдужість, бюрократизм. З багатьма героями своїх творів Інна Василівна підтримує стосунки донині. Збірка публіцистичних творів Інни Омелянчук “Життя за протоколом не проживеш” використовується в навчальному процесі університетів Рівненщини. Творчість талановитої й сміливої журналістки, яка не боїться порушувати болючі для суспільства й неугодні для влади теми, вивчається науковцями. Потреба Інни Омелянчук завжди бути на передньому краї важливих подій, пов’язаних з державотворенням, зумовила її звертатися до економічної тематики. До цього спонукала і співпраця із всеукраїнською газетою “Вісті” (інформаційним органом українських кооператорів), і вивчення у складі групи українських журналістів процесів євроінтеграції та економічних реформ в Польщі (2000 р.). Глибока обізнаність з проблемами місцевого самоврядування та реформами децентралізації дали можливість журналістці сміливо братися за їх висвітлення. Здавалося б, важко журналісту проявити індивідуальність у жанровій реалізації круглого стола, стандарти якого уже склалися. Проте Інні Василівні вдалося – як у змісті, так і в формі текстів цього жанру. На її погляд, круглий стіл дає змогу залучити до обговорення актуальних економічних питань фахівців з різних галузей, а отже, дає можливість зібрати фактологічний матеріал для статті. Сама ж авторка як людина творча та глибоко обізнана з проблемами рівненського краю не задовольняється функцією інформаційника: у вступному та підсумковому слові, у доборі заголовка проявляється її талант аналітика та публіциста. “Хоча “круглі столи” потребують більше зусиль, ніж інші жанри, це того варте”, – наголошує Інна Омелянчук. У 2023 р. Інна Омелянчук увійшла до числа 160 українських журналістів, які за вірність професії від ЮНЕСКО та НСЖУ отримали гранти на підтримку фахової діяльності у час війни. Інна Василівна відзначила: “Нині, коли Україна – у кровопролитній війні за свою незалежність, так чи інакше вивіряєш кожен матеріал під кутом зору того, чи може він допомогти Перемозі України. Переконана: у цей буремний час кожен має робити те, що вміє найкраще. Ми, журналісти, з усіх сил тримаємо інформаційний український фронт. Бо йдеться про національну безпеку держави”. Журналістка на інформаційному фронті з 2014 року. Її два портретні нариси “Червоні яблука від мами” (про Ігоря Гордійчука, відважного захисника Савур-могили на Донеччині, легендарного генерал-майора, Героя України) та “Вижити допомогла любов” (про Федора Місюру, держслужбовця з Рівного, захисника донецького аеропорту, онука воїна УПА) відкривають книжку “Рядові неоголошеної війни”, видану з ініціативи Рівненської обласної організації НСЖУ, куди увійшли публікації рівненських журналістів про героїв нинішньої війни.
З роси й води! · “Перебуваючи в бурхливому потоці суспільних по& дій, здатна долати пороги, крутосхили та водоспа& ди на шляху своєї долі та долі своєї держави”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Людина Висоти

Валентина ГАЛИЧ, докторка філологічних наук, професорка Вершинних висот може досягти далеко не кожен, адже непросто цілеспрямовано, а то й жертовно, прямувати до мети, коли на шляху постають труднощі, коли треба зробити важливий крок, знайти відповіді на запитання, які ставить непросте сьогодення, а часу не вистачає, а завдань так багато… І лише той, хто здатний подолати тернистий життєвий шлях, стає справжньою Людиною — досягає моральної, культурної, інтелектуальної, духовної Висоти. Інні Омелянчук, заслуженій журналістці України, багаторічній власній кореспондентці в Рівненській області всеукраїнських газет “Урядовий кур’єр”, “Сільські вісті”, “Вісті” (Всеукраїнської центральної спілки споживчих товариств), активній “просвітянці”, авторці багатьох публікацій у тижневику “Слово Просвіти”, – це вдалося. У березні Інна Василівна відзначила своє шістдесятиріччя. Нелегка ноша ювілярки, надто коли йдеться про суспільно активну особистість із загостреним почуттям відповідальності, для якої це час підбиття підсумків, переосмислення минулого й планування майбутнього. Напередодні ювілею ми взяли в Інни Омелянчук інтерв’ю, фрагменти якого подаємо в нинішньому числі “СП”. Інна Василівна народилася 11 березня 1966 року в Олександрії на Кіровоградщині, мальовничому місті зі славною козацькою історією, на березі річки Інгулець. Тато – Василь Дем’янович, шахтар, мама – Олександра Іванівна, службовиця Укрзалізниці. Дівчинка росла допитливою, любила читати книги, газети, які передплачували батьки. Друкований текст зачаровував. Тож не дивно, що з 3-го класу Інна почала друкувати в олександрійській міськрайонній газеті замітки про події в школі та місті. Батьки, вчителі та головний редактор газети Христофор Сергійович Соколовський хвалили її й усіляко заохочували. Закінчивши школу, юна кореспонденка вже мала власний журналістський доробок і обрану майбутню професію: “Буду журналісткою!”. Саме це перше портфоліо допомогло Інні вступити до Львівського державного університету ім. Івана Франка на факультет журналістики, куди брали переважно хлопців після служби в армії та тих, хто мав практичний досвід. Вона з вдячністю згадує свій університет і викладачів – професора Володимира Йосиповича Здоровегу, котрий викладав теорію й методику журналістської творчості, Олександру Антонівну Сербенську, чиї мудрі настанови “зберегти самобутність рідної мови, позбутися українсько-російських гібридів” формували обличчя української журналістики; Володимира Михайловича Кибальчича, керівника її дипломної роботи, присвяченої стилістиці преси; доцента кафедри мови ЗМІ Анатолія Олексійовича Капелюшного, декана Йосипа Терентійовича Цьоха. “Уміти слухати і вчитися” — гасло, сформоване Інною-студенткою, наріжним каменем лягло в основу її професіоналізму. У 1988 році Інна Омелянчук з Інна Омелянчук (Рівне, 2020 р.) відзнакою закінчила університет. Перше місце її роботи – Дубровицька районна газета “Поліський маяк” на Рівненщині, куди потрапила на запрошення редактора Дмитра Володимировича Тарасюка, нинішнього голови Рівненської обласної організації НСЖУ. І хоча Інна проходила практику на Запоріжчині та Дніпропетровщині і мала можливість отримати направлення на схід, вона дає згоду працювати в регіоні, який зазнав забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. І не тому, що Ігор, її чоловік, теж журналіст, був родом з Рівненщини, а тому, що, на її погляд, саме місцева преса спроможна дати найкращий вишкіл для початківців. До того ж Інні хотілося бути у вирі життя, там, де найважче, щоб загартуватися, набратися сил, навчитися долати труднощі. А потім була робота в рівненській обласній молодіжній газеті “Зміна”. Згадуючи про цей період особистого сходження, Інна Омелянчук відзначає, що робота в районній та обласній газетах була і “найкращою школою”, і “трампліном”, і “метою” – прагненням відшліфувати талант і завоювати симпатії читацької аудиторії, адже “там працюють найкращі, найкреативніші, найвитриваліші люди”. Талант Інни Омелянчук писати й говорити помітили і читачі, і керівники ЗМІ: у 90-х рр. вона стає очільницею пресслужби облдержадміністрації, веде авторську програму “Майдан просвіти 1” (1992) на місцевому телебаченні, готує сюжети для республіканського. Проте любов до друкованого слова перемогла – Інна Василівна остаточно обирає газети і саме там досягає висот особистого сходження. Визнання аудиторії не забарилося: її назвали “золотим пером України”, “газетною письменницею”, “народною журналісткою”. Інна Василівна органічно поєднала ментальність мешканців західного регіону України та її центральної частини, що проявляється у виважених і толерантних оцінках крайових та загальнонаціональних суспільних явищ і процесів та ефективно працює на ідею цілісності молодої держави. Понад 26 років Інна Омелянчук, працюючи власною кореспонденткою газети Кабміну України “Урядовий кур’єр”, знайомила читачів з рівненськими новинами. Як вона відзначає, слово “щоденна” (газета виходить 5 разів на тиждень) тут ключове, бо зумовлює темп і ритм роботи. З одного боку, на певні події потрібна оперативна реакція, з іншого – газета потребує належної аналітики, адже змагатися з інтернетом в оперативності все одно марно. Тому встигати потрібно чимало. Журналістка активно співпрацює з всеукраїнським періодичним виданням “Сільські вісті”, котре ідентифікує себе як “газета захисту інтересів селян України”. Тут Інна Омелянчук не лише висвітлює життя аграріїв поліського краю, а й охоче пише про сільські проблеми різних регіонів України. На запитання, “ви шукаєте тему чи вона вас”, Інна Василівна відповіла: “У молодості я шукала тему, а сьогодні здебільшого тема знаходить мене. Нещодавно телефонує мені редактор “Сільських вістей” Василь Сподаренко і дає завдання підготувати публікації за листами читачів, бо вони просять, щоб саме Інна Омелянчук взялася за “розслідування” їхніх справ… Тож доводиться працювати з таким джерелом інформації, як фотокопія рукописного листа. І я це роблю, бо кличе мене голос народу”. У 2003 році вийшла книжка Інни Омелянчук “Життя за протоколом не проживеш…”, до якої увійшло 70 різножанрових творів (публіцистичній аналітичні статті, нариси, інтерв’ю, есе), надрукованих у засобах масової інформації. Тут – прагнення авторки створити неординарні портрети сучасників, показати їхню діяльність у нестандартних ситуаціях, на які багате життя краян. Водночас, “читаючи її публікації, ніхто не скаже, що це не типово. За окремою людиною проглядається характерний тип, за фактом – явище”, – відзначає Наталія Колодяжна у передмові до книжки Інни Омелянчук. Це видання остаточно закріпило визнання талановитої авторки з “золотим пером”. Збірка структурована за тематичним принципом: “Під палаючим крилом Чорнобиля”, “Україна починається з родини”, “Цей жорстокий, жорстокий світ…”, “Живе на землі людина”... Вони акцентують на проблемах чорнобильського лиха, що стало великим випробуванням для поліщуків, вказують на осмислення журналісткою нелегких кроків становлення української економіки, прагнення подати закордонні враження в контексті сучасних викликів українського суспільства. Водночас це книга й про саму Інну Омелянчук, з одного боку — матір, дружину, людину, здатну співпереживати, радіти й дивуватися, “А буде Син, і буде Мати” – портретний нарис, написаний у період повномасштабного нападу росії на Україну, опублікований у газеті “Сільські вісті” 7 березня 2023 року в рубриці “Незламні”. Герой нарису – учасник нинішньої російсько-української війни 2022 року, старший солдат Богдан Гордійчук, що загинув на Харківщині. Тема війни не відпускає журналістку. Нещодавно опубліковані портретні нариси Інни Омелянчук про героїв війни Миколу Стригунова та Ігоря Медведюка. Інна Омелянчук як авторка названих вище і багатьох інших портретних нарисів усвідомлює свою високу місію, наполегливо працює над поетикою своїх творів, широко використовує силу жанру публіцистики, що виявляється у майстерному доборі епізодів і фактів, пошуку промовистих деталей, реконструюванні неповторних фраз, окремих реплік тощо. Біографічні відомості героїв, що виросли на Рівненщині, переплітаються з описами їхніх вчинків на фронті, озвучуються мелодикою говірки рідного поліського краю, пов’язуються з роздумами авторки – так створюється цілісний образ мудрого і мужнього українського народу. Публікації Інни Омелянчук викликають громадський резонанс. Її творчість увійшла яскравою сторінкою до історії Рівненщини та її культурного фонду, стала здобутком української журналістки, високо оцінена в державі та області. Вона була переможницею низки журналістських конкурсів, у тому числі міжнародних. У 2001 році рівненська журналістка була нагороджена поїздкою до штаб-квартири ЄС та НАТО в Брюсселі, а у 2004 році одержала почесне звання заслуженої журналістки України, має й високу відзнаку НСЖУ – “Золоту медаль української журналістики” В останні роки Інна Василівна Омелянчук одержала Подяку Прем’єр-міністра України (за висвітлення реформи децентралізації за поданням Асоціації міст України); здобула перемогу в конкурсі на кращий журналістський твір на тему децентралізації (ініціатор офіс Ради Європи в Україні), винагорода – поїздка в Раду Європи до Страсбурга; стала лавреаткою Національної премії “Media etc.” для мас-медійників, які пишуть на економічну тематику. 60 років тому батьки Інни Омелянчук, радіючи народженню донечки, обрали для неї ім’я “Інна”, навряд чи знаючи, що воно означає, мабуть, орієнтувалися на його милозвучність. Науковці стверджують, що ім’я Інна має латинське коріння, походить від “inno”, що означає “плавати” або “текти”, “бурхливий потік” або “сильна вода”. Інна Василівна уже в дорослому віці дізналася про значення свого наймення. Магія його очевидна: носійка сформувалася як сильна, енергійна, рішуча особистість, що володіє гострим розумом; перебуваючи в бурхливому потоці суспільних подій, здатна долати пороги, крутосхили та водоспади на шляху своєї долі та долі своєї держави, досягаючи вершинних Висот у журналістській діяльності, означених трьома “П” — порядність, професіоналізм, патріотизм. У кожної людини передбачена долею своя Висота, яку можна досягти, якщо невтомно працювати над собою і мати чисту душу, яка дозволить тобі розгледіти і відчути найважливішу місію свого життя.
Національна еліта · “Нескорені сини і дочки України будуть тим прапором гідності і честі, що його українська нація нестиме крізь віки”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

раїни, послідовного демократа і гуманіста-патріота та всієї визвольної боротьби українського народу, звинувачуючи українців в антисемітизмі, що суд, по суті, виправдав убивцю. Йому присудили кару у вигляді виплати одного франка родині убитого. Дружина і донечка Симона Васильовича від такої наруги над люблячим батьком і чоловіком, правдивим вождем українців, чесним і відданим ідеї служіння Батьківщині без тіні користолюбства, – захворіли невиліковними хворобами. Мати, пані Ольга, оглухла на все життя, а донечка Леся, безмежно люблячи батька, захворіла на сухоти і померла молодою, маючи і батьків блискучий аналітичний розум, і власні мистецькі таланти. Коли читаєш спогади Лицарів України, то наче поринаєш у той час, ніби сам стаєш його дійовою особою. Так, спогади кожного автора можуть бути суб’єктивні, але всі разом вони дають об’єктивну картину часу. Вони змушують замислитися над перемогами і поразками, помилками і досягненнями. Вони промовляють до нас і кажуть: “Беріть приклад з найкращого і вчіться на наших помилках. Знайте, що тільки власна українська держава захистить націю від усіх нещасть. Дбайте про неї, удосконалюйте її, і, найперше, – творіть міцне військо із синів і дочок України, щоби ми стали непереможними для ворога”. Боротьба Армії УНР, нескорених синів і дочок України, мала продовження у чині Української Повстанської Армії. Разом вони стали і прикладом, і надією, і закликом для наступних поколінь розірвати московські кайдани і здобути омріяну волю та державу. Сьогодні їхній незламний дух – з нашими воїнами, котрі стоять в обороні України так само по-лицарськи, і я переконаний, здобудуть перемогу над лютим московським звіром. Настане час, і з’являться їхні спогади про цю кляту і таку ж, жорстоку, як сто років тому, війну. Спогади сучасних лицарів України, що з відкритим заборолом стали на прю з московитом, до зубів озброєним, так само зберігатимуть у нових поколіннях пам’ять про ратний подвиг. Як зберегли і передали сучасним українцям знання про свій подвиг лицарі УНР – попри роки московської неволі. І будуть усі вони, нескорені сини і дочки України, що протягом століть віддавали своє життя за рідну землю, за її волю, покриті славою, будуть тим прапором гідності і честі, що його українська нація нестиме крізь віки, поки світу цього. Віктор Чумаченко, Володимир Шахнюк, Іван Шевченко. Мовознавиця Ганна Богуцька. Кераміст Микола Вакуленко – доля його досі нам невідома. Борис Вадецький – автор талановитої трилогії про українського духовидця. Іван Кулик – Ізраїль Юденевич. У довіднику названо чимало творів а праць, які варто Українській державі перевидати, альбо перекласти і видати. Уроки кримців варто творчо перейняти “Просвіті” а “Українському клубу”, які уже у 2028 році одзначатимуть свої ювілеї. Кадрів а праці не бракує.
Національна еліта · “Нескорені сини і дочки України будуть тим прапором гідності і честі, що його українська нація нестиме крізь віки”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

У пам’ять про нескорених

Декілька слів з приводу нового видання полтавської “Просвіти” із серії “Просвітниць# ка Книгозбірня”, що його макет ми щойно здали до друкарні, і незабаром воно побачить світ. Сподіваюсь, що читачі прочитають його з цікавістю, а прочитане викличе у них і під# несення, і біль, і вдячність, і роздуми над нашим українським шляхом. Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ, голова ПОО ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Називається книга “Нескорені” і присвячена століттю з дня смерті відданого сина України Симона Петлюри. Його постать височіє над усіма дійовими особами Великої Української Революції 1917–1921 років як найбільш послідовного і непримиренного борця з російським імперіалізмом червоного і білого зразків. Тому і йшли за ним козаки, старшини і генерали Армії УНР. Сьогодні, коли ми знову воюємо з тим самим озвірілим агресором, дуже важливо знати про жертовний приклад наших дідів і прадідів. Їм тоді було набагато складніше. У суспільстві розгардіяш. Частина його більше вірить московським агітаторам, ніж своїм провідникам, хоча провідники віддані рідному народові кожною клітиною свого єства. Найбільше вірять більшовикам спільноти у зрусифікованих містах. Варто сказати, що московський царизм дуже дбав, аби на фабриках і заводах українських міст працювали вихідці з Московщини, яких масово туди завозили, заманюючи пільгами, і, навпаки, відмовляючи українцям, вихідцям з українських сіл. Так само робили і більшовицькі загарбники і роблять московити сьогодні, заселяючи окуповані території одноплемінниками та піддаючи шаленій насильницькій русифікації українських дітей, батьки яких через різні причини не змогли евакуюватися. В українському селі після лютневої революції в Росії найбільшу підтримку мала Українська Партія Соціалістів Революціонерів, що входила до Центральної Ради і стояла на позиції влади Рад у самостійній соціалістичній українській державі. Більшовиків підтримували одиниці. Невелику підтримку, як правило, серед заможніших селян мали і білі загарбники-денікінці, але на початку 1917 року майже всі селяни підтримували УНР. Хоча у кожній соціальній групі були винятки, коли, приміром, діти заможних батьків підтримували більшовицьких окупантів, проте частіше – рідну Василь ВЕЛИМЧИЙ Випадково – хоча чи є щось випадкове у сьому невипадковому світі? – у бібліотеці Остапа Вишні надибав енцикльопедичний довідник “Тарас Шевченко і Крим”, Сімферополь, Таврія, 2001. Авторський колектив: Григорій Рудницький (він же упорядник а автор передмови), Микола Андрусенко, Леонід Большаков, Григорій Зленко, Петро Вольвач, Данило Кононенко та инші. У довіднику є три шари життєписів: кримці (1 коляборант) українські діячі, московитські діячі. Критеріїв два: достосунок УНР. Сільська інтелігенція – учителі, священники, фельдшери, працівники земств, агрономи – заходилися біля праці, спрямованої на створення “Просвіт”, аматорських театрів, бібліотек, селянських спілок, що засвідчило одвічне прагнення українців до освіти, до порядкування на своїй землі “без пана і хлопа”. Як наслідок, більшість селянства підтримала Центральну Раду з її вимогами до Тимчасового уряду Росії широкої автономії України – зі власними військом, освітою рідною мовою, незалежною церквою, поділом панських земель та інших фундаментальних інтересів української нації. Без погодження почалася державотворча праця української влади, оскільки московська революційна влада і не збиралася надавати Україні автономію. Почалася праця над земельною реформою, Конституцією УНР, запрацювали різні міністерства, ішла організація українського війська, у Києві відкривалися посольства держав, що визнали УНР. А поруч велася руйнівна робота нової московської влади. Тисячі більшовицьких агітаторів заслали в Україну Лєнін з Троцьким, щоб підготувати українське суспільство до військового вторгнення. Воно не змусило себе довго чекати. Закликаю майбутніх читачів, коли візьмуть до рук наше видання, прочитати уважно кожне слово – “…від титли до титли,/ ніже тії коми”, як писав Кобзар, бо тут у кожному слові велич українського духу і біль поразки, жертовна любов до України, її волі, рідного народу і так звана “нейтральність” стягнутих до Києва вже українізованих військових частин, що дала можливість московським більшовицьким бандитам під керівництвом колишнього жандармського полковника Муравйова захопити Київ. Муравйов, і не тільки він, дуже швидко узрів у більшовиках таких самих імперіалістів, якими були й царські жандарми, і таку ж сатанинську ненависть до українців, тому й пристав до них на службу. Бачачи такий стан розагітованих більшовицькими посіпаками українських частин через відсутність міцної національної свідомости внаслідок 250-річного панування московського самодержавства, Симон Петлюра подався на центральну Україну. Мета – організовувати військові частини із добровольців, що отримали назву “Гайдамацький Кіш”, для захисту України від московської навали. Петлюрівські “Гайдамаки”, що якраз вчасно прибули до столиці, та Січові Стрільці під проводом Євгена Коновальця і очистили Київ від учасників більшовицького збройного заколоту, що почався на “Арсеналі” з наміром допомогти Муравйову захопити Київ. Проте українській владі перед переважаючими силами ворога довелося покинути Київ... Після Брестського Договору між УЦР та Німеччиною і її союзниками Армія УНР, за якою йшли німці, вигнала московських більшовиків за межі України і ЦР відновила свою державотворчу працю. Та недовго німці, що сприяли зміцненню Української держави, були нашими союзниками. Німці поставили на чолі Гетьмана Павла Скоропадського, здійснивши державний переворот. І якщо командувач німецькими військами в Україні Герман фон Айхгорн був досить прихильний до Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського і сприяв зміцненню українського війська, то після його вбивства московським агентом, з приїздом нового головнокомандувача, союзники перетворилися на звичайних окупантів. Конституція України, прийнята Центральною Радою, не діяла, земельна реформа не відбулася, замість праві свобод громадянина УНР, замість омріяної землі – каральні загони та розстріли, замість свідомого війська – московська офіцерня, що десятками тисяч тікала з більшовицької росії. Тут вона скупчилася навколо рідного їм царського генерала і розглядала свою присутність у війську Української Держави як перехідний етап до встановлення самодержавної імперії. Ненависні до всього українського, вони й очолювали більшість полків та дивізій Армії Української Держави замість патріотичних старшин та генералів. Повстання було неминуче, і коли полетіла звістка про те, що повстання очолив Симон Петлюра, з ним піднялася вся Україна. Насправді очолила повстання Директорія з 5-ти осіб, та ім’я Симона Петлюри стало для українців символом правди і волі. Але Україна 1918 року була вже інша, аніж у 1917-ому. Хто знає, якби ЦР не тягнула із земельною реформою і селяни отримали від УНР землю, то більшовикам, які вже створювали свої ревкоми на противагу органам влади УНР, не вдалося б посилити агітацію серед широких селянських мас гаслами про “землю – селянам”, “фабрики – робітникам”. І українське село масово потяглося б в Армію Директорії УНР воювати за свою землю. Можливо, і ліві соціал-революціонери, які мали переважний вплив на селі навіть у 1918 році, не відкликали б з Армії УНР підпорядковані їм повстанські з’єднання і не переходили бна бік більшовиків, повіривши обіцянкам Лєніна про створення самостійної соціалістичної радянської республіки. І отаман Волох, який разом з Петлюрою організовував “Гайдамацький кіш”, не перейшов би, розагітований українськими комуністами, на бік загарбників під вивіскою УССР разом із частиною свого корпусу. У спогадах Михайла Крата можна прочитати як він вирвався з-під арешту, бо за наказом Волоха був заарештований і прорвався до своєї дивізії і зберіг її від зради Вітчизни. Закінчилося все це трагічно і для українського селянства, і для соціалістів-революціонерів, пізніших комуністів, які, по суті, в очах селянства на якийсь час легалізували російську більшовицьку окупацію України, хоча повстання під гаслом самостійної Української держави у різних областях України від тривали ще довший час з надією, що вернеться з військом Симон Петлюра. “Настрій селян петлюрівський”, – писали чекісти у доповідних Сталіну. На мою думку, саме такі очікування українського селянства і спонукали Сталіна до рішення організувати вбивство Головного Отамана військ Директорії УНР, що й здійснив Шварцбард, ще й з підґрунтям помсти за організацію Симоном Петлюрою єврейських погромів. А їх насправді здійснювали червоні та білі москалі. Москва через свою агентуру, корисних ідіотів-комуністів і лівої інтелігенції Франції організувала таку широку кампанію дискредитації вірного сина Укський, Євген Іваницький, Григорій Караулов, Грицько Кернеренко, Павло Козар, Василь Кравченко, Василь Кулик, Василь Латанський, Федір Матушевський, Володимир Мовчанюк, Леонід Никоненко, Олексій Нирко, Микола Павлюк, Орест Попович, Євген Реґушевський, Володимир Різниченко, Петро Ротач, Микола Сарма- Соколовський, Іван Севера, Юрій Семенко, Роман Сердюк, Антін Синявський, Василь Сімович, Аполлон Скальковський, Карпо Соленик, Сергій Стаханов, Юрій Тищенко, Карпо Трохименко, Феоктист Хартахай,
Національна еліта · “Нескорені сини і дочки України будуть тим прапором гідності і честі, що його українська нація нестиме крізь віки”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Енцикльопедичне мислення кримців

до Криму а до творчости а біографії українського духовидця Тараса Шевченка. Доучіпний читач знайде у сему довіднику чимало цікавого, вартісного а пожитечного. Євген Адамцевич народився а помер у Криму. Валерій Басиров – пішов на службу до московитських окупантів. З казанських татар родом. Про нього буде окрема замітка у рубриці “Вороги нації”. Українські діячі а мистці: Сергій Бєрдяєв (рідний брат україножера Ніколая, якому Буґров зберігає меморіяльну плиту на стіні жовтого корпусу Київського університету Святого Володимира), Лев Биковський, Віктор Білик, Микола Біляшівський, Олександер Брик, Іван Бурменко, Охрім Варнак, Микола Василенко, Евген Вировий, Михайло Вишняк, Олександер Германович, Степан Глазуненко, Василь Ґнєзділов, Олександер Гончаренко, Орест Городиський, Микола Гук, Василь Доманицький, Михайло Дубовик, Платон Дяченко, Яків Жданович, Іван Затиркевич, Трохим Зіньків-
Слово многоцінне · “Абсолют постає медіумом, всюдисущим, всеприсутнім, в окопах, поряд із воїнами, на позиціях”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

знову наповнюючись світлом сонце червоніє у корі порожнечі Недовідоме й недомовлене, при цьому, належить еросу й танатосу, космос – як натяк на те, що нерозгаданого більше, аніж вловленого, сутнісне межує з кодами, а закодоване – із літотою, невтолене й невтомлене, магічне – із гіркою плинністю: моя непокоро так близько нам із тобою до забуття життєвості Найбільш епічною баладною поезією з книги “За Господнім плечем”, звісно ж, є “Етюд піхоти”. Християнська основа, гносеологічність і космогонізм – те, що провокує філософію героїзму, творить її як безпафосну, але спазматичну: ноги натомлені голови сиві дороги небесній земні не протоптані Абсолют постає медіумом, всюдисущим, всеприсутнім, в окопах, поряд із воїнами, на позиціях: ходить над Нами Господь молитвою не покличеш бродить над Нами Бог кличте скоріш Читач не відразу відчує, що у творі відсутня рима, він зануриться у зриму трагедію ліричного суб’єкта й, відповідно, накладе на автора; із цього випливає, що душа поета залежна від вражень: ось він такий як і ти та не настільки сивий ось він серед могил мовчанням неситий Екзистенційна поезія, у якій зовнішній світ майже відсутній, сприймається як загострено спазматична, подекуди – апокаліпсична; читачеві важко зрозуміти, що автор не вдається до конкретизації зображення, не деталізує вчинки, не зосереджується на описі подій і явищ, натомість – ранжує художніми засобами (згадаймо образи-символи натомлених ніг, сивих голів, що інтерпретують досвід і шлях українських піхотинців). Поява Бога над піхотинцями, позначає новий виток трансцендентності, адже Бога в розпал війни неможливо прикликати молитвою, ані безпорадністю, ані безвихіддю, натомість трагіс поширюється з читачів на самого Господа: слухай братику рідний близько до наших бід не встане з могили піхоти відважний крик Отже, художня правда Станіслава Новицького як автора “За Господнім плечем” – метафорична, за цим плечем піхота, тобто Господь захищений, як і піхота, а тому автор сповнений, хай би що, віри в очищення і в оновлення світу й людей, він кидає виклик усякій приреченості. Це відвертий біль і несліпий докір світові, як і вирок – людина не зможе пройти життєвий шлях без випробувань, і ці випробування – шанс на те, щоб позбутися байдужості й жорстокості, відторгненості й безґрунтянства, непам’яті й безпам’ятства.
Слово многоцінне · “Абсолют постає медіумом, всюдисущим, всеприсутнім, в окопах, поряд із воїнами, на позиціях”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Хто за Господнім плечем?

Ірина ЗЕЛЕНЕНЬКА, кандидатка філологічних наук, доцент кафедри української літератури Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського Книга “За Господнім плечем” (2025) Станіслава Новицького – це не лише чергова збірка лірики поета-воїна, не лише новітня сповідальність автора, втомленого від експериментів долі та власних ініціацій, а своєрідна екзальтація в Бозі, музична, живописна, кінестетична (уній і славень, і хорал, і ноктюрн, і романс, і образок, і портрет, і шкіц, і екскіз). Тут і монолог, і діалог, але і той, і той – у неоднорідності своїй, тут панує спазматичність у космогонічних плетивах-переплетеннях настільки, наскільки можна, і кожний пасаж настільки закритий, наскільки можна й не можна, кадрування без табу й з урахуваннями канонів. Бо читачеві належить спостерегти й визначити, хто ж перебуває за Господнім плечем. Ліричний суб’єкт? Народ, випробування якого не завершуються? Найрідніші ліричного суб’єкта? Україна? Чи все суще? Усе найсутнісніше? Досліджень, присвячених поезії Станіслава Новицького, як і розвідок щодо літератури третьої хвилі визвольних змагань, чимало. Серед актуальних: огляди Юрія Коваліва, Дмитра Дроздовського, Тадея Карабовича, Тараса Пастуха, Ірини Зелененької, осібні та у співавторстві, а також Тетяни Яковенко. Якщо книга лірики “Передмовчання” була кваліфікована бібліографами як підсумок відносно безбунтарських років життя Станіслава Новицького, то “За Господнім плечем” – це те, чого автор і сам від себе не очікував, вихід із власної резервації, розкриття власної герметики й аборигентства на тлі зиґзаґів, спіралей і петель двадцять першого століття. У ній невагомість і ваговитість авторських рефлексій, метастаз насолоди, відречень і передречень, аж до самозречень, аж до переходу через квантовість, безмір молодого ризикантства й багатовимірність споглядання світу, перепромацування простору, ніби в дозорі, ніби в розвідці, ніби на межі навколишнього й вакууму, ніби навколо все й ніщо, бо війна (метафорично детермінована через символізм чорної нитки, окоп, крик, могилу, ніч, кров тощо): чорна нитка навколо нікого немає світло далеке за нашим тривожним вікном знаєш ще будуть за ними такі ж молоді небеса будуть за ними чужі та не пізнані сльози (Тут і далі цитати за: Новицький С. За Господнім плечем. Поезії. Київ.: Український письменник, 2025. 124 с.). Поезії, уміщені в книзі “За Господнім плечем”, як і ті, які були вміщені в попередніх виданнях (“Акафіст коня” (2020), “Полудень” (2021), “Воскресіння віт” (2021), “Розуміння простору” (2022), “Крони дерев холодні” (2022), “Фронтальне скло” (2022), “Передмовчання” (2022), “Із молитовника осені” (2024), “Коріння дощу” (2024), “Кора снігу” (2024)), друкувалися в медіа, у періодичних виданнях, оприлюднювалися в усемережжі, перебували під ступеневою авторською редакцією. Символічною є присвята Борисові Гуменюку, про пророків, які зчищають глину з автоматів (у книзі чимало промовистих присвят). Книга, що складається з рефлексійних плетив, капілярів, нервів та емоційних ткань, демонструє глибину переживань щодо змін у світоглядній картині, і зрушення в душі поета, і досвід піхотинця, де внутрішній монолог – то рухомий, то перебуває у статиці, то на васальних позиціях у стосунку до самості, то інтонація переграє себе, маркуючи експеримент, то наполягає на терміновому переродженні, то на втаємниченні перед світом, то на демонстрації оголених імперативів, вибудуваних на платформі націософії та на світоглядних пазлах, на уявленні про добро і зло, де події та явища – у випадкових невипадковостях, в образно-символічному континуумі. Поетова закоханість у природу, у світ не деформується під впливом війни, але змінюється ракурс, поет уже не в лоні матері-природи, а мислить про переродження, а тому образно-символічні плетива в малюнках пейзажів мають характер мазків, штрихів, схем. Поетові пристрасті маркують розкоші української природи, а техніка набуває етюдності, а не залишається на рівні портретування. Про це свідчить, до прикладу, поезія “Вечір”: вечір котиться у золотій траві зове до вічности сновідінь і видив світу цього Автор часто вдається до неоромантичного завуальовування смислів за формою снива: наснилось що прокинувсь вечір за моїм вікном Сакралізація й еманація, ініціація та індукція поєднуються а алгоритм, за яким читач ідентифікує зв’язок між собою та природою, між життям і смертю, поміж плинним і незрушним, між динамічним і статичним, між вічним і минущим, між подіями і явищами. А тому природа – колажна у власній міфо-поетиці, у палітрі “барвистого степу”, у якому “осінь догорає білими півниками”, де “хатка з попелу”, а сам поет-воїн несподівано перетворюється на птаха: допий горобчику вечірні сльози степових голосів Християнські й дохристиянські мотиви, горизонтальні й вертикальні позиції у світогляді й відповідні образи демонструють захоплення, із яким автор опонує світові воєн, протиставляючи йому світ любові: подаруй вітер-бо ж повітря меншає подаруй цвітіння яблуні-бо меншає світла в душі Зворотність і циклічність у любовній ліриці – не надто очікувана, але й не схематична: врятуй од світу в якому немає тебе Лабіринти, властиві “Перед-мовчанню”, ледь вловні у книзі “За Господнім плечем”, інтимні інтонації, любовні переживання являють тут чисту естетику, уже без боротьби, відчаю, а зі здобуттям мудрості й духовної основи, маркують собою пісенну дивовижність, піднесену, теплу ніжність, щирість, на яку лишень здатне зболене серце воїна, що не знало рятунку від фатуму: прекраснішого за твій погляд за твої руки нічого немає Хоча за еросом незмінно явним стає танатос, що створює ефект провокації трагісу: навіть коли темрява охолодить мої очі я любитиму твоє сонце і твою сльозу Переповнений відчуттями зустрічей і розлук із коханою, ліричний суб’єкт віршів книги “За Господнім плечем” постає втомленим романтиком, цинічним лише в одному – в аналізі минущості всього, що є: сьогодні збираюсь піти до сонячного проміння збираюсь дійти до тої стежки де ти стоятимеш А тому настрої – змінні, але не занепадницькі, не зникомі у своїй амплітуді остаточно, немає тут нігілізму, радше особиста Сковородистика, не експериментальна, як у Івана Драча, а ейдична, різновекторна емоційно. Саме тому ліричний суб’єкт віршів книги “За Господнім плечем” – одержимий коханням, миттєвостями світу, де все ще можлива близькість із коханою, івона абсолютизується, через шанс на земну любов він пізнає небесну: згадую твої руки чомусь найбільше хочу пригадати твої руки Ініціації, що пов’язані з жінкою, – доленосні; це певна даність, неочікувана, невідворотна й незворотна: я все віддав тобі без жалю нездоланний світе світла і тьми любови і зради сльози небесної і сльози земної я віддав її усміх навіть не залишивши пам’яти Станіслав Новицький стає відвертим, інтонаційно густим, лекальним і лінійним в описі любовного одивнення, він розкриває, як на сповіді, сутність власної відданості, вона абсолютизується, адже автор не сповідує страху перед звірянням у цьому цілому світові, ліричний суб’єкт ладний пожертвувати собою заради життя, щастя й спокою коханої: прихилив до себе її волосся впав у безмежність уяви вмер заради її вічности А неоромантичні протиставлення, виписані на основі сталих світоглядних контрастів, спровокованих світлом і темінню, які ситуативні, підсилюють любовність: “сльози небесної і земної”, “світла і тьми”, “спрага самотності – криниця без води”, “у карих затьмарках черешень”, “хтось уже став могилою, хтось уже став землею”, слугують підкресленням складнощів людських почуттів і взаємин на тлі війни. Циклічність поетичного проявлення, що з кадру життя переходить у поему духу, фіксується навколо ліричного осягнення свободи, у якому перебуває ліричний суб’єкт, слово разом зі своєю божественною природою, у якому злет і падіння автора, національне вистраждане світобачення, тягар історичних випробувань і помилок, осягнення несподівано вибагливої природи й екзальтації на її тлі: спрага самотності криниця без води теж спрагла до холодних доторків Відчуваючи зміни у власному розумінні світового порядку, автор переходить із білого вірша у верлібр, із верлібру в силаботоніку, веде свого читача через враження до розумінь і навспак, не киваючи на простір і час. Те, що залишається незмінним від книги до книги в палітрі автора, – вигадлива мелодійність, де нема суєти, пришвидшення чи сповільнення, а заданий постійний ритм, але з різною кількістю прикрас, за якими щирість і виклик, природність і експеримент, високі почуття й інстинкти, особливості духовних станів і простота буттєвості, моральність і багатства натури:
Суспільство · “Під час презентації говорили не лише про художню вартість книги, а й про її документальну силу”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ки століть перемелюють в “адіннарод”. Дякувати Богу, не вдається. Я щиро радію, що Тетяна Дейнегіна написала такий могутній роман. Не знаю, чи напише продовження, бо фінал залишила відкритим. Не буду закликати й агітувати читачів, бо рецензії фахівців найкраще підтверджують небуденність 10-річної копіткої праці Тетяни Дейнегіної. Високу оцінку твору дали й луганці під час презентації.” “Роман “Аглофабрика”– з тих книжок, які пишуться кров’ю, нервами, яким віддаються роки життя. Тисячі днів і десятки тисяч годин забираються у близьких і найрідніших. Надзвичайно дорога ціна! Вже вкотре хочу вклонитися Тетяні за її творчий і громадянський подвиг, а наших земляків закликаю до знайомства з цією важливою для всіх нас книгою”, – відгукнулася письменниця Олександра Самарцева. Цей роман, влучно названий цікаве місце. Гадаю, тут можна буде зробити ще не один проєкт. Можливо, будуть поетичні вечори. Тут не тільки цікаво, а й безпечно. Ця п’єса – історія жінок, які зустріли війну. А в кожного з нас є свій спогад про початок цієї війни. На жаль, ми всі в цьому живемо вже п’ятий рік. Але не здаємося, працюємо, кожен на своєму фронті. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я був певен, що театр нам зовсім не буде потрібен. Я не люблю вислів “театральний бум”, але саме він почався з початком війни. І не лише в Києві, а й в інших містах України. Як на мене, театр – це душевна реабілітація і соціалізація. Коли я вперше після окупації потрапив до театру, то зрозумів, що це дуже потужна річ. У театрі можна разом з іншими людьми дивитися виставу, разом сміятися, плакати, співпереживати театральному дійству. У цьому велика різниця між театром і кіно. П’єса написана з життя дев’яти реальних жінок, переосмислена і художньо подана Ірисею Рудою. Вона вже сказала, що це не професійні акторки. Серед них – дівчинка 12 років, студентка четвертого курсу і більш зрілі жінки. Як на мене, вони дуже добре впоралися зі своїми ролями. Тема війни не може мене не чіпляти, до того ж її початок. У мене режисерська рефлексія на цю тему. Кожен з українців пере-
Суспільство · “Під час презентації говорили не лише про художню вартість книги, а й про її документальну силу”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

У серці з українським Луганськом

У Національному музеї літератури України ще взимку відбулася презентація роману Тетяни Дейнегіної “Аглофабрика”, а зміст книги болить і не відпускає. Про це свідчать відгуки небайдужих читачів, які з’являються в соціальних мережах до пам’ятних дат у нашій новітній кривавій історії. Ось, наприклад, допис Парасковії Нечаєвої: “Сьогодні надто пам’ятний день, щоб його забувати: Зодіак пройшов усе своє коло. 12 років минуло з того дня лютого 2014 року, коли на Майдані й на Інститутській під кулями беркутівців Януковича гинув цвіт нашої нації за наше право жити вільно. Ми, правда, сподівалися, що це остаточна перемога, але ворог виявився більш сильним, набагато хитрішим і надто підступним. День Небесної Сотні... Ні, ми не забули. Вічна пам’ять вам, хто стояв проти озброєних до зубів захисників влади! І саме 20 лютого 2014 року луганська студентка Софія Марченко починає своє літературне життя в романі Тетяни Дейнегіної “Аглофабрика”. За останні кілька років мені пощастило прочитати чимало книг, зокрема, й “багатоформатних” – обсягом за 800 сторінок. Насамперед, це “Букова земля” Марії Матіос – там події тривають далеко за 200 літ.”Вернон Крес. Життя під прикриттям” Юрія Чорнея – про складне й неймовірне життя чернівчанина Пітера Деманта, котрий все ж переміг совок, навіть за умов перебування на Колимі. Події роману “Аглофабрика” тривають всього три тижні – з 20 лютого до 9 березня 2014 року, в Луганську. Коли “на допомогу” луганцям “визволитися” від України прибули тисячі “братів” з півночі. Для луганців, таких, як Софія Марченко, її батьки й друзі, це були найстрашніші дні й тижні, бо руйнувалося все, що було найкращого в їхньому житті. У них забирали любов до України, топтали її ногами, залякували й купували людей. Авторка Тетяна Дейнегіна зуміла передати настрої й відчуття своїх земляків, адже була очевидицею тих страшних подій. Твір багатовимірний, має складну композицію, в ньому кілька важливих сюжетних ліній. Але найважливіша – як головна героїня проходить шлях до істини, як відчуває глибинну неправду тих, хто кидає Луганщину в обійми Росії. І хоч у неї на це було всього три тижні, бо дівчина-студентка, донька викладачів, ніколи не замислювалась над складними питаннями життя, знала й повторювала улюблене “розсмокчеться!”, все ж подолала політичний дальтонізм. Відчула, де істина. Коли я читала, іноді здавалося, що читаю “Альбертину” Пруста, настільки асоціативне письмо у Дейнегіної. Вона наситила книжку важливою історичною інформацією, доречною завжди. Вона відверто глумилася над “освободітелямі”, які не мають, чим носа витерти, а вважають себе месіями. Створила прекрасні образи Софії, її подруг, її викладачів. А коли читала деякі сторінки, не могла повірити, що Тетяна так досконало знає українську мову, хоча народилася в Сибіру й усе життя прожила в Луганську, переважно російськомовному. Ось тільки один приклад синонімічного ряду про враження від виступу дівочого ансамблю: витончено, гарно, гоже, дивовижно, круто, прекрасно, розкішно, славно, бомбезно. Важливо, що в центр українського світу авторка ставить Шевченка, – саме його “освободітелі” ненавидять найсильніше. Вони прагнуть знищити пам’ятник йому, але не вдалося! І вони пишуть, що це “рускій поет”. Час в романі стискається, але вміщує дуже багато, зокрема, й історію роду самої авторки, яка сягає часів Голодомору. Дейнегіна шукає й знаходить причини, чому так сталося в Донбасі. Цьому допомагають вже згадані екскурси в далеку йне дуже історію. Сама назва роману – “Аглофабрика” – символічна: на цьому підприємстві з багатьох матеріалів шляхом перемелювання створювали надтвердий матеріал, який допомагає в металургійному виробництві. Це приблизне пояснення, точніше прочитаєте в романі, але ж і справді усіх нас стіль- Михайлом Сидоржевським у передмові “болючим прологом до страшних подій”, художньо й безжально точно показує, як роками, майже непомітно в українську реальність уповзав так званий “руzzкий мір”. Під час презентації говорили не лише про художню вартість книги, а й про її документальну силу – про імена реальних луганців, чиї голоси звучали в соцмережах ще тоді, коли Україна не до кінця усвідомлювала масштаб небезпеки. На запитання “чому?” і “як так сталося?” ми досі шукаємо відповіді. “Аглофабрика” – це роман-застереження, роман-пам’ять і роман-біль. Книга, що змушує дивитися правді в очі й не дозволяє забути, з чого починалася ця війна”, – зазначається на сторінці у Фейсбук Національного музею літератури України. І з цим важко не погодитись. Підготував Ігор ЗОЦ жив щось своє. Зараз дехто починає це забувати, а забувати не можна. Захотілося розповісти ці дев’ять історій. Спочатку ми довго репетирували онлайн. Як з’ясувалося, в аматорів більше бажання працювати, ніж у професійних акторів. Спершу планували прем’єру у Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я”. А потім я подумав: навіщо кудись їхати. Адже тут такий прекрасний простір. Не випадково через усю виставу проходить образ нитки. У п’єсі також є нитки і станок. Це людські долі, які переплітаються і сходяться в один верстак. Під час роботи над виставою мені показали малюнок однієї дівчини. Я був вражений. Виникла ідея, аби вона намалювала малюнки до кожної сцени. Ми змогли ці картинки “оживити” – і вийшло емоційне тематичне відео. Вистава змінюється, а виконавиці стають набагато сміливішими. Сценографія, відео і музика лише для того, аби підтримувати акторів. Бо головний у театрі саме актор. Зізнаюся, я вперше працював з аматорами і дуже хвилювався… Зовсім скоро у мене буде прем’єра в Миколаївському національному академічному театрі драми та музичної комедії про Фредді Мерк’юрі. Також працюю над “Сорочинським ярмарком” у Полтаві, “Вієм” у Кам’янському, “Сватанням на Гончарівці” у Запоріжжі та “Тіткою Чарлеєю” у Миколаєві.
Суспільство · “Під час презентації говорили не лише про художню вартість книги, а й про її документальну силу”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Людський вимір війни

Едуард ОВЧАРЕНКО “Ехо голосів до Бога” – це сценічна рефлексія документальних історій жінок, які пережили війну. Дев’ять голосів розповідають про втрату, біль, силу та віру, що допомагає вистояти навіть у найтемніші часи. Мистецький проєкт покликаний нагадати про людський вимір війни та підтримати культурні ініціативи, які зберігають українську ідентичність. – Все почалося 8 березня 2022 року, – пригадала Ірися Руда, авторка п’єси, за якою була поставлена вистава. – Саме того дня я дізналася, що загинув син моєї подруги, якого змогли поховати лише 7 квітня. У п’єсі цю історію розповідає Секлета. Друга історія про хлопця, який загинув у 26 років, а через три дні після цього народилася його дитина. Почали збирати ці історії до купи і вирішили, що їх треба розповісти зі сцени. Це мій перший досвід як драматургині. Звернулася за допомогою до моїх подруг ротарійок Вікторії Гавренкової Rotary Club Kherson та Лариси Гутаревич Rotary Club Kyiv Balzac. Ми зателефонували директору-художньому керівнику Херсонського академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша, народному артисту України Олександру Книзі і запитали, чи не може він запропонувати нам режисера для роботи над виставою. Він сказав, що нам залюбки допоможе Сергій Павлюк. Друзі допомогли з приміщенням для репетицій. А потім вирішили: навіщо виїжджати, якщо можна показувати виставу й тут. Декорації допоміг зробити брат Сергія Павлюка Руслан, який займається виготовленням автентичного одягу. Учасниці вистави непрофесійні акторки, крім Єлизавети Сердюк, яка навчається в Національному університеті культури та мистецтв. Це Ганна Гришанкова, Вікторія Гавренкова, Лариса Гутаревич, Юлія Магомедова, Олександра Магомедова, Людмила Нізберг, Яна Слабінська та Світлана Юсубова. Працювали всі разом протягом трьох місяців. Устигли показати виставу тричі. Вона вже живе своїм життям, з’являються нові емоції. Кожен глядач знаходить для себе свою історію, яка для нього найближча. Є плани показувати виставу й далі, можливо, навіть за кордоном, аби й там люди бачили та знали, наскільки болюче все те, що відбувається в Україні. А я маю плани як драматургиня, але про це трохи згодом. – Цей проєкт виник у бомбосховищі на паркуванні, – продовжив Сергій Павлюк, режисерпостановник, заслужений діяч мистецтв України. – Як на мене, В Арт-просторі бізнес-центру “HERITAGE” (м. Київ) відбувся благодійний мистецький захід – вистава “Ехо голосів до Бога”. Проєкт створений у співпраці Театральної школи “Театріка” та Херсонського театру імені Миколи Куліша за підтримки Rotary Club Kyiv Synergy, Rotary Club Kyiv Balzac та Rotary Club Kherson.
Письменники і час · “Справжні поети таки народжуються на небі, але жити і творити їм доводиться на землі”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

розгонисті дахи, ці посніжені водогінні вежі, ці бетонні і скляні вежі міст, все те, що лізло затмити сонце і задиралося величчю проти нього. Воно пам’ятає кожен свій схід, полудень і захід, і те, як жилось кожному і всьому під сонцем. Воно знає все, що було написано про нього і що плювало на нього, не помічаючи сонця. Так, ніби не воно, а якась меншемікробна істота, визначає життя на атомарній для нього планеті. І бачить воно всі діла, які робляться під сонцем, і що всі вони як були, так і є марнота і томління духу,1 невдячність до сонця і ненависть до Бога; і бачить воно весь труд, який достається іншим, і що немає користі трудівнику від того, над чим трудився, і бачить всю несправедливість, пригнічення, обман, насильства, що кояться під сонцем, і бачить все зло і всі чорні діла, що творяться в світі сонця, і бачить серце мудрих у домі плачу і серця дурнів – в домах іржання, і бачить, що ніхто не скаже, що буде після людини під сонцем.2 І бачить воно той день, коли померкне сонце, і місяць і зорі не зронять світла свого, не стане ні Любові, ані великої, ні малої Мудрості, день, коли задрижать охоронці дому, і здригнуться мужі сили, і перестануть молоти млинарі, бо їх небагато лишилось, здатних розмолоти, роз’яснити
Письменники і час · “Справжні поети таки народжуються на небі, але жити і творити їм доводиться на землі”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Сонцепортал

Євген ПАШКОВСЬКИЙ Кожен раз на велосипеді, зливаючись із догораючим днем, ти помічаєш те, чого б не помітив з вікна авто, поглядом швидкоплинності. Сповільнений зір бачить по-новому перебачене давно. Молоді дубки ще обкидані жухлим листом, так і простоять до весни, на всіх деревах вже голизна. Жилаві і міцні, дубки не бояться тут рости, на окраїні саду. Старі, багатовікові дуби давно пустили на паркет, не скоро наростуть. Викорчувані пеньки ще тягнуться корінням вгору, як руками з могили. Косі хрести їжаків, зварених із рейок, іржавіють на обочині, це все, що тут нагадує про війну. Ніде ніхто не йде, сухий Микола ДМИТРЕНКО Письменники люблять небеса. Витворили собі (або собі й людям) релігійномистеький міф й активно його культивують. Як пише Антонія Цвід, “фатальна місія від неба /Тобі дісталась на землі” (“Слово Просвіти”, ч. 42, 24 – 30 жовтня 2024. С. 9). У студії про Василя Симоненка “Легенда шістдесятництва” (“Літературна Україна”, 2025. № 12. С. 8) професор Михайло Наєнко стверджує, що “справжні поети таки народжуються на небі, але жити і творити їм доводиться на землі”. До земно-небесних (чи небесно-земних?) належить і Олесь Воля, чия книжка “Осяяння. Мудрості життя” – своєрідний дарунок неба, адже цю думку констатовано і в назві попереднього видання “Я тільки записав” (2025). У відчутті такої місії літератора – своєрідної “небесної авторучки” щиро може зізнатися далеко не кожен, а лише люди особливого, можна сказати, унікального, таланту. Зрозуміло, що в кожного такого митця своя унікальність. Скажімо, прикладом “небесної авторучки” для мене є всесвітньовідомий поет-містик Іван Богуслав, із яким я зустрічався декілька років тому в Іспанії: він автор понад 300 книжок! Добірку його віршів українською мовою переклав та опублікував Володимир Базилевський. “Осяяння” Олеся Волі – книжка мудрості й спостережень, висловлених то через короткий авторський роздум, то через афоризм, формулу – часом із претензією на крилатість. Ці міркування, вислови у томику тематично-проблемно не структуровано, подано стихійно, спорадично, що, зрештою, корелюється самим плином життя, перекрутами-перевертами думок, асоціацій, алюзій. У попередніх збірках афоризмів Олеся Волі (як і в інших авторів чи колективних опусах) застосовано поділ матеріалу на розділи. Та хіба не може бути по-іншому? Осяяння ж з’являються несподівано, як зблиск сонячних променів зза хмари. Автор любить парадокси, що є ознакою аналітичного критичного мислення й особливого бачення світу: “У зоні комфорту зазвичай незатишно”, “Хочеш бути вільним – навчися підкорятися”, “Серед учених кількість невігласів найбільша”, реп’ях на голій бадилині не має за кого зачепитись. В холодній заграві кора молодих дерев восковіє, мов наливається сонцем. Доторк до сонячного диску довгокрилих хмар окрилює і сонце, на мить вони стають великим, яскраво золотим, золотокрилим птахом. Засніжений ріпак одним лататим листям зеленосіро котиться в долину. Хрест на горбі один самотніє над ним. У всьому однина і самота. Заєць ще спить, але вже чуйним вухом наслухає очерет: чи не крадеться по краю лис? У всьому безпритульність і зіщуленість, зима закрадається вглиб ріллі, у кожну брилу, в кожну насінину, зима кам’янить її і все довкруг. Тепло з ставків подаленіло з останнім помахом крила. Ртутно сяючий прожектор на греблі додає їм мертвотного блиску. Лід у всьому, а не тільки там. Сонце, велике жовтожаре сонце, розлите на незліченність квантів, обіймає ними і бачить все. Бачить кожного дрозда на верхів’ї глоду, вони впугані сидять проти вітру, щоб зберегти тепло. І нікуди не летять. Оббиті ягоди глоду вогніють в натрусі снігу, внизу жебонить джерело, де сніг весь витоптаний їх зграєю. Сонце пронизує похилий в сивих мітелках очерет, пронизує віки, воно знає, як тут було за мільйони і мільярди років до того, як постали ці горби, поля, ліси, ці нитки доріг в дорогих намистинах сяючих машин, ці Слово, і потемніють виглядальники перед вікнами, і засуватись будуть двері на вулицю, усі і все стане закритим, і висоти їм будуть страшні, буде страшно робити Добро, і на дорогах жахи, і зацвіте мигдаль, і отяжіє коник, і розсиплеться каперс.3 Усе розсиплеться й перейде в належний прах. Холодне з жовтогарячим світлом Сонце загравиться в блакитній ясноті, майже торкаючись крайнеба. Перед тим як пірнути за горизонт, воно прощально замирає, стає розпечено білим, фіолетово-бузковим по краях. Сліпучо-прощальне сонце, як з життям прощання, в мить відходу за обрій уже плавиться в очах і стає розжарено білим порталом у вічність. Воно втягує дивитись і дивитись на нього. Чіткий, нереально ліловобілий зов Вічного плавиться в очах. Дорога туди … проте ти стаєш на звичну дорогу. Висока небосинь створює ілюзію нескінченності дня. Але світло машин уже повзе в теміні, дорога куцішає, вихор за машинами горне сніг з пилюкою, далечінь меркне і вздовж дороги чорнотою дибляться посадки. Ти їдеш далі і, коли востаннє глянув, один золотистий розкрил помираючим орлом, мов крилатий знак на храмі,4 мов обійми прощання Бога, розкинувся вздовж неба. 25.12.2025 1 Еклезіаст 2.17 2 Еклезіаст, глави 3-7 3 Еклезіаст 12.2-5 4 Фаравахар бові, то й щастя нема”, “Істинні знання не старіють”, “Якщо ти не патріот, то просто негідник”, “Погана людина щасливою не буває”, “Тільки велика мета робить людину щасливою”, “Щастя в щасті не помічають”, “Духовній силі великі кулаки не потрібні”, “Тінь наша для того, щоб ми іншим світилися”, “Цінні жінки не ті, що в золоті, а в котрих душі золоті”, “Життя суфелерів не потребує, бо вже кожної наступної секунди пише новітній свій текст”, “Час вимірюється не роками, а станом здоров’я”, “Життя ні нове, ні старе: воно вічне”, “Той, хто рухає горами, під гори й попадає”. Ще одна інтрига для читачів: окремі міркування, спостереження Олеся Волі можуть не сподобатися (особливо жінкам), викликати заперечення, невдоволення. Чи це недолік автора? Навмисна провокація? Песимістичний погляд на життя? Світоглядне переконання через власний негативний досвід? Мабуть, варто врахувати письменницьке прохання: “Думки мої, певна річ, не завжди світлі: навіть сонце заходить на свій спочинок нічний. Тож не вимагайте від мене неможливого, тобто світитися повсякчасно” (С. 151). Отже, книжка Олеся Волі “Осяяння” – плід глибокого думання, цікавих спостережень, простих і складних висловів про пережите-перегадане, про те, що від землі й до неба, а відтак – через дарований небом талант – до людей.
Письменники і час · “Справжні поети таки народжуються на небі, але жити і творити їм доводиться на землі”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Дарунок неба Олесь Воля. Осяяння. Мудрості життя. – Житомир: Вид. “Рута”, 2025. 288 с.

“Що розумніша людина, то її спокусливіше тягне в товариство дурнів”, “Рай набагато гірший пекла, але ж цього по-справжньому ніхто не знає”, “Не обов’язково стріляти в когось, щоб убити себе”, “Релігії – одне з найдурніших, заплутаних занять, без яких людство не жило, не живе йне житиме”, “Великі поети зазвичай живуть бідно”, “Пиши брехню про себе – вийде правда про всіх”, “Розум – дурень, тож і заводить часто у безвихідь”, “На самому дні дурниць мудрість”, “Пам’ятники, як не крути як не верти, а виходить, призначаються для забуття тієї чи тієї конкретної людини, ніж для її показушного увічнення”, “Зазвичай, що дорожче обходиться жінка для чоловіка, то вона дешевша”, “Саме на програшах і виграю”, “Таким розумним став, що навіть усвідомив власну дурість”, “На те й пам’ять, щоб думки губити”, “Влада обмежених необмежена”, “Найбільші богохульники самі віруючі”, “Любов сама по собі ненависна”, “Найдужче люблять парадокси дурні й мудреці”. Відомий релігійний наратив “Не згадуйте Бога всує” Олеся Волі, здається, не стосується: він апелює до Бога часто з різноманітних приводів, але досить неоднозначно: то з позитивом, то з негативом, що викликає іноді подив, сумнів, а то й незгоду. Декілька прикладів: “Настояне на негараздах горе Богові миле”, “Не Природа на службі у Бога, а Бог Природі догоджає”, “Найбільше заплющує Господь Бог очі свої на творців малого калібру, бо ті не його конкуренти”, “Для Бога всі рівні. Навіть ті, котрі мізинця твого не варті”, “Час – кінь, загнуздати якого не під силу самому Богові”, “Нещасні й нещасливі завжди в дурній претензії до Бога”, “Любов, як і все інше, в руці Божій. Але, Боже милий, як часто та рука чинить не по-божому…”, “Самотність дозволяє мені щомиті спілкуватися з Богом”, “Революціонер – це і є пряме посягання на Бога”, “Безкорисливі лише батьки й Бог”, “Бога завжди мало”, “Світ хоча й Богом створений, але якийсь недороблений”, “Бог такий самозакоханий, що до роздратування прикро займається суцільною дидактикою й цитуванням самого себе”, “Бог визнає тільки тих, що йому рабськи поклоняються, а не сумніваються як у ньому, так і в самому собі”, “Таке враження, що Бог служить високому начальству, агресивним паразитам та іншій – багаточисельній нечисті”, “Якщо жінка надумала зрадити своєму чоловікові, її не втримає сам Бог”, “Богинею не станеш, поки Бога не спокусиш”. Насамкінець автор зазначає: “З Богом і в Бозі не тільки жити, а й помирати не страшно”. Чимало афоризмів ілюструють прагнення письменника оригінально осмислити сьогодення чи узагальнити минулий досвід, хоч і констатує, що “афоризми не вигадують – їх посилає Небо”: “Таланти на прив’язі приречені”, “Якщо немає лю-
Письменники і час · “Справжні поети таки народжуються на небі, але жити і творити їм доводиться на землі”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Рік видатних українців на Тернопіллі

За ініціативи члена правління Тернопільського міського об’єднання ГО ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, депутата Тернопільської обласної ради Ірини Шумади 2026-ий на Тернопільщині проголосили Роком Івана Франка. “Іван Якович був не тільки просвітянином, а й тісно пов’язаним з Тернопільщиною, – акцентувала Ірина Шумада. – У серпні відзначатимемо 170-ліття від дня його народження. Поліглот, поеті публіцист, активний громадсько-політичний діяч, науковець. Його спадщина досі залишається викликом для дослідників. Важливо, щоб молодь по-новому відкрила “Каменяра”, глибше вникнула в кожне його слово, проаналізувала погляди, дослідила долю”. Так само за підтримки членів ТМО ВУТ “Просвіта”, депутатів обласної ради Ірини Шумади, Михайла Тимошика, Вікторії Кривоніс, Василя Кобеля, Ольги Поляк, Олега Сиротюка, Ольги Заставної – 2026-ий на Тернопільщині проголосили також Роком Іванни Блажкевич та українок-героїнь національної-- визвольної боротьби; Богдана Гаврилишина, Українського кіно. Відповідне рішення 11 березня ухвалила сесія обласної ради – повідомили в Тернопільському міському об’єднанні ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Власн. інф.
Очевидець і літописець · “Книги якось непомітно заповнювали її внутрішній світ. Ставали і сенсом буття, і своєрідним мірилом вірності ”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

дений вище зачин цього сильного ідеєю і насиченого емоційними домінантами твору досягає апогею в наступних строфах: Кричала криком, Губила сльози… Мене ламали Вітри і грози. Мене палили Морози люті, Мене вбивали Жорстокі люди… Такою ж тональністю дихають зблиски “нетлінних споминів” про Україну; про вимушено покинуту рідну хату, яку колись понищив “москаль проклятий”; про “шторми криваві” в долях тих земляків, кого насильно вивезли України на заслання в Сибір; про почування пересадженої з України “квітки самотньої” в “світі чужинському”, про Віру й Творця, які виводять з “шляху кривавого” на світлу дорогу… Західна еміграції як феномен світового українства Ця книга осібна для авторки. Вона нею вистраждана. Переболена. Перемучена. Книга про не осмислене, не пізнане й не поціноване ще достатньо ні українським загалом, ні світовою спільнотою явище. Воно глибинне й багатоаспектне. Якщо розглядати поняття еміграції відсторонено, узагальнено, то маємо справу і з феноменом нерозв’язаного понині світовою спільнотою українського питання, і чином служіння національній ідеї у Слові й Ділі, і формою захисту національної ідентичности на чужині, і місією ствердження українського в Україні. Водночас це явище глибоко особистісне. Коли мати на оці мільйони доль наших співвітчизників із різних еміграційних хвиль, розкиданих у просторі й часі близькими й далекими дорогами чужини, то можна говорити про туго стиснутий багатошаровий згусток-клубок національного нерву. І він, цей нерв, століттями перебуває в стані очікування справдження найкращих мрій і сподівань. Мов тятива лучника перед спуском стріли, спрямована до рідної домівки. На глибоку вкоріненість теми книги в особисту долю авторки вказує те, що перший розділ присвячений землякам-емігрантам, вихідцям із її рідного села на Сколівщині. З’ясувалося, що не всіх непокірних синьовидчан комуно-більшовицька влада згноїла по сибірських каторгах. Багато вихідців із цього непокірного перед радянцями села встигли втекти від “комуністичного раю” на захід. Опинившись у США, пані Галина поставила за мету відшукати в тому світі своїх земляків та звести тексти про них у першому розділі книги. Живосильними для неї виявилися ці пошуки. Передусім
Очевидець і літописець · “Книги якось непомітно заповнювали її внутрішній світ. Ставали і сенсом буття, і своєрідним мірилом вірності ”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Від “Зради” до “Еміграції” Як донька героя УПА Михайла Кавки Галина Кавка,Прохна виконує на чужині запо, віти своїх батьків. До виходу в світ у львівсько, му видавництві “Сполом” книги “Еміграція”*.

Микола ТИМОШИК Родини бандерівців московити знищували до кореня У середині серпня 1947 року озвірілі московські сатрапи увірвалися до хати Михайла Кавки. Його молоду дружину Марію витягнули за коси, заштовхали на воза й повезли в район на допити. Марію Кавку мордували в застінках районного НКВД кілька днів. Із сатанинською люттю вимагали вказати стежку до головної криївки району, звідки Михайло зі своїми побратимами здійснював свої рейди. Не видала, не назвала… Її привезли до хати через кілька днів напівживою і німою. За пару днів вона померла в нелюдських муках. Біля неї плакали троє діток Кавок: десятимісячний Миколка, чотирирічна Галинка та дев’ятирічна Оксанка. Цих трьох напівсиріт взяла до себе бабуся Анна Козак. Заради світлої пам’яти доньки і тримання в таємниці криївки зятя Михайла та його побратимів бабуся тоді поклялася: будь-що вберегти життя внуків від розправи нової московитської влади. Адже малих бандерівців та влада не терпіла особливо: або безжально знищувала на місці або відправляла в сибірські табори на перевиховання та довічне поселення. Криївка УПА в цьому селі була чи не найбільшою в окрузі й сильно замаскованою. Успішні рейди повстанців на Сколівщині змусили новітню владу пильніше приглянутися до околиць віддавна вільнолюбного Верхнього Синьовидного аби вичислити місце головного осідку повстанців. Видали таємні ходи до криївки “свої гниди” – через рік після смерті Марії Кавки. Негайно прислані зі Львова кілька загонів озброєних до зубів “яструбів” враз оточили її. Бій тривав кілька годин. На заклики через гучномовець добровільно здатися й обіцянки про помилування ніхто з 12-ти повстанців не відгукнувся і не вийшов зі схрону. Вірні сини свого краю і України в останні миті молодечого життя, під спів національного гімну, підірвали себе, свідомо обравши смерть, але не рабство під російськими зайдами… Серед тих дванадцяти героїв-повстанців був і батько Галини Кавки – Михайло. Доля відміряла йому всього 36 літ. Він так і не став свідком розвою житейських доль своїх трьох маленьких діток. Чорнявка, яку “загубили” цигани Від народження вона була чорнявенька. Ця обставина дала підказку бабусі Анні придумати історію про походження гарненької дівчинки у Верхньому Синьовидному. Її, мовляв, підкинули в наше село цигани, тому батьків не знаємо. Бабуся вчинила передбачливо. Галинці йшов тоді четвертий рочок, вона починала розуміти розмови дорослих. Отож, могла проговоритися комусь із незнайомців, що її сильного, сміливого й красивого татка “вбили нелюди-москалі”, а за рік до того замучили її матір. У селі Анна Козак була знана як знахарка, багатьох людей лікувала травами, була побожною, читала напам’ять Біблію, була доброю і шанованою в громаді. Свою улюбленицю Галинку вона завше називала Царівною. З таким іменем дівчинка й до школи пішла. Мовчала й терпіла до часу Змалку життя навчило Галину Михайлівну мовчати. Навіть там, де мовчати було вже сила. І це за умов, що мала від народження вразливу душу, добре серце й осібний, кольоровий, погляд на світ. А ще – гостре відчуття до несправедливости, жалісливість до слабших і обділених долею. Таке властиве здебільше для людей творчих, обдарованих талантами до слова. Після школи студіювала медицину, працювала за фахом у Львові. Будувала, як інші ровесниці, плани на самостійне життя. Важко до знемоги було терпіти повсюдно толеровану подвійну мораль, нахабно насаджувану зверху політичну полову про щасливе життя трудящих під квітучою радянською зорею, про життєдайні плоди “віковічної дружби двох народів-братів”. Нестерпно було постійно контролювати свої кроки і дії, пропускати через внутрішнього цензора свої висловлювання, а здебільшого тамувати їх. Особливо в миті, коли виривалися від серця зболені-переболені запитання, на які не знаходила простих відповідей: За що знищила батька? Чи заслужила такої кари від нової влади мама? Чому ціна любові до рідного краю багатьох родин рідного села – сибірські табори ГУЛАГу? У пору юних мрій-сподівань і дала клятву: зберегти світлу пам’ять про родину, зафіксувати для історії безстрашний подвиг батька та його побратимів, усіма способами й можливостями боротися за поґвалтовану на найвищих рівнях українську правду. Талант до слова проявився на еміграції У коротку добу горбачовської відлиги їй випав посланий з неба шанс опинитися у вільному західному світі – у США. Там і проявилися сповна її вимушено приховані таланти. Вірність обраній професії, набуті у Львові медичні навички, щире ставлення до тих, хто потребував допомоги, – ці високо ціновані повсюди якості сприяли швидкому доланню перших перешкод на чужині – мовного бар’єру та постсовєтської затурканости. Вона швидко стала своєю у добре згуртованій патріотичній громаді українського Клівленда. Жодна помітна культурноосвітня, релігійна, наукова чи мистецька імпреза, а то й просто збір коштів на потреби ЗСУ не обходиться без харизматичної Галини Михайлівни Кавки. Талант писати – і поезію, і прозу – це в неї з дитинства. Але сповна вдалося втілити давно задумане на письмі саме на чужині. Тут, далеко від рідного краю, усе перемучене й переосмислене сотні-тисячі разів – набирає особливого звучання. Такі тексти зазвичай важко пишуться, але легко читаються й надовго запам’ятовуються. Книги якось непомітно заповнювали її внутрішній світ. Ставали і сенсом буття, і своєрідним мірилом вірності даній ще в Україні клятві – повернути правду про героїв УПА і прозвітувати перед Батьком і Матір’ю. Бо їхні голоси чує, їхню присутність бачить зримо і тепер. І це помітно у багатьох її віршах. Ось як у цьому, під назвою “Мати”: Вранці до нестями Пахне світ вербою. Чую голос мами – Він завжди зі мною. Саме голос матері, її понівечена окупантами трагічна доля і ледь пам’ятні дорогі обриси батька не давали можливости ні схибити з назавше обраного шляху, ні зневіритися від випробувань долі, ні впасти у безпам’ятство. “Зрада” як початок діяспоріанки Кавки Найбільш відомі в діяспорі й Україні її книги “Струни серця емігрантки”, “Добро славить людину”, “Медична служба ОУН-УПА на Бойківщині”, “Обличчя української історії”, “Зрада”. Найновіша книжка вийшла друком у львівському видавництві “Сполом” у 2024 році. На основі зібраного і значного за обсягом документального матеріалу й публіцистичних роздумів авторка закликає читача осмислити феномен національної зради, яка дамокловим мечем століттями висить над нашою українською долею. Пізнаємо це болісне й часто повторюване явище національної історії через зраду Івана Мазепи і Симона Петлюри, Євгена Коновальця і Степана Бандери, В’ячеслава Чорновола й нинішньої непохитної борчині за українську правду – в поки що не українській Україні Ірини Фаріон… Книга ця вже має добрий розголос та рясну пресу. І ось свіжа новинка від Галини Кавки – шляхетно видана в тому ж львівському “Споломі” книга з ємкою, глибинною і промовистою назвою “Еміграція”. Я чужиною Пішла між Люди – Мимо Страждання, Мимо Огуди. І босі ноги Об камінь била – Шукала Долю, Ламала крила. Це – рядки із заголовного вірша нової книги відомої в західній українській діяспорі громадської діячки, поетки і письменниці, засновниці благодійного фонду “Glory to Ukraine” (Слава Україні) Галини Кавки-Прохни. Головна мета цього фонду – підтримка в Україні просвітніх проєктів, спрямованих на повернення історичної правди про героїв ОУН-УПА та захист від фальсифікаторів бандерівської ідеї “Україна понад усе!”. Вірш “Я – емігрантка” у цій книзі слугує прологом, своєрідним поетичним поясненням творчого задуму авторки. Наве-
Пишуться вірші · “Душа, як флешка. Грамів два. Та скільки в ній живого…” · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тому, що в час втілення задуму віднайшла представників свого роду, які стали вже знаковими у громадсько-політичному житті української Америки. Це, зокрема, Микола Кавка – один із засновників “Пласту” в Клівленді, поет, виконавчий секретар Українсько-Американського Допомогового Комітету. Ще один кровний Кавка – Степан, 1894 року народження. Брат батька пані Галини, отож, рідний вуйко. Колишній учасник ОУН-УПА, активний член Організації Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ) – слова, совісти, свободи від страху, свободи від злиднів. У цьому розділі знайдемо цікаві розповіді про тих синьовидчан, хто прославив своїми добрими ділами це дивне село в Америці: Михайло Диміцький – випускник Інсбрукського університету, доктор хімії, дійсний член НТШ; Петро Яцик – фундатор міжнародного благодійного фонду “Ліга українських меценатів” та Міжнародного конкурсу з української мови, що тепер носить його ім’я; колишній січовий стрілець, один із засновників фонду синьовидчан Іван Нинка, внук якого Андріц Нинка нині є головним редактором найстарішого часопису українців Америки “Свобода”; Наталка Цмоць – посолка Канади в Україні, походить із родини синьвидчанина Костянтина Цмоця. Змістові акценти Загалом у книзі чотири розділи. Наступний, після земляцького, називається “Видатні українці на еміграції”. Під цим заголовком зійшлася плеяда видатних українців, життєписи яких маємо знати, а чином життя яких – пишатися. З державників тут: Іван Мазепа, Пилип Орлик, Іван Огієнко, Євген Петрушевич, Августин Волошин, Олег Ольжич, Ярослав Стецько. Також ідеологи державотворення Дмитро Донцов, В’ячеслав Липинський, Лев Ребет. Із громадських діячів, які найбільше долучилися до промоції українського питання в західному світі та допомоги Україні після 1991 року, варто виділити Анну Фігус-Ралько. Коло письменників складають Олександр Олесь, Євген Маланюк, Улас Самчук, Олена Теліга, Іван Багряний. Коло журналістів – Євген Онацький, Галина Змієнко-Сенишин. Із митців – Петро Холодний, Галина Мазепа, Яків Гніздовський. З учених – Михайло Марунчак, Олександр Оглоблин, Омелян Пріцак. Цікавим видається розділ про світових зірок з українським корінням – Квітку Цісик, Сильвестра Сталлоне, Леонардо Ді Капріо, Мілу Йовович. Окремо виділяю (за новизну, актуальність, малознаність загалом) розділ “Творча спадщина”. Тут ідеться про головні творчі набутки світового українства в царині літератури, книговидання, преси, театру, музейництва, архітектури, бібліотечної справи, освіти і науки. Це справді огром матеріалу, віднайдений, осмислений і оформлений зі знанням справи, любов’ю й вірою. Кожен сюжет тут перепущений через серце авторки-упорядниці. Цінність таких сюжетів із історичного, пізнавального, виховного, націєтворчого боків незаперечна. Це те, що, за словами Івана Огієнка, дасть по обидва береги Дніпра силу, наснагу, правдивий орієнтир, силу і міць зневіреному, але не впокореному ніким і ніколи народу. Книга ця, завдяки одержимості й працелюбності авторки Галини Кавки, може з честю виконувати місію хрестоматії, довідника, посібника, просто мудрого співбесідника у мандрівці століть, живосилу, оберега й промотора нації – Української Діяспори. ___________ *Г. Кавка-Прохна. Еміграція. Авт. передм. М. Тимошик. Львів: Сполом, 2026. 320 с.
Пишуться вірші · “Душа, як флешка. Грамів два. Та скільки в ній живого…” · с. 11сторінка оригіналу ↗

З нових поезій

Юрій КОВАЛІВ ТІЛЬКИ ТАК *** Спинись. Оговтайся від шоку. Це був нокаут. Гострий біль. Ти опинився за пів кроку Від пастки. І яких зусиль Ще треба: звестися на ноги, Всю волю втиснути в кулак І сподіватися на Бога. …бій не скінчився. Тільки так! *** Коли ще дерева, як птахи, літали, Каміння співало самo, без Орфея, Джерела тоді загорталися в трави, Земля була небом, а небо – землею. Адам жив у глині, відкритий, як двері, – Ступали крізь нього і боги, і гноми, І скриптор, який щось писав на папері... Та де той папір? Не питай. Невідомо. ПРО СЕБЕ І НЕ ТІЛЬКИ... Вже вирій на часі. Сороки зостались. І гостро запахли навкруг чорнобривці. Не втямив, як тихо підкралася старість Й шепоче на вухо, щоб я впокорився. Непрохана госте, ходи-но до столу. Тут шкварка і чарка – є все, чим багатий: Частуйся-шануйся, хвора і квола, Тільки мене не раджу чіпати. Я ще нівроку, ще дам собі раду. Скажи: яким дивом ти дзеркалом стала, Втискаєш мене в приголомшливу правду... Ти рацію маєш: не брешуть дзеркала. *** Душа, як флешка. Грамів два. Та скільки в ній живого… Тут і страждання, і дива, Зневіра й шлях до Бога. А міражі чи муляжі – Все фейкове, нестерпне… Немає тіла без душі. Воно без неї – мертве. *** Кулясті, трикутні, ромбічні дерева, Квадратні кущі і… важлива деталь: Затятий геометр каже – “так треба!”, Хоч дозволу він у дерев не питав. Він твердить: “Природа недосконала”. Він циркулем, метром природу затис. Та час промайнув. Геомeтра не стало. І знову свобода вернулася в ліс. *** Сотня небесних очей тебе пропече до п’ят. Душу столочать твою непрохані голоси, Надто голос отой, що каптур на себе нап’яв, Волю твою відбере – проси його не проси! Станеш голосом тим, щоб занедбати свій, Ніби з чужого плеча одягнеш сіре пальто, Та не помітиш, коли стисне лукавий змій В обіймах своїх міцних — а звати його Ніхто. Це вже не просто чіп і не клінічні сни. Тебе поглинатиме він, доки тебе не вб’є. ...врешті отямся і голос той прожени. Завжди з тобою Господь! “...святиться ім’я Твоє”. *** Птахів залізна зграя Вирва замість небес Янгол вже не літає Янгол рипить протез Хижий ранок розпався Стиснутий до “нуля” Кулі тонкі мов пальці Кожна для москаля Кожна й для сучого сина Здатного в чорну ніч Підступно бійцеві в спину Загородити ніж *** Ти кажеш: ведуть на розстріл, На розстріл ведуть... хоча Холодний байдужий простір Все бачив, але мовчав. Цей “вирок” завершить куля. Ти кажеш: така дурня ... Не закує зозуля, Закаркає вороння. *** В довжелецькім плащі І при парасолі Він пильнує дощі Крізь тополі прозорі. Він виходить з води, Він заходить у води, І приносить завжди Чистий присмак свободи. Переповняться ним Всі шляхи й непомітно. Він розтане, як дим, Наче птах перелітний. *** Щоб полічити кільця у дереві, Треба його спиляти. Але тоді не стане дерева. Щоб пізнати смак яблука, Треба його з’їсти. Але тоді не стане яблука. Щоб дізнатися, як пташка співає, Треба скрутити їй горло. Але тоді не стане пташки. Чи варто шукати смерті, Коли вона в тобі. *** Чи ти вже – не ти, а суцільний блекаут Із чорними вирвами замість очей. Напомацки тіні навколо блукають І ти поміж них, недонищений ще. Бредемо в пітьмі невигойної рани. Шугають залізні ворони крізь нас. Та ми не одні: бовваніє над нами Як поглум — лайна золотий унітаз, Щурячі мідаси жирують на крові, Бо що їм двохсоті, трьохсоті, пітьма… Давити мідасів будьмо готові: Попереду — люта, безжальна зима. *** Зблідли міста безборонні. Скапують зорі кров’ю. Бійся китайських драконів. Згадуй сплюндровану Трою. Світ вже ні мертвий, ні живий, Схиблений на парадоксі, Бо без війни неможливий Так і не скаже: “Досить”. *** Відчуваєш плече і стаєш тим плечем, Бачиш погляд невгнутий і стаєш ним одразу, Повен гідності й чину, рішучим ключем Відкриваєш в собі непідкорену расу, Відкриваєш свободу, без якої – ніяк: Воля Божа у ній – Його Слова і мислі. Ти не маса, не натовп, а потужний кулак, Що не палець у ньому – міцна особистість. Начувайтесь, цинічні, лукаві спрути, Не поставити вам бунтаря на коліна: Він у нашій крові, кожен Я, кожен Ти, Й називається він – Україна! *** Скоро осінь. Не за горою. Тільки всохнуть в степах кураї, Як земля захлинеться кров’ю І Господь не врятує її. 4 серпня 2021 р. *** Це небо блазенське там ігрища анциболота Затіпаний лайнер давно він з радарів пропав В петлі турбулентній шоумен замість пілота Затято викручує напівпритомний штурвал *** Зависли сходи без перил Над порожнечею під’їзду. Поміж скелетами квартир Гасає вітер. Цьому місту Не стало місця в жодній з мап. Лиш місяць посмішку гноїсту Розмазує у ніч нечисту, Неначе шкіриться кацап. *** Замість яблук – зграя ворон… Бензопили ревуть щосили… З кожної гілки капає кров І в коріння підтяті жили. Замість яблунь – каліччя, проте На рубцях, на порубанім тілі Очайдушне пагіння росте І тому дроворуби безсилі. *** Чи то світлиця, чи корчма – – Яка різниця поміж ними? Коли цей світ летить сторчма І вже його не зупинити, Коли не годен Божий Син Вернути глузд людському роду... Один закляк серед руїн, Ступивши на нову Голготу. *** Ржею взялися трави. Дронів антитіла. Небо горить криваве І вигорає до тла. Попіл на землю сиву Сиплеться звідусіль. ...в розпуці Божого гніву Приховано Божий біль. ТАКЕ ПРИВЕРЗЛОСЯ... Кожне завтра буде вчора... Кожне – скрізь... чи хто не знає... Поглинає хмара чорна Сполотнілі небокраї, Шеретує тітушнею Уцілілі зойки світла, Навіть – зав’язь черешневу, Щоб ніколи не розквітла. Переплутані дороги Зашморгами забуяють... Марно там шукати Бога, Де збиткується диявол. РОЗДУМИ НАД СЬОГОДЕННЯМ... сіра печатка більма озер ані шелесне як в домовині жив собі вітер жив та й помер і не залишив жодної тіні тільки й по ньому хто біг не добіг заціпенів хто ішов не дійшовши марно чекати на дощ або сніг з хмари під товщею пилу і жовчі в пастку бездонну зсипаний час до мікросекунди нині і всує… Досить! Хто вигадав цей парафраз? Тільки не вітер. Він здетонує. *** Гойдалка зблизька, Надто сумна: Вчора – колиска, Завтра – труна. Що там сьогодні? Щебетно... от Шляхи незворотні, Марнота марнот.
Незабутні · “Чарує око одвічна краса лісів і скель карпатських. Хвилює кров вид темно&синіх грозових хмар”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Він зцілював душу в Карпатах

Оксана ТЕБЕШЕВСЬКА, членкиня НСПУ, просвітянка Анатолій Васильович Онишко (псевдонім Антін Крикіт; 12 серпня 1940 – 26 липня 2006) – український перекладач, поет, публіцист, просвітянин, член НСПУ, почесний громадянин міста Калуша. Народився в Стрию Львівської області в родині військовослужбовця зі Слобожанщини, який загинув на фронті 1944 року. З шести років хлопець жив з матір’ю в Надвірні на Івано-Франківщині. На березі Бистриці Надвірнянської, серед розкішної гірської природи промайнуло його дитинство. У шкільні роки захоплювався історією, культурою, малюванням, іноземними мовами, які почав наполегливо вивчати самотужки. Закінчив Дрогобицький нафтовий технікум. Та Анатолія притягували інші обрії – література, переклади українською мовою світових шедеврів. Уже будучи відомим перекладачем, закінчив факультет романо-германської філології Львівського державного університету ім. Івана Франка. Перекладацька діяльність А. Онишка розширила коло його спілкування. Про це свідчать і розповіді Анатолія, і його листування, співпраця, зустрічі зі знаними українськими перекладачами – Леонідом Первомайським, Марком Зісманом, Михайлом Тупайлом, Петром Таращуком, Григорієм Кочуром, Ігорем Качуровським, Максимом Стріхою, Віталієм Радчуком, Андрієм Содоморою, Миколою Зимомрею. Ті, хто знав Онишка, відзначали його неймовірну працьовитість і багатогранність таланту. Адже він не тільки перекладав (а це твори світової літератури, праця перекладачем в Німеччині, Англії, Бельгії, США), а й писав вірші, публіцистичні статті. До того ж Онишко займався різьбярством (друзі захоплювалися його скульптурами, тарелями, оригінальними попільничками, вазами, плоскорізьбами на античні теми); виготовляв зі шкіри (старих сумок, жіночих чобіт) оригінальні обкладинки для самвидавівських книг (і своїх, і друзів), умів, здається, все зробити, полагодити, реставрувати. А ще він був активним у громадському житті, переймався долею України, її поступом на шляху до відродження незалежності. З 1963 року Анатолій Онишко мешкав у Калуші Івано-Франківської області. Працював на “Хлорвінілі”. У цьому місті 26 липня 2006 року і закінчилася його земна мандрівка. Похований на місцевому кладовищі. У день 70-річчя мистця, 6 серпня 2010 року, на фасаді будинку, у якому мешкав поет і перекладач, відкрито меморіальну дошку (автор – Ігор Семак). “Ще наприкінці 1950-х почав перекладати, – пише про Анатолія Онишка Валерій Кикоть у виданні “Українські перекладачі”. – Спершу – вірші Г. Гайне. Свій доробок – 186 перекладених поезій – надіслав на суд Леонідові Первомайському, від якого отримав підбадьорливого листа”. Як перекладач Анатолій Онишко дебютував добіркою віршів Г. Гайне і блискучим перекладом “Ворона” Е. По. Завдяки А. Онишкові український читач ознайомився з творами Айзека Азімова, Роберта Шеклі, Фрідріха Ніцше, Юрґена Га- ВТРАТА 8 квітня, на 63-му році життя, помер Ярослав Чорногуз – український поет, член НСПУ, музикант, журналіст і громадський діяч, артист Національної заслуженої капели бандуристів України імені Г. Майбороди. бермаса, Семуеля Колріджа. У 2002 році на ІХ форумі книговидавців у Львові праця Ґеорґа Остроґорського “Історія Візантії” в перекладі Анатолія Онишка була визнана книжкою року в номінації “Переклад наукової літератури”. У 2005 році побачила світ книжка перекладів поезій Едгара По “Ельдорадо”, за яку А. Онишка було удостоєно обласної премії імені Василя Стефаника. У 2007 році в львівському видавництві “Літопис” у його перекладі з німецької вийшла фундаментальна праця Ернста Курціуса “Європейська література і латинське середньовіччя”. Це далеко не повний перелік того, що зробив Анатолій Онишко в царині перекладу. Але у пропонованій статті мова не про переклади, а про оригінальну творчість мистця, зокрема про поезію, у якій звучать карпатські мотиви. З Галичиною, Карпатами тісно пов’язане життя Анатолія Онишка. Юнака завжди чарувала природа карпатського краю, кликали гори. У його щоденнику є запис від 29 липня 1957 р. (йому тоді ще й сімнадцяти не було): “У шумі вітру в гіллі віковічних буків, у щебеті пташинім і синяві гір я знаходжу відраду і відпочинок, спокій і зцілення душі. Чарує око одвічна краса лісів і скель карпатських. Хвилює кров вид темно-синіх грозових хмар, на тлі яких спалахують і гаснуть неповторні в миттєвій красі своїй блискавки. Я не можу без заздрощів дивитися на вільний і широкий лет яструбів. Мені хотілось би подібно до них ширяти над скелями й урвищами, спостерігаючи бурхливий біг гірських рік”. Любов до гір А. Онишко проніс крізь усе життя. Ці мотиви домінують у збірці його поезій “Замкнуте коло” (перше видання здійснене в 2005 р., а друге, доповнене, – у 2007). Карпатам присвячений цикл віршів “Монодія на згубу прекрасного кишенькового ножа”. Ліричний герой “йде назавтра в гори” “зцілювати душу”, бо в круговерті буднів губиться спокій, забувається йога, нема “ні різьб, ні рим”, а думи стають “невигойними ранами”: Продирайся з рюкзаком поволі Крізь колючі китиці'списи! Де й подінуться нікчемні болі Із болючим прагненням краси. І знегоди, і печалі, І т.д., і т.д. (“Стогони”). “Густезний лелич” і “підхмарна велич гір” із їхньою одвічною таємницею забирають у полон людську душу, наближають її до сфери сакрального. “Щедрим храмом” називає автор гірські хащі, де з-під торішньої хвої виглядають міцні гриби: Прозора хаща – смерековий храм, М’яка й покірна глиця під ногами. Стаєш нарешті сам на сам Зі спогадами і гріхами. (“Покора”). Особливий світ Карпат, змальований автором, кличе творчу особистість, зако- Ярослав Олегович Чорногуз народився 20 липня 1963 року в родині письменника Олега Чорногуза. З 1985 року по закінченні факультету журналістики КДУ імені Т. Г. Шевченка працював редактором відділу бібліотек, музеїв і музики журналу “Соціалістична культура” (з 1991 року – “Українська культура”). З 2002 р. – артист капели бандуристів. До слів найщирішого співчуття рідним і близьким Ярослава Чорногуза, його доньці військовослужбовиці Ярині Чорногуз долучається редакція “Слова Просвіти”, на шпальтах якої друкувалися Ярослав, його донька і батько. Світла пам’ять про поета і бандуриста збережеться в серцях усіх, хто його знав. рінену в рідну землю, до осягнення філософських істин життя, власної внутрішньої сутності: Душа, вірять, незрима, Хоч деколи кажуть – чорна. Душа невловима, А кажуть – мов жорна. (“Душевна елегія”). Зв’язок із природою у його поезії ба' гатоаспектний: “людина – природа”, “природа – духовність”, “природа – творчість”. Пейзажна лірика свідчить про здатність автора відчувати свідоме начало в природі, вміння розкодовувати її таєм' ничі сигнали. А це під силу лише високо' інтелектуальній особистості, шляхетному серцю і витонченій душі. У невеликих за обсягом віршах А. Онишко вміє змалюва' ти світ природи, який бачиш, чуєш, від' чуваєш: Добре в горах? Далі спів, Запах сіна і снопів. А на скелях в безгомінні Пахне вигріте каміння! (“Запахи”). А далі емоційно-психологічне поле поезії розширюється завдяки зміщенню акцентів із площини видимого до сфери невидимого, що зафіксовано в метафоричній фразі: Часом на душевнім зламі Думка пахне, наче камінь... Гра звуків, кольорів, запахів формує систему колоритних поетичних образів. Іван Франко писав: “...наша мова найбагатша на означення вражень зору, менше багата, але все-таки досить багата на означення вражень слуху і дотику, а найбідніша на означення смаку і запаху”. Анатолій Онишко своєю поезією доводить протилежне. Слова-вістря “думка-камінь” настільки емоційно заряджені, що спричинюють взаємоперетікання енергій людини і природи, а прикінцеві рядки Поміж коріння й віття Блукають пахощі грибів Наступного тисячоліття – спроєктовані на вічність і, безперечно, відкривають можливості для численних трансформацій різних мотивів: роздуми про зв’язок людини зі світом природи, природи з часом. Останній рефреном звучить у кожній строфі вірша “Хронологія гірського потоку” з промовистим підзаголовком “До філософії самознищення”. Душа природи і вічність — споріднені субстанції: Білим мереживом кварцитів... На мене дивляться з потоку Мільйони років. (“Хронологія гірського потоку”). Сугестивна потужність впливу природи на людську душу посилюється глибинним філософським підтекстом поезії: мільйони років, тисячоліття живуть у “скелястім моноліті”, в “конарах невпокорених дерев”, і, як не дивно, їх береже пам’ять людини – істоти смертної. Єдність непоєднуваного. Воістину, ми, за Франком, “вічність носимо в душі”. А. Бергсон зазначав, що “кожний психологічний стан тільки тому, що належить якійсь особі, відбиває цілісність цієї особистости. Не існує жодного враження, яке б у розвитку не замикало у собі минувшини та теперішності того єства, яке його відчуває...”. Часова ґрадація у бік спадання (мільйони років – віки – літо – сьогодення) сприймається як невпинний часоплин і водночас як стрімке падіння з космічного часопростору на землю, де В кінці вузькоколійки Біля кришталю головиці Соляркою просочена земля, Бляшанки й поліетилен – Байдуже одкровення Сьогодення. Такий контраст між світом природи (кришталево чистим) і діяльністю людини (чи бездіяльністю, нехлюйством, байдужістю?) викликає тривогу, одразу приземлює, спонукає пильніше подивитися навколо. Образ Карпат у віршах А. Онишка дуже органічний, як, зрештою, в українському поетичному світі взагалі. Він виконує функцію символу рідної землі, є вмістилищем родової пам’яті українців. Іще – образ Карпатських гір викликає цілий спектр емоцій, які стають основою національного світопочування. Він зримий і впізнаваний, хоч і не розгаданий до кінця, – “гори сині”, “гірські праліси”, “карпатські нетрі”, “вікові ліси”, “прозора хаща”, “смерековий храм”, “Карпати дивляться похмуро”, “раптові гори – горді, радісні, прозорі” та ін. Експресивний малюнок гір А. Онишко артикулює на генному рівні і цим ще раз підтверджує тяглість української поетичної традиції. Відчувається, що це улюблений образ автора, його храм: Могутні буки, сонцем вмиті, Що не вклонилися вітрам, Спиняюсь в Чортовім Кориті, Де був колись для мене храм. (“Чортове Корито”). Давно у тому храмі відзвучали “неземні хорали”, та все ж на схилі літ, відмірявши “без ліку скрутів і доріг”, пізнавши втрати й біль, здобутки й перемоги, повертається поет на стежки дитинства: Неначе й карти вже відкрито, Пізнав скорботу сам на сам, Та все ж іду в гірське корито В надії відшукати храм. Особливим тембром, сердечним теплом позначений оригінальний за змістом і формою вірш “Модрина”: Неупокорена Сріблистокора У час негоди Модрина в горах, Модрина горда Корінням розпачу Тримається за скелю. Благально гіллям Камінь вистелює, Сплелася з блискавицею Грозовою на кручі, Аж завила злива, Осліплена жагучою Нестерпністю обіймів. Коли пролетіла Негоди навала, Стояла Серед краси неозорої
Пошта “СП” · “Багато читачів вже не матимуть ілюзій щодо угод з росією, які не варті паперу, на якому будуть підписані”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

зуму московита з давніх-давен, тому не варто дивуватися з їхньої поведінки сьогодні. З вітальним словом звернулися начальниця управління гуманітарного забезпечення Міністерства оборони України підполковник Діана Копаниця та виконувач обов’язків генерального директора Національної історичної бібліотеки України Тарас Боровський, які зосередили увагу на актуальності теми мирних угод і важливості наведених у книжці фактів для сучасного українського війська. У своєму виступі на презентації я наголосив, що порушення російською владою взятих на себе міжнародних зобов’язань б’є також по самих росіянах, нагадавши, що порушення договору з Фінляндією 1940 року призвело до смерті 900 тисяч ленінградців під час блокади міста протягом 1941-1944 років. Наприкінці презентації Євген Букет поділився своїми грандіозними планами щодо подальшої популяризації нашої непростої історії, а примірники книжки “Мирні угоди країни z” українською та англійською мовами автором були урочисто передані до фондів провідних українських бібліотек. Сподіваюсь, що, маючи наочні приклади брехливості нашого відвічного ворога, наведені у книжці “Мирні угоди країни z”, багато читачів вже не матимуть ілюзій щодо угод з росією, які не варті паперу, на якому вони будуть підписані.
Пошта “СП” · “Багато читачів вже не матимуть ілюзій щодо угод з росією, які не варті паперу, на якому будуть підписані”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Чому не варто вірити країні z?

Модрина З корою чорною. Емоційні імпульси, які, наче хвилі, накочуються на читача, викликають двояке відчуття: захоплення красою й неупокореністю модрини, яка “триває” на межі буття-небуття, і тривоги, бо “сплелася з блискавицею…”. Алітерація (звук “р”) передає і характер дерева, і переживання художнього факту читачем, продовжуючи “життя” поетичного слова. Про таке явище писав Г.-Г. Гадамер: “Структурування звуку, рими, інтонації, співзвучности тощо – стабілізуючі чинники, які фіксують і призупиняють минущість слова, що проривається за свої межі”. Образ модрини пробуджує думку, змушує висновувати павутину асоціацій, у центрі якої дві субстанції – вічність з її непроминальною гордою красою і чітко відміряний відтинок тривання людини, природи, означений у вірші останнім, а тому акцентованим, словом “чорною”. Анатолій Онишко вміє поселити читача в просторі, який зігріває пізнаваними й теплими реаліями. Цей простір часто маркований власними назвами, які породжують відчуття співперебутого часу, співпережитої історії, тісного зв’язку з батьківською оселею, рідною землею і тими, хто тривав у цьому світі до нас: “прозора й світла Лімниця стрімка”, “з-за хмари виглядає Ґрофа”, “туманами бредуть химери, Карпати дивляться похмуро”. Образ гірського потоку в останній строфі поезії “Ґрофа” надзвичайно динамічний і притягальний. Порівняння несамовитого лету потоку з таким же несамовитим бігом коня (лексеми “кінь” немає в тексті — її замінює виразний метафоричний вислів – потік “запінив кам’яні вудила”), вживання дієслів із семою руху (летить, несе, стугонять) творять напругу, пробуджують чутливість до вібрацій живого світу: Потік летить несамовито, Запінив кам’яні вудила, З ударами несе він далі Каміння зрушене у доли, І стугонять його копита. В одному з віршів автор вживає містке й незвичне звертання – “химерний Духу з крученої чаги”. Хто він, отой Дух? Без сумніву, його спільник “з карпатських нетрів, вікових лісів”. Він охороняє таємниці гір і самого автора-ліричного героя. Чи не тому А. Онишко перед вічною дорогою знову прийшов у гори свого дитинства. Із самої душі вилились рядки ностальгійно-теплої (на жаль, останньої) поезії “Гори повлягались, як ведмеді” (яка свіжа і несподівана метафора!): Гори повлягались, як ведмеді, Крізь дрімоту щось, мабуть, бурмочуть, Три модрини, як списи сторожі, Із ущелин хмар торкнутись хочуть. Дуб покорчений встелив по кручі Скорченими зміями коріння. Папороть лапата в тиші ночі, Віриться, розквітне неодмінно. Три модрини, дуб, папороть – це ті образи, які творять дивовижну знакову цілісність, котра є виявом духовно-естетичного образу нації. Поезія Анатолія Онишка просякнута всеохопним почуттям любові до Карпатських гір, до природи рідного краю, тими глибинними кодами і знаннями, які були передані йому народом у формулах Вітру і Сонця, Землі і Неба. “Отаким він був, Анатолій Онишко, — написала я у присвяченій йому книзі “Перекладач Всесвіту”, – відчайдухом, який “сам рушав то в рабство, то у січ”, не для всіх зрозумілим, може, іноді занадто експресивним та імпульсивним, безкомпромісним, коли йшлося про важливе і принципове. Мав загострене почуття справедливості й глибокої відрази до будь-якої фальші. Не боявся висот, не згубив правдивої дороги. Понад усе любив Україну, життя, своїх коханих онучат і ... гори. І Духа в горах, який його завжди оберігав. Та все ж не вберіг від присуду невблаганної долі: дочасно догоріла свіча, дочасно спинився нестримний лет великого Майстра”. Вадим ДЖУВАГА, історик, військовослужбовець ЗСУ Є знаменитий вислів, який приписують залізному канцлеру Отто фон Бісмарку: “Договір з Росією не вартий клаптика паперу, на якому він написаний”. І справді, за багато століть існування Московської/Російської держави, неможливо згадати ті угоди, умови яких вона дотримувалась. Хоча наведений вислів знайомий багатьом, мало хто звертав на нього увагу. І звідти – майже дитяча образа: ну чому росіяни такі? Аналізувати сутність російської держави, топтатися на власних зобов’язаннях лише декому приходило в голову. Бо росіян вважали братами. Навіть 2014 рік не змінив ситуацію. Знадобилось повномасштабне вторгнення “небратів”, щоб у багатьох розплющились очі. І нарешті прийшло розуміння, що необхідно серйозно проаналізувати справжню історію стосунків росіян і їхньої держави з сусідами та іншими країнами, до яких здатні дотягнутися їхні загребущі лапи. Минулого року колишній голова київської “Молодої Просвіти”, популяризатор і дослідник історії України, публіцист Євген Букет, який з початку повномасштабної війни є співробітником інформаційного агентства Міністерства оборони України “АрміяInform”, на сайті агентства опублікував кілька десятків матеріалів щодо кричущої практики порушення московією/росією міжнародних зобов’язань. Цього року матеріали Ольга ЛЕДО ГАЛАНО, поетеса, перекладачка, посол української пісні у світі, членкиня Координаційної ради МО “Поступ жінок-мироносиць у діаспорі”, м. Мадрид, Іспанія До вшанування постаті Володимира Івасюка – легендарного композитора і співака, одного із засновників української естрадної музики, посмертно нагородженого званням Героя України, з нагоди його дня народження було організовано гостьову лекцію “Пісня буде поміж нас: роздуми про творчість Володимира Івасюка”, що відбулася в межах серії просвітницьких вебінарів та онлайн-лекцій “Цвіт української педагогіки: сучасне і минуле”. Велика вдячність організаторам: Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зязюна НАПН України, відділу змісту і технологій педагогічної освіти, Чернівецькому національному університету імені Юрія Федьковича, факультету педагогіки, психології та соціальної роботи, кафедрі музики, філологічному факультету, кафедрі історії та культури української мови, Чернівецькому обласному меморіальному музею імені Володимира Івасюка. Подія стала змістовним простором для осмислення спадкоємності поколінь і сили українвийшли окремою книжкою. 26 березня у Києві в Національній історичній бібліотеці України Євген Букет презентував свою книжку під назвою “Мирні угоди країни z”. У презентації взяли участь кандидат історичних наук, співавтор YouTube-каналу “Історія без міфів” Владлен Мараєв, історик, офіцер 112 окремої бригади ТрО ЗСУ майор Ігор Полуектов, начальниця управління гуманітарного забезпечення Міністерства оборони України підполковник Діана Копаниця та виконувач обов’язків генерального директора Національної історичної бібліотеки України Тарас Боровський. На презентації побували представники бібліотек Києва. У вступному слові автор книжки “Мирні угоди країни z” Євген Букет наголосив, що він зібрав близько 50 договорів, які уклав і порушив теперішній агресор, починаючи з XIV до XXI століття. Особливу увагу автор звернув на договори московського царства з українськими гетьманами, які укладалися у XVII — XVIII століттях після кожних виборів наступного гетьмана України. Всі вони були порушені. Тому, зазначив Євген Букет, тепер – як Україні, так і іншим країнам, – підписуючи будьякі домовленості з країною-агресором, треба зважати на історичний досвід та не довіряти будь-яким обіцянкам російського хижака. Історик Владлен Мараєв нагадав, що вміння обдурити вважалося ознакою ро-
Пошта “СП” · “Багато читачів вже не матимуть ілюзій щодо угод з росією, які не варті паперу, на якому будуть підписані”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Пісня, що єднає Україну та світ

ського слова. До неї долучилися науковці, викладачі та студенти з усієї України, представники різних університетів і освітніх установ; загальна кількість зареєстрованих учасників перевищила 300 осіб. Особлива подяка Наталії Філіпчук, доктору педагогічних наук, старшому науковому співробітнику, провідному науковому співробітнику відділу змісту і технологій педагогічної освіти ІПООД імені Івана Зязюна НАПН України, модераторці заходу та головній ініціаторці серії вебінарів, за високий рівень організації і залучення видатних спікерів. Тепла атмосфера заходу поєдналася зі змістовною та пізнавальною дискусією, у якій прозвучали як особисті спогади близького кола композитора, так і маловідомі факти та глибокі фахові оцінки його творчості. Своїми думками та спогадами поділилися: Галина Івасюк, лікар-невролог Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького; Оксана Івасюк, кандидат філологічних наук, доцент ЧНУ ім. Ю. Федьковича; Наталя Колесніченко-Братунь, дипломат, кандидат філологічних наук, доцент, член Національної спілки письменників України. Надали науковій дискусії нових вимірів: Тамара Марусик, керівниця центру управління об’єктом ЮНЕСКО, докторка історичних наук, професорка ЧНУ ім. Ю. Федьковича, та Григорій Васянович, професор кафедри соціальної роботи, управління і суспільних дисциплін Львівського державного університету безпеки життєдіяльності. Музичною родзинкою заходу стало виконання пісні “Балада про отчий дім” (слова Ростислава Братуня, музика Володимира Івасюка) народним артистом України, головою Чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, професором кафедри музики Іваном Дердою. Проникливе звучання твору нагадало про цінність української культурної спадщини. Як скромний внесок у популяризацію творчості Володимира Івасюка за кордоном авторкою цих рядків здійснено поетичний і співочий переклад іспанською його легендарної “Червоної рути” – пісні, що стала неофіційним гімном українців у всьому світі. Прем’єра перекладу відбулася нещодавно в Мадриді у виконанні юної Каталіни Корендович (музичний керівник – Лілія Ткачук), що сприяє поширенню української пісенної спадщини в іспаномовному середовищі. Нехай “Червона рута” допомагає світу відчути душу України, а пам’ять і невмируща пісня Володимира Івасюка об’єднує людей у всьому світі!
Арт-калейдоскоп · “Іноді сказане тихо слово важить більше, аніж безкінечні волання”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

чистий вінок з ковилою. Як пояснює Людмила Скрипка, ковила у сценічному розумінні – це повітря, головні убори – легкі й увесь час у русі. Отак і людська доля увесь часу русі, плинна – нині має таку барву, а завтра відсвічує іншою. Музичну канву “Вовчихи” теж створила режисерка. “Я міркую, як глибоко розкрити історію й завдяки музиці. Працюю з музикою на власних відчуттях, думці та вибудовуванні твору”, – зауважує Людмила Скрипка. А ще вона тривалий час співпрацює з львівською художницею Наталкою Тарасенко, разом дбають про декорації, художнє оформлення сцени. У “Вовчихи” сценографія теж не може не вражати. Завдяки їй глядач відчуває весь селянський побут буковинців, сільськогосподарські справи. Звісно, сценічну палітру дуже вдало доповнюють також світлові та звукові ефекти. Кожна сцена, дія у виставі, певна річ, по-своєму вражає. Але, як на мене, спалах емоцій (бачив сльози навіть на очах у деяких глядачів), особливий стан душі викликають хвилини прощання з батьками синів, яких кличе війна. “Який би я во- В Одесі спалахнув скандал через музей російського радянського письменника Костянтина Паустовського. Активісти прямо заявляють: у 2026 році це виглядає як відвертий шок. Як повідомляють у спільноті “Деколонізація.Україна”, у місті досі функціонує музей на честь російського автора, а на будівлі висить велика меморіальна дошяк, як би не йшов”, – мовить один із синів – Янцьо, котрому не поталанить-таки повернутися з далеких фронтових доріг. А поки що і він, і брат Юзько просять благословення в батька і матері йти захищати від ворога свою землю. Третій брат Микольцьо копатиме шанці. “Родичі чорніли з жури й жалю”, – так написала Ольга Кобилянська й режисерка-постановниця зуміла донести цей біль сценічною мовою до глядача. Узагалі, кажучи словами Людмили Скрипки, вистава “Вовчиха” поєднала на сцені минулий та теперішній часи, глядацькі емоції, відчуття й талант Ольги Кобилянської. Додам: і, безперечно, режисерську майстерність самої пані Людмили. А ще, зокрема, – вражаючу гру акторки Сніжани Кавулич, яка втілила образ Зої Жмут (Вовчихи). Коли режисерка призначала пані Сніжану на цю роль, мало хто сподівався, що саме вона буде Вовчихою. “Я не побоялася, тому що це талановита акторка, розумна. Вона намагається зрозуміти мене, і це дуже важливо в роботі, тим більше, над такою складною роллю”, – зазначила Людмила Скрипка. ка з відповідним написом. Ситуація викликала хвилю обурення, адже процес деколонізації, за словами активістів, фактично зупинився. У соцмережах наголошують: зміни відбуваються лише завдяки громадському тиску. “Ось таке досі є в Одесі… Процес у місті стоїть. Рух є лише завдяки громадським активістам”, — зазначили автори допису на Сайті міста Одеси. ної колекції одягу чи дизайну простору. Один текст — десятки інтерпретацій, стилів і “кольорів” сприйняття”, — зазначила авторка концепції фестивалю Діана Сухомлинова. Зокрема на фестивалі можна буде передати книжки військовим, це можна буде зробити на стендах “Книга на фронт” — точки збору працюватимуть у павільйоні №1 та на площі. Зібрані видання передадуть на позиції, у пункти дислокації та військові шпиталі. Паралельно Live Media HUB збиратиме україномовні книжки для сільських бібліотек у межах проєкту “Будинок Української Книги”. Окремим напрямом стане збір російських книжок на макулатуру, який реалізовуватимуть разом із фондом “Гуркіт”. Власн. інф.
Арт-калейдоскоп · “Іноді сказане тихо слово важить більше, аніж безкінечні волання”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Буковинська драма

Микола ШОТ Світлини із сайту Чернівецького муздрамтеатру Уже завчасу я був упевнений, що отримаю не просто велике задоволення від вистави, а справжній каскад емоцій, вражень, роздумів, занурюся в прекрасний буковинський простір з давніми народними обрядами й звичаями, барвистим вбранням, чудовими піснями та музикою. До того ж, кому, як не буковинцям, сповна відчути значиме й багате українське слово та струни серця самої Ольги Кобилянської. Безперечно, в театрі її імені, без творів буковинської царівни не обходиться жоден репертуар. Останні три роки тут не сходить зі сцени “Вовчиха”, маючи велику популярність у глядачів. Уперше цю новелу з народного життя (так визначила жанр сама авторка) в Чернівецькому музично-драматичному театрі поставили в 1960-х роках. І повернулася вона на тутешню сцену наприкінці 2023 року, саме коли відзначали 160-річчя від дня народження Ольги Кобилянської та століття написання “Вовчихи”. Хоча головна режисерка театру, народна артистка України Людмила Скрипка твердить, що справа полягає не в цих важливих датах – вона “завжди мала бажання поставити цей твір”. Бож який ще театральний колектив, як не з Чернівців, має доносити до шанувальників Мельпомени, хто така Ольга Кобилянська й що таке Буковина! Тому вже зараз готують нову постановку за твором письменниці, але за яким – наразі не розголошують. Інсценізацію й постановку водночас “Вовчихи” зробила сама Людмила Скрипка. Щоправда, додала деякі власні сцени. На її думку, Ольга Кобилянська – “глибока авторка, дає можливість працювати і фантазії, і ду- Наталія БІЛЬСЬКА Побувала на спектаклі Поліни Лучко про війну, Art line the- atre на Арсенальній. Перш за все, вітання з аншлагом – невеличке приміщення було забите вщерть, з двома приставними лавками майже на сцені та в проході! Вас цінують. Хоча дітям, мабуть, нелегко було грати з навислим на носі глядачем. Враження подвійні. З одного боку – чутлива тема, позитив від того, що діти, які пережили події в Бородянці, мають змогу передати, переосмислити, прожити це на сцені. І тут спектакль виступає, як арттерапія. З іншого – чи вдалося прожити, в якій мірі і що саме? І чи суголосні ці емоції та думки мені, глядачу? Декілька зауваг з цього приводу. Перша. Образ війни, як на мене, дещо ходульний. Там, де сподівалась почути гомеричний регіт, – невеличка пародія на нього. Де мені ввижались середньовічні “танці Смерті” – та ж картина (хотілось більше драматизму, протистояння, як скажімо, в танго, натомість – картинка поведінки аб’юзера та його жертви, де Україна постає інфантильною скиглячою особою. ші”. А ще пані Людмилу дуже хвилювала історія головної героїні в контексті теперішнього часу. Адже Зоя Жмут, яку з часом її чоловік назве Вовчихою, – передусім мама, нездійсненною для якої є мрія, аби її четверо дітей не працювали гірко на землі, стали багатими, а сама вона була “правдивою ґаздинею” та “правдивою панею” й усі заздрили її родині, при зустрічі на вулиці віталися, а відтак оглядалися й казали: “Жмути пішли”. Проте сліпа любов до дітей, марево багатства, непоступливість у своїх діяннях приготували їй цілком інше життя – сварки, непорозуміння у сім’ї, що призводить, зрештою, до трагедії. Тому режисерка-постановниця жанр вистави “Вовчиха” визначила як драму, додавши означення “буковинська”. Розуміємо, що географічно події розгортаються на Буковині, звідки родом і авторка. Тим часом режисерка-постановниця прагнула не просто на сцені переповісти складнощі життя і Зої, і її родини, а й допомогти глядачеві сповна відчути красу буковинської говірки, пісні, музики, вбрання, народних традицій, які глибоко закорінилися в цьому краю. Зокрема, у виставу органічно вкраплено сцени весільних звичаїв, а також пов’язаних зі збиранням врожаю, обжинками, переберією (Маланкою). Через усю постановку проходять чотири дівчини, на головах яких красується унікальний буковинський уро- Акторка Сніжана Кавулич у ролі Зої Жмут (Вовчихи) Сцена з вистави “Вовчиха” Чернівецький музично#драматичний театр ім. Ольги Кобилянської останнім часом гастролює з буковинською драмою “Вовчиха”. Ця постановка за однойменною нове# лою з народного життя Ольги Кобилянської нещодавно вже вчетверте з’являлася на сцені Національного акаде# мічного драматичного театру імені Івана Франка. Цю сце# нічну роботу в березні буковинці репрезентували також тернополянам.
Арт-калейдоскоп · “Іноді сказане тихо слово важить більше, аніж безкінечні волання”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Про виставу Поліни Лучко Шок!

У мене це викликало радше відразу, аніж співчуття. Чекала розпачу, скорботи, голосіння, але не скиглення). Друга. Показ мирного довоєнного життя через обрядові дійства сприйняла, як дещо штучний. Не зрозуміло, чому пташок закликають після свята Івана Купала (маківка літа!). Як на мене, краще було б поміняти місцями, у відповідності до обрядового календаря. Це не завадило б лейтмотивним повторам пташиної теми, але і не порушувало б порядок речей. Тут діти виступили індикатором правдивості – обличчя незворушні (ні про що), рухи не надто зграбні. Третя. Випливаючи з перших двох, до хореографії багато питань . Деякі моменти, ближче до кінця постановки, були чудовими, але іноді не вистачало якісної роботи професіонала. Четверта. Чи не забагато крику? Іноді сказане тихо слово важить більше, аніж безкінечні волання (коли забагато вершин, рельєф сприймається, як рівне плато, кульмінаційна точка розмивається – наша психіка втомлюється реагувати на довготривалі сильні подразники, реакція притупляється). Чи цього прагнула авторка? Хоча, можливо, я помиляюсь, і моє сприйняття (людини, що не переживала окупації) відмінне від тих, хто цього зазнав. П’ята. Окремо про музику – респект! Особливо вразило поліфонічне поєднання веснянки з реквіємом Моцарта – теми, що наскрізно проходять в спектаклі. Тут у гарних традиціях драматургії музика “дограє”, “доказує” гране на сцені. Шоста. Гра дітей різна, здебільшого гарна, з наростанням якості у ході п’єси. Сьома. Happy end – звісно, ми всі цього хочемо, хоча так не є, і кількість прапорів на майданах і кладовищах України тому наочний доказ. Тут п’єса йде проти правди життя, події виглядають очима дійових осіб (особливо дітей), як легкий переляк, прикра пригода. І так (на мій погляд) не має бути. Восьма. Чудова авторська поезія в гарному виконанні – в контексті спектаклю лише виграє! І насамкінець. Не зважаючи на мої різні думки “з приводу”, щиро бажаю вам натхнення на подальші творчі здобутки!
Арт-калейдоскоп · “Іноді сказане тихо слово важить більше, аніж безкінечні волання”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

“Книжкова країна”

23–26 квітня на ВДНГ у Києві відбудеться фестиваль “Книжкова країна”, у межах якого традиційно діятиме великий блок благодійних і громадських ініціатив. Цієї весни “Книжкова країна” відбудеться вже вп’яте. За словами організаторів, фестиваль буде “кольоровим” — головною ідеєю сезону стало показати, як читання виходить за межі книжок і взаємодіє з іншими креативними індустріями — ілюстрацією, сценографією, дизайном, модою, театром та архітектурою. “Ми хочемо показати, як література виходить за межі сторінок і запускає нові форми творчості. Як книга впливає на нас і стає поштовхом до чогось нового: ілюстрації, театральної постановки, створенню мультфільмів чи фільмів, артоб’єктів, мод-
Театр · “Що ми втрачаємо, наважуючись побачити правду – ілюзію чи найцінніше?” · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

партнерів є навіть мій майстер. У нас відбувається обмін енергіями. Це неповторний та корисний досвід”. Олег Савкін, заслужений ар* тист України, виконавець ролі Торвальда: “Стосовно мого персонажа все є в автора, нічого нового, чого не написав Ібсен, я не грав. Але, можливо, відчув якісь особисті моменти. Дуже важливо, щоб в образі було щось від особистості актора. Здається, що в Торвальді є щось від мене. Звісно, актор завжди повинен бути адвокатом своєї ролі. Для мене це абсолютно нормальна людина. Всі ми наче нормальні люди і живемо за своїми правилами. Але інколи настільки упевнені у собі, що часом навіть не намагаємося помічати власних помилок. Те саме сталося і з Торвальдом. Хотів би сказати про режисерку Юлію Лобановську, що, незважаючи на свій молодий вік, вона досить професійна людина. Завжди знала, чого хотіла, була підготовлена до роботи і впевнено нас вела. Юлія нагадала мені англійського режисера Гордона Крега, який працював на початку минулого століття. Він відпрацьовував всі деталі, всі мізансцени у себе в кабінеті з макетом. І до того, як безпосередньо вийти до акторів, був повністю підготовлений. Так само і наша молода режисерка. Як професійний актор я, звісно, вносив пропозиції до свого образу. Вважаю, що актор завжди повинен бути режисером своєї ролі. І чим досвідченіший виконавець, тим більше у нього може бути таких пропозицій. Дуже важливо, коли актор і режисер відчувають одне одного та довіряють. Саме така співпраця була у нас з Юлією. Вона прийняла майже всі мої пропозиції. З виконавицею ролі Нори Ольгою Узун ми разом граємо у виставі “Джульєтта і Ромео”. Вона виконує роль Джульєтти, а я – батька Ромео. Але там у нас немає спільних сцен. А тут ми вперше зустрілися на сцені. І я хочу сказати, що мені поталанило з партнеркою. Загалом усі учасники вистави – професійні і талановиті актори, цікаві особистості. Радий, що працюю у виставі з Іриною Новак, Сергієм Детюком, Дмитром Савченком, Станіславом Бобком. Також у нас багато молодих акторів, які грають примар. Завдяки їхній синхронній роботі декорації немов оживають. Незважаючи на те, що вони працюють загальною масою, кожен із них яскрава індивідуальність. Вважаю, що це перспективні актори. У тому, що вистава відбулася, важливий і їхній внесок. Переконаний, що робота над образом не закінчується на прем’єрі. Дитина народилася, починає рости. Так само і вистава – може рости вгору і набирати вагу. А іноді буває, що театральна “дитина” виявляється невдалою і її шлях швидко закінчується. Мені здається, що вистава “Ляльковий дім” має потенціал і буде тільки набирати. Матеріал дуже цікавий, зацікавлені актори і цікава сама постановка. Думаю, що ця історія тільки починається”.
Театр · “Що ми втрачаємо, наважуючись побачити правду – ілюзію чи найцінніше?” · с. 15сторінка оригіналу ↗

Світ образів Генріка Ібсена

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру Нова постановка “Будівничого Сольнеса”, створена режисером Дмитром Богомазовим та художником-сценографом Петром Богомазовим, пропонує власне унікальне прочитання однієї з визначних п’єс класичної норвезької драматургії Генріка Ібсена в сучасному сценічному форматі. Вистава зацікавить і тих, хто лише відкриває для себе світ сучасного театру, і глядачів, які уважно стежать за творчими пошуками митців. Гальвард Сольнес – успішний архітектор. Кар’єра стрімко зростає, однак дедалі сильніше його охоплює страх: талановите молоде покоління може його перевершити. Якось до майстерні приходить молода жінка Гільда Ванґель — і разом із нею повертаються тіні минулого. Починається стрімка боротьба за осмислення колись пережитого. Що сталося десять років тому, під час першої зустрічі Сольнеса і Гільди? Чому в домівці бездітної пари стоять три порожні дитячі кімнати? На якому моторошному підмурівку збудований успіх Сольнеса? Зіткнення з правдою змушує героїв балансувати на вістрі реальності — аж до запаморочення. Фатального запаморочення. Про роботу над виставою ми попросили розповісти виконавця ролі Сольнеса, народного артиста України Олександра Кобзаря: “До участі в цьому проєкті мене запросив режисер Дмитро Богомазов. Ми вже знайомі понад двадцять років. Разом працювали в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Там у нас було кілька спільних вистав. Він зіграв важливу роль у моєму акторському житті. Відкрив для мене інший театр, інший спосіб існування актора на сценічному майданчику. У нього своєрідний підхід до акторів, матеріалу. В Україні Дмитро Богомазов не схожий ні на кого іншого. Мені з ним завжди цікаво. Від часу нашої попередньої співпраці минуло десять років. Було спільне бажання знову попрацювати разом. Новий проєкт давався важко, бо складна історія і досить непростий сам автор. Доводилося викладатися і фізично, і емоційно. Складність полягала ще й утому, що хоча у виставі два склади виконавців, але Сольнеса граю я один. Мені доводилося постійно бути на репетиціях, два рази проходити прогони. Вважаю, що для того, аби сказати щось людям, ти маєш віднайти у своєму героєві щось близьке саме тобі. Те, про що ти сам хочеш сказати. А якщо тобі нема що сказати від імені героя, то ти не маєш права грати цю роль. Як і будівничий Сольнес, всі ми переживаємо якісь емоції. У кожного є особисте життя, стосунки з дружиною, дітьми, своє ставлення до Бога. Це з приводу того, якими темами живе у п’єсі мій герой. Я завжди шукаю щось своє у кожній ролі. Якщо мені тема близька, то намагаюся взяти щось зі свого життя. Добре, коли поруч чудові партнери. У “Будівничому Сольнесі” це Олександра Єна, Наталія Доля, Григорій Наумов, Юрій Радіонов, Ольга Гришина, Оксана Жданова та інші. Як я вже сказав, у нас два акторські склади, тож вистави виходять дещо різні. Вистава тільки народилася, імені як актору є над чим працювати. Наразі у мене в театрі п’ять ролей. Також готуюся до зйомок у новому серіалі. Буду концентруватися на цьому”. *** Розповідь про виставу “Ляльковий дім”. Що ми втрачаємо, наважуючись побачити правду – ілюзію чи найцінніше? Роками можна жити у світі, де все здається правильним: слова любові, звички, сімейний порядок. Та раптом стає зрозуміло, що це не життя, а лише роль. Напередодні Різдва у родині адвоката Торвальда Хельмера розгортається драма Нори – турботливої дружини і дбайливої матері, за зовнішньою легкістю якої прихований сміливий вчинок. Колись, рятуючи чоловіка, вона таємно взяла у борг гроші, підробивши підпис батька. Цей крок, народжений любов’ю та відвагою, з часом відкриває гірку правду: світ, у якому живе Нора, побудований не на довірі, а на владі та страху. У центрі вистави – питання, що залишаються актуальними й сьогодні: любов без свободи, право жінки бути собою, межа між обов’язком і правом на власне життя. Коли правда виходить на поверхню, Нора робить крок до внутрішньої свободи – болісний, але необхідний. Чи приносить він свободу, чи назавжди позбавляє того, що вважають щастям? – У п’єсі “Ляльковий дім” я побачила не просто сімейну історію, а стан людини, яка живе в ілюзії й навіть не одразу це усвідомлює, – розповіла Юлія Лобановська. – Мене хвилює тема дому як безпечного місця – водночас як пастки. Зовні все красиво, правильно, “як має бути”, але всередині – страх, самотність і втрата себе. Мені дуже близький образ жінки, яка намагається бути хорошою, зручною, але поступово перестає розуміти, хто вона насправді. Але ця історія не тільки про жінку, вона про особистість взагалі. Ми всі живемо в ілюзії, заплющуємо очі на багато речей, а потім, коли ілюзія руйнується, усвідомлюємо багато “цікавих” речей. Ця робота справді відрізнялася від моїх попередніх постановок. Головна особливість у тому, що ще до початку репетицій з акторами вистава була майже повністю побудована на макеті. Це було необхідно, тому що сценографія в цій виставі дуже динамічна. У “Ляльковому домі” для мене сам дім є окремою діючою силою. Він живе своїм життям, змінюється, тисне на героїв. У виставі декорація постійно рухається – в ній більше ніж тридцять переміщень різних елементів. Тому було важливо дуже точно продумати весь ритм простору ще на етапі макету. Цими змінами керують молоді актори, які у виставі існують як примари або тіні. Вони ніби сили, що втручаються у життя цього дому, змінюють простір і створюють відчуття, що сам дім дихає і реагує на внутрішній стан Нори. Новий простір (Нова сцена театру) дав можливість працювати з масштабом, рухом декорацій і створювати більш відкрите, пластичне сценічне середовище. Для цієї вистави це було дуже важливо, тому що простір тут постійно трансформується разом із внутрішнім станом героїні. Визначитися з деякими акторами допомогло керівництво. Але головну героїню Нору – Ольгу Узун – я обрала сама. Вважаю її дуже талановитою глибокою драматичною героїнею. Працювати з нею приємно, тому що вона людина творча і трудолюбива. Сподіваюсь, що це не остання наша співпраця. Примари – це повітря вистави, це сила, передчуття, яке проникає в дім Хельмерів і виконує різні функції, трансформується у різні форми залежно від того, що відбувається в цьому домі. Вони виступають у ролі сутностей, дітей, присяжних, у ролі страхів Нори, її тривог, у ролі гостей. На них побудовано весь задум вистави. У мене була прекрасна команда, яка складалася зі сценографа Олексія Вакарчука, художниці по костюмах Катерини Корнійчук, звукорежисера та музичного оформлювача Влада Тенненбаума, художниці зі світла Наталії Осадчук та хореографки Ірини Клименко. Усі ці люди неймовірно творчі, і вони перейнялися моєю ідеєю з самого початку. І так само, як і я, до зустрічі з акторами вони працювали над загальною концепцією нашої вистави. Швидше за все, режисер ніколи не буде задоволеним на сто відсотків своєю роботою. Але я задоволена, що ми з акторами слухали і відчували одне одного, у нас ніколи не було конфліктів. Тому саме в дружній атмосфері нам вдалося відтворити цікаві речі і створити виставу. Я вже шукаю цікавий і акту- “Ляльковий дім” альний матеріал для наступної постановки. Ми також мали можливість поспілкуватися з акторами. Ольга Узун, виконавиця ролі Нори: “Вперше прочитала цю п’єсу ще під час навчання у школі. Думки тоді були суперечливими, твір здався завеликим. А тепер була захоплена інсценізацією, яку зробила Юлія Лобановська. Вона дещо скоротила п’єсу, залишила найголовніше. Це додало твору динаміки. Стосовно своєї героїні хочу сказати, що це дуже сильна жінка. Насправді я ніколи не думала, що зможу бути Норою. Дуже здивувалася, коли мені запропонували цю роль. Але вже під час роботи над образом знаходила багато асоціацій, спільні риси із собою, іншими знайомими мені людьми. Зрозуміла, що це досить актуальна історія становлення особистості. Це процес пізнання себе, розуміння, чого ти хочеш у житті і як навчитися про це говорити. Це доволі складний, болючий шлях, але у Нори він відбувся. І цей процес відбувається безпосередньо на очах глядачів. Думаю, що ця історія відгукнеться в серцях багатьох людей і не тільки жінок. На роботу над виставою було не так багато часу. До того ж так склалося, що я почала брати участь у репетиціях не від самого початку. Репетиції були виснажливими, але досить корисними для мене як артистки. Уперше за час акторської кар’єри мені потрібно протягом усієї вистави постійно бути на сцені. Немає часу підготуватися, налаштуватися. Все, що відбувається, ти проживаєш тут і зараз. Це теж було цікаво. Я чекала прогонів, щоб з’єднати між собою всі епізоди. Буду цим займатися й надалі, аби скласти цілісну історію. Напевно з’являтимуться якісь нові цікаві моменти. Режисерка Юлія Лобановська грамотно, м’яко і точно вибудовує виставу. Вона з тих режисерів, які чують акторів та відкриті до співтворчості з нами. Мені було легко спілкуватися з Юлею. Вона давала чіткі, зрозумілі задачі, у нас була чудова комунікація. З деякими акторами я працювала вперше, з іншими граю разом в інших виставах. Серед У Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки відбулося дві прем’єри за творами Генріка Ібсена. На основній сцені театру Дмитро Богомазов поставив виставу “Будівничий Сольнес”, а на новій Юлія Лобановська – виставу “Ляль# ковий дім”.
16 Подія · “Кожна писанка – це послання любові, пам’яті та солідарності”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

торико-культурного заповідника Влада Литовченко та заслужена майстриня народної творчості України Зоя Сташук (Київ), відомі писанкарки Єлена Торак (Бродина, Румунія), Ганна Линдюк та Мар’яна Ісайчук (Космач), заслужена майстриня народної творчості Тетяна Коновал з Луганщини. Щирі слова вдячності ініціаторам акції та писанкарям, що ревно зберігають, розвивають і популяризують традиції, висловили генеральна директорка Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського, заслужена працівниця культури
16 Подія · “Кожна писанка – це послання любові, пам’яті та солідарності”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

З думкою про мир в Україні

Оксана ЯСІНСЬКА Світлини Яреми ПРОЦІВА Кожного квітня вже традиційно, починаючи з 2014 року, відбувається особлива всесвітня подія “Писанки для України”, започаткована з ініціативи Кеті Шенфелдер-Верреллі на вшанування Героїв Небесної Сотні та у відповідь на анексію Криму. Упродовж усіх важких років російсько-української війни, особливо після повномасштабного вторгнення росії у 2022 році, ця небуденна акція щороку об’єднує дедалі більше писанкарів і всіх, хто прагне долучитися до шляхетної ініціативи – створювати писанки, наповнені символами миру, надії та стійкості. Цьогоріч у Музеї писанкового розпису подія, що відбулась у межах проведення ХVІ фольклорного фестивалю “Писанка”, об’єднала понад сто учасників – військових, волонтерів, дружин і матерів військових, представників влади, духівництва, культури, освіти, Коломийського МРТ “Просвіта”, студентства, школярів, поліцейських, внутрішньо переміщених осіб. До всесвітньої акції завдяки сучасним засобам комунікації приєдналася заступниця голови Івано-Франківської обласної державної військової адміністрації Людмила Сірко, а з музею спільноту вітали голова Коломийської ОТГ Богдан Станіславський та в. о. голови Коломийської РДА Любов Михайлишин, очільниця реабілітаційного центру “Тепло крилатої душі” Наталя Тарабалка. Духовне благословення надали о. Роман Бойчук та о. Василь Деркач. Завдяки онлайн-зв’язку учасники мали змогу вітати в музеї ініціаторку акції Кеті Шенфелдер-Вереллі, якій любов до писанки прищепила бабуся-українка, а також відому майстриню, дослідницю народного мистецтва, амбасадорку української культури у світі Марію Рипан (Торонто, Канада), президентку Українського дому в Дюссельдорфі Ірину Ястреб (Німеччина), наукового співробітника Меморіального музею А. Баранаускаса та Вієнуоліно – А. Жукаускаса Віргініюса Стролю та музейницю і майстриню Ріту Матіукайте-Васіляускене (Анікщяй, Литва), професорку, викладачку релігії Вероніку Рагован (с. Кривий, Румунія). Особливо зворушливим було спілкування з фронту з відомими в мистецькому світі особистостями: Олегом Кіращуком, який з перших днів війни змінив писачок на зброю та боронить Україну, та народним артистом України, лавреатом Національної премії імені Тараса Шевченка, кобзарем і музикознавцем Тарасом Компаніченком, який нині служить у ЗСУ. Разом з головою Експертної ради з питань нематеріальної культурної спадщини при Міністерстві культури України Валентиною Дем’ян, яка також вітала учасників акції, вони були свідками внесення української писанки та кобзарства до Репрезентативного списку ЮНЕСКО. Вітальні слова також надіслали членкині Експертної ради – директорка Вишгородського іс- України Ярослава Ткачук та завідувачка Музею писанкового розпису Оксана Ясінська, яка модерувала зустріч. Особлива подяка – міському голові Богдану Станіславському та Управлінню культури Коломийської ОТГ за сприяння в організації події, а також нашим талановитим писанкаркам, під фаховим керівництвом яких учасники написали чудові писанки: заслуженій майстрині народної творчості України Світлані Стадник, науковим співробітницям музею Ірині Блонській, Ірині Віровській та Інні Войтенко, майстриням Оксані Григорчак, Ганні Саманчук, Оксані та Ксені Танчинець. Яскравим доповненням мистецької події стали виступи хору “Світло Тавору” (керівник – Світлана Гаргат) Катедрального собору Преображення Христового УГКЦ та наймолодших учасниць ансамблю “Вокальні перлинки” (керівник Уляна Музика) Коломийської музичної школи №2 імені Галини Грабець. Кожна писанка, створена під час акції, – це послання любові, пам’яті та солідарності. Об’єднуючи зусилля, ми не лише популяризуємо традиції, а й відчуваємо підтримку світу та утверджуємо непохитну віру в Перемогу України, несучи красу й надію.
16 Подія · “Кожна писанка – це послання любові, пам’яті та солідарності”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будьяка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Подія · “Кожна писанка – це послання любові, пам’яті та солідарності”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин